Оріноко

14 ДАНИНА

Визнання Канахоли, спійманого на гарячому, розвіяли безглузді підозріння про те, що я маю душу перевертня. Але справжній злочинець залишився непокараний. Хитрий чаклун добре вмів викручуватися. Він користувався в племені великим авторитетом. Усе було проти нього, навіть смерть Канахоли, але люди з Серіми були настільки боязливі, затуркані, що не сміли підняти бунту. Вони воліли краще повірити неправдоподібним словам чаклуна, який поширював чутки, ніби з Канахолою не все гаразд: хто знає, якими негідними засобами видавили визнання у роззяви, а може молокососові таємно підкинули отруєне листя. Коротше кажучи, Карапана напускав ману, і деякі люди Серіми від страху чи для вигоди підтакували його брехні.

В колі близьких друзів ми гаряче сперечалися, що робити далі. Вирішили, що впливи чародія навіть тепер, уже частково підірвані, були ще дуже сильні, а знищення чаклуна здалося нам зараз неможливим, бо це обов'язково викликало б криваву завірюху в племені.

Тому ми повернулися до попереднього рішення — залишити Серіму, і тепер закінчували останні приготування. Весь наш рід, як один чоловік, поспішав з від'їздом, кожному стали поперек горла злочинні махінації чаклуна. В ці останні дні ще більш зміцніли узи дружби між мною і членами роду, узи довір'я і віри в нашу спільну мету.

Незабаром стало відомо, що й Серіма вже не була єдиним, згуртованим табором людей, об'єднаних спільною думкою. Довідавшись про паш намір покинути ці місця, багато індійців виявили бажання йти з нами. Вони не хотіли залишатися під владою грізного чаклуна. Це було в їх волі, ніхто не мав права заборонити їм мандрувати, бо такі вже були у араваків звичаї. Але їх наміри, звичайно, розізлили Карапану, а також занепокоїли і головного вождя Конесо. Щоб запобігти розладу в племені, — чого обидва вони найбільше боялися від першої хвилини нашого прибуття, — в зрадницькій голові чаклуна народився жахливий план нападу на нас і повного… знищення якщо не всього роду, то принаймні його найголовніших членів, не виключаючи ні Манаурі, ні Педро, ні Лясани. На щастя, доброзичливі люди заздалегідь попередили нас, ми були напоготові і пильно стежили за рухом у Серімі. Не випускаючи зброї з рук, ми в той же час готувалися до швидкого від'їзду.

І ось у таку напружену для обох сторін хвилину сталися несподівані події, що повністю зруйнували всі добрі й лихі наміри.

Того дня, майже через дві години після сходу сонця, з ліска, що відділяв оселю головного вождя від наших халуп, вибігли два жителі Серіми і, дуже схвильовані, рушили до нас. Ні, це була не хитрість, як ми спочатку подумали. Індійці, ще здалека побачивши нас, не переставали вигукувати якісь незрозумілі слова.

— Невже це так? — звернувся я до Арнака, пройнятий поганим передчуттям. — Іспанці?!

— Так! Кричать, що іспанці! — відповів мій товариш не своїм голосом.

На наші тривожні крики з кожної хатини, з кожного куреня, які були поблизу, повибігали люди, схвильовані незвичайною подією.

Тимчасом індійці, захекані, наблизилися до нас, ледве тримаючись на ногах. Вигляд у них був жалюгідний: мабуть, не тільки швидкий біг, але й загроза, яка нависла над ними, знесилили цих людей.

— Іспанці!!! — важко дихаючи, гукали вони. Їх очі бігали, як у напівбожевільних.

— Іспанці… Там!..

— Де? — гримнув на них Манаурі.

— У нас в Серімі… припливли… висадилися! Іспанці!

Тривожна звістка впала наче грім: іспанці! Адже всі люди нашого роду ще недавно перебували в іспанській неволі і знали, що таке іспанське пекло, всі, за винятком Арнака і Вагури, які були в англійській неволі. Іспанці — це звучало для індійця як прокляття. І де б воно не лунало: чи на безлюдному острові, чи в льяносах під горою Шулік — всюди ми повинні були мужньо захищатися від їх нападів.

Ось чому не в одного із нас закалатало серце.

— На вас напали? — запитав Манаурі. — Когось убили?

— Ні, не напали.

— Бою не було?

— Ні.

— Всі ваші встигли втекти з Серіми?

— Ні, не всі. Іспанці з'явилися зненацька. Тільки декому пощастило втекти.

— То, виходить, іспанці й не починали бою?

— Ні, не починали, тільки вийшли на берег, озброєні до зубів, у них дуже грізний вигляд…

— Скільки їх?

Гінці, все ще не віддихавшись, не могли встановити кількість прибулих: один казав, що їх стільки, скільки пальців на двох руках, а другий твердив, що десять раз по стільки.

— Ні! — заперечив перший. — Іспанців небагато, серед них більшість — індійці.

— З якого племені?

— Ми не знаємо їх, це якісь чужі.

— На скількох човнах вони припливли?

— На п'ятьох.

— Великих?

— Так, на ітаубах.

— Ні, не на п'ятьох, — поправив другий гонець, — на трьох човнах.

— А чого прибули, не знаєте?

Вони не знали, навіть не догадувалися. Могли ствердити лише одне: що іспанці, хоч бою і не починали, поводилися владно, визивно, як жорстокі господарі, як ті, що приходять з погрозою, а не як гості. Вони несли нещастя і недолю, сіяли тривогу…

Перезирнувшись з Манаурі і Арнаком, я наказав усім присутнім бігти за зброєю і негайно прибути до моєї хатини. На щастя, майже всі залишилися на місці, бо вже заздалегідь були напоготові.

Біля мене стояв Педро. Коли він почув, що прибули його земляки, майже вся кров відхлинула у нього від обличчя, і воно стало таке бліде, мов у привида. Я злегенька штовхнув його ліктем.

— Ну що? — звернувся я до нього іспанською мовою, якої він мене навчив. — Прибули?..

Педро був такий розгублений, що не зміг би навіть полічити до п'яти. На його приємному, відкритому обличчі, яке завжди викликало почуття довір'я, з'явився вираз повного остовпіння.

— Чи… — заїкався він, сповнений боязливої непевності, — чи…

— Звичайно, ти вільний і можеш їхати з ними, куди захочеш…

— О пане!.. Дякую!

— Е, Педро! — засміявся я. — Ти вже такий чужий, що відразу величаєш мене «паном»?

— Ні… Пробач, будь-ласка, Яне… У мене в голові все пішло шкереберть…

— Отже, Педріно, не втрачай голови, бо ти мені ще потрібен. Може, ти догадуєшся, чого прибули сюди твої земляки?

Педро теж не міг нічого відповісти. Серіма знаходилась зовсім збоку, на відстані кількох миль від того місця, де річка Ітамака впадала в Оріноко, осторонь від головного водного шляху, і тому можна було сподіватися, що іспанці прибули сюди не випадково, а з визначеною заздалегідь метою.

— Але звідки вони могли приплисти? — запитав я сам себе і Педро.

Я наказав йому принести карту, яку він малював уже кілька тижнів. На ній було видно лінію нижньої течії Оріноко на північ, майже паралельно до неї — лінію річки Куюні, а далеко на південь, крім того, велику кількість її приток. Між двома великими річками простяглися гірські ланцюги, а також вилися — намальовані особливо ретельно — головні стежки індійців, що вели з півдня на північ, від Куюні до Оріноко. © http://kompas.co.ua

— Де місце розташування іспанців? — запитав я.

— Вниз од нас по річці Оріноко, аж до її гирла, їх немає зовсім, — пояснив Педро, — ми в цьому самі переконалися. Отже, ці, що прибули, могли приплисти або з острова Трінідад, де є іспанський гарнізон, або з острова Маргарита…

— Це, мабуть, занадто далеко.

— Невідомо, Яне! Може, це погоня?.. Дуже можливо, що вони припливли з околиць, які лежать вище від нас, над Оріноко, де іспанці оселилися здавна…

— У них є сильні військові загони?

— Є, але чи сильні вони — я не знаю. Є там місії отців-домініканців з покірними їм індійськими племенами, є містечко Ангостура, про яке я чув…

— Як ти думаєш, це далеко від нас?

— Ангостура? Точно не знаю… Приблизно сто, сто п'ятдесят миль…

У той час, коли я розмовляв з Педро, сходилися воїни з нашого роду; всі вони більш-менш добре знали іспанську мову, тому уважно прислухалися до розмови. Прийшло також кілька індійців з інших родів. Ці зовсім не розуміли іспанської мови, але, почувши назву Ангостура, пожвавішали. Вони знали це слово. Коли індійці підійшли, один з них звернувся до мене:

— Білий Ягуаре! Ми знаємо, що таке Ангостура… Там іспанці! Вони були тут дві сухі пори тому, незабаром після нашого переселення до Ітамаки… Вони знайшли нас і тут… Вони тоді сказали, що повернуться.

— Скажи, Ягуарові, що вони вчинили тоді, — нагадав йому інший індієць.

— Що саме? — запитав я.

— А, правда! — засміявся перший. — Вони дали Конесо багато різних речей. То не були подарунки, о ні! Вони сказали, що коли повернуться назад, ми повинні будемо заплатити їм за ті речі…

— Може, це вони для того й повернулися?

— А що це були за речі?

— Всяка всячина! Сорочки й штани, які носять іспанці, але вже дуже подерті. Ми одержали також чоботи, тільки вже з дірками, а також сушене м'ясо з їх корів. М'ясо було дуже смердюче, повне черв'яків. Наші собаки підживилися на ньому. Дали ще нам кілька дивовижних ножів. У тебе є такий ніж, Білий Ягуаре! Ранком ти виходиш з хати і шкребеш ним собі бороду…

— Це бритва! Вони дали вам бритви? Але ж у вас волосся не росте на обличчі?

Індієць здивовано глянув па мене, немовби я зробив якесь незвичайне відкриття, а потім вибухнув дитячим сміхом:

— А хто сказав, — губи тремтіли у нього від глузування, — хто сказав, що ножі мали зрізати наші бороди?

— А навіщо ж вони вам?

— Ні для чого. Вони були вже старі, вищерблені, заржавілі, навіть м'яке дерево не брали, кришилися в руках.

— То навіщо ж ви їх брали?

— Так треба було, примусили. Ми не хотіли брати, але ті нас примусили, бо інакше нас узяли б в неволю…

— Це були не купці… Їх прислав іспанський начальник з Ангостури, Коррегідор, він дав їм солдатів з набитими рушницями.

Розповідь індійця здалася мені безглуздою і фантастичною, але Педро, який уже трохи розумів аравакську мову, пояснив мені, що, справді, могло бути так, як говорить індієць.

Одним з іспанських методів тримати індійців у покорі були так звані repartimientos — система виплати данини. Вона полягала в тому, що губернатори або начальники округів примушували племена, в основному з далеких околиць, брати у них різноманітні товари, здебільшого мало придатні, а часом і зовсім непридатні для користування, і завжди по дуже високих цінах. Індійці мусили купувати ці речі, хотіли вони цього чи не хотіли. Але платили за них не відразу, а значно пізніше, через рік чи два, і платили натурою — продуктами землі, лісу або виробами ремесла. А якщо індійці довго не могли сплатити боргу, або чимось не задовольняли посланців губернатора, — у них брали за борг відповідну кількість юнаків для роботи на плантаціях або в копальнях.

— За законом, — закінчив Педро, — їх беруть на певний час — на два, три, п'ять років, а насправді майже ніхто з цих засланців не повертається до рідного села. Майже кожен умирає далеко від своїх од виснаження, з туги, до останніх днів у панській неволі… Я бачив таких не раз. Це дуже нещасні бідолахи…

— Ти думаєш, що це теж посланці губернатора, які прибули за боргами?

— Можливо….

Манаурі відразу ж вислав двох розвідників на узлісся, щоб вони стежили за діями іспанців і, в разі небезпеки, дали про це знати. На річці стояла наша шхуна — ласий шматок для жадібних іспанців. З Серіми її не було видно за поворотом. Прибулі не повинні були побачити ні парусника, ні наших друзів-негрів.

Я непомітно кивнув Манаурі, Арнакові і негру Мігуелю, щоб вони зайшли до моєї хатини. Коли ми залишилися самі, я повідомив їх про свій план. Мігуель і його чотири земляки повинні негайно перетягнути судно вздовж берега уверх по Ітамаці. Це їм буде легко зробити, бо почався морський приплив. За якусь милю від нас старе русло річки у вигляді вузької, але довгої затоки врізається в пущу. Там шхуна, захована у хащах, була б у безпеці, її не помітив би навіть шпигун. Усі негри, добре озброєні рушницями, пістолетами, палицями, разом з негритянкою Долорес будуть на палубі і вартуватимуть, не залишаючи своїх місць.

Друзі погодилися, лише Манаурі висловив думку, щоб затягнути шхуну трохи далі: не більше, як за три милі звідси, була друга затока — Потаро. Там молена було добре заховати корабель. Це місце далеко від людей.

— Добре! — сказав я і звернувся до Мігуеля: — Найважливіше, щоб ніхто не помітив вашого від'їзду, ніхто, розумієш? А це цілком можливо, бо увага всіх зосереджена на Серімі, а річка протікає внизу, під схилом горба.

Решту воїнів нашого роду ми поділили на два загони під командуванням Арнака і Вагури. Я хотів уже вирушити на розвідку разом з Манаурі і Педро, коли один з наших розвідників швидко прибіг з ліска і повідомив, що до нас мчить Конесо.

— Мчить?! — запитав здивовано. — Головний вождь біжить?

— Так, біжить…

І справді, Конесо мчав… Він біг не так швидко, як ті перші два гінці, бо був огрядніший, ніж вони, і старший, але біг, йому терміново треба було до нас, до Ма-наурі. З обличчя головного вождя зникла його звичайна бундючність, пихатість. Тепер це був тільки захеканий, заклопотаний товстун.

— Манаурі! — застогнав він. — Ти мені потрібен! Швидше! Швидше! Ти мені повинен допомогти!

— Допомогти? В чому? — зніяковів Манаурі.

— Я не можу з ними домовитись. Ти говориш по-іспанськи…

— Говорю.

— Їм треба пояснити, що у мене немає скарбів. Вони вимагають стільки, наче не в своєму розумі! У нас немає стільки! Ми, бідні, у нас немає стільки! Оце і скажи їм!

— Що саме вони вимагають?

— Всього, всього! Краще запитай, чого вони не вимагають! Щоб наситити їх ненажерливість, плем'я мусило б працювати з усіх сил цілий рік у полі, в лісі і на річці, і ще було б мало! А бодай би їх всіх задавило! У нас нічим платити, а вони вимагають!

— Скільки ж їх? — втрутився я в розмову.

Конесо замовк, щоб зібратися з думками.

— Іспанців дев'ять чи дванадцять, на чолі з дон-Естебаном — посланцем губернатора з Ангостури. Всі вони добре озброєні…

— А індійців скільки?

— Їх буде добрих п'ять разів по десять. Це гребці з племені чайма, всі вони мають індійську зброю…

— Що ж це за індійці? Де вони живуть?

— Біля Ангостури. Це люди з місії отців-домініканців…

— Це ті самі іспанці, які були у вас дві сухі пори тому?

— Ті самі!

— І тоді вони примусили вас узяти стільки зіпсованих речей?

— Ті самі! А звідки ти це знаєш?

— Знаю.

Отже, справа стала ясною: мова йшла про данину. Іспанці прибули не завойовувати, не вбивати, а лише за платнею, за даниною. А коли не одержать платні, що тоді? Чи не кинуться на індійців, адже вони завжди швидкі до гноблення «диких»? Саме цього найбільше боявся Конесо. Звідси його хвилювання, гарячкове шукання виходу.

Очі його шалено бігали. Ось вони зупинилися на Педро, і вождеві раптом прийшла в голову якась думка. Він жваво підійшов до юнака і по-дружньому взяв його за руку, а все обличчя пояснішало:

— Ти наш полонений, правда? — мило посміхнувся Конесо до Педро. — Скажи, чи було тобі у нас погано? Чи тебе хто скривдив, чи спіткала тебе якась несправедливість?

Зніяковілий Педро не знав, що й відповісти.

— Ні, сказав він.

— Отож, ти не можеш поскаржитися на нас. Я повертаю тобі волю, але ти повинен заступитися за нас перед Естебаном. Ми даруємо йому земляка, якщо він взамін подарує нам борг. Ти захистиш нас?

— Як хочеш:.. Можу…

— Послухай, Конесо! — перервав я їх розмову. — Ти, здається, забув, що Педро був моїм полоненим!..

— А це хіба не одне й те ж? — вождь скоса зиркнув на мене, і в його очах запалав гнів.

— Ні, не одне!

— Ти й надалі хочеш залишити Педро в неволі?

— Ні, я вже йому сказав, він вільний.

— То ти не забороняєш йому йти до дона Естебана?

— Та де там! Але я звільнив його без жодної умови — і годі.

— Може, ти заборониш Педро захищати нас перед іспанцями? — злісно кричав Конесо.

— Я не думаю сперечатися з тобою, головний вождю! — відповів я, знизавши плечима.

Повз мою увагу не пройшло й те, що його очі несподівано застигли на хвилину, немов під впливом якоїсь думки, зажевріли дивним, хитрим блиском і зараз же згасли. Конесо мимоволі кинув швидкий погляд в напрямку річки, де стояла наша шхуна, хоч звідси її не було видно через стрімкий пагорок, який піднімався в цьому місці берега. Конесо блискавично, якось злякано одвів погляд звідти, але саме цього мимовільного переляку і лукавого виразу, який раптом з'явився на його обличчі, йому і не вдалося приховати.

Я відгадав. Конесо подумав про шхуну. Він щось затівав, як підлий зрадник, щось комбінував. Якщо не Педро, то наш добрий, гордий корабель мав урятувати вождя. За такий подарунок іспанці були б йому дуже вдячні!

Догадавшись про його брудні наміри, я одразу ж шепнув Арнакові англійською мовою, щоб він пішов крадькома до річки і наказав неграм припинити роботу на шхуні, а їх самих десь добре заховав. Потім підбіг до Конесо і, показуючи йому на череп ягуара, що стирчав на списі, злісно крикнув йому на вухо:

— Дивись! Дивись на око ягуара. Воно мені все говорить.

Воїни, які стояли навколо, перелякані моєю витівкою, здивовано дивилися то на мене, то на череп ягуара. Конесо не на жарт розгубився.

— Череп говорить мені, — вів я далі, — що ти готуєш зраду! Хочеш відкупитися за наш рахунок! Не вдасться!

— Череп! Череп! — бурмотів зляканий вождь. — Чарівний череп!

— Так! Саме він сказав мені точно про те, що в цю хвилину ти готуєш щось ганебне…

Збентеження вождя підтвердило мої здогадки. Залишивши його самого, я відкликав убік Манаурі і, задовольняючи просьбу головного вождя, доручив йому йти з Конесо до Серіми. Манаурі повинен був у той же час взяти з собою спритного товариша з нашого роду, який би добре знав іспанську мову. Він мав час від часу повідомляти мене про хід переговорів з іспанцями.

Незабаром Конесо, Манаурі і цей третій вирушили, але перш ніж відійти, Конесо, ніби мимохідь, підійшов до берега річки, щоб подивитися на неї. Я не відступав од нього ні на крок. Головний вождь уже опам'ятався і оволодів собою. Вигляд корабля, прив'язаного, як завжди, до берега, тихого, ніби забутого людьми, викликав задоволення і в вождя, і в мене.

Незабаром після їх відходу я сам подався на край ліска, щоб у трубу побачити Серіму. Прибулі мали три великі гребні човни, якими звичайно плавали по Оріноко. Недалеко від човнів на березі сиділа група людей, що складалася з кількох десятків індійців-гребців, озброєних луками і палицями.

Трохи далі я побачив іспанців. Вони теж трималися гурту, причому деякі спали, лежачи на траві, інші стояли, наче вартували. Тут же біля їх групи стояла в козлах вогнестрільна зброя. Наскільки мені було видно в трубу, ті, що стояли, були люди з чорними бородами і нахабними пиками забіяк. Їх душі і совість були, здається, не світліші, ніж бороди. Посланця губернатора — дона Естебана, як його називав Конесо, не вдалося знайти ніде. Під дахом однієї з хатин селища він, мабуть, вів розмову з головним вождем і Манаурі.

В іспанському загоні, як і в індійців чайма, відчувався спокій, але я легко зрозумів, що їх згуртованість і зброя, яку вони тримали під рукою, свідчать про пильність. Не помітивши більше нічого цікавого, я швидко повернувся до своїх.

Через дві години, близько полудня, я одержав перші вісті з Серіми: переговори ускладнювались. Іспанці нещадно вимагали великої плати, погрожуючи, на випадок відмови, накласти дуже сувору кару. Вони вже дізналися про моє існування, про наш рід. І що найгірше: недоброзичливі уста шепнули їм, що весь наш рід складається з колишніх невільників, які втекли з іспанської неволі і при цьому вбили багато іспанців. Присутність Педро не дозволяла приховати перед прибулими всіх подробиць нашого минулого і проведених боїв. Але мені було дуже боляче, що серед араваків знайшовся такий негідний донощик; він не побоявся обвинуватити своїх братів перед ненависним ворогом. Невже Конесо дійшов у своїй злобі до такої підлоти?

Тимчасом шхуна відійшла од нашого берега і легко допливла до сховища у віддаленій затоці, про що мене незабаром повідомили. Перед тим я ще наказав винести з парусника на берег всю вогнестрільну зброю, а також папір з пером і чорнилом.

— Педро! — звернувся я до юнака. — Є така іспанська книжка, в якій описуються кумедні пригоди лицаря-дивака… Ти знаєш її?

— Це, мабуть, Дон-Кіхот?

— Так, так, так! Як звати автора цього твору?

— Мігуель де Сервантес Сааведра.

За допомогою Педро я написав іспанцям такого листа:

«Illusrissime Senior Commandante!

Ясновельможний пане Коменданте!

Користуючись з щасливої нагоди Вашого прибуття в наші околиці, вважаю для себе за велику честь, що можу достойному панові передати слова вітання і належної пошани. В той же час дозволю собі з великою приємністю повідомити Вас і довірити Вашій опіці благородного юнака Педро Мартіні, який в результаті вередливого збігу обставин, а також випадкових подій, гідних співчуття і викликаних не з нашої вини, став протягом останніх місяців моїм товаришем по подорожі.

Звертаючись з просьбою до Пана Коменданта взяти ного під свою опіку, я смію наполегливо просити виявити до моїх друзів, індійців-араваків, великодушність, гідну представника народу, який дав світові Сервантеса Сааведра.

Прийміть, будь-ласка, Пане, мої уклони.

Джон Бобер».

— Чи той Сервантес Сааведра на місці? Може, це звучить дуже високопарно? — запитав я у Педро. — Може, я пишу до якогось хама?

— Спробувати можна… — відповів хлопець, який був у чудовому настрої від того, що його справи повернулись на добре, хоч не без жалю думав про розлуку з нами.

З листом я послав Педро в Серіму, попросивши його залишитися там із своїми земляками. І мені, і моїм товаришам, а особливо веселому Вагурі він дуже припав до серця. І, хоч це й не було останнє прощання, ми всі ніжно обіймали його.