Номер нуль

XVI Субота, 6 червня

Згодом Браггадочо взяв кілька днів відгулів, щоб довести до кінця свої розсліди, а у четвер зачинився з Сімеєм на цілий ранок у кабінеті. Вийшов близько 11-ї, а Сімей порадив йому услід:

— Ще раз добре перевір той факт, я маю бути певен.

— Не сумнівайся, — відповів йому Браггадочо, світячись радістю та надією. — Завтра я побачуся з деким, кому цілком довіряю, й востаннє перевірю все.

А решту дня всі у редакції напружено працювали, позначаючи шпальти з буденними повідомленнями, які увійдуть у перший номер нуль: спорт, парламентські ігри, кілька викривальних листів, гороскопи та некрологи.

— Проте, хай скільки ми вигадаємо, — якось озвався Костанца, — мені здається, що ми не зможемо заповнити 24 сторінки. Нам потрібні ще статті.

— Гаразд, — відповів Сімей. — Якщо ваша ласка, Колонно, допоможіть.

— Не треба вигадувати новини, — зауважив я, — досить написати ще раз про старе.

— Себто?

— У людей коротка пам’ять. Якщо говорити про парадокси, то люди начебто мають знати, що Юлія Цезаря вбито в середині березня, але цілковитого переконання щодо цього немає. Якщо хтось пошукає якусь свіжу англійську книжку, де описують життя Цезаря, то вдосталь і якоїсь сенсаційної назви. Гучне відкриття науковців з Кембриджа. Цезаря дійсно вбито у середині березня, — у книжці вкотре надзвичайне красномовно переповідають те ж саме. Гаразд, із Цезарем я трохи перебільшив, але якщо йдеться про історію з Піо Альберго Тривульціо, виникають аналогії з Римським банком[168]. Той випадок трапився наприкінці дев’ятнадцятого століття й не має нічого спільного з теперішніми скандалами, але ж за одним скандалом приходить інший. Досить натякнути кілька пліток, а далі розповідаємо історію про Римський банк, ніби це було учора. Гадаю, Лучиді зможе добути з того щось годяще.

— Чудово, — мовив Сімей. — Що там, Камбріє?

— Знайшов тему для преси: якась жіночка гірко розплакалася у невеличкому південному містечку...

— Чудово, зроби з цього сенсацію!

— Щось про повторюваність, про забобони...

— У жодному разі! Ми не інформаційна газетка для атеїстів та раціоналістів. Люди хочуть див, а не скепсису радикального штибу radical chic. Написати про диво — значить, ризикувати, стверджуючи, що газета повірила. Розповідаєш про якийсь факт чи про те, що хтось став свідком якоїсь події. А що незайманки часом плачуть — то нас не цікавить. Читач сам має доходити висновку, й якщо він віруючий — то повірить нам. Тема для серії статей.

Усі з захватом взялися до справи. Я проминув стіл Майї, яка дуже зосереджено опрацьовувала некрологи, й мовив до неї:

— Вочевидь, родина у розпачі...

— А друг Філіберто, зворушений, міцно пригортається до милої Матильди та любих Маріо й Серени, — відповіла вона.

— Краще напиши Gessica з ga, Samanta без h, — я заохотливо посміхнувся їй, та й гайда.

Вечір я провів в оселі Майї, перетворивши, як тоді зазвичай траплялося, переповнену штабелями книг комірку в альков з хисткими книжковими баштами.

Між стосами лежало чимало вінілових грамплатівок: спадок від дідів. Тоді ми годинами пролежували, слухаючи. Того вечора Майя поставила Сьому симфонію Бетховена, розповідаючи мені крізь сльози, що ще підлітком плакала вже на другій частині.

— Починаючи з шістнадцяти років: у мене не було грошей, але завдяки добродію, з яким я зналася, я мала змогу безкоштовно прослизати на гальорку, однак місць там не було, тому я сідала на східцях, а часом мало не лягала. Лежати на дерев’яних східцях було твердо, та я не зважала. А під час другої частини я подумала, що хотіла б отак померти просто зараз, і розплакалась. Я була трохи навіженою. Утім, я й надалі плакала, навіть порозумнішавши.

Я ніколи не плакав, слухаючи музику, але мене зворушувало те, що плакала вона. Помовчавши кілька хвилин, Майя мовила:

— А от він був телепень.

— Хто він?

— Та Шуман, — відповіла вона, ніби у мене була голова у хмарах. Прояв її аутизму, як завжди.

— Шуман — телепень?

— Авжеж, щедрий вилив романтичних почуттів, і саме цього я сподівалася б із огляду на часи, у які він жив, але все раціоналізовано. Саме через те, що надто напружував мізки, він з’їхав з глузду. Розумію, чому його дружина згодом у Брамса закохалася. Інший характер, інша музика та ще й bon vivant[169]. Зваж, я не кажу, що Роберт був поганим, він мав талант, не був кимось із товариства пустобрехів.

— Себто?

— Як от галасливий Ліст чи той спекулянт Рахманінов, ті, що писали гидку музику, аби вразити публіку, — задля наживи, концерт для дурнів у до мажорі тощо. Якщо пошукаєш, то не знайдеш у стосі їхніх платівок. Я повикидала їх. Вдобрювати земельку.

— А хто ж для тебе кращий за Ліста?

— Звісно, Саті[170], хіба ні?

— Але ж під Саті ти не плачеш?

— Певна річ, що не плачу, і не треба. Я плачу лише під другу частину Сьомої симфонії. — А потім, помовчавши: — З юності й дотепер плачу ще під дещо з Шопена. Про концерти не певна.

— А чому не під концерти?

— Бо якщо забрати партитуру, а натомість дати оркестр, то це збиває їх з пантелику. Він писав для смичкових, духових, литаврів. Чи ти бачив той фільм з Корнелом Вайлдом, де Шопен видушував на клавіші краплю власної крові?[171] Диригуючи оркестром, бризкав кров’ю на першу скрипку?

Майя невпинно мене дивувала, навіть коли я гадав, що знаю її добре. Завдяки їй я поволі навчався розуміти музику. Принаймні так, як вона.

Це був останній щасливий вечір. Учора, прокинувшись пізно, я прийшов у редакцію майже в обід. Увійшовши, враз помітив чоловіків у мундирах, які порпалися у шухлядах у столі Браггадочо, а чоловік у штатському допитував присутніх. Сімей стояв в одвірку свого кабінету із землистим обличчям.

Камбрія підійшов до мене й заговорив повільно, ніби мав розповісти таємницю.

— Браггадочо убили.

— Що?! Браггадочо? Як?

— Сьогодні о шостій ранку сторож, повертаючись додому на велосипеді, побачив труп, який лежав долічерева, поранений у спину. У таку ранню годину йому знадобилося чимало часу, щоб знайти відкритий бар і зателефонувати у «швидку» та у поліцію. Заколений — враз визначив судмедексперт. Удар один, але сильний. Ножа вони в тілі не лишили.

— Може, де знайшли?

— На вуличці, неподалік вулиці Торіно... як же вона зветься... мабуть, Баньяра чи Баньєра.

Чоловік у штатському підійшов і до мене, ми швидко привіталися — це був інспектор із поліції, — й спитав, коли я востаннє бачив Браггадочо.

— Тут в офісі, учора, — відповів я, — утім, гадаю, як і решта моїх колег. Здається, він вийшов з редакції сам, трохи раніше за нас усіх.

Він спитав (мабуть, як і решту моїх колег) про те, як я провів вечір. Я сказав, що вечеряв з подругою, а потім одразу пішов спати. Вочевидь, у мене не було алібі, але, як видається, у решти присутніх теж, тому інспектора це аж ніяк не збентежило. Це було лише звичайнісіньке питання, як кажуть у фільмах про поліціянтів. Питав, чи знаю я щось про ворогів Браггадочо й чи він не проводив якогось небезпечного журналістського розслідування. Припустімо, я розкрию інспекторові душу, — не через страх свідчити, як свідок злочину, а через те, що второпав: Браггадочо, мабуть, уколошкали через його розслідування. Та мені враз спало на думку, що коли я викажу, що знаю щось про розслідування, хтось подумає, що мене теж не завадить прибрати. Я навіть поліціянтам не повинен нічого говорити, адже хіба Браггадочо не застерігав, що його розслідування стосується всіх, навіть лісників? Попри те, що ще вчора я вважав його фанатиком різноманітних міфів, завдяки його смерті його слова тепер більше скидалися на правду.

Я упрів, але інспектор не зважав або приписав це бентежним обставинам, у яких я опинився.

— Не знаю, — мовив я. — Про те, що саме Браггадочо робив цими днями, можливо, вам розповість пан Сімей — адже саме він роздає теми для статей. Пригадую, він ніби опрацьовував тему проституції, однак не знаю, чи вам з того буде якась користь.

— Побачимо, — відповів інспектор і підійшов до заплаканої Майї, щоб розпитати. Вона не любила його, казав я собі, але убитий є убитий, бідолаха. Мені було шкода не Браггадочо, а її, бо вона, певна річ, почувалася винною через те, що говорила про нього зле.

У цю мить Сімей жестом кивнув мені зайти у його кабінет.

— Колонно, — мовив він до мене, сідаючи на стіл. Руки у нього тремтіли. — Чи ви знаєте, що опрацьовував Браггадочо?

— І знаю й не знаю, він натякав мені на дещо, але я не певен, що...

— Колонно, не треба удавати, ніби ви нічого не чуєте, не бачите й не знаєте. Ви чудово збагнули, що Браггадочо закололи через те, що він збирався оприлюднити певну інформацію. Я досі не збагну, що там правда, а що він вигадав сам, та у його розслідуванні йшлося про сотню різноманітних тем, і принаймні щодо однієї він угадав, тому саме через те його й змусили замовкнути. А позаяк учора увечері він і мені про все розповів, то тепер я теж знаю про все, хоч і не доберу, про яку саме річ ідеться. Тому ми обоє у небезпеці. Ніби нам цього замало, ще й командору Вімеркате дві години тому зателефонували. Він мені не сказав, хто то був, як не сказав і про те, що йому говорили. Утім, він вирішив, що задум із «Завтра» став і для нього небезпечним, тому збирається ліквідувати газету. Він уже переслав мені чеки, які я маю передати редакторам, вони всі отримають конверти з двомісячною платнею й щирі слова на прощання. Всі працювали не за контрактом, тому не зможуть не погодитись. Вімеркате не знав, що ви теж у небезпеці. Та, гадаю, ходити по установах, сподіваючись отримати гроші за вашим чеком, буде непросто. Тому я порву його, а вам віддам конверт із двомісячною платнею готівкою, кошти в касі на це я маю. До завтра наш офіс демонтують. Що ж до нас із вами — забудьмо про нашу угоду стосовно книги, яку ви зобов’язалися написати. «Завтра» вмирає просто сьогодні. Однак, навіть попри те, що газету закривають, ми з вами, на жаль, знаємо забагато...

— Гадаю, Браггадочо розповів про все ще й Лучиді...

— Бачу, ви геть нічого не збагнули. Й у цьому ваша біда. Лучиді винюхав, що наш покійний друг працював з чимось небезпечним, і одразу пішов доповідати... кому? Гадки не маю, але, безсумнівно, тому, хто вирішив, що Браггадочо забагато знає. Лучиді ніхто не скривдить, він — по інший бік барикад. А мене й вас можуть скривдити. Скажу, як я вчиню. Щойно поліція за двері — я складу у торбу решту з каси, поспішу на вокзал і сяду на найближчий потяг до Лугано. Без багажу. Там у мене є знайомий, який будь-кому зробить нові документи, нове ім’я, паспорт, нове місце мешкання, я ще поміркую, де саме. Я зникну до того, як убивці Браггадочо зможуть мене знайти. Сподіваюсь, час на моєму боці. Я попрохав Вімеркате перерахувати мою вихідну допомогу в доларах у банк «Crédit Suisse». А вам я навіть не знаю, що порадити, але найперше зачиніться вдома й не тиняйтеся вулицями. Потім знайдіть спосіб кудись зникнути, я б обрав якусь східну країну, де ніколи не існувало stay-behind.

— Ви вважаєте, що все це трапилось через stay-behind. Про них же відомо широкому загалу. Чи через смерть Муссоліні? Чудернацька історія, у яку б ніхто не повірив.

— А Ватикан? Навіть якщо те все — вигадка, у всіх газетах писатимуть, що Церква допомагала дуче тікати у 45-му, а потому переховувала його майже півстоліття. Маючи вже неприємності через Синдону, Кальві, Марцинкуса та решту таких, як вони, перше, ніж вони доведуть, що історія про Муссоліні — вигадка, скандальні статті з’являться у газетах по всьому світу. Нікому не довіряйте, Колонно, замкніться удома хоч цієї ночі, а потім розчиніться у повітрі. Проживете кілька місяців, а якщо поїдете, скажімо, у Румунію, то житимете там за копійки й з дванадцятьма мільйонами, які лежать у цьому конверті, довгенько житимете по-панському, а потім час покаже. Бувайте, Колонно, мені прикро, що все так скінчилося, ніби в анекдоті, який розповідала Майя про ковбоя з Абілена: прикро, але ми програли. Бувайте, я готуватимусь до від’їзду, щойно поліція піде геть.

Я прагнув зникнути негайно, але той триклятий інспектор почав допитувати нас усіх удруге, проте лише воду в ступі товк, тож допити затяглися до вечора.

Я підійшов до столу Лучиді, який відкривав свій конверт.

— Вам заплатили як слід? — спитав я, й чоловік, звісно, збагнув, до чого я веду.

Поглянувши на мене знизу вгору, він лише спитав:

— А вам що розповів Браггадочо?

— Що вів якесь розслідування, але так і не сказав, про що йдеться.

— Невже? — мовив він. — Хтозна, що накоїв той бідолашний.

Щойно інспектор відпустив мене, як годиться, застерігши, щоб я не зникав, я прошепотів до Майї:

— Йди додому і чекай від мене звісток, але, гадаю, я не телефонуватиму аж до завтрашнього ранку.

Вона глянула на мене налякано:

— А ти до всього цього яким боком?

— Ніяким, мене це не стосується, що ти собі надумала, але я хвилююся, й це цілком природно.

— Що коїться? Мені дали конверт із чеком та напутні слова подяки за цінну працю.

— Газету закривають, я згодом поясню тобі все.

— А чому не зараз?

— Завтра, чесне слово, розповім тобі все. Йди додому і не хвилюйся. Заради Бога, послухайся мене.

Вона подивилася на мене очима, сповненими сліз. Не промовивши більше ані слова, я пішов.

Увесь вечір я просидів удома, допиваючи півпляшки віскі й розмірковуючи, що я міг би вдіяти. Почуваючись виснаженим, я випив снодійне й заснув.

А сьогодні вранці з крана не крапала вода.