Оріноко

8 ГОЛОВНИЙ ВОЖДЬ І ЧАКЛУН

В дитинстві мати розповідала мені про грецького героя Одіссея, який, перш ніж повернутися на батьківщину, довго блукав по морях. Такими Одіссеями здалися мені зараз мої товариші араваки, що поверталися після кількох років неволі до своїх родин. Думка про близьку зустріч з рідними і товаришами радувала індійців і разом з тим примушувала задуматись.

На другий день після того, як ми залишили Каїїву, всі зібралися на шхуні, щоб разом про все подумати і порадитись. Я майже не говорив. Слово взяв Манаурі, якого теж дуже хвилювала невідомість завтрашнього дня. Йому не важко було переконати людей: хмари, що збиралися на півдні, з боку жорстоких акавоїв, загрожували також навалою на береги Оріноко, на домівки араваків. Найкращим доказом цього були не тільки попередження варраулів, але і їх поведінка, така приязна до нас. Які ж висновки могли ми зробити з цього для себе? Триматися гурту, як і раніш, не залишати один одного. Всі ті, хто був на паруснику, повинні почувати себе як родичі, зв'язані братерськими узами, тим більше, що ми всі прославились у спільній переможній боротьбі з іспанцями, і про нас уже знали всюди, як про володарів непереможної зброї.

Слова Манаурі знайшли дорогу до серця кожного, люди охоче прийняли пропозицію з'єднатися в один рід, до якого, цілком зрозуміло, ввійшли б усі близькі родичі, що живуть над річкою Ітамакою…

— А яку назву матиме рід?

— Рід Парусника! — кинув хтось.

— Нісенітниця! — скривився вождь. — Наші роди походять від звіра і мають звірячі назви.

— Є лише одна добра назва! — виступив кульгавий Арасибо. — Рід Ягуара…

— І це неможливо! — похитав головою Манаурі. — Рід Ягуара вже є. Його голова Конесо, він головний вождь.

— Я знаю! — схопився з місця Арнак. — Назвемо свій рід родом Білого Ягуара!

— Це найкраще! — з запалом плеснув у долоні Арасибо.

Індійці запитливо глянули на мене, бо прізвисько Білого Ягуара, напевно, добре пристало до моєї особи. Я не заперечував. Хай називають рід, як їм подобається, була б тільки з цього користь для його членів і для всього племені.

— Буде користь! — вигукнув Арасибо.

Його захоплення поділяли й інші, бо вони, так само, як і Манаурі, не знали, що їх чекає над Ітамакою, в той час, як тут єдність нашої громади була справжньою, щирою і все говорило про те, що існуватиме довго.

Проте на кораблі був і такий, хто хмурив брови і крутив носом. Це — Фуюді. Він прийшов на парусник лише кілька днів тому і до роду, мабуть, не хотів належати. Тепер він гаряче застерігав, майже погрожував, що виникнення нового роду може підірвати святий від поколінь порядок і згоду в племені.

— Ви цим викличете гнів старшин! — застерігав Фуюді суворо. — Конесо цього не похвалить, а тим більше, що назва така близька до назви його роду.

— Назва хороша, — визивно вигукнув Арасибо.

Тоді Фуюді гостро і проникливо глянув на нього, після чого ущипливо процідив:

— Ти, син каймана, краще б заткнув пельку! Не думай, що про твої дільця забули!

Ці слова справили несподіване враження, — каліку немовби хто батогом шмагнув. У його косих очах на хвилину промайнув страх. Арасибо зразу ж охолов і аж зігнувся.

— Які це дільця? — запитав Манаурі.

— А, — махнув рукою Фуюді, — що про це говорити! Краще не згадувати!

— Якщо ти вже почав, то кінчай! — наполягав вождь.

— Це склочник, брехун, розкольник! — відповів Фуюді, осудливо тикаючи пальцем в Арасибо.

— Поясни!

Провина Арасибо була тяжкою: він зробив святотатство. Перебуваючи з іншими араваками під Горою Шулік, він не хотів скоритися вироку, який виніс його родині чаклун Карапана. Арасибо наважився противитись наказові чаклуна, підривав його авторитет, навіть шалений наклепник не зупинився перед образою, запевняючи, що Карапана поганий чаклун. Нехай тільки нещасному випадку з ногою і своєму каліцтву дякує Арасибо, що його не скарали на смерть, а залишили під Горою Шулік…

Всі люди на паруснику дивилися на каліку з презирством, дивуючись, що цей неспритний чоловік міг дійти до такого зухвальства.

— Це правда? — звернувся вождь до каліки.

— Так! — буркнув Арасибо, але непокора в його очах виразно говорила, що він не відчуває тут своєї провини.

— Може, чаклун був несправедливий до нього? — став я на захист кульгавого.

Ніхто не відповів на мої слова, я навіть не знав, чи взагалі звернули на них увагу. Напевно, авторитет чаклуна був недоторканий, його справедливість не підлягала сумніву.

— Я не знаю, чому створення нового роду повинно викликати гнів старшин! — визивно відгукнувся Манаурі.

— Конесо таких речей не любить! — відповів коротко Фуюді.

— Не любить?

— Може не визнати їх.

Вождь нетерпляче кусав губи, очі у нього потемніли.

— Але він повинен буде визнати те, що ми повернулися! — сказав Манаурі.

— Це безперечно.

— І те, що ми протягом кількох років були в неволі…

— Авжеж.

— І що бачили дещо на світі, навчилися багато чого нового і люта доля привчила нас до обережності. Він мусить зрозуміти, що ми стали міцніші і кмітливіші, витриманіші і менш полохливі…

Непогано говорив це Манаурі, видно, знав, чого хоче, мав свою власну думку. Товариші слухали його з повагою, в той час, як Фуюді — з визивним виразом на обличчі.

Після хвилинного мовчання Фуюді запитав:

— А хто буде головою вашого роду?

Манаурі і кілька араваків подивилися на мене.

— Ні! — заперечив я. — Не я! Я скоро залишу вас і попливу на південь, до англійських факторій. Ясно: Манаурі — ваш вождь і голова!..

Пуща по обидва береги ріки росла на страшній трясовині, непрохідній для людини. На протязі цілих миль дерева росли прямо з води або з моху, просоченого водою. Острівців сухої землі було мало. Сморід рослин, які гнили в болотах, місцями був настільки сильний, що ставало нудно. Тут не можна було б жити. А все ж таки, яке буйне, шалене тваринне життя вирувало в цих пропащих місцях! Пуща аж дзвеніла пташиними криками, мільярди комарів дзижчали у вологому повітрі.

Тут я вперше помітив чудернацьких метеликів. Вони були такі чудові, що я, вражений, ледве вірив своїм очам; завбільшки, як дві складені разом долоні, і ясно-блакитні, як небо, а до того ж блищали на сонці, наче метал. Вони часто вилітали з лісу, кружляли над нашим кораблем. В цих комахах було щось особливе, що приваблювало, зачаровувало: своєю блакиттю вони переносили уяву людини в якусь щасливу казкову країну. Індійці ще більш посилювали їх чарівне враження, говорячи, що деякі метелики — це лісові духи гебу, часом дуже ворожі до людей. Та я не міг погодитися з тим, що така здатність завдавати шкоди може поєднуватися з такою красою. І я сміявся над вигадками друзів.

Незвичність розкішної природи, яка буяла навколо, гнітила душу. Пуща була така могутня у своїй зловісній величі, що поряд з нею людські справи і клопоти здавалися нікчемною дрібницею і не раз ставали непомітними, як буває непомітним світло.

Одного дня далеко на півдні замаячили не дуже високі, але широкі, вкриті лісом гори. Це були відроги величезного гірського пасма, яке Педро називав Сьєрра Ітамака. Пасмо, здається, простяглося майже на півтисячі миль з заходу на південний схід і створювало перепону, за якою на півдні несла свої води уславлена річка Куюні. Вже сам вигляд далеких гір радував нас: там, принаймні, не було гнітючої трясовини.

Оселі араваків над Ітамакою лежали на кілька миль від того місця, де ця ріка впадала в Оріноко, але перш ніж ми допливли туди, береги, все ще багнисті, здавалося, оживали, немов сповнені великої прихильності до нас, збуджувалися від веселої новини.

Звістка про наше наближення летіла попереду нас, і люди випливали нам назустріч. Їх човни вискакували з прибережних очеретів і заток назустріч нашому кораблю. Це араваки вітали своїх земляків, що поверталися з неволі. Батьки виглядали синів, брати зустрічали братів. Багато людей піднімалися на палубу парусника, несучи з собою веселий гомін.

Тільки до мене тубільці наближалися дуже несміливо. Вони ледве наважувалися дивитись мені в обличчя, сповнені жаху і поваги, наче до неземної істоти. Тільки побачивши, що я така ж людина, як і всі інші, і ставлюся до них дружелюбно, вони ставали сміливіші.

— Вони кажуть, що ти везеш із собою багато якихось скарбів, — пояснив мені Манаурі, сміючись.

Вождь аж сяяв. За довгі роки неволі його не забули. Люди пам'ятали про нього, пізнавали його, вітали з повагою. Тільки трохи боліло Манаурі, що серед вітаючих не було його брата, Пірокая, теперішнього голови роду, людини, — як він не раз розповідав мені, — недоброзичливої і заздрісної. Зрештою, ніхто з старшини на наш корабель не приїхав. Нас вітали тільки прості люди і воїни. Зате вітали щиро, з несподіваною для нас радістю.

На четвертий день після від'їзду з Каїїви, ми підпливали до оселі головного вождя Конесо. Місцевість називалася Серіма і лежала на сухому березі річки Ітамака, оточена чудовим, високим лісом. Болота, що виникали після розлиття Оріноко, сюди не досягали.

Останній день довгої подорожі був жаркий, душний, без вітру і без сонця, закритого білою заслоною гарячих випарів. Індійці наказали мені знов надіти парадний капітанський мундир. Самі вони теж повбиралися в різні іспанські сорочки і штани і разом з тим поприв'язували до поясів здобуті мисливські ножі та шпаги. Мали досить дивний і пишний вигляд.

У цей день мене вразило піднесення Лясани. Вона хотіла про щось поговорити зі мною, але в останні години загальної метушні і приготувань до висадки на берег якось важко було це зробити. Мала щось мені сказати, я бачив це по частих поглядах, які жінка кидала на мене.

— Що вона хоче? — запитав я Арнака.

— Напевно, якісь жіночі примхи, — знизав плечима хлопець. — Лясана чогось непокоїться.

— А що з нею?

Арнак цього не знав, але молода жінка була недалеко, і я наказав її покликати.

— Що тебе турбує, Чарівна Пальмо? — запитав я прямо. — Тобі чогось бракує?

— Ні, нічого…

Індіянка зніяковіла і виглядала ще краще, ніж завжди. Вона опустила погляд, намагаючись довгими віями прикрити свої великі очі.

— Ти боїшся чогось?

— Так, боюсь, — визнала вона щиро.

— Всі радіють, а ти боїшся? Це дивно! — покартав я її жартома.

— А Манаурі? — нагадала з непокірним тремтінням куточків губ. — Хіба він теж радіє, хіба він спокійний?

— То інша справа! Він вождь, а ти ж молоденька жінка.

— От бачиш: молоденька жінка! — повторила вона з деяким роздратуванням.

— І до того ж непогана, — похвалив я, міряючи її поглядом.

Ні, зараз Лясана не хотіла передражнювати жартівливо, як завжди. Тяжко було у неї на душі.

— Ну, так чого ж ти боїшся? — запитав я.

— Берега! — відповіла вона. — Племені, законів племені. Розлуки…

Це звучало якось загадково, але не було вже ні часу, ні умов, щоб з'ясовувати складність індійських звичаїв. А може, Лясана боялась говорити багато в присутності Арнака, нашого посередника?

— Яне! — промовила вона майже урочистим голосом, з повагою, — ти пам'ятаєш, як узяв під захист наших товаришів, негрів, коли іспанці хотіли захопити їх у неволю?

— Тоді, в льяносах? Пам'ятаю.

— Так, тоді ти сказав, що вони під твоєю опікою, і іспанці не можуть їх взяти… Яне! Візьми тепер і мене під свою опіку!

— Тебе, Лясано?

— Так, Яне! Мене, жінку — ти, чоловік!

Вона сказала це з такою простотою і добродушністю, що мені хотілося розсміятись. Оце так заковика! І їй не можна було відмовляти.

— Згода, беру тебе під свою опіку, Чарівна Пальмо!..

Ітамака — річка не широка, але дуже глибока, і до самого її верхів'я доходить далекий океанський приплив. Це дозволило нам підійти парусником ледве не на кілька кроків до берега. З суші кинули на край палуби кілька дощок, і по них ми могли перейти на землю, навіть перевести коня.

Серіма була селищем не густо забудованим. Хатини, за звичаєм тутешніх індійців, стояли розкидані далеко одна від одної. Ми підпливли до берега в самій середині села.

Конесо, багато убраний, з пір'ям на голові і низками якогось намиста, оточений старшинами, чекав нас в затінку під розлогим деревом. Усе нагадувало прийом у Оронапі і Єкуани, але, коли ми пройшли половину дороги між річкою і головним вождем, я звернув увагу на незвичайне явище: біля Конесо, який займав місце на стільці вождя, сидів ще один чоловік, старик, а всі інші старшини, як звичайно, стояли. Мене особливо занепокоїло те, що вільних стільців для нас, гостей, тут не було. Може, Конесо хотів, щоб ми стояли, коли він сидить?

— Арнак, ти бачиш? — шепнув я. — Немає стільців.

— Бачу.

— Що робити?

— Може, не йти далі? Хай Конесо прийде сюди!

— Не прийде… Ми зробимо щось інше. На кораблі у нас є свої стільці. Вагура! Збігай-но на палубу і принеси два стільці! Тільки швидко!

Вагура зрозумів, про що йдеться, і миттю побіг до парусника.

— Хто цей старик біля Конесо? — запитав я Манаурі, коли ми повільно рушили знову.

— Карапана, чаклун.

— Це така поважна особа, що може сидіти?

— Права рука і розум Конесо. Без його волі в племені нічого не робиться…

За індійським церемоніалом хазяїн повинен чекати гостей, сидячи на обрядовому стільці, але, вітаючись, він мусить підвестися. Тимчасом Конесо все ще сидів. Уважно приглядався до нас і вперто мовчав. Так, стільців для нас не приготували. Недоброзичливість і грубість головного вождя та його почту справляли прикре враження, але одночасно й смішили мене, бо вони разюче відрізнялися від сердечної щирості, з якою більшість підвладних Конесо вітали родичів, що повернулися додому.

В цей час прибіг Вагура, але приніс тільки один стілець. Він пошепки пояснив, що в поспіху не міг знайти більше. Я не задумуючись підсунув піднесений стілець Манаурі, а сам широким рухом скинув із себе шкуру ягуара та капітанський сюртук і наказав Арнакові скласти їх так, щоб на них можна було зручно сісти.

За цими діями з боязкою цікавістю стежила аравакська старшина. Без сумніву, це їй нагадувало якийсь символічний обряд, бо, напевно, її так само, як і на прийомі у варраулів Єкуани, непокоїли думки про те, яку магічну владу я маю. Чи не більшу, ніж могутність самого ягуара? Розсудливий Манаурі добре знав, що робить, бажаючи, щоб я одягнув ці трофеї.

Конесо, літня і росла людина, видався мені вищим і мускулистішим, ніж інші араваки. Обличчя у нього було зарозуміле, пихате, але що найбільше в ньому вражало, це відбиток похітливості. Повні губи були надмірно хтиві, очі дивилися жадібно. Та в цю хвилину ні бундючна самовпевненість, ні хтива жадібність не змогли приховати непевності, яку в глибині душі відчував головний вождь.

Інакше виглядав Карапана. Йому було близько ста років, глибокі зморшки поорали його старече обличчя, але очі залишилися на подив швидкі і молоді. Він сидів рівно, нерухомо, руки спочивали на колінах, — я сказав би, що він був схожий на вирізьбленого лісового божка, — і лише пожирав нас лукавим поглядом, наче хотів побачити наскрізь. Він краще володів собою, був похмурий і незбагненний. Відчувалося, що має холодну кров і здатний на будь-яку підлоту, може з легким серцем убити кожного, хто йому не подобається. Недарма араваки боялися його, як чуми.

Біля Конесо з другого боку стояв маленький, худий вождь з живими і розкосими очима. Його майже не видно було під пишними прикрасами з барвистих стрічок і пташиного пір'я: напевно, багате вбрання мало прикрити нікчемність його постаті. Це був Пірокай, брат Манаурі, той самий небезпечний інтриган. Він дивився на свого брата, але в погляді його було мало радості.

Витріщивши один на одного очі, ми добру хвилину сиділи, не промовивши жодного слова. Нарешті Конесо відкашлявся і відкрив рота. Але замість красномовного поздоровлення, до якого я вже звик, зустрічаючись з індійцями, я почув хрипле, швидше байдуже мурмотіння, звернене чи то до Манаурі, чи до мене:

— Ви… стомилися?

Саме це здалося йому в дану хвилину найважливішим?! Щоб його чорти взяли!

— Ні, — так само буркнув Манаурі.

— Ви голодні? — випитував далі Конесо.

— Ні, — повторив мій товариш.

Головний вождь не хотів бути балакучішим, то й ми не збиралися виявляти надмірну ввічливість.

— Я голодний! — обізвався я. — Ми голодні всі, всі, хто прибув.

Ледве Арнак переклав мої слова, Конесо наказав жінкам, які стояли осторонь, принести їжу і напої.

— Ти погано зрозумів мене, вождю! — сказав я. — Я іншу їжу мав на думці.

— Яку?

— Теплі слова привітання.

Конесо зовсім зніяковів.

— Хіба мої люди не вітали вас, не зверталися з теплими словами? — відповів він визивно. — Хіба вони не відпливали од берега і не вітали вас, як брати?

— Так, вони вітали, але ти? Ти — ні!

— Я ще маю час! — відрізав вождь з кислим виразом обличчя і звернувся до жінок, які розносили кошики з їжею і великі кухлі з неодмінним кашірі. Він стежив, щоб усім дісталося порівну — нам, тридцяти гостям, і його почту старшин.

Скривившись, Конесо випив зі мною та Манаурі, і розпочався банкет. Але як він був несхожий на урочистий обід у гостинних варраулів! Тут щось гнітило, все робилося немов з примусу, без радісних вигуків, без вільних усмішок!

Чаклун Карапана нічого не пив і не їв, тільки сидів нерухомо і палив довгу люльку, зроблену з бамбука. Зрідка затягуючись, він кидав на нас холодні, байдужі, а все-таки пильні погляди, немовби на всіх наших обличчях хотів залишити невидимі печатки. Кульгавий Арасибо боявся його погляду. Щоб сховатися, він присів за моєю спиною, але й там його сягали очі чаклуна.

За бажанням Конесо, Манаурі розповів про перебування в неволі на острові Маргарита, про втечу звідти і про все, що сталося з того часу аж до сьогоднішнього дня. Розповідь тривала довго. Люди, оточивши нас тісним колом, слухали, затамувавши подих, навіть старшини трохи пом'якшали, хоч і залишилися стриманими по відношенню до нас.

Коли Манаурі замовк, настала тиша, яку за кілька хвилин порушив Конесо. Зловісно блискаючи очима, головний вождь суворо звернувся до Манаурі і до мене:

— З якими намірами ви сюди прибули? Зараз же відповідайте!

Раптова ворожість і несподівані слова його були незрозумілі нам. Ми не знали, що відповісти.

— Що ви задумали? — вигукнув Конесо нахабно.

Тоді я вперше побачив Манаурі дуже розгніваним. Обличчя у нього потемніло, кожна риса змінилася до невпізнання, і він став схожий на дикого хижого звіра. Але мій друг не втратив самовладання, не зірвався, не зробив жодного необдуманого руху. Тільки процідив здавленим голосом:

— Як ти смієш кидати нам таке обвинувачення? Ми не хитруємо, пам'ятай це, Конесо! Ми прийшли як брати до братів! Наші думки чисті!

— Чисті?

— Ти ще смієш сумніватися? Де ж твоя розсудливість? Так, чисті!

У відповідь Конесо пирснув злим сміхом.

— А у варраулів що було? Чи, може, ти заперечуватимеш? — запитав він.

— Що ж там було, чорт візьми?!

— Ти заперечуватимеш? Може, скажеш, що ви не змовлялися?

— Змовлялися? Варраули приймали нас гостинно.

— І може, ви не укладали підлого союзу?

— Підлого?

— Так, Манаурі, підлого союзу проти мене, мені на погибель, щоб за допомогою варраулів сіяти ворожнечу в племені…

Цього для Манаурі було вже забагато. Він підвівся. Поволі, наче підкрадаючись, відійшов до головного вождя, нахилився над ним з виразом презирливого обурення і кинув йому в обличчя образливі слова:

— Конесо, тобі хробаки розум виточили! Ти не гостинний, скупий, шкодуєш навіть кашірі нам і собі, мало його випив, а вже базікаєш дурниці, наче впився до непритомності…

Всіх охопив жах. Головний вождь південно-американських племен здебільшого не мав необмеженої влади, він не був господарем життя та смерті своїх людей і не панував над ними лише тоді, коли всі визнавали його мужність та розум, а проте образливі слова Манаурі могли викликати погані наслідки, а може, навіть привести до катастрофи. Адже Конесо міг кинути на нас свій почет, озброєний до зубів, і розправитися з нами одним махом, бо в нас у цю хвилину не було при собі ніякої зброї. Я подумав, що Манаурі переборщив.

На щастя, до бійки не дійшло. Конесо нічого не зробив. Він і далі сидів спокійно. Може, злякався доброзичливого ставлення людей племені до нас? А може, за характером був не схильний до сварки?

Отже, треба було якнайшвидше припинити суперечку і не допустити крайності. Я підозрівав, що Манаурі, сучий син, навмисно довів до загострення сварку, щоб переконатися в своєму впливі на плем'я, і, даючи таку відсіч грубому Конесо, випробувати свої сили. Якщо це було так, то вождь, без сумніву, свого досяг і взяв верх над Конесо, але гарячі голови і одного і другого треба було остудити.

Серед загального заворушення я схопився і зажадав слова. Арнак і Вагура енергійно допомагали мені і швидко втихомирили людей.

— Я друг Манаурі, — почав я голосно, — але хочу бути таким же другом і Конесо, і Карапани, і Пірокая…

Після чого розповів, як серед випробувань нашої долі і спільної боротьби ми полюбили один одного, араваки, негри і я, і як щиро покохав я товаришів. Вони завоювали мою повагу, бо я відкрив у них такі цінні якості розуму і серця, які ставлю над усе: чесність і вірність! Я ніколи в житті не брехав, і тому Конесо повинен мені вірити, коли я запевняю його, що всі ми прибули сюди з чистими думками, як брати до братів, і що союз, укладений з варраулами, ні в чому, ні найменшою мірою не спрямований проти головного вождя…

— То для чого ви його уклали? — буркнув Конесо.

— А хіба ти не знаєш, що загрожує з півдня? Хіба минулої сухої пори не пропав без вісті загін аравакських мисливців? — нагадав я.

Конесо добре знав про небезпеку, яка загрожувала від акавоїв, так само добре знали про неї і всі присутні тут араваки, і тому серед людей пройшов схвальний гомін.

— Варраули живуть не лише над Оріноко, — говорив я далі, — хатини їх розкидані далеко на південь, і вже не раз вони терпіли від акавоїв. Невже ти дивуєшся тому, що, побачивши нас добре озброєними і знаючи про наші перемоги, вони захотіли союзу з нами? Хіба в цьому є щось погане?

— Чому вони не прийшли до мене за допомогою, а до вас? — обурився Конесо.

— Бо ми були під рукою, коли пропливали на шхуні біля їх селища. Нарешті, союз, звичайно, стосується всіх араваків над Ітамакою, а ми лише їх представники, які передають тобі, Конесо, союз з варраулами…

Навіть таке пояснення не дало задоволення роздратованій чванливості головного вождя.

— А що ж то за новий рід, який ви створили? — гнівно фиркнув він. — Хочете вбити клин в плем'я, розлад…

— Борони боже, — швидко заперечив я. — Люди, які стільки років були в неволі, зжилися з нещастям, разом відвоювали собі свободу, — ці люди і надалі хочуть жити між собою як один рід, а крім того, служити цілому племені. Хіба це погано?

— Приходите багатими! — не вгамовувався той. — Всіх інших хочете заманити до свого роду! Створити власне плем'я хочете! Загрожуєте…

— Годі, Конесо! — одізвався протяжний старечий голос. Голос невиразний, тихий, але яке враження він справив! Конесо не тільки замовк, а вмить немов охолов. Це втрутився Карапана, чаклун. Після його слів настала мертва тиша, немов усі поснули.

— Облиш! — повторив Карапана. — Гавкаєш, Конесо, як дурна собака.

Конесо і справді замовк, як той побитий пес. Його хтиві очі наче застигли. Не важко було зрозуміти, що від подиву з його голови повилітали всі думки. Він відкривав рота, може, хотів щось заперечити, але Карапана не допустив цього, сказавши:

— Це наші брати! Вітайте їх!

— Так, ваші брати! — підтвердив я, зрадівши.

— Подайте їм руки! — чаклун швидко заохочував старшин. — Це ж звичай білих, а вони довгий час перебували серед білих! Не шкодуй їм руки, Конесо, і ти, Пірокай, і ви всі!..

Ворожий настрій минув, наче хто відкинув його сильною рукою. Розсудливість і сердечність перемогли. Старшини наблизилися до нас. Стискали долоні, не жаліли усмішок, чулися привітальні слова. Багато індійців, що стояли збоку, розгнівані настроєм старшини, зараз не пам'ятали себе від радості.

Тільки розсудливий Карапана, винуватець схвального примирення, не брав участі в розмові. Сповнений старечої гідності, він сидів на стільці, палив люльку і крізь клуби диму швидко поглядав на всіх, майже не одзиваючись.

— Цікаво, ви й нам привезли подарунки, як для варраулів? — запитав хтось із старшин.

— Аякже, привезли, привезли! — охоче відповів Манаурі.

— Я хочу шпагу! — крикнув Фуюді.

— І я також шпагу! — квапливо завторив Пірокай, а інші швидко за ним: — І я!.. І я!..

Видно, з часу нашого перебування у варраулів іспанські шпаги увійшли в моду над Оріноко. Зайвих шпаг у нас залишилось, на жаль, лише дві, отже, одержали їх Конесо і Пірокай. Інші задовольнилися ганчір'ям, одягом, і не один кафтан прикрив плечі добрих воїнів. Очі у чаклуна блищали від жадності, але й він одержав своє: чудовий капітанський капелюх з яскравим страусовим пір'ям.

Старшини аж ошаліли від жадоби одержати щось. Кожний настирливо чіплявся до нас з дитячою впертістю і хотів, щоб йому щось подарували, і не одне, а якомога більше.

— Дай мені рушницю! — заверещав до мене Конесо.

— І мені теж! — підскочив Пірокай.

— Зараз я вогнестрільної зброї не дам! — відповів я. — Вона ще мені потрібна! Одержите пізніше!

— Коли? — розчаровано скривив губи головний вождь.

— То дай мені того полоненого іспанця!

— Це моя власність! — відповів я рішуче. — Він залишиться зі мною.

Повторне розчарування викликало у нього раптовий гнів, що не приховалось і від чаклуна.

— Ко-не-со! — почувся картавий голос Карапани.

Вождь одразу втихомирився, але водив навколо божевільним жадібним поглядом. Побачив Лясану. Очі його огидно заіскрилися від хтивості, аж язик висунувся з рота. В цей час вождь справляв враження неслухняної дитини і разом з тим розпутного, майже божевільного дикуна.

Йому на очі попався наш кінь, що стояв віддалік.

— Я хочу коня! — заверещав він, кидаючи на мене визивний погляд, переконаний заздалегідь, що я відмовлю йому в такому дорогоцінному подарунку.

Але помилився, цього разу я не відмовив:

— Коня? Бери!

Конесо остовпів від несподіванки, і це особливо відбивалося на його онімілому обличчі: кінь над нижнім Оріноко був твариною неймовірно рідкісною і просто неоціненною.

— Я даю тобі коня, але з однією умовою! — додав я — Доки я од вас не поїду, я зможу ним вільно користуватися, коли мені треба буде.

Несподіваний подарунок, а ще більше мова про мій від'їзд витверезили вождя. Він допитливо дивився на мене спідлоба.

— То ти не залишаєшся у нас назавжди? — недовірливо запитав він.

— Ні. Я ніколи й не думав залишатися! — відповів я.

З яким же незвичайним напруженням прислуховувався Карапана до нашої розмови! Аж нахилився вперед, щоб не пропустити жодного слова.

— Не залишишся?! — повторив Конесо, захоплений зненацька. — А коли ти поїдеш від нас?

— Я ще не знаю. Коли надійде для цього потрібний час. Може, й за кілька тижнів…

— А куди ти вирушаєш?

— Ти не чув про англійські факторії на півдні, десь біля гирла Ессеквібо?

— Чув, Так ти туди подасися?

— Туди. Якщо ви мені допоможете…

Конесо і Карапана перекинулися між собою побіжними поглядами, але я не міг догадатися, що вони могли означати, мабуть, обох їх втішала звістка про те, що я скоро поїду з Ітамаки.

«Все-таки мені не довіряють», подумав я.

День згасав. Було ще зовсім видно, хоч сонце за хмарами випарів хилилося на захід. Найближчі хащі наче ожили, як завжди в передвечірні години. І ожили дуже бурхливо, безліччю дивних голосів! Коли я почув невідомих птахів, що посилали нам з пущі чудові привітання, мене охопила така мисливська гарячка, таке виникло у мене бажання полювати, що я ладен був схопитися з місця і бігти до лісу з рушницею в руках. Якщо там так багато птахів, то скільки могло бути інших звірів?

Отже, наша марудна мандрівка для моїх друзів уже закінчилась: вони прибули до своїх! Багатотисячні, та де там, багаторічні їх найпалкіші прагнення повністю збулися, краще й не придумаєш. Навіть щасливо зруйнували ті останні перепони, перебороли перешкоди, що ставила нам нелюб'язна старшина, і роззброїли її щирим словом і подарунками. Як легко мені стало, коли, нарешті, вщух жадібний гамір і змінився радісним гомоном людей, що знайшли одно одного! Я відчув тихе щастя блукача, який повертається після тяжкої мандрівки, пізнав блаженний спокій солдата після побідоносного бою. Нарешті я міг відтанути, розрядитися, бути самим собою, міг облишити нестерпне пильнування за людьми і скерувати свою увагу на звіра. Як знову запахла мені пуща, як солодко заграли мені лісні голоси, як приваблювали мене зараз буйні лісові хащі! Адже моя молодість пройшла в полюванні в дрімучих віргінських лісах, отже, повернутися нарешті до своєї природи, піти впитися знову чарівністю лісової глушини, переслідувати ягуара, битися з невідомими потворами — це знову здалося мені розкішшю, гідною життя.

Так я думав і мріяв…

Опам'ятався я під напруженим поглядом чаклуна. Він допитливо вдивлявся в мене, з неприємною, глузливою посмішкою на холодних устах. Коли наші погляди зустрілися, жорстокість його обличчя зразу ж пом'якшала, сховалася. Карапана жестами запитав мене, чи не хочу, я потягти з його люльки. Я дав йому зрозуміти, що хочу.

— Не бери люльки в рот! — раптом почув я за спиною переляканий шепіт.

Це кульгавий Арасибо, сидячи на землі за моєю спиною, приглушеним голосом застерігав мене. Ніхто, крім мене, не почув його. Але говорив він це аравакською мовою, і я зробив вигляд, що застереження не розумію.

Я взяв люльку із рук Карапани і, приклавши її до рота, міцно затягнувся. І в ту ж мить, вражений, я переконався в слушності застереження, але було вже пізно. В люльці була отрута. Крізь дим тютюну я відчув якийсь інший гіркий присмак. У той же час у мене запаморочилося в голові, постать Карапани замигтіла в очах, я напівзнепритомнів. На щастя, сидів я на шкірі ягуара, інакше впав би на землю. Все це відбулося з блискавичною швидкістю. Неміч тривала, може, кілька секунд, не більше, а коли я опритомнів, чаклун усе ще посміхався до мене з таким же виразом обличчя, як і до того.

В голові мені ще шуміло, але це швидко минуло, — отруєння нібито не залишило жодних наслідків.

Карапана з надмірною ввічливістю вийняв з моєї долоні люльку і сам затягнувся з неї раз, другий, третій, втягуючи дим у легені і випускаючи його потім великими клубами з рота. Я пильно стежив за ним, навіть найменший його рух не лишився поза моєю увагою. Та хоч чаклун нічого й не змінив у люльці і палив її так само, як і я, у нього я не помітив жодної ознаки нездужання. На нього отрута або не діяла, або — що більш правдоподібно — в той час, коли Карапана курив, її взагалі не було в димі, і саме цього я не міг собі пояснити.

Чаклун бачив моє здивування і, втішений, захихотів, глузуючи з мене.

— Ти, як мені здається, не звик до тютюну, що росте над нашою річкою!

Я підвівся. В колінах усе ще відчувалася легка слабість. Нахилився над чаклуном і, насупивши грізно брови, показуючи йому кулак, процідив:

— Ти, Карапана, не намагайся пізнати мене інакше, ніж друга, це я тобі кажу по доброті! А своїх безглуздих жартів не пробуй більш на мені!..

Слова ці, які перекладав Арнак, Карапана наче не почув, ніби вони не дійшли до його свідомості. Вважав усе за якийсь добрий жарт. Тільки в очах його світився тихий тріумф і глузування, коли він ввічливо, з видимим співчуттям немовби виправдовувався:

— Тобі не підходить наш тютюн, Білий Ягуаре, не підходить.

Цей випадок повинен був стати мені пересторогою. І я його запам'ятав. Ні, мені й надалі треба було залишитися пильним, особливо по відношенню до людей.