Оріноко

11 МІЖ ЖИТТЯМ І СМЕРТЮ

Коли ми наближалися додому, сонце тільки-но повернуло на захід. М'ясо кабанів швидко псується, тому ми поспішали стежкою, без відпочинку. Випадок, від якого моє життя повисло на волосині, стався зі мною вже недалеко від хатин, за якісь сто кроків до узлісся.

Я, пригадую, йшов першим, тримаючи на плечі жердину з дичиною. Стежка була вузька, і гілля кущів часто стьобало нас. Я відчув удар в плече, схожий на інші, не дуже сильний і не болючий. Глянувши в той бік, я побачив, що щось ледь промайнуло поруч, на кущі. Я придивився уважніше: це була змія завдовжки приблизно три фути. Вона підстерігала нас на гілці і вкусила мене. По будові голови я відразу пізнав, що отруйна.

— Увага! — вигукнув я здавленим голосом, якомога спокійніше. — Мене вкусила змія!

— Де? — підскочив Вагура, наче прокинувшись. — Де?

— Укусила в ліве плече, — відповів я, відскакуючи праворуч від стежки. — Вона там, о, ще видно!

Лясана йшла за нами. Вона була зараз найближче до змії. Одним стрибком вона підскочила до неї і луком, як палицею, міцним ударом, переламала гадюці хребет. Та зірвалася з гілки, але не впала на землю — повисла в повітрі.

— Прив'язана! — вигукнув вражений Вагура.

Так, змія й справді була прив'язана за хвіст до гілки. Хтось прив'язав її над стежкою, щоб уже напевно вкусила прохожого. І вкусила!

Обоє підбігли до мене. Я показав їм місце укусу: дві маленькі дірочки, які важко було помітити, коли б про них не знати. Жах у своєму найвищому прояві відбився на обличчях друзів.

— Ножа! — скрикнула Лясана не своїм голосом. Вона сама вирвала ніж у мене з-за пояса, але Вагура вихопив його у жінки з рук, твердячи, що він зробить це краще. Наказали мені негайно сісти на землю.

Юнак схопив мене міцно за плече і почав швидкими рухами розтинати шкіру і м'ясо там, де був укус. Кров бризкала з щораз глибшої рани, але хлопець не звертав на це уваги і — різав, різав. Одночасно він м'яв плече, щоб видушити якомога більше крові. Я не звертав уваги на біль, добре усвідомлюючи, про що йдеться.

Але ось Вагура відкинув ножа і нахилився до мого плеча обличчям.

— Ні! — закричала Лясана і швидким рухом відіпхнула юнака від мене, — Ти не можеш цього робити! У тебе ранка на губі!

Вона сама нахилилася до мого плеча і, припавши до нього, почала висмоктувати кров, щохвилини спльовуючи її. Не лише смоктала, але й жувала шматочки м'яса, на рані, наче хотіла вигризти і зробити рану ще більшою. Скоро все обличчя, руки й груди у неї були в крові.

Все це відбувалося блискавично, швидше, ніж можна описати. Від моменту укусу минула, може, тільки хвилина, коли Лясана, ледве дихаючи від напруження, на мить зупинилася.

Вона побачила Вагуру, що стояв без діла поруч, гримнула на нього:

— Біжи до моєї матері! Розкажи їй, що сталося!

— І що?

— Хай прибіжить з ліками! Йди!

І як хлопець побіг! Наче сарна! Як усе-таки вони мене любили!

Сидячи спокійно, ніби якийсь божок, я щиро дивувався їх жахливому переляку і великому поспіху. Я добре пам'ятав собаку, яка раптово здохла після укусу, і чув не про один сумний випадок, але зараз я не відчував ніякого болю, крім того, що завдав мені Вагура ножем, ніякого нездужання, тільки трохи паморочилося в голові, тому мені якось важко було зрозуміти жахливість свого становища і надзвичайну тривогу друзів.

Лясана все ще. з усієї сили висмоктувала кров, яка з часом все менше йшла з рани, бо я вже втратив її, напевно, цілу кварту. Я бачив її бліде обличчя, той самий жах в очах і запитав, чому вона не дозволила смоктати Вагурі.

— Кров у твоїй рані отруєна, — пояснила, — вона може отруїти десятеро людей одразу, якщо хоч одна крапля її дійде до їх крові… У Вагури ранка на губі…

— А може, й у тебе є де-небудь ранка?

— Я думаю, що немає.

— Так ти не цілком у цьому впевнена?

— А хто ж може бути впевнений?

— А одначе ж смокчеш.

— Смокчу, — буркнула вона таким голосом, наче піддавати себе небезпеці справді було її обов'язком.

Під час цієї короткої розмови у мене сильніше, ніж перед тим, запаморочилося в голові, і мене охопив неспокій, коли на місці укусу я відчув біль. Раптом мене кинуло в страшенний піт, що прямо лився з мене, з усього тіла. Отже, отрута пройшла далі і діяла. Образ укушеного собаки в останніх конвульсіях дратував мене своєю нестерпною виразністю.

— Ти не вмреш! — чув я придушений шепіт Лясани над вухом, але голос її долітав уже до мене, наче крізь стіну. — Не вмреш!

Вона повторювала це як заклинання.

Прибігли люди з-над річки, підвели мене за плечі і наказали пити страшенно гіркий відвар з якогось чортівського зілля. Всередині все аж переверталося від гидоти цього напою, і я почав тут же сильно блювати. При цьому дуже ослаб, але в той же час у голові наче посвітлішало і біль у плечі зменшився.

Потім Арасибо підніс мені до рота велику тикву і зливав у горло дуже міцний кашірі. Інші тримали мою голову, щоб не падала назад. Уже після кількох ковтків я оп'янів, але кульгавий усе лив і лив, доки я, зовсім п'яний, не втратив свідомості.

Коли опритомнів, було вже темно. Заціпенілі відчуття несміливо прокидалися, ніби я поволі повертався з ін шого світу. Тільки тупий біль од страшенної спраги повністю повернув мені свідомість.

Я лежав у нашій хатині. Надворі палало багаття, світло від нього крізь вхідний отвір било мені в очі. Тут же поруч, на землі, стояв кухоль з водою. Я простяг до нього праву руку, підніс до рота і жадібно напився. Лівим плечем не міг навіть ворухнути.

Друзі, що сиділи біля багаття, почули мене і ввійшли в хатину. Вони дуже зраділи, коли побачили, що я прокинувся.

— Душа повертається до тіла! — ствердив Манаурі. — Дати йому більше води, нехай п'є!

Я зовсім протверезився, тільки дуже ослаб. Біль у лівому плечі зник, що вважалося за добру ознаку. Арнак доторкнувся до мого чола.

— Він уже не потіє! — закричав задоволений товаришам.

І мені теж здалося, що настав перелам у хворобі і що тіло перебороло отруту. Страшну отруту, надзвичайної сили! Пекельну отруту драконового насіння! Адже маленьку крапельку, яку змія впустила мені під шкіру, майже зараз же було усунуто із розтятої рани і до того ж старанно виссано, але ота тисячна частинка крапельки, незважаючи ні на що, вдерлася до крові. Ця незмірно маленька крихта блискавично звалила дужого, здорового чоловіка. Яка ж необмежена шкідлива сила була там! Аж людський розум затьмарювався і думка здригалася, безсила зрозуміти будь-що. Люте зло ховалося в пущі, та й не тільки в пущі: воно було серед деяких людей.

— Ми знайшли ще дві змії на кущах! — сказав мені Арнак.

— Прив'язані? — запитав я безсилим голосом.

— Так! — відповів хлопець і закусив губи.

За хвилину він наблизився до мене і сів поруч на ліжку. Обличчя у юнака було похмуре, очі невеселі.

— Ми радилися, що робити, — сказав він здавленим голосом. — Треба з цим покінчити…

— З чим? — подивився я уважно на нього.

— Деякі вважають, що найкраще залишити Серіму і оселитися десь в іншому місці, може у верхній течії Ітамаки. Інші ж, навпаки, заперечують, кажуть, що треба залишитись і вбити Карапану та Конесо. Більшість у нашому роді наполягають на останньому.

Побачивши на моєму обличчі незадоволення, Арнак завагався і замовк.

— Ну й що ж ви вирішили? — запитав я.

— Віддалятися від Серіми небезпечно: акавої. Вони можуть з'явитися кожного дня. Разом ми сильні, нарізно — слабкі, ворогові легше буде нас розбити. Вибору немає, залишається тільки друга можливість: убити їх. І ми так ухвалили. Підемо і вб'ємо їх…

Обурений, я підвівся з постелі, хоч був дуже слабий і почував себе погано.

— Ні! — вигукнув я гнівно, — Цього не можна робити! Не можна! — вдруге голосно викрикнув я щосили.

Арнак, дуже здивований, круглими очима дивився на мене. Такого опору він не сподівався з боку людини, яка двічі ледве врятувалася від страшної смерті.

— Пам'ятай, хто тих гадів підкинув! — обурився він.

— Я пам'ятаю!

— І ще й захищаєш їх?

— Не захищаю!

— Не захищаєш, але й не дозволяєш їх убити!

— Не дозволяю!

Арнак злякано дивився на мене, немовби у мене невистачало п'ятої клепки. Я посміхнувся до нього.

— Розум! Розум майте! — зітхнув я.

— Розум! — відсахнувся він глузливо. — Розум говорить одне: вбити їх, як собак!.. Чому ти не дозволяєш?

— Нас усього тридцять воїнів, а їх у десять разів більше…

— За нами багато піде…

— Багато, але не всі. Головний вождь і чаклун — це не абияка влада, і вони користуються великою пошаною, сам ти про це казав не раз. Багато прихильників піде за ними і помстяться за їх смерть. Виникне братовбивча війна, найогидніша з воєн, яка не один народ, сильніший, ніж ваше плем'я, цілком знищила, А тут ще акавої.

— А може, вони й не прийдуть! Хто знає.

— Хоч би й не прийшли, то плем'я може само себе вибити, у власному лоні? Ей, Арнак, з твоїм розумом щось сталося!..

— Я хочу тобі добра, Яне! Ми про тебе думаємо! — видушив хлопець розпачливо.

У Арнака завжди було замкнуте обличчя, а проте в світлі багаття я побачив, що він зажурився. Я з щирим почуттям поклав праву руку на його руку і міцно потис її.

— Я знаю, Арнак, що ти любиш мене! — кивнув я головою, зворушений, — Але якщо йдеться про мене, то слухай!

Коротко і зрозуміло я виклав їм свою думку: саме тому, що йшлося про мене, я ні в якому разі не хотів допустити пролиття крові, Я був тут небажаним чужинцем і не зніс би, якби заради мене дійшло до братовбивчої війни. Конесо і Карапана, засліплені якоюсь хибною думкою, не злюбили мене, але я не втрачав надії, що рано чи пізно вони зрозуміють свою помилку…

— А якщо не зрозуміють? — втрутився Арнак.

— Не залишається зараз нічого іншого, як подвоїти пильність. Розумієш мене?

— Розумію, Яне!

Я попросив хлопця, щоб він аравакською мовою пояснив Манаурі та іншим мою просьбу: не робити ніяких ворожих кроків. Це не збігалося з їх думками, особливо з думкою вождя, але вони обіцяли мене слухати.

Уже світало, всі чоловіки пішли в пущу, щоб принести забитих кабанів.

— Лясана та її мати, — звернувся до мене Арнак перед відходом, — пильнуватимуть тебе. Може, тобі дати яку-небудь зброю?

— Навіщо? Хіба поклади мені сюди пістолет… Розмова з товаришами зовсім позбавила мене сил.

Коли всі пішли, Лясана увійшла в хату і перев'язала мені рану, прикладаючи до неї свіже листя цілющого зілля.

— Дякую тобі, Чарівна Пальмо! — відізвався я сердечно.

— За що дякуєш?

— За те, що ти робиш зараз, і за те, що в лісі…

— За те, що напилася твоєї крові? — посміхнулася вона до мене щаслива. — Вона мені дуже до смаку… За три дні ти видужаєш.

— А коли загоїться рана?

— Це ще довго триватиме, довго. На ліве плече будеш слабий ще багато днів…

— А ти, мабуть, радієш?

— Радію? — здивувалася. — Чого б це я раділа?

— Що я так швидко знову не схоплю тебе лівою рукою за волосся і не зроблю тобі боляче.

— Ой! — вона нахилилася низько наді мною з глузливою іскоркою в очах. — А хіба у тебе немає другої, здорової руки?

Але зразу відступила на крок, чимсь дуже збентежена, допитливо дивлячись на мене, наче хотіла побачити мене наскрізь.

— Гей! — вигукнув я весело. — Чи ти не пізнаєш мене?

— Ні! — відповіла коротко і твердо.

— Це ж я, Білий Ягуар! — жартував я далі.

— Я ще там, у пущі, дещо зміркувала, — говорила воца задумавшись, наче сама до себе, не звертаючи уваги на мої жарти. — Адже ти розмовляєш нашою мовою. Хіба це можливо?

— Я навчився.

— Коли ж? — дивувалася дівчина.

— Хіба мало я наслухався вашої мови від Арнака, Вагури, Манаурі, від тебе? Ах, від тебе! — засміявся я тихо.

— Чому тобі так весело?

— Я пригадав нічну розмову між однією чудовою жінкою і її вождем біля підніжжя Гори Шулік, на палубі парусника…

— Так ти вже тоді розумів нас?

— Угу!

— І нічого тоді не сказав?

— Ви ж так багато говорили…

Я розумів по очах Лясани, що вона дуже почервоніла і зніяковіла від того, що я її викрив. Просто заніміла.

— Ти не соромся! — ніжно погладив я її по руці. — Від тебе хотіли, щоб ти мене, як висловився Манаурі, обплутала, а ти ж з незвичайною гідністю відмовила, благородно заперечувала! Тоді ти заволоділа моїм серцем…

— Значить, усе-таки обплутала! — приснула вона.

— Мабуть, що так! — визнав я. — А хочеш мати більшу владу наді мною?

— Хочу!

— Тоді не кажи нікому, що я вмію розмовляти ара-вакською мовою. Хай це залишиться між нами…

В останні хвилини я знову знесилів, повіки злипалися, а змучені думки вилітали з голови. Лясана ще щось говорила, але це вже не доходило до мене: я заснув справді мертвим сном.

У сні мене мучили кошмари, якісь братовбивчі сварки, потворні змії, мені докучали завзяті сперечання, вперті і гомінкі. Нарешті, сварливий гомін пробив заслону сну, і я почав прокидатися. З подвір'я долинали підголоси сварки, тепер уже справжньої.

Я витверезився вмить, пізнавши по голосах, хто там сперечався: Лясана з Конесо і Карапаною. Лясана не дозволяла їм увійти до моєї хати.

— Не можна! — кипіла вона, роздратована і рішуча. — Манаурі заборонив пускати!..

— Заборонив пускати і мене, головного вождя?

— Кого б то не було! Нікому не можна!

— Відійди, відьмо! — засичав Конесо. — Бо розтрощимо тобі голову. Ми хочемо тільки подивитися на нього і допомогти йому.

Лясана побачила, що цим двом вона сама не дасть ради, а всі чоловіки нашого роду були ще в пущі.

— Добре! — погодилась вона, хвилинку вагаючись. — Але покладіть зброю перед хатою! Не можна йти з палицями!

— Хай буде по-твоєму! — зупинився вождь. — Оце так злюка!

— Сука! — буркнув чаклун.

День був ясний, сонце вже зійшло, мабуть, з годину тому. В хатині панувала світла напівтемрява, незважаючи на те, що вхід був завішений шкірою. Почувши голоси, я швидко простягнув руку до пістолета і, звівши курок, сховав зброю під мату, якою був накритий. Держав пістолет біля правого стегна, тримаючи його за рукоятку і поклавши палець на курок.

Спочатку ввійшли два чоловіки, за ними Лясана. Завісу лишили відхиленою, і тому в хатині було видніше. Підійшли до мого ліжка. Лясана стала збоку, щоб бачити кожен їх рух.

Я лежав навзнак з трохи піднятою головою. Нерухомі очі, що задерев'яніло дивилися в куток даху, були у мене напівзаплющені, як це буває у людей паралізованих. Куточком ока я ледве бачив постаті прибулих.

Вони довго дивилися на мене зверху, нічого не кажучи. Потім Карапана нахилив голову аж до моїх очей і зблизька втупив у них напружений погляд. Вивчав довго, так довго, що я мало не зомлів, силкуючись не зрадити себе необережним рухом. Я бачив, як кадик на худій шиї чаклуна ходив угору і вниз.

— Добре його схопило! — тихо обізвався нарешті, задоволено скривившись. — Лежить напівмертвий.

— Помре? — запитав Конесо.

— Мусить, мусить.

— Коли?

— Не знаю. Мабуть, скоро.

Вони говорили поміж собою, не соромлячись присутності Лясани, переконані, що я не розумію їх. До того ж говорили прямо наді мною, і до мене долітало кожне слово.

— У нього трохи розплющені очі! — зауважив вождь підозріло.

— Але він уже мало що бачить! — заспокоїв його Карапана. — Хіба що…

— Що?

— Хіба що прикидається перед нами.

Тепер Конесо підійшов зовсім близько і добру хвилину мовчки придивлявся до мене.

— Дуже блідий, — ствердив він, — але живий.

— Довго не протягне, — буркнув чарівник, і переді мною ще раз замаячило його зморшкувате, люте обличчя. Він кинув на мене такий страшний і сповнений ненависті погляд, що неважко було відгадати: це невблаганний ворог, який виніс мені смертний вирок.

— А що, як прикидається? — недовіряв Конесо.

— Все одно довго не житиме, заспокойся! — вперто повторив Карапана з якоюсь дивною самовпевненістю.

До цього часу за всім, що діялося навколо мене, я стежив, добре володіючи собою, бо відчував у долоні рукоятку пістолета. Але, коли почув останні слова чаклуна, що містили в собі таємну погрозу, мені стало якось не по собі і серце дуже забилося. З якого боку загрожувала мені небезпека?

— Лясано! — звернувся чаклун до жінки, — покажи нам його рану.

— Ми не будемо доторкуватись до неї, — додав вождь, — щоб про нас не подумали погано.

— Рана заліплена листям! — захищалася Лясана.

— Це не перешкоджає! Ти його перев'язувала?

— Ні, мати.

— Поклич матір.

Дівчина трохи завагалася, чи залишити їх самих зі мною, але, напевно, вирішила, що нічого мені зараз не загрожує. Зрештою далеко не відійшла, тільки на два кроки від входу. Звідти вона гукнула, в бік своєї хатини — до неї звідси не було й гону — і, в двох словах попросивши матір прийти, зразу ж повернулася.

Тимчасом — тривало це ледве кілька хвилин — щось таємниче відбулося біля мого ложа. Карапана нахилився за моїми плечима мало не до землі, але що там робив, я не знав, бо не хотів повертати голови. До мене доходив тільки тихий, якийсь дивний шурхіт, але такий слабенький, що важко було відгадати його причину. Немов щось тихенько забулькало чи задзенькало, а може й зашелестіло? Зрештою на роздуми лишалося дуже мало часу, бо вже повернулася назад Лясана, недовірливо оглянула хатину і двох чоловіків. Мабуть, нічого підозрілого не помітила, — спокійно сказала, що її мати зараз буде тут.

З'явилася жінка, відкрила мою рану, на щастя, не відслоняючи мату з правого боку, де був пістолет. Карапана похвалив перев'язку і вручив жінкам своє власне зілля, яко вважав за найкраще. Але зразу ж додав, що невпевнений, чи воно подіє, бо хворому, напевно, вже нічого не допоможе.

— Не допоможе? — здивувалася старенька. — Йому ж краще!

— Я не бачу цього! — суворо сказав чаклун. — Чи давно він лежить так нерухомо?

— Давно, але перед тим рухався.

— Але зараз задерев'янів, бо наближається смерть. До вечора він помре.

Старенька думала інакше, одначе не сміла заперечувати Карапані, а нещадність грізного попередження лякала її.

— Помре! — повторив чаклун, радіючи з цієї думки. — Помре, бо його вкусила незвичайна змія.

— Незвичайна?

— Незвичайна: заклята.

— Ми знаємо, хто її закляв і повісив на кущі! — ви-бухла гнівом Лясана.

— Мудра дівка! — скартав її чаклун з похмурою повагою. — Ти, дурна, ніколи не додумалась би, хто закляв змію.

— А хто ж?

— Він сам!

— Він, Білий Ягуар?

— Саме він!

Настало красномовне мовчання, а жінки, напевно, не могли приховати свого сумніву.

— Так, він сам! — запевняв Карапана. — Ти, Лясано, молода і дурна, але твоя мати може тобі сказати, що є різні канайми. Найгірші з них ті, що роблять враження добрих людей, може й самі добрі люди, тільки вони не знають, що мають запеклу, згубну душу канайми. Коли тіло їх спить, душа відходить од нього і завдає великої шкоди людям і звірам — вбиває, отруює кров, розводить гадюк. Чи є такі люди, скажи? — звернувся він до старенької.

— Є! — визнала та злякано.

— А що ж ви, дурні, знаєте, про нього, вашого Білого Ягуара? Хіба ви знаєте його нелюдські вчинки, які він робить у сні, про які він сам не підозріває, бо не знає, що у нього злочинна душа канайми?

— А ти звідки дізнався, що у нього така душа? — відгукнулася Лясана.

— Поглянь, дівко, на моє обличчя і скажи, скільки мені років. А досвіду стільки, скільки років. Ти ж умієш бачити і розумієш?

— Бачити я вмію, — відповіла вона гордо, — і тому не бачу в ньому канайми, а в тобі бачу злість і безсилу ненависть, хоч ти й великий чаклун!

Настала хвилина тиші. Я вирішив вистрілити з пістолета в лоб чаклуну, якби він кинувся на Лясану. Але той не рушив з місця. Поборов у собі лють і сказав спокійно, захриплим голосом:

— Він сьогодні здохне! А ти дивись, відьмо, щоб не пішла разом з ним!

Сказавши це, він зібрався йти. Тоді Конесо наблизився до Лясани і, схопивши її за плечі, почав шалено трусити.

— Якщо ти в своєму розумі і хочеш іще жити, — слинив, охоплений раптовою похіттю і разом з тим розлючений, — якщо ти хочеш, то знаєш, що робити! Тільки я, я один убережу тебе від смерті! Наказую тобі йти зараз же до моєї хати!..

— Не чіпай мене! — почув я її холодну відповідь. — Ти огидний!

— Я хочу, щоб ти жила! — з піною на губах говорив вождь напівблагальним голосом. — Наказую тобі!..

Але раптом кинув Лясану і поспішив за Карапаною, який уже зник з хати.

Коли вони пішли, жінки швидко охололи. Мати запитала дочку, вказуючи на мене:

— Вони доторкувались до нього?

— Ні.

Старенька заспокоїлась, але її смуток не розвіявся. Вона дивилася на мене недоброзичливо, неприязно. Мабуть, смішні теревені чаклуна про мою, так би мовити, шкідливу душу все-таки справили на неї враження. А може, набридли їй клопоти, яких я мимоволі завдав? Я посміхнувся до неї, але вона не відповіла. Тільки коли я витяг з-під мати пістолет, жінки втішилися, що ми не були беззахисні проти Конесо і Карапани, а я знову сяк-так повернув собі повагу старої.

Жінки одразу ж почали уважно розглядати зілля, яке пожертвував Карапана: чи не домішав він туди чогось отруйного? В цей час я пильно вивчав місце біля ложа, де чаклун робив якісь загадкові дії. Там на землі стояв тільки кухоль з водою для мене. Раптом усе стало ясно. Я знайшов пояснення, а від хвилювання мене наче хто облив гарячою водою з голови до ніг. Сумнівів не було: тихе булькання походило від збовтування води в кухлі, а збовтували, щоб у ній щось розчинити. Отруту? Звичайно, отруту, ось чому чарівник був такий впевнений, що ще сьогодні я розпрощаюсь із цим світом. Коли б не моя пильність, не відкрили б його хитрого задуму, а якби відкрили, то вже запізно.

— Радійте! — закричав я. — Я вас здивую.

Я наказав Лясані принести половину дині, влити в неї води з мого кухля і дати напитися чужій собаці, яка прибігла до нашої хатини разом з двома гістьми і ще крутилася поблизу.

— Це собака Конесо, — зауважила мати Лясани.

— Тим краще.

Я не знав ще напевно, чи моє підозріння справдиться. Собака вихлептала воду як слід, потім бігала перед хатою разом з іншими собаками. Лише через п'ятнадцять хвилин Лясана вбігла з повідомленням, що песик впав як скошений і дригає лапками в передсмертних конвульсіях. Отрута швидко подіяла.

Слухаючи її розповідь, я задоволено посміхався, але десь в глибині душі була у мене тривога й страх. Люта ненависть чаклуна пройняла мене мимовільним жахом. З твердим рішенням все ж таки повести рішучу боротьбу я заснув знову.

Збудили мене вигуки. Цього разу веселі. Наші приносили з пущі здобич. Перед моєю хатиною вони наклали немалу купу вбитих кабанів. Всередину ввійшли з палаючими очима Вагура і Арнак, несучи високо на бамбукових жердинах шкуру ягуара.

— Є! — закричав Вагура.

— Шкура ціла! — вихвалявся Арнак. — Немає жодної дірки. Чи ти чарами його вбив?

Молодий друг добре знав, як загинув ягуар, і тільки жартував, але його жарт підказав мені одну думку.

— Може, чарами! — посміхнувся я. — Це взагалі непогано придумано! Чи далеко він одійшов від місця пострілу?

— Сто кроків, ти через ліве око прострелив йому мозок.

У хату ввійшли Манаурі, негр Мігуель і ще багато індійців, — усі в доброму настрої.

— Десять і десять і ще вісім — стільки диких свиней, — радів Манаурі. — Як їх поділити, порадь?

— Дванадцять для людей Конесо, — відповів я, — вісім для Пірокая, а ті, що залишаться — вісім, для нашого роду.

— Чи не забагато для тих?

— Ні!

— А чаклун Карапана нічого не одержить?

— Аякже, одержить. Шкуру ягуара.

— Шкуру ягуара?! Шкуру ягуара?!

Всі думали, що погано почули, або я не зрозумів питання Манаурі.

— Ви правильно почули! — підтвердив я. — Карапана одержить шкуру ягуара.

Вагура схопився за голову, інші підняли галас.

— Яне! Таку чудову шкуру цьому негідникові? Це безглуздя. Це ж твій герб. Віддати йому?

— Йому! — сказав я, із сміхом дивлячись на їх остовпілі міни.

— Яне! — розсердився Арнак. — Він погано це зрозуміє! Подумай — усіх облетить чутка, що ти боягуз! Йому не повинна дістатися шкура ягуара.

— Дістанеться, — наполягав я на своєму, — і, побачите, він добре все зрозуміє!

Після цього обидві жінки розповіли товаришам, як знову чарівник зробив спробу отруїти мене.