Оріноко

9 ОТРУЙНІ ЗМІЇ

Отрута, яку підсипав у люльку чаклун, не завдала мені великої шкоди, і вже за півгодини я повністю отямився. Коли ми залишилися самі, Арасибо за допомогою Арнака пояснив мені хитрість чарівника. А саме: в бамбуковій люльці було два канали, відділені один від одного дерев'яною пластинкою. В одній був звичайний тютюн, а в другій — тютюн з отрутою, напевне, з якимсь поганим зіллям. Там, де тримаються за трубку, втаємничений міг непомітно для інших натиснути бамбук пальцем, таким чином затулити канал з отрутою і втягувати в рот лише дим з другого каналу, де був добрий тютюн. Той, хто цього не знав, вдихав дим з обох каналів і, вчадівши, втрачав свідомість.

— Це страшна отрута? — запитав я.

— Аякже! — запевнив Арасибо. — Якщо вжити її трохи більше, людині вже нічого не допоможе.

— А звідки ти, хлопче, про все це знаєш? — дивився я здивовано на Арасибо.

Каліка, якому подобалося моє здивування, посміхнувся широкою усмішкою:

— Я стежив за ним, шпигував, таємно вивчав його чари і засоби…

— Саме тому вони так не люблять Арасибо, — втрутився Арнак.

— Карапана і Конесо?

— Так. Якби можна було, вони задушили б його…

Хатина, яку призначив для мене головний вождь, стояла над рікою, приблизно за півмилі від оселі Конесо, а за кілька десятків кроків піднімався курінь, у якому поки що мав жити Манаурі. Коли наступного дня вранці, після ночі, проведеної на палубі корабля, ми пішли до моєї хати, першою річчю, яка потрапила нам на очі, був людський череп, що стояв під стіною на горбочку землі. Він огидно вишкіряв до нас зуби. Я здригнувся, вражений диявольським видовищем, і зараз же покликав товаришів. Охоплені жахом, вони оніміли, а потім разом захитали головами.

— Тут померла людина, — пояснював мені Арнак, — а це її могила і череп. Мерців у караїбів ховають в хатах, де вони мешкали за життя.

— Ти кажеш, у караїбів? Так це не аравакська хата?

— Ні, це стара хатина, і, напевно, жила тут якась караїбська родина. Ніхто з живих у такій халупі вже не може перебувати, крім духа вмерлого.

— То чому Конесо наказує мені тут жити? — здивувався я.

— Може, він вважає, — сказав Арнак, — що цей звичай важливий для нас, а до тебе, білого, він не має ніякого відношення…

— Я не вірю цьому! — буркнув Манаурі. Порадившись, ми вирішили, що в хаті з могилою я не житиму. Перебування в хатині, де колись мешкав небіжчик, не сподобалося мені, тим більше, що це могло б скласти в багатьох індійців думку про мене, як про блюзніра, і відстрашити їх.

Отже, тимчасово я оселився в курені Манаурі, а товариші разом зі мною і багатьма охочими з тубільців, не зволікаючи, почали будувати нове житло для мене. Робота посувалася жваво і весело, і вже опівдні стояла хатина, не набагато гірша від оселі самого Конесо, хатина з міцним пальмовим дахом, стійким проти бур, з трьома стінами з бамбука і четвертою відкритою, але захищеною від злив розложистим піддашком. Будинок, — вірніше, простий курінь, — був такий великий, що я наказав оселитись в ньому Арнакові і Вагурі — незмінним моїм друзям, а також і Педро.

Решта товаришів теж будували для себе якнайшвидше хатини, але не розкидано, а поблизу одна біля одної. Як видно, наш рід і надалі хотів триматися разом. І дивно, як у цьому будівництві халуп відбивалися, мов у дзеркалі, різні почуття і особисті прихильності. Так, наші негри поставили свої хатини зовсім близько від хати Манаурі, неначе особиста гвардія свого вождя. Арасибо ж волів утекти до мене і залишитися моїм найближчим сусідом; а з другого боку, теж біля моєї хатини, оселилася в курені Лясана з дитиною.

Коли надвечір нас відвідав Конесо, щоб подивитися, як ми влаштувалися, я скористався з цього і висловив йому кілька слів гіркої правди щодо хати з небіжчиком. Я сказав недвозначно, що маю сердиту вдачу, не прощаю зневаги, не завжди залишаю без відповіді заподіяну мені кривду.

— Кривду? — запитав він, вдаючи з себе дурня. — Тут не було ніякої кривди.

— А що? Безглуздий жарт, злісна пастка?

— Може й пастка, — признався вождь лукаво, а його м'ясисті губи неприємно посміхалися, — але не злісна. Це була проба сил людини!

— Один злісно підкладає мені отруту в люльку, інший посилає до заклятої хати… — кидав я Конесо.

— Тебе це дивує? — губи його все ще посміхалися, але розкосі очі стали суворіші, щось ховалося в них.

— Так, дивує: адже я передусім ваш гість, правда ж?

— Правда, гість, але який? Незвичайний! Не такий, як інші гості. Ти прийшов до нас із загадковою силою, і ми хочемо її випробувати!

— І для цього частуєте мене отрутою?

— Так! На тебе отрута діє, це ми тепер знаємо! І знаємо, що дух мерця сильніший за тебе! Ти боїшся його! Тобі страшно перед ним!

— Ти помиляєшся в цьому, Конесо!

— А хіба ти не втік із заклятої хати?

— Втік, аякже! Але не від страху перед духом, вір мені!

— Ого! — його одутле обличчя виражало глузливе недовір'я.

— Я шаную ваші звичаї і вірування! — говорив я далі, наголошуючи на словах. — Не хочу зневажати хати померлого! Це все!

Але мої слова не переконали Конесо. Він усе ще дивився на мене з недовір'ям, міряючи мене з голови до ніг пронизливим поглядом.

— Люди кажуть, що кулі з рушниць не беруть тебе…

— Нісенітниця!

— А постріли з луків не пробивають твого тіла, це правда?

— Дурниці! — відповів я, не на жарт розсердившись. — Я такий же смертний, як і всі інші, у мене все таке саме, як і у кожного іншого…

Конесо не спускав з мене підозріливого погляду, так і не вірив мені до кінця. Якось підозріливо нахилив голову, похитав нею раз, другий.

— У всякому разі, ти не заперечуватимеш, що в тобі є щось таке, чого в інших немає?

— Твоя правда, є! — підтвердив я живо.

— От бачиш!..

Він сказав це з тріумфом у голосі, але я зараз же його згасив:

— У мені є щось таке, це правда! Є більше досвіду! Я більше бачив на світі, більше ворогів зустрічав! Одних я бив, інші мене били — і саме від останніх я найбільше вчився… Вчився, чуєш, саме в цьому моя таємниця…

— Ти колись зустрічав ягуарів? — запитав він мене, змінивши голос, наче хотів захопити мене зненацька.

Я відповів спокійно:

— Один раз це було! Я зустрів ягуара на безлюдному острові. А потім ми втрьох, Арнак, Вагура і я, вбили його після жорстокої боротьби.

— То був король ягуарів! — буркнув Конесо багатозначно.

— А біс його знає!

— А до тебе приходив ягуар ночами у сні? — стримуючи подих, випитував вождь, наче суддя або слідчий.

— Снився, після того, як ми забили його, мені не один ягуар снився, — розреготався я. — А тобі нічого не сниться?

— Сниться, — буркнув він, — але інше, добре…

Розмову ми вели перед моєю хатиною, в тіні висунутого піддашка, і я так і не знав як слід, чи вдалося мені розвіяти його сумніви та підозри, чи ні. Боявся, що ні.

Раптом ми помітили Лясану, яка поверталася від річки до свого куреня, несучи на голові велику тикву з водою. Конесо побачив вродливу індіанку, і очі у нього округлилися від хтивості: вождь дивився, наче хотів зжерти її живцем.

— Ти тут? — звернувся він до неї здивований.

— Тут! — відповіла жінка і йшла далі, не звертаючи уваги на нашу присутність.

— Стій, Лясано! — покликав той. — Я щось тобі скажу! Твоє місце не тут!

— А де? — вона підвела до нього розгніване обличчя і пішла повільніше.

— Ти належиш до моєї хати! — заявив вождь. — Іди зараз же туди!

Лясана зміряла його не дуже ласкавим поглядом, але не могла повністю приховати свого страху.

— І що це тобі вдарило в голову!? — фиркнула.

— Не будь зухвалою, дівчино! Слухайся, йди!

— Не піду! — відповіла вона рішуче. — Я належу до роду Білого Ягуара, і тут моє місце, саме тут!

— Ні, підеш! — заверещав вождь. — Рушай! Швидко!

Її опір розлютив його. Видно, приваблива жінка дуже сподобалася вождеві, і він гострив на неї зуби!

— Зачекай, Конесо! — сказав я спокійно і схопив його за плече. — Поговоримо, порадимось по-людськи! Адже у араваків жінки мають свої права і вони не рабині чоловіків, так мені казали!

— Ну й що ж?! Що з того? — гнівно накинувся на мене вождь.

— Вона може робити все, що їй хочеться!

— Не зовсім! Вона ще молода. Мала чоловіка, але втратила його. У неї дитина. Вимагає опіки. Отже, плем'я повинно взяти її під опіку…

— Вона вже має опікуна! — відповів я.

— Кого?

— Мене.

Конесо задерикувато примружив очі.

— Ти хочеш сказати, що ти її чоловік? Але я знаю, що це не так!

— Це не так, але я взяв її під свою опіку, а це майже те саме.

— Вона хотіла цієї опіки?

— Хотіла! — голосно підтвердила Лясана і так войовниче хитнула головою, що її чорні локони аж розлетілися на всі боки. — І надалі хочу тільки його опіки!

Ми були не самі. Крім Арнака, свідками цієї розмови були кілька індійців з нашої групи і кілька чужих араваків, що засиділись у нас. Нахабні домагання Конесо дуже обурили особливо цих останніх. Вождь це помітив і визнав за краще трохи знизити тон і згорнути паруси.

— Ще побачимо! — пробурчав він під ніс і хотів іти.

— Слухай, Конесо! — затримав я його. — Справа досить ясна, і Лясана залишиться зі мною, але те, про що ти говориш, не зрозуміле!

— Що ти маєш на увазі?

— Ти ставиш нам різні перешкоди, а проте прийняв подарунки, одержав і шпагу, і коня. Чи тобі цього мало?

— Може й мало! — визивно засміявся він з власної дотепності.

— Я не розумію одного, — вів я далі. — Там, десь на півдні, мешкають грізні авакої і, здається, збираються сюди, до Оріноко, а ви замість того, щоб зібрати свої сили, марно тратите їх, мов божевільні сліпаки; ви, злісні і сварливі, сієте в племені ворожнечу, накликаєте на себе бурю, нещастя на всіх нас…

— Хто-о-о? — закричав Конесо розлючений. — Хто накликає? Ми? Ми сіємо ворожнечу?!

— А хто ж?

— Ви! Коли вас тут не було, ніхто не порушував згоди. Хто посіяв неспокій у племені, якщо не ви своїм прибуттям? Це ви у всьому винні!

Так говорячи одне й те ж і глузуючи з нас, він пішов, а ми лишилися, охоплені ще більшими сумнівами, ніж до цього. Кілька моїх гарячих товаришів запропонували покинути Серіму і закласти оселі над Іта-макою, за кілька миль від негостинного селища, вверх по течії річки. Але більшість, у тому числі й Манаурі, заперечували проти цього. Вони вірили, що поганий настрій вождів пройде і непорозуміння швидко вщухне.

Наступні дні ми нічого не робили — відпочивали. Їжі у нас було досить, бо мешканці Серіми непогано обжилися за два роки і щедро приносили нам свої запаси, дозволяли ходити на їх поля і збирати дозрілі плоди. Основну їжу араваків становили величезні корені рослини, яку індійці і Педро називали маніокою, — з неї спочатку видавлювали неїстівний сік, а потім уже споживали ці земляні груші. Чудово різноманітили їжу безліч плодів, — їх вирощували на оброблених ділянках біля хатин, росли вони і в пущі. Але найсмачнішою їжею була риба, якої аж кишіло в річці і майже в кожній калюжі. А крім того, ми не відчували нестачі і в м'ясі, починаючи від диких кабанів аж до гусениць, що гніздилися в трухлявих пнях.

Уже через кілька днів люди нашої групи почали втручатися в повсякденне життя селища. Байдикування було не для них. Отже, коли одні шукали відповідно затишних місць, де б викорчувати дерева і обробити маленьке поле, інші йшли до води і різними способами ловили рибу: вудочкою, вершею, а то і просто загороджуючи струмок. А були й такі, що стріляли по рибі з луків або глушили її отрутою. Інші йшли до лісу збирати плоди чи полювати на звіра, з останніми був і я, щасливий, що нарешті потрапив у свою стихію.

Шхуну ми завели по річці до нашого селища і поставили її на якір біля берега прямо напроти моєї хатини. Йшлося про те, щоб корабель був поблизу і завжди на очах, бо в його люках зберігалися всі наші запаси і речі, здобуті в іспанців.

Небезпека, яка загрожувала від акавоїв, не дозволяла мені відпочивати, і я кілька разів проводив заняття з вогнестрільною зброєю. Стрільці вчилися охоче, аж серце моє радувалось. Отож, коли вони набули достатніх навичок, я дозволив брати рушниці на полювання. Індійці вважали, що в пущі зручніше користуватися луками і стрілами, ніж вогнестрільною зброєю, але все ж таки вони брали її, чіпляючи собі через плече, бо це, на їх думку, надавало більшої краси чоловікові, викликало до нього більшу пошану.

У вільний від походів у ліс та на річку час ми не забували занять і з вогнестрільною зброєю і з луком, списом, палицями, духовою рушницею, про яку я досі не мав уявлення. Це бамбукова труба завдовжки вісім-дев'ять футів, з якої на досить значну відстань видувалися маленькі отруєні стріли. Нас усіх охопила своєрідна гарячка змагання, а деякі стрільці добилися виняткових успіхів у навчанні.

Конесо і його підспівувач Пірокай з самого початку намагалися роз'єднати нашу громаду, щедрими обіцянками відтягнути од нас людей, але мало чого досягли. Наміри їх, за винятком двох випадків, провалилися. Наші люди хотіли бути разом, почували себе справді єдиним родом, єдиною сім'єю, і я незабаром зрозумів, чому це так: справа була не лише в спільному досвіді і пережитій разом недолі, не в тому, що всі встигли зжитися між собою; причиною цього не був я, моя зброя і навантажений корабель. Ні! Справа полягала, насамперед, у тому, що вони були тепер інші, не такі, як решта араваків. Ці люди, пошарпані долею, кидані по світу, пішли вперед у своєму розвитку, зміцніли і загартувалися, в їх жилах жвавіше текла кров, у них було більше життєвої сили, пружності, рухливості, вони більше цікавилися життям, сильніше прагнули радощів життя, ніж їх земляки, що засиділися тут у пущі.

Спритність і дотепність моїх товаришів справляли на багатьох жителів Серіми магічний вплив. Останні, звичайно заспані, ліниві, слабкі духом, тепер немовби прокинулись від сну і жвавіше почали думати. Те, що найближчі родичі членів нашої громади Білого Ягуара прийшли до нас і оселилися з нами, було цілком зрозумілим! Але й інші араваки горнулися до нас, ніби їх притягала якась невідпорна сила. Як вони шукали нашої дружби, шукали поради і веселої розмови, як охоче поселилися б назавжди десь поблизу наших осель! Але Манаурі був проти цього, бо не хотів підбурювати заздрості вождів, які й так уже скоса поглядали на нас.

До пущі на полювання ми ходили вдвох або втрьох: я і, звичайно, Арнак, Вагура чи Педро, а часом і Лясана, особливо після того, як її мати переселилася до нас. Тільки тепер я почав переживати те незвичайне, шалене почуття, яке справляла на мене навколишня пуща. На півночі, у рідному мені віргінському лісі, були різні дерева, але хіба можна було порівнювати їх з багатством і надзвичайною різноманітністю тутешніх рослин? У віргінських лісах була сувора гущавина, але чи можна було її порівняти з цією плутаниною, з пишністю, з нагромадженням невблаганних гілок, листя ліан, колисок, де так важко навіть крок зробити, де все наче сковувало людину, пригнічувало її тіло, навіть давило на розум і серце? На перший погляд — нерозумний відразливий хаос, але, коли досвідчений мисливець уважніше вдивлявся, то бачив у цьому нібито хаосі розум природи і її мудрі закони життя, відчував її дику красу, ще більше, починав упиватися її чудовою, терпкою розкішшю. Але ніколи не знав мисливець, чим для нього, людини, була ця неосяжна гущавина — ласкавою подругою чи невблаганним ворогом.

Звірів у цій пущі була сила-силенна, але не легко було їх знайти, а ще важче полювати на них. Їх ховала зелена заслона, а до того ж тонка чутливість допомагала їм здалека почути ворога, який продирався крізь хащі. В пущі були стежки, людські і звірині, і тільки вони допомагали тихенько підкрадатись і наближатися до звіра.

У полюванні особливо приваблює відчуття великої несподіванки, яка стереже мисливця за кожним кущем, очікування непередбачених випадків. З цього погляду пущу над Ітамакою можна була назвати справжнім вимріяним місцем для полювання, раєм, чарівною колискою незвичайних зустрічей. Яких тільки звірів, яких дивовижних створінь не було в цій лісовій гущавині!

Крім ягуара, перед мисливцем, могли раптово з'явитися інші хижі представники сімейства котячих, зокрема схожий своєю мастю на лева звір, якого Педро називав пумою. Під постріл могли вискочити і олені гуасупіта, і дикі кабани сагвіно — з глибини лісу, і морські свинки — з берега ріки, і машаді — величезні звірі з твердою, мов щит, шкірою і довгим, як у дивовижного слона, носом, і незліченні зграї різноманітних мавп. Мисливець міг би зустріти тут і хатеку, звіра, цілком вкритого панциром, і інше страхіття — таманоа, мурахоїда з безглуздо довгою мордою і такими міцними кігтями на передніх лапах, що роздирали людину надвоє, а також побачити ще більше чудо — унау — чотириногу надзвичайно ліниву тварину, що майже нерухомо висіла під гілками дерев.

А крім цього, різні черепахи, водяні і лісові, а ящірки, зокрема, гуани, схожі своїм виглядом на дракона, але трохи менших розмірів, а незліченна кількість отруйних змій і удавів, а зрадницькі каймани-крокодили, які причаїлись у тихих водах; і в тих водах, крім безлічі їстівних риб, водилися ще різні чудовиська: і плоскі сіпарі з отруйною колючкою у хвості, і невеличкі риби хума, страшенно кровожерливі, і ярінга, про яких індійці розповідали таке, що здавалося мені справжньою казкою, і невеличкі потвори, які, ледве доторкнувшись до людини, вражали її, наче блискавкою, аж до непритомності. А неосяжний, барвистий світ тисячі птахів на землі і над землею, світ щебетливий, чарівний, веселий, над яким високо в небі кружляв і панував похмурий володар: велетенський орел з чубатою головою, напівлегендарний мезіме, непереможний винищувач мавп та інших звірів, силач, який, мабуть, міг би підняти в повітря і п'ятнадцятирічного хлопчика.

Араваки, які вже два роки жили над річкою Ітама-ка, не приховували від мене таємниць пущі, отож чого тільки я не наслухався про її чудеса. Важко часом було відрізнити, де правда, а де вигадка, бо вони однаково застерігали мене як від ягуара, так і від канайми, про якого я вже знав, що це тільки дух помсти. Однаково докладно описували індійці мені злісних ящірок гуана і вигляд лісовиків — волохатих істот з витріщеними очима, істот, яких вважали за лихих духів померлих. Розповідаючи про випадки нападів на людей величезного змія комуті, що справді жив по берегах річок, араваки так само описували мені і водяних потвор маікісікірі, які показувались тільки жінкам і ніколи чоловікам, істот, страшенно завзятих до жіночої статі. І тільки пізніше я довідався, що маікісікірі — це водяні духи. Отак-то світ дійсності і світ уявлень переплуталися в одному клубку, і, входячи в безкраю пущу, я ніколи не знав, де загроза небезпеки межує з чарівною красою, де дійсність, а де марево.

В той же час це почуття непевності напувало мене дивною і невимірною насолодою, як усе, що було в цій пущі.

Навколо нашої хати водилося дуже багато огидних гадюк, причому отруйних. Особливо поблизу стежки, що вела від нас у пущу, і саме на ній ми вбивали їх щодня по кілька штук, але наступного дня знову стільки ж нових потвор лазило по землі.

— Що це вони нас так полюбили? — питав я, обурюючись жартома. — Може, вони падають з неба?

Друзі ніяково дивились один на одного, наче відчуваючи в цьому свою провину або соромлячись за таку негостинність їхньої природи. Всі намагалися пояснити мені, що часом тут так буває: в усій околиці можна не знайти жодної гадюки, а в деяких місцях їх незліченна сила. Манаурі навіть пригадав, як колись, багато років тому, він натрапив на таке місце, де грілося на сонці кілька десятків змій, і були то самі сороройма, найотруйніші з отруйних. Він швидко втік, але багато днів тільки від згадки про них у нього аж шкіра на тілі терпла.

Не знайшовши іншого виходу, я мусив «просити пробачення» у високих іспанських чобіт і взути їх для безпеки, бо зуби змій такої шкіри не прокусять. А мати Лясани, жінка дуже добра, допомогла біді по-своєму: вона привела з собою прирученого туюю, величезного лелеку з чорною головою і таким же дзьобом, завзятого винищувача всяких гадин. І справді, як тільки з'явився лелека, гадюк на стежці трохи поменшало.

У нас стало звичаєм щоранку відвідувати палубу шхуни і сховище, де зберігалися барильця з порохом. Я завжди туди заглядав, перевіряючи, чи все в порядку. Через місток, який я перекидав з берега на борт корабля, разом зі мною збігав на палубу рябий пес, веселий вартовий нашої оселі.

Якось одного разу песик, скочивши у сховище першим, якось жалібно запищав і негайно вискочив звідти, страшенно переляканий. В погоню за ним вилізла невеличка чорна змія, поцяткована бронзовими плямочками. Вона була отруйна, це я відразу побачив по серцевидній формі її голови. Ледве встиг відскочити. На щастя, у мене була палиця в руці. Я раз і другий перетяв гадину по лобі і вбив її. Але із сховища вилізла ще одна змія, така ж небезпечна, як і перша, а біля керма я побачив і третю. Вона, згорнувшись у клубок, підняла голову і готувалася кинутись на мене. Її маленькі очиці були налиті люттю. Та мені легко вдалося покінчити з гадюками, бо на палубі вони не могли швидко пересуватися. Вони лише тоді були загрозливі, коли недосвідчена людина підходила близько до них.

Присутність цих гадин на кораблі не можна було пояснити випадковістю. З усіх чотирьох боків шхуна була оточена водою і з'єднувалася з берегом тільки тоді, коли перекидали на неї місток. То звідки ж на кораблі могли взятися страшні гади? Може, їх хтось підкинув, той, хто знав про мої відвідини корабля і важив на моє життя?

Все це було дивним, а гадини жахливі. Пес, якого, безперечно, гадюка дряпнула зубом, добіг тільки до берега. Раптово, ні з того ні з сього, він упав. Життя билося в ньому ще з хвилину, може дві. Жахливі судороги зводили його тіло, з рота виступила кривава піна. Кров текла навіть з вух і очей; потім він затих. Я переконався в диявольській, смертельній дії отрути і одночасно усвідомив собі, що якби не обігнав мене цей мимовільний рятівник, то не він, а я лежав би тепер мертвий. Я не з боязких, але відчув, що в мене мурашки побігли по спині.

Хоч я не відкрив друзям своїх підозрінь, які виникли у мене, вони зразу ж самі прийшли до висновку, що це діяла ворожа рука. Але чия? Не важко було й догадатися. Тепер велика кількість змій на стежці усім здалася підозрілою, не зв'язаною з природними умовами.

— Так, це він, це його робота! — ствердив Арнак. Хлопець став похмурий і обвів навколо уважним поглядом, немов шукаючи ворога, який сховався в хащі.

— Зараз його там немає! — посміхнувся я. — Мабуть, він тільки вночі підкидає нам гадів…

— Ти кажеш підкидає? — недовірливо запитав Манаурі.

— А хто ж це міг би зробити, як не він, Карапана? — здивувався я.

— Він, саме він! Тут не може бути ніякого сумніву. Тільки чи сам він їх підкидає?

— Якщо не сам, то його помічники…

— І це теж сумнівно, Яне!

— Цього я вже не розумію! То звідки ж тут беруться змії?

Обличчя Манаурі стало неспокійне і сумне.

— Але ж він чаклун, — натякнув вождь у відповідь.

— То ти думаєш, що він чарами притягає сюди цих гадів? — вигукнув я.

— Він багато що може! Це великий, небезпечний чаклун! — відповів Манаурі, обминаючи моє попереднє питання.

Виявилося, що вождь поєднує появу змій на стежці і на кораблі з лихими чарами, а інші товариші, за винятком Арнака, немовби поділяють його віру. Чари для індійців — величезна сила, з якою, на їх думку, боротися безнадійно. І саме тому я дуже розхвилювався, боячись, як би араваки — мої товариші не відступилися від мене перед цією вищою силою, або принаймні не занепали духом, вважаючи, що проти чаклуна нічого не можна зробити. Але мої побоювання були безпідставні: друзі й не думали відступати і занепадати духом, а чому саме — вони, не зволікаючи, пояснили: Карапана грізний, але я, Паранакеді, англієць і до того ще Білий Ягуар, отже, я маю свої чари і володію не меншою силою для того, щоб відвести закляття чаклуна.

— То ви думаєте, що я подолаю його?

— Подолаєш, подолаєш! — відповіли вони.

— Його лють я хочу перемогти певнішою зброєю, ніж чари.

— Але немає певнішої зброї! — вигукнули відразу кілька уважених індійців. — Якою ж?

— Та хоч би пильністю.

Зневага відбилася на їх обличчях:

— А, розуміємо!..

— А ви в цьому мені допоможете?

— А як же інакше? Ти ж наш Білий Ягуар! Друг! — запевняли вони. — Допоможемо.

— То я дам вам рушниці, і вночі ви будете підстерігати мерзотника! Побачимо, як він витримає наш свинець!

Але індійці не хотіли робити цієї спроби. Нічна стрілянина не подобалась їм, і взагалі вони не хотіли гнівати таємні сили. Вночі вони воліли спати, а не полювати на когось страшного, і всі постановили тільки на тому, щоб зміцнити варту і старанніше винищувати змій.

Коли наступного дня на світанку я вирушив на полювання з Педро і Арнаком, на тому місці, де стежка входила у пущу, ми раптом зупинилися як вкопані. Поперек стежки, наче загороджуючи нам дорогу, лежало кілька маленьких фігурок, невдало виліплених з глини, наче їх робила дитяча рука. Ледве помітивши їх, Арнак притаївся і різким жестом спинив нас, наказуючи не йти далі. Дуже збентежений, що рідко бувало з ним, хлопець втупив погляд у фігурки.

Величиною в палець чи півтора пальця, вони зображали собою різних звірів, а саме: ящірку, маленьку жабу, змію, ще якогось звіра, пташеня і навіть скорпіона. Всі вони були поставлені головами в наш бік, і, придивившись уважніше до них, я помітив, що у кожної фігурки була огидно спотворена якась частина тіла: то сплющена голова, то напіввідірвана лапа, то переламаний хребет, то видовбані очі.

— Не підходьте ближче! — шепнув Арнак переляканим голосом.

Я подивився на друга, здивований його поведінкою.

— Знову ці непотрібні чари? — запитав я.

— Так, чари! — підтвердив він.

— І на тебе вже вплинули? — сказав я докірливо. — Арнак! Арнак, любий! Це ж дурниці!

— Ні, Яне! — заперечив він серйозно. — Це вже не дурниці! Якщо чаклун хоче когось знищити, то такі закляті фігурки розкладає йому на стежці.

— А навіщо розкладає?

— Щоб послабити його волю, вразити серце, сплутати думки…

— А я йому потопчу ці чари, — відповів я.

— Не роби цього! Вони можуть бути отруєні і отрута крізь чоботи перейде в тіло…

За хвилину Арнак наче трохи охолов від першого враження, у нього поясніло обличчя, і легка посмішка з'явилася на устах.

— Ні, Яне! — сказав він спокійно, щоб мене задобрити. — Ти ж мене вчив, що це лише забобони, і твоя наука не була даремною! Але тут не вигадки, бо видно, як завзято полює на тебе Карапана. І це непокоїть мене…

— А звідки ти знаєш, що він тільки на мене заміряється, а не на всіх нас?

— Дивись!

І він очима показав на місце, що було за кілька кроків од тих фігурок. Я побачив на стежці ще одну глиняну фігурку звіра.

Фігурка, трохи більша, ніж усі інші, зображала хижака — ягуара, пофарбованого в білий колір, тобто — білого ягуара. Ага, це вже стосувалося саме мене. Маленький спис наскрізь прошивав груди звіра — напевно така доля була визначена й мені. На всі ці загрози і лякання фігурками я тільки знизав плечима, але в цьому впертому переслідуванні мимовільно відчував щось диявольське. Може й я почав уже піддаватися згубному впливу чаклуна?

Тимчасом Арнак зламав шматок гілки і почав з усіх сил бити нею по фігурках, поки не розтовк їх на порох, який старанно вимів із стежки. Він хотів зробити те саме і з фігуркою ягуара, та я стримав його, бажаючи взяти її собі на згадку. Хлопець заперечливо захитав головою, але потім погодився.

— Тільки пам'ятай одне, — застеріг він мене. — Не торкайся її!

Ми прив'язали фігурку на тонкій ліані і повісили її на гілку куща, щоб забрати, як повертатимемось.

Коли через кілька годин ми поверталися тією самою стежкою, нас чекала нова несподіванка: фігурки не було. Під час нашого полювання її хтось забрав. Ніхто з нашого роду цього б не зробив. Значить, тут, поблизу наших хат, кружляв хтось чужий. Лісова гущавина, що оточувала нас високою стіною, ховала від нас похмуру таємницю, і в цій непрохідній плутанині ми були безпорадні.

— Білий Ягуар з пробитим серцем у ворога в руках! — сказав Арнак. — Бережи своє серце!

— У мене серце здорове, як у коня! — засміявся я.

І справді здоров'я у мене було чудове, прямо перло з мене, аж дивно, бо в цих гарячкових випарах повинні були гніздитися численні хвороби, найкращим доказом чого були самі індійці; багато з них хворіло різними гарячками та іншими лихими недугами.

На другу чи третю ніч після того, як ми зустріли ворожі фігурки, я прокинувся і вже ніяк не міг більше заснути. Від близької пущі долинала якась гомінлива музика, біля ріки заспівувала інша капела, така ж галаслива, а в очеретяних стінах халупи шелестіли якісь ящірки чи інші тваринки. Сон зійшов з повік, різні думки снували в голові. Чаклун із своєю незрозумілою завзятістю добився того, що становище з кожним днем ставало обурливішим, треба було робити якісь рішучі кроки. Але які?

Раптом я весь напружився і прислухався. Лежав я під самою стіною на ложі з гілок, накритих шкірою. І саме над собою я почув щось таке, що, як мені здалося, відрізнялося від звичайного навколишнього шелесту. То було якесь особливе шарудіння, немовби скрипів очерет, що його обережно розсували. За хвилину я майже переконався, що хтось стоїть знадвору біля хатини і з силою робить отвір у стіні халупи. Я вже хотів скочити на ноги, щоб вибігти і спіймати таємничого гостя, коли щось упало мені на живіт, і я застиг нерухомо. Я мав щастя, що не перелякався і не здригнувся: то була змія. І те, що я не спав, урятувало мені життя.

Змія була не дуже велика, завдовжки не більше як півтора фута. Впавши, вона причаїлась і лежала на моєму тілі, наче не знаючи, що робити далі. Я ледве дихав, а серце страшенно билося. Останніми днями я вже вивчив цих гадин, тому добре усвідомлював собі, що досить мені ледь-ледь ворухнутися, і розлючена потвора вкусить мене отруйним зубом.

За хвилину, яка здалася мені цілим століттям, змія розгорнулася і почала повзти. Я відчув її слизькість і напружував усю силу волі, щоб не ворухнутися. Вона злізла з мого живота, але далеко не відповзла. Помаленьку пересувалася вздовж мого тіла, потім навіть обвернулась кільцем навколо моєї ноги і так відпочивала кілька хвилин. Я перечекав і це, після чого гадина злізла з мого ложа.

Я полегшено зітхнув, увесь був у поту. Лише за кілька хвилин кров почала як слід пульсувати і до мене повернулась нормальна здатність мислення.

Все це діялося в густій темряві, в якій не було нічого видно. Безпосередня небезпека вже не загрожувала мені, але я знав, що повністю від неї ще не звільнився. Гадина була десь поблизу, може притаїлася за кілька дюймів од мене. Я не наважувався ні поворухнутись, ні навіть гукнути товаришів, що спали в гамаках.

Так я провів кілька годин не рухаючись, доки не почало світати. Коли світло смугами пройшло в середину хатини і розігнало темряву, я роздивився навкруги. Змії ніде не побачив. Прокинулися товариші. Я розповів їм про те, що трапилось. Усі схопилися.

Довелося перетрусити майже всі речі, оглянути в хатині всі кутки, перш ніж ми знайшли гадюку. Вона заховалася недалеко, серед гілок під моєю постіллю. Це була виключно отруйна і хижа змія. Потрапивши в пастку, вона кидалась на нас. Швидко і безпомилково треба було вдарити києм, щоб знешкодити її.

Біля мого ложа було видно отвір в очеретяній стіні, доказ досить багатомовний. Це був уже справжній замах на життя. Всі зрозуміли важливість даного моменту і потребу ефективнішої, ніж до цього часу, оборони. Ніхто вже не заперечував проти того, щоб виставляти вночі варту і стріляти, якщо знову підійде непрошений гість.

— Я стежитиму! — першим оді звався Арасибо. Очі його палали від ненависті.

— Ми всі будемо стежити по черзі! — відповів Арнак.

— Я перший! Цієї ж ночі! — впирався кульгавий.

Він був косоокий, а вночі треба мати добрі очі! Але товариші пояснили мені, що в Арасибо були котячі очі. Отже, на ніч я приготував для нього мушкет, набитий шротом, і наказав стріляти лише тоді, коли ворог наблизиться не менше, як на тридцять кроків. А щоб не забити випадково когось свого, перш ніж стріляти, окликнути його, щоб переконатися, хто саме.

— Я вже впізнаю, хто! — буркнув Арасибо.

Увечері ми застерегли найближчих сусідів, щоб не підходили вночі до нашої хати і до стежки, яка веде в пущу.

Близько опівночі нас збудив постріл. Ми вибігли надвір. Арасибо гукав, що він вистрілив у людину, яка підкрадалася до нашої хати.

— Ти окликнув його? — запитав я каліку.

— А для чого?! Це був ворог!

Ми вмить розпалили факели і побігли на те місце, куди вказав Арасибо. Там нікого не застали. Стрілець або не влучив у ціль, або поранив, а може йому просто примарилося.

Коли розвиднілося, ми ще раз оглянули це місце. І на цей раз легко знайшли сліди крові. Арасибо торжествував. Крові було багато.