Оріноко

15 НІЧНИЙ ПОХІД

Незабаром до мене підійшла мати Лясани і з якимсь загадковим виразом обличчя і пошепки повідомила, що вона тільки що повернулася з пущі, де збирала зілля. На узліссі її зустрів старий Катаві, який проживає там, де наша ріка (Ітамака) впадає у Велику Ріку (Оріноко), і наказав їй передати мені, щоб я прийшов до нього в ліс. Він хоче розповісти мені щось дуже важливе. Але Катаві попередив, що все повинно залишитися в повній таємниці.

— Чому він сюди сам не прийде? — запитав я, підозріваючи тут якусь хитрість, якої стара не помітила.

— Не хоче, щоб його тут бачили. Мабуть, дуже важлива справа.

— Катаві? А хто він? Ти його знаєш?

— Знаю, знаю його добре. Він свій. Добрий чоловік і ненавидить чаклуна. Піди до нього, бо йому ніколи…

Я розповів про це Арнакові і Вагурі; хоча вони добре й не знали Катаві, але ставилися до матері Лясани з повним довір'ям.

— Ходімо втрьох, — запропонував Вагура, у якого від зацікавлення аж очі палали.

Ми пішли озброєні, як на полювання. В умовленому місці зустріли Катаві. Це був літній індієць, ще досить бадьорий. Займався він риболовством. Хатина Катаві стояла на п'ятій милі вниз по течії річки. Для обережності відійшли од місця зустрічі на кількасот кроків, уважно вдивляючись у гущавину, хоч індієць здавався чесним і викликав довір'я. За нами ніхто не стежив.

— Говори, Катаві, — підбадьорив я його, коли ми всі четверо вже стояли в затінку великого дерева.

Катаві був, можливо, добрий рибалка, але нікудишній оповідач. Його треба було слухати уважно і з маси зайвих слів виціджувати, мов через сито, справжній зміст розповіді. Чим далі розповідав Катаві, тим з більшим напруженням і здивуванням ми його слухали.

На світанку цього дня Катаві ловив рибу і побачив на річці у ранковій темряві п'ять чужих човнів. Це були так звані ітауби, величезні човни, витесані кожен з цілого стовбура дерева ітауба. Звідси й назва човнів. Вони пливли з нижньої течії Великої Ріки. В човнах сиділи іспанці. В темряві Катаві чув, як вони іспанською мовою командували гребцями і висадилися на малому острові, що лежав біля самого берега, якраз напроти того місця, де стояв рибалка. Незабаром три човни попливли далі і ввійшли в гирло річки Ітамака, де, як дізнався Катаві, вони перебувають і зараз. В той же час два човни, що залишилися на острові, його зацікавили найбільше. Саме сьогодні, коли розвиднілося, Катаві побачив багато полонених, може близько трьох разів по десять, які лежали покотом в одному човні і всі були зв'язані ликом. Щоб краще роздивитися, він виліз на дерево і згори впізнав, що це були варраули.

Полонені лежали зв'язаними, тому іспанці не поставили біля них численної варти: лише двох іспанців вартових і двох індійців. Катаві довгий час стежив за ними, але більше вартових не побачив.

— Як ти думаєш, чи скоро вони залишать острів? — запитав я рибалку.

— Я не помітив, щоб вони мали намір залишити острів. У таборі було спокійно.

— Вони не залишать його до тих пір, поки ті три човни з Серіми не повернуться на острів, — одізвався Вагура.

— Це так.

— А що з другим човном? Ти говорив, Катаві, що у них було дві ітауби, — допитувався я. — Одна повна полонених. А друга? Вона порожня?

— Ні, вона повна до краю, залишилося тільки трохи місця для гребців.

— А що в ній?

— Не знаю, вона накрита матами. Мабуть, провізія для всього загону, адже їх усіх близько десяти раз по десять.

— Чи ти, Катаві, переконаний в тому, що зв'язані полонені — це варраули?

— Вбий мене, якщо це неправда!

Вже під час розповіді рибалки я твердо вирішив допомогти варраулам і звільнити їх з неволі.

Справджувалося те, що говорив мені Педро про систему repartimientos.

Мабуть, варраули не виконали вимог іспанців, і ті силою забрали тридцять чоловік у неволю.

— Ми зв'язані урочистим союзом з варраулами, — нагадав я товаришам. — Вони наче наші брати. Не дозволимо їх кривдити.

— А я не просив би іспанців звільнити їх, — збентежився Вагура.

— Ніхто й не думає їх просити, — відповів я рішуче. — Самі звільнимо.

Обидва друзі аж підскочили з радості, навіть серйозний Арнак пожвавішав.

— Катаві, — звернувся я з пошаною до рибалки. — Велика заслуга в тому, що ти зробив. Ми вдячні тобі. Але це не все. Ти повинен ще допомогти нам при їх визволенні, без тебе це зробити неможливо.

Катаві, як відомо, був старим рибалкою і не виявляв великого запалу до геройських вчинків. Він зніяковів.

— Чи я зможу?

— Ти тільки покажеш нам дорогу, а все інше ми самі зробимо.

— Якщо так, то добре, добре, — заспокоївся Катаві і знову розохотився.

— Як краще пробратися з берега на острів?

— Легко, дуже легко. Я маю два малі човни. Це дуже близько.

— Скільки людей вони можуть вмістити?

— Шестеро, семеро.

— Чудово! Нас буде шестеро, я ти, як провідник, сьомий. Вирушимо туди, як тільки стемніє.

Катаві був занадто важливою особою в цьому сміливому поході, щоб його можна було залишати без нагляду. Крім цього, дуже важливим для нас був докладний опис острова, що міг зробити лише він, бо пробиратися туди доведеться в темряві пізньої ночі. Отже, ми, не питаючись його згоди, забрали старого з собою, обережно обминаючи здалека чужі хатини, кружним шляхом, крізь зарості вздовж берега річки, дійшли до нашої оселі. Тут ми наказали Катаві сісти в темному кутку хатини і для товариства приставили одного з воїнів.

Було важливо, щоб у пічному поході брала участь людина, яка володіла б мовою варраулів. І знову добру пораду подав Катаві: він запропонував для цього батька ещасного Канахоло, знайомого нам Аріпая, який мав дружину з племені варраулів і добре знав їх мову. Аріпай доброзичливо ставився до нас. Тому, не гаючи часу, я вислав за ним гінця, який разом з цим повинен був передати суворий наказ Манаурі — всіма можливими способами перешкодити іспанцям в їх намірах залишити Серіму ще сьогодні.

Не минуло й двох годин, як з'явилися Аріпай і гонець зі звісткою, що іспанці сьогодні й не думають відпливати. Аріпай, втаємничений у нашу справу, охоче згодився взяти участь у нічному поході.

Коли під час цих гарячкових приготувань настала хвилина спокою і надійшла якась розрядка, у мене мимоволі виникла дивна думка: як переплутались події в останні години, скільки постало непевностей та неспокою. Адже плем'я араваків поділене на два табори, і невідомо, яка ще підлота нас чекає з боку недоброзичливих людей; небезпека з боку розлючених іспанців висить над нашими головами, як дамоклів меч, вони готові в будь-яку хвилину, при першому бажанні вилити на нас свою жорстокість; чаклун Карапана готує нову пастку для мене, а вождь Конесо, нестійкий і переляканий, виношує в своїй голові зрадливі плани, щоб продати нас іспанцям. А наша шхуна — чи добре схована вона, і чи зуміють негри захистити її в разі нападу? До того ж ще ця нова халепа з варраульськими полоненими і запланований нічний похід, який на випадок невдачі може накоїти нам чортзна-якого лиха.

Всі кінці цих заплутаних справ зосереджувалися в моїх руках, вони все більше переплутувались, так і думай, який кінець обірветься першим і спаде на нас лихом. Як легко можна було спіткнутися й розбитись! Голова тріщала від усього цього, і думки розпливалися. Але у мене знову з'являлися спокій і надія, коли я дивився на майдан перед своєю хатиною: там стояло десять озброєних воїнів з нашого роду. З суворими рішучими обличчями, вони готові були на все, чекаючи лише наказу. І серед них — мої вірні друзі Арнак і Вагура. Цікаво, хто ж переможе?

Тиша тривала недовго. Від лісочка примчав до нас індієць, який стояв на варті.

— Наближається семеро іспанців, — передав він нам новину. — Всі озброєні до зубів.

— Чи справді вони йдуть до нас?

— Так, зараз вийдуть з ліска.

Воїни прийняли звістку на подив гідно і стримано, без будь-якої паніки. Я наказав Арнакові і Вагурі тримати свої загони недалеко від моєї хатини, але окремо, на деякій відстані один від одного, і пильнувати, який я подам сигнал.

— А мені як бути? — запитав Арасибо. — Що я маю робити?

— Йди з мою хату і бережи запасну зброю, яку ми там поскладали. І не забудь до Катаві…

Незабаром іспанці справді вийшли з ліска. Вони наближалися розміреним і поважним кроком до моєї хати, що була їм, мабуть, уже відома. Мушкети вони тримали на плечах, як солдати на марші. Зупинилися на відстані десяти кроків від мене, поставили мушкети в козли, а їх командир, виступивши дещо вперед, звернувся до мене урочисто і з надмірною повагою:

— Senior capitano! Дон Естебан, наш полковник, наказав подякувати за листа і бажає віддячити. Він люб'язно запрошує пана капітана до себе в гості.

Наближався вечір, за годину — захід сонця. З надходженням сутінків я планував вирушити вниз, за течією річки. Сьогодні пора на відвідини була вже досить пізня, і невідомо, як довго я забарюся в Серімі.

— Подякуйте добродієві пану Естебанові за запрошення і передайте, що завтра перед полуднем я прийду з візитом.

— Він просить, щоб ви прибули ще сьогодні.

— А я прошу, щоб він почекав до завтра.

Обличчя іспанця стало серйозним, а його рука мимоволі нервовим рухом схопилася за пояс.

— Я дістав наказ, — заявив він твердим голосом, — щоб з належною для пана капітана пошаною ще сьогодні привести його в наш табір.

— А ви маєте бути моєю почесною вартою? — сказав я.

— Так, почесною вартою.

На його велике здивування, я вибухнув веселим сміхом.

— Я не потребую вашої. Маю власну варту. Гляньте навколо.

Рукою я вказав праворуч і ліворуч на загони Арнака і Вагури. Воїни стояли вільно, тримаючи в руках рушниці, і спокійно дивилися в наш бік.

Іспанець зрозумів багатомовне значення їх присутності і кисло посміхнувся.

— Не моя в тому провина, — сказав він знову ввічливо, — що я не зможу повністю виконати наказ.

— Звичайно, це не ваша провина, — охоче погодився я.

Іспанець, віддавши честь, хотів іти, але я затримав його.

— Після заходу сонця, — повідомив я, — всім чужим заборонено входити на цю поляну. Вартові мають суворий наказ стріляти в кожного. Індійцям із Серіми відомо це розпорядженя, ви як гості повинні також знати про нього.

— Так точно, пане капітане.

Вони пішли, але не до Серіми, а в напрямку річки, прямо до того місця, де ще недавно стояла наша шхуна. Виходить, Конесо. все-таки розповів їм про корабель. Коли іспанці швидкою ходою поверталися від річки, я подав знак, щоб загони Арнака і Вагури наблизилися до мене. Іспанці поверталися дуже схвильовані.

— Там стояв іспанський корабель, — закричав той, що недавно розмовляв зі мною. — Пане, скажіть, де він?

— Немає, — відповів я сухо.

— Як це — немає?!

— А ви хіба не бачили? Зрештою, ви дуже помиляєтесь, вважаючи, що це іспанський корабель. Це мій корабель.

— Так, але колись він належав іспанцям.

— Колись належав. А тепер — ні.

— Сеньйор, — образився іспанець. — Ми прийшли сюди не для того, щоб з нас насміхалися.

— А для чого? — запитав я, прикидаючись дурником, звівши здивовано брови.

— За кораблем. Головний вождь наказав нам забрати його.

— Він не має права на це.

— Це нас мало цікавить. Корабель — наш. Де він захований?

— В дуже безпечному місці.

— Та де ж він, caramba?

Я засміявся йому в очі і нічого не відповів. Іспанець готовий вже був вибухнути гнівом, але стримавсь, побачивши, як поволі його почали оточувати наші воїни.

— Якщо це все, що ти мав мені сказати, то йди геть, добродію, — наказав я. — А дону Естебанові скажи, що завтра я прийду з візитом.

Іспанець процідив крізь зуби якусь лайку, і вони пішли цього разу вже до Серіми.

— І пам'ятай, — попередив я його, — що тут робиться після заходу сонця. Тоді ми не жартуємо.

Наші люди, більшість яких володіла іспанською мовою, раділи, що я дав таку рішучу відсіч іспанцю.

Зайшло сонце, сутеніло. З Серіми нас ніхто не турбував. Я взяв Вагуру і трьох найспритніших воїнів, і ми всі семеро, в тому числі Аріпай і Катаві, бадьоро вирушили в нічний похід. Арнак залишився на варті в оселі. Запасну зброю і боєприпаси я заздалегідь виніс до окремого сховища. Вночі рушниці і луки були зайві, а проте, крім пістолетів, ножів і коротких палиць, я все-таки наказав захопити з собою чотири луки і відповідну кількість стріл.

— Нащо нам луки? — здивувався Вагура.

— Вони необхідні.

— Вночі будемо стріляти з луків?

— Ні.

— То нащо ж їх брати з собою?

— Невже не догадуєшся?

Та Вагура не міг зрозуміти, навіщо необхідні луки в цьому поході. Втішаючись його дурною міною, я залишив його в невідомості.

Скільки вже днів я не ходив до лісу? Отже, коли я відчув знайомий аромат пущі, почув знайомий галас цвіркунів, коли мокре гілля над вузькою стежкою знову хльостало мене по обличчю, серце сповнилося радістю і прибули сили. Катаві добре знав дорогу і енергійно крокував попереду, а ми, як примари, посувалися за ним.

Після майже двогодинного переходу рибалка повідомив, що ми наближаємося до острова. Ліворуч між прибережною рослинністю блищало ясне дзеркало води. Раптом перед нами на стежці виросла постать, кахикнула. Катаві відповів так само.

Це був його син, який під час відсутності батька з самого полудня стежив за островом, а тепер повідомив, що в таборі іспанців нічого не змінилося. Тільки після дванадцятої години дня вартові наказали полоненим вийти в своїх потребах на піщаний вал. Пізніше вони знову загнали їх у човен, перевіривши перед тим, чи добре зв'язані руки, і на додаток зв'язали ще й ноги.

Острів — за описом Катаві — був продовгуватої форми, довжиною сто сажнів, а шириною — вісімдесят кроків. Простягався він паралельно до берега і був відділений від нього нешироким, але глибоким каналом. Острів утворився з піщаного валу, на якому за багато років з'явилася різноманітна рослинність, навіть росло кілька десятків дерев.

Іспанці стали табором над каналом, напроти основного берега, і, таким чином, були закриті від головної течії Ітамаки ліском, що ріс на острові. Були впевнені, що ніхто їх не побачить, навіть якщо хтось випадково плистиме серединою ріки. Вогнищ не розпалювали, боячись, щоб не зрадив дим. Вартували завжди по двоє: іспанець з індійцем. Так було й тієї ночі, — це ще звечора помітив син Катаві. В той час, як двоє пильнували полонених, їх заступники спали на носі другого човна.

Я спочатку хотів підкрастися до полонених через канал, першому з краю перерізати пута, в той же час дати іншим кілька ножів і палиць, щоб вони самі, без нашої допомоги, звільнилися і перебили вартових. Але потім я відкинув цей план і вирішив зробити все власними силами.

Рибалка заховав у прибережних заростях, вище острова, два малі човни, ми знайшли їх цілими і тихенько спустили на воду. Я дав товаришам останні вказівки і насамперед наказав діяти передбачливо, щоб іспанці з острова і з Серіми не дізналися, хто звільнив варраулів.

— То що, на острові теж не вбивати? — прошепотів Вагура. — Залишати живими?

— Ти добре знаєш, що я не люблю вбивати, якщо без цього можна обійтись.

— Але тут, саме тут це дуже необхідно!

— Я не думаю! Їх лише четверо. Нас п'ятеро, а з Аріпаєм шестеро. Захопити їх зненацька, вдаривши палицями по головах. Треба бити так, щоб ворог тільки втратив свідомість. Отак і треба зробити!

— Будемо їх в'язати?

— Звичайно.

— Їх зв'яжемо, а голови обмотаємо ганчірками, щоб нічого не чули й не бачили. А взагалі, може й не опритомніють при нас, бо ми швидко залишимо острів.

Я відчув, що Вагуру все ще мучить думка про луки. Вони не давали йому спокою, навіть тепер йому кортіло поговорити зі мною про них.

— Ти кажеш, що подолаємо їх палицями? — запитав він хитро, з удаваного байдужістю в голосі.

— Так, за допомогою палиць.

— І більше нічим, тільки палицями?

— Звичайно, палицями!

— Яне! Виходить, тепер ти сам визнаєш, що луки зайві! — сказав він придушеним голосом, повним тріумфу. — Отже, я мав рацію. Даремно їх несли.

Він дуже хотів поставити на своєму.

— Ах ти, задерикуватий когутику! — глузував я з нього. — Уяви собі, ти неправий!

— То луки будуть ще потрібні?

— Дуже потрібні.

— Я цього не розумію.

— Поворуши мозком!..

Ми відчалили од берега. Я з Катаві, його сином і ще з одним воїном був у першому човні. В другому, який плив за нами, розмістилися Вагура й інші. Течія ріки підхопила нас і помчала досить швидко вниз. Невеликі човни, зроблені з кори, ледве вмістили нас восьмеро.

За хвилину перед нами, над водою, замаячили темні контури: то починався острів. Пильнуючи, щоб не в'їхати в канал, ми трималися головного русла річки, а коли минули верх острова, висадились за кілька десятків сажнів нижче. Зупинилися на тому березі острова, який був відкритий в бік ріки. Іспанці, як запевняв Катаві, розмістилися табором на відстані шістдесяти-сімдесяти кроків од нас — тільки перейти через зарості, що росли посеред острова. Кожен з нас добре знав своє завдання. Отже, не зволікаючи, ми почали продиратися крізь гущавину, — вона була рідка, і прохід через неї не становив великих труднощів. Просувалися обережно, без найменшого шелесту. Раптом кущі закінчилися, наче хто відхилив їх рукою, і ми вийшли на край заростей. За якісь п'ятнадцять кроків вище перед нами аж до самого берега каналу сірів пісок.

Іспанський табір я побачив трохи нижче. А в довгому чорному предметі, що лежав на піску, впізнав човен. Другий човен був на воді.

— У тому човні, що на березі, — пошепки сказав мені Катаві, — лежать зв'язані полонені… Ти бачиш вартового, який їх пильнує?

Справді, я немовби побачив постать, що сиділа на краю човна. Сумніву бути не могло — це один з вартових. Він сидів нерухомо. Але де ж другий?

— Ти ж казав, що вартових двоє! — захвилювався я.

— Так, двоє.

— А чому не видно другого?

Катаві запитав сина, але причину відсутності другого вартового ні той, ні другий пояснити не могли.

— А може, він пішов спати?

— А ви переконані, що двоє інших сплять у другому човні?

— Переконані! — відповів син рибалки. — Вони сплять на носі човна, повернутого в наш бік.

— Ти чуєш, Вагура?

— Чую.

Просуваючись у тіні заростей, можна було ще наблизитися до човнів кроків на двадцять. Але потім, щоб підійти до вартового, треба було перебігти піщану смугу, що простягалася між кущами і водою. І саме ці кілька десятків кроків відкритого простору були найнебезпеч-нішими. Щоб зменшити риск і одночасно розвідати, де другий вартовий, я вирішив схитрувати: застосувати відомий з віргінських лісів спосіб, а саме: викликати фальшиву тривогу, використавши для цього велике і мале каміння, якого було тут досить. Навчивши Катаві і його сина, як і коли треба кидати каміння у воду, я почав діяти.

Було так темно, що ми могли підкрастися понад заростями, не заходячи в їх глибину. Ми обережно ступали, щоб пісок не дуже скрипів під нашими ногами. Швидко вийшли до місця навпроти човна з полоненими. Я залишився тут разом з одним воїном. Це був Кокуй — найсильніший у нашому роді воїн. Вагура і три його товариші пішли трохи далі, щоб бути ближче до другого човна.

Катаві не байдикував. Далеко перед нами, посередині каналу, почувся плескіт від каменя, кинутого рибалкою. Постать вартового не ворухнулася. Може, він дрімав, сидячи на борті човна? Другий і третій камінь упали в воду ще з більшим плюскотом. Це звучало так дивно, наче якісь звірі пустували у воді.

Нарешті! Вартовий подав ознаки життя. Підвівся, потягнувся. Таємничі звуки збудили його цікавість. Він уважно вдивлявся в темну поверхню води. Почувши повторний плескіт, вартовий насторожився і тихо покликав:

— Пане Фернандо! Пане Фернандо!

Чоловік, якого ми досі не бачили, бо він лежав на піску під бортом човна, прокинувся.

— Que cosa? Що сталося? — запитав він стривожено.

Це був іспанець, а той, який вартував, — індієць.

Я штовхнув Кокуя в бік і дав зрозуміти, що беру на себе іспанця, а він — того, другого…

Ми вискочили з гущавини, спритно й обережно пробігли кілька кроків по піску. Знову почувся плескіт у каналі. А до того ж навколо тріщали цвіркуни і голосно кумкали жаби. Ми добігли до човна непомічені. Палиці майже одночасно вдарили по двох головах. Вартові впали на землю непритомними, лише іспанець глухо захрипів. Відгук ударів був сигналом для Вагури.

Я підскочив до другого човна, але тут моя допомога була вже зайвою. Друзі впоралися самі. Вартові навіть не прокинулися, так несподівано оглушили їх удари. Ми швидко зв'язали руки всім чотирьом і затягли їх у глиб заростей на середині острова. Крім того, обв'язали іспанцям голови їх власними сорочками. У індійців сорочок не було.

Звільнення варраулів відбулося блискавично. Вони хотіли щось сказати чи вигукнути, але ми суворо наказали їм мовчати. Спільними зусиллями спустили човни на воду, виділивши гребців на обидва човни. На щастя, весел вистачило.

Катаві знав поблизу бухту, яку б і сам чорт не знайшов. Вузький прохід у бухту закривали хащі, так що ми ледве продерлися крізь них ітаубами, але, опинившись нарешті на середині затоки, були в цілковитій безпеці. Тут спокійно перевірили навантажений човен і переконалися, що там справді була провізія: кукурудза, коріння маніоки, а також сушена риба і шматки волового м'яса. Ми раділи з багатої здобичі, яка на певний час допоможе нам бути незалежними. Мене втішали і знайдені дві бочки пороху та добрий мішок свинцю.

Варраули підтвердили наші припущення. Вони походили з Каїїви, оселі головного вождя Оронапі, нашого союзника і друга. Іспанці прийшли до нього кілька днів тому, щоб стягти данину. Оронапі дав їм малий відкуп, тому загарбники наскочили на дальню частину Каїїви і схопили всіх чоловіків, яких їм вдалося застати зненацька. Після цього насильства вони негайно вирушили назад. Оронапі не наважився переслідувати іспанців, бо вони були добре озброєні.

Полонені знали, що їх чекало в Ангостурі, тому щиро дякували нам за звільнення. Виділивши варраулам запас їжі на один день, я наказав їм якнайшвидше повертатися до Каїїви тим самим човном, яким їх привезли іспанці, а на майбутнє — бути обережнішими.

— Вогнестрільної зброї, яку ми захопили у іспанців, я вам не дам, — сказав я варраулам на прощання, — бо ви не вмієте з нею обходитись. Візьміть луки і палиці, відібрані у двох індійців, щоб було чим полювати по дорозі. Ти чуєш, Вагура, чуєш? Я додаю вам ще чотири луки із стрілами.

— А ти думаєш, Яне, що я раніше про це не догадувався? — кумедно наїжачився молодий друг.

— Го, так ти, бестія, хитріший, ніж я думав! — усміхнувся я з удаваною повагою.

Тимчасом варраули стояли тісною громадою і дуже схвильовано гаряче про щось перешіптувалися.

— Що там у них? — запитав я Аріпая.

Аріпай недочув, а з групи варраулів виступив сильний молодий чоловік, наскільки я міг роздивитися в темряві, і рішуче звернувся до мене:

— Білий Ягуаре, мене звуть Мандука і цінять мене за хоробрість. Ти нас врятував од неволі і ганьби. Сюди, до наших друзів, також прийшли іспанці. Вони нападуть на них так, як і на нас. Ми повинні тобі допомогти. Я не хочу вертатися зараз до Каїїви. Я залишусь тут і боротимусь. Дай мені зброю і наказуй, що робити. Я з тобою, Білий Ягуаре!

— І я!.. І я!.. — вигукували інші.

Я був захоплений і, признаюсь, радісно схвильований такою несподіванкою. Глянув на Вагуру:

— Брати їх?

— А чому ж ні? Брати!

— А як бути із зброєю? З луками, стрілами?

— Знайдуться для них.

— Гаразд! — звернувся я до Мандукі. — Я охоче приймаю вашу допомогу. Скільки вас?

Їх було одинадцять. Усі палали бажанням битися з іспанцями і помститися за кривду.

— Я беру вас із собою, — додав я, — але з умовою, що в усьому ви коритиметесь моїм наказам. Аріпай буде їх перекладати…

Зараз же після від'їзду решти варраулів усі ми вирушили в зворотну путь, за винятком одного нашого воїна. Він залишився з молодим рибалкою пильнувати човна з запасами.

Успіх нічного походу був повним, ворог навіть не дізнався, хто його подолав. Це піднесло наш настрій і, коли ми близько опівночі повернулися до наших хатин, очі у кожного палали з радості. Арнак чекав нас і зараз же побачив наше задоволення.

— Ведемо союзників! — хвалився Вагура. — Одинадцять варраулів хочуть воювати!

— Це правда? — звернувся Арнак до мене.

— Правда, — відповів я. — Вони залишилися на узліссі! Займись ними! Хай переночують у якійсь відлюдній хатині. На світанку дай їм зброю — зайві луки, палиці, кілька ножів — і хай чекають дальших наказів!..

Пізніше, коли Вагура розповідав Арнакові про хід нічного походу, хлопець задумався і занепокоєно сказав:

— Ви залишили тих чотирьох, зв'язаних в гущавині? Вони мають там загинути?

— Ти не хвилюйся! — заспокоїв я його. — їх легко знайдуть іспанці, коли повернуться з Серіми на острів…

Крім Арнака, нетерпляче чекала нас ще одна віддана нам людина — Лясана. Вона принесла з своєї хатини теплу страву — варені плоди пальми буріті — і запросила нас їсти, Я щиро пригорнув чарівне створіння до себе.