Номер нуль

VII Середа, увечері 15 квітня

Майя була майже безтямна, тож я наважився підійти до неї, коли вона виходила. Навіть не усвідомлюючи того, я взяв її під руку.

— Не ображайтеся, Майє. Ходімо, я проведу вас додому, а дорогою чогось вип’ємо.

— Дякую. Я мешкаю біля зрошувальних каналів. Там чимало невеличких барів, я знаю один, де подають пречудовий коктейль «Белліні»[79], я страшенно його люблю.

Коли ми вийшли на вулицю Ріпа Тичинезе, я вперше побачив зрошувальні канали. Певна річ, я чув про них, але гадав, що вони усі під землею, а натомість я ніби в Амстердамі опинився. Майя з гордістю розповіла, що колись Мілан справді скидався на Амстердам, помережаний каналами аж до центру. Мабуть, це було чудово, тому Стендалю тут так подобалось. Але згодом із санітарних причин канали позакривали, лише кілька ще лишилося — із смердючою водою, а колись тут уздовж берега прали білизну. Але якщо пройти углибину, то ще можна знайти невеличкі місцини, де стоять старі будинки із суцільним балконом на цілий поверх.

Навіть такі будинки були для мене лише flatus vocis[80], чи то нагадували ілюстрації з п’ятдесятих років, коли я був редактором енциклопедій і мусив писати про виставу “El nost Milan”[81] Бертолацці у Пікколо Театро[82]. Але й тоді я гадав, що такі будинки існували лише у дев’ятнадцятому столітті.

Майя розреготалася.

— У Мілані ще безліч будинків із суцільними балконами, але зараз вони не лише для бідноти. Ходім, я покажу тобі.

Вона привела мене у подвійне дворище.

— Тут відреставрували увесь перший поверх, на ньому розташовуються крамнички, які належать дрібним антикварам, — насправді то лахмітники, які бундючаться й деруть великі гроші, а ще — ательє художників, які прагнуть слави. Все це тепер лише для туристів. Але оті два горішні поверхи досі такі, як колись.

Я побачив, що горішні поверхи оточені залізними перилами, а двері відчинялися на балкон, тож спитав, чи ще хтось досі сушить на них білизну.

Майя усміхнулася.

— Ми ж не в Неаполі. Тут майже все відреставроване, колись сходи виходили просто на балкон, саме крізь них був вхід у будинок, а в глибині будинку був один туалет на кілька сімей, та й той по-азійському, на долівці, а про ванну та душ годі було й мріяти. Зараз усе перероблено для багатих, у деяких квартирах є навіть джакузі, й коштують вони силу-силенну грошей. Але не ті, де мешкаю я. У мене однокімнатна квартира, зі стелі капає вода, й слава Богу, що там викопали яму для унітаза та душової, але я обожнюю цей квартал. Певна річ, невдовзі й там усе перебудують, а я переїду, бо не маю змоги сплачувати оренду. Хіба що «Завтра» вийде в світ якнайскоріше й стане на ноги. Лише сподіваючись на це, терплю такі злидні.

— Не ображайтеся, Майє, але ж цілком очевидно, що на етапі розігріву видання треба збагнути, про що слід писати, а про що — ні. А з іншого боку, Сімей відповідальний перед газетою та видавцем. Може, коли ви писали про пристрасну дружбу, годилося все, але тут усе інакше, ми ж створюємо щоденну газету.

— Саме тому я сподівалася покинути усе те любовне сміття, прагнула стати справжньою журналісткою. Та, мабуть, я невдаха. Я не закінчила університет, бо допомагала своїм аж до їхньої смерті, а потому було запізно братися до освіти знову. Я мешкаю у конурі, мене ніколи не пошлють спецкором, скажімо, у Перську затоку... А що я роблю? Пишу гороскопи, висміюючи легковірних читачів. Хіба я не невдаха?

— Ми ж лише розпочали. Коли все налагодиться на постійній основі, така, як ви, працюватиме в іншій царині. Ви нещодавно подали кілька цінних ідей, ви сподобалися мені та й, гадаю, Сімеєві теж.

Я знав, що кажу їй неправду, я мав би сказати їй, що вона зайшла у вузеньку вуличку, яка веде у глухий кут, що її ніколи не пошлють у Перську затоку, що, може, їй краще втікати, допоки не пізно, але я не міг зневірити її ще дужче. Тож раптом я захотів розказати їй всю правду, однак не про неї, а про себе.

Зважаючи на те, що я ось-ось оголю перед нею душу як поет, я майже інстинктивно, мимоволі, перейшов на «ти».

— Поглянь на мене такого, як я є — я теж так ніколи й не отримав диплома. Я завжди виконував просту роботу, а у щоденну газету потрапив, коли мені вже стукнуло п’ятдесят. Але знаєш, коли я справді став невдахою? Відколи почав почуватися пропащим. Правда, я не переосмислив усе, до решти, та принаймні руку набив.

— Кажете, п’ятдесят? А з вашого виду не скажеш. Тобто з твого...

— Ти б дала мені тільки сорок дев’ять?

— Ні, даруй, ти привабливий чоловік, а коли розказуєш, то відчувається, що маєш добре почуття гумору. А це вказує на свіжість, молодість...

— А ще на мудрість, а отже — старість.

— Та ні, цілком зрозуміло, що ти не віриш у те, що кажеш, але ти, безперечно, погодився на цю авантюру й взявся за неї з відчайдушністю... як би то мовити... сповненою радості.

Сповненою радості? Вона — поєднання радості та смутку — дивилася на мене (як би написав якийсь нікчемний поет) очима оленяти.

Оленяти? Атож, поки ми йшли, вона дивилася на мене знизу вгору, бо я вищий за неї. От і все. Будь-яка жінка, яка дивиться на тебе знизу вгору, скидається на оленятко Бембі[83].

Тим часом ми дісталися отого бару. Вона сьорбала свій «Белліні», а я роздобрівся перед своїм віскі. Я сидів напроти жінки, яка не була повією, й почувався так, наче молодшав.

Може, через спиртне, але я дав волю відвертим зізнанням. Скільки часу спливло, щоб я комусь отак звірявся? Я розповів, що колись мав дружину, яка потім мене покинула. Я зізнався, що вона мене полонила, коли якось, ще на початку стосунків, я, щоб виправдатись за якусь плутанину, сказав, що я, мабуть, дурень, а вона відповіла, що кохає мене, навіть якщо я телепень. Мабуть, так тебе доводять до божевілля через кохання, а згодом вона, певно, збагнула, що я був дурніший, ніж вона могла витримати, й так кохання скінчилося.

Майя сміялася (чудове зізнання у коханні: кохаю тебе, навіть якщо ти дурний!), а тоді розповіла, що, незважаючи на те, що молодша (хоч вона ніколи не вважала себе дурепою), у неї теж траплялося нещасливе кохання, може, через те, що не спромоглася терпіти чужу дурість, чи, може, через те, що однолітки чи трохи старші чоловіки видавалися їй незрілими.

— Ніби я — зріла. Отже, бач, мені вже безмаль тридцять, а я досі незаміжня. Клопіт у тому, що нас ніколи не задовольняє те, що маємо.

Тридцять? У часи Бальзака тридцятирічна жінка видавалася зів’ялою, а Майя, здавалося, мала двадцять років, якби не тонесенькі зморшки навколо очей — ніби від того, що вона багато плакала чи мружиться від фотоспалахів або завжди мружиться сонячної днини.

— Годі сподіватися більшої втіхи, ніж зустріч двох невезучих людей, — мовив я, а промовивши, ніби аж злякався.

— Телепень, — мовила вона добродушно. А потім вибачилася через таку фамільярність.

— Та ні, навпаки, я вдячний тобі, — відповів я, — ніхто ще не називав мене так ніжно — телепнем.

Здається, я зайшов набагато далі. На щастя, вона швидко змінила тему.

— Вони так прагнуть скидатися на «Harrys bar»[84], а навіть не вміють грамотно виставити лікери. Бачиш, між двома видами віскі стоїть джин «Гордон», а «Сапфір» та «Танкверей» — аж онде.

— Що, де? — перепитав я, дивлячись перед себе, де бачив лише інші столики.

— Ні, — мовила вона, — за стійкою, хіба не бачиш?

Я озирнувся. Дійсно, вона мала рацію, але як їй спало на думку, що я можу бачити те, що й вона? Це був лише натяк на відкриття, яке я зробив згодом, коли мені допоміг навіть той лайливий Браггадочо. На той час я якось того не зауважив і скористався нагодою, щоб попросити рахунок. Я сказав їй ще щось підбадьорливе й провів дівчину до під’їзду, звідки виднілися двері, за якими була майстерня з перелаштування матраців та оновлення подушок. Виявляється, такі фахівці досі існують, хоч по телевізору рекламують матраци на пружинах. Вона подякувала. «Тепер мені спокійніше», — мовила всміхаючись і подала мені руку, теплу і ласкаву.

Я повертався додому вздовж каналів старого Мілана, більш привітного за той, що показував Браггадочо. Я мав краще пізнати це місто, у якому ховалося стільки дивовиж.