Оріноко

7 СОЮЗ З ВАРРАУЛАМИ

Плавання вверх по річці, яке ми розпочали на другий день, не становило великих труднощів: під час припливу швидка течія несла нас в глиб материка, і шхуна, яку до того ж підганяв рвучкий вітер з океану, швидко посувалася вперед. Через кілька годин відплив моря змінював напрям течії, тоді ми кидали під берегом якір і чекали, коли знову настане приплив.

Хай йому чорт, яка фантастична, та де там, — шалено багата природа буяла навкруги! Я багато чув про неї, але зараз важко було не захоплюватися цією чудовою картиною. Скільки тут різних величезних риб переверталося в каламутних вирах, вискакуючи на поверхню води; скільки мавп пустувало на гілках прибережних дерев! Які таємничі звуки тривожили нашу уяву! А що то була за насолода для очей і серця, коли високо над нами, в небі, летіли найпрекрасніші з птахів, величезні папуги, вкриті пір'ям, що виблискувало всіма барвами у найрізноманітнішому сполученні їх, — чудові птахи, яких індійці називали араканга і арарауна! А той ліс по обох берегах! Дика пуща, примарна казка, зачарована в зелень, яка пульсує дзижчанням мільярдів комах, страшенно заплутана, густа, переплетена, недоступна без меча, — така пуща перевершувала людські поняття!

Пуща, яка кишіла мільярдами комах! Ото ж бо й воно! Я народився і виховувався у віргінських лісах, лісом вигодований, вірний друг лісу, міг би вважати себе в раю, коли б не ці огидні комахи. Хмари їх, особливо кусливі комарі і мушки, люті, неначе вони вилетіли з пекла, вдень і вночі отруювали нам життя. Я зрозумів, що треба буде просити пробачення у іспанської сорочки і штанів і одягнути їх знову, особливо на той час, коли доведеться продиратися крізь зарості. Ноги теж слід було б захистити, тому я звелів жінкам виготовити сандалі з кінської шкіри, яка була на кораблі.

Каліцтво Арасибо полягало тільки в тому, що його ліва нога, колись зламана, погано зрослася і була коротша від правої. Носити важкі іспанські чоботи йому було не під силу. Ламаючи голову над проблемою взуття, я подумав, що і кульгавому треба носити такі ж сандалі, які вирішив зробити я, тільки лівий має бути на значно товстішій підошві. Задум був простий, але наслідки — над усякі сподівання. Арасибо майже перестав шкутильгати. Каліка не вмів по-людському дякувати, одначе я помітив, що він дуже зворушений і готовий для мене навіть зірку з неба зняти.

Крім подарованого мені човна, за нами плив до верхньої течії Оріноко ще один човен з командою понад двадцять варраулів. Сам Єкуана плив з нами на шхуні, в той час, як більшість моїх друзів-араваків захотіли пересісти з парусника в човен і веслувати. Добрий настрій, що панував у селищі Єкуани, тривав і надалі. По дорозі не було кінця веселим співам, люди охоче і приязно розмовляли між собою.

Попереду у нас лишався ще цілий день плавання до Каїїви, а Оріноко, біля гирла схожа на величезну затоку, тепер уже перетворилася в ріку завширшки декілька миль. До цього часу ми ще не бачили людей, але тепер із пущі до нас уже долітали відголоси бубнів. Побачивши нас, берегові жителі, невидні в заростях, ударяли в свої дерев'яні ящики і потім били безперестану. Їх було чути здалеку, і звуки ці здавалися радісними і одночасно якимись диявольськими. Єкуана задоволено гукав до мене:

— Вони вітають тебе, Білий Ягуаре! Ти їх любий брат!

— Це варраули?

— Еге!

Часом бувало маленький човник з двома-трьома веслярами відходив од берега, люди в ньому махали нам руками, посилаючи якісь дружні знаки.

Ще не допливши до селища Оронапі, я покликав Манаурі, Арнака і Вагуру на нараду.

— Хіба араваки і варраули завжди були такими великими друзями? — запитав я їх.

— Ні, — коротко відповів вождь. — Варраули часто сварилися з нами.

— То чим же пояснити їх теперішній запал?

— Тепер усе змінилося.

— А тобі не здається дивною така раптова зміна?

— Ні.

— А мене це дивує! — втрутився Арнак.

— Я кажу вам, що тут немає нічого дивного! — заспокоював нас Манаурі з цілковитим переконанням і з загадковою посмішкою, ніби він знав якусь таємницю. — Зрештою, тут ідеться не тільки про нас, араваків, а насамперед про тебе, Яне. Вони тебе вітають!

— Саме цього я й не розумію.

— А я розумію. Ти пригадуєш, як Єкуана натякав на війну, що начебто підстерігає нас за кожним кущем? Мені здається, це були не тільки жарти. А ти ж маєш славу непереможного вождя.

— Бо ти наговорив їм про мене більше, ніж треба, базіка! — обурився я.

— Наговорив, Яне, але не дуже багато. Так треба було!

— То на яку ж війну він натякає? З іспанцями?

— Ні.

— А з ким же, чорт візьми?

— Я ще не знаю. Але хіба мало диких караїбів у глибині материка!

— А варраули це караїбське плем'я?

— Ні.

Перспектива вплутатися в якусь невідому завірюху не дуже приваблювала мене, зате, здалося мені, Манаурі це було на користь. Може, вождь сподівався, що серед бойових сутичок він швидше поверне собі повагу племені? Мабуть, що так!

Ми наближалися до села Оронапі, яке варраули називали Каїїва; бубни на березі били все голосніше, не замовкаючи навіть уночі, місцями їх було чути одразу з кількох боків. Тоді здавалося, що це вся пуща готує нам бурхливе і тріумфальне привітання.

Коли ми підпливали вже до самої Каїїви, я мусив знову надіти капітанський мундир, обшитий золотом, взути важкі чоботи, на голову нап'яти шкіру ягуара. До того ж ще й срібний пістолет, шпага, інкрустована перламутром, і, найголовніше, як повчав Манаурі, — пихатий, грізний вираз обличчя!

В Каїїві не було майданчика на помості, як у селищі Єкуани, хатини стояли відокремлено одна від одної на палях, вбитих у землю. В тіні найбільшої з цих хатин, кроків за двісті від берега, нас чекав Оронапі на чолі почту своїх старшин. Усі, а найбільше Оронапі, були прикрашені барвистим пір'ям, намистом, тіло у кожного було розмальоване, біля боку — багато вирізьблені палиці. Головний вождь сидів на стільці, навколо стояло кілька порожніх стільців, що, напевно, відповідало урочистій церемонії.

Ми висадились на берег, але Оронапі не вийшов нам назустріч, як це пробив у своєму селищі Єкуана. Він сидів гордий і нерухомий, уважно дивлячись на нас. Я поволі рушив до нього в супроводі Манаурі, Єкуани, Арнака, Вагури і Фуюді. Оронапі не підводився. Напевно, він був дуже високої думки про себе і вирішив сидіти доти, поки ми не підійдемо зовсім близько.

Не пройшли ми й півдороги, як Манаурі шепнув мені, що треба зупинитися. Так і зробили. Тоді Єкуана, незважаючи на свою огрядність, жваво підскочив до мене, метушливо і ввічливо запросив іти далі. Але Манаурі гримнув на нього, щоб він заткнув пельку і сам пішов уперед без нас.

Єкуана замовк, тільки сопів засмучений, і не знав, що йому робити.

Оронапі, побачивши все це, вмить втратив свою гордовитість і швидко підвівся. Він наближався до нас менш поважно, ніж належало. І ще здалеку виявляючи свою радість, кликав приязно:

— Ідуть, друзі! Йдіть сміливо, йдіть сміливо і весело, йдіть сміливо, весело і швидко, йдіть…

Повторюючи знову й знову люб'язні слова привітання, він підійшов, узяв мене під руку і серед загального радісного гомону провів у затишок під дахом.

Лід між нами, якщо він взагалі був, одразу розтанув. Я зупинився біля стільця Оронапі і дивився на дерев'яну річ з надмірною увагою, мов на щось дивовижне, і, нарешті, запитав з удаваною повагою:

— Невже цей стілець такий зручний, що з нього навіть важко підвестися?

Оронапі зрозумів мій натяк і весело розсміявся, і потім запросив мене сісти на цей стілець:

— Спробуй сам, Білий Ягуаре!

Я сів на стілець вождя, і почалися танці, співи, угощання смаженою рибою, м'ясом, солодкими овочами і кашірі, яким я тільки змочував губи. Словом, розпочався банкет на повну силу, в такій приємній і в такій щирій обстановці, яка перевершувала всі наші сподівання.

Вибравши хвилину, я прошепотів, звичайно, по-англійськи, до Арнака, що сидів поруч:

— Ти все тут розумієш, Арнак? Я — ні!

— Їх гостинність незвичайна, це правда!

— Хіба вони завжди були такі гостинні й милі?

— Я їх не знаю, але Манаурі казав, що вони не завжди такі…

— А що ж сталося? Війна близько?

— Не інакше, мабуть, їм загрожує якась війна. Він сказав це з такою величезною впевненістю, що я аж розсміявся не лише з нього, але й від думки про безглузде припущення: яка війна могла тут загрожувати, коли люди так раділи і веселилися з таким завзяттям?

Оронапі, на противагу веселому товстуну Єкуані, був людиною похмурої і суворої вдачі, з досить грубими манерами, але цього дня він намагався бути дуже ввічливим. Вождь аж світився доброзичливістю до нас і бажанням сподобатися. Він так виразно показував, як ми йому потрібні, що ці намагання іноді навіть бавили мене. Будучи сам у доброму настрої — бо трохи кашірі все ж таки випив, — я прямо запитав Оронапі, хоч це, може, було й не зовсім тактовно, кому і яким сприятливим вітрам ми повинні дякувати за цю незвичайну гостинність і ввічливість.

Оронапі подивився на мене, захоплений зненацька таким запитанням, але замішання його було короткочасним. Він став серйозніший, втупив задумливий погляд у посудину з кашірі, яку тримав у руці, і за хвилину вилив напій далеко від себе на знак того, що не хоче більше пити.

— Я хочу союзу з тобою! — вимовив він, натискуючи на кожному слові і допитливо дивлячись мені в очі. — Я хочу твоєї дружби, Білий Ягуаре.

— Догадуюсь про це, — відповів я легковажно, не звертаючи уваги на його урочистий тон. — Але чому ти так дуже цього бажаєш?

— Ти хочеш знати? Тому, що ти вмієш воювати. Ти і твої товариші.

— І це так важливо?

— Так, дуже важливо.

Всі замовкли.

— Тепер слухай, Білий Ягуаре, що я тобі скажу.

І Оронапі висловив прохання, спрямоване швидше до Манаурі, ніж до мене. Він хотів, щоб ми не пливли далі, оселилися тут, біля його селища, трохи вище на березі, де ріс густий ліс і була родюча земля для ведення господарства. Оронапі обіцяв нам всіляку допомогу в господарюванні, а в зв'язку з тим, що у нас було небагато жінок, головний вождь вирішив: усім вільним чоловікам з нашого корабля виділити в дружини найздоровіших дівчат.

Деяким аравакам ці слова дуже сподобалися, бо кашірі добре підігрів їх думки, а вигляд варраульських дівчат, які снували навколо, радував очі і серце. Проте Манаурі ввічливо дякував Оронапі за щедрість, відповів, що не може прийняти запрошення, бо він мусить повернутися до свого племені.

— Але я завжди пам'ятатиму твої слова, — закінчив він. — І якщо, вождь Оронапі, ти забажаєш коли-небудь нашої допомоги, ми ніколи не відмовимо тобі в ній, хоч би йшлося про сутичку з ворогом. Це я кажу тобі при такому поважаному свідкові, як Білий Ягуар. Разом з тим і ми розраховуємо, що при потребі і ти нам допоможеш.

— Допоможу! — поспішив запевнити нас Оронапі.

Маючи вже задосить тих недомовок і урочистих запевнень, я побажав, щоб головний вождь тепер щиро розповів мені, що тут над річкою діється, хто збирається нападати, бо я хочу добре розібратися в неясних для мене справах.

— Маєш рацію, справи неясні! — підтвердив Оронапі. — І ви повинні знати, що нам тут загрожує…

В той час, як танці, співи, звуки бубнів тривали далі, Оронапі, Єкуана, Манаурі, Фуюді, Арнак, Вагура і я сіли ближче один до одного і уважно слухали те, що розповідав нам Оронапі, а перекладав Фуюді.

На заході, над берегами ріки Оріноко, були іспанські оселі, взагалі досить мирні, але на півдні біля моря над річками Ессеквібо, Демерара, Бербіце, Кайєнна, в країні, що називалася Гвіана, оселилися голландці, англійці й французи. Прибули вони туди як купці, що обмінювали товари на індійські продукти і, доки займалися тільки торгівлею, було все спокійно.

Найбільше припливало з-за моря голландців; крім торговельних факторій, вони закладали плантації для вирощування різних цінних рослин. Для цього їм потрібні були робочі руки тутешніх тубільців. Індійці були не дуже швидкі в роботі, однак плантації множилися, мов прожерливі риби сіпарі в річці. Голландці почали оглядатися, де і як добути робочу силу. На півдні жили різні індійські племена: ближче до моря — араваки, в глибині лісів — споріднені з ними віпісани, а також атораї і таруми, які були одним з племен віпісанів. Крім цих мирних племен, зайнятих здебільшого сільським господарством, існували різні караїбські племена — зажерливі, охочі до військових сутичок і грабування. Серед них грозою для сусідів були акавої, а також карібісі. Обидва племені безчинствували ближче до моря, а макуші і арекуна або тауліпаді жили далі, в глибині країни, — в пущі, чи вже у льяносах.

Голландці по-різному жили з індійцями, часом братаючись, часом воюючи з ними, а коли все більше почали відчувати нестачу невільників на своїх плантаціях, знюхалися з тими найвойовничішими караїбами, намовляючи їх постачати на плантації полонених-невільників. Озброєні голландцями зграї караїбів робили зухвалі напади на сусідні племена. Акавої ловили невільників на заході і півночі, доходили навіть до берегів Оріноко, а карібісі — на заході і півдні, сіючи спустошення аж до верхньої течії Ессеквібо і ріки Рупунуні. Деякі околиці вони перетворювали на безлюдні пустелі. Там, де проходили їх криваві шляхи, всюди вони сіяли бурю і залишали за собою сльози, а захоплених живцем полонених тягли на голландські плантації.

— І давно вони так лютують? — запитав я.

— Вже багато, багато років. Але чим далі, тим гірше.

— А покривджені племена мовчать? Покірні, мов ягнята? Що у них немає палиць, списів, луків?

— Ні, є, але ті спритніші в розбої, кровожерливіші, ніж інші племена, що займаються тільки рільництвом або риболовством, як, наприклад, варраули. А до того ж, акавої мають кращу зброю, у них навіть рушниці є. Хто ж з ними справиться?

— А ви не воюєте з ними?

— Воювали, але вони сильніші, хоч це й прикро визнавати. Наші люди або гинули, або потрапляли в неволю. Зараз єдиний порятунок — втеча.

— Але ж це дуже погано. Хіба ворогів набагато більше, ніж вас?

Оронапі запевнив нас, що їх справді значно більше, однак це заперечили Єкуана і Фуюді разом: акавої нападають переважно малими групами, які ледве налічують кілька воїнів, рідко — декілька десятків; але не можна передбачити їхніх хитрощів, лютості, їхньої спритності і кровожерливості. Це справжні ягуари!

— На наших араваків над річкою Ітамака вони також нападали? — відізвався Манаурі.

— Відкрито ще ні, — відповів Фуюді. — Але минулої сухої пори наші мисливці, які пішли на полювання на південь, у верхню течію Ітамаки, таємниче зникли, не лишивши по собі жодного сліду. Пізніше ми довідалися, що там поблизу вешталася зграя акавоїв…

— Суха пора, — підхопив Оронапі, — вже завітала до нас. Тепер дощів з кожним днем менше, спадають річки. Це сприятливий час для нападів. До нас долинули чутки, що акавої з берегів річки Куюні готують похід у наші краї…

— Може, вони вже в дорозі?

— Можливо.

Не далі, як за сто кроків од хатин, стояв густий ліс. Оброблені поля жителі Каїїви мали, напевно, десь в іншому місці. Як же зручно ворогові в цих околицях підкрадатися заростями і нападати зненацька!

— Оронапі, ти виставив дозори? — запитав я.

— А що це таке?

Він навіть не розумів, що це таке — виставляти дозори, та ще тоді, коли все спокійно. Я пояснив, нарешті, незрозуміле для нього поняття, і він здивовано знизав плечима.

— Ні, — відповів.

— Треба виставити дозори, — порадив я.

— Ти так думаєш? — буркнув Оронапі, непереконаний.

І гулянка тривала, а заходів обережності так і не було вжито.

Слухаючи розповідь про акавоїв, я пригадав собі войовничі ірокезькі племена Північної Америки. Без сумніву, акавоїв можна було назвати ірокезами Півдня. При всьому цьому я не міг надивуватися легковажності наших хазяїв. Необережні, вони самі спокушали долю і накликали на себе небезпеку.

Того ж дня Оронапі, Манаурі і я, урочисто поклявшись, уклали союз: домовилися про взаємну оборону і допомогу. Щоб закріпити союз, Оронапі подарував нам два човни, один — великий, випалений з цілого стовбура дерева ітабу (цей човен так і називався — ітауба), другий човен — ябота, маленький, з кори дерева. Оронапі зробив цей подарунок, щоб ми, в разі небезпеки, могли швидко приплисти до нього на допомогу. За все це я вручив вождеві іспанську шпагу, ще кращу, ніж та, яку подарував Єкуані. Крім того, ми дали йому один з наших іспанських човнів.

Ніч ми провели в Каїїві, але, не бажаючи наражатися на небезпеку, я наказав усім товаришам спати на шхуні і призначив варту. Добрий корабель давно вже став для нас вірним другом: він був малою фортецею, надійним опікуном і опорою.

Вночі я прокинувся і перевірив дозори. Індієць, що стояв на варті, на жаль, спав. Спали й усі жителі Каїїви, тільки собаки то тут, то там гавкали біля хатин, і пуща, як завжди вночі, шуміла.

Другого дня, як тільки настав приплив моря і річка почала підніматися, ми, сердечно попрощавшись із усіма варраулами, вирушили в дорогу.