Номер нуль

VIII П’ятниця, 17 квітня

Протягом наступних днів, коли кожен виконував своє домашнє завдання (ми так це називали), Сімей розповідав нам про майбутні проекти, хоч і не термінові, але їх уже варто було обмізковувати.

— Я ще не знаю, чи буде це у 0/1 номері, чи у 0/2, адже ми досі ще й у номері 0/1 маємо чимало порожніх шпальт. Я не кажу, що ми теж повинні починати з шести десятків сторінок, як «Вісник», та має бути щонайменше двадцять п’ять. Кілька з них заповнимо рекламою, а те, що нам її ніхто не надає, — не суттєво, ми візьмемо рекламу з інших газет, удавши, ніби це так і є, — будемо сподіватися, це викличе більше довіри у замовника, що може стати непоганим джерелом прибутків у майбутньому.

— А ще — колонка некрологів, — підказала Майя, — це теж готівка. Дозвольте, я сама візьмуся за це. Обожнюю спроваджувати на той світ персонажів, які мають дивні імена і невтішних родичів, зважте, у некролозі про померлих, за якими відправляють панахиду, важлива не родина чи сам померлий. Некрологи використовують як name dropping[85], наче кажучи: дивіться, я теж його знав.

Як завжди — дотепна. Але після нашої прогулянки того вечора я намагався триматися від неї на певній відстані (і вона теж), адже ми обоє були вразливими.

— Згоден щодо некрологів, — мовив Сімей, — але спершу допиши гороскопи. Утім, мені на думку спало дещо інше. Я про борделі (чи як зараз кажуть — «заклад», хоч слово це вже не має жодного сенсу, їх колись називали «домами терпимості»). Я ще пригадую, у 1958-му, коли їх позакривали, я вже був дорослим.

— А я вже був повнолітнім, — додав Браггадочо, — тож я познайомився з кількома...

— Я не про той, що на вулиці К’яравелле, — справжнісінький бордель, біля входу в який стоять пісуари, щоб купа відвідувачів, перш ніж увійти, відлила.

— ...І бувалими безформними лярвами, які ходили сягнистим кроком, повисолоплювавши язики й показуючи їх солдатам і наляканим провінціалкам. А метреса репетувала: «Вперед, хлопці, ми що тут — зібралися ледарювати?..»

— Тихше, Браггадочо, адже серед нас є жінка...

— Може, якщо доведеться писати, — мовила Майя без тіні зніяковіння, — краще сказати, що гетери похилого віку мляво тинялися з хтивим виразом на очах у клієнтів, спраглих від жадання...

— Молодець, Фрезіє, — не зовсім так, але, певна річ, слід висловлюватись трохи делікатніше. Хоча я полюбляв найпопулярніші заклади, як от Сан Джованні суль Муро, де все було зроблене у стилі «ліберті». Там було повно інтелектуалів, які приходили не за сексом, а (як вони казали) за «мистецьким романом»...

— Чи той, що на вулиці Фйорі К’ярі, увесь у стилі «арт-деко», оздоблений різнобарвними панелями, — мовив Браггадочо з ностальгійними нотками. — Хто зна, скільки з наших читачів їх пригадує.

— Ті, хто у той час ще не досяг повноліття, бачив ті борделі у стрічках кінорежисера Фелліні[86], — нагадав я. — Адже коли не маєш власних спогадів, то добуваєш спогади з творів мистецтва.

— Бачте, Браггадочо, — відповів Сімей, — для мене додає барв те, що старі добрі часи, зрештою, були не такими вже й поганими.

— Але чому розповідати саме про борделі? — спитав я засумнівавшись. — Це заохотить старих шкарбунів, але для старих пані обурливо.

— Колонно, — мовив Сімей, — я вам розкрию одну таємницю. Коли їх позакривали у 58-му, десь у 60-му хтось викупив старий бордель на вулиці Фйорі К’ярі й переробив його на розкішну ресторацію, зберігши всі ті різнобарвні панелі. Зберегли й кілька нужників, позолотивши там біде. Якби ж ти знав, скільки панянок просили своїх кавалерів навідатись у ті комірчини, щоб відчути, так би мовити, атмосферу тих часів... Утім, усе те протрималося недовго, тож і відвідувачі швидко від цього втомилися, або, може, кухня була не на висоті порівняно з іншими. Ресторацію закрили, та й по всьому. Але стривай, послухай-но, у мене ж бо на думці тематична сторінка: ліворуч — стаття Браггадочо, а праворуч — стаття про безлад на околицях міста й непристойне розгулювання якихось випадкових пасажирок, через яких увечері страшно випускати підлітків на вулицю. І жодних коментарів, які б поєднували ці два явища. Хай читачі самі доходять висновку, зрештою, вони всі у глибині душі погоджуються, що слід повернутися до легальних домів терпимості: жінки через те, щоб чоловіки не спинялися уздовж дороги, щоб підібрати повію, й автівка потім не смерділа дешевими парфумами, а чоловіки — щоб увійти у котрісь із дверей, а як хто помітить, можна сказати, що прийшов подивитися, як виграють барви у закладі, помилуватися стилем «ліберті». Хто ж розпитуватиме про повій?

Костанца сказав, що він сам про це подбає, й усі погодились; коли роз’їжджаєш кілька вечорів підряд уздовж вулиць, витрачається багато бензину, та ще й можеш наскочити на патруль поліції моралі.

Того вечора мене вразив погляд Майї. Вона ніби збагнула, що вскочила у зміїну нору. Тому, переборовши голос розсудливості, я почекав, поки вона виходитиме. Кілька хвилин постояв, чекаючи на тротуарі, виправдовуючись перед рештою, що збираюся зайти в аптеку. Я знав, якою дорогою вона йтиме, а тоді догнав її на півдорозі.

— Я йду геть, іду геть... — сказала вона мені, мало не плачучи, і тремтіла всім тілом. — У яку ж газету я втрапила? Принаймні мої історії про пристрасну дружбу нікому не шкодили, щонайбільше збагачуючи перукарок, до яких пані ходили саме для того, щоб почитати мої статті.

— Майє, не обурюйся, адже Сімей прагне експериментувати з різними поглядами на речі. Це не означає, що він справді має намір друкувати усе оте. Ми на творчому етапі, висуваємо сміливі пропозиції, сценарії подій — це добре тренування. Ніхто ж тебе не змушує перевдягатися у шльондру, щоб узяти інтерв’ю у якоїсь повії. Але сьогодні тобі все не йде ні в тин, ні в ворота, припини про це думати. Чи не хочеш у кіно?

— Я вже бачила фільм, який там показують.

— Де це — там?

— У кінотеатрі, який ми щойно проминули, на протилежному боці вулиці.

— Але ж я, тримаючи тебе за руку, дивився на тебе, а не на той бік вулиці. Знаєш, що ти вродлива дівчина?

— Ти ніколи не бачиш те, що бачу я, — мовила вона. — Утім, купимо якусь газету й побачимо, що там показують у глушині.

Ми пішли у кіно на фільм, з якого я геть нічого не пригадую, бо в якусь мить зауважив, що вона досі тремтить, тож знову взяв її за руку, вона була тепла й привітна, і ми так і сиділи, як двійко коханців, — як ті, що сиділи за круглим столом, поклавши меч посередині.

Проводжаючи її додому (їй трохи полегшало), я по-братському поцілував її у чоло, потріпав по щоці, як годиться старшому другові. Зрештою (казав я до себе), я б міг правити їй за батька.

Чи майже.