Номер нуль

XV Четвер, 28 травня

— Для випуску 0/2 треба написати провідну статтю про чесність, — мовив до нас того ранку Сімей. — Уже всі знають, що партії прогнили й усі хапають хабарі, тому треба показати, що при бажанні ми могли б розгорнути проти партій цілу кампанію. Треба поміркувати про партію чесних людей, громадян, здатних говорити про іншу політику.

— У цьому треба бути пильними, — застеріг я. — Хіба це не позиція «пересічного громадянина»[129]?

— «Пересічного громадянина» поглинула й позбавила мужності християнська демократія, яка на той час була надзвичайно впливовою та хитрою. А сьогоднішні християнські демократи заледве тримаються на ногах, нині уже не часи героїв, тож це просто банда пройдисвітів. Тим паче, що наші читачі зараз уже не знають, що то був за «пересічний громадянин», адже то події сорокап’ятирічної давнини, а наші читачі не пригадують, що коїлося навіть десять років тому. В одному впливовому щоденному часописі, що віддає шану рухові Опору, я нещодавно побачив дві світлини: на одній зображено вантажівку, у якій сидять партизани, а на іншій — вишикувалися люди у фашистській формі, які здійняли руки догори у вітальному жесті[130] й яких називають «сквадристами». Але ж сквадристи[131] існували у 20-х роках і фашистських мундирів з грубого сукна не носили, а ті, що на фото, — то фашистські ополченці кінця тридцятих — початку сорокових років, читач мого віку легко їх розрізнить. Я не вважаю, що у газетних редакціях працюють лише редактори, які бачили на власні очі те, що й я, але ж я прекрасно відрізняю мундири берсальєрів Ламармори[132] від солдатів Бави Беккаріса[133], навіть попри те, що народився за багато років потому, як і перших, і других уже давно не стало. А якщо наші колеги мають погану пам’ять, то поміркуйте, чи спроможні наші читачі пригадати, що таке «пересічний громадянин». Утім, повернімося до моєї думки: нова «Партія чесних людей» може зацікавити купу люду.

— «Ліга чесних», — мовила Майя усміхаючись. — Так називається старий роман Джованні Моски[134], написаний до війни, але й зараз цікаво було б його прочитати. У ньому йшлося про таке собі union sacrée порядних людей, які мали проникнути до лав нечесних, щоб викрити їх і врешті навернути до чесності. Але щоб нечесні їх прийняли, члени товариства мали поводитися теж нечесно. Уявіть самі, що сталося згодом: ліга чесних перетворилася поволі на лігу нечесних.

— Це література, любонько, — зауважив Сімей, — а хто нині згадає, хто такий той Моска? Ви забагато читаєте. Облишмо вашого Моску, але якщо ця справа вам не до душі — ви не мусите брати в ній участі. Пане Колонно, допоможіть мені написати потужну провідну статтю. Адже ви майстер.

— Можна написати, — мовив я. — Звертання до чесності завжди гарно продається.

— Ліга чесних нечесних, — мрійливо промовив Браггадочо, дивлячись на Майю.

Дійсно, ці двоє — зовсім різні люди. Й мене чимраз більше драпувало, що ця пташка-всезнайка була бранкою у курнику Сімея. Але наразі я не міг вигадати нічого, щоб звільнити її. Несправедливість щодо неї почала займати всі мої думки (а може, і її?), тому все решта стало мені осоружним.

Під час обіду, спускаючись у бар нанизу, щоб підобідати канапками, я мовив до неї:

— Хочеш, пошлемо всіх під три чорти, викриємо всю цю маячню й плюнемо на Сімея та все те кодло?

— І до кого ти підеш? — спитала вона. — По-перше, не треба через мене руйнувати собі життя, по-друге, куди ти підеш викривати їх, коли (як я вже поволі розумію) всі газети — з одного тіста? У них кругова порука...

— Ну ж бо, не перетворюйся на Браггадочо, якому повсюдно змови ввижаються. Та даруй. Я так кажу, бо... — Я не знав, як наважитися. — ...бо, гадаю, я кохаю тебе...

— Ти знаєш, що це ти вперше мені таке сказав?

— Дурненька, хіба ти не знаєш, що ми міркуємо однаково?

Це таки була правда. Цих слів я вже майже тридцять років нікому не говорив. Стояв травень, і я по тридцятьох роках перерви нарешті знову відчув весну у своїх кістках.

Чому мені спали на думку кістки? Справа у тім, що, пригадую, саме того пообіддя Браггадочо призначив мені зустріч на старому овочевому ринку Верц’єре, напроти церкви Сан Бернардино алле Осса[135]. На розі вулички коло майдану Санто Стефано.

— Гарна церква, — казав Браггадочо, коли ми заходили усередину. — Звели її ще у Середньовіччі, але після обвалів, пожеж та купи усіляких лих відновили її лише у вісімнадцятому столітті. Її звели, щоб ховати на цвинтарі рештки людей, що померли від прокази, адже спочатку цвинтар був неподалік.

Я так і думав. Коли здихалися тіла Муссоліні, яке вже тепер не можна було розкопати, Браггадочо взявся шукати собі інше гробове натхнення. І дійсно, невдовзі, пройшовши коридором, ми знайшли давнє поховання. Навколо — ні душі, окрім старенької, що сиділа на лавці у першому ряду, котра молилася, схилившись і обхопивши голову руками. Кістки мертвих були запхані у ніші між пілястрами або викладені хрестоподібно у вигляді мозаїки з білястої гальки — це було не що інше, як теж кістки, може, частини спинного мозку, суглобів, ключиць, грудних ребер, лопаток, куприків, зап’ястків та п’ястуків, колінних чашечок, хрящів, гомілкових кісток тощо. Навколо височіли кістяні споруди, по яких погляд здіймався вгору аж до склепіння у стилі Тьєполо[136], сяйливого, яке оживляли пилоподібні рожево-кремові хмаринки, поміж яких ніжилися янголята й радісні душі. На полицях, які здіймалися уздовж стіни над старими розчиненими дверима, вишикувалися, мов порцелянові слоїки у шафках аптекаря, черепи із глибокими очницями. У нішах на рівні зросту відвідувача, за великими ґратами, між пруття яких можна просунути пальця, кістки та черепи стали блискучими й гладенькими від доторків вірян чи некрофілів, які протягом багатьох віків тяглися до них, наче це була нога на статуї святого Петра у Римі. Черепів (на око) було щонайменше тисяча, дрібних кісточок годі було полічити, на пілястрах виступали монограми з Христом, складені з гомілкової кістки, котрі ніби запозичили у Веселого Роджера та піратів з острова-черепахи.

— Тут не лише кістки прокажених, — пояснював натхненно Браггадочо, ніби у світі не існує нічого кращого за ці кістки. — Тут є кістки з інших могил неподалік, приміром, кістки засуджених до страти чи померлих у лікарні Броло, або тих, кому відтяли голови, в’язнів, що померли за ґратами, мабуть, злодіїв та розбійників, які приходили помирати до церкви, бо не мали більше куди податися, щоб почити в Бозі — про квартал Варц’єре ходила дуже лиха слава... Коли бачу, як ця старенька молиться тут, немов це святилище якогось святого з найсвятішими реліквіями, мені аж смішно, адже це кістки лиходіїв, бандитів, пропащих душ. Утім, старі ченці виявилися милостивішими за гробарів та розкопувачів тіла Муссоліні. Подивись, як дбайливо й з якою любов’ю до мистецтва — хай навіть дещо цинічно — вони розклали ці кістки, ніби це візантійська мозаїка. Стареньку принадили ці символи смерті, які вона сплутала з втіленнями святості; поза тим, не пригадую вже, де саме, та десь неподалік вівтаря має лежати напівмуміфіковане тільце дівчинки, яка у ніч всіх мерців, як розказують, разом з рештою кістяків встає, щоб станцювати свій зловісний танок.

Я уявив, як дівчинка-шибайголова вела за руки низку кістяків аж до вулиці Баньєра, але не промовив ні слова. Я вже бачив такі зловісні групові поховання капуцинів у Римі й у жаских підземеллях у Палермо[137] з капуцинами, що стоять замуміфіковані, в одязі, так майстерно, що аж мороз поза шкірою. Утім, Браггадочо, вочевидь, вдовольнявся своїми міланськими кістяками.

— Має десь бути й putridarium[138], туди можна спуститися невеличкими сходами перед великим вівтарем, там має бути паламар, але у доброму гуморі. Ченці клали тіла своїх братчиків на кам’яні лавки, щоб ті розкладалися та зневоднювалися. Поволі вони втрачали вологу, рідина вивітрювалася, й ось вам чистісінькі-білісінькі кістяки із зубами, наче у рекламі зубної пасти «Капітано». Я подумав, що це було б чудове місце, щоб сховати труп Муссоліні після того, як його викрав Леччізі. Але, на жаль, я не роман пишу, відтворюючи історичні події, а те, що рештки Муссоліні сховали десь-інде — то історичний факт. Прикро. Але саме через це я останнім часом частенько навідуюсь у цю місцину, яка стала останнім притулком для стількох решток і навіяла мені стільки дивовижних думок. Хтось віднаходить натхнення, споглядаючи, наприклад, Доломітові гори чи озеро Маджоре[139], а я віднаходжу своє натхнення тут. Мені б слід було стати вартовим братської могили. Мабуть, це через спогад про діда, який помер наглою смертю, земля йому пухом.

— Але навіщо ти мене сюди привів?

— Мені ж треба комусь розповісти все те, що кипить у мене всередині, бо як не розповім — збожеволію. Якщо ти єдиний, хто збагнув правду, це може звести з розуму. А сюди майже ніхто ніколи не заходить, окрім якогось туриста-іноземця, який ні греця не розуміє. Справа в тім, що я нарешті дійшов до stay-behind[140].

— Стей — що?

— Пригадуєш, я мав дізнатись, що вчинив би дуче, справжній дуче, щоб не зогнити в Аргентині чи Ватикані й не зійти на тліні як його двійник. То що ми зробимо з дуче?

— А що ми зробимо?

— Отже, союзники (чи хто там ще замість них) прагнули зберегти йому життя, щоб згодом витягти для боротьби проти комунізму чи радянського нападу. Під час Другої світової війни англійці керували рухами опору у країнах, окупованих Італією, Німеччиною та Японією за допомогою розгалуженої мережі, якою керувало відгалуження інформаційного бюро Об’єднаного Королівства — «Спешл Оперейшнс Екзек’ютив», котре розпустили після війни. Але знову зібрали на початку п’ятдесятих, як ядро нової організації, яка мала протидіяти у різних країнах вторгненню Червоної армії чи місцевим комуністам, які замірятимуться учинити державний переворот. Командування здійснювало вище керівництво сил союзників у Європі, створивши таким чином stay-behind («стояти за», «стояти з цього боку межі») у Бельгії, Англії, Франції, Західній Німеччині, Голландії, Люксембурзі, Данії та Норвегії. Це була таємна провійськова організація. В Італії були передумови до створення такої організації ще у 1949-му. У 1959 році таємні італійські служби входять до складу Комітету планування та координації, й нарешті 1964-го офіційно з’являється організація «Гладіо»[141], яку фінансує ЦРУ. «Гладіо» — ця назва має тобі дещо нагадати, адже це назва меча римських легіонерів, а отже, це була ніби лікторська фасція абощо. Назва, можливо, привабить власне військових, або військових — шукачів пригод, або фашистів, що сповнені ностальгії. Війна давно скінчилася, та чимало людей досі вариться у спогадах про героїчні часи, наступи, тримаючи в обох руках бомби, а у роті — квітку, кулеметний дощ. Це були колишні республіканці аби шістдесятирічні ідеалісти-католики, які холонули від жаху, уявляючи, як російські козаки напуватимуть коней у їхніх чашах зі святою водою у базиліці Святого Петра у Римі. А ще фанатичні прибічники вже зниклої монархії пліткували, що до їхньої когорти входив навіть Едгардо Соньйо, котрий навіть був командувачем партизанських загонів у П’ємонті. Одне слово — герой, утім, монархіст до кісток, а тому мав стосунок до культу зниклого світу. Рекрутів відправляли у тренувальний табір на Сардинії, де їх навчали (чи вони пригадували з досвіду) мінувати мости, користуватися кулеметом, нападати вночі на загони ворога з кинджалом у зубах[142], чинити саботаж та розбій.

— Та, мабуть, ідеться про відставних полковників, хворих лейтенантів, кульгавих бухгалтерів: щось я не уявляю, щоб вони дерлися угору по підпорах та канатах, як на Мосту на річці Квай[143].

— Так, але повсюдно було ще й безліч неофашистської молоді, спраглої до того, щоб дати волю рукам, та аполітичних боягузів.

— Я наче читав щось про це років зо два тому.

— Певна річ, «Гладіо» була надзвичайно засекречена з часів завершення війни й аж дотепер. Про неї знали лише спецслужби та військова верхівка, а доповідали лише прем’єр-міністру, представникам міністерства оборони та президентові республіки. А після того, як упала радянська імперія, організація практично втратила доцільність, а може, забагато коштувала. Тож саме президент Косіга розбовкав деяку таємну інформацію на початку дев’яностих. Того ж року прем’єр Андреотті[144] зізнався, мовляв, дійсно існувала така організація «Гладіо», але не слід плодити вигадки, бо колись її існування було необхідністю, а зараз такої потреби немає, тому годі розпускати чутки. Й ніхто не робив з того великої таємниці, усі майже забули про цю організацію. Утім, лише в Італії, Бельгії, Швейцарії розпочали сякі-такі розслідування з цього приводу, а Джордж Буш відмовився коментувати ситуацію, адже саме готувався до війни у Перській затоці й не хотів осоромити Північноатлантичний альянс. Цю історію почали замовчувати у всіх країнах, що брали участь в організації stay-behind, утім, не без певних прикрощів через недбалість. У Франції вже давно знали, що уславлену ОАС[145] складають колишні французькі члени stay-behind. Одначе після провалу державного перевороту в Алжирі де Голль[146] повідомив, що в організації — розкол. У Німеччині всі знали, що бомбу на Октоберфесті у 1980 році у Мюнхені зробили з вибухівки, яка походила зі складів німецької stay-behind. У Греції було військо stay-behind, еллінська атакувальна сила, яка здійснила державний переворот на чолі з полковниками. У Португалії загадкова «Аджинтер Прес» замовила убивство Едуардо Мондлана[147], голови «Фронту визволення Мозамбіку». В Іспанії за рік по смерті Франко крайніми правими терористами було убито двох карлістів[148], а за рік stay-behind влаштовує різанину в Мадриді в офісі, пов’язаному з комуністичною партією. А у Швейцарії два роки тому полковник Ебот, колишній керівник місцевої stay-behind, заявляє у конфіденційному листі до міністерства оборони, що має намір відкрити «цілковиту правду». Згодом його знайшли у власній оселі, заколотого власним списом. У Туреччині stay-behind має стосунок до «Сірих Вовків», які брали участь у замахові на Іоанна Павла II. Я б міг продовжувати перелік, адже прочитав лише частину зі своїх нотаток, але, як бачиш, ці дрібнички — убивство тут, убивство там — про все розповідали в новинах і про все зрештою забували. Справа в тім, що газети існують не для того, щоб поширювати, а щоб приховувати новини. Трапляється подія X, про неї не можна не розповісти, адже вона хвилює чимало людей. Тому в тому ж таки номері друкують сюжети, від яких волосся стає дибки. Приміром, задушено чотирьох дітей, наші заощадження можуть обернутися на попіл, знайшли обурливий лист від Гарібальді до Ніно Біксіо тощо, й та подія потонула у морі іншої інформації. Утім, мені цікаво те, що зробила «Гладіо» в Італії починаючи із 60-х до 1990-го. Заподіяла, мабуть, чимало усякого, може, мала стосунок до крайніх правих терористів або до замаху на майдані Фонтана у 69-му, а відтоді, у часи студентських повстань 68-го, масові виступи за оновлення трудових договорів 69-го. Хтось збагнув, що може сприяти терористичним нападам і покладати за них відповідальність на лівих. Навіть пліткують, що вони увіпхали свого носа в славетну ложу Р2 Лічо Джеллі[149]. Але чому організація, яка мала боротися проти совєтів, бралася лише за терористичні напади? Тут я мусив знову переглянути історію принца Джуніо Валеріо Боргезе.

Браггадочо переповів мені чимало історій, про які я читав у газетах, адже у шістдесятих довгенько обговорювали військові державні перевороти, «бряжчання шаблюками», натякаючи на державний переворот, який виношував (хоч його так і не здійснили) генерал Де Лоренцо. Утім, Браггадочо зараз мені нагадував про путч, який прозвали путчем лісників[150]. Досить яскрава історія, здається, за нею навіть сатиричний фільм зняли. Джуніо Валеріо Боргезе, який мав прізвисько Чорний принц, командував 10-ю флотилією МАС. Казали, був чоловіком неабиякої хоробрості й фашистом. Вочевидь, пристав до Республіки Сало, але так і не збагнув, чому у 45-му, коли розстрілювали без докорів сумління, він врятувався, зберігши свою славу надзвичайно чесного борця. Баск двадцяти трьох років, кулемет через плече, звичні для свого загону штани з буфами на щиколотках, комір сорочки «під горло», навіть попри те, що обличчя у нього таке, що якби зустріти його десь, відрекомендованого бухгалтером, йому б ніхто й копійки не довірив.

Тоді, у 1970-му, Боргезе, мабуть, вважав, що настав момент для державного перевороту. Браггадочо гадав, що він зважав на те, що Муссоліні, якщо навіть він вийде зі свого сховку, має бути уже вісімдесят сім, і не варто було сподіватися від нього багато, адже навіть у 45-му вже все було досить зрозумілим.

— Часом я зворушуюсь, — казав Браггадочо, — міркуючи про того бідолаху: і то добре, якщо він у Аргентині, де якщо навіть він не міг смакувати місцевими біфштексами через свою виразку, то принаймні міг споглядати безмежні пампаси (уявляєш, яка це розвага упродовж двадцяти п’яти років). Але якщо лишився у Ватикані, то це ще гірше, бо там щонайбільше — одна вечірня прогулянка у якому-небудь садку й суп, який подає черниця з вусиками, й думки про те, що разом з Італією він втратив коханку, не має більше змоги знов обійняти дітей, тож, може, почав уже втрачати глузд, сидячи днями у старому кріслі, згадуючи про колишню славу й дивлячись на те, що коїться у світі, лише по чорно-білому телевізору. А іноді потьмянілим від віку розумом, збуреним сифілісом, повертався думками до тріумфальних виступів на балконі Палаццо Венеція, у ті літні дні, коли, роздягнувшись до пояса, молотив зерно, обціловував дітей з голодними, як вовчиці, матерями, які капали йому на руки слиною. Або пообідні читання у бібліотеці Спеццолі, одній з найкращих італійських бібліотек, у якій офіціантка Наварра зверталася до нього «пане» тремтливим голосом, а він, ледь розстебнувши матню на штанях, як для їзди верхи, перекидав її на столі й за кілька секунд кінчав, поки вона стогнала, як у нестямі, шепочучи «О, мій дуче, мій дуче...». Й поки він усе те згадував, пускаючи слину, з геть висхлим перчиком, хтось удовбував йому в голову думку, що невдовзі прийде відродження. Мені враз спадає на думку анекдот про Гітлера, який теж був вигнанцем у Аргентині, котрого нацисти переконували повернутися на сцену, щоб знов завоювати світ. Він довго вагається й не наважується, адже роки й для нього спливають, але врешті, погодившись, відповідає: «Але цього разу... ми будемо поганими, адже так?»

— Загалом, — вів далі Браггадочо, — у 1970-му були усі передумови сподіватися на успішний переворот, адже на чолі спецслужб стояв генерал Мічеллі[151], який теж був членом ложі Р2, а за кілька років стане депутатом від Італійського соціального руху. Зауваж, його підозрювали в участі у справі Боргезе, навіть розслідували, але він врятувався й мирно помер два роки тому. Я з надійного джерела знаю, що за два роки після перевороту Боргезе Мічеллі ще й отримав сто тисяч доларів в американському посольстві невідомо для чого й за що. Отож Боргезе міг сподіватися на чудову підтримку вгорі та на «Гладіо», на ветеранів-фалангістів, іспанських фашистів, на масонів, а ще пліткували, що у гру вступила мафія, яка, як ти знаєш, завжди до всього мала стосунок. А той-таки Лічо Джеллі, який підмовляв карабінерів та високі військові чини, серед яких уже аж кишить масонами, перебуває в тіні. Ти пильно слухай про життя того Лічо Джеллі, бо ця розповідь — підґрунтя для моєї теорії. Отож Джеллі, який ніколи й не заперечував цього, воював в Іспанії, працював у Соціальній Республіці та був зв’язковим з СС, але водночас мав зв’язок з партизанами, а по війні вступив до ЦРУ. А такий добродій не міг не докласти рук до такої організації, як «Гладіо». Та зауваж ось що: коли у липні 1942 року він був інспектором від націонал-фашистської партії, йому довірили перевезти в Італію скарби короля Петра II Югославського — 60 тонн зливків золота, 2 тонни старожитніх монет, 6 мільйонів доларів, 2 мільйони фунтів стерлінгів — усе це конфіскувала ВСІ (Військова служба інформації). У 1947 році скарб нарешті повернули, але у повернутому бракує 20 тонн зливків, і пліткують, ніби Джеллі перевіз їх в Аргентину. Чуєш, в Аргентину! В Аргентині він товаришує з генералом Перроном[152], ба більше — навіть з генералом Віделою, Аргентина видає йому дипломатичний паспорт. А хто ув’язався в аргентинські справи? Його права рука — Умберто Ортолані[153], який зв’язує Джеллі з Марцинкусом[154]. І до чого це я? А до того, що все це веде нас в Аргентину, де переховується дуче й де готують його повернення. А тому їм потрібні гроші й добра організація та підтримка місцевих. Тому Джеллі — ключова постать у плані Боргезе.

— Певна річ, твої слова видаються переконливими...

— Саме так. Звісно, це зовсім не означає, що ті, кого зібрав докупи Боргезе, не були армією Бранкалеоне[155], де разом з дідусями, сповненими ностальгії (самому Боргезе було вже за шістдесят), були чиновники та навіть лісники. І не питай мене, чому саме лісники — може, після війни, коли повирубували дерева, їм не було чого робити? Утім, те збіговисько було здатне на лихі речі. З правових документів, які з’явилися згодом, випливає, що на Лучо Джеллі покладали завдання схопити президента республіки, яким тоді був Сарагат[156], а судновласник з Чивітавек’я надав свої власні торговельні кораблі, щоб перевезти на Сицилію тих, кого схопили заколотники. І ти не повіриш, хто був задіяний в операції! Отто Скорцені,той, що звільнив Муссоліні з ув’язнення на гірському хребті Гран Сассо у 43-му! Він досі працював, адже був ще однією людиною, яка уникла жорстокої повоєнної чистки, у ЦРУ. Він мав забезпечити, щоб США не чіпали заколотників, аби привести до влади військову хунту «центристів-демократів». Ти лишень поміркуй, який лицемірний задум! Але на подальших допитах не витягли на світ Божий одного: вочевидь, Скорцені[157] не втрачав зв’язку з Муссоліні, який багато чим йому завдячував, й, імовірно, мав забезпечити повернення дуче із заслання, щоб створити героїчний образ, якого потребували заколотники. А тепер слухай мене уважненько: переворот ретельно готували ще з 1969-го, ще з часу різанини на майдані Фонтана, яка мала покласти цілковиту відповідальність на лівих і підготувати психологічно громадськість до повернення старого порядку. Боргезе займався міністерством внутрішніх справ, міністерством оборони, керівниками PAI[158], засобів масової інформації (радіо та телефонний зв’язок), а також виведенням опонентів з парламенту. І це не мої власні вигадки, адже згодом знайшли текст виступу, який Боргезе мав озвучити на радіо, у якому йшлося приблизно про те, що нарешті прийшли очікувані політичні зміни. Клас, який був при владі двадцять п’ять років, довів Італію до краю загибелі як економічного, так і морального, військові та сили правопорядку підтримують захоплення влади заколотниками. «Італійці, — так закінчувалася промова Боргезе, — повертаючи у ваші руки славний зелено-біло-червоний прапор, усі разом голосно прокажемо наш славень любові: “Хай живе Італія!”». Типова муссолінівська риторика.

— Уночі з 7 на 8 грудня (нагадував мені Браггадочо) у Римі зібралося кількасот заколотників, почали роздавати зброю та амуніцію, двоє генералів зайняли міністерство оборони, ватага озброєних лісників вийшла в ефір у РАІ. У Мілані готувалися захопити містечко Сесто Сан Джованні, яке було звичним укріпленням комуністів.

І раптом що трапляється? Коли ніби увесь задум мав увінчатися успіхом (сказати б, заколотники тримали у руках Рим), Боргезе сповіщає усіх, що операцію призупинено. Згодом скажуть, що це вірні державі люди протистояли змові, але ж у такому разі вони б могли заарештувати Боргезе напередодні, не чекаючи, поки Рим заповнять ущерть лісники в мундирах. Хай там як, а все згортається майже нишком, а заколотники здаються майже без ексцесів. Боргезе тікає в Іспанію, лише кілька телепнів не уникли арешту, але всім присудили «утримання» у приватних клініках, а до декого з них під час стаціонару навідується Мічеллі, який обіцяє захист в обмін на мовчання. Стосовно кількох парламентських розслідувань, про які у пресі майже не пишуть, громадська думка дізнається про них узагалі лише три місяці по тому. Я не хочу знати, що трапилось, мене цікавить те, чому переворот, який так ретельно готували, скасували за кілька годин, перетворивши досить серйозний захід на фарс. Чому?

— Це я тебе питаю.

— Скидається на те, що я єдиний поставив собі таке питання, бо, звісно, мабуть, єдиний, хто знайшов відповідь, котра очевидна, як білий день: тієї ночі приходить звістка, що Муссоліні, хоч би вже й перебуваючи на території країни, щоб повернутися, несподівано помер (що, зважаючи на його вік та на те, що його кидали туди й сюди, як поштову посилку, зовсім неймовірним не видається). Переворот відмінили, бо його харизматичний символ зник, і цього разу по-справжньому, двадцять п’ять років по тому, як його вже визнали мертвим.

Очі у Браггадочо палали. Ніби висвітлювали теорію про черепи, які нас оточували. Руки у нього тремтіли, на губах виступила біла слина, він схопив мене за плечі: розумієш, Колонно, ось як я відтворив події!

— Якщо я добре пригадую, був же ще й судовий процес...

— Маячня! Андреотті погодився на співпрацю, щоб усіх покрити, тому за ґрати потрапили лише другорядні персонажі. Питання в тім, що все, про що ми знали, — вигадка або спотворення, ми прожили в омані наступні двадцять п’ять років. Я ж казав тобі, що ніколи не можна вірити в те, що нам розповідають...

— То це так закінчується твоя історія?

— Е ні, тут розпочинається наступна. Я б, може, й не зацікавився, якби те, що сталося згодом, не було прямими наслідком зникнення Муссоліні. Коли постаті дуче не стало, жодна «Гладіо» не мала змоги сподіватися отримати владу, а натомість радянське вторгнення було чимраз більш віддаленим, бо вони вже поволі наближалися до зникнення. Утім, «Гладіо» не розпустили, навпаки, організація стала дуже ефективною саме після смерті Муссоліні й у прийдешні роки.

— Себто?

— Позаяк уже не потрібно було встановлювати нову владу, скинувши уряд, «Гладіо» докладає усіх своїх таємних зусиль на те, щоб дестабілізувати ситуацію в Італії, щоб прихід лівих до влади став неможливим, щоб підготуватися до нових видів репресій за допомогою всіх юридичних крутійств. Чи ти усвідомлюєш, що до перевороту Боргезе замахів було небагато, як-от різанина на майдані Фонтана, й лише цього року почали створювати Червоні бригади. А наступного року вже починається низка кровопролитних подій? У 1973-му — заклали вибухівку у квестурі в Мілані, у 1974-му — кровопролиття на площі Лоджі у Брешії, того ж року потужна бомба вибухає у потязі Рим—Мюнхен у Баварії, 12 людей загинуло, 48 поранено, — тут увага: мали б знайти Альдо Моро у потязі, от тільки його не впіймали, бо його зняли з потяга в останню мить, щоб підписати важливі документи. А за кілька років ось вам ще одна вибухівка в експресі Неаполь—Мілан. А про справу Моро, у якій дотепер неможливо збагнути, що насправді трапилося, годі й говорити. Ба більше: у вересні 1978 року, за місяць по тому, як обрали нового папу Альбіно Лучіані, його спіткала загадкова смерть. Чи то інфаркт, чи то інсульт, як тоді казали. Утім, чому ж тоді з папських покоїв зникли його особисті речі: окуляри, капці, нотатки та флакон «Ефортилу» — ліків для покращення кровообігу, — які, ймовірно, старий мав приймати від пониженого тиску? Чому ті речі зникли в нікуди? Може, тому, що малоймовірно, щоб гіпотоніка схопив апоплексичний удар? Чому найпершим, хто після всього зайшов у папські покої, був кардинал Вілло? Ти скажеш, що це цілком природна річ, адже то — державний секретар. Але у книжці такого собі журналіста Яллопа пишеться про інші речі: Папа був зацікавлений у тому, щоб створилася кліка зі священнослужителів-масонів, до якої мав належати саме Вілло, монсеньйор Агостино Казароллі[159], віце-президент «Римського Оглядача», директор ватиканського радіо, й, звісно, Марцинкус, усюдисущий добродій, який і правив бал у І(Ж, Банку Ватикану, який, як згодом дізналися, сприяв ухилянню від сплати податків та відмиванню брудних грошей, покриваючи інші оборудки таких постатей, як Роберто Кальві та Мікеле Синдона[160], — а ті (ти диви, який збіг) — згодом скінчать так: одного повісять у пріораті домініканців у Блекфраєрс, що у Лондоні, а іншого отруять у в’язниці. А на бюро Лучіані знайшли примірник тижневика «Іль Мондо», розгорнутий на статті про розслідування фінансових операцій Банку Ватикану. Яллоп має шістьох підозрюваних у вбивстві: Вілло, чиказький кардинал Джон Коді, Марцинкус, Синдона, Кальві та Лічо Джеллі, вже знайомий нам поважний магістр ложі Р2. Ти, звісно, скажеш, що все це не має жодного стосунку до «Гладіо»? Але зверни увагу: чимало з цих добродіїв мали стосунки до інших інтриг, а Ватикан допомагав рятувати та переховувати Муссоліні. Може, Лучані розкопав саме це (хоча вже й спливло кілька років по справжній смерті дуче) й прагнув здихатися того мафіозного угруповання, яке готувало державний переворот, починаючи з кінця Другої світової війни. А я ще додам, що після смерті Лучані справа мала потрапити до рук Іоанна Павла II, на якого за три роки по тому вчинили замах турецькі «Сірі Вовки», ті ж самі «Сірі Вовки», котрі, як я вже казав, мали стосунок до stay-behind, що існувала у Туреччині...

Згодом Папа їх пробачить, зворушений лиходій спокутуватиме свої гріхи у в’язниці, але загалом понтифік злякається й більше не опікуватиметься тією справою. Ще й тому, що його Італія цікавить мало (адже, на око, він більше переймався боротьбою з протестантськими сектами у країнах третього світу). Тому ми його зоставимо у спокої. Чи тобі ще не вдосталь збігів?

— Може, це через твою схильність бачити в усьому змову, і ти робиш з мухи слона?

— Хто, я? Але ж є юридичні документи! А там усе це можна знайти, якщо вміти шукати в архівних паперах. От тільки все це вислизає від пильного ока людей, гублячись серед решти новин. От хоч би справа з Петеано[161]. У травні 1972-го неподалік Гориції карабінерам повідомили, що хтось покинув на дорозі «Фіат 500» з двома отворами з-під куль у вітровому склі. На місце приїздять троє карабінерів і гинуть від вибуху, намагаючись відкрити багажник авто. Кілька років усі думали, що замах вчинили Червоні бригади, але згодом з’явився такий собі Вінченцо Вінчигуерра. Послухай, що то був за один: він уник арешту за іншу оборудку, переховуючись в Іспанії, належав до мережі міжнародної антикомуністичної організації «Аджинтер Прес». Там, завдяки зв’язкам з іншим терористом правих поглядів, Стефано делле К’яйє, вступає до «Авангардіа націонале»[162], потім переїздить у Чилі та Аргентину. Але у 1978-му цей добродій вирішив, що його боротьба проти держави позбавлена сенсу, а тому повертається в Італію. Зауваж, він не покаявся, а й надалі вважав, що, роблячи те, що робив дотепер, чинив добре. Ти, звісно скажеш: а чому ж він зараз об’явився? Відповідаю: реклами закортіло, бувають же убивці, які повертаються на місце злочину, серійні душогуби, які посилають у поліцію зачіпки, бо прагнуть, щоб їх спіймали, адже інакше неспроможні перегорнути першу сторінку. Тож відтоді з Вінчигуерра невпинним потоком хлинули зізнання за зізнанням. Він бере на себе відповідальність за замах у Петеано, звинувачуючи державну систему, яка, за його словами, захищала його. Лише у 1984-му якийсь суддя, Кассон, дізнався, що вибухівка, якою підірвали карабінерів, походила зі складів «Гладіо». А ще більше захоплює той факт, що про існування такої гамазеї йому (нізащо не здогадаєшся!) повідомив Андреотті, який, таким чином, про все знав, але ні словом не прохопився. Фахівець, який працював на італійську поліцію (член руху «Новий порядок»[163]), склав протокол, за яким вибухівка, яку використали під час замаху, була тотожною вибухівці, якою зазвичай користувалися Червоні бригади[164]. Але Кассон[165] довів, що вибухівка належала до класу С-4 й була на озброєнні військових НАТО. Одним словом, усе заплутане химерно, однак хай то натівці чи червонобригадники, — завжди «Гладіо» мала до цього стосунок. От тільки за результатами розслідування виявилося, що «Новий порядок» співпрацював з італійськими військовими спецслужбами, SID, а тому, ти ж розумієш, що коли військові спецслужби підривають трьох карабінерів, то це не через ненависть до військової поліції, чи то пак карабінерів, а щоб покласти провину на повстанців крайнього лівого спрямування. Я тобі коротко розповім про те, як під час допитів та перехресних допитів Вінчигуерру засудили до довічного ув’язнення, й він із-за ґрат продовжує розповідати про стратегії, які використовуються для створення напруги у суспільстві. Розповідає про різанину у Болоньї (бачиш, між двома кровопролиттями є зв’язок — це не моя фантазія) й додає, що кровопролиття на майдані Фонтана 1969 року планували, щоб змусити тодішнього прем’єра Маріано Румора[166] оголосити надзвичайний стан. Поза тим, додав таке, читаю тобі: «Без грошей від з’явлення у суд не ухилишся. Я б міг обрати шлях, яким пішла решта, — знайти підтримку деінде, навіть в Аргентині у її спецслужбах. Міг би стати на шлях злочинності. Утім, я не пішов ані допомагати секретним службам, ані у злочинний світ. Тому, щоб віднайти свободу, у мене був лише один вихід. Прийти й здатися. Саме це я й зробив».

Вочевидь, це божевільний ексгібіціоніст, утім, словам цього навіженого довіряти можна. Й ось яку історію я відтворив: тінь Муссоліні, якого вважають мертвим, грає провідну роль у подіях в Італії починаючи з 1945-го і дотепер, а його справжня смерть стала початком найжахливішого періоду в країні, до якого мали стосунок stay-behind, ЦРУ, НАТО, «Гладіо», Р2, мафія, спецслужби, вище військове командування, міністри типу Андреотті та президенти типу Коссіга й, певна річ, купа крайніх лівих терористичних організацій, у які відповідним чином проникли інформатори й якими слушно керували. Годі й говорити про те, що Моро викрали й убили за те, що він щось знав і збирався заговорити. До всього додай ще й незначні карні справи, які, вочевидь, не мають ніякого політичного значення...

— Еге ж, тварюка з вулиці Сан Джорджіо, миловарник, страховисько з вулиці Саларія...

— Не треба сарказму, може, це й не стосується перших повоєнних подій, але щодо решти — то більш доцільно бачити історію у сукупності, історію, у якій провідна роль належить одній віртуальній особистості, яка була спроможна керувати рухом на дорогах з балкона Палаццо Венеція навіть тоді, коли його ніхто не бачить. Кістяки, — він показав на мовчазних гостей навколо нас, — можуть виходити вночі й починати зловісний танок. На землі й у небі є чимало неймовірних речей, хіба ні? Звісно, коли минула радянська загроза, «Гладіо» офіційно сховали на горище, Коссіга та Андреотті говорили про неї лише для того, щоб вигнати з неї духів і показати організацію як цілком нормальну річ, яку створили зі згоди влади, що вона складалася з патріотів, ніби карбонарії[167] минулих років. Та чи все скінчено, чи певні незнищенні групи людей продовжать діяти у тіні? Гадаю, ми ще надивимося на них удосталь.

Він роззирнувся й сказав дратівливо:

— Та зараз краще піти геть, мені не до вподоби отой гурт японців, які заходять у церкву. Шпигуни зі Сходу — повсюдно, тепер уже й Китай вступив у гру, до того ж вони розуміють усі мови.

Виходячи, я почав вільно дихати на повні груди, насолоджуючись свіжим повітрям. Тоді спитав його:

— Чи ти справді все добре перевірив?

— Я розмовляв з людьми, котрі багато що знають, а до всього ще й спитав поради у нашого колеги Лучиді. Може, ти не в курсі, але він май стосунок до спецслужб.

— Та знаю, знаю. А ти довіряєш йому?

— Для таких людей мовчати — звична справа, не хвилюйся. Мені потрібно ще кілька днів, щоб зібрати деякі беззаперечні докази, зауваж — беззаперечні, — а потому я піду до Сімея й покажу йому результати мого розслідування. Дванадцять частин — по одній для кожного з дванадцяти номерів газети.

Того вечора, аби забути про кістки Святого Бернардино, я повів Майю у ресторан на романтичну вечерю при свічках. Певна річ, про «Гладіо» я їй не розповідав, не замовляв страв, де треба було виймати кісточки, поволі звільняючись від мого пообіднього жахіття.