Оріноко

13 ХВОРОБА ДИТИНИ

Але він не вмер. Його бачили серед людей селища, він розмовляв з ними. З очима лютого звіра, він сіяв навколо себе страх і пошану ще більшу, ніж раніш. Він зовсім не думав ні відступати, ні відмовлятись од боротьби: саме в ці дні в його хитрій голові народився диявольський намір. На мене знову повіяло новою великою небезпекою з Серіми.

Майже півторарічна дитина Лясами — син убитого на безлюдному острові негра Матео — захворіла загадковою хворобою. У хлопчика почалася гарячка, тіло вкрилося чиряками, він кричав од болю, схуд. Мати Лясани, ліки якої так швидко повернули мене до життя, не шкодувала зусиль, щоб вилікувати онука. Та даремно. Ніяке зілля, ні втручання, ані заклинання не допомагали, дитина в'янула з дня на день.

У першу ж годину хвороби звідкись узялися тривожні чутки, спочатку незрозумілі й легкі, як вітерець, потім уже настирливі, як отруйні випари. Це були чутки про мою шкідливу душу. Люди не лише з Серіми, але деякі і з нашого роду почали перешіптуватися між собою. Я ловив їх боязкі погляди на собі і бачив, як швидко вони відводили од мене очі.

Хвороба дитини прогресувала, і все більше поширювалися чутки, які вже недвозначно пов'язували мою особу з нещастям: це моя шкідлива душа вбивала дитину.

Лясана дуже любила сина і була в розпачі, коли ліки матері не допомагали.

Вона прийшла до моєї хати, стала переді мною випрямившись, у якомусь піднесенні, рішуча, і, хоч очі світилися горем, сказала щиро й сміливо, з урочистою повагою:

— Не слухай, що людці базікають!.. Я з тобою!..

Це ж саме сказали мені, нахмуривши брови, мої чотири вірні друзі — Арнак, Вагура, Манаурі і негр Мігуель, запевняючи мене, що ворожі плітки незабаром зникнуть, не завдавши мені шкоди. Друзі, зажурившись від сумних думок, уважно дивилися в далечінь або стежили за недалекими халупами і краєм пущі. Лише Арасибо похмуро мовчав, але й він підозріло озирався, притаївшись, чогось чекаючи.

На третій чи може четвертий день хвороби дитини серед араваків над річкою Ітамака завирувало. Карапана, користуючись силою своєї влади в племені, заявив перед усім селищем, що невидимі сили розповіли йому, хто винен у хворобі дитини. Винен Білий Ягуар. У сні добрі духи показали чаклуну таку картину: багато тижнів тому, під час швидкого переходу через степ на північ, Білий Ягуар вихопив з рук Лясани дитину і, пригорнувши до своїх грудей, ніс її так довгий час. У цих обіймах його душа заволоділа душею дитини і прирекла її на смерть. Якщо тепер дитина помре, а помре напевно, всім буде відомо, хто її вбив…

— А саме так і було! — схопився Вагура за голову. — Ян ніс маля Лясани, щоб їй було легше йти. Я це пам'ятаю!

— Ми всі це пам'ятаємо! — обурено глянув Арнак спідлоба. — Карапана довідався про це випадково, — це ж не таємниця, — і задумав повернути цей факт проти Яна! Щоб він пропав, негідник!

І це були не жарти. Я раптом опинився в небезпеці, переді мною відкривалася безодня, моє життя висіло на волосинці. Прихильники Конесо, ворожі до мене, пропонували вигнати мене з племені, бо я й інших занапащу, а найрішучіші вимагали моєї негайної смерті. Але сам чаклун милостиво заступився за мене: треба почекати, доки не вмре дигипа, а потім можна й убити Білого Ягуара. Так він порадив розлюченим жителям Серіми, а звістка про ці настрої швидко дійшла до моєї хатини.

— Дитина помре! — ствердив похмуро Манаурі.

З усіх нас найбільше зажурився останніми подіями Манаурі. Він наче почував себе винним, що привів мене у плем'я. Але ж не він мене привів, я сам захотів прибути сюди. Манаурі знав, що коли вирок чаклуна щодо мене виконають, то наступною жертвою буде він. Це проймало його жахом, і видно було, як він намагався стійко триматися, щоб передчасно не втратити самовладання.

В ці важкі дні я ще краще пізнав своїх друзів. Вірний мені Арнак ні на хвилину не завагався, не розгубився. Він готовий був умерти разом зі мною, захищаючи мене. Так само і Вагура, хоч він проявив на хвилину деяку нерішучість. Без роздумів на мій бік стали п'ятеро негрів з Мігуелем на чолі. Більшість чоловіків з нашого роду прийшли запевнити мене, що не залишать нас у біді, хоч різні нитки й пов'язували цих людей з жителями Серіми. А Педро — що він мав вибирати, — він був міцно зв'язаний з моєю долею.

Саме в цей час дивна поведінка Арасибо збільшувала у мене почуття глибокого неспокою. Він дивно змінився, став сумний, занепав духом, на всіх дивився скоса. Весь час мовчав, насторожений, наче хто язика йому відрізав, але хоч і не звертався ні до кого, та все ж нас не сторонився, навпаки, був весь час поблизу. Коли ми розмовляли в хаті, він завжди сидів біля входу і вперто дивився на подвір'я, в той же час прислухаючись до нашої розмови. Коли ми звертались до нього, відповідав невиразно і неввічливо, в очах світилася злоба. Арнак і Вагура дивилися на нього недовірливо.

Хоч рід став на мій захист, я не хотів боротися з рештою племені, щоб не допустити кровопролиття. Все частіше чулися розмови, що краще помандрувати кудись до верхів'я ріки Ітамака. У нас була шхуна, два великі швидкі човни — подарунок варраулів, а також кілька менших човнів. Можна було вирушати в похід.

— А ти, Лясано? — запитав я. — Поїдеш з нами?

— Поїду.

— З дитиною?

— З дитиною.

Якщо проти войовничих намірів Карапани згодні були спільно виступити більшість членів роду, то відносно мене єдиної думки не було. Отруєне зерно чаклуна, кинуте в наше поле, дало свої сходи не в одній душі. Яким би я не був своїм, дехто, побачивши мене здалека, раптом сторонився, щоб не зустрітись зі мною, і, притаївшись за кущами, підозріливо стежив за моїми рухами. То один, то інший з колишніх щирих товаришів сьогодні відвертались від мене, боячись навіть мого погляду. Це ще не були відкриті вороги, але їх уже мучила думка, хто я такий. Хто знає, а може й справді в мені сиділа диявольська душа. Навіть найближчих до мене людей охопила тінь сумніву. Одного разу я увійшов до куреня Лясани, що стояв поруч з моєю хатиною, щоб довідатися що-небудь від неї. Звичайно, я подивився на нещасну дитину. Помітивши це, мати Лясани скрикнула, як божевільна, кинулася до дитини і, закривши її від мене своїм тілом, пронизливим криком наказала мені йти геть. Серце стиснулось у мене, і я пішов.

Тільки-но я сів біля входу своєї хатини, як до мене пришкандибав Арасибо і сів поруч.

Стояла мертва тиша, вологе повітря було нерухоме. Краплі ще не падали, але злива висіла над головою. Клуби низьких хмар зупинялися то тут, то там на верхів'ях дерев. Гуркіт барабана в Серімі зараз було чути виразніше, ніж будь-коли.

Його відголос, немов зловісне бурмотіння демонів, дихав безжальною погрозою, набирав значення і віщував смерть.

Ми обидва прислухались, і однакові думки охопили нас. Арасибо штовхнув мене в бік і ліниво показав рукою в напрямку Серіми, потім тихо буркнув, наче глузуючи:

— Дурний Канахола.

— Який Канахола?

— Ее, — позіхнув кульгавий, — учень чаклуна. Дурний.

— Чому дурний?

— Дурний.

Через деякий час він знов одізвався заспаним голосом, швидше немовби до себе, ніж до мене:

— Дурний Канахола, думає, що барабанить тобі на смерть… А насправді барабанить зовсім іншому…

— Відомо кому, дитині Лясани!

Біля мене наче щось аж забулькало, немов од придушеного сміху:

— Ні, не дитині Лясани. Він барабанить на смерть Карапані, але сам не знає про це, дурень…

— Мелеш казна-що, Арасибо, — ледве посміхнувся я.

— Карапана вмре сьогодні… або завтра…

Він сказав це байдуже, ніби передчасні жарти стриму вали його. А може, я його погано зрозумів?

— Що ти верзеш, Арасибо?

— Карапана помре сьогодні… або завтра… вночі…

В байдужому на перший погляд голосі була якась прихована тверда нота, що насторожила мене. Тільки тепер я подивився йому в обличчя і занімів. Його похмура замкнутість останніх днів зникла. Знову з очей ішла давня ненависть, але не тільки — все обличчя його аж світилося диявольською радістю.

— Що з тобою? — схопився я здивований.

А він бавився моїм здивуванням. Гримаса сміху перекосила обличчя каліки. Видно було, що Арасибо щось приховує, але дражнився і не поспішав показати, що саме.

— Говори ж, хай тобі біс, Арасибо!

— Коли наш мисливець іде на полювання, його стріли не завжди отруєні кураре, бо його немає в цьому лісі. Цю отруту треба купувати у далеких індійців макуші, дорого за неї заплативши негідникам. Але росте в наших хащах своя отрута, кумарава, хоч і не така сильна, як кураре. Ми вживаємо її, бо вона також убиває.

— Ближче до діла, Арасибо!

— А хіба ж я не до діла? Так от: кумарава теж убиває. Паскудне у неї листя. Тільки доторкнешся до нього рукою — одразу виникають чиряки, людина ходить, мов п'яна. А якщо доторкатися частіше — людина вмирає. Страшне листя…

— Ближче до діла, Араеибо, ближче! Не дратуй мене!

Кульгавий подивився на мене довгим, ущипливим поглядом, повним ідіотської втіхи від мого нетерпіння.

— Ну що за гарячка в тебе, Білий Ягуаре, — весело пробурмотів, примруживши розкосі очі. — Мене цікавить, як би ти почував себе, Ягуаре? Наприклад, кладуть тобі щоночі листячко кумарави до ліжка. А ти про це нічого не знаєш. Зойкаєш і в'єшся від болю, а чиряки все вилазять, і тобі дедалі гірше, ти на очах в'янеш, згасаєш… О! Дивись, яке ж маленьке листячко!..

Він розгорнув шматок старої тканини, який до цього часу тримав у руці, і відкрив щось, що лежало всередині. Це було маленьке сірозелене, напівсухе, зморщене листя.

— Я знайшов його на постелі дитини Лясани… І додав підводячись:

— Щоночі їй це підкидають… Мусила захворіти…

— Хто підкидав? — поставив я безглузде питання, бо вже зараз мені почало щось прояснятися.

— Він, він, Карапана!..

Щось аж закрутилося мені в голові. Оце так відкриття! Вмить я зрозумів його значення. Якби схопити чаклуна на гарячому, ото був би тріумф! Я звільнився б від страшних підозрінь, бо справжній злочинець був би викритий. З шаленою радістю я схопив Арасибо за плечі і тряс його до безтями, танцюючи і щось вигукуючи. Захекавшись, прохрипів:

— Як ти відкрив це, чоловіче?

— А-а-а, відкрив… Думав, шукав…

Потім я знову запитав:

— А дитина… дитину вдасться врятувати?

— Так.

Я готовий був розцілувати цього виродка, задушити в обіймах.

— Ти чаклун! Оце так голова! Ти чудотворець!

Коди ми трохи заспокоїлись і повернулися до дійсності, постало питання, що робити далі. Скликати таємну нараду друзів. А кого саме? Манаурі, Арнака, Вагуру і більш нікого. Може, ще й негра Мігуеля? Ні, тільки індійців, це ж справа племені. А Лясану? Звичайно, і її.

Друзі були недалеко, на річці. Вони саме готували шхуну до швидкої втечі, на випадок, якщо на нас нападуть із Серіми. Припинили роботу і негайно прибули. Педро поблизу не було, а коли прийшла Лясана, ми. засіли в хаті, і Арасибо розповів усім про своє відкриття. Так само, як і у мене, їх початкове приголомшення перейшло в нестримну радість. Важкий камінь спав із серця і в мене, і в моїх друзів. Але в той же час ми добре розуміли, що саме тепер нас чекає найважливіше завдання: розправа з чаклуном не на життя, а па смерть.

— На смерть! Його смерть! — повторював Манаурі, стиснувши зуби.

Ми припускали, що Карапана підкидав отруту кожної другої або третьої ночі, а знайдене листя кумарави було вже зів'яле, і ми сподівалися на відвідини чаклуна саме цієї ночі. Тому вирішили вартувати по двоє одночасно, змінюючись опівночі.

— Тебе, Яне, ми не рахуємо, — відізвався Манаурі. — Твоя рана ще не загоїлась.

І справді, я ще не зовсім одужав. Але не годилося тримати мене осторонь у цю вирішальну хвилину, тому приєднали й мене, як третього, додаткового до першої зміни варти Арнака і Арасибо.

— Ще одно ми повинні вирішити остаточно, — сказав вождь після тривалого обміркування. — Єдине рішення — вбити його! Ми повинні вбити його!

— Повинні! — аж задихався Арасибо.

— Хто проти цього? — запитав Манаурі, уважно глянувши на мене.

Арнак і Вагура мовчки кивнули головою на знак згоди, я також. Іншого виходу не було — лишалося тільки убити чародія.

— Дозвольте й мені вартувати, — попросилася Лясана.

— Вартуй! Можна! — відповів Манаурі. — Але не з нами надворі, а в своїй хатині, біля дитини…

Ніхто, навіть найближчі, не повинні були знати про наші наміри. Лясані порадили спалити мату, на якій спала дитина, і покласти хлопчика на ніч в іншому місці куреня, але так, щоб мати Лясани ні про що не догадалася.

Надвечір випав рясний, але короткочасний дощ. Він уже перестав, а хмари все ще закривали небо. Ми побоювалися, що ніч буде дуже темною, але дарма. Десь понад хмарами світив місяць і трохи розганяв темряву на землі.

Курінь Лясани стояв приблизно за п'ятдесят кроків од річки задньою стороною до води, а входом — до пущі. Навколо, крім потоптаної трави і кількох поодиноких, кущиків — залишків пущі, не росло більш нічого. Відкрита місцевість і неповна темрява сприяли нам…

За зброю у кожного в нас були короткі зручні дрючки з твердого дерева, а крім того, Арнак і Арасибо взяли з собою ножі, а я — пістолет, заряджений шротом для стріляння на близьку віддаль. Домовившись на всякий випадок про сигнали голосом, ми, як тільки настала ніч, зайняли свої позиції. Арнак заховався за курінь, з боку річки, а Арасибо і я з протилежного боку, за кілька кроків од входу.

В самій хаті, як порадив Манаурі, вартувала Лясана.

Дощ кілька разів падав нам на голови короткими раптовими зливами, і тоді ставало майже темно, а повітря лишалося весь час тепле й вологе. Ми промокли до нитки, але нічого не зробиш, терпіли.

Нічого не можна було зробити і з нудьгою довгих годин, що тяглися дуже поволі. Безперервно вдивляючись напруженим поглядом у темряву, ми стомлювались, наші почуття притуплялися. До того ж ми непевні були, чи з'явиться ворог цієї ночі, і це зовсім не сприяло нашому пильнуванню. Час від часу нам здавалося, що ми бачимо якісь примари. Дивні, як завжди, голоси розлягалися і на краю пущі, і на березі річки, а в темряві шмигали таємничі тіні. То були блукаючі собаки та інші домашні тварини чи якась дика гадина, що виповзала з гущавини, а може величезні комахи або невідомі страхіття.

Надходила північ, я вже збирався йти будити друзів на наступну варту, коли за куренем почулося триразове плачливе кумкання жаби — умовний застережливий сигнал Арнака. Він напевно щось помітив. Я міцніше стиснув палицю в правій руці, лівою намацав рукоятку пістолета.

Було, як і раніше, на початку ночі — не темніше і не ясніше. Перед нами маячів курінь, тінь якого відбивалася на фоні трохи освітленого майдану. Раптом мені здалося, що саме на цьому фоні, ліворуч, щось зачорніло, немовби хтось стояв, притулившись до рогу хатини.

Штовхнувши в бік Арасибо, я показав йому рукою на загадкову тінь.

— Він! — шепнув кульгавий схвильовано. — Є…

Це був хтось чужий, не Арнак. Ще звечора ми домовилися з юнаком, що він передчасно не залишить свого поста. Але загадкова істота не була схожа на Карапану, здавалася трохи нижчою і кремезнішою, в той час як чаклун був худорлявий, цибатий. Таємнича людина рушила крадькома до входу в хатину. Я переконався, що це не Карапана. А може, вони вдвох? Може, чаклун підкрадався ззаду, за цим першим?

Побачивши, що Арасибо має намір вискочити з укриття, я схопив його за плече.

— Ти помітив? — зашепотів я йому на вухо. — Це не Карапана?

— Ні! — визнав той.

— Взяти його живцем!

— Живцем? — почув я розчарування і опір у голосі товариша. — Навіщо?

Часу на роздуми не було. Я сильно трусонув Арасибо за плече і наказав йому придушеним голосом:

— Тільки живцем! Не смій інакше!

Він вирвався з моїх рук і стрибнув уперед з ножем у правій руці. Стрибнув з незвичайною проворністю, якої я ніколи не чекав од нього. До ворога залишалося чотири-п'ять кроків. Але той був обережний. Може, помітив щось підозріле, може, почув наш шепіт, бо швидко ухилився від удару, і ніж не зачепив його. Рука Ара-сибо навіть не схопила ворога, а лише ковзнула по намащеному жиром тілу.

Невідомий вивернувся і скочив до того рогу куреня, де я вперше його побачив. Але далі не встиг. Я перегородив дорогу і палицею вдарив по голові. Та удар, очевидно, був слабкий, бо чоловік спіткнувся, здавалось він ось-ось упаде, але не впав. Хотів шмигнути вперед, та потрапив у руки Арнака. Вони обидва перевернулися. Я знов ударив його по голові, а Арнак скочив на нього і придушив до землі.

— Живцем його! — закричав я на все горло.

— Я не можу його схопити, — гукав Арнак. — Він дуже слизький!

Ворог усе ще виривався, мов божевільний, але було вже пізно. Я схопив його обома руками за шию і не пускав, Арнак же вирвав у нього ніж і вивернув руки за спину, так, що аж хруснуло в суглобах. Полонений був голий, тільки в талії перев'язаний мотузкою, і весь намащений салом, щоб важче було його вхопити.

В темряві не можна було розібрати, що це за персона, однак не залишалося жодного сумніву, що не Карапана. На наші запитання, хто він, невідомий мовчав.

Прибігла Лясана з мотузками, і ми зв'язали його. Полонений, мабуть, був сам, бо нікого більше ми не знайшли.

— Він приплив на човні! — повідомив Арнак. — Я чув, як він виходив з нього.

— Сам?

— Сам. Я більше нікого не бачив.

— Біжи до річки і подивися, що з човном.

Човен був на місці.

Коли зчинилася метушня, мати Лясани раптом прокинулася і підняла страшенний галас, думаючи, що це ворожий напад. Усі сусіди попрокидались і бігли звідусіль, кожний з такою зброєю, яку в поспіху встиг захопити.

Тривога пройшла на подив добре. Не минуло й півхвилини, як перший воїн прибув на місце, а зараз же за ним і всі інші. Більшість була озброєна з голови до ніг, і ніхто не забув своєї рушниці. Наш рід швидко зібрався, і, незважаючи на хвилювання, гордість розпирала мені груди: ця бойова готовність роду в основному була моєю заслугою.

Деякі передбачливі принесли з собою розпалені нашвидкуруч смолоскипи, а також каганці з олією, і, коли світло від них упало на обличчя полоненого, всі остовпіли: це був молодий учень чаклуна, Канахоло, молокосос неповних чотирнадцяти років, а вже такий досвідчений злочинець.

Захищаючись із ножем у руках, він був спритний, як мавпа, а тепер, коли його зв'язали і поклали на землю, перелякався і його душа опинилася в п'ятах. Побачивши над собою стільки скривлених од люті облич, полонений вирішив, що це його остання година, в чому, правда, він не дуже й помилявся.

Манаурі на весь голос докладно розповів людям, з якою метою прийшов молодий злочинець. В міру того, як він розкривав підлі наміри Карапани, росло обурення проти його учня і спільника. Найбільше лютували жінки. Раптом до молокососа підскочила мати Лясани і хотіла видряпати йому очі…

— Ти вбивця!! — кричала вона. — Потвора! Ти вбив мого внука, невинну дитину!..

Я ледве відтягнув її від полоненого. Але інші й не думали зберігати йому життя і вимагали негайно вбити злочинця. Таке обурення могло тільки нашкодити справі, тому треба було заспокоїти людей, а з юнака витягти якнайбільше відомостей.

Тимчасом Манаурі наказав розпалити недалеко два багаття і призначив кількох хлопців слідкувати за вогнем. Стало досить ясно, і можна було краще роздивитися полоненого.

В перші хвилини його обличчя не виражало нічого, крім божевільного страху. Але Канахоло швидко помітив, що негайна смерть не загрожує йому, і очі у нього зразу ж запалали непокорою. В них притаїлась хитрість. Це зрозуміло, адже чаклун вибрав собі в учні і заступники не роззяву.

Полонений лежав у якійсь дивній позі — боком на землі. Це спочатку створювало враження, ніби він поранений. Коли його поклали навзнак, він негайно повернувся до попередньої незручної пози. Робилося це, мабуть, не випадково, а може й просто так. У всякому разі, я звернув на це увагу. Невже Канахоло намагався щось приховати під правим боком від наших очей?

— Знайшли отруйний лист при ньому? — запитав я в Арасибо, який стояв біля мене.

— Ні. Ми ще не шукали. Треба дочекатися світанку. Тоді пошукаємо і в траві…

— Але ж це дуже важливо! Листя — переконливий доказ його вини.

— Так, але тепер дуже темно для розшуків.

— А при ньому нічого немає?

Арасибо якось непевно глянув на лежачого. Полонений був зовсім голий і не міг десь ховати отруту, долоні ж у нього були порожні.

Манаурі почав допитувати його, але нічого не добився: підліток уперто мовчав і не вимовив жодного слова. Люди — чоловік тридцять, а може й сорок, стояли навколо. Чоловіки, жінки і навіть діти, швидко охоловши від першого хвилювання, палали бажанням задовольнити свою цікавість, чекали раз'яснень, хотіли бачити доказ вини, причому явний доказ.

В юрбі навколо полоненого знайшлося кілька таких, що не належали до нашого роду. Це були наші близькі сусіди, які разом з іншими прибігли на шум. Вони не були моїми ворогами, але й до друзів не належали. Та, почувши про жахливі обвинувачення, які Манаурі висував проти Карапани, вони злякалися. Ці люди визнавали владу свого чаклуна, були під його впливом, тому й не думали так швидко відмовитись від пошани до нього тільки тому, що комусь подобалося кидати на чаклуна громи і блискавки. Вони почали перешіптуватися між собою. А коли побачили, що Канахоло й далі вперто мовчить, підійшли до Манаурі і виклали свої сумніви:

— Ми почули жахливі слова, ти говорив зухвало.

— Я знаю, що говорю! — відповів вождь. — Білий Ягуар невинний, він має чисту душу. Карапана хоче його знищити, тому отруїв дитину Лясани, підкидаючи через Канахоло листя кумарави…

— Хто бачив це листя?! — вигукнули ті. — Ти кажеш, що Арасибо? Арасибо каліка, божевільний. Чого можна чекати від нього? Він ненавидить Карапану, вигадав усю цю брехню…

— Я бачив власними очима листок, підкинутий дитині!

— Хто тобі йото показував? Де він?

— Арасибо знайшов…

— Знайшов? Арасибо тобі його приніс, ха! Арасибо міг принести його з пущі!..

— А Канахоло, — обурився Манаурі, — чого Канахоло підкрадався сюди вночі, до хатини хворої дитини?

— Не знаємо! Але й ти не знаєш!

— Знаю, побачите, що ми знайдемо листя кумарави недалеко від хати!

— Підкинуте Арасибо, — зареготали ті.

Шельми, яким довірили багаття, напевно забули підкидати паливо, бо полум'я почало потроху згасати. Я стояв біля самого полоненого. Руки у нього були зв'язані на спині, і він лежав на них. Як тільки вогнище згасло, я побачив, що молокосос, користуючись із півтемряви, почав робити руками загадкові зусилля, немов хетів схопити щось, заховане під правим боком. Незабаром вогнище запалало, і полонений завмер нерухомо. Тоді я зробив цікаве відкриття: помітив якийсь предмет, що трохи виступав з-під боку лежачого. Може, це був кінчик бамбукової трубки, яку тут вживають для переховування різних дрібних предметів? Тепер я не сумнівався ні на хвилину: Канахоло лежав так дивовижно тому, що намагався заховати щось під собою, що могло видати його таємницю.

Я вже хотів звернутися до Арнака, щоб сказати йому про своє відкриття, коли з черепом ягуара в руках прибіг Арасибо, який перед тим залишив нас на хвилину. Він встромив спис у землю так, щоб той стирчав похило над полоненим, і, начепивши на нього череп, повернув його лівим оком на молокососа. В мерехтливому світлі череп наче ожив, хижі зуби рухалися, а чорна очна яма з несамовитою погрозою дивилася зверху на злочинця. Враження було сильне. Молокосос затремтів, очі ледве не повилазили на лоб, але він ще більше вперся. Його огорнув страх, цього він уже не міг приховати від нас.

— Ти, негіднику, тепер про все заспіваєш! — гримнув над ним Арасибо. — Кажи, бо ягуар тебе розшматує!

Арасибо сам охоче роздер би його на шматки. Але знову й на цей раз він нічого не добився. Канахоло тільки зціпив зуби і мовчав як мертвий.

— Нічого з нього не витягнете, — почувся голос із кола прихильників чаклуна, немовби підбадьорюючи молокососа.

— Погано! — буркнув до мене Арнак. — Упертий негідник! Програємо!

— Невже програємо? Ти, Арнак, так легко опускаєш крильця?

— Не доведемо його вини.

— Я не впізнаю мого Арнака, який повісив носа перед таким шмаркачем… Ти осліп. Арнак, недобачаєш!..

Мого друга вразила прихована бадьорість моїх слів, так само як мене недавно здивувала зміна голосу у Арасибо. Арнак підвів на мене очі.

— А ти побачив щось добре?

— Бачу.

І я розповів про здогадки, на які мене навели незвичайні рухи полоненого, а також його спроба приховати під собою бамбукову трубку. У Арнака засвітилися очі, хоч він завжди вмів володіти собою. За хвилину він сам переконався в правильності моїх спостережень.

— Собака! Щось прикриває! Тепер я сам бачу! — прошепотів він і з подивом глянув на мене. — Яне, знову повертається твоя спостережливість, сили вертаються до тебе! Не дамося!.. Тільки дозволь мені, щоб я викрив їх підлість.

— Звичайно! Роби, що хочеш!

Арнак попередив кількома словами Манаурі, Вагуру і Арасибо про підозру, наказав ще більше розпалити багаття і викликав до полоненого кількох старших воїнів як з нашого роду, так і з усіх інших, а особливо недовірливих. Приготувавши все, він сильним і урочистим голосом повідомив, що око ягуара не можна обдурити. Око ягуара розповіло нам про злочинні наміри чаклуна і вказало, де Канахоло ховає листя кумарави.

— Ви хочете бачити, де? — запитав юнак, повівши навкруги переможним поглядом.

— Дуже цікаво! — почулися голоси.

— Так дивіться!

Він підійшов до полоненого, взяв його під пахви і, шарпнувши, поставив на ноги.

— Бачите?! — крикнув гнівно.

Всі ми бачили: на мотузку, що опоясував стан молокососа, на правій сідниці висів шматок бамбука.

— Що у тебе в цьому бамбуці? — гримнув Арнак на полоненого.

Це вже не був пихатий, гордий учень чаклуна. Це був шмаркач, переляканий до непритомності, полохливе маля, що тремтіло від хвилювання і страху.

— Що у тебе в бамбуці? — тепер уже Манаурі повторив питання твердо, з наказом: — Говори!

Канахоло бурмотів під ніс щось незрозуміле. Його раптова розгубленість лише стверджувала паші переконання, що в трубці було щось підозріле. Але все-таки ми ще не мали цілковитої впевненості. Арасибо підскочив до полоненого, зірвав у нього з пояса бамбукову трубку, вийняв затичку і на очах всіх висипав те, що було всередині, на свою долоню, в запалі не дбаючи про обережність. Там було два чи три пом'ятих листки.

— Кумарава! — писклявим од хвилювання голосом заіржав кульгавий, в цю хвилину схожий швидше на демона з пекла, ніж на людину.

Простягнену долоню наблизив до вогнища і наказав підходити людям, щоб добре роздивилися.

— Ну, це кумарава, чи ні? — запитував він у кожного, а в горлі у нього від нестримного хвилювання щось наче кумкало, гуділо, свистіло.

Він знав, що настала хвилина, в яку вирішується все, в яку він міг знищити владу чаклуна, свого запеклого ворога. Перемога, ненависть і божевілля відбивалися на його обличчі, що все аж тремтіло. Шалено хрипів до кожного:

— Скажи, чи не кумарава?

— Так, кумарава! — стверджували зі страхом люди нашого роду.

Інші мовчали, як мовчать приперті до стіни, але бачили, визнавали, бо заперечити не могли.

Мати Лясани протиснулась крізь натовп з білою матою в руці.

— Кинь листя сюди, — наказала вона каліці, — ще тобі пошкодить!

Арасибо кинув листя на мату і сам узяв її, все ще тикаючи отруту людям між очі.

Тимчасом Канахоло, якого знову повалили на землю, вирішив, що це остання хвилина його життя, і тремтів, як в лихоманці…

— Дивись на ягуара, — гримнув на нього Манаурі, — і кажи тепер правду, якщо тобі дороге життя! Будеш говорити?

— Бу… буду! — захлипав полонений.

— Хто тебе сюди послав?

— Карапана.

— Говори голосніше, щоб усі чули, хто послав?

— Карапана… чаклун.

— Він давав тобі листя кумарави?

— Да… давав.

— І що наказав робити з цим?

— Наказав його покласти до… до дитини Лясани, де вона спала.

— Скільки разів ти це робив?

— Три… ні, чотири рази… чотири…

— Дитина мала вмерти?

— Так, так, мала…

— Щоб вина впала на Білого Ягуара?

Але в цю хвилину полоненого знову охопив жах, і він розридався, та вже досить було того, що Канахола сказав. Люди чули, зрозуміли: злочин Карапани був явний, ніхто не міг сумніватися в його вині.

Прибіг батько хлопця, розбуджений нашим гінцем. Його присутність була вже непотрібна, адже хлопець визнав вину. Було видно, що Аріпай — так звали батька полоненого — був чесною людиною і, мабуть, навіть не знав про темні справи свого сина. Канахола примусили повторити своє визнання, висловлене хвилину тому. Батько з сумом слухав, приголомшений. Він безтямним поглядом дивився то на нас, то на сина.

— Що ви з ним зробите? — нарешті запитав він.

Було кілька таких, що вимагали негайної смерті молодого винуватця, разом з цим посилаючись на віковічні звичаї племені. В той же час більшість не так суворо засуджували учня чаклуна, вважаючи, що Канахола був лише знаряддям у руках справжнього винуватця. Ці, поміркованіші, не хотіли його смерті, а коли спитали, яка моя думка, я рішуче підтримав їх. І юнака розв'язали, наказали йти з батьком.

— Стеж за ним! — попрощався я з Аріпаєм. — Краще тепер дивись за сином! Не віддавай його в нечесні руки…

Індієць радів, що Канахоло вийшов цілий з такої справи, але обличчя у нього залишалося сумним.

— Мій син, — відповів він похмуро, — не в моїй опіці. Він належить чаклуну. До нього й повинен повернутись…

Наступного дня аравакські хатини облетіла сумна звістка, що Канахоло раптово вмер. Нещасного хлопця знайшли мертвим на краю пущі, недалеко від Серіми, без жодною сліду насильства… Люди нашого роду сприйняли новину дуже спокійно: вони сподівалися, що так трапиться, що така кара спіткає неборака, який відкрив, хоч і не за власним бажанням, таємницю чаклуна.