Оріноко

24 ПУМА І МАВПИ

Кілька десятків ударів веслами віддалили нас од місця битви більше як на півмилі. Оглянувшись позад себе, можна було легко помітити варраулів, які втекли на середину річки і там зупинилися, немов для наради. Потім ми помітили якусь метушню — численні гребці пересідали з однієї ітауби в іншу. Після цієї заміни три човни рушили далі, в бік другого берега, а четвертий повернув до нас. З швидких рухів весел, на яких відбивалося сонце, можна було помітити, що вони мали намір якнайшвидше наздогнати нас.

— Чого вони хочуть? — кинув Фуюді глумливо. — Подякувати нам? А може, вибачитися?

— Мені здається, що ти близький до правди, — відповів я.

— Так треба піти їм назустріч. Зменшимо швидкість!

— Що ти, ні! Нехай напружаться і покажуть своє вміння…

Ми пливли далі немовби наввипередки.

Пуща дедалі більше змінювала свій вигляд. На березі все рідше зустрічалася суха земля, все більше було боліт. Все навкруги перетворилося в суцільне болото, подекуди, правда, були ще сухі, вкриті травою острівці, а пуща — скільки око сягало — росла прямо з води. А все ж таки вона була не менш густа, не менш буйна.

Чим ближче до моря, тим більше траплялося дивовижних дерев, які Педро називав мангровими. Їх коріння виступало високо над мулом і лише у повітрі з'єднувалось, утворюючи стовбур, а це виглядало неприродно, ніби дерева стояли на довгих ходулях. Інколи, щоб скоротити дорогу, нам доводилося підходити зовсім близько до берега, і ці корені, чудернацько покручені, ніби від болю, справляли враження примар з того світу. Справді, це були творіння не землі, а огидної трясовини. Людина, яка вдивлялася в цю незбагненну гущавину дивацтв і мнимих примар, мимоволі здригалась і озиралася, чи не з'явиться якесь страховисько. Недалеко від мангрового лісу жили великі водяні ссавці апія, яких іспанці звали ще водяними коровами, а інших звірів ми не бачили.

Залежно від припливів і відпливів далекого моря вода тут піднімалась і спадала, всюди оголюючи багнисті трясовини. Людина, яка вийшла б тут з човна, одразу загрузла б по пахви в липкому болоті і без допомоги не вийшла б живою. Акавої, які висадилися б тут на берег, далеко не втекли б.

Разом з стрімкою течією ми пропливли за дві години кілька миль, потім вона уповільнилася. Весь цей час ітауба варраулів настирливо переслідувала нас і на близилась на відстань близько милі. Нас зацікавило, чому вони так поспішають, не зупиняючись ні на хвилинку. Керманич у нас мінявся щопівгодини, а коли прийшла черга до Педро, юнак, тримаючи однією рукою кермове весло, другою розклав перед собою карту, яку завжди носив при собі. Наскільки йому дозволяло кермування, він вивчав її. Потім крикнув до мене, що хотів би мені щось показати на карті.

— Щось важливе? — неохоче відвернувся я од весла.

— Думаю, Яне, що варто подивитися, — відповів Педро приглушеним, звичайним для нього голосом.

— Може, пізніше, на привалі?

— О ні, — заперечив він лагідно, але жваво. — Ти повинен подивитися зараз же!

Я відклав весло і присунувся до нього, невдоволений, що мене відривають од роботи.

— Незабаром, за дві-три милі, — почав він пояснювати, вказуючи на карту, — головна течія річки, якою ми пливемо, поверне на північ, потім поверне знову на південь, а там саме лежить Каїїва, Подумай, Яне, коли б обминути цей закрут і поплисти прямо, саме через цей рукав, що нагадує тятиву лука, наскільки б ми скоротили дорогу! Як ти гадаєш?

Відкриття Педро було, справді, важливе, задум хороший. Але чи справді існував тихий рукав, що перетинав закрут річки?

— Я звірив свою карту з картою пана Повелла, — запевнив юнак.

Виникали й інші сумніви: ці місця перерізала величезна кількість більших чи менших заток, різноманітних рукавів, проток, тут легко можна було заблудитись, особливо вночі! Акавої, які пливли попереду, не знали цих місць, тому, мабуть, не повернуть убік від головного русла річки, яке й для нас було найзручнішим шляхом.

Я наказав усім ітаубам зібратися в одному місці і, не сповільнюючи швидкості, повідомив товаришів про відкриття Педро. Мимоволі я глянув далеко назад, де варраули все ще доганяли нас, і вдарив себе по лобі:

— Варраули! — закричав я. — Це ж їх краї. їх річка!

Всі мене зрозуміли. Ми перестали гребти, і варраули через кілька хвилин наздогнали нас. Я наказав їм наблизитися так, щоб їх ітауба і моя пливли поруч, При булих було вісімнадцять, переважно всі молоді. Я вмів добре читати на обличчях жителів з берегів Оріноко, і тому відразу догадався, що за люди приєдналися до нас. Це були юнаки з хоробрими серцями, сміливці, які бажали чим-небудь відзначитись. Їх, мабуть, вразили наші глузування і слова про боягузтво. Всі були сумні, з тривожними обличчями, не знали, як ми їх зустрінемо. Ми помітили, що вони забрали з собою зброю вбитих акавоїв.

Коли підпливли до нас, їхній стерничий, на вигляд найстарший із них, промовив, ніби хотів виправдати всіх:

— Ви не дивуйтеся нам! Ми були запаморочені, спантеличені…

Я замахав заперечливо рукою, перебиваючи його дружелюбно:

— Перестань, це байдуже… Ви хочете плисти з нами до Каїїви?

— Хочемо!

— У всіх є зброя?

— Є!

— А що ви зробили з вогнестрільною зброєю?

— Ми забрали її. Але не вміємо з неї стріляти.

— Тоді передайте на мою ітаубу!

Вони передали п'ять рушниць, які були в жалюгідному стані, дуже заржавілі. Крім того, передали кілька бамбукових труб з порохом і свинцем. Придивившись уважніше до цієї зброї, я помітив на прикладах знак країни, де вона була виготовлена. Перевірив. Біля з'їденої іржею назви міста прочитав слово: Нідерланди.

— Як тебе звуть, друже? — запитав я стерничого.

— Куранай.

— Ти вождь?

— Зараз командую цими людьми, — відповів він неохоче.

— З цієї хвилини будеш виконувати мої накази! Ви добре знаєте цю річку і її розливи?

— Знаємо, пане.

— Тобі відомо, що Оріноко утворює дугу в північному напрямку?

— Авжеж, пане, відомо, відомо! Тому ми так і поспішали. — Ми знаємо коротший шлях, що називається Гуапо…

— …який перетинає цю дугу?

— Так. Він кращий і тим, що там течія від моря не така сильна, як у головному руслі…

— Під час припливу моря?

— Так, так, пане!

— Тебе, Куранай, наче саме небо послало на наш клич!.. Уперед! Веди нас через Гуапо!

За дві години до заходу сонця ми зустріли яботу, що пливла нам назустріч. У ній було двоє аравакських розвідників. Ми довідались від них, що акавої весь час пливли головним руслом річки попереду нас на відстані десяти миль і з значно більшою швидкістю.

Незабаром з правого борту пуща розступилась, і ми побачили розгалуження Оріноко. Воно утворювало ніби затоку, яка вдалині звужувалася до ширини невеликої річки — її варраули й називали Гуапо. Саме в цей бік і треба було нам повернути. Течія в головному руслі річки майже стала, а варраули запевняли, що, пливучи далі, ми новим шляхом за чотири-п'ять годин спокійно прибудемо у Каїїву ще перед світанком, тому ми вирішили в цьому місці зробити короткий перепочинок. Берег тут був досить високий, вода сюди не досягала. Своїм піщаним клином берег відділяв річку од її рукава. Це місце було зручне для привалу. Незабаром весело запалали вогнища, а в повітрі рознісся приємний запах м'яса, що смажилося на рожнах.

Найближчі дерева пущі стіною буйної зелені стояли на відстані кільканадцяти кроків од нашого табору, але вони не закривали від нас краєвиду, який утворювали береги великої річки і її бічного рукава. Сонце, хоч уже повернуло на захід, гріло ще добре, і рої денних комах дзижчали довкола, барвисті метелики, мов ті жовті і сині зірочки, кружляли над нашими головами, а з гущавини долинав надвечірній спів і крик птахів.

Ми ще не встигли поїсти, як приблизно за триста кроків помітили на краю пущі незвичайний рух на деревах і почули пронизливе верещання і писк, які виражали переляк. Звуки ці наближалися до нас, в бік табору. Сталося там щось незвичайне.

— Акаліма! — закричали біля вогнищ, коли впізнали звірят по голосу. Люди швидко схоплювалися з місця, брали зброю і бігли в зарості.

— Мавпи! Стадо мавп! — пояснила мені Лясана.

— Акаліма — смачне м'ясо! — облизав губи Арасибо, але не рушив з місця.

Лясана, як і інші, схопила лук і хотіла поспішити у ліс. Я рвучко притримав її за плече:

— Ти мені дуже дорога, моя Пальмо, щоб я тебе пустив саму і до того ж майже беззахисну!

— Пусти мене, у мене лук і стріли! Я не сама! Вже багато людей побігло. Невже ти не бачиш?

— Побігли, але жоден не має вогнестрільної зброї!

— Вона не потрібна на мавп, вистачить луків…

— Лясано, адже ж там не лише мавпи, хіба ти не чуєш?

— Чую, чую, хтось їх переслідує. Так що?

В її очах запалали вогники визивної непокірності. Як і завжди, вона була справді чарівна в своєму дівочому пориві.

— А якщо це ягуар? — я спокійно зазирнув їй в очі.

Вона раптом обм'якла, але не від страху перед хижаком. Почуття радості і сердечної прив'язаності відбилися на її обличчі.

— Хіба я тобі дуже потрібна? — тихо сказала вона, завагавшись.

— Так, Лясано, потрібна!

Я пустив її, але вона не побігла. У мене за поясом був срібний пістолет. Я взяв ще мушкет, і ми вдвох кинулися за іншими у дрімучий ліс.

На відстані двохсот кроків від табору ми побачили перших мавп. Вони були стрункі, середніх розмірів, з великими головами, і з пухнастокучерявою шерстю, білою на животі і червонуваточорною на спині. Чимсь перелякані, мавпи жалібно кричали.

Надзвичайно спритно перескакуючи з гілки на гілку, вони від когось втікали. Ми бачили кільканадцять мавп, але це було не все стадо. За ними бігли й інші. Багато мавп-матерів несли на плечах малят, і всі вони страшенно кричали з переляку. Деякі мавпи дивилися божевільними очима і хапалися за голову, зовсім як люди. В їх голосінні відчувався дикий розпач. Інші, мабуть, самці, грізно, здавлено від люті погрюкували. На хвилину вони зупинялися, погрожуючи кудись лапами і шкірячи зуби. Але й вони не зуміли перебороти в собі жаху, який охопив ціле стадо, і теж утікали.

Недоторканий ліс відкрив на хвилину людському оку одну з трагедій, що часто відбуваються в його темній гущавині. Але хто ж це викликав таку тривогу у мавп, де ж ворог, що сіяв такий переполох? Гущавина ще ховала його.

Тимчасом кілька вбитих нашими мисливцями звірят уже лежали на землі. Мавпи швидко помітили нового ворога — людину і зовсім ошаліли. Раптом, замовкнувши, вони розбігалися на всі боки, куди кому вдавалося.

За кілька десятків кроків попереду серед листя дерев на якусь мить замерехтіла сіра пляма хижака і щезла. Він переслідував решту мавп і, мабуть, одну спіймав, бо крик жертви пролунав у повітрі так, що аж кров у жилах захолола. Потім ми почули тільки затихаюче хрипіння. Ми швидко пробиралися через гущавину до того місця.

— Це пума! — шепнув мені Педро, якого ми наздогнали.

Виявилося, що там уже були інші мисливці і вони, стріляючи в хижака, примусили його втікати. Звір зовсім не торкався землі і плигав по деревах спритно, як і мавпи. Раптом ми побачили його: він пронісся над нами. Це був величезний, жовтий кіт. Першими моїми почуттями були захоплення і здивування. Здивування від того, що такий могутній звір, трохи менший за ягуара, був настільки енергійний і швидкий. Він робив гігантські стрибки, разом з тим просувався вперед з неймовірною легкістю повітряної танцюристки.

Я відвів курок мушкета. Але нам ніщо не загрожувало, пума не збиралася нападати. В її боку вже стирчало дві стріли, які хоч і не завдали смертельної рани, але нагадали про небезпеку від людини. Хижак утікав щосили, як вихор.

Він пробіг од нас за тридцять кроків. Я не хотів стріляти, щоб не робити шуму без особливої потреби. Зате Лясана, яка стояла біля мене, випустила стрілу. Вона влучила в звіра, але тому, що хижак біг швидко по стовбуру дерева, стріла трохи відстала і застряла у нього в животі. Пума тільки загарчала. За кільканадцять кроків од нас росло старе мора-дерево, крислате і високе. Хижак вискочив на нього і почав підніматися вгору, сподіваючись заховатися там від переслідувачів.

Кілька мисливців без вагання вилізли па найближче сусіднє дерево і з нього почали засипати звіра градом стріл. Звір був справді живучий, як кіт, але вже не мав сил утікати далі. З багатьма стрілами в тілі він нарешті зовсім ослаб і скотився на землю, де під ударами палиць закінчив своє розбійницьке життя.

Смерть пуми була для індійців величезною радістю. В захопленні вони почали пустувати, як діти, і танцювати навколо звіра, вигукуючи погрози і образи на адресу мертвого хижака. Пришкандибав Арасибо і також взяв участь у цьому незвичайному танці, але незабаром перервав усякі закляття і наказав занести звіра в табір.

— Не дивуйся, — пояснив він мені, — що воїни так розійшлися. Тепер вони переконані, що акавоїв розіб'ють вщент.

— Це пума вселила в них таку впевненість? — запитав я.

— Звичайно! Цей хижак уособлює в собі ворога, а ми перемогли його. Ворог розтоптаний. Тепер ми його з'їмо!

Крім магічної допомоги, яка нібито випливла з вбивства пуми, ми мали ще й іншу більш відчутну користь: м'ясо пуми для індійців було чудовим делікатесом. Незабаром я сам переконався, що вони хвалили його не без підстав.

Мавп було вбито вісім, у тому числі, на жаль, три самиці. Мавпенята трималися за їх шерсть. Вони при падінні не зазнали ніяких ушкоджень, і мисливці хотіли вбити їх теж на їжу, як і їх матерів, але цьому рішуче заперечила Лясана. Пройнята жалістю, вона вихопила мавпенят з жорстоких рук чоловіків і занесла їх у човен, щоб їх виховати собі.

Цього вечора всі смачно і досхочу наїлися. Було ще зовсім видно, і я наказав індійцям лягти поспати, але нікому не хотілося і ніхто не поспішав до сну. Наступного дня, а може, навіть і цієї ж ночі, нас чекали важкі переходи і страшний ворог, але воїни були спокійні і сповнені бойового духу. Таємні сили, як думали індійці, сприяли нам і надихнули наш похід великою надією. Люди рвалися до перемоги.

Запевнення варраулів, ніби у нас було багато часу — чотири-п'ять годин — для відпочинку, не дуже мене переконували. До Каїїви, через рукав Гуапо, було приблизно тридцять миль. На випадок якоїсь перешкоди по дорозі і непередбаченої втрати кількох годин ми могли б запізнитися з допомогою. Щоправда, акавої, які пливли головною течією Оріноко, мали довший шлях. Пливучи протягом багатьох годин проти течії і не відпочивши цієї ночі, вони, напевно, зможуть добратися до Каїїви тільки на світанку.

Сидячи біля вогнища, я думав про все це, і мене охоплював дедалі більший сумнів. Сонце заходило в кривавій заграві, темні сутінки огортали пущу і лягали на воду так само, як смуток в цю незвичайну хвилину на мою душу. Наша бездіяльність ставала для мене нарешті нестерпною. Я розповів про свої хвилювання друзям, які відпочивали біля мене, і наказав покликати варраула Кураная.

— Послухай! Як ти гадаєш, коли нам треба вирушати? — запитав я його.

— Хіба я знаю? Може, за дві-три години. Пізніше вийде місяць і буде видно…

— Небо весь час ясне. А при світлі зірок хіба не можна гребти?

— Можна, тільки це непотрібно, бо часу вистачить. Попливемо пізніше, при світлі місяця зручніше…

— А що коли якась біда спіткає нас дорогою?

— Яка біда? — на його обличчі вималювалося недовір'я.

— Ну, хоча б ті стовбури дерев, що пливуть з верхів'я річки. А Гуапо, як ти пояснював, досить вузьке. Якщо утвориться завал з цих стовбурів, то скільки ми витратимо часу на перенесення човнів? Скажи?

Куранай не приховував свого збентеження і почав мимоволі чухати голову.

— Про це я й не подумав, — сказав він стиха.

Арнак схопився з землі і закричав:

— Яне, пливемо зараз! Ми нажерлися по горло і добре підкріпилися. Досить бити байдики!..

І справді, через десять хвилин, зарядивши рушниці, ми вирушили всією флотилією, просуваючись один за одним слідом за ітаубою варраулів. Коли ми пропливли затоку і в'їхали в справжнє Гуапо, де обидві стіни гущавини звузилися в прохід, не ширший за сто кроків, надійшла ніч. Але було не зовсім темно. Безліч зірок сяяли на небі і відбивалися у воді. В міру того, як повітря охолоджувалося, з теплої води йшла пара, яка швидко густішала, і незабаром туман уже не дозволяв бачити далі, ніж на відстань кинутого камінця. Треба було зменшити швидкість, але ми втішали себе тим, що, мабуть, такий же туман утруднить плавання акавоям.

— А якщо на головній річці туману немає? — буркнув негр Мігуель.

Це було шалене плавання, кошмарна гонка. Ворог, так само, як і ми, мчав до тієї ж мети за кільканадцять миль від нас збоку, і думка про це ні на хвилину не переставала нас турбувати і шпигати, ніби шпорами.

Нетерплячою уявою ми забігали вперед, в Каїїву, і знали, що наше запізнення — це загибель друзів, а може, й нас самих. Кожний плавучий стовбур, який перегороджував наш шлях, ставав зловісною плямою, кожна перешкода була нашим ворогом. Варраули вдало нас проводили, але й вони не завжди гладко обминали перешкоди.

Пізніше, коли зійшов місяць, пливти стало легше, хоч туман безперервно висів над річкою. Години минали в повному мовчанні, тільки ритмічний плескіт весел тихо вибивав монотонний такт, ніби годинник великої долі. Можна було сказати: не люди просувалися в туманній мряці, а якісь привиди, лісові духи, і справді в наших серцях була така велика завзятість, що ми не відчували ні втоми, ні тягаря важкої праці.

Коли на ранок мряка почала рідшати і трохи половіти невловимою блідістю, провіщаючи близький світанок, ми пропливали біля хатини рибалки, що тут проживав. Каїїва була недалеко, здається, за поворотом, за якісь дві милі, там, де рукав Гуапи з'єднувався знову з головним руслом Оріноко. Село Оронапі лежало на острові, оточеному з одного боку великою річкою, з трьох інших — рукавом Гуапо і дальшими її заплавами.

Ми застали рибалку на березі саме тоді, коли він збирався йти ловити рибу. На наше запитання він відповів, що порядку і спокою в селі ніхто не порушував, було тихо, як завжди, і дивувався нашій тривозі.

— Слава богу! — зітхнув Педро, — Ми встигли!