Номер нуль

IX П’ятниця, 24 квітня

Того тижня робота надовго переривалася. Немов ніхто не мав палкого бажання працювати. І Сімей теж. З іншого боку, дванадцять річних номерів не робляться по одному за день. Я читав чернетки статей, уніфікував стиль, намагався виправляти те, що різало око. Сімею подобалося: «Панове, ми займаємося журналістикою, а не літературною творчістю».

— До речі, — встряв Костанца, — мода на мобільні поширюється. Вчора, коли я їхав потягом, пасажир поряд мене довго розмовляв по телефону, розказуючи про свої справи з банком, тож я все про нього дізнався. Треба б написати статтю про новий звичай, що зароджується.

— Усе це захоплення мобільними, — заперечив Сімей, — ненадовго. По-перше, коштують вони купу грошей, тому мало хто в змозі його собі дозволити. По-друге, невдовзі люди збагнуть, що недоречно телефонувати людям у будь-який час, засумують за живим спілкуванням віч-на-віч, а наприкінці місяця отримають рахунок на шалену суму. Ця мода обов’язково минеться через рік, щонайбільше — два. Наразі мобільні потрібні лише тим, хто зраджує у шлюбі, щоб, підтримуючи зв’язок, не користуватися домашнім телефоном. Чи, може, ще сантехнікам, щоб можна було викликати їх, коли вони десь у дорозі. Більше нікому. Тому наших читачів, які здебільшого таких телефонів не мають, стаття про новий звичай не зацікавить, а дещиця тих, що їх мають, навпаки, вважатиме нас снобами, а газету radical chic[87].

— І не тільки, — втрутився я. — Зважте, що Рокфеллер чи Аньєлі або президент Сполучених Штатів не потребують мобільників, адже мають цілу ватагу секретарів та секретарок, які опікуються їхніми справами. Невдовзі люди збагнуть, що користуються ними лише викаблучники-хвастуни та бідолахи, яким телефонуватимуть з банку, щоб повідомити, що ті заборгували, чи, може, ще начальники, які захочуть знати кожен крок своїх підлеглих. Тоді мобільний стане символом нижчих соціальних прошарків, і ніхто не захоче ним користуватись.

— Я не настільки упевнена, — мовила Майя, — це наче prêt-à-porter чи ніби як футболка з джинсами та банданою — можна носити й панянці із заможних, і бідноті, от тільки убогі не вміють поєднувати одіж правильно чи вважають, що треба й пристойно носити лише новісінькі джинси, а не потерті на колінах. Дівчина носить їх з черевиками на підборах, щоб усі враз збагнули, що вона панянка з вищого товариства, Та вона сама цього не розуміє, тому задоволено, з несмаком носить своє вбрання, не усвідомлюючи, що підписує сама собі присуд.

— А якщо вона, може, прочитає «Завтра», то ми пояснимо, що ніяка вона не пані. А її чоловік — викаблучник та перелюбник. І, може, навіть командор Вімерканте захоче упхнути свого носа у всі ті справи з мобільниками, то ми йому добре прислужимося. В цілому питання малозначуще й надто діткливе. Пусте. Це як із комп’ютером. Ось Командор надав кожному з нас по одному, котрий є зручним для писанини та архівування даних, навіть попри те, що я — людина старомодна й навіть гадки не маю, куди пальцем тицяти. Утім, більшість наших читачів, так само, як і я, не має в нім потреби, бо не має чого архівувати. Не будемо створювати у читачів комплексу меншовартості.

Забувши про електроніку, ми того дня поринули у перечитування ретельно відредагованих статей. І раптом Браггадочо зауважив: «Лють Москви?» Хіба не банально завжди вживати такі емоційні вислови: «Лють президента, злість пенсіонерів тощо?»

— Ні, — заперечив я, — саме таких висловів читачі очікують від нас, до них їх привчили всі газети. Читач розуміє, що відбувається, лише тоді, коли кажуть: «ми у глухому куті». Або уряд каже: «доведеться затягнути паски, бо попереду крута дорога вгору, Квіринал[88] готовий до війни, прем’єр-міністр Краксі б’є з усіх гармат, час квапить, не такий страшний вовк, немає коли нарікати на біль у животі, ми в оці циклона». А політик не «каже» чи «стверджує», а «голосно заявляє». А сили правопорядку «діють професійно».

— Чи дійсно ми завжди мусимо говорити про професійність? — втрутилася Майя. — У нас тут усі працюють професійно. Певна річ, прораб, який зводить стіну, що згодом не падає, працює професійно, але така професійність має бути нормою, а розповідати потрібно про прораба, який звів стіну, а вона невдовзі падає. Певна річ, коли я покличу сантехніка, який полагодить мені рукомийник, я скажу: «молодець, дякую», а зовсім не «ви працюєте професійно». Не вистачало ще, щоб трапилося так, як з тим паном Тубі у дитячому коміксі про мишеня Тополіно. Підкреслюючи справи, зроблені професійно, ми ніби стверджуємо, що зазвичай люди працюють «стук-грюк, аби з рук».

— Авжеж, — заговорив я знову, — читачі зазвичай саме так і думають, що всі працюють недбало, тому треба наголошувати на справах, зроблених професійно, це найформальніший спосіб сказати, що все склалося добре. Карабінери схопили крадія курей? Вони діяли професійно.

— Це ніби сказати, що Папа — добрий. Немов зазвичай Папи — погані.

— Та, мабуть, люди саме так і думали, якщо кажуть про доброго Папу. Чи ви колись бачили фото папи Пія XII? У фільмі про агента 007 його б узяли на роль голови «Спектри».

— Але ж про те, що Іоанн XXIII — добрий Папа, розповідали газети, а люди йняли їхньому слову.

— Саме так. Газети навчають людей, якої думки їм дотримуватися, — мовив Сімей.

— Але газети наслідують думку людей чи створюють її?

— І те, і те, пані Фрезіє. Спочатку люди не знають, до якої думки схилятися, а ми їм підказуємо, й вони згодом розуміють, що саме така їхня думка. Не поринаймо у філософію й працюймо, як професіонали. Отож продовжуй, Колонно.

— Гаразд, — повів я далі, — я продовжу свій перелік до кінця: «треба, щоб вовки були ситі й вівці цілі, кімната з кнопками керування, хтось виходить на поле, на прицілі у слідчих, найгірші па вальсу, вийти з тунелю, яєчня готова, і хай буде, що буде, невивідний бур’ян, вітер змінюється, телебачення — це ніби лев, який лишає нам самі недоїдки, повернімося у свою колію, аудиторія слухачів різко обвалилася, на триста шістдесят градусів, болюча шпилька в бік, відпочивальники масово повертаються з відпусток». А найголовніший вислів — «просить пробачення». Англіканська церква просить пробачення у Дарвіна, Вірджинія просить пробачення за лихо рабства, ЕНЕЛ просить пробачення за перебої з електропостачанням, канадський уряд офіційно попросив пробачення у ескімосів. Годі й згадувати, що Церква переглянула свої погляди щодо того, що Земля обертається, і Папа просить вибачення у Галілея.

Майя ляснула в долоні й мовила:

— Чистісінька правда, утім, не збагну, чи ця мода просити пробачення означає покору, чи це просте лицемірство: робиш щось, що не мав робити, а потім, попросивши пробачення, умиваєш руки. На гадку спадає старий анекдот про ковбоя, що їде преріями верхи, чує голос з небес, що наказує йому їхати в Абілін. У Абіліні голос наказує йому йти в казино, потім — поставити всі свої гроші на номер п’ятий на рулетці. Принаджений голосом з небес ковбой слухається, на рулетці випадає вісімнадцять, і чоловік чує тихий шепіт: «Яка прикрість, ми програли».

Ми всі гуртом усміхнулись і невдовзі перейшли до інших справ. Вичитували й обговорювали статтю Лучиді про події у Піо Альберго Трівуціо[89], обговорення тривало не менш як півгодини. Врешті, у нападі меценатства, коли Сімей замовив для всіх кави з бару, що розташовувався внизу, Майя, котра сиділа між мною та Браггадочо, зітхнувши, мовила: «А я б учинила навпаки. Тобто я про те, що коли газета для вишуканого товариства, я хотіла б вести рубрику про протилежне».

— Котра б заперечувала те, про що писав Лучиді? — спитав підозріливо Браггадочо.

— Та ні, куди ви слухали? Я про протилежність загальникам.

— Себто тим, про які ми говорили півгодини тому, — уточнив Браггадочо.

— Атож, мені вони якось не тичуться до голови.

— А нам пішли, — мовив сухо Браггадочо.

Майя ніби зовсім не образилася, що її думку відхилили, а дивилася на нас, ніби ми були безпам’ятні:

— Я маю на увазі щось протилежне окові циклона та міністрові, що голосно заявляє. Наприклад, усе оце: «Венеція — це південний Амстердам, часом фантазія краща за реальність, усвідомлюю, що я расист, важкі наркотики — це слуги косяків з марихуани, вчиняй так, наче ти у мене вдома, я б прагнула називати на «ви», хто має, той вдовольняється, успіх мене змінив, зрештою, Муссоліні ще й чимало лиха наробив, Париж — гидке місто, але парижани — надзвичайно привітні люди, у Риміні всі лежать на пляжах, а на дискотеки — ані ногою, перевів усі свої гроші у Баттіпалья[90]».

— Так, і «вся родина отруїлася одним грибом». Де ж ти набралася таких дурниць? — спитав Браггадочо, ніби кардинал Іпполіто, що розпитував Аріосто[91].

— Декотрі прочитала у книжечці, що вийшла кілька місяців тому, — відповіла Майя. — Та даруйте, певна річ, для «Завтра» таке не годиться. Мабуть, уже час іти додому.

— Послухай-но, — мовив до мене згодом Браггадочо, — ходімо зі мною, вмираю від бажання дещо тобі розповісти. Якщо не розповім, то лусну.

За півгодини ми знову зайшли у шинок «Моріджі», однак дорогою Браггадочо не бажав розповідати про свої відкриття. Навіть зауважив таке: «Ти збагнув, на що хвора та Майя? Вона аутистка».

— Аутистка? Але ж аутисти замкнені в собі й ні з ким не спілкуються. Чому це вона аутистка?

— Я читав про перші прояви аутизму. Припустімо, у кімнаті є ми з тобою та П’єріно, дитина, хвора на аутизм. Ти кажеш, щоб я, заховавши де-небудь м’ячик, вийшов з кімнати. Я кладу м’ячик у вазу. А коли я вийду, ти зайдеш і забереш м’ячика з вази, потім покладеш його у кошик. А потім питаєш П’єріно: «Коли повернеться пан Браггадочо, де йому шукати м’ячика?» А П’єріно відповість: «У кошику, хіба ні?». Тобто хлопчина не розуміє, що у моїй голові м’ячик ще досі у вазі, адже у його голові він уже в кошику. П’єріно не вміє ставити себе на місце іншої людини, він гадає, що всі міркують так само, як і він.

— Але ж це не прояв аутизму.

— Не знаю, що воно таке, може, прихована форма аутизму, як надмірна діткливість до образ — перший симптом параної. Але Майя саме така: їй бракує здатності поглянути на речі з чужої точки зору, гадає, що всі міркують достоту, як вона. Хіба ти не бачив, як позавчора вона якось сказала те, що не мало до розмови стосунку, згадавши, про що ми розмовляли перед тим. Вона продовжувала міркувати про ті речі, й тієї миті вони знову спали їй на думку, але вона не зрозуміла, що ми, може, вже не про те думаємо. Вона навіжена, то щонайменше, кажу тобі. А ти досі дивишся на неї, наче вона провидиця...

Мені все це видавалося дурницями, тому я обірвав його мову жартом:

— Ті, що провіщають, — завжди божевільні. Мабуть, вона нащадок куманської провидиці[92].

Ми прийшли у шинок, і Браггадочо заговорив.

— У мене в руках сенсація, щоб продати сто тисяч примірників «Завтра», якби газета вже вийшла. Я навіть хочу поради. Чи мені треба віддати те, що дізнався, Сімеєві, чи намагатися продати це у якусь іншу газету, справжню? Це бомба, яка стосується Муссоліні.

— Мені це не видається зараз доречним.

— Завжди доречно дізнатись, що хтось тебе дотепер обманював, багатьох, ба навіть більше — усіх.

— У якому сенсі?

— Це довга історія, наразі це лише моя гіпотеза, але без машини я не можу поїхати туди, куди треба, щоб допитати тих, хто ще живий. Хай там як, а почнімо з того, про що знаємо всі, а потім я розповім тобі, чому моя гіпотеза — цілком правдоподібна.

Браггадочо тільки те й робив, що у загальних рисах описував те, що називав загальновідомими фактами, які видавалися надто простими, — казав він, — щоб бути правдою.

Отож, союзники прорвали захисну лінію німецьких військ і вже піднімалися до Мілана, війну вже завершено. 18 квітня 1945 року Муссоліні покидає озеро Гарда, їде у Мілан і переховується там у префектурі. Він досі проводив консультації з міністрами, чи можна чинити опір на відновленому рубежі у Вальтелліні, але вже був готовий до кінця. Наступного дня дає останнє інтерв’ю останньому зі своїх найвірніших людей — Гаетано Кабеллі, який був редактором останнього республіканського видання «Александрійський народ». 22 квітня виголошує останню промову перед очільниками республіканської гвардії, сказавши навіть таке: «Якщо батьківщину втрачено, немає сенсу жити».

Невдовзі союзники прибули у Парму, нарешті вранці того дня, який неминуче б прийшов, — 25 квітня, — звільнено Геную: робітники приходять на фабрики у місті Сесто Сан Джованні. По обіді Муссоліні з кількома своїми людьми, серед яких і генерал Граціані, у палаці архієпископа, їх приймає кардинал Шустер, який зорганізував для них зустріч з представниками Визвольного комітету. Кажуть, що наприкінці зустрічі Сандро Пертіні[93], запізнившись, перестрів Муссоліні на сходах, та, певно, це вигадка. Визвольний комітет пропонує беззастережну капітуляцію, застерігаючи, що вже навіть німці почали переговори з ними. А фашисти (останні — завжди найбільші відчайдухи) не хочуть здаватися так безславно і, попросивши час для роздумів, йдуть геть з палацу.

Увечері керівництво Опору вже не має часу чекати, поки супротивники обміркують пропозицію, тому наказують розпочати загальне повстання. Саме тоді Муссоліні й утік у Комо разом з гуртом найвірніших прибічників. Туди ж таки приїхала його дружина Ракель та діти — Романо й Анна-Марія, але з невідомих причин Муссоліні відмовляється їх зустріти.

— Зауваж, чому? — звернув мою увагу на цю обставину Браггадочо. — Бо чекав, що до нього приєднається коханка Кларетта Петаччі? Але якщо вона на той час ще не приїхала, чого йому б не зустрітися на десять хвилин з родиною?

Зверни увагу на цю обставину, бо саме вона збурила мої підозри. Комо видавалося для Муссоліні надійним сховком, адже казали, що поблизу партизанів небагато, тож переховуватися можна аж до приходу союзників. Насправді ж саме у цьому була проблема Муссоліні: не втрапити у руки партизанам, а здатися союзникам, які б віддали його під суд за законом, а потім — поживемо — побачимо. Чи гадав, що з Комо згодом можна буде виїхати у Вальтелліну, де найвірніші люди штибу Паволіні забезпечать йому можливість створити сильний опір, маючи кілька тисяч чоловік.

— Та звільни мене від опису безцільних блукань тієї бісової ватаги, бо я сам ніяк їх не збагну, і для мого розслідування неістотно, куди вони їхали й де, зрештою, поділися. Скажімо, вони прагнули дістатися Менаджіо, щоб потім, певно, виїхати у Швейцарію. Згодом гурт дістається Кардано, де до них приєднується Петаччі й ніби німецький почет, якому Гітлер наказав привезти його друга в Німеччину (може, у К’явенні[94] на нього очікував літак, який би живим-здоровим довіз його у Баварію). Та комусь спало на думку, що до К’явенни годі дістатися, тому всі вкупі повертаються у Менаджіо. Вночі приїздить Паволіні, який мав привезти військове підкріплення, але натомість його супроводжують вісім чи сім солдатів з національної республіканської гвардії. Дуче почувається загнаним: окрім як створити опір у Вальтелліні[95], йому лишається тільки укупі з можновладцями та їхніми родинами приєднатись до німецької колони, яка намагається перетнути Альпи.

Колона налічує двадцять вісім вантажівок із солдатами, у кожній вантажівці є кулемет, а ще — колона італійців, що складається з бронетранспортера та десятка цивільних автівок. Утім, у Муссо, перед Донго, колона наскочила на загін партизан Пуекера з 52-ї партизанської бригади Гарібальді. Їх була дещиця, командував загоном Педро[96], граф П’єр Луїджі Белліні делле Стелле, воєнкомом з політпитань був Білл, Урбано Лаццаро[97]. Педро — відчайдух, тож через розпач починає блефувати. Змушує німців повірити, що навколо них — море партизанів, погрожує відкрити мінометний вогонь із зброї, яка насправді була досі у руках у німців, зауважує, що командувач опирається, але солдати вже налякані й мають єдине бажання — врятувати власну шкуру й повернутися додому, тож говорить чимраз голосніше... Коротше кажучи, намагається зробити так, щоб ти розкис, а після виснажливих перемовин (від розповіді про які я тебе збавлю) Педро переконує німців не лише здатися, а й відпустити італійців, яких вони тягли за собою. Лише на таких умовах вони можуть доїхати до Донго, де, утім, їм доведеться зупинитися й де їх ретельно обшукають. Коротше, німці з союзниками поводяться як негідники, але власна шкура є власна шкура.

Педро вимагає, щоб йому залишили італійців, адже вже зрозуміло, що йдеться про вище керівництво фашистів. Поза тим, уже поповзла чутка, що серед них ховається навіть Муссоліні. Педро й вірить у те, й не вірить водночас, йде поговорити з головою у бронетранспортері, заступником секретаря Ради міністрів (Соціальної Республіки, що вже сконала) — Барраку, інвалідом війни, який з гордістю носить золотий орден і який, власне, справляє на Педро гарне враження. Барраку хоче дістатися Трієста, де запропоновує свою допомогу у тому, щоб врятувати місто від вторгнення югославів. Натомість Педро ввічливо пояснює йому, що він здурів і ніколи не дістанеться Трієста, а якби вони й потрапили туди, то їхня дещиця опинилася б проти війська Тіто[98]. Тож тоді Барраку просить дозволу повернутися назад і бозна-де приєднатися до Граціані[99]. Урешті Педро (обшукавши бронетранспортер і переконавшись, що Муссоліні там немає) дозволяє, щоб вони розвернулися, бо не хоче розв’язувати стрілянину, через яку німці, можливо, повернуться. Але вже йдучи в інших справах, наказує солдатам, щоб ті переконалися, що бронетранспортер дійсно поїхав у зворотному напрямку, адже якщо проїде хоч два метри уперед, вони муситимуть стріляти. Згодом бронетранспортер скакає уперед, пострілюючи вихлопами, чи, може, просто далеченько від’їжджає назад. Хтозна, як воно там було, утім, партизани рознервувалися й починають стріляти. Внаслідок нетривалої стрілянини двоє фашистів убито, двох партизанів поранено, й наприкінці і пасажирів у бронетранспортері, й тих, що їхали в авто, арештовують. А серед них і Паволіні, який, силкуючись утекти, кидається в озеро, але його витягають і відводять до решти, мокрого як миша.

У ту мить Педро отримує від Вілла з Донго повідомлення. Поки обшукували німецьку колону, його підзиває до себе один з партизанів, Джузеппе Негрі, і каже: «ghè chi el Crapun», що нормальною італійською означає: онде сидить головань, чи то пак, на його думку, отой дивний солдат у касці, сонячних окулярах та з піднятим коміром шинелі не хто інший, як Муссоліні. Вілл іде перевірити, дивний вояка клеїть дурня, та врешті його викрито — це справді він, дуче, й Вілл — не упевнений у тому, як вчинити, намагаючись поводитися відповідно до вагомої історичної події, — каже так: «Іменем італійського народу я вас заарештовую». І відводить його у муніципалітет.

Тим часом у Муссо поміж італійських автівок вигулькує дехто з двома жінками, двома дітлахами та чолов’ягою і стверджує, що є іспанським послом, який має важливу зустріч у Швейцарії, й так само непевним англійським агентом, утім його документи видаються підробленими, тож, попри його гучні протести, чоловіка заарештовують.

Педро разом зі своїми людьми переживають історичний момент, але спочатку навіть не усвідомлюють цього, адже дбають лише про те, щоб зберегти громадський порядок, уникнути лінчування, переконатися, що з голів бранців не впаде й волосини і що їх передадуть італійській владі, щойно її повідомлять про подію. І справді, по обіді 27 квітня Педро зміг додзвонитися в Мілан і повідомити про арешт. Й у цей момент на сцену виходить Визвольний комітет, який щойно отримав телеграму від союзників, де ті просили віддати дуче та всіх членів уряду Соціальної Республіки згідно з умовами перемир’я, підписаного у 1943 році Бадольйо[100] та Ейзенхауером[101] («Беніто Муссоліні, його головних прибічників-фашистів... які зараз чи у майбутньому перебуватимуть на території, підконтрольній військовому комітету союзників чи італійському уряду, буде негайно заарештовано та передано силам ООН»). Ще повідомлялося, що в аеропорту Брессо ось-ось приземлиться літак, щоб забрати диктатора. Визвольний комітет був переконаний, що у руках союзників Муссоліні виживе, навіть якщо його закриють у якійсь фортеці на кілька років, а згодом повернеться на сцену. Луїджі Лонго (який у комітеті представляв комуністів) натомість стверджував, що Муссоліні треба зразу вбити — брутально, без суду та історичних фраз. А більшість у комітеті відчувала, що країна наразі потребує символу, конкретного символу, щоб показати, що це двадцятиліття справді скінчилося: мертве тіло дуче. Ба більше, боялися не лише того, що Муссоліні потрапить у руки союзників; страх був у тому, що коли невідома буде доля Муссоліні, він залишиться безтілесним образом, котрий повсякчас заважає, як-от Фрідріх І Барбаросса[102] з легенди, якого замурували у печері й який завжди готовий збурити у всіх фантазії про повернення до минувшини.

А невдовзі ти побачиш, що ті з Мілана не мали рації... Одначе не всі дотримувалися такої думки: серед членів комітету генерал Кадорна більше схилявся до того, щоб вдовольнити союзників, але опинився у меншості, тож комітет вирішив відправити делегацію у Комо, щоб перейти до страти Муссоліні. Патруль, як знову ж таки всі знають, очолив чоловік ревних комуністичних поглядів полковник Валеріо та воєнком з політпитань Альдо Лампреді.

Я не марнуватиму твій час на всі альтернативні гіпотези, наприклад, що виконавцем був не Валеріо, а хтось важливіший за нього. Кажуть, що кат був сином Маттеотті, чи про те, що стріляв Лампреді[103], який був справжнім мозковим центром делегації. Утім, сприймемо за щире золото те, що дізналися у 1947 році, що Валеріо був бухгалтером Вальтером Аудисіо, який згодом героїчно увійшов у парламент від комуністичної партії. Як на мене, хай Валеріо чи хто інший — суті справи це не змінює, тому далі говоритимемо про Валеріо. Отож, Валеріо із загоном своїх людей їде у Донго. Тим часом, не знаючи, що невдовзі з’явиться Валеріо, Педро вирішує сховати дуче, бо боїться, що загони фашистів, які блукають неподалік, спробують його визволити. Й допоки сховок бранця залишається у таємниці, він вирішує спочатку перевезти його дійсно цілком таємно, однак потурбувавшись, щоб новина поширилася у тил, у казарму фінансової поліції Джермасіно. Але потім потрібно було б забрати дуче вночі, щоб перевезти його в інше місце, про що знали мало, — у Комо.

У Джермасіно у Педро з’явилася можливість обмінятися кількома словами з полоненим, який просить передати вітання пані, яка сидить у машині з іспанським послом. Після кількох відмовок полонений визнав, що йдеться про Петаччі. Згодом Педро зустрінеться з Петаччі, жінка спочатку вдаватиме іншу, але потім зізнається й звіряється йому, розповідаючи про своє життя з дуче й просячи як вияв вищого милосердя дозволу бути поруч з коханцем. Педро хоч і збило це з пантелику, та коли порадився зі своїми людьми, розчулений людськими пристрастями, дає дозвіл. І Петаччі поїхала разом з дуче вночі в інший сховок, до якого вони так і не доїхали, бо сповістили, що у Комо вже прибули союзники, які придушують останній осередок фашистського спротиву. А тим часом маленький конвой, що складається з двох машин, їде на північ. Машини спиняються в Аццано. Пройшовши трохи пішки, втікачі знаходять притулок у вірних прибічників, у родині Де Марія: Муссоліні та Петаччі дали маленьку кімнатчину з широким двоспальним ліжком.

Педро не знає, що він востаннє бачив Муссоліні. Повернувшись у Донго, бачить, як на майдані зупинилася вантажівка, а в ній — солдати у новісіньких мундирах, які так виділялися на тлі зношеного та подертого ганчір’я, у яке були вбрані його партизани. Новоприбулі вишиковуються перед муніципалітетом. Їхній командувач називається Валеріо — очільник, якого головнокомандуючі корпусу волонтерів визволення наділили повними повноваженнями. Він показує неспростовні вірчі грамоти й каже, що йому доручили розстріляти полонених, геть усіх. Педро намагається заперечити, просячи, щоб їх видали тим, хто проведе над ними суд за законом. Але Валеріо, наголошуючи на своєму чинові, вимагає дати йому перелік імен арештантів і навпроти кожного імені ставить чорний хрест. Педро, зауваживши, що смертельний вирок винесено також Кларетті Петаччі, захищає її, кажучи, що це ж лише коханка диктатора, але Валеріо відповідає, що таким є наказ міланського керівництва.

— Зверни увагу на цю обставину — Педро ясно згадує про ці слова, бо коли з’являться інші варіанти того, як відбувалися ці події, Валеріо буцімто казатиме, що вона обійняла коханця, він наказав їй відійти, але вона не послухалася, тому її теж розстріляли — помилково, так би мовити, через надмірне завзяття. Справа в тім, що вона теж була приречена, хоч суть навіть не в цьому, а в тому, що Валеріо розповідає про ті події по-різному, й ми не можемо вірити жодному з варіантів.

Далі у подіях багато плутанини: коли Валеріо сказали, що там знаходиться іспанський посол, той захотів побачити посла, розмовляє з ним іспанською, а посол і слова не спроможний відповісти по-іспанському, а отже, ніякий він не іспанець. Валеріо, надававши йому добрячих ляпасів, упізнає у чоловікові Вітторіо Муссоліні, а потому наказує Біллові відвести чоловіка на берег річки й розстріляти. Утім, дорогою хтось упізнає у ньому не Вітторіо, а Марчелло Петаччі, брата Кларетти. Педро відводить його назад, але то ще гірше, адже Петаччі репетуватиме, як навіжений, про те, як прислужився Італії, — про секретну зброю, яку знайшов і приховав від Гітлера, але Валеріо додасть у список смертників і його.

Відразу потому Валеріо повертається зі своїми людьми у будинок родини Де Марія, забирає Муссоліні та Петаччі, машиною везе їх на вулицю Джуліно ді Меццегра й наказує їм вийти з машини. Мабуть, Муссоліні спочатку гадав, що Валеріо приїхав, аби врятувати його, тому лише зараз усвідомлює, яка доля на нього чекає. Валеріо штовхає Муссоліні до залізних ґрат на вікнах, зачитує йому вирок, намагаючись (як він казав згодом) відтягнути від нього Кларетту, яка відчайдушно припадає до коханця. Валеріо спробував вистрілити, але його рушниця дала осічку, тож він, взявши рушницю у Лампреді, випускає у засудженого п’ять куль. Згодом він казатиме, що Петаччі несподівано кинулась на траєкторію пострілу, й її було вбито помилково. Це 28 квітня.

— Однак усе це ми знаємо зі слів самого Валеріо. За його словами, Муссоліні скінчив, як падло. А за оповідками, які з’явилися пізніше, він, розстебнувши комір шинелі, прокричав: «Цільтеся у серце». А що насправді сталося на тій вуличці — ніхто не знає, окрім катів, якими згодом маніпулювала компартія.

Повернувшись у Донго, Валеріо вчиняє розстріл решти високопосадовців. Барраку просить, щоб йому не стріляли у спину, але його заштовхали назад у загальну групу, Валеріо наказує Петаччі вишикуватися укупі з рештою, однак смертники почали протестувати, вважаючи його зрадником, і хтозна, що він там накоїв. Його вирішено розстріляти окремо. Коли всіх розстріляли, Петаччі звертає на стежку й втікає до озера, його схопили, та чоловік вивернувся, стрибає у воду й відчайдушно пливе: добили його кулеметною чергою та пострілами з мушкета. Згодом Педро, який не хотів, щоб його партизани брали участь у розстрілі, наказує виловити труп з води й покласти у ту саму вантажівку, куди Валеріо наказав поскладати тіла решти розстріляних. Потім вантажівка їде вулицею Джуліно, щоб забрати тіла дуче та Кларетти. Згодом рушає у Мілан, де 29 квітня всіх виклали на площі Лорето. Саме у тому місці, де майже рік тому повикидали розстріляних партизан — поборники фашизму залишили трупи на сонці майже на цілий день, не даючи родичам забрати їх.

Раптом Браггадочо, схопивши мене за руку, стис її так сильно, що мені довелося рвучко вивільнятися.

— Даруй, — мовив він, — та я дістався суті моєї проблеми. Тепер будь дуже уважним: востаннє Муссоліні бачили на людях ті, хто знав його в обличчя, по обіді того дня, коли він приїздив у палац архієпископа у Мілані. З того часу він усюди подорожував лише зі своїми найвірнішими людьми. А після того, як його забрали німці, чоловіка розстріляли партизани: всі ці люди, котрі перебували разом з ним, ніколи не зналися з ним особисто. А на світлинах останніх двох років він був таким висхлим та змарнілим, що навіть ходила чутка, мовляв, він — то вже не він. Я розповідав тобі про останнє інтерв’ю Кабеллі, 20 квітня, яке Муссоліні, прочитавши, підписує 22 числа, пригадуєш? Так от, у своїх спогадах Кабелла зауважує: «Я враз помітив, що Муссоліні має чудове здоров’я, попри чутки, які ходили про його стан. Він почувався набагато краще, ніж тоді, як я його бачив востаннє. Трапилося це у 1944-му з нагоди його промови про капітуляцію у Міланському оперному театрі. У попередні рази, коли він погодився зі мною зустрітися — у лютому, березні та серпні 1944-го, — він ніколи не видавався мені таким квітучим, як зараз. З виду був здоровий та засмаглий, очі живі, рухався жваво. Навіть трішки роздобрів. Принаймні більше не було тієї сухоребрості, яка мене так вразила у лютому минулого року, через яку обличчя у нього було худе, майже виснажене». Зважимо на те, що Кабелла був пропагандистом, тому прагнув показати, що дуче постав перед ним сповненим сил, але послухай-но ось що: читаємо далі спогади Педро, які стосуються його першої зустрічі з дуче, після арешту: «Він сидів праворуч від дверей, поряд з великим столом. Я не знав, що то він, мабуть, не впізнав його. Старий, виснажений, наляканий. Очі, сказати б, витріщені, він неспроможний зосередити погляд. Він якось дивно рвучко крутить головою туди-сюди, роззираючись довкола, ніби йому страшно...» Гаразд, його щойно заарештували — логічно, що йому лячно, але з часу його інтерв’ю минуло не більше тижня, а за кілька годин до того він був переконаний, що зможе перейти кордон. Чи ти віриш, що людина за сім днів може так охлянути? Отож, той, хто розмовляв з Кабеллою та з Педро, — то різні люди. Зауваж, що навіть Валеріо особисто не знався з Муссоліні, він пішов розстрілювати міфічну особу, чоловіка, який зажинав хліб і оголошував про вступ країни у війну...

— Отже, ти хочеш сказати, що там було два різних Муссоліні...

— Слухай далі. Звістка про те, що привезли розстріляних, швидко поширюється, й на площу Лорето стікається натовп, дехто у святковому настрої, а хтось — знавіснілий від люті. Люду набралося стільки, що вони топталися по тілах, спотворюючи їх, вкривали лайливими словами та плювками, штурхали копняками. Якась жінка вистрілила у Муссоліні п’ять разів, відомщаючи за п’ятірко синів, які полягли на війні, а інша — надзюрила на Петаччі. Врешті, хтось втрутився у все те, щоб трупи не роздерли на шмаття, підвісивши їх за ноги до риштування на бензоколонці. Саме такими ми бачимо їх на тогочасних світлинах. Я повирізав фото з тогочасних газет: ось площа Лорето, а зразу потому — тіла Муссоліні та Кларетти, коли наступного дня кілька партизан перевезли трупи у морг на площі Горині. Пильніше придивися до цих фото. Це тіла, понівечені спочатку кулями, які потім по-звірячому потоптали. До всього, чи ти колись бачив, щоб когось фотографували головою вниз, коли очі замість рота, а рот — замість очей? Обличчя тоді годі упізнати.

— Отож чоловік з площі Лорето, чоловік, якого стратив Валеріо, — то був не Муссоліні. Але ж Петаччі, прийшовши до нього, чудово могла упізнати його...

— До Петаччі ми ще повернемося. А тепер дай-но я складу свою гіпотезу. У диктатора, мабуть, був двійник, хтозна-скільки разів він, мабуть, підміняв ним себе на якихось офіційних парадах, де він мав проїхати у машині, завжди подалі від натовпу, щоб уникнути замаху на своє життя. А тепер уяви: щоб забезпечити Муссоліні втечу без зайвих клопотів, з моменту, коли той від’їжджає до озера Комо, Муссоліні вже не Муссоліні, а його двійник.

— А сам Муссоліні де подівся?

— Стривай, і до нього дістануся. Двійник багато років прожив усамітнено, йому добре платили, його добре годували й показували лише з певних нагод. Він уже майже ототожнює себе з Муссоліні, тому поступається умовлянням замінити його ще раз, бо, як йому сказали, ніхто не заподіє лиха дуче, навіть якщо його спіймають до того, як він перетне кордон. Він мав грати свою роль без зайвого завзяття, допоки не прийдуть союзники. А тоді відкриє свою справжню особистість, і його ніхто ні в чому не зможе звинуватити, — щонайбільше перебуде кілька місяців у концтаборі. А натомість матиме чималенький шмат, що чекатиме на нього у швейцарському банку.

— А як же чиновники, які до останнього були разом з ним?

— Чиновники погодились на виставу, щоб дати своєму лідерові втекти, а діставшись до союзників, він врятує і їх. Чи, може, найбільші фанатики до останнього сподівалися чинити опір, але вони теж потребують правдоподібного образу, щоб накрутити останніх, хто прагне боротися. А може, Муссоліні від самого початку подорожував у супроводі кількох вірних, а решта очільників завжди спостерігали його лише здалеку і в сонцезахисних окулярах. Гадки не маю, та воно й байдуже. Просто припущення про двійника — це єдине пояснення того, чому псевдо-Муссоліні відмовився зустрічатися зі своєю родиною у Комо. Не можна було допустити, щоб про таємну підміну дізналися у широкому родинному колі.

— А пані Петаччі?

— А у неї доля ще жалюгідніша, адже вона приїхала до нього, гадаючи, що буде разом з коханцем, тим, справжнім. Але їй враз пояснили, що вона мусить удавати, що то не двійник, а справжній Муссоліні, аби всі ще охочіше повірили у підміну. Вона має протриматися до того, як перетнуть кордон, а потім вільна йти, куди заманеться.

— А як же прикінцева сцена, де вона чіпляється на нього, прагнучи вмерти разом з коханцем?

— Це нам так полковник Валеріо розповідав. Припускаю, що коли двійника приставили до стіни, він наклав у штани й закричав, що він — не Муссоліні. Який боягуз, — думає сам до себе Валеріо, — йде на все. Й нумо стріляти. Петаччі не була зацікавлена в тому, щоб підтверджувати, що то не її коханець, тож, певно, почала обнімати його, щоб історія з підміною видалася ще правдоподібнішою. Гадки не мала, що Валеріо застрелить і її. Та хтозна, жінки за своєю природою — істерички, може, вона втратила голову, тож Валеріо нічого більше не лишалось, як розстріляти надміру збуджену жінку. Чи, може, міркуймо щодо іншої ймовірності: у ту мить Валеріо усвідомлює, що то двійник, але ж його прислали, щоб убити Муссоліні — його, єдиного обраного серед решти італійців. То що ж тепер — йому відмовитися від слави, яка на нього чекає? Отож він теж у грі. Якщо двійник — викапаний живий оригінал, то й мертвим буде ще більш до нього подібний. А хіба хтось колись перевірятиме? Визвольному комітету потрібен труп, а він його невдовзі матиме. Якщо колись об’явиться Муссоліні, можна буде сказати, що двійник — це він.

— А що ж зі справжнім Муссоліні?

— Цій частині своєї гіпотези мені ще треба надати викінченого вигляду. Маю знайти пояснення, як йому вдалося втекти і хто йому допоміг. Пройдімося по найістотнішому. Союзники не хочуть віддавати Муссоліні в руки партизанам, адже той знає таємниці, які можуть завести їх на слизьке, скажімо, про листування з Черчіллем чи хтозна-яку іншу халепу. А це вже гарний привід. Утім, головне: коли Мілан звільнили, почалася справжня «холодна війна». Не лише росіяни вже підходять до Берліна,.завоювавши пів-Європи, а переважна більшість партизанів — комуністи. У них купа зброї, тому вони не лише стануть для росіян п’ятою колоною, а ладні здати їм ще й Італію. А тому союзники, чи принаймні американці, мають підготувати опір можливій прорадянській революції. А для цього їм стане в нагоді й те, що лишилося від фашизму. Та хіба, з іншого боку, вони не рятують науковців-нацистів, вивозячи їх в Америку, щоб підготуватися до завоювання космосу? Американських таємних агентів не надто мучать докори сумління. Муссоліні, який як ворог знешкоджений, завтра може знову відродитися, але вже як друг. Отож треба таємно вивезти його з Італії й, так би мовити, на деякий час відправити у сплячку десь за межами країни.

— Як же?

— Святий Боже, хто ж втрутився, щоб не доводити до крайнощів? Архієпископ Мілана, який, певна річ, діяв, дотримуючися вказівок з Ватикану. А хто згодом допоміг купі нацистів та фашистів дременути в Аргентину? Ватикан. А тепер уяви таке: на виході з палацу архієпископа у машину Муссоліні сідає двійник, а сам Муссоліні у непоказній машині рушає у Кастелло Сфорцеско, замок Сфорца[104].

— Чому в замок?

— Бо якщо від палацу архієпископа автівкою поїхати навпростець уздовж Собору[105], проїхати через площу Кордузіо й завернути на вулицю Данте, то до замку можна дістатися за п’ять хвилин. Це ж легше, ніж їхати у Комо, хіба ні? А у замку досі повно підземних ходів. Котрісь перетворили на сміттєзвалища абощо, а деякі існували на випадок війни й використовувалися як бомбосховища. Як свідчить чимало документів, протягом минулих століть існувала безліч тунелів, які були справжнісінькими галереями й вели від замку до різних частин міста. Кажуть, що один такий досі існує, хоча вхід у нього тепер не знайдеш, бо земля не раз обвалювалася: він веде від замку до монастиря Санта Марія делла Граціє[106]. Саме там кілька днів переховується Муссоліні, поки його всі шукають на півночі, а потім викидають його двійника на площі Лорето. Щойно у Мілані все стихло, вночі за ним приїздить автомобіль з номерними знаками Ватикану. На дорогах у той час коїлось те, що коїлось, тож, переховуючись то в одному будинку священика, то в іншому, то в одному монастирі, то в іншому, він, зрештою, дістається Рима. Муссоліні зникає за стінами Ватикану, а найкращу розв’язку обирай сам: чи то він лишається там, перевдягнувшись старим єпископом-калікою, хирлявим ченцем-відлюдником у каптурі, з ватиканським паспортом, чи то він сідає на корабель до Аргентини. Й перечікує там.

— Чекаючи на що?

— А ось це я тобі згодом розповім, наразі моє припущення не має продовження.

— Але ж щоб розвинути свою гіпотезу, тобі потрібні якісь докази?

— Я вже матиму їх за кілька днів, коли перегляну деякі архівні документи, тогочасні газети. Завтра — 25 квітня — судний день. Поїду побалакати з деким, хто про ті дні знає чимало цікавого. Я доведу, що труп на площі Лорето — то не тіло Муссоліні.

— Але ж хіба ти не повинен написати статтю про старі борделі?

— Я про борделі все знаю з голови, все запишу недільного вечора за годину. Ну, дякую, що вислухав мене, бо мені треба було з ким-небудь поговорити.

Знову за наїдки платив я, зрештою, він на те заслужив. Ми вийшли, він роззирнувся навсібіч, а потім пішов уздовж стін, притуляючись, немов боявся, що за ним стежать.