Нестяма

Жанри

Гримнуло, а тоді бухнуло, забряжчали деякі шибки од резонансу, але не ми зі Славком, бо відчули нутром, що цей вибух не про нас; отак — іще не долетіло, а ти вже знаєш що й куди, хоча закавулки Подолу відлунюються, дурять — але не досвідчених інтелігентів, які, нарешті, відновили всі інстинкти.

По битому склу ми проковзнули до книгарні.

— Палімпсести? — перепитала молоденька продавчиня й потягнулася до полички. — Василя Стуса?

— Ні, панночко, — підняв пальця Славко, — Арістотеля. Не про Стуса спокуса, — заримував він. — Ні, не повна рима.

Знову підняв пальця.

Дивно, але одразу за жестом на вулиці добряче рвонуло, хоча книжки щільно приглушили удар, так-так, це дуже вдало розмістити їх в глибокому підвальчику.

— Гм, — сказав Славко до свого пальця, — Вдеруться кацапи і перетворять-таки Стуса на справжні палімпсести, змиють його, а поверх нього понаписують... кого?

— Та кого ж, як не Пушкіна, — зірвалося в мене.

— Ну. — намружилася дівчина, — при чому тут Пушкін? Це ж поезія, а не.

— Та яка там поезія? У них завжди так: попереду сунуть Пушкіна, а потім — Путькіна, — зримував він.

— Поки не пізно, давайте нам Арістотеля, — побіг я очима по важких стелажах.

Річ у тім, що ми не жартували — після чергового сексуального скандалу Ватикан змушено розкривав свої бібліотечні запасники, тож виявилося, що давній манускрипт «Одкровень Іоана Богослова» написаний поверх змитих літер давно розшукуваного Другого тому «Поетики» Арістотеля. Католики таки довгенько приховували шедевр і аж ось, коли розкололись, а наша таки «Просвіта» видала його невеличким тиражем.

— «Просвіта?» — морщила гарненьке своє чоло красуня. — Ні, ми з нею не торгуємо.

— Чому? — суворо перепитав Славко й дівчина знітилася, щоб не обвинуватили в колабораціонізмі.

— Бо навчальна література не наш профіль, — благально глянула.

— Ну да, ну — не Пушкін. От чорт, таки даром перлися аж на Поділ, — зітхнув я.

Отак античний світ не бажав поєднуватися з нашим.

Перш ніж вийти, ми нашорошили вуха й інстинкти — ні, там ніде не шелеснуло, не свиснуло — і лише тоді ступили на асфальт.

Дівчина крізь вітрину дивилася вслід і думала, як це можна постирати Стуса — це ж стільки тиражів? А потім вирішила, що йдеться про те, аби постирати в головах.

Ми знову ступили на крихке бите скло.

— Не ясно, чому Ватикан так довго приховував «Поетику»?

— Гм, — сказав Славко, — бач, їм незручно було, що вони вважають церковні тексти вищими за якісь там язичницькі, хоч би й античні, а тут, бач, довелося нарешті в цьому зізнатися.

Десь високо профурчало і впало на Замкову гору, сипонувши вгору гілками.

— От тобі й білоруси, — просичав Славко.

— А ти думав, — докинув я, — їхні урядовці навмисне удавали різні Мінські домовленості, тягли час, а потім зі-мітували свій конфлікт із Москвою, щоби та мала час таємно підтягнути туди під наш північний кордон війська, а звідти посунула — і от на, маєш. Бо звідтіля до Києва якихось сто кілометрів, отак.

Правда, сябри таки вчасно попередили наших волонтерів і вправні хакери перепрограмували всі їхні дрони — й головна атака захлинулися, бо кацапи за переплутаними координатами масовано влупили по своїх же.

Але!

Особливо активізувалися «калоборанти» на місцях — надто, коли в США до влади прийшов їхній симпатик Трамп; але й тут замасковані вороги дали маху, бо волонтери прибили їх мало не в зародку; однак хто його зна, який той зародок завбільшки?

Оце зараз і вирішувалося в локальних сутичках.

Тут постало питання — а звідки в них стільки наступальної зброї та боєприпасів? Тоді ж то і з’ясували правду про всі колишні й теперішні вибухи на наших військових складах — вони бо прикривали «сальдо» — тобто зникнення різного армійського начиння, що його накопичував місцевий «рускій мір», заздалегідь готуючись підтримати агресію; та, зовнішня, зупинилася, а ця, внутрішня, ще ні, з усієї сили створюючи ілюзію громадянської війни.

І от тепер нам треба рушати в центр міста, крутитися книгарнями, щоби встигнути по давньогрецький шедевр, адже він міг знову стати недосяжним на дві тисячі років, бо кілька випадкових влучень по книгарнях — і прощавай тираж.

Я аж почухався — так свербіло дізнатися, що там дід-філософ натеоретизував? Та я б за цим весь день катався під обстрілами, це ж треба — отак парадоксально прокладався інтелектуальний місточок через епохи та континенти.

— Люди кажуть, що дід не втратив актуальності, уявляєш? Таки історія розкриває свої таємниці, — урочисто завершив я.

— Не уявляю, доки не прочитаю, — зримував Славко, приховуючи хвилювання, адже давня антична інтелектуальна загадка наближалася до своєї розв’язки.

На автівці сиділа зграйка дітлашні, посмоктуючи льодяники й подригуючи у такт ногами.

— Ану киш, — не сказав я, бо скільки у них тепер тої радості? — А от угадайте, діти, влізу я в машину чи ні?

Вони оглянули мої габарити.

— Ви нє, а дядько да, — констатувало одненьке.

— Ніяка це не машина, а «швидка допомога», — блиснуло інтелектом іншеньке, бо додивилося крізь тоновані вікна на задньому сидінні закривавлений брезент і мед-апаратуру.

«І як вони війни не бояться?»

Ляснуло ще кілька разів.

— Стріляють, — зітхнуло третіньке й ретельніше засмоктало цукерку.

Діти неохоче злізли, щоб ми відчинили дверцята. Вони загадково кивали за ріг, я бігом подивився.

Там лежав боєць, підклавши пухкі офісні двері, широко розставивши ноги й виткнувши уперед небачено

довгу рушницю з армованою стволиною; ще двоє, притулившись до протилежних стін, скеровували його, сторожко спостерігаючи далекі постріли крізь потужні на-тівські біноклі.

— Вітер крутить, — матюкнувся один на криві завулки, — поправка на температуру три, на деривацію — нуль один.

— А що таке деривація?

— Поправка на кут обертання Землі, — буркнув крізь бінокль перший навідник.

Отак! Я відчув, як вона обертається піді мною й нарешті почувався громадянином планети.

— Лівіше за трубою, — додав другий.

Я втупився туди, але звідси ніякого димаря не узрів — хіба вони чи не за горизонт стріляють? Протер окуляри, та все марно.

Ляснув далекий постріл.

— З елеватора б’є, — нарешті почув.

— Труба товста?

— Така, як годиться.

Стрілець перевів окуляр і дав кілька разів у відповідь.

Мене тоді вразила конструкція — затвор аж під саме плече, він вправно викидав додолу великі стріляні гільзи і я замилувався, як поетично з них тече, стелиться димок, серпанком повиваючи подільську бруківку, і прийшла думка: а чи не можна зарядити патрони ще раз? Вкрутити новий капсуль, насипати знову пороху? Оно ж гвинтівку переробили?

— Саморобний штуцер? — кивнув я на зброю, бо такої не бачив навіть в інтернеті.

— Ти б краще б ліг, — почув у відповідь, — бо зараз буде отвєтка.

Я озирнувся — пацанчата вже поховалися. «Боже, як швидко діти звикають до війни».

— Так я ж хотів похвалити, — кивнув на рушницю, лігши збоку. — Той і оком не повів, вдивляючись в окуляр і дав іще двічі. — Тобто, хочу сказати, що саморобна зброя завжди краща за серійну, — відчув, що стрільцеві такий текст до вподоби.

— Ну не така вже й саморобна, — нарешті озвався, — ствол ПеТееРу подовжили-доварили в інституті Патона, казьонник переробили з старого ДеШеКа. Де надфілем, де алмазом — раз-раз. В смислі алмазної пасти, — уточнив він.

І нарешті підвів голову.

Тут до мене нарешті дійшло, що запала тиша.

— Невже влучив? — усміхнувся правий коригувальник.

— Влупив суку, — підтвердив інший своєму біноклю й поцілував його.

Я вже хотів було підвестись, але хлопці жестами зупинили, й стрілець дав іще двічі. Я збагнув, що на елеваторі могли хитренько прикинутись поціленими.

— Кажись, амінь, — підсумував він. І піднявши вгору патрон, додав: — Крізь бетон б’є, крізь броню б’є, отак. Сам точив сердечник!

І поцілував кулю.

Усі дослухалися. Аж доки стрілець ліг на бік і, підклавши чохол, почав розбирати «штуцера». Хлопці хутко його розкладали по сумках.

— У тебе рація пищить, — сказав один навідник іншому.

Той тицьнув тангенту і швидко заговорив туди, а потім до стрільця:

— Пояснили, що пора на Узвіз, туди ще якийсь снайпер лупить.

— Та невже? Це, хіба, останній мерзотник у них лишився, — відповів той.

— Ну, ще кілька наводчиків засіло, покоцаємо й настане мир над нашим вічним містом.

Славко замилувався цим поетичним висловом, навіть не зміг підібрати належної рими, щоб завершити текст.

Я підбіг до авто, щоб їх підвезти, підкотив, але вони вже кудись зникли, отак.

І тут здогадався:

— Назбирати гільз.

На згадку, зафіксувати подію, так само як Арістотель свою теорію, а от вони, мідні, виявились гарячі, і я ждав, доки вистигнуть на асфальті. Час був при мені.

Стрільці забули викрутку, а ще я побачив мастило на картонці — ось і все, що лишилося від позиції.

— Ну ти довго там? — посміхався Славко крізь дверцята. — Арістотель не жде. Арістотель... яка ж до нього рима?

— Мефістофель?

— Ні, неповна.

Я напхав металевими історичними артефактами кишені, а коли сів у авто, відчув крізь тканину тепло від гільз, що в риму швидко зникало, «мінялося тобто миналося».