Оріноко

25 НА ОСТРОВІ КРИВАВОГО ЖНИВА

За кілька хвилин ми підходили до повороту річки, і тут раптом нам з переляку аж дух забило. Ми почули приглушені віддаллю крики, а на обрії з'явилася заграва: це палала хата з сухого очерету. За першою загравою з'явилися інші, і незабаром усе небо жевріло від червоного блиску, — сумного провісника катастрофи, що пробивався через завісу туману.

Тримаючись один одного, ми пливли щодуху аж до повороту. Там, в тіні берега, зупинили човни і дивилися на жахливе видовище. Могли вже розпізнати окремі деталі, бо туман рідшав, а від заграви стало ясніше.

На острові, який лежав не менше як за триста кроків од нас, догоряло кілька хат. При зловісному світлі пожежі діялися жахливі речі. Збройний опір, якщо варраули взагалі чинили опір, вороги, мабуть, зламали, і тому в районі Каїїви, що був найближче до нас, тепер ішло дике полювання на людей по хатинах, ще не охоплених пожежею. Скрізь на острові, близько десяти гонів завширшки, жителі рятувалися втечею, а напасники переслідували їх і ударами палиць збивали з ніг. Це було справжнє пекло насильства, розпачливих вересків, запеклих сутичок. Акавоям потрібні були живі полонені, але при сутичках не обходилося без кровопролиття на землі: то тут, то там лежали трупи.

В метушні важко було розібратися, де були головні сили ворога і як на нього краще вдарити, отже, я наказав швидко пробитися на сушу через звисаюче гілля прибережних дерев. Там разом з командирами екіпажів, а також з Фуюді і Педро ми видряпалися на найближчі дерева. З висоти краще можна було оглянути всю Каїїву, незважаючи на поодинокі хмаринки туману.

З першого ж погляду ми зрозуміли загальне становище і хід подій. Акавої напали на острів з двох боків. Одну половину людей вони висадили на березі головної річки, а з другою зайшли з тилу, з боку пущі, тобто берегом рукава Гуапо. І тут і там стояли їхні ітауби, а також усі човни варраулів, заздалегідь хитро захоплені акавоями, щоб позбавити жителів можливості втекти з острова.

На обох пристанях було по чотири-п'ять вартових. Їх головним завданням було не так пильнувати човни, як насамперед в'язати полонених, яких поспішно приганяли до них з селища. На нижньому віддаленому кінці острова, що ховався ще в темряві і був закритий пеленою туману, відбувалися загадкові події. З шуму, що доносився звідти, можна було зробити висновок, що там ще точилася боротьба. Це, мабуть, захищалась якась купка вар-раулів, до цього часу не переможена.

Я швидко склав ясний і простий план дій: треба було спочатку заволодіти двома пристанями ітауб і одночасно прийти на допомогу воїнам на другому кінці Каїїви. Акавої гарячково поспішали, тому й ми, не гаючи часу, злізли з дерев і сіли в човни. Уже в дорозі я давав накази воїнам: екіпаж ітауби Вагури і екіпаж варраулів повинні були вдарити на найближчу пристань біля Гуапо, екіпажі Яка і Конауро мали захопити ітауби біля Оріноко, а Арнак разом з чотирма яботами мусив швидко поплисти на нижній кінець Каїїви, після висадки на суші всі повинні були направитися в центр Каїїви. Я особисто вирішив причалити до берега посередині острова, між пристанями ітауб, щоб стежити одночасно за двома дільницями битви.

— Давай на пуму! Смерть пумі! — почали гукати деякі запальні воїни.

— Тихо! — цикнув я на них. — Чи ви збожеволіли? Треба зненацька…

На щастя, акавої були досить далеко і, зайняті селом, не чули наших голосів.

Наші воїни одразу розсипалися. Одні попливли праворуч, другі — ліворуч, а моя ітауба лишилася одна. Плисти було недалеко, тому гребли не поспішаючи. Навколо нас панувала така незвичайна тиша, що аж в ушах дзвеніло, і ця раптова тиша здалася нам дивною. План несподіваного нападу на Каїїву з чотирьох боків був у цю мить найбільш вдалий: по-перше, ворог був розпорошений по всьому острову, а по-друге, ми позбавили його будь-якої можливості втікати. Та коли б акавої зуміли якимсь чудом зібрати в одному місці хоч половину своїх сил і кинути їх на один з наших загонів перш ніж інші прийшли б йому на допомогу, — нам довелося б не солодко.

Твердо вирішивши не допустити до цього, я повів ітаубу до берегів Каїїви. Перед нами була мала затока, що врізувалася в глиб острова на кільканадцять кроків, і ми попливли саме в її напрямку. Берег тут піднімався над водою майже на шість метрів, отже, з острова нас ніхто не міг помітити. Коли ми прибули до затоки і висадилися на суші з правого боку, куди я вислав Вагуру і Кураная, раптом пролунали постріли. Два, три, чотири. Наказавши Арасибо і двом жінкам вартувати біля човнів, ми прожогом вибігли на пагорок, де могли добре замаскуватися в кількох невеликих кущах. На всьому каїївському острові залишалося від колишньої пущі тільки кілька десятків дерев.

У напівтемряві ніхто не помітив нашої висадки. Праворуч, звідки раніше почулися постріли, зав'язалася сутичка. Люди Вагури і Кураная юрбою вибігли на сушу за двісті кроків од нас і переслідували акавойських вартових, які не загинули при першій сутичці. На допомогу вартовим прибігло кілька акавоїв, що були поблизу. Кілька влучних пострілів з рушниці — і серед живих залишилося двоє чи троє ворогів, які стрімголов почали тікати в глибину острова, до хатин. А там багато акавоїв, побачивши небезпеку, залишили варраулів і почали голосно перегукуватись і збиратися докупи.

В той час, коли загін Вагури зупинився, щоб зарядити зброю, а екіпаж Кураная розрізав пута на своїх земляках, які лежали біля човнів, я наказав другій групі, Яка і Конаура, висадитися ліворуч за триста метрів од нас, де акавої вчинили неабиякий опір. Мабуть, вони ще на річці помітили, як наближалися два підозрілі острови-човни. Відстрілюючись, наші зуміли підійти до берега і відтиснути вартових од човнів, але саме в цей час кілька акавоїв пригнали велику партію полонених варраулів — чоловіків, жінок і навіть дітей.

Як тільки ці кати зрозуміли, що діється на березі, вони залишили полонених і побігли вперед. Люди Яка і Конауро побачили розлючених воїнів, що бігли до них. Майже всі кулі були вже випущені з рушниць. Вони почали стріляти з пістолетів, але майже безрезультатно. Тоді пустили в хід луки. Дехто з акавоїв був поранений на ходу. Дехто повалився на землю, а решта, мов хижі звірі, накинулись на араваків. Почався запеклий рукопашний бій. В хід пішли списи, ножі, кулаки, а в такому бою акавої не мали рівних собі і були непереможні.

Ставало дедалі світліше.

Кілька секунд тому праворуч від нас, де Вагура і Куранай одержали перемогу, один з акавоїв почав втікати не прямо до хатин, як інші, а в протилежий бік, до наших позицій. Він, мабуть, мав намір добратися до своїх товаришів, що були біля другої пристані ітауб, ліворуч від нас. Його руки, як і руки його одноплемінників, були перев'язані білими стрічками. Акавой не бачив нас: ми все ще стояли в кущах. Його спис був у крові, а це свідчило про те, що він убив когось з наших. Сильний здоровань великими стрибками хотів обминути нас.

— Йому, видно, ніколи, — процідив негр Мігуель і вискочив з укриття, щоб перетяти акавоєві шлях.

Акавой відразу помітив його, але не звернув з дороги. Лише прискорив свій біг. Коли Мігуель наблизився до нього на якихось п'ятдесят кроків, акавой вистрілив у нього на ходу з лука. Це був чудовий воїн. Він добре стріляв на ходу і був би влучив негрові в груди, якби останній, спритний, мов кіт, блискавично не ухилився від стріли.

Випрямившись, Мігуель кивнув визивно, а потім зупинився. Широко розставленими ногами вперся в землю, нахилив могутнє тіло назад, а праву руку із списом одвів ще далі. Лівою ж рукою прицілився у ворога. На якусь частку, секунди він застиг у цій позі, схожій на чудову скульптуру легіонера стародавнього Риму, а не на живу людину — і метнув спис, що з величезною силою прорізав повітря.

Влучити було важко: ворог біг навпростець, і треба було цілитися далеко наперед нього. У Мігуеля було вірне око. Спис, кинутий з відповідним розрахунком, напевно потрапив би в ціль, коли б ворог не був такий же спритний і бистрий, як і негр за хвилину перед тим. Один другого був вартий. Акавой вмить зупинився, щоб уникнути списа, а коли той пролетів майже біля нього, закричав, торжествуючи з чужого промаху.

Але акавой натрапив на хитрішого від себе. Мігуель, здавалося, все передбачив. Через півсекунди за першим списом він метнув другий. Зробив це так швидко, що перший ще не встиг увіткнутися в землю, як уже летів другий. І долетів, глибоко встрявши у груди ворога. Акавой стояв якусь хвилинку онімілий, з жахливо витріщеними очима, а потім ноги його підігнулись і він звалився на землю.

Мігуель підбіг до нього і, наступивши ногою на тіло ворога, вирвав з нього спис. Потім забрав зброю акавоя, другий свій спис і бігом повернувся до нас.

— Він уже нікуди не поспішає! — сказав жорстоко.

Побачивши, що ліворуч людям Яка і Конауро загрожує небезпека, ми всім загоном поспішили до них. У цьому нам трохи заважали варраульські полонені, які, розсипавшись на всі боки, бігли назустріч. Негри, підбадьорені перемогою Мігуеля, мчали попереду нас, як вихор, вони першими прибігли на місце бою. Акавої перелякалися, коли побачили кремезні постаті і грізні піки атакуючих. Вони хотіли вирватися з оточення, але було вже пізно. Схоплені у кліщі, акавої захищалися з запеклістю хижака, загнаного в пастку. Це були жорстокі розбійники, вправні в своєму ремеслі. Вони поклали замертво багато наших людей, поки самі відступили перед чисельною перевагою і пішли на той світ. Ніхто з них на цей раз не втік, усіх повбивали.

Мені не подобалося, що й Лясана брала участь у битві. Адже так легко можна було дістати кулю в лоб. Я схопив її за плече і витягнув із сутички. Зупинившись недалеко від поля бою, ми пильнували, щоб жоден ворог не вийшов живим з цієї бурі. Двоє акавоїв, які намагалися втекти, звалилися від наших пострілів.

На кінець запеклої битви наші, мов божевільні, добивали повалених і поранених ворогів. Я гукнув голосно, щоб вони припинили це, і мені вдалося врятувати від смерті кількох акавоїв. Я відстрочив їм смерть лише на кілька годин. Це я знав заздалегідь, але не міг стерпіти жорстокості і сваволі моїх друзів. Вони послухали мене і зв'язали шістьох ворогів.

Мене не дивувала запеклість араваків: у загоні Яка і Конаура семеро полягло в бою, двоє, тяжко поранені, були вже нездатні до дальшої боротьби, майже всі дістали легкі рани. З моєї команди загинув один воїн. Ціною тяжких втрат ми заплатили за перемогу, знищивши дев'ятнадцятеро ворогів.

Велика кількість звільнених жителів Каїїви вештались по нашій частині острова. Отже, я наказав Куранаю навести порядок: звільнити острів од жінок, дітей і стариків, якнайшвидше вивезти їх човнами на сусідній берег. Чоловіків озброїти чим вдасться і поділити на загони. На березі ріки, поблизу Каїїви, мешкало також багато варраулів, хатини яких було видно через гущавину на другому боці Гуапо. Акавої їх не зачепили. Підбадьорені нашою допомогою, варраули почали великими групами припливати на острів. Серед них не було вождів, тому я віддав їх усіх під командування Кураная з таким розрахунком, що половина з них на кількох човнах оберігатиме всі береги нашого острова, щоб перешкодити втечі навіть поодиноких акавоїв, а решта, на чолі з Куранаєм, більш боєздатна, залишиться з нами. Їх було понад шістдесят. Це помітна сила, до того ж прибували все нові й нові варраули.

Події, щойно описані, відбувалися швидше, ніж звучать слова, здатні передати їх. Ще не розвіявся дим від останніх пострілів, як ми однією лавою поспішили до головних халуп Каїїви. Мій загін так само, як і раніше — в центрі, на лівому крилі — загони Яка, Конауро і кільканадцять варраулів, праворуч — загін Вагури і кілька десятків місцевих жителів на чолі з Куранаєм.

Хвилину тому, в той час, коли ми з загонами Яка і Конаура громили останніх акавоїв, з другого боку Каїїви пролунали мушкетні постріли: це вступив у бій загін Арнака. Я побоювався, що ворог може кинутися на Арнака всією силою, все ще грізною, і легко знищити його. Акавої однак не зробили цього, бо незабаром виявилося, що там ще було понад тридцять варраулів, які вчинили відчайдушний опір. Акавої, мабуть, воліли відступити з Каїїви з тією здобиччю, яку до цього захопили. Вони поспішили до двох пристаней у верхній частині острова, де були їх човни. Раптом усі зупинилися як вкопані. Вони побачили наш фронт, що перетинав шлях до човнів. Акавої знали, що ми на острові, адже чули постріли і відгомін бою, але не думали, що нас стільки.

Було вже досить видно. Хоч ранок ще не перейшов у день і сонце не виглянуло, але стояло вже на порозі обрію і схід неба палав рожевим сяйвом. Ми йшли прямо напроти сонця. Його проміння падало нам в обличчя, і акавої побачили нас, осяяних ніби якимсь магічним світлом. Їм здалося, що нас понад півтораста, а насправді нас було близько шістдесяти.

Але й ця купка безстрашних, воїнів-акавоїв являла собою неабияку силу. Однак від несподіванки вони розгубилися. Бойовий дух у них був, а тверезої думки бракувало. Вони бачили, що у нас човни і за нами водяний простір, бачили в наших рядах дві прогалини між групою Вагури і моєю і між моєю та групою Яка і Конауро. Але, замість того, щоб увірватися всією юрбою в одну з них і пробитися силою, вони, дурні, втратили розум і розділилися на дві групи, щоб проскочити в ці дві прогалини.

За кілька секунд Вагуру атакував менший загін. Спочатку він ішов прямо на нього, ніби маючи намір розбити його або хоч би налякати. Але це була невдала хитрість. Наблизившись на постріл, акавої раптом повернули праворуч, в бік прогалини між Вагурою і мною. Але Вагура не спав. Він негайно заповнив своїми людьми цю прогалину, підтягнувши за собою варраулів Кураная.

Відстань між нами і загоном Вагури зменшилась на сто п'ятдесят кроків і дедалі скорочувалася. Проте акавої вирішили за всяку ціну пробитися. Вони бігли кілька хвилин, а тепер ще прискорили біг, щоб перегнати Вагуру. Бігли з останніх сил.

Але перегнати не встигли. Вагура, пам'ятаючи мої вказівки, підпустив їх якнайближче, на віддаль п'ятде-сяти-сорока кроків, а потім дав залп з мушкетів, пістолетів, двох рушниць, заряджених дрібним шротом. Це було справжнє побоїще. Кілька акавоїв упали, інші, немов приголомшені, зупинилися, а двоє вперто бігли далі. Двоє самовбивців! Вони не пробігли й п'ятнадцяти кроків, як на них посипався град стріл, пістолетних куль, навіть списів, які враз прикінчили їх обох.

На інших акавоїв, приголомшених убивчим залпом, усі араваки разом з варраулами навалилися невідпорною хмарою. Акавої не захищалися. Хто міг, утікав назад в село. Їх переслідували по п'ятах і стріляли в спину.

Переконавшись, що у Вагури все йшло добре, я всю увагу зосередив на другій зграї акавоїв. Вона була більшою, нараховувала до сорока воїнів і направлялася в прогалину ліворуч від мене. Попереду її біг могутній здоровань, прикрашений кольоровим пір'ям і намистом із зубів диких звірів. Це, мабуть, був вождь. В міру того, як акавої наближалися, я переходив із загоном ліворуч, щоб перерізати їм дорогу. Я бачив, що Які і Конауро теж наближались до мене.

У мене був далекобійний мушкет, що чудово стріляв, а до того ж перед очима стояла картина, як кілька хвилин тому відзначився Мігуель у двобої з акавоєм. Мені, мабуть, захотілося позмагатися з ним. Напевно, бо, забуваючи про обережність, про яку я говорив іншим, я також хотів здобути якісь лаври незвичайним пострілом. І в той час, коли загін акавоїв наближався до нас, я поставив мушкет на підпорку і взяв на мушку чепурного вождя. Хоч я й знав далекобійність рушниці і бачив, що ворог ще досить далеко, а проте мені не терпілося вистрілити. Що вже буде, треба спробувати щастя! Я цілив трохи вище голови вождя і, зробивши всі розрахунки, натиснув на спуск., Ура, здається влучив! Вождь широко розвів руки і гепнувся на землю. Люті крики акавоїв злилися з вигуками радості в наших рядах, а я — що тут говорити, — я дуже загордився.

Смерть вождя не стримала акавоїв, що мчали далі. Наші три загони мали близько двадцяти рушниць, добра половина їх була в досвідчених руках. Акавої ніби осліпли, самі лізли під кулі. Коли прогриміли постріли з усіх рушниць, зашуміли у повітрі стріли і списи, ще й ударили пістолети — для непереможних досі воїнів настав судний день. Залишки їх відмовились од боротьби. Вони ганебно почали втікати. Втікали стрімголов до хат за іншими недобитками з правого крила, яких переслідував Вагура разом з озброєними варраулами. Притиснуті з усіх боків, акавої вирішили заховатись у великій хаті на палях, стіни якої були покриті очеретом. Це був склад Оронапі. Ми оточили хату тісним кільцем, переконані в тому, що шалений щур уже не втече з пастки. Але щур відгризався: кілька варраулів, які хотіли показати свою хоробрість, заплатили за це своїм життям — стріли, випущені з укриття, пробили їм шиї.

Серед варраулів, які билися поряд з Арнаком, був і вождь Оронапі, і юнак Мандука, який тільки перед світанком приплив до Каїїви і розбудив головного вождя, коли на село наскочили акавої. Сам вождь був дуже засмучений горем, яке впало на його плем'я. Наш приїзд схвилював його. Схопивши двома руками мою праву руку, він хотів уже розсипатися в словах великої подяки, але я приязно його перебив: показав на склад і дав йому зрозуміти, що прикра робота ще не закінчена.

— Викуримо їх вогнем… — заявив він і дав наказ.

Я не хотів брати участі в добиванні решти акавоїв, стояв з Лясаною збоку і стежив здалека за останнім боєм. Випущені стріли з палаючими віхтями легко підпалили стіни і дах складу, але акавої не виходили. Сухий очерет швидко згорів. Акавої заховалися за лахміт-тями і мішками з зерном. Потім кілька сміливців з оберемками хмизу підкралися до комори і під її підлогою між палями запалили вогонь. Підлога була з сухого дерева і швидко зайнялася. Це вирішило долю акавоїв. Не бажаючи згоріти, воїни вискакували, але тільки для того, щоб прийняти смерть від куль, стріл, списів і навіть ударів палиць так само, як гинуть від кия отруйні змії. Вони вискакували групами і намагалися захищатись, але це їм не допомагало.

Одним з останніх був Дабаро, шпигун і мнимий торговець. Вискочивши, він чудом уник пострілів і ударів. Блискавично прорвався через ланцюг наших воїнів. Повний свіжих сил, нестримний, він летів як стріла. По ньому стріляли, але все безрезультатно, Дабаро мчав у нашому напрямку.

Коли він помітив мене, його очі запалали вовчим блиском. Він підскочив до мене, замахнувшись ножем убивці. Хвилину тому я поставив збоку свій мушкет ї тепер хотів схопити його, але вже не було коли. Вихопивши з-за пояса пістолет, я націлився йому в груди, потягнув за спуск. Осічка. Дабаро засміявся глузливо.

Я швидко вихопив ніж, та раптом мене випередила Лясана. Вона тримала в руці малий ціпок і кинула його в шаленця. Влучила Дабаро в голову і трохи приголомшила його. Я підбіг і кулаком ударив його межи очі. У Дабаро випав ніж, коліна заломилися. Його оточили інші, щоб розтрощити йому череп. Я стримав їх.

— Його треба взяти живцем! — закричав я. — Зв'язати!

Мій наказ був прийнятий неохоче, але його виконали.

Я ніжно глянув на Лясану. Вона ще не отямилася від хвилювання і все ще тремтіла.

— Скільки разів, — пробурмотів я до неї, немов розгніваний, — скажи, скільки разів я буду завдячувати тобі своїм життям?

— Стільки разів, — відповіла вона лагідно, — скільки треба буде.

Тимчасом знищили останніх акавоїв, і раптом настала глуха тиша. Всі замовкли, ніби були смертельно змучені тяжкою працею. І серця наші заспокоїлись, і все завмерло, а в голові відчувалась якась болюча пустка. Очі і вуха говорили, що кошмар одійшов, небезпека минула, але в той же час це не доходило до свідомості: розум не вірив, не довіряв очам.

Тільки тепер усе напруження, яке ми переживали протягом багатьох днів і ночей, випливло назовні, і нас охопила така втома, що ми ледве трималися на ногах. Я наказав Оронапі якнайшвидше приготувати нам їжу. Коли ми снідали, я провів нараду з вождями варраулів, а також з аравакськими старшинами, до яких зараховував моїх молодих друзів Арнака та Вагуру, і швидко давав їм необхідні доручення. Я не забув про негайну висилку до Манаурі варраульської ітауби із звісткою про перемогу і з запевненням, що настав мир над Іта-макою і Оріноко. Крім цього розбитого загону акавоїв, тут, на півночі, їх більше не було. А загін налічував їх близько ста чоловік. Як виявилося, чотирнадцять чоловік ми взяли в полон, а решта загинули.

— Що робитимемо з полоненими? — запитав мене Оронапі.

— Хіба я знаю? — щиро відповів я. — Морока.

— Їх треба покарати, вони хотіли нас знищити. Але ти не любиш вбивати полонених?

— Ні.

— То продамо їх у неволю.

— Кому? Іспанцям?

— Ні, на той великий англійський корабель, що кілька днів тому припливав до нас… Нехай він завезе їх далеко на північ.

Можна було й так вирішити справу з полоненими, але признаюсь, що це мені не дуже подобалося. Зрештою, страшна втома притуплювала будь-яку живу думку, і всі спірні питання ми постановили вирішити пізніше. Отже, віддавши полонених у руки варраулів, ми пішли спати.

Узи дружби і братерства, які в дні великого випробування зблизили нас ще більше, узи довір'я тривали навіть під час сну: в кількох відведених нам хатах ми лежали один біля одного — індійці, негри і білий разом, чоловіки й жінки, зв'язані спільною працею і спільною перемогою. І кожний з нас, ніби ще не вірячи тому, що ми зробили, за старою звичкою спав, поклавши руку на зброю.