Останні орли

XV

Серед непрохiдних у тi часи Лебединських лiсiв, що тяглися верст на сто на захiд за Мотронинськими, у глибокiй улоговинi, на березi вигнутого дугою озера, притулився жiночий монастир, який дiстав назву вiд навколишньої мiсцевостi. Вiн був заснований ще в XVI вiцi, в часи панування Литви, i мав грамоти, що стверджували його права на великi землi й угiддя i вiд польських королiв — Жигмунта, Владислава IV i Яна-Казимира. Католицьке духiвництво, а потiм i унiатське, давно вже зазiхало на цей притулок переслiдуваного православ’я, але королiвськi декрети, заступництво колишнiх гетьманiв, особливо Дорошенка, i розташування в диких лiсових хащах оберiгали його вiд хижакiв i грабiжникiв. Останнiм часом, коли козацтво i автономiя України впали, а руський народ i грецька вiра були приреченi лютим католицтвом i свавiльною шляхтою на цiлковите знищення, правобережнi монастирi стали єдиною опорою переслiдуваного руського пiд’яремного люду. Це й спонукало трiумфуючих ненависникiв вiдняти у «схизматського бидла» тi останнi оази православ’я.

На свiтанку жаркого червневого дня крутою стежкою, що вилася серед високих ясенiв i в’язiв, якi утворювали своїм переплетеним гiллям густе зелене склепiння, спускалися в долину чотири вершники. Попереду кавалькади їхала на гнiдому конi донька генерального обозного, панна Дарина, за нею кульгавий жебрак, котрий нинi добре орудував обома ногами; їх супроводило ще двоє колишнiх калiк, якi тепер стали бравими вершниками. Зеленуватий присмерк, що огортав лiс, кидав на обличчя подорожнiх, а особливо Дарини, вiдтiнок надмiрної втоми. Кульгавий давно вже тривожно поглядав на панну i нарештi сказав їй iз сердечною турботою:

— Вiдпочила б ти, ясновельможна панно, он на тiй галявинi, адже ж стомилася: легко сказати, третiй день не злазиш з коня — це й нашому братовi, що до всього звик, ломитиме кiстки, а що вже говорити про таке тендiтне створiння? Зблiдла он — хоч би хвороба не причепилася…

— Ото ще, — усмiхнулася дiвчина, — не медяник я, не зламаюся… Може, трохи й стомилася, але верхи я не раз їздила…

— Що й казати, справдешня козачка… А все-таки в каруцi було б твоїй милостi…

— Насмiшив! Ото добре було б їхати в каруцi по цих крутих стежечках, переплетених корiнням: вона б застрягла помiж перших же дубiв!..

— Не iнакше! — весело пiдхопили їхнi супутники. — Кульгавий на вигадки майстер!

— Воно й правда… — почухав провiдник потилицю. — 3 каруцою… ге, ге… Але я гадав, що паннi було б спокiйнiше…

— I не спокiйнiше, — вiдказала Дарина. — Передусiм разом з каруцою менi треба було б узяти свою челядь i сказати тiтцi, куди я збираюся їхати, а це б стривожило її… Вона почала б умовляти мене, щоб я не їхала без батька в польське пекло, та й у каруцi мене б одразу затримали… А верхи я поїхала начебто в Печери i можу пробути там хоч би й два тижнi, i нiхто навiть не кинеться, що мене нема; i мимо польських ватаг хащами проїхали щасливо. Тiльки так ми й могли дiстатися сюди…

— Так-то воно так, а от вельможна панна наче з хреста знята…

— Вiдпочину й минеться… Адже монастир у цiй долинi?

— Рукою подати — он i озеро видно, — показав провiдник на свiтло-блакитну гладiнь, що блискотiла внизу помiж дерев.

Пiсля двох поворотiв нашi подорожнi виїхали на галявину, i Дарина зупинила коня, вражена чудовою картиною. Перед її очима лежала широка улоговина, яка нагадувала собою велетенську овальну чашу з свiтлим дном; з її синявих вiнець збiгав донизу оксамитними хвилями лiс, обриваючись бiля озера прямовисною стiною.

Плесо озера було нерухоме i, як найкраще дзеркало,.. вiдбивало все, що заглядало в нього: схований в зеленi монастир, частину зубчастої стiни, череп’янi дахи, невеличкий мiсток i купу сивих, похилених верб; усе це, вiдбившись у чистих прозорих водах, виблискувало там такими самими, коли не свiжiшими барвами, — навiть блакить, яку подекуди торкнув рожевий подих ранку, здавалась у вiдображеннi ще яскравiшою.

«Певно, в цьому тихому притулку, далеко вiд житейських бур i насильств, добре молитися, споглядаючи в прозорiй високостi пiднiжжя божого престолу, — розчулено подумала дiвчина. — I невже лиходiї обернуть цей мирний рай на криваве, страшне пекло? О нi! Ти, невидимий творець, не дозволиш блюзнiрам осквернити найкраще творiння своїх рук!» — Думки Дарини полинули до Мотронин-ського монастиря, i вона мимоволi стала порiвнювати враження вiд обох цих монастирiв. Вони були зовсiм рiзнi: картина тутешньої природи заспокоювала людськi пристрастi, й вiд того душа поринала в тихе забуття; а Мотронинський монастир, розташований на високiй горi, здавалося, ширяв над неозорим простором i своїм виглядом збуджував енергiю, окриляв душу на подвиг.

Години через три подорожнi пiд’їхали до брами, але й тут їм довелося ще довгенько постояти, поки докладнi розпити й вiдповiднi докази не переконали черниць, що прибулi в монастир — їхнi друзi, а не вороги i що гостя — справдi донька київського генерального обозного… Та й пiсля цього у внутрiшнiй монастирський двiр впустили тiльки Дарину, а її супутникам запропонували скористатися гостиннiстю монастирського сторожа, який мешкав iз сiм’єю в хатi за брамою.

Дарину з щирою радiстю i зворушливими молитовними побажаннями зустрiла сама ясновелебна мати iгуменя й одразу ж запросила дорогу гостю до своєї келiї. Вiдпочивши з дороги й пiдкрiпившись келихом гарячого пива й смаженими в олiї сухарями з чорного хлiба, дiвчина в iнтимнiй бесiдi з iгуменею почала розповiдати їй про полiтичнi взаємини сусiднiх держав i про надiю на збройне заступництво Росiї, на яке, проте, можна розраховувати лише в тому разi, коли тутешнiй православний народ повстане на захист вiри й своїх потоптаних прав та коли це повстання розростеться до грiзних розмiрiв; тiльки тодi, побачивши цiлковите безсилля сусiдньої країни, небезпечне для росiйських кордонiв, iмператриця пошле свої вiйська, щоб навести лад.

— Небагато втiхи привезла ти, люба панно, — сумно зiтхнула iгуменя. — Рветься наша надiя, мов павутиння, бо коли б нещасному руському людовi й пощастило рiками кровi вгамувати хиже насильство латинян i люту сваволю панiв, то й тодi, виходить, до знесиленої шляхти прийде могутня допомога i встановить лад, сирiч втихомирить чернь, яка збунтувалася проти панiв.

— О нi, не те, свята мати Серафиме, — палко вiдказала Дарина. — Намiр царицi, наскiльки менi вдалося те вивiдати, — забрати цей давнiй руський край пiд свою державу; вона шукає тiльки слушної нагоди для втручання, понеже без неї сусiднi держави — Австрiя i Пруссiя, якi також вважають себе протекторами Польщi, можуть виявити невдоволення.

— Ох, видно, прогнiвили ми господа, — сумовито захитала головою iгуменя, — i вiн одвернув од нас, недостойних, лик свiй! Загинути нам лишається, чесно померти, та й годi! Бо поки ясновельможнi протектори гнутимуть один перед одним кирпу, шляхта нас геть замордує i винищить, благочестя, храмiв i слiду не зостанеться, православного люду — анi душi… А поки учиниться найяснiшої царицi державна воля, то пiд крило її вiдiйде лише пустеля, усiяна козацькими кiстьми, напоєна кров’ю, прикрашена руїнами та пожарищами… — голос iгуменi затремтiв, сльоза, що бринiла на вiї, упала на блiду, немов пергаментну, щоку виснаженої постом i подвижництвом старенької й повiльно скотилася по глибокiй зморшцi.

— Ясновельможна панi! Не тужiть, не плачте, — з палким спiвчуттям кинулася Дарина до матерi Серафими i в сердечному поривi обцiлувала її руки. — Я вiрю i уповаю, стогiн народу прокотиться з краю в край по рiднiй нашiй землi й розбудить орлiв, що дрiмають у путах. Усi як один, i жiнки, i дiти повстануть i розiб’ють вiковi лядськi кайдани!

— Що важить повстання беззбройної i темної юрби? Марний акт помсти — не бiльше! Ти, дорога дитино моя, тiшиш себе нездiйсненними гадками… Поки не була розшматована надвоє наша вiтчизна, поки у великiй країнi росли та мiцнiли великi душi, доти й тривала боротьба за її свободу, а нинi в цьому нещасному куточку нашої України вже немає нi шляхти, нi козацтва, нi мiщанства, а лишився тiльки простий, сiрий, замордований у неволi народ. Де ж серед цих злиденних, темних рабiв знайдуться лицарi, здатнi запалити всiх великою думою?

— Є такий орел! А коли вiн заклекоче, то й орлят пiднiметься багато! — захоплено почала Дарина. — Запорожцi рвуться сюди i з братньої любовi ладнi покласти за нас свої голови, лiвобережна шляхта й козацтво хоча й не смiють без волi царицi вiдверто втрутитися в боротьбу, але щирим серцем потай спiвчувають нам, та й сама цариця про нашi бiди особисто уболiває i пiклується про наш народ перед польським урядом.

— Чула, чула… I отець Мельхiседек повiдомляє мене про це в листi, та тiльки всi турботи царицинi залишаються марнi. Не зважають на них латиняни-поляки, проти короля повстали й жахом сповнюють країну… Хто ж насмiлиться проти цiєї страшної сили пiднести голос, коли навiть велика цариця, заради полiтики, не наважується пiдняти на них свою могутню руку?

— Насмiляться! — збуджено вигукнула дiвчина. — Залiзняк насмiлиться, i Найда насмiлиться!

— Найда? — поблажливо усмiхнулася iгуменя у вiдповiдь на щире захоплення панни. — Та це ж байка, казка, вигадана народом!

— Нi, не казка, а правда!

— Як правда? Адже люди гомонять — i я чула, — нiби Богун i досi. живе древнiм схимником у Печерах i називається Найдою i що нiбито в слушний час вiн скине рясу, знову пiдпережеться мечем i визволить з неволi Україну, злучивши обидвi частини її воєдино… I що нiбито вiн уже скинув рясу й подав навiть бойовий клич.

— I про це ваша ясновелебнiсть чула? Уже заговорили й про це? — в шаленому захопленнi вигукнула Дарина.

— Атож, гомонять… Цими днями навiть прочанки розповiдали, але ж це байка, i радiти їй, моя дитино, не подобає: адже славному Богуновi нинi було б двiстi рокiв, а хiба життя людське може бути таке довге?

— Звiсно, нi. Про Богуна — це байка, але не про Найду! Найда — жива людина… I молодий ще, сповнений сил, високої доблестi, лицар i могутнiстю, i духом, орел-козак, окраса Запорожжя! — палко вела далi Дарина, виблискуючи очима й зашарiвшись. — Вiн справдi був ченцем, спершу в Печерах, а потiм у Мотронин-ському монастирi; з туги попрощався з свiтом, не бачачи порятунку любiй його серцю вiтчизнi, а нинi вiн пiднiсся духом, запалився надiєю i кинувся у вир боротьби, щоб врятувати душi улюблених братiв… Народ пам’ятає Богуна, славного лицаря, того й плутає його iм’я з Найдою…

— Он воно що, — спроквола мовила iгуменя, пильно дивлячись на дiвчину. — Видно, кохана дитино моя, що ти вiд щирого серця вiриш цим лицарям i глибоко шануєш їх… Дай боже… Дай боже! Твої останнi слова i в мене, стару, вселили бадьорiсть i надiю… Усе, звичайно, в руцi промислителя. Його воля i його сила! Але й нам, рабам його велiнь, потрiбна твердiсть духу i уповання, понеже зневiра вкриває серце iржею… О господи, владико наш! — iгуменя молитовне склала руки й пiдвела очi до лика спасителя в терновому вiнку. — Не дай менi скнiти в неробствi й зневiрi! — i потiм, пiсля короткої молитви, додала, звертаючись до Дарини: — Ти, моя люба ясновельможна панно, пiдбадьор своїм словом i своєю гарячою вiрою дочок моїх, черничок… Ох, потребують вони зело’ твердостi й змiцнення духу: враг убо сильний, а плоть немощна… А вiд пiдступних i лютих латинян iдуть спокуси та пiдкупи… Уже якiсь баламути проникли в саме серце благочесного монастиря i отруїли душi двох новеньких черничок Євлалiї та Веронiки… Либонь, отруїли, бо сi чернички вже пробували потай переконувати деяких сестер, що бог для всiх один i байдуже, як поклонятися йому! То навiщо ж, мовляв, ця впертiсть? Тiльки дурнi вiвцi впертi… Риба — i та шукає, де глибше, а людина — де лiпше… Це, бачте, все до того мовиться, що за унiю офiцiал їхнього митрополита Мок-рицький обiцяє усiм пiльги й розкошi, а за вперте дотримання благочестя, яке нашi напасники iменують схизмою, погрожує бiдами й винищенням.

— Хiба вони смiють? — обурилась Дарина. — Адже ваш монастир древнiй i права його скрiпленi королями!

— Що для них королiвськi декрети й грамоти? Ось губернатор Кшемуський, що в Лисянцi, — йому наш монастир i не пiдлягає, а вiн одняв у нас майже всi пасовиська й сiножатi… А митрополит унiатський, з благословення папи римського, постановив унiверсалом, що де з’явиться — чи то в монастирi, чи то в парафiї — хоча б кiлькох охочих пристати до унiї, то храм вiд православних вiдбирати й перетворювати на костьол. Того-то й потерпаю я так за нашу святиню: якщо, не доведи господи, вдереться сюди офiцiал, та ще з бандою конфедератiв, котрi нинi всюди чинять наїзди, то цi двi сестри… вiд страху, згодяться на унiю, i тодi монастир наш перейде до рук латинян…

— Невже православнi сестри зважаться на таку мерзенну зраду?

— Ох, спокуса великаї За православ’я нiхто не заступиться: воно безправне, а за унiєю — i сила, i мирськi спокуси…

— I ясновелебна мати вважає, що Мокрицький пiде в цi нетрi?

— Уже двiчi був i домагався розвалити браму.

Дарина похнюпилась. У цей час задзвонили до ранньої обiднi. Iгуменя встала, перехрестилася i хотiла вже вийти, та, помiтивши, що дiвчина заметушилася, зупинила її ласкавим жестом:

— Не утруднюй себе, дитино моя, а вiдпочинь пiсля довгої й важкої дороги; i тобi, i нам твої сили потрiбнi… Встигнеш iще помолитися i вклонитися нашим святиням… А зараз краще засни до трапези… Тебе нам господь послав, бажана й довгождана госте, твоє гаряче серце, уповаю, зiгрiє серця наших черниць, змiцнить їхнiй дух i, може, навiть заблудлих овець наставить на путь iстини…

— О, вiддам на це всi сили, всю любов мою…

— Iди ж з миром, дочко моя, спочинь, а ми за тебе й за твою велику справу щиро помолимося, — i, перехрестивши Дарину, мати Серафима тихо вийшла з келiї.

Пiсля лiтургiї iгуменя, щоб не порушити сну дорогої гостi, навiїь не заходила до своєї келiї, та коли вдарив дзвiн до трапези, вона обережно ввiйшла i здивувалась, заставши Дарину на ногах i бадьорою. У трапезнiй iгуменя вiдрекомендувала почеснiй гостi i заслужених черниць, i новеньких — бiлиць; до значних i найстарiших черниць дiвчина пiдiйшла за благословенням, а з молодими сестрами дружньо обнялася. За трапезою мати iгуменя почала розпитувати Дарину про царицю, про очiкувану вiд неї допомогу, про новини з сусiдньої України i взагалi про надiї на визволення нещасного краю з польського ярма, причiм розпитувала так, немовби до того не розмовляла з панною про все це. Дарина з великим запалом переказувала радiснi новини: що народ уже весь пiднявся на захист своєї вiри й волi, що на чолi народної боротьби стали великi герої — полковник запорозький Залiзняк i лицар-чернець Найда, посланий богом, що завдяки клопотанню славного заступника, найпревелебнiшого отця Мельхiседека, цариця росiйська, як ласкава матiр, звернула погляд на багатостраждальний, рiдний по кровi й вiрi народ, що вона вже зiбрала на кордонi непереможнi сили, щоб допомогти йому, i що вся Лiвобережна Україна горить одним бажанням — за знаком царицi кинутися в обiйми своїх братiв.

— Уповайте ж, сестри, — закiнчила свою натхненну оповiдь Дарина, — на допомогу милосердного бога й великої бiлої царицi. Вона твердо вирiшила вирвати своєю всесильною рукою цей край iз лядської i латинської неволi… Отже, бiдi й насильству незабаром прийде край, i днi згубної сваволi уже полiченi. Кожний, хто перетерпить, матиме спасiння не тiльки там, де панує вiчна правда, але буде нагороджений i тут, на землi, щедротами великої монархинi, а всяк, хто спокуситься i не встоїть, буде затаврований вiчною ганьбою й покараний як зрадник i Каїн!

Натхненна мова дiвчини всiх пiдбадьорила, почулися радiснi вигуки й палкi молитви до бога. На обличчях у всiх засвiтилася надiя, очi загорiлися вогнем святої вiри… Тiльки двi молодi чернички при останнiх словах Дарини помiтно зблiдли й похнюпились, ховаючи збентеженi погляди.

Келiйку собi Дарина обрала по сусiдству з запiдозреними сестрами — Євла-лiєю i Веронiкою, щоб частiше бувати з ними й тiснiше зблизитись та по дружбi дiзнатися про їхнi думки, а потiм i вплинути на них, по можливостi. А втiм, першi Дарини-нi спроби не дали бажаних наслiдкiв: Євлалiя залишилася замкнутою, мовчазною, Веронiка, правда, виявилася чутливiшою i податливiшою, але й вона в розмовах була дуже обережна, насторожена й бiльше сама випитувала, нiж задовольняла цiкавiсть сусiдки; проте дiвчина ще не втрачала надiї.

На третiй день кульгавий з побратимами зiбралися рушати назад i прийшли до монастирської брами попрощатися з панною. Дарина вийшла до них i попросила кульгавого переказати лицаревi, який прислав їй подарунок, що вона дякує йому вiд щирого серця i що за його бажанням прибула в монастир, щоб вiн знав це й пам’ятав…

— Та ще ось що перекажи: над цим монастирем нависло лихо, i кожної хвилини над беззахисними черницями можуть вчинити звiряче насильство.

— Це правда, — хитнув головою кульгавий. — Сторож нам такого наговорив, що аж серце похололо!..

— Ну, отак i передай, що панна чекає.. — закiнчила Дарина. — I що без охорони їй страшно вертатися, що вона, мовляв, рада, дякує i чекає.

Тихо потекло життя Дарини в схованому вiд житейських бур i хвилювань монастирi. День проходив у молитвах, церковному спiвi й побожних розмовах. Розкiшна природа й молитовний настрiй гоїли душевнi болi, гасили вогонь у кровi й наповнювали серце дiвчини лагiдним, примирливим почуттям. Та коли вночi монастир поринав у тихий сон i в тiснiй келiї, освiтленiй тiльки тремтливим вогником лампади, западала насторожена тиша, тодi прокидалися в головi Дарини бентежнi думи й летiли далеко-далеко за стiни монастиря, через лiси, до її найдорожчого друга, до дивного лицаря, який уявлявся їй в ореолi слави, з булавою в руцi. До нього простягалися з вдячним захопленням тисячi рук, звiльнених од тяжких кайданiв… А вона, вона стояла там, не зводячи з нього очей, i палала вiд щастя… I серед незлiченного натовпу лицар впiзнавав її, i йшов до неї, i говорив голосом, що тремтiв од хвилювання: «Ось вона, обраниця мого серця, дружина моя на все життя!»

Але свiтлi картини часто змiнювалися похмурими, уява малювала Даринi її героя порубаним, умираючим десь серед поля чи скривавленим i розтерзаним катами на тортурах. Тодi вона схоплювалася з постелi й кидалась iз палкою молитвою до розп’ятого бога…

Тiльки коли лунали удари дзвона, що сповiщав про пiвнiч, i нiчний сторож клепалом починав будити луну, тiльки тодi влягалися сполоханi Дарининi думки, i вона склепляла стомленi очi.

Та чим бiльше минало днiв, тим сумнiше ставало дiвчинi. Болюче питання — де Найда, що тепер з ним, чи вiн очiкує слушного часу, чи вже кинувся у вир кривавої розплати, — невiдступне стояло перед нею не тiльки в нiчнiй тишi, але й пiд час спiльного молiння в храмi; а замкнуте життя в цих глухих стiнах, схованих у глибокiй долинi за неозорими лiсами, не давало на те запитання нiякої вiдповiдi.

Минув тиждень; вiн не принiс сюди iз зовнiшнього свiту нi звiсточки, нi листа, нi живої людської душi. Це починало гнiтити й тривожити Дарину; адже вона вирвалася з Києва для того, щоб стати ближче до народної боротьби, стежити за її розвитком, жити її тривогами, навiть брати в нiй участь, — i раптом потрапила в таке мiсце, куди зовсiм не доходили звуки життя i звiдки вибратися було майже неможливо. Досада почала заповзати в Даринине серце, досада, яка межувала з вiдчаєм. Невже вся її мiсiя обмежиться цим монастирем? Велична iдея визволення Правобережної України й возз’єднання її з другою половиною, для створення великого цiлого, — ось що цiлком полонило дiвчину. I раптом вона виявиться вiдрiзаною од боротьби, замкненою на нiмому кладовищi безцiльно й даремно, бо вплив її на двох непевних сестер здається сумнiвним, а в разi прямого насильства i розбою хiба могли б принести якусь користь її кволi руки…

Дарина сказала матушцi Серафимi, що їй вкрай потрiбно якомога швидше повернутися додому чи принаймнi в Мотронинський монастир, звiдки жвавiшими були зносини з Києвом; але стара рiшуче не пускала дiвчину саму без належної охорони, побоюючись нападу польських розбiйницьких ватаг, яких з кожним днем ставало бiльше. Сторож, котрий мав зв’язок з сусiднiми висiлками й хуторами, щодня доповiдав iгуменi про новi кривавi вiстi, якi долiтали в його хату з лiсових околиць. Нарештi iгуменя вирiшила послати в Мотронин до отця Мельхiседека гiнця з листом. В листi Дарина просила його превелебнiсть прислати за нею, якщо знайдуться в монастирi чи його околицях вiльнi люди, хоча б чоловiк iз десять охорони, а iгуменя повiдомляла, що довкола Лебединського монастиря нишпорять конфедерати i якщо не буде прислано озброєної допомоги, то нападу можна чекати кожної хвилини. Минуло кiлька днiв, а з Мотронина не було вiдповiдi, й сам посланець пропав безвiсти; вирiшили, що вiн потрапив до рук полякiв i, певно, загинув. Коли це й справдi так сталося, то небезпека, яка загрожувала затворницям, ще збiльшувалася: адже вiдiбранi листи виказували їхню цiлковиту безпораднiсть i беззахиснiсть, а прохання прислати озброєну охорону могло тiльки спонукати ворогiв до нападу…

Та поки що в монастирi було тихо, глухо, тоскно. До Дарини почав пiдкрадатися розпач…

Якось пiзнiм вечором, коли черницi виходили з церкви i останнiй звук дзвона, хвилюючись, летiв удалину, де згасав у сизiй iмлi, хтось енергiйно постукав у браму. Пiзнiй нетерплячий гiсть у такий неспокiйний час усiх стривожив. Дехто поспiшив до iгуменi, щоб сповiстити їй про прибуття невiдомої особи, iншi кинулися до брами.

З переговорiв через замкненi кованi ворота з’ясувалося, що пiд захист монастиря, вирвавшись з рук мерзенних убивць, якi розгромили дальнiй виселок, прибiгли двi жiнки: плачучи й стогнучи, благали бiдолашнi впустити їх якомога швидше в монастир, бо вони помирають од ран, виснаження, спраги й бояться погонi…

Дарина перша почала просити матiр iгуменю, щоб вона звiльнила сердешних од зайвих розпитувань i дозволила вiдчинити браму, хоч сонце вже й зайшло.

Врештi браму вiдчинили. Жертвами польської сваволi виявилися двi ще молодi жiнки, мiцної статури й високi на зрiст. Своїм виглядом вони справили на всiх гнiтюче враження: скривавленi обличчя були закутанi в хустки, крiзь дiри подертої одежi виднiлися синцi й почорнiлi рани.

Нещасних оточили зворушливим пiклуванням: та особливе спiвчуття виявила до них сестра Євлалiя: вона попросила матiр iгуменю дозволити їй прихистити жiнок у своїй келiї, взявшись обмити й перев’язати їм рани i доглядати їх, поки вони не одужають. Цей порив спiвчуття запiдозреної у зрадi сестри, спiвчуття, яке вона виявила до православних селянок, потерпiлих вiд унiатiв, переконливо свiдчив, що напрям її думок змiнився, що колишнi симпатiї повернулися. Мати iгуменя була врадувана такою змiною, приписавши її впливу Дарини, й охоче погодилась на просьбу Євлалiї.

Селянки ввiйшли до її келiї i, озирнувшись довкола, якось особливо перехрестилися.

— Iменем найсвятiшого Iсуса, — промовила, стишивши голос, одна з них.

— Вся побiдиши, — вiдповiла Євлалiя.

— А чи є добре зiлля? — спитала друга.

— Загубив ранковий вiтер… — i черниця показала рукою на схiд сонця.

— А нiч оживить! — усмiхнулася перша. Жалiслива черниця заговорила iз своїми гостями пошепки. Через кiлька хвилин до келiї ввiйшла Дарина. Вона висловила подив, що Євлалiя ще й не бралася перев’язувати рани. Та збентежилась.

— Не утруднюй себе й сестри, вельможна панно, — поспiшила загладити розгубленiсть черницi одна з селянок, — ми самi вiдмовились. Вiддирати од ран ганчiр’я — це така мука, що краще зробити це завтра. А тепер у нас одне бажання — вiдпочити; ниють костi, а вiд утоми й руки не пiдiймаються.

— Все-таки лiпше, — порадила Дарина, — перев’язати рани зараз, нiж лишати до ранку, а то ще прикинеться огневиця й вони запаляться… Але селянки жалiбно застогнали.

— Змилуйтеся, панно, ми люди простi… хлопи… на хлопськiй шкурi й так загоїться, присохне, як на собацi…

Дiвчину прикро вразили цi грубi й презирливi слова селянок про самих себе, а особливо оте «хлопи».

— Нащо ж ви називаєте себе пiдлим лядським прiзвиськом? — обурилася вона. — Ви такi ж люди, як i вони; це пани, захопивши наш край, перетворили вiльних людей на своїх рабiв.

Одна з селянок, та, що голоснiше стогнала, притихла й обпекла Дарину лютим поглядом з-пiд насунутої хустки, а друга, навпаки, збуджено пiдхопила її слова:

— Ох, так, так! Клятi, каторжнi ляхи i вiра їхня клята… Щоб їм добра не було! Щоб вони щезли навiки! Це вони, клятi, прозвали нас хлопами й бидлом… Це вони завзялися усiх нас винищити: ой, коли ж до нас прибуде допомога вiд московської царицi, коли вона перевiшає всiх ляхiв? Ми чули, що вiйська її вже тут, пiд лiсом!

Кволий голос жiнки раптом змiцнiв i лунав тепер сильно й твердо. Це здивувало дiвчину.

— Нi, вiйська iмператрицi поки що пiд Києвом, — зауважила вона, — i цариця пошле їх тiльки тодi, коли сейм вiдмовить їй у всiх її клопотаннях. Та селянка, яка було притихла, закашлялась i знов почала стогнати.

— Ну, сестро Євлалiє, — спроквола мовила Дарина, пильнiше придивляючись до жiнок, що сидiли на лавi, — якщо бiдолашнi мученицi так стомилися, то треба їм якомога швидше приготувати постiль… Трьом у цiй келiї тiсно… Нехай хтось iде до мене.

— Спасибi, милостива панно, — вiдказала та, котра щойно стогнала, й перезирну-лася з своєю товаришкою, — ми не гiднi такої честi… Турбувати ясновельможну… Можливо, посланницю царицi… Задля пiдлого люду…

— Що за дурницi! — обурилась Дарина. — Я не царська посланниця, а руський люд не пiдлий… Щось ви занадто вже себе принижуєте.

— То я збiгаю до сестри Веронiки за коберцем, — перебила дiвчину Євла-лiя i, не дочекавшись вiдповiдi, швидко вислизнула з келiї.

Дарина мовчки провела її очима, а потiм почала приглядатися до втiкачок; та вони сидiли похнюпившись, а свiтло лампади було надто тьмяне. У серцi дiвчини заворушилась якась невиразна пiдозра.

— Де ваш хутiр? — спитала вона.

— Там, далеко… Бiля Мотронина… — вiдповiла селянка, що лаяла ляхiв, а друга почала знову стогнати.

— Бiля Мотронина? А що там чувати? — пожвавiшала Дарина.

— Чули, що гайдамакiв перебили, тамтешнього iгумена схопили, а монастир пристав на унiю…

— Не вiрю! Не такi нинi гайдамаки! А про монастир — брехня, мерзенна брехня! — вигукнула обурена панна. — Поки й свiт стоїть, руськi не зрадять своєї вiри! Розбiйники ляхи можуть вирiзати благочестивих, спалити храми, та немає в свiтi сили, яка б змусила нас зрадити свiй народ i перевернутися на пiдлих латинян.

Обидвi жiнки, що, згорбившись, сидiли на лавi, вiд останнiх слiв Дарини пересмикнули плечима й схопилися з мiсця. Почувся шепiт, i дiвчина вловила в ньому щось дуже схоже на «пся крев». Та через мить жiнки знову впали в апатiю.

— Що з вами? — пiдозрiливе спитала Дарина.

— Ох, морозить i трусить… Зовсiм погано! — застогнала одна з селянок. — Чи не огневиця, бува?

— Не гнiвайся на нас, ясна панно, — додала, стогнучи, друга. — За що купили, за те й продаємо… Люди брешуть, то й ми брешемо… А звiсно, руський люд благочестивий, не те що католики… Та я б сам… — тут селянка, наче подавшись, закашлялась.

Дарина встала. В цю мить до келiї ввiйшли сестри Євлалiя i Веронiка з ковдрами й подушками в руках.

— Я до себе вiзьму одну хвору, — промовила Веронiка.

— От i добре, — всмiхнулася Дарина й вийшла з келiї.

Нiчна прохолода, напоєна тонкими пахощами й вологою, остудила її розпашiле обличчя й дала полегкiсть грудям. Дiвчина зупинилася, щоб надихатись живлющим повiтрям i обмiркувати, що дiяти далi. Цi втiкачки своєю поведiнкою i розмовами одразу збудили в неї пiдозру, а тепер ця пiдозра перейшла в упевненiсть, що вони зовсiм не селянки, а тiльки прикидаються й брешуть, i що навiть, можливо, вони й не жiнки… А коли так, то це — вороги!

В цю мить хтось виглянув крадькома з келiї i вiдразу ж зник. Гаятись далi було годi, й Дарина швидко пiшла до матерi iгуменi, щоб повiдомити її про небезпеку й вжити завчасу якихось заходiв.

Стара була ще на молитвi. Коли дiвчина сказала їй про свої пiдозри, вона жахнулась. Негайно розбудили матiр економку i матiр казначею. На короткiй радi вирiшили негайно розвести селянок по iнших келiях, приставити до них сторожу, попередити воротаря й послати його сина в сусiднiй виселок, щоб звiдти ще вночi прибула допомога.

Спершу пiшли до Євлалiї… Та як же всi здивувалися, коли, вiдчинивши дверi, побачили, що келiя порожня; мати економка кинулась в сусiдню келiю до Веронiки, але й там не було нiкого…

— Бийте на сполох! — звелiла iгуменя. — Бiжiть до брами, щоб нiкого не пропускали!

Дарина побiгла до брами. Вона була напiввiдчинена; а коло неї лежали воротар i його жiнка…

Дiвчина нахилилася, щоб розбудити їх, i потрапила рукою в теплу липку рiдину: воротар i його жiнка лежали мертвi в теплiй iще калюжi кровi.

На страшний Даринин крик iгуменя з ключницею кинулись до брами, а сполоханi дзвоном чернички спросоння заметушилися, не розумiючи, що трапилось, де небезпека, i шукали очима вогню…

— Господи, спасе наш! Що сталося? — волала перелякана iгуменя, пiдбiгаючи до Дарини.

— Рятуйте! — кричала та в нестямi, пiднявши вгору руки. До брами почали збiгатися чернички.

Одна наблизилася з лiхтарем i освiтила панну. Усi побачили, що в неї руки в кровi.

— Зарiзали! Брама! — не вгавала Дарина, показуючи рукою на прочиненi ворота.

Черницi перелякано закричали, але всi спершу подумали, що лиходiї поранили панну.

— На бога! Хто тебе поранив, дитино моя? — кинулась до дiвчини iгуменя.

— Не мене!.. Воротар… жiнка… зарiзанi… Брама вiдчинена!

Тiльки зараз усi побачили трупи, що плавали в кровi, й зацiпенiли вiд жаху

— Замкнути ворота! — першою опам’яталася мати iгуменя й сама пiдбiгла до брами, щоб допомогти черничкам у цiй незвичнiй для них роботi. Слiдом за iгуменею кинулася до важких ворiт i Дарина. Та було вже пiзно.

Греблею мчали до брами озброєнi вершники. За мить дужi руки налягли зокола на ворота, й вони розчинились, примусивши кiлькох черничок вiдскочити вбiк.

— За мною, дiти, в трапезну! — твердим голосом промовила мати Серафима, звертаючись до закам’янiлих черничок. — Там помолимося… На все божа воля! Без неї жодна волосина не впаде з голiв наших!

Усi пожилицi монастиря, i старi i молодi, кинулися до трапезної. Iз спотвореними жахом обличчями, заламуючи руки й б’ючи себе в груди, юрмилися вони навколо своєї матерi; зойки, стогiн та iстеричнi ридання нещасних черниць лунали пiд темним склепiнням, освiтленим лише однiєю лампадою.

— Змiцнiться духом, дiти мої! Настав-бо час постояти за нашу благочестиву вiру та послужити вiдважно й твердо розп’ятому боговi! Погляньте на цього божественного страдника, — iгуменя показала рукою на образ спасителя в багряницi й терновому вiнку. — Погляньте, з якою усмiшкою високої любовi гряде вiн на хрест за грiхи нашi, за спасiння наше! То чому ж тут лунають стогiн i плач? Не ридати, а втiшатися душею треба, благоговiти серцем, що господь сподобив нас постраждати в його iм’я: хiба може бути бiльше щастя, вище блаженство на свiтi? Розбiйник, який увiрував у Христа в годи’ну мученицької смертi, зазнав серцем раю, i душу його осяяла радiсть… Невже ж ми, сповiдуючи благочестя, люблячи вiтчизну свою, покажемо малодушнiсть перед мучителями, перед ляхами, панами, ксьондзами, якi ненавидять нас?.. Наш страх i зневiра впадуть на нашi голови довiчною ганьбою i будуть зустрiнутi презирливим смiхом ворога, а наша твердiсть i стiйкiсть викличуть у насильника-супостата повагу… Заклинаю ж вас в iм’я господа сил… Станьмо крiпко i з непохитною вiрою, без страху перетерпiмо за святу велику справу! Будь-яка мука, будь-яка ганьба, прийнятi за Христа, є чистим, променистим сяйвом вiнця мученицького…

Натхненне слово матерi iгуменi, сказане твердим голосом, справило враження: голосiння i стогiн одразу стихли; черницi пiдбадьорились, їхнi очi загорiлися завзяттям i жагою подвигу.

— Сестри мої! — в екстазi заговорила Дарина. — Перетерпимо, але не марно! Вiдкиньмо i дiвочу боязкiсть, i лагiднiсть жiночої душi… Дорого продаймо своє життя лютим звiрам! Ми беззбройнi й безсилi… Але проти наших катiв ми знайдемо в собi й хитрощi лисицi, й пiдступнiсть змiї. Згадаймо, сестри мої, Юдiф! Ця жiнка славним подвигом врятувала свiй рiдний народ: вона пiшла у ворожий стан до азiата, пiшла, озброєна тiльки своєю вродою та залiзним серцем, i за свою ганьбу вiдтяла голову супостатовi… Будьмо ж, мої любi подруги, такими, як Юдiф!

— Благословення боже над усiма вами! — закiнчила iгуменя, перехрестивши всiх навколо.

Тим часом конфедерати, вдершись у монастир, розставили всюди сторожу, i ватажок банди з десятком шляхтичiв-гусарiв та челяддю кинувся до церкви; оточивши її жовнiрами, вiн звелiв привести до себе схизматського попа й iгуменю, а потiм i всiх черниць.

Це був той самий хорунжий iз команди Младановича Фелiкс Голембицький, який нещодавно ганебно втiк з Турової i в жалюгiдному виглядi прибув на раду до Уманi. Нинi вiн, перед беззахисними жiнками, хизувався пихатою вiдвагою i горiв диким бажанням помститися на нещасних за своє ганебне боягузтво в сутичцi з гайдамаками, а також прагнув довести Мокрицькому, що вiн швидше й лiпше за нього обертає хлопськi хлiви на католицькi кляштори й костьоли.

Тепер Голембицький був невблаганний i лютий; здавалося, що нiякий зойк страждання не може зворушити його серця.

Незабаром два жовнiри привели до хорунжого худенького, маленького, згорбленого священика з рiденькою бiлою борiдкою, майже лисого. Ряса на ньому була подерта; запалi, кiстлявi груди ходили ходором. Вiд хвилювання й переляку вiн тремтiв, як осиковий листок.

— Давай ключi, лайдаку! — гримнув на нього ватажок загону. Священик мовчав.

— Ключi давай, шельмо! — крикнув хорунжий ще лютiше й з такою силою смикнув старого за бороду, що в руцi залишилося пасмо срiблястого волосся. На пiдборiддi священика виступила кров.

До вхiдних дверей принесли два смолоскипи; їхнє миготливе криваве свiтло впало на спотворене скаженою люттю обличчя хорунжого — вродливий пан Фелiкс скидався зараз на розлюченого вепра. Перед ним стояв з пiднятою головою священик; його худе, маленьке, майже дитяче обличчя було надзвичайно блiде, але очi палали вогнем.

— Ключi! — несамовито зарепетував пан довудца’.

— Ключi вiд храму мого господа я’вiддам тiльки тому, хто менi вручив їх, — тихим, але твердим голосом вiдповiв батюшка.

Хорунжий розмахнувся i що було сили вдарив служителя вiвтаря по обличчю. В нiчнiй тишi дзвiнко пролунав ляпас. Немiчний старий не встояв на ногах i навзнак упав додолу.

— Досконале! — крикнув хтось.

Вигук був пiдтриманий схвальним реготом конфедератiв.

— Пiдвести його! — скомандував шляхетний лицар. Жовнiри кинулись i пiдвели старого. На лiвiй щоцi в нього червонiв слiд вiд панської п’ятiрнi, з розбитої губи текла кров.

— За що б’єш? — тихо спитав священик. — Чи за те, що я виконую свiй обов’язок?

— За що, пся крев? Ключi!!! — довудца крикнув так, що голос йому урвався i вiн, пополотнiвши вiд лютi й натуги, вибухнув задушливим кашлем.

— Це бидло не варте гнiву вельможного пана, — звернувся до Голембицького молодий ксьондз, нещодавно висвячений в Уманi, той самий, що виявив на бенкетi у губернатора Младановича такий дикий фанатизм. — I без його ключiв увiйдемо: цi дверi замкнено зсередини залiзним засувом, тому їх важко висадити, але є ще хiд з притвору, i там лише висячий замок… Добрячий удар ломом, i вiн розлетиться в друзки.

— Господи! Не допусти амонитян у храм твiй, захисти святиню вiд наруги! — звiвши до неба повнi слiз очi, вигукнув скривавлений священик.

— Вибити дверi! — наказав Голембицький. — Правда ваша, що через бидло не варто псувати кровi, але я все-таки без зайвої турбацiї накажу вирвати в нього обценьками язика й просвердлити свердлом очi…

— Спасибi скажу, якщо не даси менi узрiти наруги!

— Нi! Наругу ти побачиш, налюбуєшся нею доволi. Ось що, велебний отче, — звернувся Голембицький до ксьондза, — сьогоднi ти не служи в цьому хлiвi святої мшi, сьогоднi ми в ньому досхочу натiшимось… А завтра очистиш його вiд усякої скверни й освятиш на кармелiтський кляштор.

— Вельможний пан має рацiю, — погодився ксьондз, — iз схизматськими iконами його й освятити неможливо.

Тим часом замок був вiдбитий; жовнiри з лайкою вдерлися через вiвтар до церкви й, вiдсунувши засув, навстiж розчинили головнi дверi.

Вельможний довудца конфедератiв, разом iз своїми товаришами, переможно ввiйшов до храму i, зупинившись перед вiвтарем, тричi плюнув. Священика теж ввели.

— Братiє! — тремтячим вiд глухих ридань голосом заговорив старий. — Чи не єдиному богу ми молимося, чи не єдиного вседержителя славимо? Не оскверняйте його святилища, не слухайте безумного злобителя, який штовхає вас на страшний, незамолимий грiх. Присягаюсь вам сивиною своєю, що бог всемогутнiй i що, може, ще нинi гнiв його впаде на вашi голови.

— Зiрвати iкони! Вирвати йому язика! — знову заревiв довудца, не стримуючи вже свого гнiву.

Жовнiри, якi було завагалися, збентеженi пророчим голосом священика, кинулися з ломами й сокирами до образiв; у церквi лунко загупали удари… Затрiщало дерево…

— Боже! Всемогутнiй, всесильний! — вигукнув, знявши вгору руки, батюшка. — Яви нам ласку твою! Захисти вiд цих лиходiїв i осквернителiв святинi чесного храму нашого! Не дай менi узрiти…

— Узрiв, одначе… — з пiною на губах просичав Голембицький, коли двi iкони були вирванi ломами з своїх гнiзд i впали спершу на решiтку перед вiвтарем, а потiм на пiдлогу. — Узрiв… А тепер годi!

— Повiсити його! — наказав вiн.

Кiлька жовнiрiв, якi, стоячи на складанiй драбинi, засвiчували зеленi восковi свiчки, кинулися до батюшки, кваплячись виконати наказ свого ватажка.

Тим часом освiтили всю церкву, наче у велике рокове свято.

Коли до храму ввiйшла мати iгуменя з казначеєю i побачила це жахливе блюзнiрство й насильство, вона гнiвно закричала:

— Кровопивцi, душогуби! За що ви замучили праведного старця? Цей мерзенний вчинок волає до самого неба… О, кара впаде на вашi голови, впаде вона й на ваших дiтей… Ви кати, а не лицарi, ви ненависники бога, виплодки злоби, а не сини католицької церкви, ви…

Але лютий i на самого себе, i на всiх Голембицький не дав їй скiнчити. Знавiснiвши вiд лиховiсних пророцтв, вiн вихопив шаблю i вдарив нею навiдлiг по обличчю старої: шабля iз свистом навскiс упала на чоло й разом з клобуком знесла верхню частину черепа. Без крику й стогону впала мати iгуменя до нiг ката-лицаря.

— Прийми, господи, душу раби твоєї Серафими й прости їй грiхи вiльнi й невiльнi! — зворушливо промовила матiр казначея, молитовне склавши руки.

— Що ж це? Забава, а не дiло! — заговорив один шляхтич, який був невдо-волений i розправою над священиком. — I пiп, i ця вiдьма потрiбнi були для допиту, а тепер вiд них яка користь… А про монастирськi скарби нам же нiчого не вiдомо.

— Згоден, — закусивши губу, вiдказав Голембицький, — що нам скарби потрiбнi, але, проше пана, скарбами завiдує й береже їх не пiп i не iгуменя, а ось ця погань, — показав вiн на казначею, — та ще ключниця… Де вона? Привести! — кинув вiн мимохiдь осавуловi. — Це по-перше, а по-друге — мiй шляхетний гонор не мiг знести зухвалої мови бидла, по-третє — я, пане, довудца i маю право вершити суд над цим падлом… Чи пановi шкода цих собак?

— Про мене, хоч би й усiх їх перевiшати, нам тiльки б грошi й схизматськi скарби. — Шляхтич поспiшив одвести вiд себе навiть тiнь пiдозри у спiвчуттi до хлопiв. — Я давно кажу, що цих гадюк треба винищувати, та й годi, а не обертати в унiатiв!.. Мене цiкавлять лише грошi й скарби.

— Щодо цього хай пан заспокоїться, — поблажливо усмiхнувся Голембицький. — Я доручаю пановi вчинити про все це допит, використовуючи для того будь-якi засоби, а тому передаю до панських рук, крiм казначеї та ключницi, усiх старих вiдьом… Отже, ось мiй наказ: усе, що тiльки знайдете цiнного в скринях i келiях черниць, тягнiть сюди… Срiбнi лампади, ставники, посуд, ризи з iкон — усе сюди! Розшук пеньондз’ i всiляких скарбiв доручаю пановi ротмiстру… Помiчницею при допитi може бути ще черничка Євлалiя, яка перекинулася до нас, а друга, на жаль, утекла…

Голембицький наказав, щоб iз льохiв принесли в церкву найкращi вина, меди й ратафiї, а з комор усе їстiвне…

Жовнiри кинулися виконувати наказ — хто в льохи, хто в комори, хто грабувати по келiях для шляхти й красти для себе; у церквi залишилися тiльки пан Голембицький з двома товаришами та кiлька жовнiрiв, якi почали здирати з iкон срiбнi ризи, золотi вiнцi, хрести й пiдвiски; усе це кидали на одну купу, а священнi чашi та iншi коштовнi речi складали окремо.

До церкви ввели нарештi й молодих черниць. Попереду їх з блiдим обличчям i палаючими очима гордо виступала панна Дарина. Голембицький одразу звернув на неї увагу.

— Що це? Черничка в свiтському одязi? — здивовано вигукнув вiн, не одриваючи очей вiд гарного, сповненого благородства обличчя дiвчини й стрункого її стану. — Присягаюся богинею насолоди, що кращого подарунка вона менi не могла послати.

— Та й гарна ж достобiса! Га! — товаришi пiдтримали пана Фелiкса, милуючись Дариною.

— Хто ти, красуне? — спитав дiвчину пан Фелiкс, простягаючи до її пiдборiддя свою замазану кров’ю руку.

— Я росiйська пiддана, — вiдсахнулась од нахаби Дарина. — Донька генерального обозного з Києва, i прошу пана, в iм’я лицарської доблестi, поставитися з повагою як до мене, так i до нещасних, нi в чому не винних сестер моїх по народностi й по вiрi.

— Ага! Он ти хто! — пiдскочив, наче вжалений, Голембицький, знову наливаючись люттю. — Росiя ставить нам королiв i хоче разом з ними загнуздати наше вiльне, благородне лицарство? О, сто перунiв! Не буде цього повiк! Як бога кохам, ми самi крулi! Конфедерати це доведуть i зiтруть на порох схизму… Плювати ми хотiли на унiверсали!.. А може, ти шпиг московський, га?! Ось я тобi покажу, як iз шпигами розправляються! Канчукiв!

Троє жовнiрiв кинулися до панни. Вона зблiдла й випросталась.

— Зупини, пане, катiв! — пiдвищила Дарина голос. — Ти свавiллям i розбоєм губиш свою вiтчизну… Пiд Києвом стоїть п’ятдесят тисяч грiзного вiйська… Вони чекають тiльки приводу, щоб ринутись на вас… А який же кращий привiд, як не ця нечувана наруга, — вказала дiвчина рукою на зруйнований вiвтар, на скинутi iкони й на трупи, — який кращий привiд, як не цей ганебний гвалт над беззахисними, який кращий привiд, як не образливi проти могутньої монархiї слова?.. Адже коли рушать сюди вiйська, — а ви їх бешкетами накличете, — то шляхта на вiки вiчнi попрощається iз своєю волею i долею!

Смiлива мова дочки обозного справила враження.

Її слова про вiйська, що стоять на кордонi, примусили всiх боязко озирнутися, а ксьондза навiть присiсти; та Голембицький, який злякався бiльше за iнших, не хотiв цього показати…

— Ще смiєш погрожувати? — скажено затупотiв вiн ногами. — Канчукiв!

— Геть! — крикнула панна, вихопивши кинджал. — Живою нiкому не дамся на наругу! — i вона замахнулася кинджалом, нацiливши вiстря собi в груди.

Жовнiр вiдскочив. Та улан в латах, що стояв поруч панни, встиг схопити її за руку й зупинити смертоносний удар.

— Бач, гадюка! — мовив уже стриманiше довудца. — Прив’яжiть її до тiєї колони й лишiть — хай охолоне… А ми поки що займемося черничками. Перш за все скиньте з них цi потворнi ковпаки, бо не можна до ладу роздивитися красунь, — грайливо додав шляхетний лицар.

Скуфiйки й клобуки вмить були зiрванi. Незаплетене в коси, пiдстрижене волосся розсипалося по дiвочих плечах, блiдi личка вiд чорного одягу здавалися ще блiдiшими.

— Непоганi на вроду! — Голембицький обвiв свої жертви задоволеним поглядом.

— Бiленькi, пухкенькi, — захихикав улан.

— Он у тiєї якi губки — розкiш! — безцеремонно розглядав черничок третiй, уже ожирiлий шляхтич. — А ось у цiєї оченята, наче в газелi, а носик, як виточений…

— Роздягти б їх, обшукати… — запропонував хтось.

— Якщо це не збентежить його велебну мосць, — ощирився в посмiшцi Го-лембицький, кинувши улесливий погляд на ксьондза.

— Не соромтеся, панове, — вiдповiв той, опустивши скромно очi, — справа вiйськова… безпека того вимагає…

— Так, велебний отче, справдi так, — загорлали i шляхта, i челядь, i жовнiри.

— В такому разi, роздягти їх! — потираючи руки, наказав довудца.

— На бога! Згляньтеся! — з плачем попадали на колiна приреченi на ганьбу дiвчата.

— Не застудитесь! — заспокоював їх опасистий шляхтич. — Нiч тепла.

— I нiчого з вами не станеться, не зурочимо, — зауважив довудца.

— Краще вбийте! — голосили чернички.

— Роздягти! — сухо скомандував довудца.

Челядь, регочучи, кинулась виконувати наказ свого ватажка.