Нестяма

Секрети таємниць

Йому, яко молодшому офіцерові, єфрейторові, запропонували оселитися в центрі Полтави, одначе він категорично запрагнув околиць, наче яка сила вела його до річечки Псел у просту мазанку, бо він був художником, він, Адольф Гітлер.

— Був художником, — скривився гірко, бо на очах мав непроникну пов’язку, як і всі сліпці, які втратили зір від газових атак, там, на далекій французькій річці Соммі.

Кривився він гірко, коли мова заходила про передову німецьку медицину. Одного такого разу почув розмову бійців-побратимів з рідної Австро-Угорщини, русинів, котрі вихваляли якусь незнану Україну, її невимовні пейзажі, вихваляли так барвисто, що він, яко живописець, зронив сльозу:

— В Україну, — прошепотів.

Як і всім героям Верденської м’ясорубки, йому не було відмовлено, бо бачити, як плачуть сліпі очі, медкомісія не витримала, і скориставшись із Брестського миру, надіслала його туди на лікування.

Ще дивовижніша інша правда, що перед Берестейським миром сюди прибув поранений царський єфрейтор

Георгій Жуков, ще тоді не уславлений, а простий георгіївський вояк, який ковтнув трохи газів, і от доки він тут, у Полтаві лікувався, влада змінилася, й Жукова мобілізували до військ УНР, де він успішно провоював півроку. Півроку, а потім усе життя приховував цей факт, інакше б не дослужився до сталінського маршала.

Знав би Гітлер, що він отут послідовник свого майбутнього знищителя... А ліки які? Тиха похила хижка, тиха дівчина Зінька, ще скромніша, ніж тихіша, він часто любив розпитувати про навколишні краєвиди, аж доки в уяві довідався, що таке рай. Особливо його бентежила картина на дверях мазанки, де на тлі того раю сидів козак Мамай.

— Який бо він? — допитувався поранений єфрейтор, а дівчина не хтіла йому казати, що схожий на її тата, бо той десь вештався, віддаючи борг Батьківщині в махновських формуваннях.

— Такий як ти, — мовила, й спалахнула, помітивши, що подібність до цього дивакуватого австріяка таки є: довгі крислаті вуса та клиноподібний чуб на лобі.

Але не це вабило дівчину, а ота непідробна стражденна мука, що затаїлася в незрячих зіницях Адольфа, і нікого не було поруч застерегти од неї нерозважну доньку.

Одного разу, прибираючи за ним, вона безмовно нахилилася, намагаючись прозирнути в його сліпоту, й несподівано їй здалося, що він зрить її, хоча насправді знала, що то уявний внутрішній зір, але не стрималася й припала вустоньками до його спраглих губ; сила цілунку пронизала все його єство, і враз темрява розкололася, і перше, що він побачив, — це нечувано світлоока й небачено русява полтавка.

— Зінонько, — прошепотів він австро-угорською рідною мовою.

— Адіку, — не стрималася та, і вони знову припали губами й сльозами.

Між ними раптом щось зблиснуло, й удруге, і майже втретє, так, що він з подивом з’ясував: здоров’я повернулося. Так вдало, що Зінька забула й колишнього свого Жукова.

...Потім уже він вдоволено підійшов до дзеркала й несподівано гірка гримаса скривила йому лице, Зінька помітила той стогін, кинулася, мов горличка, бо він тримав під самісіньким горлом своїм гостру бритву «Золінген».

— Не ріж! — зойкнула вона.

— Любонько, не бануй, — нарешті всміхнувся він. — Просто я бим хтів зголити ці вуса.

— Не роби цього, вони тобі так до лиця, ти такий. рідний в них.

— Я?

— Схожий на козака.

— Гай-гай, люба, коли були козаки, то не було іприту. Коли почалася ота клята газова атака і всі наділи протигази.

— .а ти не надів? — зойкнула.

— Та в тім то й річ, що надів. Але ж чому він не допоміг? Оце лише аж зараз я збагнув, що сталося. А тоді не втямив: довгі ці вуса не дали йому притиснутись щільно до лиця, отож іпритові гази просоталися ними довгими всередину і просто мені в очі.

— Не край! — кричала вона на весь край України.

— Гаразд, серденько, залишу отут трохи під носом, щоб ти ними бавилась, добре, люба?

І втяв.

Однак, незважаючи на це, Брестський мир закінчився, а поставав Версальський мир, тому фатерлянд терміново відкликав його на батьківщину, навколо руйнувалися імперії й людські долі, однак він якимось чудом іще встиг отримати від Зіньки поштівку, де вона описувала їхнього світлоокого русявенького ще ненародженого синочка.

— Син, — шепотів він, цілуючи незрозумілі слов’янські літери, — буде син...

Тим-то він не брав шлюбу з Євою Браун, хоча всі пар-тайгеноссе дорікали йому.

«Син», — шепотів він і подумки линув у той тихий рай на березі Псла, уява огортала його і він непідробно радів, що нащадок назовні удався арійським. Бо сам Адольф Гіт-лер був таємним євреєм, тому що батько Шикельгрубер не був навіть біологічним татом. Натомість ним виявився один надто кучерявий музикант: прикинувшись вчителем музики, він навчив матір Адольфа не лише грати на сольфеджіо.

— Байстрюк! — часто чув він, чорнявий, позаспинно на вулиці і в школі. — Жидівський безбатченко!

То ховався й ковтав сльози образи. Ніхто тут, в Австрії, й подумати не міг, що він їй усій незабаром жорстоко помститься, здійснивши над нею аншлюс. Таємна радість наповнювала його тоді й тому, що він вдавався до месіанських думок: що не лише арієць, але й син Божого народу!

А євреї? Які також легко могли пробовкнутися про його генікологічне древо? У них же не було своєї держави, аби її аншлюзувати — тобто, вони ще не учинили свій аншлюс над Палестиною і ще не сотворили своєї історичної Батьківщини Ізраїлю; отож тоді свого часу Гітлер учинив інакше — просто заборонив їх, би боронили секрет його походження.

Згодом він зробить усе, аби якомога географічно наблизитися до нащадка, підпише навіть принизливу угоду

Молотова-Ріббентропа про ненапад, аби хоч в якийся спосіб запустити до СРСР резидентів у Полтаву, щоби ті таємно наглядали за синочком, неухильно оберігаючи його од можливих репресій. Так тривало, доки Сталін, не порушуючи угоди, взяв і підтягнув усі свої війська під Румунію.

— Що ти робиш? — отетерів йому по телефону Гітлер.

— Ну не під Германію ж! — хихотів той у слухавку.

Так, це був хитрий викрутас, який не порушував обопільні умови пакту про ненапад. Однак вся нафта Європи перебувала де? На Румунських теренах, отож Гітлер розумів: Сталін, перекривши ту трубу, легко візьме його в енергозалежність.

— Кінчай ці свої грузинські фокуси! — шаленів крізь телефон Адольф.

— Які фокуси, генацвале? — удавав дурника Сталін, а сам тим часом щільніше стягував війська Жукова під румунський кордон.

Аж Гітлер не витримав:

— На Москву! — наказав своєму Генштабу.

— Нафіг тобі та злиденна кацапетія? — дивувався той. — Як ми оно ще не всю багату Європу не видоїли.

— Життєвий простір, — була куца відповідь.

— Оця злиденна пустеля? Чи тобі всієї Європи мало? Краще додавимо Англію, тут хоч є чим поживитися.

— Це лише невеличкий острів, а там — неосяжні материки, — брехав він.

«Сину, мій сину, — тим часом думав він собі подум-ки, — чи ж я ще коли побачу тебе, моя єдина кровиночко? Чи обніму тебе? Ах ти ж, Зіно, ех, Зіно, де ти тепер, моя безіменна Зіно?»

І пускав сльозу. Тому генералітет не став сперечатися.

Не знав ніхто з них головного: резидентура донесла, що з Полтави в армію мобілізували хлопчину, Василя Адольфовича Сергійчука, і що служить він тепера в Московському військовому окрузі.

Доки радянські війська всі стягувалися під Румунію, Гітлер бліцкригом ударив по Москві, і майже взяв її. Не встиг Генштаб зрадіти, коли він наказує:

— Негайно перекинути всі армії під Сталінград!

— Та побійтеся Бога, — сполошився генералітет, — нафіг він нам зараз здавсь? Ми вже на Кавказі захопили Майкоп з його нафтовими полями, до Баку якась сотня кілометрів — і ми є незалежні від чужих енергоносіїв!

— Є вищі над це міркування, — пробурмотів фюрер.

— До того ж там, на Волзі, дуже багато поволзьких німців мешкає, уявляєте, яка доля усіх цих фольксдойчів спіткає?

— Я сказав! — була відповідь.

Бо ніхто не знав, що саме туди, в місто на Волзі, переводять служити одного такого солдатика, німця за походженням, непоказного хлопчину, світлоокого.

Й усі війська, палячи й без того дефіцитний бензин, повернули на Сталінградський напрямок. Генштаб же вирішив, що їхній вождь надумав подолати це символічне місто, поіменоване на честь Сталіна; що в цьому є великий містичний сенс.

— Скільки міст на землі названо іменем Сталіна, а от іменем Гітлера — жоднісінького. Захопити його й перейменувати оте місто на Волзі в Гітлерград? — брехав він генштабу.

— Амбітний, — скрушно розуміли генерали. Не знали вони, од чого у вождя такі потужні мігрені — одна думка, що комсюки й комуняки полощуть дитинці мізки боль-шевізією, вкидала у відчай. Однак він свято вірив: щойно притисне дитятко своє до рамен, як комісарська ідеологія одступиться, зникне, як туман на сонці, од святої батькової енергетики.

Тим часом Гітлер спорядив свого улюбленця Отто Скорцені перевдягнутися в усе радянське й перетнути лінію фронту і й знайти там Василька та допровадити у Вервольф, який спеціально для цього був споруджений в Україні. Людина зі шрамом сумлінно виконала цей наказ, лише викрала помилково геть не того вінценосного сина.

— На біса мені цей Яків Джугашвілі? — лютився й без того шалений фюрер. — Хіба я його пригорну до серденька?

— Так ви обміняйте його на потрібного сина, — намагався врятувати свою шкіру зі шрамом Отто.

Почалися попередні переговори через Вольфа Мессін-га, однак Сталін був надто підозріливий, відчув тут якусь заковику й заявив, що в радянській армії немає полонених, а лише зрадники Батьківщини, навіть би хто вони не були за походженням.

Яків же Джугашвілі, довідавшись, що його хочуть обміняти на простого Василька, од ганьби такої кинувся на високовольтовий колючий дріт, прирікши себе на мученицьку смерть...

Василька ж тим часом військкомати запроторили таки в Сталінград, в саме пекло — й нечувана в історії людства битва розпочалася.

А тут Різдво.

«Як же там син нидіє без подарунка?» — мучили фюрера здогади.

Отож спорядили секретного літака скинути синові щось від Санта Клауса, бодай вісточку передати, бодай би шоколадку в страшний далекий засніжений Сталін-град. Однак льотна таємна мапа була так зашифрована, що пілот збився з курсу й попрямував на... Сталінобад, де й здесантував усі пайки на радість евакуйованим тиловикам — як же возрадуються вони від несподіваного під-харчунку. Але не Гітлер. Отак Василько й знову ні про що не довідався.

— Мудак ти! — лаяв Адольф Алоїзович райхмаршала авіації Герінга. — Тобі нічого доручити не можна!

— Так назви ж цих міст дуже схожі, — щосили виправдовувався він (бо таємно мав таку ж проблему — рідного, теж незаконнорожденого, сина у радянському місті Лі-пецьк).

— Мудак ти, морфініст довбаний! Годі вже балеринок портить, на сцену глянуть противно — усі розкаряками танцюють. Тьху!

Тривога соталась навіть сюди, крізь товстезний бетон Райхканцелярії, перетворюючи нічний відпочинок на кошмар.

— Майн кляйне кнабе, — стогнав він крізь власне скреготання зубів, кусаючи подушку так, що Єва Браун прокидалася, і кожного такого разу їй прокидалася надія:

— Кнабе? Адюньчику, я народжу їх тобі цілу купу, — й заходилася пестити фюрера, хтіла й далі, однак він категорично відкидав її трепетну руку.

«Чи не мулатка-полукровка бува? Занадто азартна для німкені.» — здогади терзали його надто потужно, аби довірити їй своє потомство.

Іще. Не міг він довірити якійсь сторонній крайню плоть, бо вона була геть відтята. Єва Браун же мала занадто компанійську вдачу й водила дружбу з райхканцеляристками.

А що як вибовкне про обрізання? Що тоді? Гай-гай, прощавайте тоді всі расові теорії...

Його розривало на частини. Ще б пак — айстро-угорець за національністю, єврей по крові і германець по суті, він ніяк не міг знайти притулок своїй стражденній душі.

Трагедія батька: бути батьком усієї нації, але не бути батьком своєму єдиному синові.

«Кому, кому передати фатерлянд? — мучили нічні примари, він вийшов у туалет і змочив лице холодною водою. — Та ви погляньте лише, погляньте на цих Геббельсів і Гіммлерів — теж мені арійці. Ну, гаразд, от Геббельс — у нього мати українка, ну чому, чому вона не передала синові бодай якоїсь арійської зовнішньої ознаки. Ганьба!»

Тут він подибав у дзеркалі своє відображення, теж далеке від арійських ідеалів, і вщух.

— Я не можу ризикувати майбутнім Третього Риму, тьху ти. Третього Райху. І Четвертого Райху також, сину, мій сину, де ти тепер? О, мій арійський спадкоємцю. — шепотів безсило до струменю води.

І проциндрив Третій Райх во ім’я Четвертого.

...Уже бійці й прорвалися були до Волги, уже майже її захопили, коли Гітлер несподівано для всіх віддає наказ:

— Негайно перекинути всі танкові сили звідтам на Курську дугу!

— О, майнер готт! — заволали ті. — Там же стоять в засаді сталеві кліщі їхнього лютого маршала Жукова. Яка логіка?

— Провидіння! — єдино була відповідь.

І що поробиш? Змушені були програти й Сталінград. А пального од передислокацій значно поменшало, про які наступи й прориви можна говорити, коли його ледве на відступ вистачає?

Гітлер од цього дуже страждав, але кому ти тут поясниш правду, що його єдиного синочка тупоголові більшовики раптом взяли й несподівано перевели служити під Курськ?

«Не можу ж я свого Василька кинути там напризволяще без догляду».

Однак весь вермахт думав, що фюрер буде визволяти Курськ від більшовиків, а насправді це він визволяв одно-го-єдиного сина.

Оці невпинні перекидання армій виснажили їхню потугу, і не лише на паливні та мастильно-змазувальні матеріали, але й морально. Бо жоднісінький зі його солдатів не міг осягнути стратегію вождя.

Ніщо не віщувало поганого, однак Зіна, вийшовши з хати, хутко повернулася назад і взяла до рук фарби та пензля.

— Добре, коли в тебе син художник, — приказувала вона, радіючи, що в домі завжди є свіжі фарби, та домальовуючи на надверному козакові Мамаєві яскраво-зелену будьо-нівку зі сяючо-червоною зіркою.

Звільнена комуністами од фашистів Полтава повільно оживала, до такої міри, що Зіна простувала до агітпункту по нові наглядності, а головне, по нові орденські виплати, нагородні книжки, яких син Василь присилав матері з усіх фронтів.

Скромно зайшла і привітно сіла в куток, їй, матері-фронтовичці першій подали стоса агітпосібників, й перше, що вона там побачила: це була зблизька чимала карикатура Кукриніксів на портрет Гітлера.

Зіна прикипіла зіницями.

— Що з Вами? — лагідно питали агітпросвітники.

— Це, це, так це ж, — тицяла вона пальцем у портрет, і всі навколо бачили, як нестара ще жінка хутко вкривається сивиною, бо там хоч і карикатура, але саме тому художники вправно і яскравіше відтворили особливості обличчя. — Так це ж він.

Непорушна правда знову й знову заціплювала їй вуста, знову і знову упізнавала вона, й від навколишніх розпитувань її врятувала глибока непритомність.

Мало ж того, що її рідний тато поліг десь безіменно за махновську ідею, так оце ще й виявилося, що Василько — невідь чий син!

— Вибираймося звідсіля, доки не пізно, як фахівець вам раджу, — благав фюрера особисто фон Гудеріан, — на біса нам цей дикий народ і їхні дикі землі? Ми вже об них всі танкові гусениці постирали.

— Треба стерти їхню пам’ять, — була несподівана відповідь.

— Пам’ять? У гусениць? — не збагнув той.

— Ні. Пам’ять у слов’ян.

— На біса нам їхня пам’ять? — не втямив танковий маршал.

— Бо вся наша Германія стоїть на слов’янських землях — «Аненербе» це розкопало. Уявляєш? Археологія знаходить лише давньослов’янські артефакти, жах. До такої міри, що навіть сама назва «Берлін» — слов’янська, га? «Аненербе» мало довести зворотне, але навіть не додумалося хоча би якогось предмета германського підкинути в свої розкопки. І що тепер? Лише завоювавши всі їхні землі, ми зможемо стерти геть їхню історичну науку, а дати їм іншу.

— Як? — танкіст не дуже тямився на гуманітарних тонкощах.

— Для початку запровадимо їм другу державну мову. А потім заберемо їхню. А потім усе інше заберемо.

Така перспектива виявилася завеликою навіть для підкорювача тотальних просторів, Гудеріан спітнів. Він би геть здичавів, коли б довідався іншу історичну правду — а саме про хлопчика Васю.

І тому Гітлер про всяк випадок понизив райхсмаршала у військовім званні.

Працівники РАГСу ніяковіли від величі моменту — ще б пак, не кожен день доводиться розписувати фюрера нації з його споконвічною нареченою.

Після скромних урочистостей присутні розійшлися, багатозначно зиркаючи на альков. Однак молодята не поспішали, хоч знадвору вже було чути радісне тупотіння і такі ж вигуки більшовиків, деякий час Адольф і Єва дослухалися, нарешті він витиснув із себе:

— Іх хабе кіндер, — що в перекладі з рідної айстро-угор-ської мови означало «я маю дитину».

Жінка спалахнула:

— Знайшов час, коли сказати. Де та дитина?

— В СРСР, — болісно прошепотів він.

Так, незаконнонароджений синок, так, такий же само, як і, власне, він, Адольф...

Єва Браун рвучко підвелася, бо вся історична правда вмить постала перед нею. Хутко подерла на клапті шлюбне свідоцтво й жбурнула ув очі нелюбові. Пішла в сусідню кімнату й застрелилась.

Адольф же довго сидів за своїм велетенським райхкан-целярським столом і збовтував перед очима каламутну ампулку ціаніду.

— Ех, Зінько, Зінько, — гірко зітхнув і тяжко надкусив.

Однак спогади про рідну Полтаву й місцеву красуню були такі потужні, що отрута не подіяла. Тоді він розжував геть капсулу — аніякого результату.

«Казли», — подумав він про гестапо, яке навіть путньої отрути виготовити не змогло, однак потім його думки потроху навернулися на власну велич і силу духу, перед яким безсилий навіть ціаністий калій.

— Та тьху ти.

Він виплюнув скло на підлогу, вірний його пес арійської породи Норд кинувся туди, лизнув і вмить вивернувся лапами догори — остання агонія, і вірного побратима не стало.

Гітлер довго дивився на чотириногого, потім важко встав. Згорблений, почовгав до сусіднього покою, взяв із неживих пальців Еви Браун «браунінга» і глибоко вставив в рот.

— Василечку! — ще встигнув викрикнути він, болісний цей зойк злився з пострілом, й довго відлунювався підземними коридорами та бункерами Райхканцелярії.

...Василь Адольфович Сергійчук про всяк випадок виправ свого ще довоєнного костюма, а мама Зіна старанно випрасувала його, адже це в перший раз його викликали туди. Він ішов й іноді радів, що місто встає з руїн. Ось, наприклад, добряча будівля обкому компартії — ич як вимурована. Помилувавшись, він обережно прочинив двері, віддав повістку й потроху зайшов.

Комісія засідала надто поважна, таких дебелих облич Василь давно не бачив. Вони довго перевіряли папери, особливо про нагородження оного «Заслуженим металістом Полтавської області», тут усі напружили шепіт, чи часом із депо вже кого не нагороджували? Доки добряча секретарка не повідомила, що Василь Адольфович особисто намалював усі наочності у сусідньому фойє.

— То ви виходить, ще й художник?

— Самоук, — зашарівся той.

— А от скажіть, — мовив один гіпертонічного кольору, — а що це у вас за прізвище таке — Адольфович?

— Батько мій одего із поволзьких німців, — тихо видавив чоловік те, про що довідався од матері.

— Яких ще таких поволзьких німців? — настовбурчився той. — А може, ви, пробачте, із яких єврейських кровєй?

Василя як підкинуло:

— Я?! — обурився. — Я з інших поволзьких, що я одего од звонка до звонка провів лічно всю війну на Волзі! От яких я кровєй, многократно мною й пролитих — зі Сталінграда!

І він гордо випнув на грудях орден «За оборону Сталінграда» так, що президія знітилася, бо в неї ні в кого такого не було.

— Ну то почепіть поруч із вашим орденом ще одного, — голова президії пленуму урочисто посміхнувся і вправно чиркнув пером по паперах, — вітаю вас із врученням «Ордена перехідного прапора соціалістичної Праці»!

І хотів уже потиснути руку, коли раптом перепитав:

— А чого це у вас такі куці вусики під носом? — він тягнув паузу. — Я би порадив вам зголити їх, Адольфовичу.

— Вуса такі само, як у комдива товариша Ворошилова, — ображено прошепотів чоловік.

— І чолочка така в нього? — кивнув він на клиноподібний Василевий чубчик. — Як по-дружньому, то я би порадив одстригти і це.

Чоловік згідно закивав і поспіхом потиснув протягнуту долоню, а потім вкривався потом, доки йому на відлоги чіпляли високу відзнаку.

Спускався точеними малахітовими сходами без поспіху, бо його мучила думка: «Одего Сталін після Великої Перемоги взяв і скасував ураз усі орденські виплати героям, а от за новий Орден — чи скасує, чи ні?» Тривожно зиркав на яскравий лацкан: «Та Бог з ним, все одно дітусі тата дужче шануватимуть». Хукнув на металеву поверхню відзнаки й потер рукавом.

Посміхнувся, бо вже бачив, як його трійко синочків по черзі бавитимуться сяючою нагородою, як радітимуть з цяцьки всі троє, чубатенькі такі, несподівано чорняві, з глибокими темно-карими очима.

Тут він побачив себе у велетенському лискучому дзеркалі, різьблений граніт рами відтінював ефектно відображену фігуру, Василь озирнувся — анікогісінько в мармурових коридорах, усі пішли на пленарне засідання; він одкинув наперед клинець чубчика, хвацько ляснув підборами й несподівано рвучко і прямо викинув перед себе вгору праву долоню:

— Служу Радянському Союзу! — майже вигукнув він.

І змахнув за це сльози подяки.