Номер нуль

IV Середа, 8 квітня

Наступного дня ми по-справжньому вперше зібралися у редакції усі разом.

— Ми випускатимемо газету, — казав Сімей, — за 18 лютого цього року.

— Чому за 18 лютого? — спитав Камбрія, який згодом вирізнявся тим, що завжди ставив найдурніші питання.

— Тому, що цієї зими 17 лютого карабінери увійшли в офіс Маріо К’єзи[42], директора «Піо Альберго Тривулціо» — великого цабе у міланському осередку соціалістичної партії. Ви всі про це знаєте: К’єза вимагав хабарі за підряд на прибирання у Монці, — справа на сто сорок мільйонів, від якої він вимагав десять відсотків. Тож, бачте, навіть будинок для літніх людей є доброю дійною коровою. Мабуть, доїв не вперше, бо прибиральник втомився платити й здав К’єзу. Тому пішов до нього, щоб сплатити першу частину з чотирнадцяти умовлених мільйонів, таємно почепивши мікрофон та телекамеру. Щойно К’єза взяв хабар, у кабінет зайшли карабінери. К’єза, злякавшись, добув із шухляди ще більший хабар, який, певно, взяв ще з когось, і кинувся в нужник, щоб спустити ті всі гроші в унітаз. Та перш ніж змив усі ті гроші, вже був у наручниках. Цю історію ви нагадаєте й отак, Кабріє, вже знатимете, що писати у газеті, яка вийде наступного дня. Підіть в архів, пильно перечитайте новини за той день і напишіть нам колонку на першій шпальті. Хоча ні, краще величеньку статтю, бо, як я добре пригадую вечірні випуски новин, того дня про цю подію не повідомляли.

— Гаразд, шефе. Вже йду.

— Чекай. Саме тут починається місія, яку взяла на себе «Завтра». Згадаєте, що протягом наступних днів намагалися не надавати цій події значущості, а Краксі[43] згодом сказав, що К’єза був лише звичайнісінький шахрай, тому йому дали спокій, але читач, який читав газети 18 лютого, ще не мав змоги знати, що прокуратура продовжувала розслідування й намацала справжню велику рибу — суддю Ді П’єтро, про якого зараз уже всі знають, але про якого у той час і словом не згадали. Ді П’єтро відправив на вогнище К’єзу, відкрив його швейцарські рахунки, змусив зізнатися, що то був непоодинокий випадок хабарництва. Поволі розкриває політичну схему, у якій власний інтерес мають усі партії, а перші наслідки прийшли вже незабаром, коли, як ви бачили, на виборах християнські демократи та соціалісти втратили чимало голосів, а ломбардійська партія «Лега Норд» посилила свої позиції на зло римському уряду, отримуючи зиск від скандалу. Починаються поодинокі арешти, парти поволі саморозпускаються, і дехто вже каже, що після того, як упала Берлінська стіна й розпався СРСР, американцям уже не потрібні партії, які спроможні керувати, тому вони віддали їх під суд, чи, наважимося припустити, що суди виконують сценарій американських спецслужб, але наразі не будемо перебільшувати. Про це ми знаємо сьогодні, але 18 лютого ще ніхто й уявити не міг того, що трапиться. Утім, «Завтра» пофантазує, зробивши серію гіпотетичних статей. І цю гіпотетичну статтю я доручаю вам, Лучиді, у якій ви вправно писатимете ймовірно та можливо, розповідаючи про події, які згодом справді трапляться. Згадуючи кілька політиків з різноманітних партій, приплетіть лівих, дайте зрозуміти, що газета збирає додаткову інформацію. Таким чином, щоб читачі, котрі читатимуть наш номер 0/1, прекрасно знаючи, що трапилося за два місяці по тому, вмирали зі страху, утім, зацікавлено розмірковуючи, що б написали у номері нуль за сьогоднішнє число... Зрозуміли? До праці.

— А чому ви доручаєте це мені? — спитав Лучиді.

Сімей якось дивно на нього глянув, ніби той мав збагнути щось, що ми не здатні зрозуміти:

— Бо я знаю, що ви чудово вмієте збирати плітки й передавати їх кому треба.

Згодом, сам на сам, я запитав у Сімея, що він мав на увазі.

— Не патякай про це з рештою, — відповів він, — та Лучиді, як я знаю, має стосунок до секретних служб, а журналіста вдає для прикриття.

— То ви кажете, що він — шпигун. А навіщо вам здався шпигун у редакції?

— Бо байдуже, якщо він шпигує за нами, адже що він їм розкаже, якщо не те, що вони й так збагнуть, читаючи котрусь з наших газет? Але нам він може передати інформацію, яку добув, шпигуючи за рештою.

Може, Сімей і поганенький журналіст, — подумав я, — але у своєму роді він — просто геній. Мені спав на гадку жарт про того оркестрового диригента, який страшенно лаявся і якось казав про одного зі своїх музикантів: «У своєму роді х — бог. У роді гівнюків».