Оріноко

5 ВОГНЕННА ЗБРОЯ

Наступного дня, коли сонце опустилося вже низько, ми повернулися до лагуни під Горою Шулік. Все було в такому ж порядку, як і залишалося кілька днів тому; безлюдне село, замаскована шхуна, речі, заховані в печері. Нам треба було негайно втікати з цього негостинного берега, і тому одразу ж, незважаючи на втому після швидкої ходи, ми підтягли корабель під самий берег і почали переносити майно на палубу. Найбільші труднощі виникли при перетягуванні коней через борт корабля. Нарешті спільними силами нам вдалося втягти їх на шхуну, але тварини дуже брикалися і двоє коней поламали ноги. Та ми нічого не втратили на цьому, бо коні й так призначалися на їжу під час подорожі.

Надвечір пройшов короткочасний, але рясний дощ, якому я був дуже радий. Я був певен, що він зітре наші сліди, залишені в степу, і ускладнить будь-яку погоню, якщо б вона вирушила за нами.

Молодий полонений опритомнів, і індійці, хоч і зв'язали іспанцеві руки й ноги, все ж не зводили з нього очей. Юнак трохи заспокоївся, побачивши, що його життю ніщо не загрожує. Але з дедалі більшою тривогою стежив за нашими приготуваннями до виходу в море. Він бачив, як з берега на корабель переносили вогнестрільну зброю, і велика кількість її зовсім перелякала юнака. Здавалося, що він лише зараз зрозумів своє жахливе становище і почав кричати. Ці крики лунали часом як скарга, часом як загроза.

— Чого він хоче? — запитав я.

— Він хоче розмовляти з тобою.

— То чому ж ви мені про це не говорите?

Коні вже були розміщені на шхуні, люди вантажили запас трави для них, отже, ми могли трохи й відпочити. Я покликав Манаурі та Арнака, щоб вони перекладали мені розмову з полоненим.

— Як тебе звуть? — запитав я.

— Педро Мартінец.

— Ти з ранчо Ля Соледад?

— Так, пане.

— Ті, що були з тобою, з ранчо — жорстокі люди, вони гноблять індійців. Та й сам ти бачив, як вони зустріли нас.

— Бачив. Але я ніколи не був жорстоким до індійців.

— Зараз ти говориш так, бо ти в наших руках і йдеться про твоє життя.

— Я кажу правду! — запевнив хлопець тремтячим голосам, з почуттям безсилого розпачу в очах. Юнак був приємний на вигляд.

— Ти працював на ранчо?

Полонений завагався.

— Власне… я не працював…

— А що ж ти робив? Мабуть, байдики бив?

— Я був у дяді в гостях.

— У дяді?

— Так, у власника ранчо.

— Ага… Якщо ти там не працюєш, то де ж заробляєш на хліб?

— Ще ніде, пане. Я вчуся.

— Вчишся? Скільки ж тобі років?

— Вісімнадцять. Я вчуся в колегії отців домініканців…

— В Ля Соледад?

— Ні. Там немає колегії. В місті Кумана. Я буду лікарем…

Виходить, Педро був добре освіченим юнаком і справді міг пригодитись у здійсненні моїх задумів. Це була цінна здобич.

У цей час хлопець дивився на мене, думки плуталися у нього в голові, на обличчі застигла тривога.

— Пане! — звернувся він до мене здавленим голосом. — Чого ви від мене хочете? Що буде зі мною?

— Нічого з тобою не трапиться, — заспокоїв я його. — Ти мій полонений. Поїдеш з нами.

— А хто ви?.. Хочете забрати мене на море?

— Так, на море… Але не бійся…

— То ви пірати?

— Звідки ти це взяв?

— Ти ж англієць, пане. Ви маєте стільки зброї, корабель…

— Ні, ми не пірати!

— Але куди ж ви мене вивозите? Може, на англійські острови? — запитав він злякано.

— Ні, не на острови. А куди — дізнаєшся пізніше, коли вийдемо у відкрите море.

Раптом вираз обличчя у іспанця змінився, наче юнак ось-ось мав розплакатися.

— Пане! — захлипав він. — Будь милосердний, відпусти мене! Поверни мені волю, прошу тебе! Я ж тобі нічого поганого не зробив!

— Так, ти нічого не зробив, це правда, але твої товариші! А взагалі, не в тому річ. Слухай, Педро! Ти мій полонений і будеш ним протягом кількох місяців; учитимеш мене іспанської мови, для цього ти мені потрібен. Пізніше я звільню тебе і відпущу до своїх. Якщо ти погодишся з такою долею, я буду прихильний до тебе і жодна волосинка не впаде з твоєї голови. Але, якщо ти будеш непокірний або спробуєш утікати — я не відповідаю за твоє життя…

Ніч ми провели на суші під охороною виставлених дозорів. Нічого тривожного не сталося, кілька годин ми спали і встали з новими силами. До світанку було далеко. На темному небі ще світили зірки — провісниці світання, — коли ми залишили берег і, тягнучи трьома човнами шхуну, почали лавірувати, щоб вийти до гирла лагуни. Корабель посувався без перешкод, бо індійці, як уже згадувалось, добре знали ці води. Коли почало сходити сонце, ми були вже у відкритому морі і ловили пару сами перший подих вітру, що прокидався на північному сході. Ішли знов уздовж узбережжя, прямо на схід, і так сподівалися плисти кілька днів, не змінюючи курсу.

О відносність людських почуттів! Шершаві дошки палуби здавалися нам тепер наймилішими друзями, сама шхуна була затишна, як рідний дім, море викликало у нас почуття волі, об борт весело розбивалися гостинні хвилі, а солоний вітер напував нас великою надією.

Коли вже були підняті всі паруси, коли вітер став сталий і шхуна, розрізуючи хвилі, йшла в потрібному напрямку, я зібрав усіх товаришів навколо себе і звернувся до них із такими словами:

— Я вдячний вам за довір'я і горджуся дружбою. Особливо гордий тим, що ми становимо такий дружний і хоробрий загін. Яку чудову перемогу одержали ми в льяносах, як блискавично знищили зграю іспанців! Серце моє раділо від цього! Але треба, щоб такі перемоги і на майбутнє завжди супроводили нас. Уже ця перша зустріч з ворогами повинна переконати нас, що берег небезпечний і безжалісний до слабих, і якщо ми не хочемо загинути, то повинні бути сильними, дуже сильними і дуже загартованими!

— Правильно! — вигукнув Манаурі.

— У нас багато вогнестрільної зброї і пороху, — вів я далі, — є також непоганий запас свинцю! Але що нам з цього багатства, коли мало хто з нас уміє стріляти і обходитись із зброєю? Крім мене, є ще два досвідчені стрільці — Арнак і Вагура, а рушниць — близько сорока і майже стільки пістолетів. Який з цього висновок?

— Ми всі повинні навчитися стріляти! — відповів Арнак.

— Саме про це я й думав! Кожний повинен стати добрим стрільцем, причому якнайшвидше, вже зараз, під час подорожі по морю. Для навчання використаємо кожний спокійний день.

В користі такої науки не могло бути ніяких сумнівів, тому Манаурі з запалом прийняв мою пропозицію. В той же час більшість інших індійців, на мій подив, не поділяли думки вождя.

— Нащо це нам?.. — почулися заперечливі вигуки. — Ми швидко допливемо до річки Померун, а там, серед своїх, нам ніщо не загрожуватиме. Досить буде луків і списів!

— Чи досить? — заперечив Арнак. — Може й так, а може й ні! Попереду ще багато днів небезпечної подорожі, і не одна пригода може зламати нам шию!

— Ви кажете, — підхопив вождь, — що на берегах Померуну нам ніщо не загрожуватиме. А чому ж іспанці сильніші за нас, чому всюди б'ють нас? Бо у них зброя, кулі з рушниць вірніше вбивають, ніж стріли з луків!

— Але не в дрімучому лісі! — вигукнув хтось.

— Там, де наші села і оброблені поля, немає дрімучих лісів.

Бажаючи покласти край суперечці, я попросив усіх угомонитися:

— Вислухайте мою думку, — сказав я, — думку людини, яка трохи знайома з життям і від щирого серця бажає вам успіхів. Не може бути сумніву, що луки необхідні в пущі, але Манаурі і Арнак мають більше рації: завжди краще володіти різною зброєю, а насамперед вогнестрільною, якщо не хочете втратити свободи і життя. Така вже на цьому світі стара істина: хто володіє кращою зброєю, той перемагає.

Однак ще залишились такі, що не хотіли вчитися стріляти. Знову довелося мені зустрітися з характерною рисою індійців, відомою ще з тих часів, коли я перебував у Північній Америці, у віргінських лісах, — я знову помітив, що ці люди не вміють передбачати дальші події і надзвичайно безтурботно ставляться до свого майбутнього. Вони не вміють дивитися в завтра. І це мене боляче вражало.

Охочих учитися виявилось, крім Манаурі, лише п'ять індійців. Це були, без кульгавого Арасибо, всі найближчі друзі вождя. Щодо каліки, то він добре пам'ятав, як людяно поставився я, не залишивши його під Горою Шулік, і був щиро вдячний мені за це. Решта ж індійців на кораблі, а було їх дев'ятеро, намагалися залишитись осторонь. Але з їх товариства бажання вчитися виявила ще одна особа — Лясана.

— Ти? Ти хочеш стріляти? — щиро здивувався я.

Тут же Манаурі пояснив мені, що більшість індіанок, які допомагають своїм чоловікам у походах, володіють зброєю не гірше, ніж добрий воїн, а на півночі, в дале ких лісах, над річкою Куюні живе плем'я, що складається з самих жінок.

— Так воно ж вимре з часом! — зауважив Вагура із знанням справи. — Без хлопців…

— Дивіться, який знавець! — похитав головою вождь, кидаючи на юнака сердитий, але схвальний погляд. — Ні, воно не повинно вимерти, бо там занадто бойові баби. Вони часто проводять збройні напади на сусідні племена і виловлюють собі полонених, таких, як ти, розумників і юнаків, які повинні їм прислужувати. Якщо народжується дівчинка, полоненому дарують свободу, якщо хлопчик — убивають новонародженого і полонений мусить далі служити.

— Це жахливо! — осудливо промовив Вагура, але очі у нього, наперекір словам, засвітились якоюсь таємничою мрією.

Тим часом усі п'ятеро негрів тихенько про щось радилися поруч. Вони завжди були на моєму боці, а тепер, побачивши рішучість, з якою я захищав їх у льяносах перед іспанцями, вони готові були йти за мною у вогонь і воду. Отож, бачачи, якої прикрості завдали мені індійці, не бажаючи вчитися, негри юрбою підійшли до мене, і Мігуель сказав:

— Ми всі з тобою, Яне! Ми хочемо навчитися стріляти з мушкетів.

Тепер учнів дванадцять. І це добре! Не відкладаючи, я розпочав перше заняття, як каже прислів'я: коваль клепле, поки тепле. Взявши срібний пістолет, — а це була дорогоцінна річ, — я показав їм, як набивається зброя, скільки необхідно пороху, скільки свинцю. Взагалі це не було для них новиною, адже в останні дні перебування на безлюдному острові вони трохи звикли до рушниць.

Після мого вступу заняття далі проводили Арнак і Вагура.

Вітер дув у тому самому напрямку, коло керма стояв досвідчений індієць. Молодий полонений, Педро, побачивши, що я не зайнятий, підійшов до мене і запропонував розпочати заняття з іспанської мови. На кораблі він міг ходити вільно і почував себе в неволі дедалі краще. Зараз він доторкнувся до голови і сказав: la cabeza, потім — до руки: la mano, показав на корабель: el navio, — і так почалася моя наука.

Педро був надзвичайно кмітливий. Він викладав ясно, і за годину я вже засвоїв добру низку слів. Так, хлопець мав розум у голові. Коли закінчилися вправи з пістолетом, я покликав Арнака та Манаурі і запропонував їм спитати у Педро, чи він учив географію Південної Америки. Так, учив. Чи бачив карту цієї частини світу? Аякже, бачив. Чи зміг би з пам'яті намалювати контури нашого узбережжя? Педро не був упевнений в цьому, але погодився спробувати.

Серед того, що залишили на кораблі попередні його хазяї, ми знайшли дуже цінні речі: купу паперу для писання, а також чорнило і гусячі пера. Я наказав принести все це і порадив Педро, зібравшись із думками, намалювати берегову лінію цієї частини Америки.

Молодий іспанець спочатку швидко накреслив за допомогою шматочка свинцю контури узбережжя, потім виправив ті місця, які здалися йому неточними, і тільки тоді навів чорнилом. Ми стежили за рухами його пальців, як зачаровані, а індійці навіть затамували подих. Крім вождя і Арнака, до нас приєдналися Вагура, негр Мігуель і Лясана.

Берегова лінія йшла в східному напрямку ще приблизно на сто двадцять миль, потім глибоко врізалася в материк і, утворюючи затоку, повертала на південний схід аж до кінця паперу. В місці її вигину лежав великий острів Трінідад, який, немовби закриваючи затоку від океану, утворював разом з нею щось подібне до величезної лагуни чи озера, яке з'єднувалося з морем двома гирлами, на півночі і на півдні.

«Golfo de Paria», написав Педро на лагуні: затока Парія.

— А де гирло Оріноко? — поцікавився я.

— Основне гирло, пане? — запитав іспанець.

— Основне, — відповів я, хоч досі не знав, що ріка мала ще якесь гирло.

Основне гирло Оріноко було далі на південь, за якихось сто п'ятдесят миль від острова Трінідад, а сама ріка текла з глибини краю майже рівною лінією від заходу на схід. Але за сто п'ятдесят миль перед самим гирлом численні рукави ріки починали відходити на північ, деякі впадали в затоку Парія, навпроти острова Трінідад, інші — у відкрите море. Велика кількість цих рукавів-приток створювала безліч островів; Педро назвав цю місцевість дельтою ріки Оріноко.

Хоч я пишався неабияким вихованням, бо ще змалку навчився писати і читати і не одну вже проковтнув книжку, але, вихований у віргінських лісах, мав дуже мізерні знання про світ. Педро вимальовував на карті якісь таємничі обриси суші, річок, островів, заток, і все це було для мене величезною новиною, про яку я вперше дізнався. Оце-то так! Обізнанішими від мене у цьому виявилися індійці, бо вони, над усяке моє сподівання, правильно читали креслення Педро і стверджували точність карти.

— Намалюй англійські острови на Караїбському морі, — попросив я.

Педро трохи розгубився і відповів, що Ямайка лежить далеко на північному заході, поза папером-картою.

— Я маю на увазі Барбадос, а не Ямайку, — пояснив я.

Острів Барбадос лежав прямо на північ від Трінідаду, але теж далеко, майже двісті миль од материка.

— Ти в цьому впевнений?

— Так, пане.

Це було далеко, і я занепокоєно думав, скільки труднощів мені доведеться перебороти, щоб опинитися там.

Індійці вимагали, щоб Педро намалював річку Померун. Але юнак відповів, що це річка невелика і він добре не пам'ятає напрямку її течії, але припускає, що вона впадає до моря десь на півдні, між гирлом Оріноко і гирлом великої ріки Ессеквібо.

— Це правильно! — вигукнув Манаурі.

Гирло Ессеквібо Педро намалював за двісті миль на південний схід від гирла Оріноко, і індійці це швидко підтвердили, визначаючи, що річка Померун тече за п'ятдесят миль на північ від Ессеквібо.

Задумавшись, ми вдивлялися в карту. Вона хоч трохи розкривала мені очі на той світ, у якому за кілька місяців я мав зустріти свою невідому долю.

За хвилину Педро порушив мовчання:

— Намалювати ще щось?

Ми всі завагалися, тільки малий Вагура не мав жодних вагань.

— Так, — сказав він впевнено.

А коли Педро ввічливо запитав його, що саме намалювати, Вагура на мить зніяковів, у його очах щось засвітилося, і хлопець відповів уже не так рішуче, майже засоромлено:

— Річку Куюні.

— Це ліва притока ріки Ессеквібо, — пояснював Педро і одночасно зображав на карті, як приблизно вона тече. — Річка несе приблизно свої води так само, як Оріноко, — з заходу, але крізь густі і невідомі пущі; відомо тільки, що в її нижній течії живе войовниче караїбське плем'я Акавої.

— Правильно! — ствердив Манаурі.

— А де… де те друге плем'я… жінок? — схвильовано запитав Вагура.

— Не знаю.

Манаурі, Арнак, Лясана і я вже обмінювалися веселими поглядами і тепер не могли втриматись, щоб голосно не розреготатися.

— Риб налякаєте! Гей ви! — вилаяв нас юнак, який хотів знати, де живе жіноче плем'я, і, махнувши рукою, відійшов. Завжди веселої вдачі, хлопець був у цю мить глибоко ображений.

— А де тут іспанські оселі? — запитав я у Педро, показуючи на карті околиці нижньої течії Оріноко.

— Я не знаю, чи перелічу вам усі, — відповів юнак, — а взагалі їх небагато. Наприклад, є іспанські поселення на острові Трінідад, здається, з боку затоки Парія. Над самою рікою Оріноко, я пригадую, є селище Ангостура, це за сто п'ятдесят — двісті миль від гирла Оріноко до моря.

— Більше немає?

— Іспанських, здається, ні. Зате далі на півдні є голландські плантації. Голландці теж вдерлися в глиб материка і там над річкою Куюні заклали свої факторії. Завдали тут шкоди інтересам англійських факторій, розташованих біля гирла річки Ессеквібо…

— Педро!! — вигукнув я, схоплюючись з місця. — Що ти сказав? Англійських факторій?

— Так… Англійських факторій… Звичайно, пане… Мене так учили… Але, — запнувся юнак, вражений раптовою зміною мого обличчя.

— А ти не помиляєшся, Педро, хлопчику?!

— Ні, не помиляюся, пане!.. Я не раз чув про це…

— Англійські факторії біля гирла ріки Ессеквібо? — повторив я, не вірячи власним вухам.

— Так, пане, біля гирла Ессеквібо!..

Ця звістка вразила мене, мов грім: англійські факторії біля гирла Ессеквібо, значить, недалеко від ріки Померун, куди ми прямували, — це ж кінець моїм блуканням на цьому чужому материку, це досить легка подорож під безпечний дах земляків. Від шаленої радості я готовий був обняти Педро, витрясти душі з усіх товаришів. Та коли запал першого захоплення охолов, повернулися колишні сумніви.

— Це ж частина Південної Америки, — сказав я, — господарями якої від часів її відкриття вважалися тільки іспанці. Так же?

— Так!

— То як же могли тут оселитися голландці і англійці? Може, це сталося за згодою іспанців?

— О ні, пане!

— То чому ж іспанці їх не виженуть?

— Бо вони не можуть. Їх влада не поширюється так далеко, аж до Гвіани.

— Не поширюється?

— Просто це дуже далеко від головних іспанських поселень у Венесуелі. А крім цього, між справжньою Венесуелою та її околицями, зайнятими англійцями і іспанцями, здіймається широка стіна тропічних лісів, через які нелегко пройти. В цих лісах живуть войовничі племена. Вони пережили не один іспанський похід. І нарешті іспанці дали їм спокій. Серед інших племен над річкою Куюні живуть безстрашні акавої…

— І акавої спокійно терплять голландців над своєю річкою? Не вирізують їх?

— Здається, з голландцями вони живуть у великій згоді. Це їх союзники.

Картина, яку змалював мені Педро, незважаючи на деяку її фантастичність, здавалася правдивою: якісь англійці оселилися там над річкою Ессеквібо! Все це зовсім змінило мої попередні плани повернення на батьківщину.

Розмова з Педро визначила ще одну річ: день у календарі. Вже місяць тому, як я втратив рахунок дням, а тепер переконався за допомогою Педро, що день, коли молодий іспанець малював карту, був 12 вересня 1727 року. Відтоді я поклав на Педро обов'язок точного записування дати кожного дня.

На ніч ми, як завжди, підпливли до берега і стали на якір, щоб на світанку продовжувати подорож. Наступного дня, близько полудня, я з хвилюванням помітив на березі незвичайну зміну в рослинному світі. Замість жалюгідних заростей із сухого, колючого, переважно вигорілого чагарника тепер виднівся високий темнозелений ліс, дуже густий і заплутаний. Це була пуща, чудова пуща жарких країн, сповнена зеленого багатства, прекрасний плід південного сонця і гарячої вологості. Я, завзятий мисливець, який знав досі лише дрімучі ліси своєї холодної вітчизни, тепер не міг одірвати очей від підзорної труби, зачарований буйною рослинністю на березі.

— Звідси, — пояснив Манаурі, помітивши моє зацікавлення, — звідси вже весь час буде тільки ліс і ліс. Ніде ми не побачимо нічого іншого, всюди така ж зелень!

— Всюди?

— Всюди. Над Ессеквібо, і над Померуном, і над Оріноко, і скрізь між цими ріками, та й на всьому острові Каїрі, який іспанці називають Трінідад, і навколо затоки Парія… Весь той край вкритий пущею…

Вересень у тих краях — початок сухої пори, яка відрізняється лише тим, що в цей час бувають трохи менші зливи, ніж в будь-яку іншу пору, і рідше, не так навально налітають бурі. Тому море було тихе, подорож спокійна, і навчання стрільбі відбувалося регулярно щоранку і щовечора. Наша дванадцятка, охоча до навчання, робила досить хороші успіхи, в той час як решта впертих індійців дивилася на них з деяким співчуттям. Але на третій день нашої подорожі, ввечері, стався випадок, який підігнав завзятих ледарів.

Того вечора ми кинули якір трохи раніше, ще завидна, і, як завжди, кілька товаришів попливли на одному з човнів на берег, щоб нарвати трави для нашого коня. (У нас лишився один здоровий кінь, двох інших, покалічених, ми зарізали, а м'ясо, порізане на довгі шматки, вивісили на сонце сушитися).

Було ще видно, і деякі товариші вирішили пополювати на березі. Озброєні луками і ножами, вони пішли до пущі.

Не минуло й півгодини після цього, як раптом в глибині лісу залунали дикі крики.

— На наших напали! — вигукнув Манаурі, Пронизливі крики чулися відразу з кількох боків і швидко наближалися до нас.

— Женуться! — крикнув Арнак..

— Арнак! — підбіг я до нього. — Мушкети на човни!! Всі за весла!!

Зброю, на щастя, заряджену, ми ховали під палубою. Одразу ж почалася метушня, бо багато людей одночасно кинулися в один бік, збився натовп, але я швидко поділив їх і вишикував у цеп. З блискавичною швидкістю зброю передавали з рук у руки, і ось уже десять рушниць у найбільшому човні. Я скочив у нього і схопився за весла. За мною — Манаурі і ще кілька індійців, і серед них — Лясана. Підганяти веслярів не треба було, бо у кожного й так від напруження аж очі вилазили на лоб. Арнак і ще кілька чоловік гребли в другому човні.

До берега було недалеко, від парусника, може, сажнів п'ятдесят, але ми ледве встигли в останню хвилину. Наші нещасливі мисливці саме повискакували з пущі на відкритий берег і бігли до нас. А за кілька хвилин з'явилися й переслідувачі. Ціла хмара. Було їх кілька десятків. Усі вони пронизливо вили і стріляли з луків.

Я лупнув дробом у їх юрбу, що була кроків за сто від нас. На такій відстані постріли були несмертельні, але посікти їх — посікли.

В цю мить біля мене вибухнув другий постріл, третій, четвертий і ще кілька разом — оглушливим залпом. Цього для напасників виявилося більш ніж досить. Вони побігли назад і зникли в гущавині.

Наші зібралися всі. Тільки один був легко поранений. На щастя, вістря стріли було не отруєне.

— Що це за плем'я? — запитав я.

— Напевно, паріягото! — відповів Манаурі і додав з огидою: — Караїби.

Серед тих, хто стріляв на березі, була і Лясана. Молода жінка стріляла вперше в житті, тому забула як слід притиснути рушницю і під час пострілу відчула удар в плече і щоку. Це поранило її, потекла кров, але нічого страшного не було.

— Надалі знатиму! — сказала мені Лясана, приховуючи за посмішкою ніяковість і біль.

— Ого! Так уже й знатимеш? — засміявся я і похитав головою. — А ти хоч влучила в кого-небудь?

— А ти не бачиш? У себе…

— Добре, що хоч не в своїх…

— Ти, Білий Ягуаре, бережися!..

Вона сказала це якось двозначно і тепер пирснула від сміху.

Не бажаючи зазнати нового нападу, ми вивели корабель у відкрите море і там провели ніч.

Коли вранці наступного дня Арнак і Вагура за звичаєм скликали товаришів на заняття по вивченню зброї, з'явилися всі чоловіки без винятку.

А це вже щось та значило!

З того часу узи братерства, які єднали нашу громаду під час будь-яких подій, ще більше зміцніли завдяки спільній зброї. Майбутнє показало, що це було міцне, тривале згуртування.

Прикра пригода з індійцями паріягото сталася на березі, який Педро назвав півостровом Парія, недалеко від місця, де закінчувався цей півострів, напроти острова Трінідад, а на півдні розливала свої широкі води затока Парія. Нам треба було повернути в цю затоку і звідти триматися весь час південного напрямку. Коли ми дійшли до центра півострова, виявилося, що з затоки Парія напирала могутня течія води і проти неї ніяк не можна було плисти. Кілька разів ми наближалися до цього місця знову, але сильна течія, як шкаралупу, відкидала нас далеко в море.

— Boca del Drago, — пояснив мені Педро. — Пащею Дракона називають іспанці протоку між півостровом Парія і Трінідад. Тут лише великі парусники можуть пробитися, та й то, здається, тільки в такі дні, коли течія слабне.

— А чому течія тут така стрімка?

— Як я пригадую, другий вхід до затоки Парія на півдні значно ширший, ніж північний, і через нього вливаються в затоку води потужної океанської течії. Крім того, в затоку впадають кілька рукавів Оріноко. Все це разом збирається на півночі у вузькому гирлі довжиною в кілька миль — ось тому через Boca del Drago стільки води виривається із затоки до моря…

Не було іншої ради, як облишити намір зайти до затоки Парія і, обійшовши страхітливу Пащу Дракона на значній відстані, плисти далі на схід, тепер уже повз узбережжя Трінідаду. Плавання навколо величезного острова затягувало нашу подорож — ми повинні були пройти понад сто миль більше.

На щастя, погода нам сприяла. Ніяких кораблів, навіть іспанських, ми не зустрічали. Не було видно також і тубільців, хоч щовечора ми підпливали до берега, щоб узяти трави для коня і прісної води. Нарешті ми досягли східного мису острова Трінідад. Звідси корабель повернув прямо на південь і йшов два дні вздовж острова, поки ми знову не досягли материка.

Тут нас привітав зовсім новий краєвид! Скільки оком кинути — плоска рівнина, жодного пагорка. Це була славнозвісна дельта ріки Оріноко, широкий — близько двохсот миль — край незліченних рукавів цієї ріки, приток, заток, край тисяч островів, порослих чагарником острівців і заливних лугів між ними. Віковічна пуща покривала ці безлюдні місця так само, як і на півострові Парія і на Трінідаді, але там піднімалися гори і передгір'я, а тут були трясовини, драговини і мочари. На протязі багатьох миль дерева стояли у воді, стирчали з неї на повітряних коренях, страшенно переплутаних між собою.

— Тут, мабуть, немає людей? — натякнув я.

— Є! Плем'я гуарано!

— А де ж вони живуть?

— На сухих острівках або на палях. Живуть з рибальства.

Море тепер набрало інших барв. Воно втратило свою синю прозорість, було каламутне і жовте від річкової води. Від цієї величезної ріки Оріноко йшла якась невідома сила, і їй піддавалась уся природа.

День за днем пливли ми біля безкраїх болот, оповитих недоступною таємницею, все більш зачаровані лиховісною величчю лісових хащів. Але не залишали звичайних занять на палубі: я — вивчення іспанської мови і, крадькома, аравакської; товариші — оволодіння вогнестрільною зброєю. Коли ми підходили до головного гирла Оріноко, я з радістю ствердив, що зараз наш невеликий колектив став ще більш згуртованою, єдиною групою справжніх друзів. Ніхто з нас не знав, що чекає його в найближчому майбутньому, і, мабуть, ця непевність з'єднала нас усіх в один міцний союз братерства, я б сказав навіть — у своєрідне плем'я.

Люди непогано навчилися володіти вогнестрільною зброєю і, що теж дуже важливо, берегти її в цьому жахливому кліматі від ушкодження. Більш того, люди прив'язалися до неї, як до чогось дорогоцінного, полюбили її і віддавали всі свої почуття мушкетам, рушницям, пістолетам. Я не хотів викликати непорозумінь або розчарувань і сказав, що зброя ця поки що належить мені, але хто добре навчиться користуватися нею, пізніше одержить її у власність.

Плавання вздовж дельти Оріноко набридло нам тим, що не було води для пиття, і коли перед нашими очима відкрився просторий краєвид головного гирла, ми вирішили поплисти по річці трохи вгору, де сподівалися швидше знайти питну воду.

Саме настав морський приплив, течія повернула до берега, і ми швидко пливли повз один з найбільших островів. За дві години повернули в бічний рукав і кинули якір серед густих заростей, біля сухого берега.

Люди, вислані на розвідку, скоро повернулися, біжачи так, немовби за ними гналися самі чорти. Ще з берега подавали нам знаки, закликаючи бути обережними. Вони швидко піднялися на шхуну і розповіли, що тут поблизу є велике селище індійців, сховане в хащах.