Оріноко

17 «ДОНЕ ЖУАНЕ, ТИ САТАНА!»

Коли ми поволі наближалися до головного намету, де все ще сидів Конесо, оточений почтом, я звернувся до Арнака і пошепки наказав йому вислати гінця до Лясани, Арасибо і Кокуя: нехай негайно діють, як ми домовилися.

Під наметом дон Естебан і я сіли біля головного вождя на двох заздалегідь приготовлених стільцях.

— А Манаурі де сяде? — вилаяв я Конесо. — Накажи принести стілець!

Головний вождь не заперечив і послав чоловіка до своєї хати.

Ми мовчки чекали його повернення і сиділи втрьох, дивлячись один на одного. У кожного за плечима стояв озброєний почет. За доном Естебаном був той сержант, який не так давно дарма шукав у нас парусника, а також вождь індійців чайма.

Вираз обличчя у кожного з нас був стриманий, очі спокійні, але ми уважно стежили один за одним і добре відчували тягар, що навис над нами. Нижня губа Конесо, повна і хтива, зараз звисала, наче в'яла кишка — сумна ознака пригнічення головного вождя. У Конесо була нечиста совість, і він не знав, що ще звалиться на нього. Дон Естебан, навпаки, був незвичайно пильний, але й неспокійний. Він чекав переговорів з ледве прихованим хвилюванням. У такому стані людина була особливо небезпечна, швидка до обурення і несподіваних вчинків.

Я розумів — події зайшли так далеко, що лишається або одержати рішучу перемогу, або йти на смертний бій, іншого виходу немає.

Коли принесли стілець, і Манаурі сів, я звернувся до нього так голосно, щоб усі чули:

— Ти, Манаурі, постарайся як можна точніше перекласти дону Естебанові кожне слово, яке буде сказано тут аравакською мовою, а ви — я глянув на Конесо та його людей — відповідайте мені ясно і чесно, якщо бажаєте одвернути нещастя від племені.

Вони похмуро мовчали. За згодою дона Естебана я наказав викликати трьох представників од групи полонених, щоб вони взяли участь у нараді. Ті підійшли, стали за мною біля Арнака, сторонячись людей Конесо.

— Ще не всі зібралися, — сказав я. — Конесо! Поклич, прошу тебе, мешканців найближчих хатин, нехай і вони будуть присутні.

— Це необхідно? — головний вождь підозріло глянув на мене. — Там самі баби і діти!

— Нехай прийдуть баби і діти! Гарантую їм повну безпеку!

Конесо неохоче дав наказ, і незабаром мешканці боязко почали сходитися. Разом з жінками насмілилися прийти кілька чоловіків. Коли їх зібралася значна юрба, я попросив, щоб усі замовкли, і піднесеним голосом, не приховуючи гніву, приступив до справи.

— Де Карапана — вбивця молодого Канахоло? — звернувся я до всіх із запитанням. — Чому його тут немає?

Мовчання.

— Говоріть! — наполягав я. — Він же чаклун!

— Карапана подався в пущу, — буркнув Фуюді, — мабуть, виконувати обряди.

— Що? — обурився я. — Виконувати обряди тоді, коли тут, в Серімі, вирішується доля племені? Так він турбується про вашу долю! Він боягуз, а не чаклун.

Люди слухали ці слова з жахом, онімівши. Карапана все ще був грізним і могутнім для них. Конесо сопів біля мене, придушуючи в собі лють і вороже дивлячись на мене.

— Я хочу вам допомогти, — звернувся я до аравак-ських старшин, — і допоможу, але вимагаю сказати всю правду. З яких родів ті двадцять три чоловіки, що їх ви призначили для іспанців?

— З усіх, — промовив Конесо, — крім твого!

— Он як! А чому ви не зібрали всіх п'ятдесят, як цього вимагав дон Естебан?

— Інші втекли в пущу.

— Як це: інші? Адже багато молодих чоловіків залишилося в хатах Серіми і можна їх ще взяти!

— Вони не призначені для того, тільки ці.

— А ті що — гірші?

Очі у Конесо засвітилися гнівною впертістю, коли він відповів:

— Так, гірші.

— Говоріть щиро: ви хочете їх позбутися, віддати іспанцям? Вигнати з своїх родів?

— Так, вигнати, — бундючно втрутився Пірокай, — але тільки на два роки!

— А ті, що втекли в пущу, теж вигнані з ваших родів?

— Звичайно. Ми ж призначили їх для іспанців.

— Чудово! — закричав я. — Отже, якщо ви відрікаєтеся від влади над тими двадцятьма трьома, а також і над тими, що в лісі, я беру їх під свою опіку і приєдную на ці два роки до свого роду. Ви згодні? — Це питання я поставив трьом полоненим.

— Згодні! — з радістю відповів найстарший з них. — Ми хочемо бути з тобою!.. Дякуємо тобі, Білий Ягуаре!

Манаурі повинен був перекласти мої слова на іспанську мову для дона Естебана, але я помітив, йому було важко зробити це, а останні слова він зовсім не переклав.

— Як тільки я вас визволю, — говорив я далі до полонених, — передайте всім тим, хто втік у пущу, хай негайно разом із сім'ями та майном переселяються з Серіми до нашого селища…

— Забороняю, — фиркнув Конесо, а Пірокай і Фуюді вторили йому. — Цьому не бувати!

— Ви що, збожеволіли? Хвилину тому самі заявили, що не хочете цих людей, виганяєте їх з родів. Хіби ви, як діти, відпираєтесь од власних слів, щойно сказаних?

— Забороняю! — сопів од злості Конесо.

Тоді я повернувся до нього, гнівно, з зловісним спокоєм стримуючи себе, почав цідити крізь зуби, наголошуючи на кожному слові:

— Мовчи, негіднику. Якщо ти неспроможний захистити своїх людей від ярма, то хоч тепер не бешкетуй! А знаєш ти, як назвав тебе дон Естебан? Поганою собакою, безчесним мерзотником і гидким крутієм! Так має право тепер назвати тебе кожна чесна людина. Що ж це за головний вождь, який добровільно, без бою віддає своїх людей на загибель? Який же ти головний вождь, коли ти такий несправедливий, бо тільки декого злосливо віддаєш на загибель, а інших бережеш?

— Це брехня! — фиркнув Конесо.

— Чим же гірші за інших ті, яких ти призначаєш у неволю? Хіба тільки тим, що не захотіли животіти під владою чаклуна-вбивці? В цьому вся їх провина?

Конесо, ошелешений, не міг заперечити тяжких обвинувачень і виглядав побитим злочинцем.

— Чому, — говорив я, — ти не віддаєш у неволю своїх трьох синів, які он там стоять, чому не турбуєш сина Пірокая чи двох братів Фуюді? Хіба вони кращі? Ні, вони не кращі, ніж ці люди, тільки ти, нікчемний вождю, поганий собако…

Раптом мої слова перервав звук пострілу в недалекому лісочку. Грізною луною пролунав він по всій Сері-мі. Всі підняли голови, насторожились. Не минуло й хвилини, як там пролунав другий постріл, а потім третій, четвертий і ще, і ще, і ще. Важко було полічити, скільки їх будо.

— Що це?! — закричав остовпілий дон Естебан, який ще при перших відгуках пострілів схопився з місця.

— Нічого. Це один з моїх загонів проводить заняття в пущі, — пояснив я йому іспанською мовою. — Будь ласка, добродію, не турбуйтеся, це мої люди стріляють.

Іспанець уважно глянув на майдан і, побачивши загін Вагури, що стояв на старому місці, дуже здивувався.

— Але ж загін стоїть тут!

— Так, цей тут! — відповів я. — Але в лісі є інший…

Після цього я продовжував перервану розмову з старшинами.

— Головний вождь зрадив своїх людей. У зв'язку з цим я беру на себе обов'язок захистити їх і запевняю вас, що ці двадцять три не підуть з іспанцями. Крім того, я обіцяю вам, що ми не віддамо більше нікого з Серіми без бою. А я маю незламну волю і необхідну силу, щоб довести боротьбу до перемоги…

Незабаром нашу увагу знову привернули нові постріли. Вони пролунали на краю пущі, але вже в іншому місці. Дон Естебан вдруге підскочив на ноги, тепер уже дуже схвильований.

— То нічого! — іронічно заспокоював я його. — Це все ще мої люди. Життю ясновельможності нічого не загрожує, доки я тут!

— Але стріляють зовсім в іншому місці, не там, де хвилину тому. — Дон Естебан дивився широко відкритими очима.

— Можливо! Це інший загін. Їх кілька в пущі. Вони з усіх боків стережуть наше село, щоб нічого лихого не трапилося з гостями…

— Прошу мені негайно відповісти, — закричав до мене іспанець. — Прошу сказати мені, що ясновельможний пан щойно говорив індійцям? Що саме?

— Про дуже болючі для всіх справи!..

Звуки пострілів, підсилені луною, що відбивалась од дерев пущі, доходили сюди грізно і переконливо і спадали один за одним, ніби удари. Це віщувало таємничу силу і немовби підкреслювало можливість поразки. Дон Естебан, який до цього часу, очолюючи своїх іспанських забіяк та індійців з племені чайма, вважав себе головою наради, тепер відчув, що у нього горить земля під ногами.

— Тринадцять пострілів — відрапортував йому блідий сержант, коли припинили стріляти. — Тринадцять рушниць!

— Ні! — заперечив вождь чаймів. — Дев'ять!

Вони помилялись обидва: у Арасибо було тільки сім рушниць.

Тут раптом в іншій частині пущі знову кілька раз гримнуло. Це відгукнувся Кокуй.

— Сто чортів! — закричав сержант, схопившись за голову.

Він мов божевільний вискочив на майдан і почав швидко скликати своїх людей, як іспанців, так і індійців. Ми дивилися на нього, як на дурня.

— Чого ж це він так заметушився? — звернувся я до дона Естебана, знизавши плечима. — Без охорони полонені у нього порозбігаються.

Я уважно приглядався до дона Естебана. Він мав ось-ось вибухнути. Очі були затуманені, напівпритомні. Піт іскрився на чолі і рясно спливав по обличчю.

— Що це все означає?! — вигукнув він знову придушеним чи то від злості, чи то від переляку голосом.

— Зараз поясню панові! — відповів я і звернувся до Манаурі: — Те, що я зараз скажу дону Естебанові, переклади всім тут присутнім на аравакську мову.

Потім громовим голосом звернувся до іспанця:

— Ваша світлість питає, що означають ці постріли. Вони означають, що всіх добродіїв, наших знатних гостей, я маю честь просити поводитись дуже спокійно, без нездорового хвилювання. Далі, це означає також, що ні сьогодні, ні завтра я не дам вам жодного мешканця з цього берега для праці в Ангостурі або ще де-небудь.

— Що? Що пан… Що ви говорите? — жили напружились у нього на шиї і скронях, а очі аж на лоб вилізли. Він рвучким рухом схопився за пояс, де був пістолет.

— Ой. боже! — закричав я ввічливо. — Ваша світлість, не гнівайтесь! Прошу, погляньте за мої плечі, прошу!

Подивився, і це допомогло. Він побачив там Арнака з наведеною на нього рушницею.

— Я вже раз розповідав шановному товариству, — вів я далі, — що двічі ми були вимушені знищити ваших земляків тому, що вони недооцінювали наших сил. Чи треба і втретє це робити?

Моя самовпевненість охолодила запал іспанця. Нарешті у нього почала спадати пелена з очей. Він так дивився на мене, ніби хотів знищити поглядом.

— Ваш сержант дуже гарячий і не дуже розумний, — сказав я. — Нехай ваша світлість порадить йому, щоб не примушував нас, проти нашої волі, переривати нитку його життя!

Дон Естебан прийняв це до відома, скрегочучи зубами, і дав своїм солдатам відповідний наказ. Коли перші хвилини обурення минули, іспанець швидко відновив свою душевну рівновагу і трохи примруженими очима почав дивитися більш свідомо і пильно.

— Куди хилиш, добродію? — раптом зухвало запитав він.

— До згоди і укладення союзу.

Він проникливо глянув на мене.

— Це глузування?

— Борони боже!

— Ти хочеш стати на шлях насильства?

— Так, якщо виникне в цьому потреба.

— А ти думаєш, що ми не вміємо стріляти?

— Дон Естебан, хто ж насмілився сумніватися в цьому? — ввічливим поклоном виразив я йому своє визнання. — Але опір нічого не дасть вам проти переважаючої більшості. Якщо дійде до стрілянини, ми, на превеликий жаль, змушені будемо просити у вас пробачення за заподіяну неприємність, а саме: позбавлення життя, перш ніж ви встигнете прочитати «отче наш». А шкода!

Настала хвилина повної тиші. Дон Естебан зрозумів, що це не пусті балачки. Він повністю приборкав бурю почуттів у собі і придушив лютість, яку не мав можливості на комусь вилити. З перекривленим, блідим обличчям він остовпіло дивився на мене, наче вперше бачив мене і помітив щось незвичайне. Дивився не лише здивовано, а разом з тим і з якимсь дивним захопленням.

— Дон Жуан, в якого втілився сатана! — прошепотів він. — Але не думай, що на цей раз вбивство іспанця обійшлося б тобі безкарно. Не забувай, хто надіслав нас сюди!

— Ну і що ж! Хіба губернатор з Ангостури — це господь-бог? Ви знову переоцінюєте свої сили.

— Чоловіче! — крикнув іспанець з обуренням. — Ти перебуваєш на території Венесуели, на землях його Королівської Величності Філіпа П'ятого!

— Я перебуваю в краю безмежної пущі, над якою жодна біла людина досі не мала влади! — закричав я ще сильніше, ніж він, але зараз же стримав себе і знизив тон. — Ви говорили, що це володіння іспанського короля? Так чому ви поводитеся тут так, ніби воюєте у чужій країні? Чому саме ви забуваєте, що це Венесуела?

Раптом я встав із стільця, підійшов до іспанця і, проникливо заглядаючи йому в очі, переконливо сказав:

— Дон Естебан! Досить пустої балаканини і безрезультатних суперечок! Порозмовляймо, нарешті, як gente de razou — розумні люди, якими ми себе вважаємо. Недарма хвилину тому я згадав про згоду і союз. Більше здорового розуму, сеньйор, менше зарозумілості! У нас спільні вороги, спільні справи, треба тільки дивитися далі свого носа. Чи справді добродій думає про добро для Венесуели? Якщо це так, то гаразд. Прийміть тоді до відома, що я разом з тими індійцями маю намір служити вашій країні, захищати її кордони — тільки б ви самі цьому не перешкодили.

І я виклав йому все, що знав про плем'я акавоїв і про запланований ними похід в долину нижньої течії Оріноко, про який чутки вже дійшли і до вух дона Естебана. Йому також було відомо, що готується цей напад не з власної волі акавоїв, що вони нацьковані голландськими плантаторами, які оселилися в басейні ріки Ессеквібо. Отже, я тільки ширше і глибше розкрив дону Естебанові значення цих планів, а саме: що тут може йтися не лише про звичайний похід на венесуельських індійців, але — хто його знає, — може, й про загарбницькі зазіхання голландців на гирло ріки Оріноко, тобто на територію Венесуели. Тоді в іспанця очі запалали дивним вогнем, нарешті, він зрозумів. Зрозумів, що така можливість є, бо події минулого показали, що голландці і французи вже не раз вдиралися на іспанські землі в районі південної Гвіани і селилися там за правом меча. А хто міг запевнити тепер, що голландцям не забажалося захопити Оріноко за таким же правом?

— Отже, якщо тільки прийдуть акавої — посланці голландців, — висловлював я іспанцеві свої висновки, — ми будемо захищати, це ясно, суверенність Венесуелі. Але як же нам захищати, коли ж ці самі іспанці хочуть підірвати наші сили, забравши від нас п'ятдесят найкращих воїнів?

— Це правда! Правда! — квапливо погодився зі мною дон Естебан, який раптом по-дружньому посміхнувся до мене. — Я цілком згоден з твоєю думкою, вона слушна…

В глибині душі я сумнівався в його щирості. Я відразу зрозумів, чому дону Естебанові подобалася моя думка. Він бачив, що оточений з усіх боків і тому мусить погодитися. Вирішив краще гідно відступити, та й то ніби під впливом видимої розсудливості, а не насильства. Отже, іспанець радів, що вийде з цієї халепи без приниження його особистої гідності, і, повний запалу, почав вторити мені рухом голови, солодко усміхнувся і вдаряв по колінах.

— Ми ж, — казав я йому, — союзники іспанців у даних умовах, і…

Раптом голосні але короткі вигуки перервали мої слова. Вигуки чулися від пущі. В першу хвилину важко було розібрати, хто це кричить і чому. Хтось кричав немовби іспанською мовою і швидко наближався до нас. Це була людина, яка бігла в нашому напрямку, про щось попереджуючи. Ми підскочили, зацікавлені.

— Це іспанець біжить до нас, — пояснив мені Арнак.

— Він сам? — запитав я.

— Сам, без зброї.

Заспокоївшись, я знову сів на стілець, міркуючи, що принесуть дальші події. Я відразу догадався, хто це може бути. Незабаром ми побачили гінця в дуже подертому одязі, з божевільними від жаху очима. Дон Естебан, вражений його появою, вигукнув здивовано:

— Фернандо!

Я знав точно, що це був іспанець, якого я минулої ночі вдарив палицею по голові на острові біля гирла річки.

— Нещастя! — кричав він ще здалека, ловлячи ротом повітря. — Поразка! Відчай! Нещастя!

— Говори ж зрозуміло! — гримнув на нього дон Естебан.

— Полонені втекли! простогнав іспанець.

— Втекли? Не може бути! Як же це?

— Втекли!.. Нечиста сила допомогла їм… Це кара божа.

— Яка там нечиста сила? Не базікай, гультяй! Голову тобі, недотепо, треба зняти, це буде по заслузі! Всі втекли?

— Всі, сеньйоре.

— Куди?

— Не знаємо. Вони захопили з собою човни.

— Ще й човни забрали? — закричав дон Естебан несамовито. — Ви спали, негідники, замість того, щоб стерегти!

— Клянусь богом, що я не спав, я вартував!

— Губернатор накаже поламати вам кості, про це вже я потурбуюсь! Як же це сталося?

— Ми самі не знаємо. Кожного з нас вдарили по голові, і відразу ми втратили притомність, а коли опритомніли, то вже лежали зв'язані в кущах. Потім нам вдалося розв'язатися… Човни і варраули зникли. Це вчинили злі духи, сеньйоре, це нечиста справа…

— Ідіот! — закричав дон Естебан, а потім кинув багатомовний, лютий погляд на мене: — Я знаю, що це за духи!

Фернандо все ще не міг відхекатись і переривчастим голосом розповідав про те, що сталося, весь час боязко оглядаючись в той бік, звідки прибіг, і нарешті вигукнув:

— Senior commandante! В лісі повно ворожих індійців!.. Вони переслідували мене!.. В них рушниці!..

— Вони стріляли по тобі?

— Не знаю. Але я бачив, що в них були рушниці.

— Скільки їх?

— Весь ліс кишить ними!

Дон Естебан зблід ще більше і, кусаючи губи, похмуро дивився перед собою. В голові його виникали невеселі думки.

— Отже, ми союзники іспанців у даних умовах, — продовжував я речення там, де перервав його хвилину тому, не змінюючи ні тональності голосу, ні виразу обличчя, немовби Фернандо і не з'являвся. — Я вимагаю, щоб усі ви, як і губернатор в Ангостурі, у ваших же інтересах, визнали мою верховну владу над племенами араваків і варраулів.

— І варраулів? — запитав дон Естебан, насупивши брови.

— І варраулів. Ми уклали нещодавно з їх головним вождем Оронапі священний союз і тепер складаємо ніби один народ. Хто скривдить будь-якого варраула, — той стане нашим ворогом, хто б він не був — акавой, голландець чи хтось інший.

Я зробив наголос на два останні слова.

— А якщо губернатор не погодиться на це самоуправство? — фиркнув дон Естебан жовчно.

— То я правитиму й без його згоди! — підвищив я задерикувато голос. — І запевняю вас, що від цього часу, хочете ви цього чи не хочете, всі оселі племен варраулів і всі північні араваки будуть під захистом моїх мушкетів.

Індійці, які стояли біля мене, були дуже схвильовані моїми словами. Вони добре знали, що я не кидаю слів на вітер. У цьому вони переконалися хоча б під час сьогоднішніх подій, коли я переміг ворога у словесній боротьбі і нав'язав йому свою волю. З усіх боків вони дивилися на мене поглядом, сповненим вдячності і пошани, навіть старшини і ті по-дружньому поглядали на мене. В той же час вони крадькома дивилися на дон Естебана, думаючи, що запальний іспанець почне метати грім і блискавку від злості і покаже мені свої зуби.

Але нічого подібного не сталося. Правда, він показав свої зуби, але в широкій посмішці. Дон Естебан встав і простягнув мені руку. Ми потиснули руки один одному.

— Що подумає губернатор, — вигукнув жваво іспанець, — це вже його справа. Я згоден, щоб пан керував двома племенами. Доне Жуане, ти сатана, я повторюю це! Я не хочу, щоб ти був моїм ворогом! Хай дружба і союз єднають нас! Захищайтеся від акавоїв, бог з вами, я вже від вас не хочу нічого!

І, обіймаючи мене, він дивився мені в очі, осяяний сердечною доброзичливістю, яка йшла від його слів і посмішки. Але його погляд, так як і раніше, був таємничо чужий і проймав до самих кісток.

— «До всіх чортів! — подумав я собі. — Чи справді в тому погляді ховається якась зрада? Щоб йому трясця з його подвійним виразом обличчя, може й мимовільним, випадковим, але таким разючим!»

Коли Манаурі переклав мого слова, серед араваків вибухла велика радість. Веселі крики чулися з усіх боків і відбивались луною серед хатин. Індійці скандували одне слово: «Жу-ан! Жу-ан!» Ритмічно вимовляли та виспівували всією громадою. Це було моє ім'я іспанською мовою. Всі вже знали аж до самої пущі, що події змінилися, і нікого звідси іспанці не заберуть в Ангостуру. Двадцять три полонені давно розійшлися по хатинах, якнайшвидше забираючи зброю і своє майно, і разом з родинами поспішали переселитися на нашу поляну.

Тим часом Конесо, дуже радий з того, що так скінчилося, готував пишний банкет для іспанців і для нашого роду. Але я стримано пив кашірі і наказав своїм друзям також бути обережними. Почалися танці, співи, серед яких раз у раз вигукували, мов радісне гасло: Жу-ан! А серімські дівчата надмірно кокетували з іспанцями і індійцями племені чайма.

До мене підійшли Конесо і Фуюді, вже напідпитку, хитаючись, і надмірно почали дякувати мені. Потім Конесо нагадав, що він хотів би щось подарувати іспанцям, і запитав мене, чи я дозволю дати їх коня. Я охоче погодився на це, тому що наша кобила в тих непрохідних лісах була нам не потрібна, а крім того, вона почала худнути, ось-ось дасть дуба. Таким чином, трофей, колись взятий у іспанців, знову мав повернутися на льяноси.

В той час як на майдані в пополудневі години торжество було в розпалі, а його учасники веселилися серед шумного піднесення, в інших частинах Серіми все кипіло від гарячкового, але майже безшумного руху. Там відбувався переворот, якого досі ще ніколи не було в племені і який мав зовсім змінити склад родів. Усі родини, яким загрожувала мстива влада чаклуна Карапани і негідника Конесо, збирали своє майно і йшли на нашу поляну під захист Білого Ягуара. В цьому їм ніхто не міг перешкодити, бо зараз усі ставилися з пошаною до нашої сили.

Незабаром весь наш рід залишив бенкет і повернувся до своїх осель. Цього дня ми перемогли без кровопролиття, чому були дуже раді. Я по черзі дякував від щирого серця всім воїнам, а найбільше чотирьом чудовим стрільцям, які так влучно стріляли, а також тим трьом, що стріляли в пущі. Досхочу насміявшись з того, як нагнали неабиякого страху на іспанців, ми взялися до дальших невідкладних завдань. Арнак, який заступав усе ще відсутнього Манаурі, розміщував прибулих по окремих хатах. Вагуру і частину воїнів з нашого роду я вислав у дозор. Решту тримав під зброєю, бо доки хоч один іспанець залишався над берегом Ітамаки, мир був ненадійний.

Але ніщо не порушувало спокою. Бенкет у Серімі тривав до вечора, потім люди пішли спати. Іспанці і індійці чайма спали над річкою біля човнів, араваки — по хатах. Усі були змучені, п'яні, пересичені. І коли надійшла ніч, уже тільки пуща і прибережні хащі, як і завжди вночі, порушували тишу.