Номер нуль

III Вівторок, 7 квітня

Перша зустріч з редакторами.

Шість: ніби досить.

Сімей попередив мене, що мені не слід походжати редакцією, ставлячи надумані питання, але завжди бути на місці, щоб занотовувати все, що відбувається. Саме тому, щоб виправдати мою присутність серед редакторів, він повів мову так: «Панове, маємо нагоду познайомитися. Це пан Колонна — надзвичайно досвідчений журналіст. Він працюватиме під моїм керівництвом, а тому назвемо його помічником генерального директора; головне його завдання — переглядати всі ваші статті. Кожен з вас має досвід роботи у різних сферах: хтось працював у виданні крайнього лівого спрямування, а хтось набивав руку, скажімо, у La Voce della Fogna[18], а оскільки (як ви можете переконатися особисто) нас обмаль, як спартанців, то тому, хто писав лише епітафії, може, доведеться писати ґрунтовну статтю про урядову кризу. Тому нам потрібно уніфікувати наш стиль, себто якщо хтось із вас має слабкість писати «палінгенез»[19], то пан Колонна порадить вам не вживати цього слова, а підкаже слушний термін.

— Глибоке моральне відродження, — підказав я.

— Атож. А якщо хтось, описуючи драматичні події, напише, що ми перебуваємо в оці циклону[20], гадаю, пан Колонна завбачливо застереже вас, що, за всіма науковими довідниками, око бурі — це єдине місце, де панує спокій, коли навколо розгортається буря.

— Ні, пане Сімею, — втрутився я, — тоді я скажу, що треба вживати саме вислів «око бурі», бо неістотно те, що каже наука, адже читач цього не знає, натомість саме образ «ока бурі» означає для нього бути по зав’язку у нещастях. До такого розуміння його призвичаїли газетярі та телебачення. Так само, як вони ж переконали читача, що правильно казати süspàns та manàgment, коли слід би казати suspèns (і писати suspence, а не suspense) та mànagment.

— Чудовий приклад, пане Колонна. Треба писати мовою читача, а не інтелектуалів, які кажуть «закомпостувати проїзний документ». З іншого боку, якось наш видавець казав, що середній вік глядачів, які дивляться його телеканали (я маю на увазі вік розумового розвитку) — дванадцять років. У наших читачів вік інший, але завжди треба зважати на вік власних читачів: наші читачі матимуть більше п’ятдесяти років. Це порядні та чесні буржуа, які прагнуть, щоб панував закон та порядок, але спраглі до пліток та викривання різноманітного безладдя. Відштовхуватимемося від того, що читачів наших не назвеш запеклими читачами. Навпаки, у багатьох з них у домі не знайдеш і одненької книги, навіть при нагоді вони можуть повести мову про якийсь великий роман, який продається по світу мільйонними накладами. Наш читач не читає книг, але полюбляє думати, що у світі є великі дивакуваті письменники-мільярдери. Достоту як він ніколи зблизька не побачить довгоногу знаменитість зблизька, але прагне знати про всі її таємні романи. Тож нехай решта теж розповість про себе. Особисто. Почнімо з єдиної серед нас жінки, панянки (чи пані)...

— Майя Фрезія. Холостячка (або незаміжня чи single, називайте, як заманеться). Двадцять вісім років, от-от мала отримати диплом філолога, але мусила покинути навчання через сімейні обставини. П’ять років пропрацювала у бульварному журналі, крутилася у театральному середовищі, винюхуючи, хто з ким заводить пристрасний роман, а потім організовувала засідку для фотографів. Частіше доводилося переконувати співачку чи акторку вдати пристрасну дружбу з кимось, а потім приводити їх на зустріч з папараці (я маю на увазі прогулянки, тримаючись за руки, чи навіть поцілунок крадькома). Спочатку мені подобалось, але тепер мені вже набридло переповідати казочки.

— То чому, красуне, вирішили приєднатися до нашого сміливого проекту?

— Гадаю, щоденна газета писатиме про більш серйозні речі, й я зроблю собі ім’я завдяки інтерв’ю, які не стосуються чужих шалених романів. Я цікава й, гадаю, гарна нишпорка.

Вона була худесенька, але говорила у міру жваво.

— Чудово. А ви?

— Романо Браггадочо...[21]

— Дивне прізвище, звідки таке?

— Послухайте-но, це одна з нестерпних мук, яких я зазнаю у житті. Здається, англійською це слово означає щось погане, але, на щастя, у інших мовах — ні. Дід був знайдою, а тому, як ви знаєте, прізвище у таких випадках дає чиновник. Якби був садистом, назвав би і Фікаротта[22]. У випадку з моїм дідом, чиновник був лише наполовину садистом, і йому не бракувало певного культурного рівня... Щодо мене, то я фахівець зі скандальних викриттів, раніше працював у іншому журналі нашого видавця: “Cosa с’è sotto”. Але він так і не найняв мене у штат, платив окремо за кожну статтю.

А що ж до решти, то Камбрія ночами чатував у лікарняних приймальнях чи комісаріатах, щоб ухопити свіжу новину про якийсь арешт чи смерть у жаскій автокатастрофі, тож кар’єри собі не зробив. Лучиді з першого погляду видавався не гідним довіри, працював у виданнях, назви яких ніхто ніколи не чув. Палатино чимало років пропрацював у тижневиках, що писали про ігри та різноманітні загадково-містичні речі. Костанца працював головним техніком у друкарнях кількох газет, але газети на той час мали забагато шпальт. Ніхто не міг перечитати все перед тим, як віддати друкувати, тому навіть великі газети друкували Симону де Бовуар[23], Бодлера[24] чи Рузвельта[25], тож друкарські техніки ставали віджилими так само, як друкарський верстат Гутенберга[26]. Ніхто з цих попутників не мав захопливого досвіду. Міст Короля Людовіка Святого[27]. Вже не знаю, звідки їх Сімей відкопав.

А Сімей, щойно закінчили знайомство, окреслив головні риси нашої газети.

— Отже, газета буде щоденною. Чому «Завтра»? Бо звичайні газети досі розповідають про новини, які трапилися напередодні увечері, тому вони й звуться «Corriere della Sera», “Evening Standard”, “Le Soir”[28]. Нині ми вже дізнаємося всі новини за день у вечірніх випусках о восьмій. Тому у газетах завжди пишуть про вже відомі події, отож вони усе менш актуальні. У нашій «Завтра» про ці новини, які вже тхнуть рибою, ми, звісно, згадаємо та підсумуємо, але для цього вистачить і однієї колонки, яку можна прочитати за кілька хвилин.

— То про що ж розповідатиме газета? — спитав Камбрія.

— У наш час щоденна газета приречена на те, щоб бути подібною до тижневика. Ми писатимемо про те, що може трапитися завтра, пропонуючи аналітичні статті, додатки з розслідуваннями, несподіваними прогнозами... Наприклад, о четвертій вибухнула бомба, а завтра про це вже всі знають. Отож ми з четвертої до півночі, перш ніж посідати у машини, маємо відкопати чийсь ще невідомий коментар про ймовірних відповідальних, те, про що ще не знає поліція, а потім написати можливий сценарій розвитку подій, які, можливо, трапляться протягом наступних тижнів унаслідок того замаху...

Озвавсь Браггадочо:

— Але щоб розпочати такі розсліди о восьмій, нам у редакції потрібно щонайменше вдесятеро більше редакторів, ніж ми маємо зараз, окрім того, кошти готівкою, інформаторів тощо...

— Саме так. І коли газета насправді буде виходити, мабуть, достоту так і буде. Але спочатку, протягом першого року, ми маємо лише показати, що можна зробити. Можна зробити так, щоб номер нуль мав будь-яку дату, ставши прекрасним зразком того, якою була б газета кілька місяців тому, скажімо, коли заклали бомбу. У такому разі ми вже знатимемо, що трапиться згодом, але писатимемо так, наче читач ще цього не знає. Отже, всі наші сенсаційні повідомлення стануть нечуваними, дивовижними, я б навіть насмілився назвати їх пророчими. Тому замовнику треба пояснювати так: ось якою була б «Завтра», якби вийшла учора. Зрозуміло? А за бажанням, навіть коли бомбу ніколи не закладали, ми можемо видати номер, у якому напишемо, немовби це трапилось...

— Чи самі закладемо бомбу, якщо там це потрібно, — осміхнувся Браггадочо.

— Не кажіть нісенітниць, — застеріг Сімей. А за мить, ніби передумавши: — А як і захочете щось таке утнути, не ходіть до мене, щоб про це розповісти.

Коли зібрання закінчилося, спускаючись, я опинився у компанії Браггадочо. «Хіба ми раніше не зустрічалися?» — спитав він. Мені здавалося, що ні, а він казав, що можливо, набувши підозріливого вигляду, а тоді враз став звертатися до мене на «ти». Сімей у редакції щойно закликав усіх казати «ви». Зазвичай я тримаю дистанцію типу: «ми ж ніколи разом не спали», але, вочевидь, Браггадочо прагнув наголосити, що ми з ним — колеги. Я не хотів скидатися на людину, яка бундючиться лише через те, що Сімей назвав мене головним редактором абощо. З іншого боку, ця постать мене зацікавила, а мені саме нічого було робити.

Схопивши мене за лікоть, він повідомив, що ми йдемо чогось випити у заклад, який він добре знав. Його пухкі губи та трохи бичачі очі всміхалися так, що мені стало гидко. Він був лисий, як фон Штрогейм, потилиця у нього різко переходила у шию, але на обличчя скидався на Теллі Саваса, лейтенанта з фільму «Коджак»[29]. Ну от, знову процитував.

— Гарненька та Майя, еге ж?

Мені було ніяково зізнатися, що я позирнув на неї лише крадькома — я ж сказав, що від жінок тримаюся якнайдалі. Він посмикав мене за плече: «Не удавай із себе джентльмена, Колонна. Я ж бачив, що ти крадькома дивишся на неї. Як на мене, це наш тип. Відверто кажучи, нам годяться всі, головне — знати, з якого боку до них підійти. Як на мій смак, вона трохи худорлява, та ще й грудей не має, та загалом, мабуть, згодиться».

Ми дійшли до вулиці Торіно, до церкви, а потім він завернув праворуч на вуличку, яка стрімко повертала й була погано освітлена, на якій було кілька зачинених дверей і жодної крамниці, ніби про неї вже давним-давно забули. Там було затхле повітря, та, мабуть, то лише синестезія[30] через облізлі стіни, вкриті вицвілими графіті. Нагорі виднілася труба, з якої йшов дим, але неможливо сказати, звідки саме той дим, адже горішні вікна були зачинені, ніби там більше ніхто не мешкає. Може, то була труба з іншої будівлі, яка виходила на якусь іншу вулицю, тому ніхто не переймався тим, що задимлює покинуту вулицю.

Це вулиця Баньєра, найвужча у Мілані, звісно, не така вузька, як Rue Du Chat—que-Pêche[31] у Парижі, по якій майже неможливо пройти вдвох. Вона зветься вулиця Баньєра, але колись вона звалася Стретта Баньєра, а ще перед тим — Стретта Баньяріа, через те, що тут за часів римської держави було кілька громадських лазень.

У цю мить з-за рогу вигулькнула жінка з дитячим візком.

— Чи не знала, чи погано знає місцевість, — прокоментував Браггадочо. — Якби я був жінкою, я б цією вулицею не ходив, надто коли темно. Тут можуть штрикнути ножем ні за цапову душу. А прикро було б, бо курочка неабияка, типова матуся, готова віддатися сантехніку, озирнися, лишень, як вихиляє стегнами. Ось ми й дісталися кривавої ворожнечі. За цими брамами, з яких уже знято ґрати, мабуть, досі є покинуті льохи, а може, й таємні хідники. Тут у дев’ятнадцятому столітті такий собі Антоніо Боджа, добродій без професії та без копійки у кишені, затягнувши в один з цих льохів бухгалтера, буцімто щоб той перевірив рахунки, вдарив його сокирою. Жертва спромоглася вижити, Боджа заарештували, визнали божевільним і закрили у божевільні на два роки. Але, щойно вийшовши на свободу, він продовжує полювати на заможних простаків, затягує їх у свій льох, грабує, убиває й ховає у підземеллі. Сьогодні його б назвали серійним убивцею, але цей серійний убивця страшенно неуважний, залишає докази того, що торгував із жертвами. Тож врешті-решт його заарештовують, поліція розкопує підземелля, знаходить п’ять чи шість трупів, а Боджа вішають при Порта Лудовіка[32]. Його голову віддали в анатомічний кабінет у лікарні Оспедале Маджоре — саме у той час там працював відомий криміналіст Чезаре Ломброзо[33], який шукав доказів своєї теорії про те, що за черепом можна визначити спадкову схильність до злочину. Кажуть, що згодом череп поховали у Музокко, але хто зна, адже ті останки були ласим шматком для окультистів та сатаністів різного штибу... Спомин про Боджа тут існує й донині, ніби перебуваєш у Лондоні за часів Джека Потрошителя. Я б не хотів гуляти цими вулицями уночі, хоча це місце мене приваблює. Частенько приходжу сюди, коли призначаю тут певні зустрічі.

Вийшовши з вулиці Баньєра, ми опинилися на майдані Ментана, й Браггадочо, звернувши, повів мене вуличкою Моріджі, досить темною, але на ній було кілька крамничок та великі гарні брами. Ми дістались просторого майданчика з широкою стоянкою посеред руйновища.

— Бач, — мовив Браггадочо, — ліворуч — то руїни споруд, зведених ще римлянами. Зараз майже ніхто вже не пам’ятає, що колись і Мілан був столицею Римської імперії. Тому їх ніхто не чіпає, та й нікому нічого не потрібно. А шибки в отих будівлях за стоянкою повибивано бомбардуваннями під час останньої війни.

Будівлі з повибиваними вікнами не мали духу старожитності, притаманного античним руїнам, які вже упокоїла смерть. Натомість вони лиховісно споглядали крізь свої бентежні просвіти, ніби їх вразило вовчаком.

— Не знаю вже напевно, чи хтось намагався забудовувати ці місця, — казав Браггадочо, — може, їх заборонено забудовувати, а може, власникам вигідніше утримувати тут парковку, а не зводити будинки, які можна здавати в оренду. Але навіщо ж залишати сліди бомбардувань? Про мене, то тут страшніше, ніж на вулиці Баньєра, але місцина гарна, бо бачиш, яким був повоєнний Мілан, у цьому місті мало залишилося свідчень того, яким воно було майже півстоліття тому. Це саме той Мілан, який я прагну віднайти, у якому минуло дитинство та юність: війна закінчилася, коли мені було дев’ять років, але досі я часом уночі ніби знову чую гуркіт від бомб. Утім, тут лишилося не лише руйновище — поглянь за ріг вулиці Моріджі, ота башта стоїть ще з сімнадцятого століття, її навіть бомби не зруйнували. А внизу, ходімо, покажу, ще з початку двадцятого століття є таверна, зветься «Моріджі»: не питай, чому у назві таверни на одну літеру більше, ніж у назві вулиці. Але то, мабуть, у муніципалітеті, коли таблички з назвами вулиці чіпляли, — помилилися, адже таверна старша за вулицю, тому, мабуть, на таверні написано правильно[34].

Ми зайшли у заклад, де всі стіни пофарбовано у червоний колір. З облупленою стелею, з якої звисала стара люстра з кованого заліза, а над стійкою — оленяча голова, уздовж стін — сотня запилених пляшок, дерев’яні стільниці (ще не час вечеряти, — пояснював мені Браггадочо, — столи ще не застелили скатертинами, згодом їх застелять картатими червоними скатертинами, а коли захочеш попоїсти — треба підійти й прочитати меню на дошці, на якій пишуть від руки — як у французьких шинках). За столами сиділи студенти, кілька добродіїв, які колись належали до богеми: мали довге волосся, але не як у шістдесятників, а як у поетів, з тих, що колись носили капелюхи з широкими крисами та краватки Лавальєр[35], кілька стариганів, що увійшли у раж, тож годі було збагнути, чи вони сидять тут ще з початку століття, чи нові власники винаймають їх як масовку. Ми пощипали сиру, ковбаси, сала зі спеціями й випили справді гарного «Мерло».

— Гарно, га? — казав Браггадочо. — Ніби поза часом.

— Але чому тебе так принаджує цей Мілан, якого вже ніби й не повинно існувати?

— Я ж казав: хочу бачити на власні очі те, чого вже майже не пригадую, — Мілан мого діда та мого батька.

Він перехиляв келих за келихом, очі заблищали, він витер паперовою серветкою кільце від вина, яке залишилося на стільничці зі старого дерева.

— У мене поганий родовід. Мій дід був цабе при злощасному режимі, як то кажуть. А 25 квітня його упізнав партизан, коли він намагався завернути за ріг неподалік, просто на вулиці Каппуччо: його схопили й розстріляли просто там, за рогом. Батько дізнався про це значно пізніше, бо, дотримуючись дідових поглядів, у 43-му вступив до загону водолазів-розвідників «Дечіма МАС», його катували у республіці Сало[36], а потім на рік відправили у заслання у концтабір у Кольтано[37]. Він в останню мить накивав п’ятами, а справжніх винуватців так і не знайшли, а згодом у 46-му Тольятті оголосив загальну амністію, й трапилася історична суперечність: фашистів випустили на волю комуністи, але, може, Тольятті[38] мав рацію, адже треба було за всяку ціну повернутися до нормального життя. Утім, нормальне життя було таким, що мій батько, зважаючи на його минуле, з дідовою тінню за плечима, не мав змоги знайти роботу, живучи на утриманні моєї матері, яка була кравчинею. Отак він і животів поволі, випивав, тож зі спогадів про нього маю лише обличчя у червоній капілярній сітці з водянистими очима, коли розповідав мені про свої пристрасті. Він не намагався виправдати фашистів (на той час він уже позбувся ідеалізму), але казав, що антифашисти задля того, щоб засудити фашистів, наробили чимало страшного лиха. Він не вірив, що шість мільйонів євреїв отруїли газом у таборах. Себто я про те, що він не належав до тих, які досі кажуть, що не було ніякого Холокосту, але він не йняв віри в історію, яку склали визволителі. Як він казав, усі свідчення були перебільшені. Я читав, що дехто з тих, хто вижив у таборах, розповідали про цілі гори одягу замордованих заввишки більш як сотня метрів. Сотня метрів? Чи ти розумієш, казав він, що купа одягу заввишки в сотню метрів (позаяк, певно, височіє, як піраміда) мусить мати основу, що за площею переважає площу концентраційного табору?

— Однак він забув, що ті, хто стали свідками якоїсь страшної події, згодом, згадуючи про неї, здебільшого вдаються до перебільшення. Ти став свідком автомобільної аварії, тому розповідаєш, що трупи лежали в озері крові, але ж ти не маєш на увазі, що воно було завбільшки як озеро Комо, бо ж тільки хочеш сказати про те, що було багато крові. Тож уяви себе на місці того, хто пригадує найжаскіші події свого життя.

— Я не заперечую, що батько привчив мене не сприймати будь-яку звістку за щирісіньку правду. Газети брешуть, вчені брешуть, й сьогоднішнє телебачення бреше. Чи бачив ти минулого року у новинах сюжет про баклана, вимащеного дьогтем, який доходив страшною смертю у Перській затоці? А згодом виявилося, що саме того сезону бакланів у затоці бути не могло, а кадри взято з репортажів восьмирічної давнини, коли була війна між Іраном та Іраком. А дехто навіть казав, що бакланів узяли з зоопарку й вимастили нафтою. Мабуть, саме так вчинили зі злочинами фашистського режиму. Зауваж, я не дотримуюсь ідеології батька та діда, так само як і не заперечую, що убивали євреїв. Хоча, уяви собі, дехто з моїх кращих друзів — євреї. Та я вже нічому не довіряю. Чи американці дійсно на Місяць літали? Хіба не можливо, щоб вони все зняли у кіностудії, якщо зважити, що тіні астронавтів після приземлення на Місяці геть неправдоподібні? Й чи справді була війна у Перській затоці, чи нам показували кадри зі старих архівів? Ми живемо серед брехні, тож якщо ти усвідомлюєш, що тобі брешуть, мусиш постійно в усьому сумніватися. Я завжди, завжди сумніваюся. Єдине, у справжності чого є докази, — це оцей Мілан, що існував багато десятиліть тому. Місто дійсно бомбардували, між іншим, робили це англійці та американці.

— А що трапилося з твоїм батьком?

— Він напився до смерті, коли мені було тринадцять. Щоб звільнитися від тих спогадів, я, подорослішавши, вирішив кинутися у протилежний бік. У 68-му я вже мав більше тридцяти років, але відпустив довге волосся, вдягав сіро-зелену куртку з пуховою облямівкою на каптурі на майку й пристав до спільноти шанувальників китайської культури. Згодом дізнався, що Мао повбивав люду більше, ніж Сталін та Гітлер укупі, та ще й що, цілком можливо, у цій спільноті чимало провокаторів та агентів спецслужб. Тому я перетворився на журналіста, який тільки те й робить, що вишукує змови. Таким чином я уникнув (маючи небезпечні зв’язки) пастки червоних терористів. Так я перестав вірити будь-чому, окрім одного: що за нашою спиною завжди є хтось, хто нас обманює.

— А що тепер?

— А тепер, якщо газету розкрутять, може, я знайду місце для деяких своїх відкриттів... Я взявся за одну історію, яка... Окрім газети, може вийти ще й книжечка. А тоді... Утім, про glissons[39] згадаємо знову, коли на руках буде вся інформація... От тільки мені треба поспішати, бо потрібні гроші. Ті копійки, що нам заплатить Сімей, — то вже щось, але того не досить.

— Щоб жити?

— Ні, щоб придбати машину. Певна річ, доведеться брати на виплат, але й за те треба платити. Та ще й мушу купити її якомога скоріше, бо мені вона потрібна для розслідування?

— Стривай, ти кажеш, що хочеш заробити, провівши розслідування, щоб купити авто, але потребуєш авто, щоб проводити розслідування.

— Щоб мати змогу відтворити чимало подій, я мушу багато пересуватися, їздити у різні місця, може, розпитувати деяких людей. Не маючи машини, та ще й мусячи щодня ходити у редакцію, мені треба буде все відтворювати з пам’яті, працюючи лише головою. Та якби ж то був єдиний мій клопіт.

— А у чому справжня проблема?

— Власне, не те щоб я був нерішучим, але задля того, щоб збагнути, як слід вчинити, потрібно порівняти всі дані. Самі по собі окремі дані ні про що нам розповісти не в змозі, а от порівнявши все разом, можемо побачити те, що непомітне на перший погляд. Потрібно виявити те, що від тебе намагаються приховати.

— Ти маєш на увазі своє розслідування?

— Ні, я про вибір автівки.

Він почав малювати на столі, змочивши палець у вині, розставляючи, як у тижневиках, де друкують різноманітні загадки, ребуси чи кросворди, крапочки: як на сторінці, де, поєднавши правильно крапочки, отримаєш малюнок.

— Машина має бути швидкою, належати до певного класу, хоч я, звісно, не маю на увазі малолітражку, бо мені потрібне або передньопривідне авто, або нічого. Я мав на думці «Ланча Тема турбо 16v», вона одна з найдорожчих — майже шістдесят мільйонів коштує. Я міг навіть спробувати розігнати її до 235 км на годину, розігнавши її з нуля за сім та дві десятих секунди. Це майже найшвидший показник.

— Вона ж дорога.

— Справа не лише в цім. Треба ще й докопатися до тієї інформації, яку вони сподіваються приховати. Коли у рекламі машин не обманюють, то замовчують. Треба попорпатися у технічних схемах у спеціалізованих журналах, щоб дізнатися, що вона завширшки сто вісімдесят три сантиметри.

— Хіба то погано?

— Навіть якщо ти ніколи не звертаєш уваги, у рекламі завжди вказують, скільки автівка завдовжки, адже це, певна річ, важить для зручного паркування чи престижу, але рідко згадують про ширину, яка є дуже істотною, якщо у тебе маленький гараж чи вузьке паркувальне місце, не кажучи вже про те, що доводиться крутитися, як навіженому, щоб знайти просвіт, де припаркуватися. Ширина — одна з основних якостей. Треба брати до уваги автівки менше ста шістдесяти сантиметрів завширшки.

— Гадаю, такі бувають.

— Певна річ, бувають. Але у машині завширшки сто шістдесят сантиметрів тісно, й якщо поряд сидить ще хтось, то правий лікоть ніде подіти. Та й зручностей, притаманних широким авто, де клеми управління прилаштовані під праву руку, поряд з коробкою передач, там немає.

— Отже?

— Доводиться зважати на те, щоб панель приладів була багатофункціональною, щоб за її допомогою можна було керувати кермом, щоб не доводилося використовувати панель управління для правої руки. Ось тоді я звернув увагу на «Сааб 900 турбо», сто шістдесят вісім сантиметрів, максимальна швидкість 230 км/год, і ціна знижується до п’ятдесяти мільйонів.

— Це твоя машина.

— Так, але у самісінькому куточку тобі напишуть, що машина розганяється за вісім п’ятдесят, коли ідеальним вважається розгін за сім секунд, як у «Ровера 220 турбо», за сорок мільйонів, 168 см завширшки, максимальна швидкість — 235 км та розгін шість, кома шість секунд — справжній болід.

— Тож треба орієнтуватися на цю машину...

— Ні, бо лише унизу схеми тобі напишуть, що вона заввишки 137 см. Занадто низенька для такої огрядної людини, як я, машина майже для перегонів для піжонів, які хочуть влаштовувати спортивні перегони, коли «Ланча» заввишки сто сорок три, а «Сааб» — 144, у які сідаєш, як пан. Цього вистачить для піжона, котрий не читає технічних схем, які є ніби протипоказаннями до ліків у медичній інструкції до препарату, які пишуть дрібним шрифтом, аби ти не зауважив, що коли вип’єш їх, то помреш наступного ж дня. «Ровер 220» важить лише 1185 кілограмів: це небагато. Якщо наскочиш на вантажівку, тебе розчавлять, наче пусте місце, тож треба обирати серед важчих машин, у яких використовують армовану сталь. Звісно, я не кажу про «Вольво», яка є справжнім танком, утім, надзвичайно повільна, бо маю на думці щонайменше «Ровер 820 ТІ», дешевший п’ятдесяти мільйонів, 230 км на годину, вагою 1400 кг.

— Та гадаю, ти відкинув цей варіант через те, що... — озвався я, вже теж ставши нав’язливо прискіпливим.

— Бо там розгін 8,2 — це ж черепаха, а не спринтер. Як «Мерседес С 280», завширшки 172 см, й якщо не зважати, що ще й коштує шістдесят сім мільйонів, має розгін до сотні за 8,8. І доставка протягом п’яти місяців. На це теж треба зважати, бо серед решти, що я тобі назвав, декотрі доставляють за два місяці, а деякі можна забирати відразу. А чому відразу? Бо вони нікому не потрібні. Вони ніби враз тобі віддадуть «Калібру турбо 16v», 245 км на годину, повний привід, розгін до сотні за 6,8, 169 см завширшки й коштує трохи більше п’ятдесяти мільйонів.

— Пречудово, як на мене.

— Е ні, бо важить лише 1135 кг., тільки 132 см. заввишки, найгірша з усіх, годиться для грошовитого покупця-гнома. Але якби ж лише у цьому були проблеми. Не враховуючи багажник. Найпросторіша — «Тема 16v турбо», завширшки 175 см. Серед вузьких авто я спинився на «Дедрі 2.0 LX», яка має місткий багажник, але розгін лише 9,4, важить трохи більше 1200 кг, маючи швидкість лише 210 км/год.

— Отже?

— Я вже не знаю, об що головою битися. У мене в голові моє розслідування, а я ночами просинаюся, щоб порівняти характеристики автівок.

— Чи ти все напам’ять вивчив?

— Я понакреслював таблички, але біда в тім, що я завчив їх, і тепер усе зовсім нестерпно. Я вже почав вірити, що машини створені лише для того, щоб я не міг їх купити.

— А чи ти не занадто підозріливий?

— Підозр ніколи не буває забагато. Сумніватися, завжди сумніватися — лише так можна збагнути істину. Хіба не так каже наука?

— І каже, й робить.

— Гаразд, отже, й наука теж бреше. Згадай про те, як виникла теорія про холодний синтез[40]. Там брехали місяцями, а потім дізналися, що то все казочки.

— Але ж дізналися.

— Хто? Пентагон, який, мабуть, хотів приховати якусь халепу. А може, ті, що відкрили холодний синтез, мали рацію, а інші, що звинуватили їх у брехні, — обманюють?

— Щодо Пентагону та ЦРУ — згоден, та ти ж не віриш у те, що всі журнали для автомобілістів контролюють секретні служби заможної юдейської правлячої верхівки, котра ховається у засідці. Я намагався дістатися його здорового глузду.

— Та невже? — відповів він, гірко всміхаючись. — Вони теж мають стосунок до великої американської промисловості та семи сестер нафти. Саме вони по-звірячому вбили Маттеї[41], подія, до якої мені, може, й діла б ніякого не було, але це ж вони розстріляли мого діда, фінансуючи партизан. Бачиш, як усе між собою пов’язане?

Офіціанти вже застеляли скатертинами столи, показуючи нам, що час, коли можна було випити лише два келихи винця, вже сплив.

— Колись із двома келихами можна було сидіти хоч до другої години ночі, — зітхнув Браггадочо. — Але тепер і тут прагнуть грошовитих відвідувачів. Незабаром і тут, мабуть, зроблять дискотеку зі стробоскопічним освітленням. Наразі тут ще все справжнє, але вже тхне підробкою. Уяви, мені казали, що цим міланським закладом уже давно володіють тосканці. Я проти тосканців нічого не маю, може, вони теж непогані люди, але пригадую, як, коли був малим, розповідали про дочку наших знайомих, яка невдало вийшла заміж. Один кузен, пояснюючи, у чому причина, натякав: треба звести мур за Флоренцією. А мати додавала: хіба за Флоренцією? Відразу за Болоньєю!

Поки ми чекали на рахунок, Браггадочо промовив до мене майже пошепки:

— Чи ти мені грошей не позичиш? Я за два місяці віддам.

— Я? Та у мене, як і в тебе, — ані копійки.

— Звісно. Не знаю, скільки тобі платитиме Сімей, і знати права не маю. Це я так сказав, аби сказати. Утім, ти ж заплатиш за нас, га?

Отак я познайомився з Браггадочо.