Номер нуль

V П’ятниця, 10 квітня

Всі розмірковували над тим, про що писати у номері 0/1, Сімей тим часом розлого розтлумачив кілька найсуттєвіших принципів, за якими всі ми маємо працювати.

— Колонно, покажи нашим друзям, як можна дотримувати, чи удавати, що дотримуєш, основоположного принципу демократичної журналістики: подавати факти окремо від чужих думок щодо них. У «Завтра» передаватимемо чимало чужих міркувань, звертаючи на них увагу, але як зобразити, що в окремій статті подано лише факти?

— Дуже просто, — мовив я. — Погляньте на відомі англійські та американські видання. Якщо вони пишуть, приміром, про пожежу чи автомобільну аварію, вони, певна річ, не можуть висловити щодо цього власної думки. А тому додають у статтю в лапках свідчення очевидця, людини з вулиці, представника громадськості. Якщо їх взяти у лапки, то ці слова стануть фактами, себто факт, що отакий чи такий висловив таку чи отаку думку. Утім, можна припустити, що газетяр навів слова лише тих, хто міркує так само, як і він особисто. Часом наводять дві точки зору, демонструючи, що стосовно цього факту є кілька думок — і газета беззаперечно усвідомлює це.

Хитрість у тому, щоб спочатку поставити в лапки банальну точку зору, а потім ще одне міркування, більш обґрунтоване, яке більше скидається на думку власне журналіста. Таким чином читачу ніби повідомили обидва факти, але наштовхнули на сприйняття лише однієї точки зору, позаяк вона більш переконлива. Наведімо приклад: обвалилася естакадна дорога, вантажівка впала униз, водій загинув. У статті, детально написавши про нещастя, повідомляють: ми поговорили з паном Россі, 42-річним чоловіком, який має газетний кіоск за рогом. А чого ви хотіли, це ж фатум, — каже він, — мені прикро за того нещасного, але доля є доля. А слідом пан Б’янкі, 34-х років, муляр, що працює на будмайданчику неподалік, скаже таке: муніципалітет винний, вони вже давно знали, що ця естакада ненадійна. То до кого ж прислухається читач? На кого нарікатиме через будь-кого чи будь-що, на кого покладатиме відповідальність? Збагнули? Проблема у тому, як і що взяти у лапки. Зробімо кілька вправ. Почнімо з вас, Костанца. На площі Фонтана вибухнула бомба.

Костанца трохи поміркувала, а тоді сказала так: «Пан Россі, 41 рік, працівник муніципалітету, який, певно, був у банку, коли вибухнула бомба, сказав: Я був неподалік, коли пролунав вибух. Жах. Хтось прагне ловити рибку у мутній воді, але ми ніколи не дізнаємось — хто». Пан Б’янкі (п’ятдесяти років, перукар), він теж проходив неподалік, коли вибухнула бомба, пам’ятає жаский оглушливий вибух і каже таке: Типовий теракт у стилі анархістів, це безсумнівно.

— Пречудово. Панно Фрезіє, повідомляють про те, що помер Наполеон.

— Я б сказала, що пан Бланш, який має слушний вік та фах, каже, що, мабуть, несправедливо те, що й так пропащу людину заслали на острів, адже у бідолашного теж є сім’я. А пан Манцоні, чи то пак Мансоні, коментує так: Померла людина, що змінила світ від Мансанарес[44] до Рейну, великий чоловік.

— Добре придумали з Мансанарес, — усміхнувся Сімей. — Та є й інші способи подати чужу думку так, щоб не кидалося в око. Щоб збагнути, про що писати у газеті, треба, як то кажуть в інших виданнях, встановити порядок денний. У цьому світі розповідати можна про безліч новин, але чому треба писати про нещастя, що трапилося у Бергамо, й не зважати на таке саме у Мессіні? Не новини створюють газету, а газета створює новини. А вміння поєднати чотири різноманітні новини забезпечить для читача п’яту. Ось вам щоденна газета за позавчора, та ж сама шпальта: Мілан: новонародженого покинуто у туалеті. Пескара: брат не має стосунку до смерті Давида. Амалфі: психолога, який лікував анорексичну дівчину, звинувачено у шахрайстві. Бускате: з виправного закладу після чотирнадцяти років неволі виходить хлопець, який у п’ятнадцять убив восьмирічну дитину. Всі чотири новини друкують на одній і тій самій шпальті, а рубрика називається «Суспільство та дитяча жорстокість». Певна річ, у повідомленнях ідеться про насильства, до яких мають стосунок неповнолітні, але пишуть про досить різні явища. Лише в одному випадку (коли було вбито дитину) ідеться про насильство, яке скоїли батьки проти дітей, історія про психолога ніби не має до всього стосунку, бо не вказано вік анорексичної дівчини, а історія про хлопця з Пескари — про те, що ніякого насильства взагалі не було, а хлопець помер випадково, випадок же з Бускате, якщо поміркувати, стосується братовбивства, яке по-справжньому було новиною чотирнадцять років тому. То про що прагнула нам повідомити газета на цій сторінці? Ніяких спеціальних новин, які слід донести читачеві; лінивому редакторові потрапили до рук чотири повідомлення інформагенцій, які він поєднав, щоб більше вразити читачів. Але газета фактично передає нам думку, попередження, застереження — абощо. Хай там як, а поміркуйте про читача, який, читаючи кожну новину окремо, не зацікавиться, а всі вкупі ці новини привертають його увагу до шпальти. Збагнули? Знаю, що чимало розпатякували про те, що у газетах завжди пишуть: працівник-калабрієць напав на співробітника, але ніколи не пишуть: працівник з Кунео[45] напав на співробітника, бо тоді це расизм, але уявіть шпальту, на якій пишуть про працівника з Кунео, про те, що пенсіонер з Местре вбиває дружину, продавець періодичних видань з Болоньї накладає на себе руки, генуезький муляр підписує непокритий чек, але яке читачеві діло до того, звідки ці добродії? А от якщо ми пишемо про працівника-калабрійця, пенсіонера з Матери, продавця періодики з Фоджі та муляра з Палермо, тоді складається враження, що ми переймаємося сутужним життям людей на півдні, й у цьому полягає новина... Ми друкуємося у Мілані, а не у Катанії, а тому маємо зважати на те, що справить враження на міланського читача. Зважте, що вислів «створювати новину» — дуже влучний, і саме ми її створюємо, а тому треба вміти подати ту новину так, щоб її читали між рядків. Пане Колонно, у вільний час попрацюйте з нашими редакторами, погортайте повідомлення інформагенцій, складіть кілька статей по темі, тренуйтеся створити новину там, де ніхто не зміг її помітити, ну ж бо, вперед.

Ще однією темою було те, як треба викривати брехню. У нашої газети ще не було читачів, тому, хай що ми напишемо, нікому нас викривати. Однак якість газети визначається ще й її здатністю відповідати на викриття, надто коли йдеться про газету, яка не боїться взятися за падло. Для того, щоб підготуватися до справжніх викривальних статей, які з’являться згодом, треба було скласти кілька листів від читачів, які потім наша редакція спростовуватиме. Щоб показати замовнику, з якого ми тіста.

— Я вчора про це розмовляв з паном Колонною. Він прагне, так би мовити, дати добрий урок з техніки викриття.

— Гаразд, — мовив я. — Для прикладу візьмемо показовий випадок, це не лише вигадка, а скажемо прямо — перебільшення. Це пародія на викривальний лист, який кілька років тому надрукували в «Експресі». Редакція газети буцімто отримала листа від такого собі Пречізо Зментучча[46], ось я вам його прочитаю:

Шановний головний редакторе, стосовно статті «На свята не бачу», яка вийшла у минулому номері вашої газети авторства Алетео Веріта, хочу уточнити таке. Неправда, я не був серед тих, хто вчиняв замах на Юлія Цезаря. Як Ви можете побачити у свідоцтві про народження, яке я додаю, я народився у Молфетті 15 березня 1944, отже, за багато століть після нещасного випадку, який я, з іншого боку, засуджую. Мабуть, пан Веріта зрозумів мене хибно, коли я сказав, що завжди святкую разом з кількома друзями 15 березня 44 року.

Так само неправда, що я згодом сказав тому Бруту: «Побачимося у Філіппі». Уточнюю, що я ніколи не знався з паном Брутом, про якого ще вчора взагалі забув. Під час нашого телефонного інтерв’ю я справді сказав панові Веріта, що незабаром піду на зустріч з чиновником міської управи з транспорту Філіппі, це було сказано стосовно руху транспорту. У цій розмові я не казав, що найматиму убивць, щоб прибрати цього навіженого зрадника Юлія Цезаря, а прошу про те, щоб прибрали рух транспорту на майдані Юлія Цезаря. Щиро Вам дякую, Ваш Пречізо Зментучча.

Що ж вдієш з таким ґрунтовним викриттям, щоб не втратити обличчя? А ось гарна відповідь.

Зважаю на те, що пан Зментучча не заперечує, що Юлія Цезаря було убито під час березневих свят 15 березня 44 року. Я також зважаю, що пан Зментучча завжди святкує з друзями річницю 15 березня 1944. Саме про цей чудний звичай я прагнув розповісти у своїй статті. Пан Зментучча, звісно, мабуть, має особисті причини, щоб відзначати цю дату, чинячи такі щедрі узливання, утім, визнайте, збіг дійсно надзвичайно кумедний. Мабуть, він також пригадує, що під час тривалої телефонної розмови, яку ми з ним мали, він сказав таке: «Як на мене, завжди треба віддавати кесарю кесареве». Дуже близька до пана Зментучча людина — у якій у мене немає підстав сумніватися, — що тим, що належало кесареві, були двадцять три удари ножем.

Звертаю увагу, що у своєму листі пан Зментучча абсолютно не бажає нам повідомити, хто насправді завдав тих ударів. Що стосується діткливого зауваження про Філіппі, то у мене перед очима мій нотатник, у якому беззастережно записано, що пан Зментучча сказав: «Побачимося у Філіппах»[47] а не — «Побачимося у Філіппі». Те ж саме можу стверджувати щодо погрозливої фрази про Юлія Цезаря. Нотатки у моєму нотатнику, який зараз лежить переді мною, беззаперечно свідчать про те, що «Я за...ляю убвц прибр зрадн навіженого Юлія Цезаря». Пнучись зі шкіри та граючи словами, великої відповідальності не уникнути й рота пресі не заткнути.

— Підписано Алетео Веріта. То що ж такого дієвого у цьому спростуванні викривального листа? По-перше, що газета визнала, що пише на основі свідчень джерела, близького до пана Зментучча. Цей трюк завжди діє — не називаючи джерела, натякнути, що газета має таємне джерело інформації, яке, можливо, є більш надійним за власне самого пана Зментучча. А потім згадують про нотатник журналіста. Цей нотатник ніхто ніколи не побачить в очі, але думка про те, що розмову записано з живих слів, додає газеті довіри, адже вважають, що свідчення документально підтверджено. Крім того, роблять кілька натяків, які самі по собі ні про що не свідчать, але кидають тінь на пана Зментучча. Я не наполягаю, що всі спростування мають бути саме такими, адже це лише пародія, але добре пам’ятайте про три найголовніші складові спростування викривальної інформації: зібрати чутки, згадати про нотатки у нотатнику й усіляко натякнути на те, що викривальник — особа не надто надійна. Зрозуміло?

— Чудово зрозуміло, — відповіли всі гуртом. А наступного дня кожен приніс зразки правдоподібних викривальних статей та спростування викривальної інформації, які були менш яскравими та вражаючими, але не менш слушними. Шістка моїх учнів добре засвоїла науку.

Майя Фрезія писала про таке: «Ми зважаємо на спростування, але прагнемо звернути увагу, що дані, які ми навели, підтверджуються документами, виданими судом, зокрема сповіщенням про те, що потрапили під підозру». Про те, що згодом проти пана Зментучча припинили провадження, читач не знає. Як не знає, що ці документи є таємними, й невідомо, яким чином їх дістали й чи вони дійсно справжні.

— Пане Сімей, я виконала завдання, але, як на мене, якщо дозволите так сказати, то це — підлість.

— Любонько, — зазначив Сімей, — ще більшою підлотою буде стверджувати, що газета не перевірила свої джерела. Але я згоден, що перш ніж друкувати факти, які хтось може перевірити, краще обмежитися простими натяками. Натякати — це ще не стверджувати щось напевно, позаяк натяки потрібні лише, щоб кинути тінь на викривача. Приміром: ми радо зважимо на Ваше уточнення, але, як ми знаємо, пан Зментучча (завжди й обов’язково кличте його «паном», не шановним чи дотторе[48], бо у нашій країні звертання «пане» є найбільшою образою), як ми знаємо, пан Зментучча відправив десятки спростувань в інші газети. Мабуть, то у нього робота на повний робочий день за покликом серця. Тепер, якщо Зментучча пришле чергове спростування, ми маємо право не друкувати його чи написати про нього, але додавши, що пан Зментучча знову править за рибу гроші. Таким чином, читач упевниться, що у добродія — параноя. Бачте, яку перевагу має наклеп: сказавши, що Зментучча вже писав в інші газети, ми правду кажемо, й спростувати її неможливо. Гарний наклеп — це той, у якому згадується про те, що само по собі є неістотним, але спростувати ці слова неможливо, бо вони — правдиві.

Взявши на озброєння такі поради, ми взялися до того, що Сімей називав brainstorming[49]. Палатино нагадав, що дотепер працював у газетах, де друкували головоломки, тому запропонував, щоб у нашій газеті друкували укупі з телепрограмкою, гороскопами, прогнозом погоди ще й півсторінки загадок та головоломок.

Сімей перебив його:

— Хай йому грець, добре, що згадали, адже гороскопи — це перше, що шукатимуть у газеті наші читачі! Отже, пані Фрезія, ось вам перше завдання: підіть почитайте кілька газет та журналів, які пишуть гороскопи, візьміть звідти кілька популярних алгоритмів. Але обирайте лише оптимістичні прогнози, бо люди не люблять читати про те, що наступного місяця помруть від раку. Складіть передбачення, які годяться геть для всіх, адже шістдесятирічна читачка не повірить у передбачення, що зустрінеться з молодиком свого віку, а натомість, наприклад, радітиме пророцтву, що Козеріг подарує їй у наступні місяці подію, яка принесе їй щастя: таке годиться для всіх, — для дівчати-підлітка, якщо їй якось втрапить до рук наша газета, для старої, що намагається видаватися молодицею, та бухгалтера, що сподівається на збільшення зарплати. Утім, повернімося до наших загадок, любий Палатино. Яка твоя думка? Скажімо, кросворди?

— Кросворди? — перепитав Палатино. — Але, на жаль, кросворди муситимемо складати про те, хто висадився у Марсалі.

— І слава Богу, якщо читач враз напише у «Гарібальді», — гигикнув Сімей.

— А от у іноземних кросвордів питання самі по собі є загадками. Якось в одній французькій газеті написали друг простих, а розгадка — гербарник, бо простий — це не лише простак, а й лікарська рослина — semplpisi.

— Це справа не для нас, — мовив Сімей, — наш читач не лише не знає, що таке лікарські рослини, а й що робить чи хто такий гербарник. Гарібальді, чи чоловік Єви, чи мати теляти — це загальновідомі поняття.

Цієї миті у розмову втрутилася Майя, її обличчя було осяяне майже дитячою усмішкою, ніби вона збиралася утнути якусь халамидницьку витівку. Вона сказала, що кросворди — це добре, та читач має очікувати на наступний номер, щоб знати, чи правильно розгадав кросворд. Але ми можемо вдати, нібито у попередніх номерах започаткували конкурс на найдотепніші розгадки читачів. Приміром, казала вона, ми нібито попросили давати якнайдурніші відповіді на так само дурні питання.

— Якось в університеті ми розважалися тим, що складали нісенітні питання та відповіді. Наприклад: чому банани ростуть на пальмах? Бо якби росли на голій землі, то їх би враз з’їдали крокодили. Чому лижі ковзають на снігові? Бо якби вони ковзали лише по кав’яру, то зимові види спорту стали б занадто дорогими.

Палатино загорівся:

— Чому Цезар перед смертю спитав: Tu quoque Brute?[50] Та тому, що подивувався, що удари йому завдавав не Сципіон Африканський[51]. Чому ми пишемо зліва направо? Бо інакше речення б починалися з крапки. Чому паралелі[52] ніколи не перетинаються? Бо якби перетиналися, то ті, хто робить на них вправи, пороздирали б собі ноги.

Решта теж розпалилася, у гру вступив Браггадочо:

— Чому пальців — десять? Тому, що якби було шість, то і заповідей було б шість і, наприклад, не заборонялося б красти. Чому Бог — ідеальний? Бо якби не був ідеальним, то був би моїм кузеном Густавом.

Я теж долучився: чому віскі вигадали у Шотландії? Бо якби його вигадали японці, то він би звався саке і його не можна було б пити з содовою. Чому море таке безмежне? Бо там забагато риби, й було б нерозумно тримати її всю у Великому Сен-Бернарі[53]. Чому курка співає сто п’ятдесят[54]? Бо якби співала 33, то була б Великим майстром масонства?

— Стривайте, — мовив Палатино. — І чому келихи зверху відкриті, а знизу — закриті? Бо якби було навпаки, то всі бари збанкрутували б. Чому мама — це завжди мама? Бо якби вона одночасно була ще й татом, то гінекологи не знали б, що їм робити. Чому нігті ростуть, а зуби — ні? Бо тоді б невротики гризли собі зуби. Чому зад — внизу, а голова — вгорі? Бо інакше було б надзвичайно важко спроектувати туалет. Чому ноги згинаються всередину, а не назовні? Бо тоді б у літаку було дуже небезпечно під час вимушеної посадки. Чому Христофор Колумб плив за вітром-зефіром? Бо якби плив за левантійцем[55], відкрив би Фрозиноне[56]. Чому на пальцях ростуть нігті? Бо якби там були зіниці, то були б очі.

Гру вже було годі зупинити, тож знову встряла Фрезія: «Чому пігулки аспірину не схожі на ігуану? Бо тоді уявіть, що б сталося, якби було навпаки. Чому пес умирає на могилі хазяїна? Бо там немає дерева, під яким можна попісяти, тому через три дні у нього репається сечовий міхур. Чому прямий кут вимірюється дев’яноста градусами? Питання неправильне: він нічого не вимірює, це його всі вимірюють».

— Досить, — мовив Сімей, хоч і не міг стримати усмішки. — Це заняття для студентів. Ви забуваєте, що наш читач — не інтелектуал, що начитався сюрреалістів, які називалися витонченими тілами — cadavre exquis[57]. Він усе братиме на віру й гадатиме, що ми навіжені. Ну ж бо, панове, ми тут розважаємося, але це зараз не на часі. Повернімося до серйозних пропозицій.

Так забракували рубрику «питання-відповідь». Прикро, бо то було б весело. Утім, через цей трапунок я пильніше придивився до Майї Фрезії. Якщо вона така дотепна, то, мабуть, і гарна. Й справді, вона по-своєму гарна. А чому по-своєму? Я ще не збагнув, у чому те «своє», але мені вже стало цікаво.

Утім, Фрезія, вочевидь, була розчарована, намагалася запропонувати щось таке, у чому почувається на коні.

— Незабаром перший тур відбору книг на премію «Стрега»[58], хіба ми не повинні щось про це написати? — спитала вона.

— Ох, ви, молодь, завжди зі своєю культурою. То добре, що ви не отримали диплом, бо тоді б запропонували мені критичний есей на п’ятдесят сторінок.

— Хоч я й не закінчила університет, але я читаю.

— Ми не можемо багато уваги приділяти культурі, бо наші читачі читають щонайбільше «La gazzetta dello sport»[59]. Однак, маєте рацію, у газеті має бути шпальта, не скажу, щоб культурна, але, скажімо, «про культуру та видовища». Але про прийдешні культурні події треба писати у формі інтерв’ю. Адже інтерв’ю з автором заспокоює, бо жоден письменник не казатиме поганого про свою книжку, а тому читачу не доведеться читати злостиву, нищівну, занадто образливу критику. Однак усе залежить від запитань: не треба забагато розповідати про книгу, а описати письменника чи письменницю, може, навіть не забувши згадати про їхні страхи та слабкості. Пані Фрезіє, ви добре вмієте складати історії про пристрасну дружбу. Поміркуйте про інтерв’ю, певна, річ, вигадане, з котримсь із письменників, що зараз у моді. Якщо писатимете про кохання, дізнайтеся у письменника чи письменниці про їхнє перше кохання й, може, навіть додайте кілька недобрих слів про конкурентів, надайте книзі людяності, щоб вона стала зрозумілою навіть хатній господарці, так, щоб вона не жалкувала згодом, що не прочитала тієї книги — зрештою, хіба хтось читає книжки, на які пишуть рецензії у газетах? Богу дякувати, якщо її взагалі хоч автор прочитав, та коли подивитися на деякі книжки, то складається враження, що автор їх таки не читав.

— Святий Боже, — мовила Майя Фрезія, закотивши очі, — мені не звільнитися від прокляття оповідок про пристрасну дружбу...

— Ви ж не гадали, що я кликав вас, щоб ви писали статті про економіку та міжнародну політику?

— Я припускала таке. Але сподівалася, що помиляюся.

— Ну ж бо, до праці. Не сердьтеся, ліпше вигадайте щось годяще, ми всі цілковито вам довіряємо.