Таємнича таїна, або копиця-паляниця

Політбюро з жахом дивилося на Сталіна, на нього воно завжди так дивилось, але тепер це був новий жах, адже партійці уперше побачили вождя переляканим. Так, йшла війна, але вона тривала вже третій рік і перші страхи вже, здавалося, минулись?

— Якь ві моглі прогавіти? — генералісімус тремтів. — Як ві моглі допусти, що зараз, в 1943 році, в своій пустелі Лос-Аламос амеріканьці вибухнули першу в світі атомну бомбу?

Він щойно зачитав про цю подію, і всі намагались осягнуть. Дехто з присутніх десь наче чув про якусь таку бомбу, над якою давно працювали німці, — до чого ж тут американці?

— І шьчо нам теперь робити? Не зьнаєте? А шьчо ві взагалі знаєте, колі треба шьчось знать?

У вустах вождя бринів тютюновий дим і погроза, й кожен тут чудово усвідомлював їхню ціну.

— Гаразд, — одсунув Сталін свою люльку й видихнув дим в обличчя політбюро. — На ваше щастя, в нашій країні продовжує щасливо мешькати найбільшій світовий ядерний фізік, учень самого Резерфорда, товариш академік Нобелівський орденоносець Капіца.

Сталін давно вже зрусифікувався, й тому не міг вимовити просте українське прізвище Копиця (як жоден справжній кацап не ладен вимовити слово «паляниця»), тому й спотворив його.

Усі в політбюрі повернули голови в куток, звідкіля підвівся занадто інтелігентної зовнішності дідок, він явно нервувався, для чого раз-у-раз сіпав і без того сиву борідку.

— Прошу вас, — сказав Сталін, — розкажіть нам, чі можете ві створити нам таку жь саму бомбу?

Вчений випростався, глянув для чогось у нескінченність, а потім випалив:

— Я тобі, катюго, бомби робити не буду.

Здавалося, є межі люського жаху. Однак політбюро спізнало найневимовніший, бо всі чудово розуміли: стали свідками історичної фрази, отже, шансів лишитися живими нема ні в кого.

— Це в якому сенсі, га?

— В такому, що якби ти не декласував вчених як клас, розстрілявши, то виграв би війну, ще не почавши її.

Політбюро вклякло ще дужче.

Вождь посміхнувся до своєї люльки і ворухнув лівим вусом:

— Ну і хер з тобою, діду. Живи.

Присутні полегшено видихнули, бо ця фраза автоматично дарувала їм життя. Лише не розуміли, а чому цього Копицю пощадили?

Ніхто не знав, що вождь тієї миті ламав голову, чи збереглася в ГУЛАГу хоч дещиця ув’язнених фізиків-ядер-ників на чолі з зеком Курчатовим? А, головне, чи тямлять вони тепер після зимових лісоповалів бодай таблицю множення? Звісна річ, показова страта їхнього кумира Копиці не покращила б їхнього наукового ентузіазму.

А що його додасть? Значно додасть, якщо такий проект очолить хто? Та Берія ж.

— Резерфорд, бля, — пихнув крізь вуса вождь.

Генеральний космічний конструктор сидів у своєму генеральному конструкторському бюрі, й він, особисто Вернер фон Браун, ніяк не міг зосередитися на важливому завданні — внутрішній турбулентності палива крізь мідну рурочку.

А чому все падало з рук? Бо з думки йому не йшов той простий факт, якого був учинив Копиця в сталінському кабінеті.

— Ось справжня наукова принциповість, — міркував майже уголос. — А я? Служу диктаторові Гітлеру й анічичирк. І це в той час, коли на мене дивиться згори вся світова історія...

Гітлер саме перебував у своїй занадто альпійській резиденції й пестив за вухом свого велетенського вовкодава, той замружився, насолодно тіпаючи носом. Усе політбюро в складі Гіммлера-Геббельса-Герінга шанобливо виструнчилося в цю мить навколо фюрера.

— Цей фон Браун задовбав, — нарешті промовив той, і всі присутні, включно з собацюрою, ствердно закивали головами, бо чудово знали: фюрер не любить іншої реакції.

— Бач, заговорив гуманістичними гаслами. Аристократ довбаний, — форкнув Гітлер і всі теж одностайно форкнули.

Чудово знали, чому Адольф недолюблює ракетного вченого, бо той (чи випадково?) був тезкою його коханки Браун Єви, але вона ніколи не мала тої приставки «фон», тобто явно була простолюдкою; не кажучи, що й сам Гітлер геть не володів шляхетною приставкою, походячи із простих єфрейторів.

А ще той Вернер фон Браун був втіленням арійської породи: високий, стрункий, з виразно-блакитними очима та русявими кучерями. Чого про присутніх отут аж ніяк не скажеш — всі відверто карячкуваті чорняві чоловіки анти-арійської національності невисокого зросту, які до того ж прикидалися гоями, хоч назвати їх отак було би святотатством. (Тим-то вони люто й нещадно ревнували до всіх світлооких на світі.)

А Гіммлерова мати була ще й українкою, саме тому він ненавидів Україну й прагнув її всю винищити, гноячи найкращих її синів у таборах, щоб не розкрилася правда про його походження; тому він виступив наперед і промовив:

— А для чого ж я збудував табір смерті Заксенгаузен? Нехай сраний арієць посидить там і подумає.

Бо сам він і разу не був жовтоволосий.

І всі дружно захихотіли, уявивши, як високопородний красень-розумник чистить шваброю зеківське гівнище.

Перші дні в зоні Вернерові фон Браунові давалися тяжкенько, особливо страждав від концтабірних кпинів, на які оточення було щедре, а ще — від надто масної самодіяльності брутально-сексуального змісту.

Виділявся з-поміж них лише один скромний інтелігентної зовнішності чоловік із надто зажуреними очима, до якого і вирішив притулитися душею видатний ракетник.

(Теперішні радянські біографи дуже люблять закидати Степанові Бандері, що у військові роки напруженої боротьби він уникав її, а співпрацював із фашистами, відсиджуючись для цього в Германії. Лише ці панове-добродії забували завважити, що сидів він там де? Та в Заксенгау-зені ж, так-так. Де фашисти, дізнавшись, що в Україні ен-каведисти розстріляли батька Бандери, бо той виявився батюшкою, — і собі вирішили показово стратити у себе в таборі його сина, старшого.)

Особливо зрадів фон Браун, коли виявилося, що пан Степан чудово володіє німецькою, якою й повідав генеральному конструкторові про його українських колег: За-сядька, Кибальчича, Корольова, Кравчука та Кондратю-ка-Шаргея, цей останній надто вразив арійця:

— Ще в далекі свої шістнадцять років, часи, коли й аероплани заледве відірвалися од землі, цей простий полтавський парубок уже розробив складні схеми космічних перельотів, такі секретні, що винахідник навіть змушений був для цього змінити своє прізвище...

— Де ці схеми? — мало не писнув фон Вернер.

— Чекісти жорстоко переслідували геніального самоука, — провадив Степан, — саме тому і змінив родове прізвище Шагрей на Кондратюка, однак уникнути ув’язнення не вдалося.

Обидва співрозмовники тяжко зітхнули.

— А що було далі? — порушив гнітючу паузу Вернер.

— А далі він примудрився учинити нечуване: назбирав по зоні грошей і видрукував у 1925 році за власний кошт брошурку «Про засвоєння космічного простору», де привселюдно виклав свої давні юнацькі креслення та математичні формули польоту людини на Місяць.

Фон Браун мало не зойкнув, бо це була його таємна заповітна мрія. Однак швидко себе опанував, підставивши барило покидьків промиватися під кран. Одкрутивши воду, знову несподівано осяявся: рідина, течучи із надто кривого крану, закручувалася вихором, втинаючись у лайно.

— Турбулентність! Ось вона! — вигукнув учений, замріявшись у парашу.

Він кинувся до ґратованих дверей і заходився люто в них калатати:

— Випустіть! Випустіть мене! Я знову згоден співпрацювати з фашизмом!

Як? Невже світовий геній зламався й піддався ворогам?

Ні.

Просто розповідь Степана Бандери про українських космічних винахідників надала йому нової мужності, а, головно, терпіння й уміння, як подолати нелюдів.

Політбюро виструнчилося навколо свого вождя й заслухувало доповідь Гіммлера про поведінку Вернера фон Брауна в ув’язненні; нарешті Гітлер, єфрейтор-єврейтор, вдоволено кигикнув:

— То що? Подіяло? Аристократ сраний, давно б так.

— Подіяло, і дуже вчасно, — ще дужче виструнчився Геббельс. — Бо мої науковці з «Аненербе» саме розробили чудовий проект для його застосування.

— Який саме, полукровче дристаний? — поцікавився біснуватий єфрейтор. — Бо вже скоро людство унтерменшів дізнається, хто ви такі, й тоді капець вашим свистаним арійським теорійкам... Ти давно на себе в дзеркало дивився, на свою нордичну породу? Тьху.

Геббельс проковтнув образу, і таки опанував себе:

— А такий, о мій фюрере, що навколо лігва торжества наживи міста жовтого диявола Нью-Йорка немає ніяких протизенітних батарей, навіть поганенького кулемета немає.

— То й що?

— А то, якщо скерувати туди ракету імені фон Брауна, то ніякого супротиву вона не зустріне на своїй справедливій траєкторії.

— Не зустріне? — зрадів вождь.

Уперше після поразки в Сталінграді політбюро помітило на його обличчі посмішку.

— Так! А, головне, виявилося, що Нью-Йорк складається винятково з так званих хмарочосів. «Аненербе» вирахувало точну місцину на мапі, куди вдарити, щоби всі будівлі потім попадали за ефектом доміно!

— Ну і?..

Гіммлер потупив очі й на мить завагався:

— І євреїв там загине більше, ніж в усій Європі, разом узятій... І столиця США припинить своє існування!

Гітлер, зачувши таке, заплескав в долоні, наче мала дитина, і заходився підскакувати навколо улюбленого вовкодава.

Чому? Бо євреї чудово знали таємницю його походження, отже, винищивши усіх, він лише так може її вберегти, і тому він усіляко антиєврействував. Власне, саме задля цього вирішив захопити весь білий світ, щоби, зачистивши їх упень, зліквідувавши загрозу викриття.

Як тут не пригадати притчу во пророках, «Четверокнижжя», пункт VII, параграф 8.

І прийшли дерева до Бога й почало жалітися вельми:

— Боже, ми скаржимося на сокиру, бо вона весь час нас рубає...

— Сокира, бач, рубає дерева... А придивіться: з чого зроблена ручка сокири? — була відповідь.

— Але де взяти таку ракету дальнобійну? — несподівано припинив танок Адольф і насупився.

— Уже готова, Адольфе Алоїзовичу, фон Браун припинив брикатися, виявив нечуваний ентузіазм і вчасно її змайстрював.

— Як же він встиг?

— А так: із його натирки мої особисті гестапівці розшукали на окупованій Україні брошурку такого собі Юрія Кондратюка з кресленнями, — була пихата відповідь.

— Еге, — знову засвітився усмішкою диктатор, це вже втретє, — недарма, виходить, ми окупували Україну.

І це було страшною історичною правдою.

Перший в історії людства космонавт ступив у перший свій отвір першої в світі космічної ракети.

Ні-ні, це не був Юрій Гагарін.

А це був простий безіменний німець Отто Шмідт (покликаний на цю посаду не з льотчиків-випробовувачів, як заведено, а навпаки — з підводників, бо вони краще переносять перепади тиску).

Завдання було просте: вивести новітню ракету «Фау-3» в космічний простір, легко подолавши звідти простори Атлантичного океану, щоби потім згори навести Зброю Помсти на ненависне місто чистогану, після чого, вистрибнувши з парашутом, продовжувати вже самостійну шпигунську діяльність на ворожій території.

...Незворушний же Вернер фон Браун продовжував пе-редстартову перевірку ракети; вона була в одиничному екземплярі й тому він аж ніяк не міг допуститися помилки. Зазнавши концтабірних репресій, він діяв безомильно: «Ось вам, фашистюги, за смерть Степанового Бандериного брата!» — подумав урочисто він — узяв і непомітно загнув гвинтом мідну рурку з каталізатором пального.

Ніхто, крім нього, не міг знати, що на форсованому режимі (а такий станеться в космічному просторі невагомості) потік рідини неконтрольовано збільшиться...

— Старт! — наказав особисто сам собі Гітлер.

І сам собі натиснув на пускову пимпочку.

Завищав стартер, а потім дружно ревнули космічні мотори, провістивши людству нову еру. Велетенська конструкція рушила в небо, пронизуючи й протинаючи хмари. Люди всі навколо стартового майданчика почали обніматися, цілуватись, вітаючи цим одне одного.

...Секретний німець Отто Шмідт припав до перископа — ось в окулярі вже замерехтіли вогні ненависного ме-гаполіса. Космонавт додав, натиснувши на педаль газу. Рідина в резервуарі звирувалася, ринула мідною рур-кою до каталізатора. Однак турбулентність там у крученій трубці несподівано для неї самої прискорилася, реакція рвучко посилилась, — велетенський вибух осяяв згори стратосферу, розкидавши навколо себе уламки ракети й нездійсненної антисемітської мрії Гітлера — так, що безіменний Отто Шмідт навіть не встиг вистрибнути з парашутом.

За що трохи згодом американці озолотили та й призначили фон Брауна своїм Генеральним ракетним конструктором, адже самоліквідувавши страшну ракету, він вберіг Америку від повної військової капітуляції США.

(Але тоді американці за ту ракетну спробу посилили помсту — бомбування Германії. Ціла армада літаючих її фортець несподівано змінила курс — і таки розтрощила колючий дріт концтабору Заксенгаузен. Нарешті Степан Бандера завдяки протекції свого друга Вернера фон Брауна зміг утекти на свободу. Отак часом несподівано для самої себе здійснюється історична справедливість.)

...всі обсерваторії на планеті Земля зафіксували той небачений спалах. Особливо це зробили телескопи Радянського Союзу, тому Сталін скликав понадчергово-екстрене засідання політбюро:

— Знову проґавили? Дє наші ракетьні розробкі? Над вашьою головою творяться нечувані чюдєса, а ві? Годі оченятами кліпать-глипать, трєба й до діла нипать. Ну!

Тобто знову і знову мати мороку фільтрувати ГУЛАГ, знову і знову по крихтах вишукувати все нерозстріляне, що лишилося від видатної вітчизняної науки.

І от собі на біду Берія відкопав рапорт про Корольова, якого були активно катували, аякже! — бо ж це він винайшов ракетну «Катюшу», зброю Перемоги, а вона, виявляється, за доносом могла бути скерована й і проти партійного керівництва.

Берія уважно слухав:

«Проти ворога народу Корольова, бо він народився в Житомирі, тобто виявився таємним українцем, — було застосовано метод графина, це винахід оперів-комсомоль-ців, — підслідному кілька діб не давали пити, а коли він благав про воду, «ось тобі вода» — давали повним графином по голові.

— Да, слабаки пішли вчені, — сердилися вони, коли той зомлівав.

Отож у слідчому ізоляторі не стало цілих графинів, що дуже розлютило оперів, почали бити непритомного чобітьми в голову, розтрощивши обидві щелепи».

— Вбили! — жахнувся міністр НКВД, якого вже не могло вжахнути ніщо суще.

«Ні, вижив, за що його одіслано в найуголовнішу зону, де вченого вже допитували не комсомольці, а урки, мо-рючи голодом (фото додається), але він таки продовжував

марити про польоти на Марс, за що йому зламали шийні хребці».

— Вбили! — знову жахнувся Берія.

«Ні, вижив, тому його запровадили в Колиму, де було зібрано всіх таких упертих, щоб посадити на баржу і затопити в океані, чим заощадити набої для розстрілу, що у воєнний час потрібні для фронту».

— Втопили, суки! — аж підстрибнув у кріслі Лаврентій Павлович. Він, як і Сталін, був таємним семітом і тому чудово знав, чим це може кінчитися.

«Ні, бо через недогляд конвоїрів і дужу хурделицю етаповані збилися з курсу, чим запізнилися на причал, звідкіля лиш могли спостерігати, як означена баржа пішла на дно».

— То де ж він, цей Корольов?! — мало не вирвав телефон Берія, наказуючи всім ГУЛАГам розшукати його, бо космічні війни несподівано вступили на новий завиток фази.

І розшукали, і зібрали його останки докупи, і відрядили в окуповану Германію, аби він міг зібрати із решток «Фау-2» наші славні радянські ракети, а, щоби не вменшувався ентузіазм, довідки про звільнення з зони йому не давали. Хоча в наукових пошуках його гріло не це, а заповітна мрія злітати на Марс...

— Оно мериканьці вже скоро нам покажуть кузькіну мать — готуються навколо Землі літать, — гатив по столу політбюро Хрущов, застосовуючи для цього черевик. — Ен-каведисти срані просрали зловити нам Вернера фон Брауна і його до себе вивезли ЦРУ, а ви тут чешетися. Догнать і перегнать Америку! — був наказ.

Тому Корольов діяв хитро — він зібрав усі «Фау-2», що лишилися по німцях, докупи в чотири штуки, посадивши посередині Гагаріна, і вивів його на орбіту. Тим самим зірвавши собі всесвітню славу і кошти на дослідження, необхідні для задуму.

— На Марс! — шепотіли його спраглі до науки українські вуста.

— Кий хер на Марс, — урвав мрійника Хрущов, — оно фон Браун, викравши секрети Шагрія-Кондратюка, вже націляє свою ракету на Місяць. Це він, сука, отак вже відновлює свого «Фау-3», козел. От ти, Корольове, спершу пережени Америку там, а потім уже буде тобі й Марс. Негайно перенаціль марсіанську ракету на Місяць! — був наказ.

Лише Хрущов не геть тямився в ракетній техніці, бо тя-мився лише в кукурудзі, в якій теж геть не тямився. І не міг осягнути, що ракета, спроектована на Марс і складена докупи із сорока восьми трофейних «Фау-2», має занадто велику потужність, щоб літати до якогось там нікчемного Місяця. І тому сам скерував її туди, як останню свою відчайдушну кузькіну мать. Отож на старті на коротку дистанцію од такого перенапруження вона вибухла, не витримавши форсованих режимів.

Не міг же ж знати Корольов про турбулентність форсажу закрученої гвинтом трубки, бо сидів не в тій зоні, де Браун з Бандерою...

Знову і знову він конструював надпотужну ракету на Марс, і знову та знову Хрущов наказував навести її на Місяць, і тому знову та знову вона вибухала, і все починалося спочатку.

— Ну що мені з цим Корольовим робити? — бідкався Хрущов політбюру. — І довідку про свободу йому не даєм, і паспорта не відновлюєм, а він однаково стоїть на своєму. Впертий, чортяка.

— Звільнити з посади, — підкалдикує політбюро.

— Як? Усесвітньовідомого першопрохідця Космосу? І садити на баржу в Колиму?..

— А за станом здоров’я по власному бажанню, — нашіптує воно.

І, проходячи штатну медперевірку перед черговим космічним стартом, медицина раптом виявляє в Корольова що? Поліпи.

— Це дрібничка, — переконує вона, — профілактична операційка, щоб уберегти Ваше здоров’я для наступних поколінь.

— Не бажаю! — відповів.

— Тоді не допустимо Вас до стартового майданчика, — було категоричне.

І от він лягає під ніж, вставляють йому катетер у шию. І що? Циркуляції нема. Бо свого часу йому завчасно зламали щелепи та шийні хребці — і рідина туди не доходить. Умирає він на очах медицини з її нікчемним шлангом, а та бачить, що ми отут, на хірургічному столі програємо гонки в Космосі, а однаково не ладна збагнути, в чому причина.

«Треба закрутити трубку», — аж коли здогадався він, потягнувшись до капіляра, але медики не дозволили.

— Турбулентність... — осяйнуло, й це було останнє на планеті Земля, що він устиг сказати.

Загрузка...