Нестяма

Гойдалка

Студент Валентин, звісно, лише студент, має підозри про тих, хто теж підозрює одне одного. Саме тому всі мовчать, удаючи статус кво. Це так лютило парубка, що він пошкодував про освіту — слід було йти в радіоелектроніку, щоби наставити по всьому будинку жучків та об’єктивів, потім створити правду, розмістити в інтернеті, аби її спізнав весь світ, а вже потім і сусіди, яким тоді заднього ходу не буде.

Прозріння почалося з того, що після лекцій він пішов гуляти зі старостою курсу Свєтою, а ввечері привів її до себе у двір на дитячий майданчик. Вона навіть ходила за альтанку в кущик — стільки було в них вина; а він ні, ні разу, бо був зосереджений на ідеї оволодіть, бо це вже було дуже просто, хоча Свєта намагалася протверезіти, хапаючись за цигарку, од чого чомусь в неї крутилася голова. Однак він, посадивши її ніби на коліна, зумів переконати, що як укритися її широкою сукнею, то ніхто й не здогадається. Розмова була про це коротка, куціша навіть за їхні взаємні поштовхи з одхиленими трусиками; все виявилось кращим, ніж би обом хотілося, правда, алкоголь підгаль-мовував, але радість взаємної перемоги давала сподівання на ще краще, аж тут приперлося дві постаті й сіли на гойдалку.

Студенти завмерли. А ті двоє повиймали цигарки, але запальничка в них була невдала. Спалахи іскор показали, що постаті дівчачі, і Свєта почала повільно знову, відчувши додаткову снагу від двозначності ситуації; ця її радість потроху його обурювала, бо не хотів допускати у свої відчуття сторонніх, отож прошепотів на вухо:

— Ти тільки не лякайся.

— Чого... лякатися...

— Я зараз матюкнуся, вони злякаються і втечуть.

— Добре. — ще уповільнилася вона, аж закусила губу. Свєта все життя була старостою, і оце лише зараз — ні; була радість довго про це згадувати й дивуватися самій собі.

Валентин брудно й довго матюкнувся. На мить дві постаті на гойдалці завмерли, а потім одна перестала чиркати запальничкою:

— Валь, це ти? А ми боялися, що якісь хулігани.

Обидві встали, прийшли в альтанку, посідали навпроти.

— Уявляєш, я тільки купила її, а вона не робить, — чиркнула ще раз іскрами й Валентин упізнав сусідку Катю. — В тебе прикурить не буде?

Вони підійшли упритул, староста Свєта щільніше обтягнула сукню, хорошу таку, що затуляла і спущені джинси хлопця. Він вийняв сірники й подав, ті прикурили, й він упізнав ще й Надю з парадного навпроти, здивувався, що вони, пісюхи, а вже смалять.

— Отак викинь гроші, і пшик.

— Я ж казала, спічки бери, — солодко затягнулася Надя, — а ти все форс давиш, ой, ха.

— Спічкі одноразові, а зажигалка ні, — виправдовувалася Катя. — А твоя дєвочка курить? — запитала нахабно і, не діждавшись відповіді, вставила їй цигарку в губи, прикурила й Світлана, дивуючись сама з себе, відчула, що втягує дим. Ще з більшим подивом відчула, що відновила рухи, не зовнішні, а внутрішні, наче не з нею діялося, а з якоюсь іншою, зомбованою. Валентин аж очі заплющив — виявляється, як він мало знав про жінок, особливо про дівчат з курсу.

Вона ширше одкрила ніздрі й подала пляшку дівчатам:

— Вип’єте?

Ті б відмовилися в іншій ситуації, але перед старшою не змогли, й мало не вдавились, чи то вином, чи то димом. Одкашлялися лише коли постукали одна одну по спині.

— А ми йдемо й дивимось, хто це чужі на нашу площадку ходять, аж бачимо, а це свої, ой, ха.

Зрозумілою була образа за майданчик, адже геть недавно вони тут гралися в пісочку і на гойдалці, і на драбинках.

— Я ось усе хотіла спросить, — обережно затягнулася Катя, — ви будете красить в под’єзді, чи тіко біля собствен-них дверей?

— Ще не рішив, — Валентин зробив усе, щоб не здригнутись, бо Свєтка не на жарт обтисла.

— Дак ви рішайте цей вопрос, бо всі кажуть, що скинемося, а нада щоб ти взнав у папки, в якому магазині він краску брав, бо буває купиш, і тоже зелена, а не така само, узнай, щоб краска була общого цвєта, не тягніть, добре? Спитай у батька.

Во, малеча, ще вчора гралася у пісочку, а тепер на «ти».

— Я спитаю, добре.

— Тут іще собирають гроші рятувать ветерана, бо про нього всі забули, — не вгавала Катя, — він десь там воював, і забули.

— Од чого рятувать? — мало не простогнав Валентин.

— Од собственних нервів, він уже всіх задовбав.

— А ви самі чого не п’єте? — повернула пляшку Надя. — А то невдобняк, бо ми все вип’ємо, — засміялася вона й теж обережно припала до цигарки, але не закашлялася, дуже приємно було школяркам поспілкуватися з дорослими.

Він прошепотів:

— Ви, дєвочки, ето, а батьки знають, що ви курите?

— Ой, можна подумать, — Надя хотіла казати про те, що тут часто в альтанку приходять якісь і не дають нормально покурить людям, але вмовкла.

Валентин несподівано подумав: чи здогадуються ці двоє, чи просто прикидаються? Бо Свєта враз затягнулася глибоко й несподівано відчула обертання голови, він по-трактував це по-своєму і хотів порадіти, але знову стримався. Свєта спробувала вийняти цигарку з рота, але не влучила пальцями. Валентин їй допоміг.

— Дєвочки, ви б ішли, — мовив він.

— Чого? Шо ми, не в себе вдома?

— Та ні, — затягнувся Валентин, — нам просто треба поговорить.

— А, дак ми отойдьом, шоб не мішать, — буркнула Надя й обидві подалися на гойдалку, докурили мовчки, потім пішли.

— Толя!

А тоді знову:

— Толя!

Весь двір ставав потроху Тольою, бо зараз Нінка покричить із вікна, потім вийде надвір і продовжить. Кожен тоді думав, чи вони нормальні?

— Толян, це тебе, — стомлено блимнув на нього ліхтариком Сява, бо голос матері наближався до їхньої загородки.

— Сюди не загляне, — буркнув Толя і ввімкнув лампочку свого, — не догадається.

Хоча голос наближався, доки не прозвучав згори на сходах.

— Шухерись! — прошепотів Сява і хлопчики виштовхнули Толю з закомірка; той мав півсекунди, щоби вибігти з підсобки і проскочити за ящик з піском.

— Толя? — невпевнено зазирнула мати за двері в темряву, що Сява од несподіванки натиснув на ліхтарик і він кволо блимнув.

— Так ось ти де... — вона намагалася прозирнути підвальну мряку, — мама кличе їсти, а ти он який. Охолоне!

— Не охолоне, — буркнув Сява і всі інші закивали головами, — бо його тут нема.

Ніна не вірила, тим часом за її спиною якась тінь шаснула підвалом з-за піщаного ящика й нечутно ковзнула сходами нагору.

— А шо ви тут робите, інтересно? — вона обсмикнула халатика і стояла.

Так довго, що очі почали звикати до пітьми.

— Шо-шо, — пробурмотів Валерка, — свічки палим, фанарики, штаб охраняєм, — соромно було зізнатися, але це була правда, бо сиділи мовчки й тихо мріяли про Катьку, старшокласницю з цього ж парадного; вважалося, що вона коли-небудь сюди зазирне.

— Курите? — не здавалася Ніна, — Ану, дихни.

Вона по черзі й повільно наближалася упритул до кожного, і з подивом відчула, що помилилася.

— Толя, — сказала вона до купи мітел, старих і нових, звалених в кутку. Нахилилася перегрібати, аж утратила рівновагу і впала. Хотіла встати, однак коліна ковзали по мітлах, од чого вона ще дужче заголилася.

— Поможи встать, вирячився, — наказала вона.

Промінь ліхтарика ковзнув голими ногами, завмер.

Сява нахилився, і не взяв за руку, а поклав долоню на стегно. Йому заціпило.

Тоді він поклав другу долоню. Хотіла щось казать, але в горлі стало так само тепло, як і під долонею, тому лише хрипнула, капці ковзнули додолу. Сява увімкнувся, неначе ліхтарик. Решта з подивом дивилися на чудо, а коли вона спробувала сіпнутися, вхопили її і притисли, почали хапати, хто за що міг.

...Толя вже доїв котлету і, захлинаючись компотом, побіг надвір. Шарпнувши двері «штабу», з подивом зазначив, що вони якось заплішені зсередини й шурхіт там припинився.

Він забув пароль, бо був тут наймолодший і тому мовив:

— Свої.

— Якого ти? — двері неохоче прочинилися, звідти протиснувся Валера. — Ану, котись.

І боляче штурхнув малого, що той опинився аж під ящиком із піском.

— Ану, котись! — узяв його за комір Сява і витягнув з-за ящика з піском. — Щоб духу твого тут не було, всю малі-ну нам завалив.

Образа обтисла малого, він стримався, а заплакав лише надворі. Посовався порожнім подвір’ям, а потім посунув до хати з надією щось побачити по тєліку.

— Толя! — нарешті почули вони наступного дня. Голос наближався.

— Толя, — мати спустилася до підвалу й одчинила двері в тишу. Таку гучну, що не почула, як син Толя крадькома ковзнув сходами нагору. — Толя, — вступила вона всередину.

— От, суки, — вилаявся Іван Степанович, побачивши на дверях підвалу чималий замок, і заховав назад у сумку фотоапарат. — Так тепер вони, суки, замок почепили, а раньше було низзя?

Він сплюнув, бо тепер треба йти нагору, шукати двірника, щоб той шукав ключа. Слідча процедура затягувалася:

— Ще, курви, поприбирають чисто, і всі вєщдоки перетрясуть, — плюнув він, і, крекнувши, подався нагору.

Двірник Федір саме мив друге парадне, коли його знайшов слідчий. Привіталися.

— Замок таки почепив?

— Навхір він би міні здався, — одкинув швабру той. — Комісія приказала, я й повісив, — шукав він цигарку, доки Іван Степанович не сунув йому свою, посідали на підвіконня, пустили дим.

— Ну, давай ключа, — слідчий притоптав у пачку недопалок.

— Якого навхір ключа? — двірник вдав, що не здогадується про підвал.

— Кончай яєрли крутить, — видихнув останнього дима Іван Степанович. — Ти ж знаєш. Бо міні треба фотки з місця проішествія зробить.

— Да, дворніку положено все знать, тіко за таку зарплату голова навхір попухне. Ключа в мене нема, началь-нік ЖЕКу лічно забрав під свою отвєтсвенність. — Він теж видихнув дим, бо по ключа треба було топать аж у ЖЕК. — Дай хоть домию, — взявся за відро. — Накидали там трусів, а я ходи за ними ще й в підсобці вбирай, — сказав він і враз збагнув, що ляпнув дурницю.

— Яких трусів? — насторожився слідчий.

— Яких-яких, — бурмотів двірник Федя, — порваних, женських... Коли мітли прибрав, обнатужив.

— Де вони? — підскочив той.

— Хто, мітли?

— Труси, кажу тобі, труси!

— Де-де, викинув навхір в бак.

— Дак бігом мені вийми,— захвилювався Іван Степанович.

— От, начинаєцьця, — зітхав Федір. — За цими розврат-ніками й пороботать нормально не дадуть, ну, благоустроїли вам дитячого майданчика навхір, дак і гуляйтеся там у пісочку, нє, так їм підвали подавай.

— Не бурчи, — сказав слідчий, — я тобі віддячу, в мене тут проходив один хірург по дєлу, так йому треба всю сантехніку помінять, візьмешся? Як найдеш ті труси — халтура твоя.

Федір помітив, що слідчий враз стомився. І почав терти шваброю швидше, аж мимоволі в нього злетіла пісня:

На мотив «Синього платочка». Слідчий аж плюнув на помите.

Федір удав, що не помітив:

— Да, народ оспівує, — пояснив він. — Да, про всяке, шо буває. А я розірвися навхір ще й підвал охранять? Хто винуватий — я винуватий?

— Ти невинуватий, це точно.

Повз них, обережно переступаючи помите, навшпиньках, проштовхнулася молодиця Тетяна, війнувши гігантським бюстом і таким же перегаром, обох це разом вразило, аж вмовкли на якусь хвилину.

— Да, — домив двірник сходи й переможно ляснув відром. — Отак рожай їх собі навхір на свою голову, щоб воно потім пішло й на рідну мамку стукнуло.

— Воно не на мамку стукнуло, а на пацанів, які його за це били.

— Однаково, отак рости їх навхір, і виходить, що вона, бідна мать-одіночка, і винувата за це, з усіх сил воспитує сина, а шоб потім хтось як мудак за ключима й за трусима набігаєцьця. Міні тепер на літучку хоч не показуйся: де ти, питається, навхір був, як ти був не догледів, що мамку дітвора трахала? В спину сміюцьця.

— Мені б твої проблеми, — зітхнув слідчий. Бо його проблема була казуїстична, і хто зна, як її передавать в суд, як інкримінувати:

чи як групове зґвалтування малолітками дорослої жінки;

чи як розпусні дії дорослої жінки по спокушуванні малолітніх?

Бо свідчення розходилися, хто і кого, а подання могло підірвати реноме слідчого у цій заплутаній справі.

— Хто там? — запитала вона, Тетяна, обережно поправ-ляючи бюст.

— Ваш дворнік Федір, — почула у відповідь.

— Ха-ха. Якщо ви «дворнік», то мусите знать своїх жильців.

— Звісно. Якби ви були жильцом. Як ви — квартірантка.

Вона похитнулася, подумала, і одчинила. Федір грюкнув чобітьми об поріг, зайшов і почав демонстративно озиратися.

— Да, гражданочка, — нарешті помітив він Тетяну.

— То що тут такого, — розвела вона долоні, — що, запрещено знімать квартирю?

— Знімайте ви що хочте, но поступають сигнали, що ви перезаймаєте житлоплощадь іншим квартиросьйомщи-цям, — насилу вимовив він.

— Я? — картинно здивувалася вона. — Да ви проходьте, чого тут торчать.

Тетяна відводила його від дверей:

— Чайку?

— Не одкажусь, — він посунув за нею, пильно оглядаючи закутки, зазирнув до туалету й до ванни, бо тепер скрізь йому ввижалися загородки з порваними жіночими трусами. А коли зайшли до вітальні, то боляче тіпнувся борлак: якби на столі стояла й сулія горілки, цього б не сталося, а так там стояло кілька пляшок та ще й добряче недопитих.

— Я ни пойняв, — тицьнув він на них долонею, — шо за натюрморт?

— Нормальний, — розвела руками вона, — в мене день народження.

— А де гості? — зазирнув він за штору.

— Нафіг міні нада ще когось поїть? Я ясно сказала? — засміялася вона. — От вас можу вгостить.

Наче ненароком він оглянув балкона.

— Ну, з днем народження, — ще сідаючи за стіл, уже взявся за склянку.

Смачно цокнулися й перехилили. Він пошукав очима закуску і з подивом її не знайшов.

— Так ето.. — почав він і забув, про що хотів запитати.

— Ви хотіли щось спитать, — облизнулася Тетяна.

— Шо на ввєреній вам площаді проживають незаконні жилиці, — вирішив він не вимовляти «квартиросьйом-щиці».

Подив її став більший за її велетенського бюста.

Він би й здогадатися не зміг, що додаткова подруга, «жилиця», щойно зачувши дзвоника в двері, шаснула на тумбочку, з неї на двері ванни, а звідти, наче ящірка, прослизнула на антресолю, бо вона була музикантом і зачула двірника ще до того, як він подзвонив.

— Жилиці? — продовжувала дивуватися Тетяна, шукаючи здивованими очима, з якої б тепер пляшки налити. Так картинно, що Федір змушений був продовжити цей погляд.

— Так це клєвєта, — знайшла вона. — Просто до мене часто заходить моя подруга Алла, от людям і мерещиться.

Налила по півсклянки.

Алла зіщулилася на антресолі. Чорт її смикнув повестися на малу ціну — пляшку за дві доби проживання, включаючи й вихідні. А що лишалося робити композиторші, коли радіоканали один по одному закривались, і навіть музредактори не потрібніші за композиторів. Не йти ж лабать у кабак? Хоч їй і пропонували. Тим часом розмова у вітальні підозріло вщухла, аж доки треноване музичне вухо вловило, як прогинаючись, вмовк диван. Але ненадовго; протиснуті його пружини не ладні були опиратися двірниковому тиску, й тому диван рипав ніжками, ще трохи допомагав паркет, і Алла стиснулася, щоб не засміятися, бо Федір щоразу шепотів:

— Так ето, так ето, — а про що саме, забував, бо п’яні Те-тянині губи не давали договорить, аж доки вони знову не сіли за стіл, а вона винувато пішла на кухню шукати хоч якоїсь закуски. Він одразу подався за нею, устигши озирнути й другу кімнату.

Алла затерпла вся була, бо ті обоє після кількох невдалих спроб заснули на дивані й Федір крізь сон прокляв його. Щоб протверезити кавалера, Тетяна налила по півсклянки, і аж насилу тоді він подався.

— Ти звини мене, але я затемна дуже рано буду вставать на роботу, щоб не потривожить даму.

Тобто виявився ще й джентльменом.

Злізти Алла довго не могла, бо затерпла нога, й дівчина боялася впасти.

Але під ранок Федір притягнув частинами велетенське , ще дорежимне ліжко.

— З подвійною сіткою, панцерною! А не це... — він хотів сказати на диван «гівно», але вчасно передумав, — лай-но. Ось, — помилувався він, — з резервів верховної ставки.

Хутко склав його і знову подався на працю.

Лише тоді Алла спромоглася злізти додолу. Обидві вони здивовано озирали ретро-меблю, особливо подобалися численні нікельовані бильця та блискучі шишки, неначе на новорічній ялинці. Алла підійшла й торкнулася пружин — старовинна газета, що приіржавіла там, несподівано одскочила й почала творити незвичні ритмічні візерунки, підкидувана пружинами. Жінки зачудовано торкали, а газета торохкотіла, жодного разу не повторивши мелодії.

— Ти не повіриш, оце мужик, — млосно зізналася Тетяна. — Но він мені признався в такому. що окроми горілки ніколи нічого в рот не брав, ні вина, ні навіть пива, а коньяк, каже, то начальство п’є і підари.

Не зізналася в головному: ще зі школи в Тетяни було поганяло Цицяна, бо вона мала велетенський бюст, але в школі не соромилася, а навпаки. Минув час і він несподівано видовжився, до такої міри, що жінка змушена була підкочувати, скручувати груди валками і отак втикати в ліфчик. Кожного разу, коли його доводилося знімати, бюст розкручувався і падав, і не було кавалера, в якого би теж не впав. Так от, Федір був перший не такий.

Бо він мав звичку, припершись, одразу впасти на улюблене ложе й захропти. За годину прокидався й, відпочивши, пригадував, яку приніс закусь, і вони з Тетяною сідали за стіл. Потім Алла з антресольки чула звичну музику: спершу грюкали чоботи, потім штани, вдарившись масивною ремінною пряжкою, потім зі свистом злітала жіноча шовкова комбінація і виникала щоразу неповторна музика, всіляко вибрязкував подвійний матрац обома своїми панцирями, а ніжки порцеляновими коліщатками підстрибували то по одній, то по дві, а бувало й по три, бувало проковзуючись, накладаючись синкопами на загальні такти, так ето, так ето, шепотів він, дак це, дак це, відбрязку-вав нікель, ліжко посувалося проскоком по рипучому паркету до батареї й починало видзвонювати до такої міри, що Алла на антресольці нарешті записала їх на нотному папері, збагнувши що такого ритмічного принципу досі не існувало в світовій музиці.

Присутність же її під час акту дуже збуджувала чомусь Тетяну, й тому вона мимоволі додавала різноманітних темпоритмів.

Вони не знали, що на протилежному кінці планети Земля такої ж ритміки віднайшов авангардний Каміль Хуарес, майбутній нобеліант, правда, застосувавши для цього звуки сезону дощів об численні покрівлі своєї гасієнди.

Іван Степанович подумав-подумав і закурив іще одну цигарку. Перед ним лежало два стосики паперу, один списаний, а інший чистий. Взявши з першого аркуш, він довго вивчав заяву, не так по суті, як за почерком і, перед тим, як знищити, подумки пересунувся в той мікрорайон, звідкіля документ надійшов. Слідчий трохи потримав його перед себою й повільно видихнув на поверхню дим — і там на мить серед рядків проступили інші написи. Треба було пригадати нових фігурантів, яких вписати до відновленої версії. Слава Богу, попрацювавши тут не один десяток літ, слідчий на таких ідіотів дефіциту не мав. Кожна заява була на кілька сторінок, найголовніші — перша і остання, тож середні піддавалися переробці з тим, щоби потім легко було знайти порушників і покращити показники по відділку, яких тягнули донизу різні «висяки» та «глухарі».

В столі слідчого був цілий арсенал ручок, різних за відтінками кольорів та товщиною кульок, одібравши потрібну, Іван Степанович довго уявляв себе тим дописувачем, а потім легко й натхненно підробляв протокол. Співробітники й гадки не мали про цей нечуваний талант перевтілення, але здавна поважали старшого колегу, що в скрутну хвилину він, викуривши одну-дві цигарки, давав цінну пораду, як повернути потрібним боком справу або долучити до неї обставини, тобто додаткові анонімки по суті, які потім створювали ілюзію часткового розкриття.

— Во, сучок, зараз візьму тебе на перо, — слідчий любовно окреслював на папері майбутні вдалі обставини.

Це як під час невдалої облави, незважаючи на неефективність, однаково йому чомусь потрапляли до рук абсолютно інші, але не менш небезпечні злочинці, і це завжди значно поменшувало провал справи. Головне знати, де робити нальот на бандитські «хази», щоби затримати коли не потрібного грабіжника, то бодай якого іншого, не менш затятого, — а такої публіки з усеукраїнського розшуку, слава Богу, завжди вистачало.

У моменти письменницького виснаження Іван Степанович завжди пригадував затриманого хакера Павлючен-ка, на якого довго і невдало полював сам Інтерпол, і все-загальну радість в департаменті, коли той «випадково» потрапив їм до рук.

Або — як довго він тягнув з нальотом на «кумарню», не в значенні кумів, а наркоматської явочної квартири, вирахувавши там час пік, наштовхнешся раптом на невловимого будівельного афериста, який, логічно зваживши на економію коштів серед дилерської братії, несподівано сам подався туди.

Бо якщо добре знаєш власну територію, то неважко визначити місцинки, де обов’язково хтось ховається — чи то хакер, а чи й простий аліментник; дуже часто вдалий вилов траплявся серед ніби безпаспортних заробітчан, які давали цілий букет приємних несподіванок у царині прихованих рецидивістів.

Особливо допомагає тут знання нежитлфонду. Отак ідеш, бувало, вуличкою в якихось інших справах, а чи й просто гуляєш, і раптом краєм ока бачиш, що хтось засклив поліетиленом горішнє вікно. А там — з’явилося мурування пролому з імітацією старої цегли, й отак потроху складається певний калейдоскоп, що чекає на слушну хвилину. Головне обкласти щільно певну місцину, бодай

і навіть під приводом полювання на малолітніх скандальних екстремалів, а, гляди, трапить до рук раптом чимале підпільне виробництво горілки. Воно ще й не остигло, аж раптом на нього з’являється «давня» скарга — наводка від місцевих активістів, написана ним власноручно й вкинута з анонімним конвертом на пошту, — і таке розкриття старого «висяка» значно покращує статистику.

Тут була й інша логіка. Склалася така дивна традиція: як ти когось починаєш випасати, то за дивними обставинами він якось про це дізнається й стає невловимим, а ті, побічні позитивні результати пошуку, несанкціоновані, завжди влучають і приводять до вдалого ув’язнення, от у чому парадокс.

От, здавалося, простий рейд на повій, а в тенета раптом попадає давно відомий і невловимий шлюбний аферист, який нарешті подався в притон відвести неліміто-вано душу. Або й таємний багатопаспортний, але здавна надокучливий будівельний шахрай, який довго турбував великих людей, тобто болюче непокоїв вищі міліційні чини, і от на — отримуй його в гарненькій упаковочці!

Колег часто дратувало, що завжди Іван Степанович зволікає з потрібними заходами, але вони за звичкою терпіли.

— Ну чого ти тягнеш?

— Ще не зрослося, — буркотів він.

Начальство очікувало, коли він маракує, вичислює — а потім раз! І під час прочісування на предмет бригади заїжджих «щипачів» здобиччю раптом стає знаний педофіл із сусідньої області. І це завжди чудо. «Гастролерів» Іван Степанович ненавидів, однак серед них траплялися дуже вдалі екземпляри (наприклад, чорний брокер), які полегшували життя іноді не власному відділкові, то якомусь сусідньому, що теж становило деяку приємність.

Дописавши папери, Іван Степанович увімкнув назад телефони, відімкнув двері кабінету. Складалася нова й перспективна картинка, сказати б, мозаїка, на перший погляд, невидима, як ота тоненька незрима павутинка, але коли на неї видихнеш тютюном, то вона враз постає в прозорому повітрі гранично окреслено. Щоби за мить, коли дим розвіється, знову щезнути з очей.

Валік останнім часом чомусь полюбив вийти на дитячий майданчик, сісти в альтанку й вийняти цигарку: певно, якась ностальгія за дитинством гнала і гнала його туди. Не встиг прикурити, як почув збоку:

— От ви, юначе, Даманським не цікаветеся?

Він отетерів, доки сірник не обпік пальці.

«Даманський, — подумав він, — це сорт тютюну?»

— Зря, — сказав дідок, — а, між іншим, там люди кров проливали.

«Наркодилери?» — мало не бовкнув хлопець.

— Це сталося 1967 року, коли китайські ревізіоністи напали на СРСР, — не вгавав дідок, так що Валя з тугою глянув на омріяну лавочку. Він ніяк не міг повірити — невже все відбулося тут, невже таке могло статися, невже зі старостою?

— Уже й тоді були злі язики, — голос старого посуворішав, — які називали ту війну «першою соціалістичною».

— Е, ні, — сказав хлопець, — першою соціалістичною був напад соціалістичної Росії на соціалістичну Україну в 1918 році.

Дідок на мить умовк, пильно оглянувши хлопця:

— Пробачте, у вас яка ідеологія?

«У мене ідеологія Світлана — староста з нашого курсу», — подумав він, а вголос сказав:

— А другою соціалістичною можна назвати, коли вона потім напала на соціалістичний Татарстан.

— Де? — знову не збагнув дідок.

— У Криму, — пояснив хлопець і нарешті прикурив цигарку.

«Хоч бери та тікай», — з докукою подумав він. І не даремно.

— Так от, — провадив старий, — про ті бої, де ми відстояли Батьківщину, всі забули, не складено жодної пісні, уявляєте? Про Афганістан усі знають і співають, а Китай — то була значно більша загроза, і ні гу-гу.

Він сів поруч на заповітну лавочку, відсунув куртку так, щоби під нею було видно бойову медаль, і подав руку:

— Семенюк Петро Сергійович.

Хлопець потиснув і теж назвався; долонька виявилася сухою і напрочуд гладенькою, що він був подумав: «ідеальна долоня для онаніста».

— Між іншим, учасник тих бойових подій, — він дужче випнув медалю. — Між іншим, то була перша війна, де біла раса зіткнулася з жовтою. І ми — не дали, не дозволили, ми відстояли мир на планеті Земля.

Валентин докурив цигарку. Весь цей час дідок пильно намагався зазирнути йому в очі, вимагаючи реакції, але вогник угас. Валентин встав, кивнув і подався; він ішов, рахував роки й дати, хотів вичислити, чи міг старий брати участь у тих боях?

Той також докурив, запхнув бичок у сірникову коробку, пошукав очима, знайшов валентинового недопалка й тицьнув туди ж.

— Молодьож, — гучно прошепотів.

Удома він почепив куртку, зняв із сорочки медаль і поклав до шухлядки, натомість вийняв з неї чималий морський бінокль. На столі в нього лежав стос подушок; він поклав згори прилад, припав до нього і його вкотре подивувала оптична сила, а також нечувана чіткість зображення, яке він посунув, аж доки вперся в широкий балкон квартиронаймачки Тетяни.

— Ну, ну, — нетерплячився старий, однак у поле зору потрапила несанкціонована квартирантка Алла, витягла з-за пазухи пляшку горілки, протерла й урочисто поставила на стіл.

— «Казьонка», — з ненавистю прочитав він. — Дешевшої ти не могла знайти? Молодьож!

Але дівчина зникла з поля зору і старий змушений був повернути бінокль й оглядати порожній двір, щоразу натикаючись на покинуті «бички», чортихаючись на кожному. Однак заповітний балкон був порожній. Петро Сергійович іще раз перерахував недопалки, проклинаючи на кожному мешканців.

Єдиного, кого він тут поважав, це був двірник Федір, і не тому, що підмітав ті беники, а тому що був оригінал, носив справжні армійські чоботи.

У дверях балкона з’явилася омріяна постать — Тетяна, одвернувшись, із чимось маніпулювала за пазухою. Колись старий наштовхнувся на неї випадково — бінокль тоді явив чудо: жінка геть не опиралася, коли Федір спускав з неї труси, проте гнівно брикалася, коли намагався зняти ліфчик.

«Подвійні стандарти», — подумав дід, тобто не встиг подумати, як зненацька здобув міцне збудження, якого не спізнавав із часів вступу в пенсійний вік... Бо коли жінка скидала через голову шовкову комбінацію, з волосся їй злетів вихор статичних іскор і бінокль побільшив, як вони затріщали. Додати бурхливий натиск двірника, теж дуже наближеного морськими лінзами, а також повну відсутність власного порнографічного досвіду, до того ж тут надто посиленого окуляром, то ж не диво, що він вдався до давнього армійського перевіреного засобу — ще й досяг фінішу значно раніше, ніж його візаві.

Потім знеможено сидів, оглядаючи заляпаний бінокль, і дивувався, як слабо, виявляється, знає сам себе.

Петра Сергійовича не раз жахали ці спостереження, бо вони тривали чи не щодня; дійшов до того, що почав їх проклинати, а особливо себе, доведеного власноруч до цілковитого виснаження, адже щоразу не був готовий протидіяти побаченому, бо чомусь умить вимикалася логіка, а не інстинкти, було щось таке, з чим старий солдат досі не стикався.

Лише на якийсь час коханці дали йому перепочинок, це коли Тетяна з’явилася за шибками геть перебинтована, чим приголомшила спостерігача. Він злякався, яка ж то може бути тяжка недуга? Однак Федір не припиняв, лише трохи поскромнішав, і то, головним чином ззаду, чого Петро Сергійович, як людина старого гарту, особисто не схвалював.

«Чого вона його не відштовхне, безсердечного?» — гнівався він й одкидав свого старого побратима, восьмикратного бінокля. Бо двірникові було приємно, як Тетяна соромиться, навпаки, йому подобався дуже довгий бюст, бо його можна було цілувати, дотягнувшись із будь-якої позиції.

Страшне було те, що поспілкуватися про побачене ветеран не міг ні з ким...

«Молодьож!»

Не знав чоловік, що саме тут вирішувалася найголовніша проблема нещасної жінки, адже все життя вона не здатна була накопичити коштів на пластичну операцію — йшлося про корекцію грудей, вкоротити які не існувало змоги. Байдужий до цих проблем Федір і так раював, хоча час від часу його, правда, непокоїли спорадичні спроби Тані лишати на собі ліфчика, однак додаткова склянка горілки хутко вгамовувала ці поривання. Та жінку гнітила цілковита естетична байдужість двірника. Так тривало доти, доки вона нарешті висловилася відкритим тестом.

— Така мєлоч? — щиро здивувався Федір. — Так ето, ми її врегуліруєм. Тут один хороший знайомий мент, між іншим, слєдователь, навів мене на халтуру до хорошого хірурга. Ампутіруєм, — тут він перехопив зляканий погляд, — но не до кінця.

Тетяна на це гірко всміхнулася, бо знала добре про двірникові фінансові статки, її не раз дивувала безмірна Федорова наївність. Жінка не здогадувалась, що якось він встановлював сантехніку хірургові, який подивував, виявившись хірургом пластичним.

— Як це можна тратить спеціалістів і дороге обладнання на такі хірургічні глупості, коли в нас тисячі людей страждають на відсутність навхір медичного обслуговування?

І хоч як той професор намагався довести Федорові, що моральні страждання людей через фізичні вади часто бувають набагато дужчі за будь-які хвороби, той однак не повірив.

— То скільки це треба встановити йому сантехніки, щоб оплатить операцію? — розридалась Тетяна.

— Не знаю, — насупився той, — но поговорить же можна?

Він довгенько чатував на професора, лякаючи медперсонал своїми чобітьми, але розмова таки відбулася.

— Танюхо! — влетів він до так швидко, що Алла ледь встигла прослизнути до криївки. — Тань, зобирайся, ми завтра лягаїм на опирацію!

— Яку таку операцію? — тьохнуло серце.

— Вкорочувать циці будем, — вигукнув він так, наче сам робив це не раз. — Я вговорив професоря.

— А гроші? Такі ж операції безплатно не робляться...

— Так, за гроші, но я його вговорив, що він ще й нам должен буде.

Тетяна сіла, хотіла розлютитись, але Федір був такий переконливий, що не дав. Він тричі їй пояснив, що за його кострубатими словами нарешті збагнула: зайва шкіра з грудей дуже ніжна, а особливо целюліт із них, виявляється, є дуже вартісний матеріал на інші косметичні пересадки, тож продавши його під час операції, вона зможе здійснити свою давню мрію!

— Ще й на тілівізор хвате, — радів Федір, — ти ж давно в мене мічтала!

Алла, почувши про це з антресольки, мало не випала з неї. Того дня вона записала на лінованому папері досі не-чувані ритмічні візерунки. А в квартирі навпроти даман-ський ветеран двічі протирав запітнілий бінокль.

...Федір привіз Таню з лікарні й заніс до квартири на руках.

— Ти здурів, — шепотіла Таня, — нас же сусіди побачать.

— Наплювать.

— Дак я ж тут незаконно проживаю.

— Слухай, — намагався щось пригадати він, утираючи лоба, — слухай, переїжджай до мене. У мене не так красіво, але безплатно. А мою хату ми прикрасимо, — тут він, нарешті, пригадав, чим, знову побіг до таксі й приніс величезного телевізора.

— Чуєш, — сказала Таня, — а якщо... якщо вони знову одростуть?

— Циці? Так ми ще одного телевізора купимо. — А поки поправляйся, — він під’єднав антену, — а потім переїдемо.

— А як же я? — зойкала з антресольки композиторка Алла, бо перед нею поставала ненависна перспектива працювати в кабаку, де й ночувати нічним сторожем.

Але її за скрипом ліжка ніхто не почув.

Згодом молодята переїхали разом із ліжком, квартира спорожніла, морський бінокль теж, Валентин же зі своєю старостою Свєткою зустрічалися в незримій для оптики темній альтанці, бачити їх там могли лише Катька й Надька, підсідаючи на гойдалку.

І нарешті ветеран війни та праці Петро Сергійович зміг назавжди врятувати свої розхитані нерви.