Номер нуль

XIV Середа, 27 травня

Якось, прокинувшись уранці, Майя сказала мені:

— Одначе, мені він не дуже подобається.

Я вже звик до того, як працюють синапси її мозку.

— Ти про Браггадочо? — спитав.

— Звісно, про кого ж іще? — А потім, поміркувавши: — А ти як здогадався?

— Любонько, як сказав би Сімей, у нас із тобою шість спільних знайомих, тож я поміркував, хто з тобою поводиться найменш увічливо, і мені на думку спав Браггадочо.

— Але ж тобі міг спасти на думку, наприклад, президент Коссіга[121].

— Та ні, ти повсякчас думаєш про Браггадочо. Себто вряди-годи я розумію тебе на льоту, що тут ускладнювати...

— Ти ба, ти вже починаєш міркувати, як я...

(Авжеж, хай тобі абищо, люба...)

— Голубі, — мовив того ранку Сімей протягом щоденної наради. — Голубі завжди привертають увагу читачів.

— Зараз уже не кажуть так, — встряла Майя, — а кажуть «гей».

— Знаю, знаю, любонько, — роздратовано відмахнувся Сімей, — але наші читачі досі вживають це слово чи принаймні вживають його подумки, а промовляють — з почуттям. Я знаю, що вже не кажуть «негр», а кажуть «афроамериканець», не кажуть «сліпий», а «незрячий». Але ж чорний — то чорний, а незрячий — квітів не побачить, бідолаха. Я не маю нічого проти педиків (як і проти негрів), я до них терпимо ставлюся, якщо вони сидять по своїх домівках.

— То чому ми маємо перейматися геями, якщо наші читачі не ставляться до них спокійно?

— Я не маю на думці голубих загалом, любонько, я прибічник свободи: кожен хай дбає про власні справи. Але вони є серед політиків, у парламенті й навіть в уряді. Люди гадають, що голубі є лише з-поміж письменників та балетних, а натомість дехто з них командує нами, а ми цього навіть не усвідомлюємо. Це мафія, й вони одне одному допомагають. А таке може вразити наших читачів.

Майя не вгамовувалася:

— Але ж усе змінюється. Може, через десять років гей матиме змогу відверто зізнатися у тому, що він гей, а всім від того не буде ні холодно, ні жарко.

— Через десять років трапиться те, що й повинно трапитись: звичаї занепадуть. Але наразі для нашого читача ця тема дуже дітклива. Лучиді, ви маєте чимало цікавих джерел, то що ви нам розповісте про голубих у політиці? Але пильнуйте, не згадуйте імен, адже ми не хочемо опинитись у суді. Треба лише збурити аудиторію, дати привід, сипнути морозцем за спиною, викликати зніяковілість...

Лучиді відповів:

— При потребі, я міг би назвати низку імен. А якщо треба, як ви кажете, сипнути морозцем за спиною, можна переповісти те, про що пліткують: мовляв, є у Римі така собі книгарня, де зустрічаються гомосексуалісти високих чинів, утім, так, що ніхто цього не помічає, бо більшість людей, які туди ходять, — цілком нормальні. А для когось — це місце, де тебе наділять пакуночком коксу. Береш книжку, передаєш на касу, продавець бере у тебе її з рук, щоб запакувати, й непомітно вкладає пакуночок. Усі ж бо чудово знають, скажімо, про когось, хто був міністром, а він гомосексуаліст та ще й нюхає. Всі його знають, чи то пак знають ті, кому треба. Тож туди не піде сільський педераст чи якийсь балерун, бо вони враз кинуться в око своєю манерою триматися.

— Пречудово, пишіть про плітки, але додайте якусь подробицю з перцем, ніби просто для яскравості. Але є й спосіб натякнути на імена. Приміром, можна сказати, що місце те — дуже поважне, бо відвідують його дуже освічені й виховані люди, а тоді додайте сім чи вісім письменників, журналістів та членів сенату, які поза всякими підозрами. Але серед них згадайте одного чи двох, хто дійсно голубий. Тоді ми ніби й не зводимо ні на кого наклепу, адже йдеться про добродіїв, яких навели як приклад людей, котрим можна довіряти. Можна навіть згадати якогось бабія у повному сенсі слова, чию коханку усі знають. І ось ми вже відправили шифроване послання, кому треба — зрозуміють, та ще й збагнуть, що коли ми забажаємо, то додамо неабияких подробиць.

Майя помітно хвилювалася (це було очевидно), але решту дуже захопила ця ідея, а знаючи Лучиді, можна було сподіватися на чималеньку порцію отрути.

Майя вийшла першою, кивнувши мені: мовляв, вибачай, але сьогодні мушу лишитись наодинці, спатиму зі снодійним. Отож я став жертвою Браггадочо, який далі точив свої теревені, і — це ж треба — ми знов опинились на вулиці Бав’єра, ніби понурість вулиці відповідала могильним барвам розповіді Браггадочо.

— Послухай-но, я тут занурився у низку подій, які, можливо, суперечать моєму припущенню, але ти переконаєшся, що це не так. Отож, труп Муссоліні, перетворивши на ошурки, нашвидкуруч поховали разом з Клареттою та рештою гарного товариства на цвинтарі у Мусокко, але в анонімній могилі, щоб ніхто не ходив на прощу, охоплений ностальгією. Саме цього, мабуть, прагнула людина, яка допомогла справжньому Муссоліні втекти — щоб про його смерть багато не патякали. Певна річ, створити міф, який чудово спрацював у випадку з Гітлером (адже його тіла так і не знайшли), у міф про Барбароссу, який переховується, вони не могли. Але якщо повірити, що Муссоліні дійсно загинув (а партизани й надалі шанували площу Лорето як дивовижне втілення визвольного руху), треба бути готовим, що одного дня померлий з’явиться знов — «як уперше, більше, ніж спочатку»[122], — як у пісні співається. А залатати й відродити те, що перетворилося на кашу, — не вийде. Але раптом на сцену вийшов той свято-вбивця Леччізі[123].

— Я, здається, пригадую: це той, що заховав труп дуче?

— Саме так. Зеленець двадцяти шести років, останній залп Республіки Сало, суцільні ідеали й жодних думок. Хоче поховати свого ідола так, щоб усі знали, де його могила, й влаштувати скандальну рекламу неофашизмові, що почав відроджуватися: він, зібравши ватагу таких же безмозких, як він сам, уночі 1946 року йде на цвинтар. Кілька нічних вартових уже десятий сон бачать, тож він, як з’ясовується, проходить просто до могили (отже, хтось дав йому настанови), викопує труп, який розклався ще дужче, адже відтоді, коли його поклали у труну, вже сплив рік, — сам уяви, що він там знайшов! — і тишком-нишком, нашвидкуруч, він виносить його, сміттячи на алеях зітлілими рештками, серед яких — навіть дві фаланги пальців! Кара небесна, а не викрадачі!

У мене було таке відчуття, що Браггадочо радо б узяв участь у тому смердючому дійстві, але зараз його некрофілія для мене стала цілком очевидною. Та я дав йому продовжити.

— Зміна декорацій, крупні заголовки в газетах, поліція та карабінери, які щосили бігають туди-сюди цілих сто днів, не знаходячи й сліду тих останків, хоча насправді, з огляду на сморід від трупа, по них мав би лишитися шлейф на всю дорогу, якою йшли. Утім, уже за кілька днів по викраденні вигулькує перший спільник — такий собі Жаба, а потім, один за одним, і решта спільників, допоки наприкінці липня не схопили й самого Леччізі. Дізнаються, що певний час тіло переховували вдома у Жаби у Вальтелліні, а у травні передали падре Цукка[124], пріору у францисканському монастирі Сант-Анджело у Мілані, який замурував тіло у третьому нефі у своїй церкві. Халепа з падре Цуккою та його спільником падре Паріні — то окрема історія: дехто вбачав у них капел-ланів доброго й реакційного Мілана, які таємно торгували фальшивими грошима та наркотиками серед неофашистів, а інші — милосердних ченців, які не могли знехтувати обов’язком кожного доброго християнина, parce sepultos[125], але все це мене мало обходить. Мене більше цікавить, що уряд старанно намагається (зі згоди кардинала Шустера) поховати тіло у капличці, що у монастирі капуцинів Черро Маджоре, де воно пролежить з 1946-го до 1957 року (11 років!), а таємниця так і не розкриється. Розумієш, що це — ключова річ у цій справі. Той телепень Леччізі ризикнув витягти з могили труп двійника Муссоліні (звісно, у такому стані серйозної експертизи неможливо було б провести), але для тих, хто смикав за ниточки у справі Муссоліні, краще б, щоб усі мовчали й вгамувалися, говорячи про цю історію якомога менше. Однак, коли тим часом Леччізі (просидівши двадцять один місяць у в’язниці) робить блискучу депутатську кар’єру, випадає так, що прем’єр-міністр Адоне Дзолі[126], який, можливо, потрапив в уряд ще й завдяки голосам неофашистів, натомість дає дозвіл, щоб тіло передали родині, щоб ті поховали його у рідному Предапіо, у могилі на кшталт склепу, де й досі збираються старі прихильники, охоплені ностальгійними почуттями, та нові фанатики, чорносорочечники[127] та фашисти. Гадаю, Дзолі не був у курсі того, що справжній Муссоліні живий, тому й не переймався культом, який здійняли навколо двійника. Не знаю, може, воно й інакше було, та, можливо, історією з двійником керували не неофашисти, а дехто, хто має набагато більше влади.

— Даруй, але яку роль грає у цій історії родина Муссоліні? Вони або не знають, що дуче — живий (що мені видається малоймовірним), або погодилися забрати додому несправжній труп.

— Послухай, я ще не допетрав, що там діється у тій родині. Я гадаю, вони знали, що їхній чоловік та батько живий і десь переховується. Якщо він переховувався у Ватикані, то побачити його неможливо, адже хто б із родини Муссоліні не прийшов у Ватикан, непоміченим він не зостанеться. Більш вдалим видається припущення про Аргентину. Які докази? Скажімо, Вітторіо Муссоліні утік від чисток, тривалий час працює сценаристом та режисером у кіно, а по війні оселяється в Аргентині. В Аргентині, розумієш? Щоб бути поряд з батьком. Ми напевне не знаємо, але припустімо, саме в Аргентині. Є світлини, на яких Романо Муссоліні та чимало інших прощаються з ним в аеропорту Чампіно, коли він відлітав у Буенос-Айрес. Чому надавати такої ваги від’їзду брата, який ще до війни побував навіть у США? А Романо? Після війни він став відомим джазовим піаністом, концертує навіть за кордоном. Певна річ, справа не в концертових гастролях Романо, але ж хіба й він не їздив в Аргентину? А дружина, Ракель? Вона — вільна птаха, ніхто їй не завадив би поїхати у невеличку подорож: щоб не впадати в око, спочатку у Париж чи Женеву, а звідти — у Буенос-Айрес. Хто зна... А коли між Леччізі та Дзолі трапилася суперечка, про яку ми всі знаємо, й вигулькнула історія з украденим трупом, він не може піти й усім розповісти, що то — чужий труп, зробивши гарне обличчя при поганій грі, тому й забирає тіло додому, зберігаючи труп, щоб підігрівати жагу до фашизму у тих, хто за ним сумує, чекаючи, поки повернеться справжній дуче. Утім, мене не цікавить те, що трапилося з родиною, позаяк саме тут починається друга частина мого розсліду.

— Що таке?

— Час вечері вже минув, а у моїй головоломці ще бракує кількох деталей. Поговоримо про це згодом.

Я не міг збагнути, чи то Браггадочо був чудовим оповідачем бульварних романів, який переповідав мені свій роман розділ за розділом, дотримуючись відповідної suspense[128] у кожній «наступній частині», чи він справді шматок за шматком створював свій сюжет. Однак наполягати не було потреби, бо на той час через усю ту тяганину зі смердючими рештками мене вже нудило. Повернувшись додому, я теж випив снодійне.