Номер нуль

XVIII Четвер, 11 червня

Цими днями я забарикадувався удома й боявся виходити.

— Пусте, — мовила Майя, — тут тебе ніхто не знає, а ті, кого ти боїшся, не знають, що ти тут...

— Байдуже, — відповів я, — хтозна...

Майя стала дбати про мене, як про недужого, давала мені заспокійливі, гладила мене по голові, коли я, визираючи крізь вікно, дивився на озеро.

У неділю вранці Майя пішла купити газет. Про убивство Браггадочо без зайвих подробиць написали у новинах: убито журналіста, який, імовірно, провадив розслідування, що стосувалося проституції, схоже, заколений сутенером.

Скидається, ніби вони прийняли версію, що ґрунтувалася на деяких моїх припущеннях, а може, за підказкою Сімея. Певна річ, вони вже не зважали на нас, редакторів, і, мабуть, не зауважили, що ми з Сімеєм зникли. Крім того, повернувшись в офіс, певно, побачили, що він порожній, а той інспектор навіть не занотував наші адреси. Цілком у дусі Мегре. Однак, гадаю, він не буде нами перейматися. Гіпотеза про зв’язок з проституцією була зручнішою — буденна річ. Правда, Костанца міг би сказати, що про повій пише він, але, як видається, він теж був упевнений, що смерть Браггадочо має якийсь стосунок до тієї подорожі, тому перелякався і за себе теж. А тому мовчав як риба.

А наступного дня Браггадочо зник і з новин. Мабуть, у поліції чимало таких справ, а убитий був лише пересічним репортером. Round up the usual suspects[173] тощо.

Коли починало вечоріти, я понуро споглядав озеро, що ставало щомить темнішим. Острів Сан Джуліо, такий сяйливий у променях сонця, здіймався над водою, як острів мертвих з картини Арнольда Бекліна.

Тоді Майя вирішила мене трохи збадьорити й повела погуляти на Святу Гору. Це низка хребтів, що височіють на пагорбі, звідти відкриваються містичні діорами[174] з різнобарвними статуями у натуральний зріст: янголи, що сміються, але передовсім — сцени з життя святого Франциска. Ой леле, у матері, яка обіймала мале стражденне створіння, я вбачав жертву якогось прадавнього горя, у зібранні Папи, кардиналів та понурих капуцинів ввижалося мені зібрання у ватиканському банку, котре планувало, як мене спіймати; щоб нагадати мені про небесне царство, вдосталь було того різнобарв’я та теракотового підніжжя: все видавалося чудово замаскованою алегорією пекельних сил, які плели своє павутиння. Дійшло до того, що я уявляв, як уночі ті постаті обертаються на кістяки (врешті-решт, що таке повнокровне тіло ангела, як не оманлива оболонка, під якою ховається кістяк, хай і небожителя?), щоб піти у танок у церкві Сан Бернардино алле Осса.

Я справді не вважав себе аж таким страхопудом, тому мені було соромно, що Майя побачила мене таким (от тепер і вона мене жаліє — казав я собі), проте образ Браггадочо, який нишком крадеться вулицею Баньєра, не зникав з-перед моїх очей.

Часом я сподівався, що завдяки несподівано розкритому просторово-часовому порталу (що там казав фантаст Воннегут: хроно-синкластичний інфундібулум[175]) на вулиці Баньєра матеріалізувався посеред ночі Боджія, котрий убивав тут півстоліття, тому й здихався цього непроханого гостя. Але це не пояснювало дзвінок до Вімеркате, й саме цим доказом я спростовував слова Майї, коли вона припускала, що, можливо, ідеться про дрібний злочин. Адже зразу помітно, що Браггадочо — розпусник. Тож, можливо, він прагнув схилити повію до послуг і наскочив на помсту сутенера, тихий злочин, один з de minimis non curat praetor[176].

— Звісно, — повторював я, — але сутенер не телефонуватиме видавцеві, вимагаючи закрити газету!

— А хто тобі сказав, що Вімеркате справді телефонували? Може, він пожалкував, що затіяв таку справу, котра ще й стала надто збитковою, тож, щойно дізнавшись про смерть одного з редакторів, скористався нагодою, щоб позбутися «Завтра», виплативши усім зарплатню за два місяці, а не за рік... Або так: ти мені казав, що він прагнув випускати газету, поки хтось його не попросить припинити й не погодиться прийняти його до вищого товариства, яке приймає рішення за зачиненими дверима. Отже, уяви, що хтось штибу Лучиді доніс у вище товариство, що у «Завтра» збираються опублікувати діткливе розслідування. Ті телефонують Вімеркате й кажуть: гаразд, журналюго, ми приймаємо тебе у клуб. Згодом убивають Браггадочо, й ця смерть зовсім не пов’язана з Вімеркате: може, його убив якийсь навіжений; от тобі й зникла проблема із дзвінком до Вімеркате.

— Але не зник навіжений. Зрештою, хто вночі вдерся у мою оселю?

— Це ж ти мені про це розповів. Чому ти вирішив, що хтось до тебе вдерся?

— А хто ж тоді воду перекрив?

— Стривай, послухай. Хіба до тебе прибиральниця не приходить?

— Тільки раз на тиждень.

— Гаразд, коли вона приходила востаннє?

— Вона завжди приходить у п’ятницю по обіді. До речі, саме у п’ятницю ми дізнались про Браггадочо.

— Отже, хіба вона не могла перекрити воду, бо її дратувало крапання у лазничці?

— Але я того вечора у п’ятницю випив келих вина, щоб запити снодійне...

— Ти випив півкелиха, й тобі вистачило. Навіть коли воду перекрито у трубах, завжди лишається трохи води, тому ти просто не зауважив, що то залишки води у твоєму крані. Ти того вечора ще воду пив?

— Ні, я навіть не вечеряв, спорожнив лише півпляшки віскі.

— От бачиш? Я не кажу, що у тебе параноя, але почувши про те, що Браггадочо убили, й те, що тобі розповів Сімей, ти зразу вирішив, що хтось вночі вдерся у твою квартиру. А натомість то у пообіддя приходила прибиральниця.

— Але ж Браггадочо справді убили!

— Ми ж можемо припустити, що його смерть, може, не має ні до чого стосунку? Отже, цілком ймовірно, ніхто тебе не переслідує.

Протягом останніх чотирьох діб ми перебирали, складали та відкидали гіпотези. Я ставав щодень пригніченішим, а Майя дедалі послужливішою, невтомно бігаючи туди-сюди з хатини у село за свіжими продуктами та пляшками содової, яких ми спорожнили вже аж три. Двічі кохалися. Проте я робив те люто, ніби прагнучи випустити пару, не отримуючи задоволення. Утім, я відчував, що чимраз дужче люблю це створіння, котре з тендітного дівчати перетворилося на вірну вовчицю, ладну загризти кожного, хто заміриться мене скривдити.

Допоки не прийшов оцей вечір: коли ми, увімкнувши телевізор, майже випадково наскочили на програму Корадо Ауджіаса[177], який розповідав про англійську передачу, яку саме вчора показували на BBC: Operation Gladio — «Операція “Гладіо”».

Ми дивилися вражено, не промовляючи ані слова.

Скидалося, ніби то була постановка Браггадочо. У програмі були всі припущення Браггадочо й навіть більше: розповідь ілюстрували кадрами та додатковими документами, йшлося про дуже відомих людей. Розповідали про злочини бельгійської stay-behind, коментували те, що прем’єр-міністри дійсно знали про існування організації «Гладіо» — утім, лише ті, кому довіряло ЦРУ. Приміром, прем’єрам Моро та Фанфані[178] ніхто нічого не розповідав. Ширмою видавалися заяви штибу: «Обман — стан ментальності й ментальність держави». Протягом усієї програми показували (дві з половиною години) Вінчигуерру, який про все розповідав, навіть про те, що ще до закінчення війни спецслужби союзників змусили Боргезе та членів його «Дечіма МАС» підписатися під обіцянкою співпрацювати з ними у майбутньому, щоб протистояти радянському вторгненню. А чимало свідків завзято підтверджували, що для такої операції, як «Гладіо», звісно, не могли вербувати колишніх фашистів; з іншого боку, всі знали, як у Німеччині американські спецслужби забезпечили безкарність навіть таким тварюкам, як Клаус Барбі[179].

У кількох кадрах з’являвся Джеллі, радо визнаючи, що співпрацював із спецслужбами союзників, хоч Вінчигуерра називав його затятим фашистом, тим часом Джеллі розповідав про свої справи, свої зв’язки та своїх інформаторів, навіть не переймаючись, що всі прекрасно розуміють, що він грав у подвійну гру.

Коссіга розповідав, як у 1948 році він, молодий солдат-католик, отримавши кулемет «СТЕН» та ручну гранату, був ладен діяти, якщо компартія не погодиться з результатами виборів. Потім знов показали Вінчигуерру, який вкотре спокійно заявив, що всьому крайньому правому крилу дозволяли дотримуватися стратегії створення напруги у суспільстві, щоб підготувати психологічно широкий загал до проголошення надзвичайного стану. Водночас чітко давав зрозуміти, яким чином «Новий порядок» та «Національний авангард» співпрацювали з головами різних міністерств. Депутати, які брали участь у парламентських розслідуваннях, цілком ясно говорили про те, як спецслужби та поліція плутали карти, коли траплялися різноманітні замахи, щоб завадити судовим розслідуванням. Вінчигуерра відверто зізнавався не лише у тому, що за терактом на майдані Фонтана стояли неофашисти, яких засудили як натхненників замаху, Джованні Вентура та Франко Фреда[180] з «Нового порядку», а й у тому, що над ними стояли ті, хто безпосередньо керував операцією з таємної служби у міністерстві внутрішніх справ. Потім розлого переповідав те, як «Новий порядок» та «Національний авангард» проникали у ліві об’єднання, щоб підбурювати їх до терористичних актів. Полковник Освальд Ле Вінтер[181], людина з ЦРУ, запевняв, що у Червоні бригади не лише проникали інформатори, а й що червонобригадники отримували накази від генерала Сантовіто[182] з SISMI — Військової розвідки та служби безпеки.

У скандальному інтерв’ю один із засновників Червоних бригад — Франческіні, якого заарештували одним з найперших, ніяково питав: чи, бува, за щиросерде зізнання його не заберуть виконувати якісь інші завдання? А Вінчигуерра й надалі запевняв, що «Національний авангард» мав завдання поширювати маніфести за Мао, щоб люди почали боятися тих, хто має прокитайські переконання.

Один з командувачів «Гладіо», генерал Індзеріллі, без вагань заявив, що при казармах карабінерів розташовувалися зброярні, і його люди могли вільно піти й узяти зброю, якої потребували (історія для бульварного роману), показуючи як упізнавальний знак половину тисячолірної банкноти. Певна річ, наприкінці заговорили про замах на Моро й про те, що агентів спецслужб бачили на вулиці Фані у час викрадення. А разом з ними чоловік, який на своє виправдання казав, що опинився на цій вулиці, бо друг запросив його на обід, лише незбагненно, чому він прийшов на зустріч о дев’ятій ранку.

Колишній голова ЦРУ, Вільям Колбі, певна річ, усе заперечував, але інші агенти ЦРУ, не приховуючи своїх облич, розповідали про папери, де навіть у подробицях зазначалися грошові винагороди, які організація платила тим, хто брав участь у кровопролиттях, приміром, п’ять тисяч доларів щомісяця платили генералові Мічеллі.

Як наголошували протягом програми, можливо, це все — непрямі докази, на основі яких неможливо когось засудити, але цього вдосталь, щоб збурити громадську думку.

Ми з Майєю були приголомшені. Те, що відкрилося, переважало будь-які фантазії Браггадочо.

— Безперечно, — казала Майя, — він теж казав тобі, що вся ця інформація вже давно відома, тільки широкий загал про неї забув, тож достатньо лише сходити в архів і скласти докупи шматочки мозаїки. Я сама не лише у часи студентства, а й коли писала про пристрасні романи, теж читала газету й, уяви собі, чула про усі ці речі, тільки от я теж забула, ніби кожне наступне викриття стирає з пам’яті попереднє. А досить було лише все витягнути назовні й скласти докупи, як зробив Браггадочо, а ось тепер і ВВС. Змішай і отримаєш два крутих коктейлі — невідомо, який з них тепер більш правдивий.

— Саме так. Проте Браггадочо ще й від себе додав, як-от про історію з Муссоліні чи убивство папи Лучіані.

— Гаразд, він був поведений на легендах і вбачав у всьому змови, але суті справи це не змінює.

— Святий Боже! — мовив я. — Ти розумієш, що кілька днів тому хтось убив Браггадочо, боячись, що все це випливе назовні. А тепер через цю передачу про все дізнаються мільйони людей?

— Любий, — мовила Майя, — саме у цьому твоє щастя. Припустімо, що дійсно існували якісь загадкові «вони» чи якийсь божевільний, які боялися, що люди знову пригадають усі ті події. Або випливе незначний факт, який не помітили навіть ми з тобою, дивлячись передачу, але який досі може заподіяти лиха якійсь групі людей чи якомусь добродієві... Так от, після цієї передачі ані «вони», ані божевільний не зацікавлені в тому, щоб убивати тебе чи Сімея. Якщо хочеш — ви обидва можете просто завтра розпустити язика у будь-якій газеті, розповідаючи про те, що вам наговорив Браггадочо. Вас сприйматимуть як фанатиків, які переповідають те, що побачили по телеку.

— Та, може, хтось злякається, що ми розповімо про те, що замовчувало BBC, — про Муссоліні та Лучіані?

— Добре, уяви, що ти пішов розповісти історію про Муссоліні. Вже у тому, як її виклав Браггадочо, ця оповідка видається малоймовірною, адже немає жодного доказу — лише неймовірні припущення. Тобі скажуть, що ти перебільшуєш, надихнувшись передачею з BBC, давши волю своїм особистим фантазіям. Ба більше, ти підіграєш їм, казатимуть: бачте, відтепер кожен інтриган вигадуватиме нову історію. Й увесь неспокій, спричинений цими викриттями, зведеться до того, що навіть історія BBC — це плід журналістських спекуляцій чи витвір божевільного розуму, достоту як теорія змови, у яку вірять ті, хто стверджує, що американці не літали на Місяць чи що Пентагон старанно приховує існування НЛО. Завдяки цій передачі всі майбутні викриття стануть нікчемними та смішними, адже ти знаєш (як там звалася та французька книжка?) la réalité depasse la fiction[183], й ніхто вже не спроможний вигадати нічого кращого.

— Отже, ти гадаєш, що я вільний?

— Певна річ, хіба не кажуть, що правда звільняє? Завдяки цій правді всі наступні викриття видаватимуться брехнею. Зрештою, BBC чудово прислужилася «їм». Від завтрашнього дня ти можеш ходити вулицями й розповідати, що Папа убиває та їсть дітей і що мати Тереза з Калькутти підклала вибухівку в експрес «Італікус» Болонья—Флоренція у 1974-му. А люди на те лише скажуть: «Невже? Кумедно», а потім повернуть в інший бік і далі робитимуть своє. Голову даю на відсіч, що завтра про передачу в газетах навіть не писатимуть. У цій країні нас ніщо більше не стривожить. Зрештою, ми пережили набіги варварів, розграбування Рима, бійню у Синегаллії[184], шістсот тисяч убитих у Першій світовій війні та пекло Другої світової. А що ті кілька сотень людей, для знищення яких знадобилося аж сорок років? Спецслужби, що зрослися з криміналітетом? Сміх та й годі, коли йдеться про Борджіа. Ми завжди були народом, який полюбляв кинджали та отрути. У нас імунітет, хай що нового нам розповідають — ми завжди скажемо, що чули й гірше, і, може, й те і те було брехнею. Якщо Сполучені Штати, спецслужби половини Європи, наш власний уряд, газети нас обдурювали, то чому ВВС не могло збрехати? Єдиний серйозний клопіт для порядного громадянина — це несплата податків, а ті, хто всім керує, все одно чинять так, як їм заманеться, тим паче, що на всіх одна годівниця. Амінь. Бачиш, два місяці з Сімеєм, і я теж стала хитрункою.

— То що ми тепер робитимемо?

— Насамперед, ти заспокоїшся, завтра я спокійно отримаю гроші за чеком, що дав Вімеркате, а ти забереш гроші з банку, якщо у тебе вони там є...

— Я заощаджував з квітня, тож у мене назбиралося майже дві платні, десяток мільйонів, плюс дванадцять, які мені позавчора заплатив Сімей. Я заможний.

— Чудово. Я теж дещо заощадила — заберемо все й чкурнемо.

— Чкурнемо? Чи ти гадаєш, ми можемо тепер пересуватися вільно й без страху?

— Так, але, може, ти захочеш пожити ще трошки у цій країні, де все відбуватиметься так, як і раніше? У якій, сівши у піцерії, боїшся, що поряд сидить шпигун, котрий працює на спецслужби чи збирається убити чергового Фальконе, може, навіть підірвати бомбу, коли ти його проминаєш?

— Та куди ж ми поїдемо, хіба ти не чуєш і не бачиш, що по всій Європі коїться те саме — від Швейцарії до Португалії. Чи ти хочеш втекти у Туреччину до «Сірих Вовків», чи, якщо тобі навіть дозволять, в Америку, де убивають президентів і, ймовірно, мафія просочилася у ЦРУ? Світ — жахіття, люба. Я б хотів зійти, але мені сказали, що не можна, ми з тобою в експресі, який не зупиняється на станціях.

— Серденько, пошукаємо країну, де немає таємниць і де все відбувається у білий день. Між Центральною та Південною Америками ціла купа таких країн. Ніхто нічого не приховує, всі в курсі — хто з наркокартеллю, хто очолює банди революціонерів, сидиш собі у ресторації, до тебе підходять друзі й знайомлять з таким собі чолов’ягою, бароном-контрабандистом зброї, гарний такий, поголений, пахучий, у білій накрохмаленій сорочці навипуск, офіціанти звертаються до нього: señor[185]те, señor се, а жандарм з цивільної гвардії[186] віддає йому шану. У цих країнах немає таємниць, усе коїться просто неба, поліція корумпована за статутом, уряд та злочинність взаємодіють задля здійснення конституційної диктатури, банки виживають завдяки відмиванню брудних грошей, і лихо тобі, якщо не збагачуєш їх власними грошима сумнівного походження. Адже тоді у тебе відберуть дозвіл на мешкання, місцеві вбивають одне одного, утім, туристів не чіпають. Можемо знайти роботу у якійсь газеті чи видавництві, у мене там є друзі, які пишуть про любовні стосунки знаменитостей — нормальна й чесна праця, якщо дивитися на неї з сьогоднішньої точки зору. Неправду напишеш, але всі про це знають і тішаться з того, а ті, чиї гріхи видаєш, виявляється, вже зробили це самі напередодні у телеефірі. Іспанець вчиться цього за місяць, а ми знайшли собі свій острів у південних морях, мій Тузитало.

Я ніколи не вмію самотужки щось розпочинати, але якщо хтось часом зробить мені пас, іноді у мене виходить забити гол. Майя поки що наївна, а мене роки вже зробили мудрим. Якщо усвідомлюєш, що ти невдатна людина, єдина втіха — вірити, що всі навколо — переможені, навіть переможці.

Тому я віддячив Майї.

— Люба моя, хіба ти не зауважуєш, що й Італія поволі стає такою ж, як ті країни, у які ти мрієш утекти? Якщо ми зможемо спочатку прийняти, а потім забути все, що нам розповіло BBC, отже, ми звикли втрачати почуття сорому. Хіба ти не бачила, як усі, хто давав інтерв’ю у вчорашній програмі, спокійно розповідали, як накоїли те і се, мало не сподіваючись, що ними зачудовуватимуться? Більше жодних барокових напівтіней, контрреформізму — всі незаконні оборудки відбуваються en plein air, ніби їх змальовують імпресіоністи: корупцію дозволено, мафіозі офіційно сидить у парламенті, міністр в уряді ухиляється від сплати податків, а за ґратами сидять албанці, що крали курей. Доброчесні громадяни й надалі голосуватимуть за облудників, бо не віритимуть BBC чи не дивитимуться програми на кшталт вчорашньої, бо втупляться у щось більш схоже на trash. Може, врешті, дивитимуться телекрамниці, які випускає Вімеркате, або якщо уколошкають якесь цабе, то спостерігатимуть за похороном з почестями. А ми у ці ігри не гратимемо: я знову перекладатиму з німецької, а ти повернешся до своїх журналів для coiffeurs pour dames[187] та стоматологічних приймалень. А далі — чудовий фільм увечері, вікенди отут на Орті, а всіх решту — до дідька лисого! Варто лише зачекати: щойно ставши країною третього світу, наша країна стане такою, у якій цілком можна жити, ніби кругом пляжі Копакабани, де жінка — цариця, жінка — володарка.

Саме Майя повернула мені спокій, віру в себе чи, принаймні, тиху зневіру у світові, що мене оточує. Життя можна стерпіти, досить лише вдовольнитися. Завтра, як казала Скарлет О’Хара (це ще одна цитата, знаю, але я більше не говоритиму від першої особи, дозволивши промовляти іншим), прийде новий день.

І острів Сан Джуліо знову виблискуватиме у сонячному промінні.