Нестяма

Без гриму

Коли Сталін помер, то комісію похорону очолив М. Хрущов і був вражений, що особистих речей у вождя виявилося геть трохи: зужитий кітель, люлька, клепаний казан із рештками вареної квасолі (лобіа), а головне, пара жіночих (!) протертих капців... Істориків іще й досі мучить питання — а чиї вони, власне, адже дружину свою вождь поховав ще до війни?

— Дебілшовики, — прошепотів Сталін після зустрічі зі старими грузинськими компартійцями.

Усе відбулося не так, щось тут сталося з колишніми соратниками, в них відчувалися нові претензії до старих тез. Сталін нервово вийшов з обкому й рушив до авто.

— Коба! — гукнули його старим партійним іменем; так-так, цей псевдонім йому подобався більше, аніж попередній «Сосо», бо той звучав у російському варіанті не дуже пристойно.

Крізь натовп аж до лінії охорони протиснувся Сіртаха-рукітанудзе, махаючи рукою, старий друзяка по ще батумських пересилках. Чи туруханських? — він не встиг пригадати, бо з іншого рукава в того ветерана партії виковзнув на мотузці маузер, куля вилетіла раніше, ніж агенти перепинили, вона мала додатковий стрижень із надтвердого металу на випадок у вождя панцера і, проломивши кірасу, вдарила точно в серце, Сталіна кинуло на руки оточення, упав він уже неживий — легка миттєва смерть, вартові збили з ніг Сіртахарукітанудзе — і вчасно: з верхівок будівель ударив снайперський залп першого етапу, поцілені не встигли попадати, як гримнув залп снайперів другого ешелону прикриття, про всяк випадок ліквіднувши стрільців першого; юрба народу, що складалася переважно з перевдягнутих енкаведистів, тих, котрі охороняли вождя од охорони, умить запхала по автівках усе, що впало на бруківку, ревнули мотори безлічі «Паккардів» з однаковими номерами та шоферами — й ураз майдан став порожнісінький, навіть пилюка з нього вся війнулася за кавалькадою.

Старого грузинського більшовика притягли в кремлівські підвали доволі неушкодженого, бо слідчі весь час стримували одне одного не скалічити, адже треба ще з’ясувати, хто це виготовив з харківського «побєдіту» кулю для маузера.

Старий одкинувся на стілець, тамуючи вдоволення, він твердо увійшов в історію партії і, хоч би що з ним сталося далі, — найстрашніше вже позаду: страх перед дочасним викриттям, він найдужче трясся, що не доступиться до Сталіна, цього порушника старих ленінських ідеалів, що агенти перехоплять його на підступах до акції.

Тут він зачув тихі кроки й заплющив очі, очікуючи на удар, однак нечутна чиясь хода обійшла навколо і зупинилася перед нього. Сіртахарукітанудзе розклепив очі. Краще б він цього не робив. Перед ним, тамуючи в вусах посмішку, стояв той же самий Сталін, лише без дірки в кітелі.

— Шчьо, кацо, ті здивований? — оголив свій специфічний погляд, якого б не кожна гюрза витримала.

— Ти, ти... — не знаходив іншого слова старий більшо-вик-іскрівець.

— Так, я, — притупнув кавказьким чоботом відвідувач. — А ті ж як гадав? Ті хіба газет не чітаєш? Там жє скрізь написано, шьчо я вічьноживий. А ті не вірив?

— Ти порушник, — шепотів Сіртахарукітанудзе, — ти одійшов од ідеалів Леніна.

— Членіна, — була відповідь. — Ті ж сам переконався, шьчо я вічьножівіший за нього, еге?

Вождь одхилив тулуба на стіл, насолоджуючись. Так, це вже третій пробний дослідний теракт, який пройшов більш аніж успішно.

Ягода був правий, ідея з запровадженням двійників виявилася успішнішою, принаймні за давню ідею зі сталевими захисними жилетами.

Це була епоха, коли чомусь раптом припинилися арешти анекдотників. Адже талант імітувати вождя всіх народів — якість природна, отож гріх було сполохнути неви-явлені таланти, серед яких і одбиралися претенденти на роль сталінських подвійників.

А вже далі все йшло торованим шляхом — знищення їхнього оточення, опускання у всіх напрямках і відношеннях, конкурс між претендентами на роль глави держави.

Берія несміливо ступив до кабінету, несучи пухкі звіти про терористичні акції. Сталін, як завжди, зволікав, удавав, що працює, потім іще довше набивав свою люльку.

— Лярвєнтій Падлович? — підвів він нарешті очі. — Шлюхай, а ти не сердишся, шьчьо я тебе так називаю?

— Ви ж мовознавець, — була скромна відповідь.

— Признайся: а як ті війшов на це кляте кубло змовників?

— Дуже просто, колі я довідався, шьчо в Кутаїсі старий пердун ленінського призиву Сіртахарукітанудзе погано про вас проговорився, й це чули Обдуладзе, Янукідзе, Сір-такішвілі, Ціахурукіртадзе, я одразу вирішів, шьчо там шьчьось затівається, ну й закинув туди пробну акцію.

— А шьчо він говорів про мене, ленінець? — Сталін ховав за тютюновим димом погляд, аби лишній раз не ляк-нути Лаврентія.

— Я не зможу цього повторити.

— Ну, я дужє прошю тебе, — найніжніше протягнув вождь.

Берія не любив таких драстичних моментів, тому витягнув зі стосу заздалегідь заготованого папірця, неначе розжареного на вогні, й поклав на стіл, одсмикнувши обпечені пальці.

Сталін покрутив очима, пробігши рядки.

— «Недоучка»... Вах! «Інтриган» — і це все?

— Досить. Він бі не наважівся таке говоріти отак про Вас, якьбі вже не мав готового якогось плану, так подумав я собі. Й перевірка підтвердилась.

Сталін замріяно розглядав пасмо диму.

— От ти скажі, — нарешті вимовив він, — а чі нема небезпеки, шьчо хтось із цих мене, із моїх двійників віддасть свій власний наказ і перехопіть владу?

Берія виструнчився:

— Не віддасть, не встигне.

— Чьому?

— Я весь час буду контролювать накази.

— А як ті вгадаєш, шьчо то віддаю наказ не я, а дублер?

— Бо я створив усіх їх, а не вас.

Йому давно пекло, що не він автор ідеї двійників, а колишній Ягода. Правда, ще й до Ягоди в різних країнах вдавалися до дублерів, однак не з метою зондування навколишніх ситуацій, а навпаки — щоб створити їх, як от було кілька Распутіних, котрі скандалили по всій Москві, підриваючи репутацію царської сім’ї. Вороги російського престолу з метою дискредитації оного випускали на вулиці цілі сонмища Распутіних, які показово бешкетували й блудили на очах громадян.

— От скажі, — знову згадав про люльку вождь, — де найбільше претендентів на мене, на роль мене?

— На Україні, — зізнався той.

— Чьому так?

— Народ там артистичний, — сказав, аби не сказати «заляканий».

Тут траплялися й проколи — наприклад, багато хто з ев-реїв потребував додаткової хірургічної операції з відновленням, пришиванням назад крайньої плоті — й тут Бе-рія чимало попомучився, бо й досі не встановив: а, може, й сам Сталін обрізаний? От біда, скільки було зайвої мороки.

«Нічього, — якось заспокоїв він себе, — як треба буде, шьче раз обрізаємо. Й знову пришиємо, не біда».

— А з грузинів? — жував той мундштук. — Чі є хтось? Ну, звісно хтось, окрім тебе? — випробовував він поглядом соратника.

— Я молодий на таку роль, — потупився той.

— Ну й шьчо? Нехай народ бачіть, шьчо їхній вождь виглядає молодо, бадьоро, га?

— Врахуємо, — занотував Берія. — Тільки я не гожу-ся, — відводив він стрілки від себе, — бо з мене поганий артист.

Хоча це ще Ягода вигадав ідею з дублерами, однак усе почалося з Леніна. Його мумія почала гнити, адже вождя бальзамували в люту холоднечу, капіляри не змогли прийняти достатньо хімії і тканини розкладалися; й отут почалися несподівані нападки критиків на ейзейнштей-нівську кінокартину «Жовтень», особливо на простого робітника Нікандрова, який виконував головну роль вождя. Потім актор-початківець несподівано зник, а в мавзолеї Ленін обновився, але про це трохи згодом.

Лише в 33-му році на Сталіна було скоєно три замахи, однак їх вдалося відхилити, свою лють вождь вилив на Україну, Курщину, Воронежчину, Кубань (і те Поволжя, де етнічно мешкали українці), він справедливо вважав, що зменшивши значно їхню кількість, тим самим збільшить свою безпеку. Але щоби в Грузії завелися підлі змовники, оце номер! Ну, не нищити ж і їх голодомором? Він пригадував свій останній візит туди, й пустив навіть сльозу — мама тоді пестила йому кучері й співала:

лоскотала за вушком, нагадуючи ще ті давні часи, коли він бігав по Горі, ганяючи з друзями лапту, це ще до того, як потім він усіх, хто його знав з дитинства, ліквіднув, і містечко Горі набуло свого істинного значення й завмерло все в горі. Так, вибірково, не буде ж через них страждати й уся країна? От була така країна поруч — Чечня, це та, де в п’яній бійці вдарили ножем його тата, й він, приїхавши додому, помер од рани. Ну і як справжній високогірний грузин, Сталін не став їх за це милувати — всіх до одного переселив на інше місце, і що? Оцінили? Тоді він переселив їх іще раз — тепер у Казахстан.

Він же наспівував до мами свою улюблену «Суліко».

Мати співала йому своєї, пестила й він тоді вирішив неодмінно й остаточно — Грузію всю він чіпати не буде. Поки що.

Це була епоха, коли деякий час не садили частушечни-ків (1931 рік), а от анекдотників садовили. Бо всі вони чомусь переважно були більше схожі на вождя.

— Мдя... — вождь навіть і разу не глянув на Берію, який виструнчився біля каміна. — От ти скажи, чі не поспішив ти так рано ліквіднути Ягоду?

— Рано? — здивувався той.

— У нього були всі відбитки пальців моїх двійників, — зітхнув Сталін, — а тепер де вони? Як узнати тепер, де-хто-який, га? І де тепер я?

— Устиг, гад, перед смертю спалити, доки ми ламали двері.

Виправдовувався міністр, бо не міг же він сказати вождеві, що дуже легко в самого Сталіна зняти відбитки пальців і розвести стрілки. Але як ти запропонуєш це батькові всіх народів? Правда, Берія знав, що саме ці відбитки не раз знімалися, коли Сталін іще служив сексотом у царській охранці, та як ти здобудеш їх, тут Берія міг би заприсягти-ся, що ті документи досконало знищені разом з усіма їхніми співробітниками.

— Так чьому жь ти знову не відновиш відбитки пальців двійників? — дивувався вождь.

— Знять то ми знімемо, однак вони не зізнаються, хто з них Хачятурян, а хто Левінсон чи якийсь там Корнієнко.

— У тебе? — пирснув вождь. — У тебе не зізнаються?

— Рука не підніметься допитувати таких людей, вони жь Ваша копія... — скромно опустив очі чиновник.

Степан устиг розповісти лише два анекдоти про Сталіна, як його витягли просто з-за новорічного столу; спершу закинули у воркутинську зону, там, на його подив, зек-актор Дикий давав уроки схожості (за системою Сталін-славського); за цей час переловили всіх родичів степанових і на його очах по одному розстріляли; він і сам не сподівався вижити, однак опинився на підмосковній тютюновій фабриці закритого типу, де виготовляв вітчизняні цигарки «Герцоговина флор», а як інак? Не довіряти ж імпортним, що можуть виявитися отруйними? На фабриці був надсуворий нагляд дегустації, і коли начальство переконалося в Степанові, то його перевели на секретний філіал Серпухівського заводу, там вручну і страшними зусиллями народжувалися двійники — підробні американські «Пак-карди» для вождя, і це справедливо, ачей закордонний міг виявитися з вибухівкою — і що тоді? І справді, імпортовані лімузини вибухали один по одному, дивуючи заокеанського виробника, а Сталін поставав знов і знов живісінький, що знов і знов породжувало міф про його безсмертя.

Коли ще Ягода добудував-таки Волго-Донський канал (правда, той виявився замілкий для бойових кораблів, але!), над ворітьми до нього поставив собі тридцятиметровий пам’ятник. Коли виміряли, то виявилося, що на півтора метри вищий, ніж усі монументи Сталінові... Це насторожило вождя, й коли Ягода вкотре поїхав на Германію лікуватися од гомосексуалізму, було запроваджено в коло друзів і родичів — кого? Подвійника Ягоди, і він там хутко виявив, що Ягода насправді — Єнон Гершович Ієгуда! Не випадково ж тоді на Сталіна було скоєно шість замахів, із яких два невдалих; словом, коли нарком Ягода повернувся на Батьківщину — то зник разом зі своїм педе-растизмом.

Берія сидів по той бік напівпрозорого дзеркала й щиро спостерігав, як учиняє любощі вождь усіх народів — той робив це завжди не скидаючи чобіт. Лише Берія знав, чому — і не через зрослі в копито пальці ніг, а тому, що чоботи містили всередині чотирнадцятисантиметрові приховані каблуки, з якими зріст вождя сягав одного метра шістдесяти двох сантиметрів. Батько всіх народів саме дійшов висновку, що шестеро рук і шестеро ніг навколо хвилюють не згірш, аніж патентовані збуджуючі еліксири. Коханка ж за інструкцією починала обгортати обертово, вождь не міг вже стримувати насолоди, а як ти це втримаєш, коли насувається подовжена тривала полюція?..

— Підглядаєшь? — почув Берія несподівано над самим вухом.

Тіпнувся, звично вхопившись за серце, бо над ним стояв Сталін.

— Ні, контролюю, — виправдовувався Берія, ще раз хапнувся за серце, аби попустило. — Як належіть по інструкції, товаришу Сталін.

— Ну-ну, — пихнув люлькою той і теж замилувався.

Бо тим часом дублер поза дзеркалом пустив хребта посмиком і вмить вдоволено одкинувся на шовк і теж взявся за люльку, набивши туди цигарку «Герцоговина флор», коханка Істоміліна вправно піднесла вогню.

— Ну, і що ти там наконтролював? — Сталін пихнув димом на дзеркало.

— Усе по інструкції, — запевнив той. — Ніяких відхилень.

Несподівано погляд вождя теж став дзеркальний:

— А це — не вона? Не номер перший? — кивнув поза скло.

— Ну що ви, — ще раз сахнувся Берія, про всяк випадок погортав анкети і полегшено пояснив: — Це номерша четверта.

— А де номерша перша? — перекривив його російську мову вождь.

— У бібліотеці, — перевірив той за списком.

— Гляди мені, бо враз опинишся на Колимі. Разом зь нею, — хотів нахмуритися Сталін, але не зміг, бо сьогодні йому спала на думку чудова ідея: «об’єднання».

Лікарі радили стимулюючі напої. Починав він із витяжки сіменних залоз шимпанзе та тянь-шанської настоянки копит коня Пржевальського, одначе гидував, бо вони не наукові. Отож тепер вагався між омолоджувальним елек-сиром Бєхтєрєва та молодильним екстрактом Богомольця, аж нарешті оце вирішив об’єднати їх коктейльово, і вже передбачав насолоду од варіювання пропорцій.

— Ходімо, — сказав вождь, — я тобі шьчьось покажу.

Вони рушили коридором до сусідньої підглядальні, там за потаєнним дзеркалом злягалося двійко інших. Бе-рія нечемно сміявся, бо спершу йому здалося, що то Сталін № 14, однак подивувало, що він із акторкою О. Здивувало, бо вождь уперто уникав публічності; лише коли коханець почав міняти позицію й повернувся до них лицем, Берія з жахом упізнав... себе!

Сталін радів, як дитина, штрикаючи Лаврентія під ребра люлькою. Він добре знав, як уміє Берія прикидатися й тепер радів од непідробності соратника.

Той лякнувся не од побаченого, а тому, що добре пам’ятав долю свого попередника Ягоди, до якого свого часу в оточення теж підпустили двійника і чим усе закінчилося.

...Найбільше його тішило, коли двоє Істоміліних тримали третю й щоб він міг її капчиками ляскати по ніжній сідничці, сказати б, по-батьківському, до рожевого кольору, щоби потім цілувати найніжніші місця.

Благав:

— Ну, пукьни.

Цілуючи, відчув, що вона плаче.

— Ти плачішь, люба?

Та лише схлипнула у відповідь, вказавши оком на капці.

— Алє чьому? Чьому? — здивувався вождь.

— Ти жорстокий. — почув у відповідь.

— Я? — розчулився він. — Я жь прійшьов у цей світ, шьчьоб уберегти вас од справжньої жьостокосьті. — Він звісив з ліжка м’які кавказьські свої чоботи. — Ви бь тут не ніжилися, а голими руками копали в вічьній мерзлоті картоплю, освоюючи цілину в тундрі. Так-так, якьби дорвався до влади Троцький із його клікою.

Погляд його полинув удалечінь:

— Мєні це прийшло, шьче колі я вчився в семінарії. Дужє ревно молився, аж явився мєні вогненний янгол і вклав мені, шьчо мушу йти звідти й рятувати білий світ.

Після вдалого оргазму він завжди був лагідний: — Якь ти думаєш, чьому мене тоді політбюро обрало на вождя партії? Бо воно розуміло, шьчо я найдобріший серед них, звірів у людській подобі, алє всі вони хотіли жити, просто радіти життю. Бо в мене єдиного не було кліки, дівчатка. І фанатичних ідей воєнного комунізму. О, я маневрував, я змушений був хітрувати, однак переді мною таємно весь час стояв образ янгола, він шєпотів: «Вбережи, врятуй цих наївних слов’ян.» Гадаєте, легко було дурити Троцького? Бу-харіна? Зіновьєва-Камєнєва? Ого! А, наприклад, Ягоду і весь його підєрастичьний кагал? Ого. Не плач, люба, не тужи.

А потім усі весело в каміні ставили казанка й варили лобіа.

— Розьповідай, — наказав вождь.

Берія навіть не питав, про що, бо вождь був у домашніх капцях, у теплому гуморі й викладав про свої нові злягання з актрисами. Сталін вимагав докладності, був дуже високоморальний горець і не любив, коли йшлося про заміжніх. У таких випадках ляскав розпусника капцем. Той знав, що Сталіну про подвиги доповідає не лише він, і тому найбільше боявся збрехати, бодай щось сплутати. Особливо його перевіряли щодо фізкультурниць на параді Красної площі, яких вилучали з лав за особистої симпатії гебе-міністра, той би і під тортурами не зізнався, що шереги спортсменок потім поставали перед його очима голяка, трясучи цицьками. Хто ж таке спокійно витримає? Який Лаврентій?

— Лярвентій! — нарешті обурювався вождь, і брався за кочергу від каміна.

«Добре, шьчо сьогодні не розпечена», — устигав думати Берія між ударами.

— За що, Сосо? — ухилявся він.

— Сам знаєш, — одкладав побиття вождь і брався за люльку, щоб відпочити. — Ти чьому, шакал, не попередив мене тоді, 22 червня 1941 року?

— Якь? Я тобі на стіл клав звіти багатьох розвідників!

— Клав таки клав. Алє чьому не переконав мене, шьчо там правда?

— Я хотів пєреконувати, — одсапувався той, — але боявся, бо ти жь тоді дружив зь Гітьлєром, і я не наважувався...

— Ах ти ж пес! — жбурляв люльку вождь. — Власюку! — гукав начальника охорони.

Той з’являвся умить. Вождь знову розпалював люльку, а потім мовчки кивав на кочергу. Власюк брався за неї, й нічого страшнішого для Берії не було, адже той гігант володів цим знаряддям набагато вправніше, ніж Сталін, бо особисто, як і належало справжньому охоронцеві, дуже не любив гебістів...

Починав свою кар’єру в дивовижний спосіб — якось зламалися кремлівські куранти, й доки їх лагодили, нікому не відомий Власюк за шворку смикав маятник чотири доби без перепочинку; коли Сталін випадково довідався про таке, одразу призначив чоловіка начальником особистої охорони. Всі дивувалися.

— Цей не проспить, — коротко пояснив вождь.

...й він, наче маятником, обходив кочергою міністрові ребра, доки господар не стомлювався від цього видовища.

От Распутін. Він з’явився в столиці тоді ж самісінько, як і Столипін, після найпершого світового з’їзду масонів, які створили навіть свій особистий європейський парламент, перетворившись на політичну партію. Маскувалися під численні різновиди соціалістів. Одразу ж розпочали тиск на царат, бо той улаштував був антимасонську кампанію в покару за численні вбивства державних діячів (включно з рідним батьком Столипіна), отож постала нова мос-масонська мста з чого? З великої кількості двійників Распутіна, котрі скрізь, де тільки можна, пиячили, бешкетували, вдавалися до публічної розпусти, вихвалялися при цьому статевою близькістю з царицею, навіть практикували гомофілію, а головне, хоч би де з’явився Столипін — у Петербурзі, в Москві чи бодай в Рязані, обов’язково в натовпі виникне якийсь «святий старець», який викрикне до нього:

— Пьотр! Смерть їде за тобою!

Суспільство щоразу медитувало на пророцтво, бо «це ж медіум передрік», створюючи спільне відповідне енергетичне біополе на загин.

І докаркалися. Столипіна застрелив масон, перейменований для цього на Богрова. Дехто вважає, що й справедливо, адже саме тоді Столипін створив державний проект «О запрєщєнії масонства в Россії». Якби встиг узаконити (папери зникли без сліду й духу), то не було б лютневого перевороту під керівництвом знаного масона Керенсько-го. І що потім?

Усі підробні подвійники до єдиного зникали без сліду, так досконало, що й сам той святий старець змушений був зникнути, й імперія лишилася віч-на-віч з ленінізмом. Наслідки відомі. Отак, од Распутіна до Путіна.

Історія подвоєних людей у Росії сягала давнини. Так, письменник Горький, наприклад, босякував, мандрував у народ, гримувавшись під письменника Толстого.

Не оминула ця доля й геніального кінорежисера Сергія Ейзенштейна — після того, як він сфільмував «Октябрь». Там роль Леніна зіграв простий пітерський робітник Ні-кандров. Без гриму. Й от несподівано вся критика нестерпно накинулася на цього виконавця. Чому? Бо в мавзолеї почав псуватися труп Володимира Ілліча, й постало питання руба: який же він вічноживий? Якщо вже не може бути навіть вічномертвим? І мавзолей зачиняють нібито на ремонт, а насправді на переекспозицію, а робітник Ні-кандров загадково зникає зі свого пітерського заводу... А от Ілліч оновився, неначе свята чудодійна ікона.

Перестрахували весь Кремль, що вже й сам Сталін не знав, де він сам, а де його дублікат. Серед подвійників вождя траплялися неймовірно люті. До того ж вони мали велику схожість із Пржевальським...

— ...конем? — любив пожартувати вождь.

— Дивлячись у чому, — улещувало політбюро.

Сталін мав слабкість до великого мандрівника, частого гостя їхньої бідної оселі в грузинському містечку Горі; варто будо татові відрядитися у справах ремонту взуття в Чечню, як той примандровував у гості, — завжди з жартами, завжди з гостинцями. Так було до народження Йо-сипка, так було й опісля.

Тим то Пржевальський слугував еталоном для підбирання двійників.

— І шьчоб без підробок! — гримав вождь.

Мандрівні енкаведисти досягали найвіддаленіших куточків великої країни, вишукуючи дублікантів. Траплялися й курйози, так, наприклад, один із найвдаліших екземплярів виразно гаркавив. Як вони проґавили цю ваду? Після цього гаркавити стали чекісти: були люто покарані, образивши вождя. Влаштовували таємні конкурси двійників й одного разу перемогли аж двоє, бо через велику схожість їх переплутали.

Перевіряв їх вождь особисто — на власній дружині. Після тривалих тренувань подібника заводили до неї в кімнату, а політбюро назирало крізь вічка в стінах. Якщо жінка не виявляла занепокоєння чи бодай дискомфорту, його зараховували до штату. (Згодом, дізнавшись про такі секс-тести, дружина застрелилась.)

А тим часом країна потребувала їх дедалі більше, адже лише офіційних дач Сталін мав сім штук, і кожну слід було облаштувати й впорядкувати. Додати до цього важкобето-новані паралельні військові командні пункти, створені по різних куточках СРСР на випадок ворожої агресії: в самому лише Сталінграді їх було два, не кажучи вже про Куйби-шев, Горький, Самару, Ульяновськ, у Києві під Дніпром, під Кремлем із трибуни мавзолею — на випадок бойової тривоги — з ескалаторними розгалуженнями до персональних гілок метрополітену. А знаменитий гітлерівський Вервольф під Вінницею — це фашистська добудова? Та сталінської ж ставки, яку вороги, захопивши, не пощадили й перебудували на свій нацистський копил...

Ніхто й досі не знає, що Ялтинських конференцій насправді було дві. Бо Сталіну так вдало вдалося залякати союзників попередньою,Тегеранською, показово вилучивши там кілька абверівських диверсійних бригад, що в Криму це вже не складало зусиль — кілька загонів спецназу, перебраних у наці, нагнало такого страху на гостей, що вони вже радо переїздили, міняючи дислокацію апартаментів. І ніхто не добачив, що, запроваджуючи додаткових Рузвельтів та інших діячів, Сталін так вдало комбінував їх на перемовинах, що без зусиль виграв пів-Європи. Єдине, кого він проґавив, це Францію. Бо Де Голль не приїхав принципово, його врятувала надзвичайно розгалужена мережа вітчизняного Опору Макі, яка постерегла, що якісь агенти на чолі зі скульптором-реставратором Гера-симовим кучкуються навколо місцевої компартії, надто активно цікавлячись антропометричними показниками Президента; запідозривши негаразд він тоді не подався до Криму, чим і врятував Батьківщину од совдепівсько-го поневолення.

Рузвельт же піддався грі двійників аж так, що його там підмінили на радянського посібника, якого було викрито лише в США, бо погано імітував президентський параліч і частенько вставав з інвалідного крісла розім’яти ноги. Підставний чекіст і гадки не мав про існування в США телебачення — камери стеження виявили це і спецслуж-би прискорили йому «хворобу»: лже-Рузвельта терміново зліквідував його наступник Трумен.

Черчилля ж підмінити чекістам не вдалося, бо він (яскравий прибічник Шерлока Холмса) обачно помітив, що і в самого Сталіна чомусь щоразу міняється форма вух. Тобто тогочасне мистецтво гримування ще не опанувало пластичної хірургії, і Черчилль нарахував Сталінів три штуки, тому й відмовився змінювати резиденції, щасливо уникнувши підтасовки іпостасей і врятувавши Англію від комунізму.

А яка ж доля невикористаних дублерів? Лише Берія знав, що тривалий час Сталін насолоджувався, споглядаючи крізь вічко за сексом «Де Голля» з «Черчиллем», зневажливо пихкаючи крізь люльку:

— Ось і ясно, чьому Альбіон називають голубим...

І вдавався до кінозамальовок — хтозна, можливо така хроніка колись і знадобиться?

Міністерство іноземних справ тримало в запасі лише Цеденбалів три штуки. Не кажучи вже про Ульбрихтів і Гомулок — бо справжні прототипи вже кілька років копали уранові шахти в Жовтих Водах.

— Живучі, падли, — щоразу дивувався вождь, гортаючи звіти про їхню трудову діяльність.

Саме тут слід шукати пояснення, чому в повоєнному еСеСеСеРі повністю припинилося кіновиробництво. А Сталін же кіно дуже любив, одначе надто вже захопився іншим його різновидом, реалістичнішим: тепер усі режисери та гримери працювали над вишколом великої кількості різноманітних подвійників. Отож не дивно, що на екрани вийшов лише один вітчизняний фільм — «Падіння Берліна», де роль Сталіна виконував не він сам, а двометровий двійник — актор Дікій. Він так майстерно перевтілився в миршавенького вождя (справжній зріст 1 метр 46 сантиметрів без вмонтованих у чоботи чотирнадцятисантимет-рових прихованих каблуків), що за це його навіть випустили з ув’язнення, де перебував десять років. Навіщо його там катували? Аби якнайшвидше надати вигляду потрібної вікової категорії, щоб вірогідніше сприймався на екрані. Ось чому він весь час про це мовчав.

— От скажі, — вождь замріяно випустив на Берію пасмо гутого диму з люльки, — якщо терорист перєодягь-неться двійником когось з охоронців? І й підкрадеться до мене? Га?

Берія проковтнув борлак. Однак тут же з переляку пригадав, що має заготовочку:

— Я подбав про цє. Знайшов вам такіх охоронців, яких ніхто ніколи не зможє зрозуміти й ніколи не зможють підмінити.

Вождь на це округлив очі:

— Та ну? Де?

— Як мовознавцеві вам кажу — я знайшов у горах Мен-грелії таке село, де мешькає плем’я горців, які мають цілком відокремлену мову. Її ніхто на Землі не досьліджював. Ці неграмотні люди можуть спілкуватися усно лише між собою, а в сусідніх поселеннях їх не розуміють геть. Якь-щьо ми їх усіх перевеземо до Москви й поставімо на варту першого ешалону, то жоден чоловік на планеті імені Земля не зможе увійти з ними ув мовний контакт, а не те, шьчо-би перевбратися в когось двійником.

Сказав це і втратив голос, бо уперше побачив, як очі Сталіна зблиснули щирою дитячою радістю, наче якась брила спала з душі вождя.

Двійники були зручні ще й тим, що, побільшивши кількість ескортів, практично унеможливили шанси від-стежити маршрут руху. Особливо Сталінові подобалися моменти, коли дві кавалькади перетиналися на перехресті і два вожді махали крізь вікно ручкою один одному.

Звісна річ, була й небезпека заколоту двійників. А що як хтось із них стане переконливішим за оригінал і захопить владу? Отож усіх міністрів мучила непевність: ніхто й ніколи точно не знав, з ким насправді має справу — з натуральним вождем, чи підставним — то яка ж тут може бути змова?

А якщо між дублікатів виникне заколот? Чи проста забастовка — що тоді? Бо ж розрізнити їх іноді не вдавалося навіть двійникові Берії. Такі забавки дуже подобалися Сталіну, адже саме вони ефективно зменшували можливість палацового перевороту.

Також завдяки дублерам сильно зросла міжнародна вага СРСР — бо вождь міг особисто приймати вдесятеро більше делегацій од братніх народів. Тепер подвійники поділялися на першу, другу і третю категорії — останні для геть віддалених африканських побратимів.

— Та їм однаково, — сміявся крізь вуса вождь, — ти їм замість мене хоч Леніна покажи — не відрізнять.

Та й внутрішня економічна ситуація значно поліпшувалася — особисті зустрічі Сталіна з трудовими колективами країни вдесятеро збільшилися, що викликало нечуваний трудовий ентузіазм та зростання продуктивності праці.

А от для найважливіших зустрічей Сталін залучав самого Вольфа Мессінга. Той проникав у душі високих співрозмовників, перемішував їхню підсвідомість зі свідомістю, підслуховував усі їхні думки, а потім уголос видавав їх за свої, доводячи всіх до екстазу. А далі нав’язував їм власні

ідеї про сугестивні здібності Вождя. А той крізь шпарину радів, що чаклун для цього й вусів не клеїть, не одягає кітель, не курить люльку, а спокійно сидить, кучерявий, босоніж у халаті, маскуючись лише за допомогою гіпнозу.

У Кремлі давали камерний концерт із уривків п’єс про Сталіна, отож у МХАТі загримували акторів Ліванова та Абрикосова під Сталіна та Берію, посадили в авто, та й заїздить воно в Спаські ворота, а майор ДАЇ вкам’янів, забачивши крізь скло цих двох. З нього потім покепкували колеги:

— Ну, ти чудак, та це ж актори Ліванов з Абрикосовим!

От він далі стоїть на посту, аж із Кремля виїздить авто, а в ньому сидять уже справжні, натуральні Сталін і Берія. Тут майор перегородив їм дорогу, з широкою усмішкою всунувся в салон:

— Ну ви, бля, й артісти!

...Пристрасть до подвійників мала таємні корені. Річ у тім, що Сталін і сам був дублером самого себе. Ще геніальні Ільф і Петров звернули увагу на велетенську кількість пам’ятників коню Пржевальського, яких було по-натицяно по країні. Це був своєрідний натяк митців на стовідсоткову подібність Сталіна до Пржевальського, адже, як уже згадувалося, видатний дослідник мандрував весь час через Горі — рідне село вождя, часто зупинявся в його оселі. А коли на світ з’явився маленький Сосо, — то зафун-дував чималу суму на освіту юного Джугашвілі. Отак той опинився не де інде, а аж у церковній семінарії.

Тим-то цей осетин Джугашин (Джугаєв) додав собі суфікс «швілі», викликавши посмішки в сусідів, адже більше ніде й ніколи по всій Грузії не траплялося такого штучного прізвища — Джугашвілі. Причини до гумору були й інші, адже «джуга» по-місцевому означає жужелиця — рештки від металовиробництва. На підтвердження того є факт, що псевдонім «Сталін» взято як протиставлення до означеного терміна.

Щоби приховати цю таємницю, на батьківщину він відрядив цілий гурт науковців-біографів, які розшукали кожнісінького, хто хоч трошки знав щось про дитинство вождя.

Вождь сидів, понуро перебираючи ці письмові свідчення; одібравши непотрібні, жбурнув у камін. Берія схвально кліпнув на це.

— Поназаписували, — зітхнув Сталін. — Пошьлюхай, кацо, може, всіх їх... — він красномовно кивнув люлькою на вогонь, що пожирав папери.

— Усіх цих вчених? — наважився уточнити Берія, і Сталін ствердно пихнув люлькою.

— І всіх цих землячків, — він подивився на папери, що лишалися на столі, а потім шпурнув до багаття і їх. — Тежь мені, кожен пишє, шьчо я грався на березі річки в лапту. Наче не бульо іньших ігор?

Після цього всіх опитаних односельців було знищено разом із родинами, а увесь чеченський народ було депортовано геть за межі Кавказу. Коли, самотньою, померла Сталінова мати, то вождь навіть не приїхав на її похорон, щоб не відновити місцеву пам’ять про себе.

То хто він насправді, цей загадковий горянин?

Справа з двійниками зайшла так далеко, що часто він плутав себе із самим собою. Бувало, що йому навіть спадало на думку: «А що, якшьо мама народила двійню, а одного сина в неї вкрали в роддомі? Й потім ми жили і виховувалися окремо, як це буває в індійських фільмах. А що, якшьо існує шє один справжній я?»

Став він до того двійникуватий, що вдивлявся в Сєр-го Орджонікідзе, неначе в деркало, — так той був схожий на вождя.

— Слюхай, Сєрго, зголи вуса, друже.

Той не зголив, і навіть не збагнув, що ж сталося, коли його не стало...

...Політбюро пильно наглядало крізь шпарину, як голий вождь, немов дитя, натхненно борюкався з чотирма Істоміліними. Це було, як гратися в піжмурки, лише з не-зав’язаними очима. Під час любощів він не скидав своїх чобіт (Берія пильно це контролював), і не тому, що це виглядало дуже сексуально, й не тому, що мав у них приховані чотирнадцяти сантиметрові таємні каблуки, а тому, що на ногах у нього пальці давно позросталися в копита. Такі, як і в коня Пржевальського.

І щоразу щиро радів, коли під час коїтус-контролю вдавалося виявити з-поміж дівчат справжню, що підтверджувало анкетування комісії, даючи невимовну втіху немолодій уже людині. Був непідробно радий, весь такий генераліссімий.

— Як ви їх відрізняєте, хазяїне? — допитувався Берія.

— Головне, що я їх не розпитую, — всміхнувся димом крізь вуса вождь.

...Згадує Берія:

«От узять Горького, коли він повернувся до еСеСеРу, поставивши попередню умову, що тут буде заборонено До-стоєвського — надто вже прагнув колишній Пєшков стати найбільшим російським письменником, — то Ягода, який досконало знав усі слабкості прозаїка (мав із ним спільне дитинство у Нижньому Новгороді), перегримовував його, немов Діда Мороза, у толстовську бороду й запускав у московський натовп. Ходіння в народ — то була давня улюблена забавка Горького, лише тепер він не босякував (вік не дозволяв), а чинно мандрував по забігайлівках, вивідуючи чаяння простого люду, нотуючи матеріал для майбутнього шедевру.

Безліч персонажів назбирав він, не здогадуючись навіть, що всі вони були перелицьовані під народ сексоти. Навіть сам Ягода не оминав нагоди загримуватися, скажімо, в ремісника і, змінивши інтонацію, навіювати митцеві нові творчі ідеї — письменника навіть не насторожило те, що всі ці співрозмовники неодноразово натякали: а не зле було, щоби хтось написав романяку про Сталіна, бо дуже вже народ спраглий такого художнього твору; і щоб назвати його, приміром, «Батько».

— Ви ж уже «Матір» створили? — міркували всі вони вголос, перехиливши чергову чарку. — То за чим стало?

Робили це так вдало, що буревісник революції не розпізнавав підсадних чекістів, бо був захоплений новою ідеєю — загальним образом простого московського люду, який потроху укладався в текст. А тоді Ягода перейшов до інших натяків: умовив Горького відвідати Соловки, де перебували за ґратами митці, які не бажали творити образ великого вождя. Однак і тут Горький не допетрав натяку. Ба, навіть тоді, коли його син загинув у автомобільній катастрофі — так нічого і не збагнув. Возив Ягода Горького і на Біломорканал, будований теж незгодними. Письменник і тут не здогадався, що в разі відмови він теж опиниться тут.

Правда, бували й інші варіанти: Булгакова всіляко агітували написати п’єсу про молодого вождя, але той упирався, незважаючи навіть на безкоштовний морфій. Дивно, але переконала його обіцянка нової друкувальної портативки та трикімнатної квартири. Дружина дуже на цьому наполягала, та щойно Булгаков сотворив «Батум» — невдалу п’єсу про Сталіна, вона відразу заторохкотіла на той світ од буцімто ниркової хвороби».

...Берія дуже боявся Сталіна, бо був чоловік, якого він боявся ще дужче — особистого начальника вождевої охорони тов. Власюка. Цей страх і змусив міністра діяти, щоб знайти спосіб підставити охоронця.

Ліквідувати Сталіна було дуже непросто, адже всі харчі перевірялися кількома інститутами м’ясо-плодо-овочо-фруктохарчування. Однак якось Сталін необачно подавився тютюновим димом й Берію осінило: хоча тютюн теж ретельно перевірявся на вміст отрут, але ж саму люльку ніхто перевіряти не здогадається? Тому Берія рушив у підвальні фонди конфіскатів і знайшов люльку, геть тотожну. Одначе вождь виявився надто помислимим і ніколи не випускав своєї люльки з рук — ні вдень, ні навіть вночі...

Тоді Берія вдається до останнього ходу: за таємними списками скликає зі своїх запасників живих іще ліка-рів-отруйників:

— Ви думаєте, чи ні? Ви жь розумні люди. Здавалося б, євреї... Тимчасом цей антісіміт вислав усіх вас у Біробіджан, а скоро щє далі зашле. Не чухайтеся, а давайте вжє робити хоч щось!

Вони промаринували підсадну люльку безколірною на смак отрутою й чекали лише слушної нагоди, але її не випадало ну ніяк.

Тоді хижий міністр ГПУ і вдався до підтасовок та приписок: підмінив анкетні формуляри коханок таким робом, аби на постільні пробір-випробування до обер-охоронця Власюка потрапила не п’ята за списком повійниця Істо-міліної, а справжня, перша. Розбурханий пробір-ад’ютант Власюк навіть не зазначив, що вона люто опиралася, навпаки, це лише розпалило його. Якби він тоді, в ліжку, уявив хоч на мить, з ким насправді борюкається, то це б на все життя охолодило його шал.

Бо щойно Сталін довідався від коханки про насильство, Власюка не стало. Його замінив на посаді беріївський ставленик. А що ж Істоміліна? В останню мить вождь передумав розстрілювати і запроторив її, медсестру, на Колиму. Правда, час від часу реабілітував, перевозив назад, до Москви, перевіряв її почуття.

— Ну, як там у Комі АеСеСеР? — допитувався щоразу.

Та зітхала:

— Драга.

— Яка така драга?

— Золотодобувна, — зітхала ще тяжче, подумки вже пакуючи речі до нового заслання.

Що дало змогу підсунути в оточення вождя декого з лікарів-отруйників? Хоч Сталін мав на кожному графинчикові по замочку, однак хто тепер міг контролювати пропорцію суміші еліксиру та екстракту? А особливо, кількість рідини? Адже без Істоміліної секс давався вождеві важко, тут ніяка повійниця-подвійниця не змогла ввести його в постільну оману; наука ще була безсила підробити таємні інтимні відчуття слизистих кінцівок. Отож старіючий Сталін подвоював і потроював стимулятори. Тим паче, вже не було поруч пильного ока Власюко-вого, щоб захистити од безконтрольності... От як жадібність фраєра губить: на тобі ще один інсульт, цього разу вже останній.

Отут Берія вже хтів був запровадити найжорстокіший свій задум: біля каміна бити по черзі всіх подвійників вождя кочергою, а потім там же повільно піддавати їх смерті за допомогою підміненої люльки, садистично при цьому удаючись до злягань зі штатом Істоміліних... Однак не встиг, бо Жуков своєчасно зірвав блюзнірські плани і одібрав владу над країною, щоби передати її Хрущову, з яким був знайомий з фронтових доріг.

Уже згодом, коли Хрущов скликав комісію з організації похорону вождя, виявили Істоміліну № 9, котра хутко замінила на подушках нумершу «вісім» після нумер-ші «дванадцятої», несподівано й таємно од них порушила в той рокований момент спецінструкцію, що забороняла вдаватися одночасно до кількох зляганнєвих методик. Дівчина ж застосувала одночасно найсильнодіючі: обтиск, посмик з обсмиком, обкрути з обертасом, рипання («тертушку»), прокрути в протифазу («шнек»), а також підхвиць. Укупно з передозняком стимуляторів це й зумовило радісний шок, який поволі перейшов у фатальну мозкову тромбоемболію. Бо, як то кажуть: «Не можна двічі зайти в одну ріку, а особливо, вийти з неї».

Отож оновлене ЦК КПРС реабілітувало її, дівчину № 9, завдяки ХХІІ з’їздові КПРС, високо оцінило заслуги інкогніто її особи, поставилося з розумінням і нагородило орденом «Героїні соціалістичної праці», бо в той страшний момент Сталін таки нарешті вперше випустив з зубів люльку свою, вона, пихнувши іскрами, закотилася під альков, а Берія підловив цей момент і вже тут як тут. І так спритно підмінив, що вождь з усією своєю шизофренічністю не зміг постерегти: відімкнув замочок на пачці цигарок і особисто натовк туди «Герцоговину флор», ще й кілька разів устиг смикнути. Тут його й скоцюрбило...

Інша річ, чи розбив так званий інсульт саме Сталіна? Відомий той факт, що Гітлер, наприклад, застрелив і спалив чотирьох своїх двійників і п’ятьох особистих подвій-ниць Єви Браун, а самі вони сидять тепер удвох любенько в південних джунглях Аргентини й кохаються — інакше якого біса було брати законний шлюб саме перед «самогубством»?

То помер таки Сталін чи не Сталін? Може, він вічножи-вий разом зі своєю Істоміліною, й вони теж узяли десь там законний шлюб? Бо й досі не відомо, куди зникла його юна коханка. Та хай там як, а розвінчання культу особи відбулося, і назад його вже не вернеш.

Але от історія з подвійниками по його смерті не закінчилася, бо хто втік за кордон? Сталінова донька Світлана Алілуєва? Та цій би просто не дозволили доїхати до Індії, а лише тій — іншій, якій довірили потім опублікувати лояльні спогади про «батька», які пом’якшили в світі репутацію компартії СРСР.

Чи судили Берію, ось питання. Бо на процесі кілька свідків зверталися до нього його рідною менгрельською мовою, а він не розумів ані слова. Тоді свідки почали звертатися до нього грузинською, і що? Точнісінько той же результат — відсутність розуміння.

Ситуацію врятувало лише те, що і весь судовий колектив, і присутні журналісти не тямили жодної з тих мов і ніхто не збагнув підтасовки.

Бо чому ж існує аж три (!) офіційні версії його страти за вироком цього суду ще задовго до самого засідання:

— буцімто Берія загинув на засіданні політбюро через удар ноги в яйця особистого каблука чобіт Жукова за допомогою Кантемирівської дивізії;

— буцімто він був заарештований у своєму кабінеті генералом артилерії Москаленком і ним же розстріляний із ППШа при спробі самогубства;

— буцімто він у своєму бункері був розстріляний особистим генералом танків товаришем Батіщевим.

Будь-яка із цих версій може виявитися брехливою, проте запитання постає одне: то кого ж потім судили?

Промайнуло небагато років, однак минули епохи. І в далекому запилюженому пустелями Джамбулі на перон зійшла жінка, чия врода старанно ховалася в совдепів-ську одягачку, пилюка од вагонів ще дужче припорошила її; жінка дивилася на навколишні бархани і спокійно чекала, доки вони не вийшли з її світло-сірих очей. Глянувши на папірець, рушила до районної заготівельної райспілки.

Перед конторою хвильку постояла, обсмикнула одежу й несміливо переступила поріг. Ідучи до одного зі столів, вона ще здалеку оглянула обліковця, а потім сіла навпроти. І хоч він був тепер без кітеля й вусів, а головне, без ненависної смердючої люльки, — не впізнати його не могла.

Поклала руки на папери. Він автоматично потягнув до себе квартальний звіт, підвів очі і вмить усі цифри та числа спинилися і назавжди повилітали; пальці їхні переплелися й боляче стиснулися. Підробити можна все на світі, а от дотик зімітувати неможливо. Певно, через біль сльози рясно покотилися обом з очей на документи.

Він би міг запитати поглядом: «Як ти мене знайшла?»

— Гроші, — відповіла би вона вголос.

Велика держава оберталася навколо затиснутих долонь — вони не помічали, бо дотик пробирав дужче за біль.

— Степан, Корнієнко, — насилу назвав він себе уперше.

— Докія Пилипчук, — вимовила й вона своє ім’я, не помітивши, що зробила це рідною мовою.