Номер нуль

II Понеділок, 6 квітня 1992 року

У Сімея обличчя було чуже. Тобто я маю на увазі, що я ніколи не запам’ятовую ім’я, яке має Россі, Брамбілла та Коломбо чи навіть Мацціні або Манцоні, бо то ж чуже ім’я. Лише пригадую, що у нього має бути якесь незнайоме ім’я. Так от, ти не можеш згадати, яке обличчя має Сімей, бо скидалося, що він не був сам собою. Власне, у нього було обличчя таке, як у всіх.

— Книжку? — спитав я.

— Книжку. Мемуари журналіста, розповідь про те, як рік пропрацював, готуючи до друку щоденний часопис, який ніколи не вийде в світ. З іншого боку, газета мала називатися «Завтра», — це ніби гасло для керівників нашої держави: поговоримо про це завтра. Отож книжка має називатися «Завтра: що було вчора». Гарно, га?

— І ви хочете, щоб написав її я? А чому самі не напишете? Ви ж газетяр, хіба ні? Принаймні ви ж газетою керувати надумали.

— Щоб бути головним редактором, не конче потрібно вміти писати. Ніхто ж не каже, що міністр оборони вміє кидати гранати. Певна річ, цілий прийдешній рік ми щодня обговорюватимемо книжку, ви подбаєте про стиль, додасте гостроти, але головні сюжетні лінії визначатиму я.

— Тобто на книжці будуть стояти два прізвища, чи це буде інтерв’ю Сімея, яке взяв Колонна?

— Ні-ні, любий Колонно, книжку підпишуть моїм іменем, а ви, написавши її, повинні зникнути. Ви будете (тільки не ображайтеся) літературним рабом. Дюма мав такого, тож не бачу причини, чому б мені й собі не мати.

— А чому ви мене обрали?

— Бо у вас талант до письменництва.

— Дякую.

— ...але самого по собі його ніхто ніколи не помітить.

— Ще раз дякую.

— Даруйте, та дотепер ви працювали лише у провінційних газетах, ви важко працювали у культурній царині у кількох видавництвах, написали книгу за іншого письменника (не питайте як, та я натрапив на вашу працю, й вона добра, має ритм), і безмаль у п’ятдесят я раптом збагнув, що, може, маю для вас роботу. Отже, ви вмієте писати, знаєте, у чому суть книги, але діло не йде. Та вам не слід соромитися. Я теж, якщо очолюватиму газету, яка ніколи не вийде в світ, то тому, що ніколи не був претендентом на Пулітцерівську[15] премію, а лише редактором спортивного тижневика та щомісячного журналу для самотніх чоловіків, чи то для одиноких чоловіків — називайте, як хочете...

— Я можу зберегти свою гідність і відмовити вам.

— Ви мені не відмовите, бо я пропоную вам шість мільйонів лір щомісяця — чорною платнею.

— Це чимало для письменника-невдахи. А що далі?

— А далі, щойно допишете й віддасте мені книжку, — скажімо, протягом півроку після припинення експерименту — ще десять мільйонів усе заразом, готівкою. З власної кишені.

— А далі?

— А далі робіть, як заманеться. Якщо не проциндрите все на жінок, коней та шампанське — за рік заробите більше вісімдесяти неоподатковуваних мільйонів. Можете спокійно побачити світ.

— Стривайте; поясніть мені. Якщо мені ви платитимете шість мільйонів, а самі, даруйте, загребете хтозна-скільки, ще ж будуть і інші редактори, і видатки на видання, друк та розповсюдження. То ви хочете сказати, що є хтось, гадаю, видавець, який захоче заплатити за такий експеримент, не отримавши з того нічого?

— А я й не казав, що він нічого не отримає. Він свою вигоду матиме. А от я, якщо газета не вийде, — ні. Безсумнівно, може трапитися, що видавець справді врешті забажає видати газету, але до того часу справа розкрутиться. Тож я сумніваюся, що він захоче, щоб нею опікувався я. Тому я готуюся до того, що наприкінці року видавець скаже, що задум уже дав бажані плоди й що будочку можна закривати. Тому я заздалегідь страхуюся: якщо все піде коту під хвіст, — я видам книжку. Вона спричинить вибух, а я отримаю кошти за авторські права. Чи — це я кажу, аби казати — хтось не захоче, щоб я її оприлюднював, і дасть мені трішки грошенят. Неоподатковуваних.

— Уторопав. Утім, може, щоб я був більш відданим проектові, варто сказати мені, хто платить, і навіщо існує проект «Завтра», та чому він (цілком можливо) провалиться, й що ви розказуватимете у книзі, яку (тут я забуду про свою скромність) напишу замість вас — я.

— Гаразд, платитиме командор Вімеркате. Ви, мабуть, про нього чули.

— Атож, чув про Вімеркате, про нього часто пишуть у газетах: має десяток готелів на Адріатичному узбережжі, чимало будинків відпочинку для пенсіонерів та неповносправних, займається усілякою торгівлею, про яку чимало пліткують. А ще має кілька місцевих телеканалів, які починають передачі після одинадцятої вечора, показуючи лише аукціони, телекрамниці й кілька непристойних телешоу...

— Із два десятки періодичних видань.

— Жовта преса. Здається, плітки про знаменитостей на кшталт “Loro”, “Peeping Tom” та тижневики про поліцейські розслідування штибу “Il delitto illustrato” чи “Cosa с’è sotto” — сміття, trash.

— Ні, є ще галузеві видання, як-от про садівництво, подорожі, автомобілі, вітрильники, «Домашній лікар». Ціла імперія. Непогана у нас редакція, га? У нас навіть фікус є, як у великих цабе з «RAI»[16]. Наші редактори мають змогу працювати в open space, як кажуть американці, у вас теж буде власний кабінет — невеличкий, але пристойний, а ще додаткова кімната для архіву. І то все задарма — у будівлі, де розташовуються офіси всіх фірм, якими володіє Командор. Щодо решти — виготовлення та друку номера нуль — то це робитимуть, використовуючи друкарські можливості інших газет. Таким чином вартість експерименту зведено до прийнятної величини. Та ще й розташовані ми майже у центрі, а не як популярні щоденні газети, до яких можна дістатися лише з двома пересадками у метро, а тоді ще й автобусом.

— А що матиме Командор від цього експерименту?

— Командор хоче увійти за зачинені двері, за якими фінансисти, банкіри та навіть поважні видавці приймають таємні рішення. А засобом, який впустить його, стане обіцянка надрукувати газету, яка розповідатиме правду геть про все. Дванадцять номерів нуль: 0/1, 0/2 тощо, надруковані мізерним накладом. Кожен примірник Командор, оцінивши, покаже, кому слід. Як тільки Командор доведе, що спроможний поставити у скрутне становище політичне та фінансове високе товариство, що приймає рішення за зачиненими дверима, ті, ймовірно, попросять його забути про свій задум, відмовившись від наміру друкувати «Завтра», й пропустять його за зачинені двері. Покладе, скажімо, лише два відсотки акцій часопису або банку чи телемережі, які мають вплив.

Я аж присвиснув.

— Два проценти — це надзвичайно багато! Чи у нього вистачить коштів для такої справи?

— Не удавайте простака. Ми ж про фінанси мову ведемо, не про торгівлю. Спочатку купуєш, а потім побачиш, що й гроші, щоб заплатити, до тебе прийдуть.

— Збагнув. А ще зрозумів, що експеримент буде успішним, лише якщо Командор не розкаже, що врешті-решт газета в світ не вийде. Всі мають думати, що механізм уже запущено, так би мовити...

— Певна річ. Те, що газету не друкуватимуть, Командор навіть мені не сказав. Я просто це підозрюю, чи, якщо хочете, я цього певен. І наші співробітники, з якими ми познайомимося завтра, теж не повинні про це дізнатися: вони мають працювати, гадаючи, що створюють собі майбутнє. Про це знатимемо лише ви та я.

— А що вам з того, якщо ви напишете все, що робили протягом року, щоб сприяти шантажу, який задумав Командор?

— Не вживайте слова «шантаж». Ми писатимемо про новини, як каже «Нью-Йорк таймс», “all the news that’s fit to print...” — “всі новини, які годяться для друку...”

— ...а може, ще деякі...

— Бачу, ми порозумілися. Якщо згодом Командор скористається нашими примірниками, щоб когось полякати чи прикрити собі зад, — то вже його справа, не наша. Суть у тім, що у моїй книзі має йтися не про те, які рішення ми приймали на редакційних зібраннях (бо для цього мені не потрібно наймати вас — вистачило б і програвала). Книга має показати інший тип газети, продемонструвати, як цілий рік я працював, щоб створити зразок незалежної журналістської праці, на яку неможливо чинити тиск, рівночасно давши зрозуміти, що справа скінчилась невдачею, бо голосу свободи пробитися не дають. Тому мені треба, щоб ви вигадували, ідеалізували, написали епопею — не знаю, чи ви мене добре розумієте...

— Отже, у книжці дійсність постане навпаки. Пречудово. Але вас, певно, викриють.

— Хто? Командор, який заперечуватиме, зізнавшись, що проект існував лише задля здирництва? Краще вже нехай усі думають, що йому довелося поступитися, бо на нього теж чинили тиск, тож він вирішив, що ліпше закриє видання, аніж перетворить його на газету, яка, як то кажуть, пише те, що їй наказано. Чи мене викриватимуть наші редактори, які у виданні постануть найчеснішими журналістами? Моя книга — це betzeller (він вимовляв це слово саме так, як усі — бетцелер), якому ніхто не захоче чи не зможе заперечити.

— Гаразд, позаяк ми обоє з вами люди без властивостей[17](даруйте за цитату), я пристаю на вашу угоду.

— Мені подобається мати справу з тямущими людьми, які кажуть те, що мають на думці.