Оріноко

16 ЧОТИРИ ПОСТРІЛИ НА МАЙДАНІ

Решту ночі, доки було темно, я проспав здоровим міцним сном. Вранці, коли вже зійшло сонце, мені приснилися якісь примари. Вони почали душити і мучити мене, немовби сама передбачлива природа хотіла застерегти, не дозволяючи спати в зрадливому почутті безпеки. Наставав день тяжких рішень і рішучої розправи з ворогом, з жорстоким ворогом, як це показала остання ніч. Чи міг хто-небудь спати спокійно в такий день?

Але збудили мене не примари, а настирливий, схвильований і знайомий голос:

— Білий Ягуаре! Білий Ягуаре!

Я розплющив очі і побачив над собою Аріпая. Вираз його обличчя швидко зігнав сон з моїх повік.

— Аріпай, це ти? — запитав я. — Що трапилося?

— Погано, пане…

Я зрозумів, що справді погано: вчора він ще звертався до мене запросто, вчора я не був для нього паном.

— Та що ж трапилося, друже? Говори!

— Зрада, пане, — зашепотів, — передбачається зрада! Я втік з Серіми…

— Що? — розхвилювався я не на жарт. — Вони вислідили, що ти вчора вночі…

— Ні! Не це, Конесо готує нам зраду!

— Конесо? Хай його грім поб'є! Що ж він зробив?

— Ще нічого, але затіває. Він хоче виказати нас іспанцям!

— Вас? Кого це вас?

— Усіх, хто задумав залишити Серіму разом з вашим родом. Знаєш, після смерті Канахоло…

— А-а, то, мабуть, чаклун суне свого носа?

— Не знаю, пане, цього не знаю! Захисти нас, пане, ми не хочемо йти в іспанську неволю…

— Гаразд, Аріпай, залишайся тут!.. Ти знаєш, скільки людей Конесо хоче видати іспанцям?

— Багато, Білий Ягуаре! Всіх, хто не відданий йому. Я чув, що п'ять разів по десять, а може й більше…

— Разом з родинами?

— Ні, самих чоловіків. Іспанці жінок не хочуть брати.

— Іспанці взяли вже цих людей?

— Ще ні. Значна частина з родинами зуміла втекти в пущу. Кілька сімей прибігло сюди, до тебе. З ними моя дружина і діти… Але не всім пощастило. Ті, ще залишилися, вже не можуть утекти, бо їх стережуть іспанці з індійцями з племені чайма, а до них приєдналося також багато людей Конесо. Конесо до цього часу нічого ясно не сказав, але ми добре знаємо, що він задумав.

— А люди, яких стережуть, знають, що їх чекає у іспанців?

— Авжеж, знають.

— То вони, мабуть, захищатимуться?

Аріпай завагався і ще більше похмурнів.

— Сила на їх боці, — відповів непевно. — Подумай, пане: дванадцять іспанців з рушницями проти наших. А ще ж гребці чайма і люди Конесо… Де вже там захищатися?

— І всі люди Конесо такі зрадники? Щоб власних братів віддавати в іспанську неволю?

— Чи всі — це невідомо, пане! Можливо, цим вони хочуть відкупити свою свободу. Кожний думає про свою шкуру…

Це були слова сумні і разом з тим сповнені ганьби. Страшна безодня розкривалася переді мною. Адже араваки були не нікчемні, не боягузи, в цьому я міг переконатися на прикладі людей нашого роду. Серця їх засуджували зраду, їм можна було довіряти. Отже, якщо деякі з них дійшли до такої підлоти, щоб ціною кривди одноплемінників купити власний спокій, то вина за це, без сумніву, падала на вождів. Жалюгідний і душевно слабий Конесо, злочинний шаленець Карапана, Пірокай — брат Манаурі — ці люди погано впливали па своє оточення. І саме вони боялися нашого прибуття у плем'я! — Так міркував я. Разом з тим у мені наростав гнів.

За хвилину Арнак і Вагура ввійшли до моєї хати і своїм мовчанням у відповідь на моє запитання підтвердили повідомлення Аріпая про те, що люди Конесо готові на зраду.

— Адже за рік іспанці повернуться сюди, — скипів я, — і їх теж заберуть у полон!

Аріпай знизав плечима:

— То що ж робити, пане?

— А як ти думаєш, Аріпай? Якщо наш рід виступить проти іспанців, що тоді буде?

У індійця запалали очі:

— Ти переможеш їх, пане! Білий Ягуар непереможний!

— Ні, не про це йдеться! — пояснив я. — А що буде, коли люди, яких Конесо призначив у іспанську неволю, візьмуть зброю в руки і захищатимуть свою свободу?

— Будуть захищатися, пане! Будуть! — квапливо сказав Аріпай.

— А ви? — звернувся я до молодих друзів. — Яка ваша думка?

— Якщо у них не відберуть зброю раніше, ніж ми вирушимо, то й вони, напевно, не залишаться осторонь, — обережно відповів Арнак.

— Так, якщо у них не відберуть зброю, — вторив йому Вагура.

— Але чи може це статися? — запитав я. — Які вісті від Манаурі? Прибув гонець?

— Тільки що. Його ледве випустили з Серіми, втік від них. Те, що говорив Аріпай, правда. Нам треба швидко діяти, Яне.

— Що нового у варраулів?

— Вони одержали зброю і слухняно сидять у крайній хатині. Чекають твого наказу.

— Хай і надалі сидять спокійно! А як наші воїни — готові?

— Чекають із зброєю в руках!

Ми вийшли з хати. Всі стояли напоготові. Обличчя серйозні, безстрашні очі, завзятий вираз уст, смілива виправка. Загін був озброєний, як для великого воєнного походу — не лише мушкетами, пістолетами і ножами, а й луками, палицями та списами. Хоробрий загін мав величний вигляд. Він викликав довір'я, вимагав пошани. У мене, мабуть, був задоволений вираз обличчя, бо, побачивши мене, вони сердечно привіталися зі мною. Але — о небо! — скільки їх було! Яка ж мала купка!

— Це всі? — запитав я Ариака.

— Всі, — відповів юнак і, помітивши моє занепокоєння, пояснив: — П'ятеро наших, негри на шхуні…

— Я шкодую, що відіслав їх усіх! Там вистачило б і двох.

— Може, покликати їх назад?

— Але кого ж ми пошлемо за ними?

— Арасибо.

— Ні, Арасибо потрібен тут, він володіє вогнестрільною зброєю…

— То, може, Аріпая?

— Гаразд, пошлемо Аріпая! Отже, хай Мігуель і ще двоє з ним повертаються сюди!

— Манаурі в Серімі, — лічив далі Арнак. — Один пильнує човна з провізією біля гирла річки Ітамака. Двоє з нашої групи зараз же, як тільки прибули до Серіми, перейшли в рід Конесо. Спочатку було нас всіх без тебе двадцять один. Дев'ять відрахувати, залишається дванадцять. Тут десятеро. Вагура одинадцятий, я дванадцятий… Може, вислати гінця до Манаурі?

— Ні, він буде нам більш потрібний тут.

Дванадцять — неймовірно мало! Разом зі мною — тринадцять, а яке важке перед нами завдання! Нас дванадцять виступало проти владних і агресивних іспанців, які командували п'ятдесятьма індійськими воїнами. До того ж наш табір був не згуртований із-за численних сварок, усе плем'я роздрібнене, брат брата готовий схопити за горлянку — як тут захищатися з такою малою силою проти жорстокого ворога?

Коли приходили ці сумні думки, в мені також зростала лють на чаклуна і на головного вождя. Підлі дурні оголошували мені війну, над стежками розвішували змій, і, коли довели людину до тривалої хвороби, справи життя і смерті всього племені, найважливіші справи були забуті. А там, на півдні, можливо, готується навала акавоїв. Та досить було й одного нападу іспанців, щоб виявилася слабість нашої оборони.

— Арнак, звернувся я до юнака, — скільки у нас вогнестрільної зброї?

— Близько тридцяти рушниць і двадцять пістолетів.

— Якщо ми вийдемо живими з цієї біди з іспанцями, — а це ще бабка надвоє ворожила, — нам треба буде негайно вимуштрувати більше воїнів.

— Більше людей у роді немає.

— Але ж у нас є друзі з Серіми. Ми перетягнемо їх до нас, незважаючи на протести Конесо. А тепер ходімо побачимо, чи справді чорт такий страшний…

Перед виступом я освіжився, викупавшись у річці. Потім гладко поголився і під час сніданку наказав підстригти себе, після чого надів мундир іспанського капітана, який мені вичистила Лясана. Тепер я вже не сердився, що матеріал грубий чи чоботи важкі. Краще перетерпіти, але мати величний вигляд. Так мені казали друзі, прицмокуючи язиками, а у Лясани аж очі ставали вологими від захоплення.

— Ти легко захоплюєшся, — сказав я їй, ніби жартома, ніби поважно.

— Але ти красивий, Яне! — усміхнулася Лясана. — Ти ще ніколи не виглядав так гордо і чудово. Ой, бідні ті дівчата з Серіми!

— Невже я так виглядаю, що аж дівчата будуть бідні?

— Так! Пропадатимуть за тобою!

— Я волію, щоб краще іспанці пропали…

Покликавши в хату Арнака, Вагуру, Арасибо, воїна Кокуя і Лясану, я дав їм останнє секретне доручення:

— У нас дуже мало воїнів, а іспанців з їх союзниками — значна сила. Мусимо обдурити їх, — хай вони думають, що нас більше. Зброї у нас в запасі достатня кількість. Отже, ти, Арасибо, ти, Кокуй, і ти, Лясано, візьміть шість-сім рушниць. Ні, Лясана візьме лише пістолети — вони легші. Зброю треба набити порохом, і кожен хай займе позицію па околиці пущі, що оточує Серіму. На мій сигнал — ми домовимось, який він буде — кожний з вас швидко вистрілить шість-сім разів підряд, нехай іспанці думають, що в нас у лісі цілі збройні загони. Потім швидко зникайте і з'являйтесь в іншому місці пущі, перезаряджайте рушниці і знову чекайте мого наказу. За другим разом набийте зброю кулями.

— А ми? — запитав Вагура. — Я і Арнак що маємо робити?

— Ви разом з усіма воїнами вирушите в Серіму, як мій почет…

Потім ми домовились про деталі та сигнали і вирушили назустріч вирішальним подіям.

Було душно. Небо вкрилося гарячими сліпучобілими випарами, сонячні промені не проходили крізь них, зате з цього туманного купола на землю нестерпно шугав жар, ніби з розпаленої печі. Входячи до ліска, що відділяв нашу галявину од Серіми, я озирнувся, подивився на наші хатини. В останні тижні вони стали мені рідними, як далека батьківщина. Я не дозволю ненависним загарбникам порушити тут мир і щастя.

На краю заростей я визначив позицію Лясані, яка супроводжувала нас до цього місця разом з Арасибо і Кокуєм. Чоловіки мали заховатися також на узліссі, Арасибо за п'ятсот кроків далі, а Кокуй — за тисячу. Таким чином всі троє утворювали ланцюг, що наче півколом оточував Серіму.

Я дивувався спокою Лясани. Хоробра жінка мала витримку досвідченого воїна. В очах Лясани я читав безмірну віру в мене. На прощання я схопив її лівою рукою за волосся на потилиці і, зрозумілим для нас обох рухом, потряс її голову.

— Я не підведу тебе, Чарівна Пальмо! — усміхнувся до неї.

— Знаю, — відповіла вона без насмішки, серйозно.

Чи не багато я обіцяв?

В цей час у Серімі відбувалися недобрі справи, це ми всі бачили здалека. Озброєні іспанці та їх індійські гребці шалено гасали поміж хатинами. Крики чоловіків, плач дітей, прохання жінок перемішувалися з грубими наказами. Все це виразно доходило до нас. Серед цієї біганини не можна було зрозуміти, що означає вся ця метушня, і тільки трохи пізніше, коли ми пройшли половину дороги в напрямку головного майдану, то зрозуміли причину шуму і замішання. Загарбники виловлювали в хатинах людей і зганяли їх на центральну площу Серіми. На це насильство дивилися з опущеними руками більшість араваків, дивились, але нічого не робили, щоб захистити нещасних.

— Танці ніби вже почалися, — з гіркою посмішкою глянув я на воїнів. — Друзі! Хто не любить запаху пороху, нехай, доки є ще час, повернеться до ліска і допоможе Лясані! Ну! Бо тут буде гаряче!

— Білий Ягуаре, ти глузуєш з нас! — трохи ображено буркнув Арнак.

— Ми витримаємо це пекло! — голосно вигукнув хтось із загону.

— Ми били іспанців уже два рази, битимемо ще й третій, — додав інший юнак. — Ти, Яне, тільки наказуй!

— Я наче розворушив мурашник, такі ви всі задерикуваті і гордовиті! — охоче віддав я їм належну данину. — Але майте на увазі — треба бути спокійними і пильними, а також стежити, що я робитиму.

Тільки нас побачили в Серімі, верески швидко затихли, люди завмерли. Всі дивилися в наш бік. Навіть іспанці остовпіли і замовкли, витріщивши на нас очі. В загальному напруженні, яке раптом охопило селище, відчувалося лише піднесення кількох сотень людей, які чекали нових, незвичайних подій.

Не звертаючи уваги на їх здивування, ми йшли далі повільною, недбалою ходою. Під широким дахом без стін, де кілька тижнів тому нас зустрічав Конесо, коли ми прибули до Серіми, зараз стояли вожді племені, а також іспанський командир. Ми попрямували до них.

Вагура на чолі дев'яти воїнів зупинився за кілька десятків кроків од намету, так, щоб одночасно бачити вождів і весь майдан, аж до берега річки. Арнак і ще один воїн стали за моєю спиною, щоб захистити мене у випадку несподіваного нападу.

Коли я наблизився до намету на віддаль пострілу з лука, командир іспанців вийшов мені назустріч, хвацько вклонився і здалека ввічливо звернувся до мене:

— Дозвольте, шановний caballero, привітати вас з належним подивом як гостя, що не злякався прибути в цю пустельну країну, як гостя, скроні якого опромінює сяйво слави цілком незвичайної і… тривожної!

Такі несподівано ввічливі слова, сказані з такою теплотою, захопили мене зненацька, і я на якусь мить аж остовпів. Але, швидко зібравшись з думками, я трохи підняв капелюх і в тон іспанцеві, ввічливо відповів:

— Вклоняюсь панові з повною пошаною. Мені дуже приємно, що в цій дикій пущі маю честь зустріти таку ввічливу людину. Дозвольте мені, однак, якщо ваша ласка, на ваші приємні слова зауважити, що я прибув у цю країну не з власної волі і не з моєї волі прийшла до мене ця слава, яка у вашої милості викликає тривогу.

Я говорив це іспанською мовою не так гладко, як би хотілось, але дон Естебан мене зрозумів, бо жваво відповів:

— Я знаю досвід і пригоди добродія, знаю, що не ваша вина в тому, що двічі ваша стежка і стежка іспанців сходилися в несприятливих умовах, і при цьому сталися сумні події, які не завжди прийняті між людьми доброго виховання. Педро добре розповів про все.

Так розсипаючи ввічливості, ми наблизилися і потиснули один одному руку. Іспанцеві було близько тридцяти років. Все його обличчя аж почервоніло від доброзичливості, губи розтягнулися в широку посмішку. Але коли я зблизька глянув на нього, то аж здивувався: холодні очі у нього були суворими, в протилежність губам, що весело посміхалися. Вони немовби належали іншій людині. Холодний погляд вражав особливим виразом якоїсь суворості. Вираз очей був зовсім не схожий на вираз уст. Але що з них виражало правду?

Я спочатку аж злякався, що так легковажно міг довіритися зовнішньому вигляду людини, піймавшись на вудочку веселої посмішки і ввічливих слів.

«Невже це вовк в овечій шкурі? — подумав я. — А якщо вовк, то очі зраджували його натуру».

— Слово честі, я чекав ясновельможного пана, як коханка коханця, — посміхався далі іспанець, беручи мене по-дружньому під руку, — бо мені потрібна ваша допомога, без якої мої справи ніяк не рушать з місця… Конесо — це негідна падлюка і огидний крутій, це паршива собака! Доне Жуане, ви згодні з моєю думкою?

— Цілком.

— Я так і знав, що ми з вами дійдемо до згоди.

— До згоди, сеньйоре, я завжди готовий. Але яку згоду ясновельможність має на думці? — запитав я з невинною міною, разом з тим трохи звівши брови.

— Конесо і його люди не виконують обов'язків, які взяли на себе. Брехуни, вони хочуть відкрутитися лише сіном. Мало того, вони ще й не думають розраховуватися за попередні борги. А крім того, ці темні дикуни не хочуть зрозуміти тієї великої послуги, яку ми хочемо зробити, і невдячні, ще й чинять опір.

— Невже це може бути? Самі собі не хочуть добра.

— Не інакше. Плем'я мусить дати нам п'ятдесят молодих людей, яким ми покажемо в Ангостурі, що таке плідна праця на ріллі, і зробимо з них справжніх землеробів. За два роки вони повернуться сюди і будуть краще працювати і для себе, і для племені, збільшать достаток і щастя.

Як же гарно це звучало в устах іспанця! Насправді це було зовсім не так. Індійці добре знали, що це за плідна праця в іспанських маєтках і що це за два роки, і тому не Давали себе обдурити.

— Плем'я повинно віддати вам п'ятдесят молодих людей? — аж свиснув я від здивування. — І, повернувшись із Ангостури, вони зроблять араваків найзразковішим і найщасливішим племенем у Венесуелі?!

Іспанець, уважно дивлячись на мене, намагався помітити щось особливе на моєму обличчі, але, не побачивши на ньому нічого тривожного, посміхнувся очима. Його очі вперше стали на диво людяними. Однак це був не звичайний сміх очей, а трохи гордовитий, глузливий і принизливий. Дон Естебан, напевно, не відчував моєї іронії.

— Ваша правда, пане лицарю, — визнав він дещо звисока, як часом говорять до бідного з надмірною добротою, — але не зовсім. Звичайно, араваки будуть зразковим і щасливим племенем після повернення тих п'ятдесяти, але у Венесуелі є вже інші племена, щасливіші. Вони вже зазнали благодіяння нашої цивілізації.

— О, справді, які щасливі ті племена! — вигукнув я.

Іспанець аж злякався, бо я так голосно вигукнув, наче й справді від захоплення. Мої підозрілі слова і вираз обличчя він відніс на рахунок того, що я чужоземець і погано володію іспанською мовою.

Зробивши рукою круг навколо себе, дон Естебан сказав:

— Я знаю, що пан недовго перебуватиме тут, і знаю також, що ти користуєшся у араваків великим авторитетом, хоча, звичайно, не у всіх. Ти вождь тільки для тих, кого ти привів із собою з півночі. Конесо підбурював мене, щоб я забрав в Ангостуру твоїх індійців і негрів, але я цього не хочу робити, бо вони тільки що прибули і не в боргу у мене, як Конесо. А тепер, коли Конесо повинен віддати мені людей, він викручується, каже, що нібито людей немає, що ті, яких він хотів мені дати, втекли в ліс. Я знаю, частина втекла, але багато ще залишилося. Тому я прошу пана переконати недовірливих людей, щоб вони добре зрозуміли, що це корисно для них самих і, не опираючись, пішли в Ангостуру. А якщо Конесо не видасть мені всіх п'ятдесяти, скажи йому від мене, що я здеру з нього шкуру.

— А це що за люди? — запитав я, показуючи на групу індійців, які стояли недалеко від нас на майдані, як полонені, під численною вартою гребців чайма. — Чого вони чекають?

— Вони підуть з нами. Але їх тільки двадцять три, а мені потрібно п'ятдесят.

— Вони мають якийсь сумний вигляд.

— Бо дурні. Не знають, що їх там чекає…

— А може, занадто добре…. знають….

Я сказав це поволі, наче байдуже, але дон Естебан втупив у мене гострий погляд, знову пильний і невимовно холодний. Він підійшов до мене зовсім близько. У нього були чорні, густі брови і довгі темні вії, а очі сірі, як свинець, і це надавало їм твердого, залізного виразу. Тепер уже й губи його наче похололи і були виразно суворі.

— Пане лицарю, — сказав він, наголошуючи на кожному слові і нахилившись, так близько до мене, що я відчував його подих на своєму обличчі. — Пане лицарю, я сподіваюсь, що ви все чули і оцінили значення того, про що я хвилину тому говорив.

— Не зовсім зрозумів, про що саме йдеться. Прошу нагадати мені.

— Я запевнив вас, добродію, що не чіпатиму ваших людей.

— Ах, так, дякую за ласку, доне Естебане!

— Але я робив це з переконання, що для власного добра добродій допоможе мені зібрати тих п'ятдесятьох.

— А якщо я так само, як араваки, не зрозумію своєї вигоди, то чи буде це тяжким гріхом?

— Тепер я не розумію добродія. Говоріть ясніше.

— Якщо я не допоможу вам?

Дон Естебан примружив очі, немовби прицілився в мене з невидимої рушниці.

— Не думайте, добродію, що я і раніше не помічав ваших насмішок. А тепер ви відкрито глузуєте. Але годі! Якщо ви не зробите того, про що я прошу, то може трапитися, що я пригадаю поради Конесо щодо ваших людей.

— Отже, я вже й погрозу чую?

— Розумійте, як хочете, добродію: хай навіть і погрозу.

Зробивши вигляд дуже переляканого, я похитав головою і… вибухнув голосним сміхом.

— Прошу пана бути таким ласкавим і пробачити мені моє погане виховання, але у мене промайнула забавна думка: а що як і мої люди втечуть у пущу, що тоді?

— Але ж ви у нас як заложник.

— А якщо і я втечу?

— Не зумієте, добродію: у мене проворні люди і чудові стрільці.

— Чи дозволите мені, сеньйор, звернути вашу увагу на те, що й мої люди мають рушниці?

Дон Естебан легковажно повів плечима:

— Е, індійці нікудишні стрільці.

— А може, не всі?

Ми все ще стояли — навіть досить довго — на тому самому місці, де подали один одному руку, на відстані кількох десятків кроків від головної хатини. Там під широким дахом на стільці сидів Конесо, чекаючи нас, біля нього стояв Манаурі, як перекладач, а також вожді: Пірокай і Фуюді, а за їх спинами — ще кілька знатних індійців. Всі — озброєні. Між ними був і Педро. Чаклуна Карапани не було видно.

— Перш ніж дати відповідь вашій милості, — звернувся я до іспанця знову з почуттям власної гідності, — перш ніж я скажу останнє своє слово щодо пропозиції пана, дозвольте мені перед тим порозмовляти з людьми, які підуть в Ангостуру, і розібратися в ситуації.

Дон Естебан на хвилину завагався, але, побачивши мою усмішку і не бажаючи здатися боягузом, квапливо погодився:

— Будь ласка…

Я покликав Манаурі і наказав, щоб він мені тихенько розповів, що тут діялося в останню годину. Вождь повністю підтвердив усе, про що я вже дізнався від Аріпая і дона Естебана. Коли він закінчив, я ще для більшої певності запитав:

— То ці двадцять три, що під вартою, справді прихильні до нас і тому Конесо хоче позбутися їх і точить на них зуби?

— Всі до одного.

— А з своїх Конесо нікого не віддав?

— Нікого.

— От пройдисвіт… А ті шість озброєних здоровил, які стоять за плечима Пірокая і Фуюді, — це хто?

— Дружинники головного вождя. Там три сини Конесо, один мій племінник, син Пірокая, два брати Фуюді — всі родичі.

— Треба уважно стежити, щоб вони не випустили підступної стріли. А тепер, Манаурі, йди до Вагури за своїм мушкетом та рештою зброї і негайно повертайся. Мушкет набитий шротом. Підемо разом до полонених…

— А дон Естебан дозволив?

— Дозволив.

— От так дурень.

— Не дурень: він самовпевнений і до того ж вважає себе дуже сильним.

— Буде бій, Яне?

— Ще не знаю. Може, вдасться уникнути сутички.

Коли Манаурі повернувся, ми пішли до тих двадцяти трьох небораків. Вони стояли в центрі майдану, збившись в одну безпорадну, беззахисну купку, оточені з усіх боків вартою індійців з племені чайма, які мали войовничий вигляд. Це були хоробрі караїби, що жили в льяносах на північ від Оріноко. Кожний з них носив на грудях латунний хрестик замість звичайних талісманів: отже, це справді були християни.

Полонені, помітивши, що ми йдемо до них, почали підводити голови і дивитися жвавіше, немов прокидаючись від заціпеніння. То ця, то та пара очей запалювалася промінням надії.

— Ви охоче йдете з іспанцями? — запитав я у них.

Питання звучало немов образа або глузування, бо всі враз відповіли запереченням.

— Якщо так, то чому ж ви не втікали, чому не захищалися?

Один із старших полонених, якому було близько тридцяти років, відповів:

— Не можна було втекти, пане, так несподівано вони напали. Іншим пощастило, а нам — ні.

— Я хочу врятувати вас. Якщо я почну бій з іспанцями, ви допоможете нам?

Тепер вони вже зовсім пожвавішали, пригнічення зникло. Деякі вартові чайма, занепокоєні, підійшли ближче до нас, недвозначно підготовляючи зброю.

В цю ж мить Арнак зашепотів до мене, що від головного намету наближається син Конесо.

— Його послали до нас шпигувати, — зауважив я. — Краще, щоб вони не знали, про що тут розмовляємо. Збігай, Арнак, йому назустріч і від мого імені накажи йому обов'язково повернути назад.

— А як не послухає?

— То вже твоя справа, але повинен послухати. Річ ясна, гляди, щоб не дійшло до кровопролиття.

— Наближається також якийсь іспанець. Його вислав дон Естебан.

— Він нічого не зрозуміє по-аравакськи…

Я знову звернувся до полонених.

— Якщо дійде до бою, — сказав той, з ким я розмовляв досі, — то ми хочемо допомогти, обов'язково. Ми тільки не знаємо, як це зробити.

— Вдарити зненацька по ваших вартових.

— З голими руками?

— Буде великий переполох. Люди Вагури підкинуть вам кілька палиць і списів, але в основному розраховуйте на себе і на раптовість нападу. Ми, звичайно, теж допоможемо вам рушницями.

— Добре, пане, зробимо так.

— Тепер виберіть від себе трьох людей, яких я за хвилину покличу на нараду до головного намету.

— Добре, пане.

— Ще одно: якщо ми звільнимо вас від іспанців, що ви будете робити? Залишитесь в Серімі?

— Ніколи! Нізащо! — чулися звідусіль запальні голоси. — Адже Конесо продав нас. Зрадив нас. Ми не хочемо з ним залишатися.

— Підете з нашим родом?

— Куди накажеш, пане…

Арнак не допустив до нас сина Конесо і сварився з ним на половині дороги, але тепер у цьому вже не було потреби: ми поверталися до намету. Та перш ніж ми туди дійшли, на майдані сталася нова подія.

Кілька іспанських солдатів підійшли до групи Вагури і почали глузувати з наших воїнів. Ці араваки знали іспанську мову, мабуть, ще з періоду недавньої неволі, але не відповідали на зачіпки, лишаючись зовсім байдужими. Основне посміховище солдафони вчинили з наших рушниць і, глузуючи, висловлювали сумнів, чи взагалі вони заряджені. А найзухваліший іспанець вирішив вирвати мушкет з рук у Вагури, щоб переконатися, чи є на поличці порох, і схопився обома руками за дуло. Вагура не дав рушниці. Почали шарпати один одного.

Побачивши, що так може легко передчасно втухнути перестрілка, я здалека крикнув на Вагуру, щоб він пустив мушкет. Хлопчина негайно послухався. На місце замішання разом зі мною прибув зацікавлений дон Ес-тебан.

Задерикуватий солдат, глузливо посміхаючись, звів курок і був надзвичайно здивований, побачивши на поличці порох. З насмішкою він тикав рушницю іншим іспанцям і навіть дону Естебану, щоб ті подивилися на порох.

— Que miraculo! Яке чудо! — кричав той. — Рушниця справді набита.

Він за дурною головою не помітив, що Вагура з лиховісною зморшкою на чолі, поволі взяв лук до лівої руки, поклав стрілу, нап'яв тятиву і тримає зброю, скерувавши вістря стріли в бік чванливого забіяки. Я непомітно наблизився до хлопця і грізно попередив його, щоб він опустив зброю. Після цього я наказав солдату повернути мушкет Вагурі. Скандаліст не дуже хотів робити це, але наказав дон Естебан, і той підкорився:

— Якось немає у вас потрібної пошани до наших стрільців, — звернувся я, повеселівши, до пана Есте-бана.

— Якщо по честі, то ні, — засміявсй іспанець, але очі у нього залишалися нерухомими.

— Може, ясновельможному панові якось доказати спритність моїх індійців?

— Але як? Зрештою шкода часу, — махнув дон Естебан рукою.

Роздивившись довкола, ми помітили на відстані майже п'ятдесяти кроків од нас кілька тикв, порожніх всередині овочів, завбільшки з людську голову, що були порозвішувані на горизонтальній ліані. Мабуть, їх повісили сушитися на повітрі.

— Може, наказати вистрілити в них? — показав я на тикви.

— Це занадто мала ціль, — оцінив іспанець. — Промахнуться.

— А може, ні.

— То нехай спробує найкращий стрілець, побачимо, — дон Естебан не приховував своєї веселості з цього приводу.

— Не найкращий, — відповів я, — нехай будь-який. І не один, а троє. Хай добродій сам призначить стріляти трьох моїх індійців.

Дон Естебан вибрав, заздалегідь переконаний, що й вони і я станемо посміховищем. Двоє з вибраних були чудові стрільці, щодо третього я мав деякі сумніви.

— Вибери найбільший гарбуз, — прошепотів я до нього, але він, немов ображений зайвою порадою, глянув на мене з докором.

Я стояв разом з дон Естебаном трохи збоку, в той час коли Вагура подавав своїм людям останні вказівки. Робив він це вправно. Дарма, що іспанські солдати глузували з його молодого віку, порівнюючи його з немовлям, яке, замість того, щоб пити молоко, невміло простягає рученята за порохом.

— Можемо стріляти? — запитав мене Вагура.

— Пан дозволяє? — звернувся я до дона Естебана з вишуканою ввічливістю.

— А ну, три дірки в небі! — плеснув іспанець в долоні.

Три стрільці стояли один біля одного, приклади мушкетів були на землі. На знак, поданий їм Вагурою, перший підвів зброю, приклався, трохи прицілився, вистрілив, потім по черзі другий і третій зробили те ж саме. Перший гарбуз розлетівся на шматки, з другого розбитого залишилася лише частина, третій зник цілком так само, як і перший.

У мене наче камінь спав із серця.

Вистріливши, індійці одразу ж спокійно заходилися набивати рушниці. Вони не звертали уваги на шум, який підняли іспанці після першої хвилини остовпіння. Здивування, недовір'я, приголомшення, навіть переляк вимальовувалися на їх бородатих пиках. Наш загін лишився нерухомий, немовби нічого з того, що діялось навколо, його не торкалося. Лише Вагура весело блиснув очима і послав у бік іспанців глузливу посмішку.

Дон Естебан замовк, помітно схвильований. Він уникав мого погляду, немовби хотів приховати переді мною те, що діялося в його душі.

— Ми досі перемагали іспанців, — ввічливо, але з наголосом сказав я, — ще й тому, що наші вороги легковажно дивилися на нас.

Короткий, гострий погляд дона Естебана свідчив про те, що іспанець добре зрозумів мої слова.

— А може, то був випадок? — пожвавішав він, думаючи про три постріли.

Якась дворняжка, невелика й немала, мабуть, перелякана лупою пострілів, вискочила з найближчої хатини на майдан і хотіла пробігти недалеко від нашої групи. Побачивши її, Вагура вийшов трохи вперед, прицілився і вистрілив. Я вже не мав можливості стримати шаленця, незважаючи на те, що собака був од хлопця більше ніж за сорок кроків і швидко біг. Він упав, як скошений, і незабаром здох.

Найближчий іспанський солдат підбіг до собаки і штовхнув його ногою.

— Прямо в серце влучив! — закричав він, дивлячись на нас очима, повними переляканого подиву.

Дон Естебан рвучким рухом гладив на бороді волосся. Він нахмурився. Обличчя якось одразу осунулося. Намагався посміхнутись, але це йому погано вдавалося.

— Скільки у вашої милості таких людей? — кинув він на мене холодний погляд.

— На жаль, небагато, небагато, — відповів я з жалем. — Оці, що тут, яких ви бачите, та ще кілька загонів, які перебувають зараз недалеко звідси в лісі.

— Загони в лісі? А що вони там роблять?

— Проводять навчання і чекають моїх наказів.

Іспанець знову якось дивно глянув на мене.