Останні орли

XVII

Жахливий бенкет досяг апогею потворностi. Сердешнi черницi, прив’язанi до колон i бiля намiсних iкон, висiли, наче розп’яття; вiрьовки врiзалися в їхнє тiло, надто на руках; iз саден сочилася кров… З виразу облич i з тихих надривних стогнань можна було судити, якi страшнi фiзичнi муки, не кажучи вже про моральнi, терпiли страдницi: багато хто з них втрачав свiдомiсть, але їх обливали вином i приводили до тями. Шляхта пила, блюзнiрствувала й лихословила. П’яна челядь конкурувала з своїми панами в лайцi й неподобствах…

Коли п’янi дотепи, сповненi цинiзму й образ, були вичерпанi, одному старому ротмiстровi спала на думку нова забава — стрiляти з пiстолiв у черниць, голосно називаючи частини тiла, в якi мають вцiлити кулi.

— У лiву руку он тiєї, панове! В долоню! — крикнув ротмiстр i, вихопивши з-за пояса пiстоль, вистрелив, майже не цiлячись. Але вiн був занадто п’яний i не мiг твердо тримати руку: куля вдарилась у золоту рiзьбу, зачепивши тiльки палець нещасної. Дехто, спотикаючись i падаючи, кинувся перевiряти наслiдки пострiлу.

— Маху дав, пане ротмiстр! Ха-ха! — почувся смiх. — Еге, уже постарiв пан… рука схибила.

Це зачепило за живе старого рубаку, вiн вихопив другий пiстоль i, крикнувши:

«Вiдiйдiть, панове! Прямо в серце!» — вистрiлив.

Цього разу ротмiстровi не зрадили нi око, нi рука. Куля вцiлила в груди черницi й пронизала серце… Нi крику, нi стогону не вирвалося з уст мученицi; тiльки на мить розплющились переляканi очi, здригнулось тiло, й голова повiльно схилилася… Iз рани поволi потекла темно-червона цiвка кровi, закривавились посинiлi уста.

— Вiват! Досконале! Пiдрiзав, наче курiпку! — закричали найближчi свiдки пострiлу.

— За здоров’я пана ротмiстра! — пiдхопили тi, що сидiли за столом.

— Влучно! — пiдтримала гучну радiсть i челядь.

Але навiть на п’яний, жорстокий i дикий натовп смерть безневинної страдницi справила враження; молоде тiло, ще мить тому сповнене сил, висiло тепер перед напасниками живим докором їхнього звiрства…

Голоснi вигуки й регiт стихли, i в оскверненому храмi на якийсь час запала тяжка, гнiтюча тиша… Чути було навiть шепотiння тих, що молилися за вбиту черницю.

— Упокой, господи, в лонi праведних рабу твою Єфросинiю, яка прийняла мученицький вiнець, i вiзьми її в селища горнi, де немає нi злоби, нi слiз, нi страждань, — голосно молилася Дарина.

— Вiчна пам’ять тобi, наша сестро, — тремтячими голосами обiзвалися подруги.

Цей зворушливий шепiт ще бiльше потьмарив настрiй шляхти. Кожен вiдчув у душi якусь мерзоту. Порив шалених веселощiв ущух, конфедерати спохмурнiли.

Бенкет припинився сам собою, i пан Голембицький, мiцно вхопивши за руку Дарину, квапливо повiв її до келiї iгуменi. Хоч який вiн був п’яний, врода панни справила на нього величезне враження.

Не раз спотикався й падав пан Фелiкс, поки доплентався до келiї… Бiдолашна полонянка могла б легко втекти вiд нього, та з усiх закапелкiв монастиря долинали п’янi крики й дикий регiт, i вона боялася потрапити до лап iншого звiра. До того ж з монастиря не було iншого виходу, крiм головної брами. Тому залишалося одне — вирватися з лабет ката й накласти на себе руки. Та Дарина не хотiла так дешево продати своє життя…

Ввiйшовши до келiї, шляхетний лицар дiстав вино, налив келихи собi й Даринi i наказав їй випити. Дiвчина спершу вiдмовлялася, але нараз в її головi блиснула смiлива думка.

— Спершу випий ти, пане, за моє здоров’я! Чи вже не здужаєш? — лукаво спитала Дарина.

— Я не здужаю? — образився пан Голембицький. — Ого! Я ще вип’ю скiльки завгодно… Я всiх переп’ю… Пан Фелiкс… сильнiший за Геркулеса… десять левiв задушу… Хай мене вб’є перун, коли не задушу… А гайдамакам… пся крев… та я сам… сотням зiтну голови… махну… i нема десяти шельм… махну… бррр…

Дарина, користуючись з кожної паузи в п’яному базiканнi пана Фелiкса, примусила його спорожнити келих до дна.

— Ну, тепер сюди, до мене на груди! — гукнув пан Фелiкс i, ледве тримаючись на ногах, поклав на стiл пiстоль, вiдчепив шаблю й важко сiв на лаву.

— Зачекай же, мiй любий пане, я ще не випила за твоє здоров’я, — i дiвчина почала маленькими ковтками пити вино, раз у раз звертаючись до славного лицаря з найкращими побажаннями.

Червоне обличчя пана довудци посинiло, очi то безтямно витрiщались, то зовсiм злипалися, вiн дихав з хрипiнням i клекотом. В цю мить Голембицький був такий огидний, що бридливе почуття примушувало Дарину внутрiшньо здригатися, але вона з усiх сил намагалася приховати це й гарячково думала, як скористатися з першого-лiпшого сприятливого моменту.

Дiвчина похапцем налила ще один келих, проте впоратися з ним пан Фелiкс уже не змiг i, не допивши, упав на лаву… Кiлька разiв вiн iще силкувався розплющити повiки, але так i не змiг.

П’яний сон звалив його…

— Тут врятована… а там?.. Е, вiд своєї долi не втечеш! — прошепотiла Дарина й з гарячковою швидкiстю почала переодягатись у вбрання хорунжого, яке вона насилу стягла з нього. На щастя, довудца був худий i невисокий на зрiст, так що жупан та кунтуш їй пiдiйшли, тiльки чоботи були надто великi, й панна залишила на ногах свої сап’яновi чобiтки iз срiбними пiдкiвками. Пiдперезавшись туго поясом, вона засунула за нього пару набитих пiстолiв i до боку почепила шаблю. Розшукавши ножицi, Дарина вiдрiзала свою косу, надiла конфедератку й перетворилася на красеня-юнака, здатного полонити навiть королiвну. Тiльки незвичайна нiжнiсть обличчя й квiтуча молодiсть могли виказати панну в її новiй ролi.

Вона зупинилась на мить перед катом, перед цим заклятим ворогом усього того, що було для неї святе, i в її серцi закипiла боротьба… Почуття справедливостi волало, що залишати живим цього недолюдка на горе знедоленим було б злочином, але на вбивство у дiвчини не пiднiмалася рука… Опиралась її природа… Та й чим убити його? Шаблею? Вона не вмiла нею орудувати. Непевний удар тiльки розбудить його… Вистрелити в лоб iз пiстоля — але, звук пострiлу викличе переполох, i її спiймають на мiсцi злочину… Ех, коли б у неї був кинджал… Та його, як на зло, вiдняли. Що робити?..

«А ножицi?» — майнуло в головi Дарини, й вона судорожно вхопила їх знову.

Панна пригадала в цю мить мученицьку смерть батюшки, вбивство iгуменi, наругу над святинею й мордування сестер… I в її серце впилося жало кривавої, невгасимої образи…

У бурхливому поривi цього почуття дiвчина кинулась до Голембицького, який голосно хропiв, вiдкинувши назад голову, i всадила ножицi йому в горло. Довудца судорожно сiпнувся й захарчав… I з рота струменем вдарила кров.

Не тямлячи себе вiд жаху, Дарина вискочила з келiї й вибiгла на монастирський двiр. Вiн був зовсiм безлюдний; усi, певно, вже спали мертвим сном. Пiд захмареним небом страхiтливо чорнiла безмiсячна нiч; коли-не-коли спалахувала далека блискавка, наче небо блимало страшним оком, i тодi на мить виступали з пiтьми силуети дзвiниць, тополь i дахiв найближчих будiвель. Прохолода ночi трохи пiдбадьорила Дарину; вона знову загорiлася бажанням втекти вiд катiв i врятувати своє життя… Але як i куди тiкати? Монастир був оточений високою стiною, єдиний вихiд — браму, певна рiч, охороняли жовнiри. «Хiба сховатися? — промайнула думка. — Але де? На який час? Немає сумнiву, що Мокрицький настановить тут католицьку адмiнiстрацiю. Так чи iнакше її врештi спiймають i вiддадуть на нелюдськi тортури… А втiм, вiд тортур нинi є чим урятуватися! — I дiвчина помацала рукою пiстолi. — Та все-таки треба використати всi засоби, всi шляхи… Лiтня нiч коротка…»

Тривожно прислухаючись до найменшого шелесту i вдивляючись розширеними очима в слiпу темряву, Дарина навпомацки посувалася вздовж стiни. Раз у раз вона з жахом озиралася назад, тремтячи вiд думки, що ось-ось її наздожене й схопить облитий кров’ю, з ножицями в горлi, довудца. Минали хвилини, якi здавалися дiвчинi вiчнiстю… Раптом десь поблизу, мало не бiля неї, почувся глухий звук вiд падiння чогось важкого й м’якого. Дарина здригнулась i хотiла була кинутися в глиб двору, та в неї пiдломилися ноги… Вхопившись за стiну руками, втiкачка затаїла дух. Минула хвилина-друга, але довкола було тихо. Дарина нарештi озирнулася, їй здавалося, що позаду промайнула якась тiнь… Майже iнстинктивно дiвчина подалася вперед, та не встигла вона зробити й кiлька крокiв, як за прочиненими дверима однiєї з келiй, що тяглися вздовж стiни, почулося борюкання й збудженi, захеканi голоси.

— Нi, шельмо, не втечеш, — хрипiв грубий голос.

— Пусти! — кричала якась жiнка. — Пусти!.. Геть!.. Я Євлалiя… Я католичка… Я привела вас сюди…

— А дiдько з тобою, Євлалiя ти чи Мотря!.. Ти менi сподобалась — i край!

— Ой рятуйте! — заверещала Євлалiя, борсаючись у темрявi. — Я пiду до пана довудци… Ти вiдповiси за насильство!

Євлалiя вискочила з сiнешнiх дверей, — жовнiр за нею.

В цю мить спалахнула блискавка й освiтила блiдим холодним сяйвом i Євлалiю, що борюкалася з жовнiром, i Дарину, що притиснулася до стiни…

— Он пан довудца! — простягаючи руки до Дарини, крикнула Євлалiя. Жовнiр скам’янiв вiд несподiванки, у нього в головi блискавкою майнула думка, що коли випустити Євлалiю живою, то вона викриє його в злочинi, за який доведеться поплатитись головою.

— То ти доносити, гадюко? — прошипiв вiн i встромив їй у спину кинджал. Євлалiя несамовито закричала i впала крижем до нiг Дарини, а жовнiр щез у нiчнiй пiтьмi.

Недовго стогнала Євлалiя, — швидко слабнучи, вона ще зiтхнула раз-другий i затихла… Минали найзручнiшi для втечi хвилини, а Дарина все ще стояла непорушне й раз у раз шепотiла:

— Божий суд! — Нарештi вона озирнулась i помiтила, що на сходi небо почало потроху яснiшати… Принаймнi, добре вдивившись, тепер уже можна було розрiзнити на темному тлi неба обриси всiх п’яти бань храму… Треба було взяти себе в руки й негайно дiяти…

Дiвчина обережно, але швидко рушила до брами. Пiдкравшись, вона побачила, що четверо жовнiрiв, певно, п’яних як нiч, спали, простягшись долi, а брама була не тiльки не замкнена, а навiть трохи прочинена.

Не тямлячи себе вiд радостi, Дарина пiдбiгла до неї i, не помiтивши в чорнiй пiтьмi пiд склепiнням брами дозорця, що теж спокiйнiсiнько спав, наступила йому на руку. На щастя, вiн не прокинувся, тiльки промимрив якусь лайку й вiдсмикнув руку. Дарина налягла на важку браму, вона заскрипiла, але не пiддалася… Нараз паннi причулись якiсь пiдозрiлi звуки, схожi на тихий стукiт… Холодний пiт виступив у неї на чолi, вiдчай подвоїв сили, й вона нарештi розчинила браму настiльки, щоб прослизнути в щiлину…

Пiдйомний мiст був спущений, за ним тяглася довга гребля, що губилася в густих вербах, за якими починався лiс. Переходити мiст i греблю, коли ось-ось мало зiйти сонце, було небезпечно: по високiй стiнi могли ходити вартовi… Але за вербами Дарина вже могла вважати себе в безпецi. Зупинившись на мить пiд дашком брами, вона озирнулася довкола, перехрестилась i кинулася бiгти… Та ледве дiвчина вскочила у вологу пiтьму пiд вербами, як її схопили ззаду чотири залiзних руки й накинули на голову важку кирею…