Нестяма

Хто є що

Ще з дитинства у неї були груди і такі само очі, й говорила вона гладенько, як і розкладала карти:

— Алкоголізм, — казала.

Цю звичку Раїса Петрівна перебрала од свого покійного чоловіка, той був генерал, набагато старший за неї, що навіть «я бачив Жукова усь оцимо глазами», однак ще встиг зробити хорошу доньку.

— Де? — запитала вона, Таня.

— У гаражі, — суворо відповіла мати.

Доня насилу досиділа, доки скінчиться пасьянс і вони добудуться гаража, де, крім зужитих речей, жевріли рештки колишнього життя їхнього приймака Івана.

Стояли велетенські трофейні звукові колонки «Бауер», акустичні такі, Господи, чого було варто жінкам, аби вони опинилися тут; вільга й миші виїли дифузори, що всередину було зручно засунути руку й вийняти пляшку, добряче надпиту.

— «Каберне», — суворо прочитала мати.

— Кисляк, — байдуже знизала плечима донька.

— А що на війні незначна доза ста грамів зробила всіх мужиків алкашами. Хронами!

Таня пригадувала, до чого тут війна, однак не пригадала жодної.

— А хто всю до копійки зарплату приносить? — кивнула вона на схованку, пошукала там пальцями, однак, окрім павутини, нічого не намацала, весь цей час дивилася на Таню, як на пасьянс. — До копійки? Ти хіба не читала Джека Лондона? '

Таня не пам’ятала, хоч у них стояло повне його підписне видання.

— Читала.

— Написано: якщо чоловік п’є сам із собою, — пригадувала генеральша, — то він відгороджується стіною пляшок від життя.

Овдовівши, перше, що вона зробила, — розклала думки по порядку й розставила полицями; там, у серванті, були загальні зошити, і тепер легко могла знайти потрібний рядок із цитатою.

Іван вступав у вечір; іще на роботі добряче помився, одягся в сорочку та в чудовий настрій, навіть тутешня пилюка була приємна, тепла, це відчувалося крізь черевики; бували моменти, коли пахтіла травою, а не навпаки — шлях од трамвая ніколи не видавався довгим, бо був по стежці, вона додавала ходи, аж нарешті вперлася в крамничку, її підпирав місцевий м’ясник.

Він робив рухи руками, так, що Іван наважився підійти, і провів ногою по траві. Той поворухнув ротом, потім сказав:

— Ти ето.

Іван постояв, чекав, доки той доворушить пальцями:

— Вобщим додому лучче не ходи, пойняв?

Він довго працював тут, і руки в нього теж зробились, як окости.

— Чого? — замість «чому» перепитав Іван.

— Бо я ж усіх тут знаю, — пояснив той, — була в мене твоя баба з мамкой удвох, того це.

Обличчя в нього не влазило в лице, тому тиск підскочив; наливався червоним, немов заходом сонця, за це місцеві прозивали його м’ясорубом; подейкували, що їздить аж на Печерськ битися в пивбарі, щоб ніхто не патякав, начебто тамта вулиця Різницька насправді називається Ризницькою, позаяк тут біля Лаври мешкали ченці, вишиваючи ризи.

— Ну, були, то й шо? — незалежним голосом одбився Іван, хоча настрій почав уменшуватися, теплий вечір вилітав із нього.

— Бо приводили з собою собацюру, чорного, — показав різник, — і почали ним мене підбивати. Но я був не піддався, — показав він: — Кобеля. Отакого. Притягли вірьовкою й ковбасой, — мордато сплюнув.

Монголоїдне од пиятики лице ще дужче звузилося очима.

— Якого ще кобеля? — не петрав Іван.

— Деньги предлагали, я не взяв, а потім взяв. Ну й здєлав із кобельом, тьху, що вони хотіли, тьху.

Плюнув він у пилюку і влучив.

— Слухай, я тут іду собі після роботи, ясно? Якого кобеля?

— Такого, що я тоже, може, після роботи стою отут і жду тебе замість того, щоб тоже додому йдить. Так от, приходить твоя бабва розпоряджаться з кобелюрою, а він же нюхом чує мою професію й почина нєрвнічать при чому бі-сицьця, ну, понятно, він же пес.

Налиті коньяком, його очі пошукали, знову знайшли Івана й подивувалися.

«Чудо, — подумали вони, — шо отут, ву Пущі-Водиці, а живуть такі кєнти, які при цьому нічого не понімають, ну, ладно би на Печерську».

Іван саме думав. Здогадувався, що цей професіонал рано-вранці, ще до роботи, мусить пертися аж на Дарницький м’ясокомбінат і купувати сорок кілограмів кісток, а потім тягти їх сюди й доважувати до м’ясива.

«Ну правильно — не собачого ж додавати?» — подумав він у тепле надвечір’я.

— То. шо твоя тьоща дуже грамотна й вичитала, як нада боротися з алкоголізмом, пойняв?

Іван не розумів, як пов’язати чорного пса зі спиртним.

«Я й сам колись був грамотний», — мало не бовкнув він.

— А тепер вона десь таке вичитала, шо як з чорного пса націдити півстакана красної крові і налляти його в красне вино, то хто такого вип’є, то зразу навсігда одрікається од алкоголізма, ти пойняв?

«То при чому тут я?» — малювалося на лобі у Івана.

— А при тому, — продовжував м’ясоруб, — шо вони були знайшли в тебе заничку з бутилкой вина і рішили, шо саме пора тебе спасать од п’янки.

— Мене? — не повірив Іван до такої міри, що навіть пригадав, як за часів Чорнобильської катастрофи заховав пляшку вина й забув де.

Однак Пуща-Водиця навколо була така ж реальна, як і різник навпроти.

— Заманили вони чорного собацюру, нагодували, накинули петлю й пойняли, шо націдить із його бояться. Тоді вони вспомнили про мене й і притягли сюди. Тепер пойняв?

— Пойняв, — насилу зрозумів Іван.

Колекція знущань, що здавалася давно вже завершеною, домалювалася ще одним експонатом.

— Ну я взяв того кобеля, обв’язав і налив із його півста-кана. Вони при цьому дуже просили мене, шоб я нікому не казав, тому я все розказав, пойняв?

І почав замикати крамничку.

У Івана все опустилося — не тільки плечі; він неквапом повернув їх і посунув до домівки, так, що різник, втамувавши свої п’яні емоції, устиг докинути:

— Дак шоб ти не волнувався — я його забинтував і одпустив на всі його чотири сторони.

Іван на це закивав головою, й кивав, аж доки закурив цигарку.

Ставши перед домом, він сказав слова. Потім зайшов. На столі замість пасьянсу вперше була закусія, а посередині — Іванові не треба було й дивитись — красувалася пляшка «Каберне». Зі стіни на неї зирив намальований портрет генерала.

Голосом телесеріалу теща сказала:

— Дак ти прийшов, Ваню? Дак ти в гаражі п’єш на сам із собою? Сядь же, як люди з людьми за стіл, оно бачиш, яка гарна вечеря?

Гладенький її ротик робив гладенькі рухи, Таня стояла поруч і німо підкивувала головою. Іван підсунув стільця. Жінка накладала в тарілку й чоловік не помітив, що саме, бо був у напівстані. Вона повільно наливала червоне вино у фужер, й Іван весь цей час кивав, аж доки перехилив так рвучко, що геть не відчув, адже одразу закусив шматком оселедця; жінки одвели погляди, тож Раїса Петрівна навіть не зауважила, «що червоне ніколи оселедцем у пристойних домах не закушують».

— А ви? — кивнув пляшкою на їхні бокали.

— Ми сьогодні не будем, — мовила теща.

Іван теж заховав очі:

— Чогось оце і вино якесь особливе, — шепотів він і знову оглядав пляшку.

Таня нарешті зустрілася поглядом з матір’ю й старанно затрясла головою, тож фужер знову наповнився, й у Івана виникло таке ж повільне бажання завбільшки з гіпофіз, тому порцію вживав неквапом. Потім сказав:

— Гав.

Брови зістрибнули з жінок.

— Гам, — виправився Іван й посміхнувся до порожнього фужера. — До про що ж я? А! Сьогодні я запізнився на роботу, гав, то мені майстер і каже, що я буду переведений, гав, у ремонтну бригаду. Що з вами? Ви чуєте мене?

Ще ніколи Таня так уважно не слухала, навіть коли у РАГСі Іван нарешті промовляв своє «так»; теща ж гарячково гортала в голові всі відразу свої загальні зошити, але Джек Лондон мовчав.

— Спочатку він лаявся, гав-гав, а потім я його послав, ав-ву-у, дак він забрав усі свої слова, гав, назад, ще й навіть підвіз на машині додому.

Жіноцтво почало поволі од’їжджати од столу, німіючи зіницями, коли чоловік виливав залишки червоного з пляшки просто в себе.

— Ви не слухаєте? — чудувався. — Бо я гав так йому й випалив: і про гав підрядний його наряд гав та й ще нагадав, як їздили в Надим гав, то хто його рекомендував гав?

Жінки щосили трималися поглядами за пляшку, з жахом розуміючи, що вже ніяка сила не наповнить її назад. Іван же тим часом затовк оселедця разом із головою й хвостом. Бачачи, що вони обидві сповзають зі стільців, зробив це перший; ставши на чотири, спершу спробував почухати ногою за вухом, потім зловив зубами блішку, коментуючи:

— Ав, авву, не втечеш, стерво.

Тепер жінки прикипіли очима до телефону, шукаючи у ньому порятунку, Іван же оббіг їх навкарачки, весело вишкіряючись, потім, подумавши, повив на лампочку.

Теща затьмарювалася, Тетяна б теж, однак її навертало, що вона єдина контролює ситуацію, «треба до телефону», але чоловік-Іван-приймак постеріг і, розщепнувши матню, намагався застрибнути на дружину.

«Бити вікно, кликать людей», — кволо розуміла вона, та не могла й пальцем поворухнути, незакінчена її вища освіта одступилася далеко-далеко, куди й Іванова середня.

А той, гарцюючи по килиму, намагався ловити хвоста, його веселість іншим кінцем передалася жінці незаперечним жахіттям: чоловік, якого вони десятиліттями вдосконалювали, на їхніх очах через одну нікчемну пляшку втратив усе.

Ніякий Джек, ніякий Лондон. Теща навіть подумки не наважувалася засвітити трофейного «браунінга-бебі», захованого з генеральських часів.

Одначе порух цей Іван перехопив і ошкірився білим іклом, але не таким, як у повному підписному виданні Джека Лондона — це було добряче прокурене, хоч як жінки боролися з дешевим тютюном, він надолужував «примою» на роботі, тож пустив жовтим зубом слину, хоч і не знав про пістолет у схованці, як нічого не знав із генеральського існування, бо не зміг пригадати, у яких військах тесть генеральствував, тямив лише, що високого бюста Танька успадкувала не од нього, а од матері, і щоб та здуру не розбила порожньою пляшкою вікна (бо хто тоді вставлятиме шибки? Та Іван же!), чоловік зважився на найголовніше.

Донька тим часом, загрібши пляшку, насилу змогла продихнути й шукала в матері підтримки на правильний крок — бити шибку чи чоловікову голову, однак Раїса Петрівна прикипіла поглядом до заповітних своїх полиць.

Тоді Іван похапцем підрачкував до тещі, задер ногу, обісцяв єдвабні її пантофлі й сказав:

— Гр-р.

Тепле та мокре всотувалося в єство й вона вже не ладна була осягнути — чи чуже, чи власне; злитися з різьбленим комодом, ось було її останнє бажання.

Кутиком ока Іван постеріг, як Тетянині пальці ковзнули по пляшці, за мить бризне скло й сусіди почують жадане, що давно прагнули почути:

— Рятуйте!

Та цього не сталося.

«Еге, дурний би я був вставляти подвійну шибку», — передрік він і навперейми зацокотів щелепами; цей звук на мить відволік дружину, тож чоловік, увійшовши в смак, узяв і щосили вкусив ними тещину литку. «Млясь», — стулилося пухкою шкірою.

Ще трішки генеральська вдова трималась, аж нарешті її очі стали більші за груди і вона полетіла нежива, бо розрив серця, це коли вмираєш раніш, аніж падаєш, так само випала й порожня пляшка з-під «Каберне», висковзнувши на килим із Тетяниних пальців.