Останні орли

VIII

Тим часом старший козак, котрий супроводив Петра й Качура, пiдiйшов до отамана й почав йому щось тихо говорити, показуючи на приведених, що стояли оддалiк; отаман слухав його мовчки, не мiняючи похмурого виразу свого обличчя.

— Пiдведи їх! — промовив вiн холодним, уривчастим тоном. Старший подав знак, i другий козак, який усе-таки стояв коло Петра й Качура, зараз же сказав їм iти за ним.

Петро й Качур поскидали шапки й, пiдiйшовши до отамана, низько йому вклонилися. Якусь хвилину отаман мовчки, але пильно дивився на них. Петро мимоволi вiдчув, як холодний дрож пробiг по його тiлу пiд поглядом мертвих, олов’яних очей отамана.

— А чого, хлопцi, ви прийшли? — промовив отаман тим самим суворим, холодним тоном.

— Просити допомоги, пане отамане, — вiдповiв Качур.

— Допомоги? Ех ви, гречкосiї, а самi ж що, оборонятися не вмiєте?

— Куди нам! На вашу ласку тiльки й надiя.

— На нашу ласку? Тепер i ласкавi ми стали! Ми за вас пiдставляємо свої голови ляхам, а що ви для нас, для нашої оборони, робите?

— Пане отамане, — гаряче мовив Качур, — та невже ж ми?..Та хiба ми вам не допомагаємо всiм, чим можемо… та коли б у нас…

— Не те! Не волiв та коней нам ваших треба. А ви, гречкосiї, тiльки про свою пельку й думаєте… Сiєте! Сiйте ж, сiйте!..

— Ой пане отамане! — промовив з гiркотою Качур. — Горем сiємо, а слiзьми поливаємо, гiркими слiзьми!

— А пожнете пекучою кров’ю! — грiзно вигукнув отаман. — Тiльки тодi покаєтесь, та буде вже пiзно! Адже ж поки ось вас ляхи не зачепили, то ви й мовчали, i байдуже вам було до того, що дiється на всiй Українi! От тепер прийшли кликати гайдамакiв, а якби обминуло вас лихо, то просили б бога, щоб вони проминули ваше село! Лежнi! Та чи знаєте ви, що коли так i далi житимете, то не виб’єтеся нiколи з лядської неволi! Що ж буде з того, що ми порозгонимо ваших ляхiв? Пiдемо ми звiдсiля, — наїдуть до вас новi комiсари й пропишуть на ваших спинах i нашi, й вашi грiхи. Всi за одного й один за всiх — тiльки тодi буде дiло, а поки ви гречку сiятимете, а ми шаблямч орудуватимем, не буде добра нiколи!

— Та що ж нам робити, пане отамане? Не вмiємо ми шаблею орудувати!

— До нас iдiть, навчимо! Боїтеся жiнок i дiтей покинути — однаково їх ляхи поодбирають у вас, не сьогоднi, то завтра. А може, за шкури свої труситесь? То й їх не вдержите!

— Не за шкури свої боїмося ми, пане отамане, — вiдповiв iз стриманим гнiвом Петро, — а не повстаємо тому, що нiчого ми самi з усiм злом не вдiємо, от якщо всi…

— Ха-ха, он що вигадав, хлопче, — вигукнув iз лихим смiхом отаман. — Та якщо всi так оглядатимуться на iнших, як ти, то не дiждеться нещасна вiтчизна кращої долi. Нехай би сидiли по селах калiки та убогi, а таким, як ви, сором ходити за плугом, коли iншi за вас оддають своє життя!

— Не ухиляємось ми, пане отамане, вiд захисту вiтчизни, а тiльки, не знаючи броду, не хочемо сунутись у воду, — гаряче вiдповiв Петро i весь почервонiв од хвилювання. — Тiльки-но з’явиться голова…

— Голова! Голова, хлопче, без рук нiчого не варта.

— Руки, пане отамане, пiд головою ростуть… I виростуть, аби тiльки гукнув хто…

— Глухi й архангельської труби не почують! — сердито пробурчав отаман. — То яка в тебе справа до нас? — перебив вiн сам себе.

Петро розповiв йому всю iсторiю з Гершком, а також про панськi насильства, вчиненi у Лисянцi, про смерть замученого священика, про Залiзнякову пораду…

Розповiдь його, як видно, справила велике враження на отамана.

— Ненависнi мучителi, стривайте, дочекаєтеся ж ви розплати! — промовив вiн крiзь зуби й додав голосно, звертаючись до Петра й Качура: — Гаразд, скажiть же вашим панам, що отаман Харко Неживий завiтає до них iз своїми хлопцями в гостi. Ти ось, — показав вiн на Качура, — зостанешся з нами й завтра ж проведеш частину нашої ватаги в який-небудь найближчий до вашого села лiсок, а ти, — обернувся вiн до Петра, — поїдеш додому з кимось iз наших, та ось хоч iз дяком, вiн чоловiк спритний, вивiдає там у замку все, що нам треба, i повернеться до нас на нову стоянку. Ну, а тепер iдiть до коша, вечеряйте.

Петро й Качур низько вклонилися отамановi, i старший одвiв їх до одного з казанiв, коло якого вже сидiв гурт гайдамакiв.

— Га, гречкосiї вечеряти прийшли! — зустрiли їх гучним смiхом гайдамаки, однак посунулися й дали їм мiсце бiля казана.

— Ложки є? — коротко спитав один iз гайдамакiв.

— Є, — вiдповiв Петро.

— Ну, то їжте.

Петро й Качур, якi давно вже виголодалися, дружно взялися до смачної вечерi. Повечерявши, гайдамаки закурили люльки й попростягалися на землi навколо вогнища, яке вже догоряло.

— Лягайте, мосць панове, де сидите, — звернувся до Петра його сусiд iз лiвого боку, молодий гайдамака з сумним обличчям. — Перин i подушок у нашому господарствi немає.

Петра й Качура не треба було припрошувати; за хвилину Качур уже спав мiцним сном, Петро ж, прилiгши поруч нього, почав прислухатися й придивлятися до того, що робилося навкруги. Серед гайдамакiв точилася жвава розмова, згадувалися сьогоднiшнi подiї — розправа з ляхами; однi гайдамаки говорили про них, зловтiшне смiючись, iншi ж — iз злобними прокляттями.

Петро слухав розмови вiльних козакiв, i моторошно, i хороше ставало йому вiд них. Душа його й здригалася, коли чув про тi тортури, котрих завдавали гайдамаки ненависним гнобителям, але разом з тим i сповнювалась якоюсь злою радiстю, коли думав про те, що ненависнi переслiдувачi їх святої вiри зазнали нарештi заслуженої кари за всi тi муки, яких вони завдавали беззахисним селянам i смиренним служителям Христа. Петрове обличчя палало, дике завзяття прокидалося в його душi. Чого, справдi, чекати? Жаль батькiвської хати, тихого сiльського життя? Та яке ж то життя? Тiльки безнастанна праця на панiв, знущання, муки й навiть смерть! Нi, покинути все й пристати до цих вiльних орлiв, визволити вкупi з ними батькiвщину, а не пощастить, то хоч раз у життi розправити широко крила, загинути, але помститися так ворогам, щоб i онуки їхнi пам’ятали цю страшну помсту до кiнця своїх днiв.

Та не всi гайдамаки брали участь у цiй жвавiй розмовi: однi з них лежали мовчки, з понурими обличчями, iншi тихо розмовляли помiж собою, перериваючи розмову придушеними зiтханнями. Петрову увагу привернув до себе особливо один гайдамака. То був чоловiк дуже високого зросту, одягнутий у якесь дивне вбрання, чи то в козацьке, чи то в чернече, з густим кучерявим рудим волоссям, котре спускалося йому на плечi. Обличчя його вiн не мiг роздивитися, бо той дивний чоловiк сидiв оддалiк, затуливши обличчя й спершись лiктями на колiна: в позi його було стiльки тяжкого горя, що Петро зацiкавився його долею.

— А дозволь тебе, пане-брате, спитати, — звернувся вiн тихо до свого сусiда, — хто то сидить там збоку?

— А то дяк наш, — вiдповiв молодий гайдамака.

— Чого ж то вiн так зажурився?

— Горя свого не може забути.

— Горя? А що ж з ним трапилося?

— Ех, довго тобi розказувать, парубче. Якби говорити про те, кого яке горе загнало сюди, — не вистачило б часу й до завтрашнього дня… В кого батька, в кого матiр, в кого дружину або дiтей замордували ляхи.

Молодий козак раптово урвав свою мову й одвернувся од Петра.

Петро замовк. Слова молодого гайдамаки справили на нього сильне враження: вiн пригадав своє горе, смерть замученого священика, горе односельцiв, горе, розлите по всiй Українi, i думки його оповилися чорною запоною.

Тим часом розмова козакiв стала лiнивiша: то там, то там чулося тихе хропiння; одне по одному згасли вогнища. Тиша й морок запанували в глибокiй ущелинi; тiльки високо-високо, крiзь гiлля навислих угорi дерев, мерехтiли, мов скалки дiаманта, двi-три зiрки: вони, здавалось, дивилися з тихою ласкою на дно цiєї глибокої ущелини, на цих змучених злобою й горем нещасних людей.

Усе спало… або вдавало, що спить…

Обхопивши голову руками, Петро сидiв, не заплющуючи очей. Але не своє горе мучило його — нi, душа його тужливо билася й завмирала вiд думки про тi страшнi, кривавi сльози, якi запеклися в серцях оцих загартованих людей, що примусили їх покинути рiднi спустошенi хати й оселитися, мов диких звiрiв, в ущелинах, печерах, непрохiдних лiсах…

Йому здавалося, що то не нiч пливе вгорi по небу, що то повзе страшне горе, яке розлилося по всiй Українi й зiгнало сюди цих неборак…

Вранцi, тiльки-но Петро й Качур попрокидалися й поснiдали, з’ївши по окрайцю хлiба з салом, що їм запропонував молодий сусiд, до них пiдiйшов дяк, на якого Петро вчора звернув увагу, й промовив, звертаючись до парубка, низьким басом:

— Хлопче, збирайся в дорогу. Пан отаман звелiв менi з тобою їхати. I вигляд, i голос дяка одразу викликали прихильнiсть у Петра.

— Та менi й збиратися нiчого, — вiдповiв вiн, пiдводячись з землi. — Увесь тут! Тiльки ось кiнь…

— Коня тобi дадуть на своєму мiсцi, — добродушно усмiхнувся дяк. Петро попрощався з Качуром, який лишався в загонi, i потiм уклонився своєму вчорашньому сусiдовi.

— Прощай, пане-брате, спасибi тобi за хлiб i за ласку; може, колись i я тобi стану в пригодi, то ти теє… Ось тiльки не знаю, як тебе звуть.

— Погане прiзвисько, Ревою товаришi продражнили, — вiдповiв гайдамака.

— Рева, то й Рева. То як тобi щось треба буде… живемо ми в Малiй Лисянцi, пiд замком Лисянським, так я завжди готовий…

— Спасибi за добре слово, парубче, може, й побачимося скоро.

— Дасть бог, скоро усi вкупi будемо, — сказав дяк. — Ну, давай же, парубче, я зав’яжу тобi очi.

Вiн зав’язав Петровi очi i, взявши його за руку, повiв за собою.

Знову почалися довгi й чуднi мандри; а втiм, цього разу вони закiнчилися швидше.

Години через пiвтори дяк спинився й промовив:

— Ну, тепер, парубче, реку: «Розв’язуй очi!»

Петро розв’язав очi й здивовано побачив, що вони стоять на перехрестi тiєї самої стежки, на якiй вони зустрiли вчора гайдамакiв… За деревом їх чекав козак, тримаючи за вуздечки пару коней; в одному з них Петро впiзнав свого чалого, а другий — чудовий вороний кiнь призначався, певно, його супутниковi.

Вони посiдали на коней i рушили пiдтюпцем вузькою лiсовою стежкою.

Ранок був погожий; весь небосхил повивав тонкий молочний серпанок, у лiсi було прохолодно, сповнене свiжiстю повiтря вливалося в груди широкими живлющими хвилями. Попервах Петро й дяк їхали мовчки, кожен поринувши в свої думки.

— А що, хлопче, — звернувся нарештi до Петра дяк, — на якi села до вашої Лисянки треба правитись?

— Та менi б хотiлося насамперед у Турову заїхати… справа є негайна… пекуча, та й про дорогу там би розпитали.

— Велелiпно! — радо промовив дяк, розгладжуючи бороду. — Менi теж треба конче заїхати в Турову.

— Теж справи?

— Еге ж, справи, братiю свою треба побачити.

— Братiю? А що ж вони там роблять?

— Сiють, хлопче!

— Як — сiють? — здивувався Петро.

— Отак, сiють, — усмiхнувся дяк. — Тiльки не жито й не овес, а таке зерно, для котрого немає нi зими, нi весни, нi осенi, нi лiта, а сiють, як у притчi, святе слово…

— Ох, важко тепер його сiяти, — зiтхнув Петро.

— Так, важко, та тiльки немає нiчого неможливого для того, хто вiрує! Вiруйте, уповайте, i надiйтеся, i пiдiймайтеся всi, бо близько спасiння. Кiлька хвилин минуло в глибокому мовчаннi.

— То, виходить, пане, ти сам Туровського причту? — знову спитав Петро.

— Нi, парубче, я сам здалека, во днi онi був дияконом у селi Вишняках, що по той бiк Вiнницi.

— А ти ж казав, що братiя твоя в Туровiй?

— По духу братiя, по духу, парубче, а по сану немає вже в мене братiї; настоятеля нашого, чесного панотця, розтерзали, а церкву спалили; я сам зостався без парафiї, тепер моя парафiя — вся Україна, а причт — низове товариство!

— А де ж сiм’я твоя, панотче, були ж у тебе дружина, дiти?..

— Сiм’я… дружина… дiти, — повторив глухим голосом диякон i понурив скуйовджену голову. — Про це не питай… не питай!.. Прийняв усiх господь… звiльнив мене вiд усiх i вся! — Диякон одвернувся набiк i замовк; мовчав i Петро, побоюючись необережним словом роз’ятрити горе свого супутника, яке знов постало перед ним.

Майже годину отак їхали вони мовчки, нарештi диякон заговорив до Петра:

— Ми вже багато проїхали, скоро кiнець лiсу, а година ще рання… Полудень нашому братовi — час непридатний… Вiд лiсу до Турової ще верстов п’ять переїзду битим шляхом; пани нашi, унiати й офiцiали, нишпорять кругом, а я не хотiв би зустрiчатися з ними поки що — бачились уже… То ми теє, звернемо вже вбiк… спочинемо, потрапезуємо, а як схилиться сонце до заходу, тодi й виїдемо!

Хоч Петровi й не зовсiм до серця припала пропозицiя диякона, та дiяти було нiчого, i вiн мусив погодитися. Слово по слову мiж ними зав’язалася щира розмова. Диякон розпитав Петра, чого вiн, власне, хоче заїхати в Турову, i почув вiд нього всю iсторiю з Сарою.

Доля нещасливої єврейки глибоко зворушила добре серце диякона, i через годину-другу Петро й диякон були вже найщирiшими друзями. Час пролетiв непомiтно.

Коли, на думку диякона, сонце мало вже повернути до заходу, вiн сказав, що пора їхати… Новi приятелi посiдали на коней i рушили далi. Лiс незабаром почав рiдшати, й через кiлька хвилин вони виїхали вже на його узлiсся й поскакали вузьким польовим путiвцем. Проїхавши з пiвверсти цiєю дорогою, диякон звернув убiк i виїхав з Петром на битий шлях.

— Ну, тепер, парубче, — промовив вiн пiвголосом, пильно озираючись кругом, — давай швидше, тут до села недалеко, — пролетiти б тiльки цей перегiн-Приятелi пiдiбрали повiддя, попригиналися до коней; диякон тихо свиснув, i конi вихором помчали по рiвному шляху; курява, що знялася з-пiд копит, приховала вершникiв од стороннього, цiкавого ока…

За чверть години перед ними вже розкинулось невелике село, потонуле в садках i левадах.

— Ну, слава богу, пролетiли! — мовив диякон, придержуючи коня, зняв шапку, витер спiтнiле чоло, дихнув разiв зо два на повнi iруди й додав: — Запахуще повiтря!

— Це i є Турова? — спитав Петро.

— Вона сама, хлопче.

— Де ж ми розпитаємо про все?

— А де ж, як не коло церкви; бачиш, люди ще на цвинтарi, — вiдповiв диякон. — Зараз тут залишимо коней у мого приятеля дяка й подамося до церкви.

Петро й диякон звернули в одну з бiчних вулиць, залишили коней у привiтної дружини дияконового приятеля й попростували до церкви. Завернувши за рiг, вони вийшли на широкий зелений майдан, посеред якого й стояла низенька церква. Вона мала надзвичайно убогий вигляд — маленька, дерев’яна, майже вросла в землю; стiни її зовсiм посiрiли од часу й нiби вкрилися якоюсь сивою плiснявою, дерев’яна покрiвля поросла мохом i жовтими лишаями, а такий самий дерев’яний хрест, колись позолочений, зовсiм похилився, й тiльки де-не-де на ньому ще видно було якiсь iржавi, червонуватi плями. Зелений цвинтар, зарослий густою, соковитою травою, оточував церкву. Кiлька старих розтовчених могил було видно попiд оградою, вздовж якої де-не-де схиляли до землi свої зеленi вiти верби, торкаючись забутих могилок. Щось надзвичайно сумне було у всiй цiй картинi.

Петро й диякон поскидали шапки й ввiйшли в церковну ограду; обоє церковних дверей були одчиненi навстiж; i крiзь них було видно, що всередину набилося повно людей. Блакитнi клуби кадильного диму стелилися над головами парафiян; де-не-де мерехтiли, розпливаючись, вогники, як маленькi зiрочки, й зрiдка чувся тихий спiв. Не всi люди могли протовпитися в церкву, багато хто стояв на перекошених схiдцях папертi.

Гурт молодих селян оточив слiпого бандуриста, що сидiв на землi, недалечке вiд схiдцiв. На другому кiнцi юрмились бiля когось дядьки, молодицi й хлопцi.

— Кiнчається служба, — тихо промовив диякон, зупиняючись коло огради. Петро теж спинився бiля нього, обидва замовкли, прислухаючись до неголосних звукiв, що линули з розчинених дверей. Навколо було тихо, тепло й надзвичайно сумно… Гiлля похилих верб немов застигло в нерухомому повiтрi. Крiзь молочний серпанок, що затяг небо, загорiлися на заходi червонi смужки й полиски i розлилися тихим сяйвом по верхiвках верб, по стiнах церкви, по бiлих сорочках селян.

Кiлька хвилин товаришi стояли мовчки, поринувши в мовчазну молитву. Нарештi диякон сказав Петровi:

— Ану, парубче, ходiмо лишень туди послухаємо, про що люди гомонять. Може, воно й нам згодиться.

Петро кивнув головою, i вони пiдiйшли до гурту людей в протилежному кiнцi цвинтаря; проштовхавшись помiж чоловiками й жiнками, Петро й диякон побачили трьох жебракiв, що сидiли на землi. У одного з них нога була на дерев’янцi й рука вивернута, iншi два не мали нiякого калiцтва; вiдрослi бороди їхнi й чуприни були присипанi сивиною, очi поглядали бадьоро й гостро, а зважаючи на здоровi, хоч i худi їхнi тiла, не можла було не дивуватися, чому цi молодцi записалися в число калiк i вирiшили жити з милостинi. Однак гурт, що оточував старцiв, ставився, видно, до них з цiлковитим спiвчуттям. Побачивши жебракiв, диякон ледве стримав здивований вигук, а потiм ще ближче пiдiйшов до них.

— Не бiйтеся, панове, не пiддавайтеся ляхам, — говорив кривий старець, — їхнього панування зосталося тiльки сiм днiв, а вiшання буде сiм лiт! Цариця за нас заступиться.

— Цариця, чуєш, цариця допомогу дає! — рознеслося в гуртi.

— Дай боже їй долю! Пошли їй вiку довгого! — чути було то тут, то там.

— Та стривайте, хто сказав це? Звiдки вiстi? Чи правда ж? — почулося з iншого боку.

— Правда така, як i те, що в нас сьогоднi свята субота, — провадив далi кривий старець. — Заступник i молiльник наш, отець Мельхiседек, повернувся з Росiї, бачив сам яснi очi царицi, й вона йому ласкаве слово сказала…

— Тепер би й виступити проти ляхiв… Тiльки як? Голими руками жару з печi не вигребеш!

— Ще б пак! — заговорив знову старець на дерев’янцi. — Тiльки дурень голими руками за жар хапається, а розумний чоловiк припасає на той випадок кочергу.

— Правда, але де ж її взяти?

— Була б охота… знайдеться, та ще така мiцна, що й сам дiдько не зiгне, — промовив загадково старець на дерев’янцi й значуще пiдморгнув бровою.

— Гм!.. Знову ж таки й голови немає, ми аки череда без пастиря, — подав хтось голос з протилежного боку.

— Є голова, є такий козак, запорожцi його на те поставили, — вiдповiв калiка.

— Хто такий?

— Максим Залiзняк! — промовили разом жебраки.

— Максим Залiзняк! — залунало в гуртi.

— Максим Залiзняк? — скрикнув з їiодивом i Петро.

— А ти його хiба знаєш? — спитав диякон.

— Аякже, батьковi моєму вiн добрий приятель, тiльки я не думав, що його всi знають.

— Ге, батька Максима всi знають од моря до моря, — голосно сказав диякон. — А як свисне вiн, то з усiх лiсiв посиплються тисячi добрих козакiв, як горiхи з торби!

Жебраки почули дияконiв голос, i Петро побачив, як вони непомiтно кивнули йому головами.

Тим часом по схiдцях папертi почали сходити, один за одним, селяни, якi бу в церквi; кожен з них поспiшав приєднатися до гурту, що оточував калiк. Запитання и вiдповiдi змiшувалися в загальному гомонi.

— О, Максим Залiзняк — щирий козак, з ним не те що на ляха, а й на турка страшно! — говорив голосно диякон, звертаючись до селян.

— Правда, правда! Ми всi за нього! — погоджувалися його слухачi. У цей час на дверях церкви з’явився високий козак у дорогому вбраннi надвiрнi козакiв пана Потоцького; його на диво енергiйне й виразисте обличчя з рiзко оi ресленими бровами й орлиним носом одразу привернуло до себе Петрову уваг Значний козак поволi зiйшов схiдцями i, побачивши схвильований натовп, пiдiйшс до нього й почав прислухатися до того, про що гомонiли збудженi звiсткою людi

— Ви тiльки слухайте мене, панове, а я вже вам усю правду скажу, — провади далi жебрак на дерев’янцi. — Не лише батько Максим стає за нас. Як тiльки повста не Україна, тодi за нас пiде й преславний лицар Богун, прийме з рук Залiзняка бу лаву, бунчук, корогву й поведе всiх нас на ворога!

— Богун? Полковник Богун? Та вiн же вмер уже давно! Вже, либонь, i кiстки йоге потлiли! — почулося кругом.

— Умер! Я вам кажу, що не вмер, а живе й досi в Печорському монастирi. Нам про це святий чернець з Афонської гори сказав, а вичитав це вiн в однiй святiй книзi, що зберiгається в їхньому пречистому монастирi, а сказано там таке: «Господь не захотiв одiбрати в України її останнього лицаря-славуту, а сховав його вiд усiх у Печерському монастирi, спинив йому лiта й не дозволив смертi торкатися до славного козака, а йому звелiв лишатися доти схимником у келiї, поки не настане для України останнiй скрут, а тодi велiв устати i врятувати ще раз рiдний наш край… I поселився Богун у Печерському монастирi, а через те, що нiхто не знав його й не вiдав, звiдки прийшов вiн, то й прозвали всi того схимника Найдою». Ми самi ось ходили навмисне в Печери довiдатися, чи є там такий козак, i довiдалися, що є там схимник на прiзвище Найда. А хто вiн такий, звiдки й коли з’явився в монастирi — не вiдають i найстарiшi монастирськi дiди. Знають тiльки, що звуть його Найда i що замурувався вiн аж у глибинi дальнiх печер.

— Диво, диво господнє, — загомонiли слухачi, побожно скидаючи шапки й хрестячись, жiнки заходилися витирати очi.

Зацiкавившись розповiддю калiк, незнайомий значний козак проштовхався ближче.

— А хто це такий, пане-брате? — спитав пошепки диякона Петро, показуючи на козака.

— Це? Та хiба ти не знаєш його? Сотник уманської надвiрної мiлiцiї Гонта.

— Iм’я чув, а самого ще не бачив.

— Що ж робити нам у свiтi? — почулися з усiх бокiв запитання.

— А те робити, що роблять усi добрi люди по всiй Українi, — кидати хати й перековувати рала на списи, та й сходитися докупи.

— Куди? Як?

— Цс! — перебив диякон голоси, що лунали з усiх бокiв, i показав жебракам очима в той бiк, де стояв Гонта.

Усi одразу якось збентежилися й перезирнулись.

— Чого ти? — здивовано прошепотiв Петро. — Вiн же наш, схiдного благочестя!

— Схiдного благочестя, та не наш, а сотник пана Потоцького, а тому, хто може проклятим ляхам служити, не можна йняти вiри й на грiш!

Петро замовк; жебраки перемiнили розмову, й Гонта, помiтивши, що його присутнiсть бентежить селян, одiйшов до бандуриста, який тихо спiвав думу.

— Ходiм послухаємо, про що спiває там старець божий, — звернувся Петро до диякона.

— Ти пiди, хлопче, послухай, а менi ще треба перемовитися словом iз своїми, — вiдповiв диякон. — Адже ото всi нашого гурту люди… Бачиш, розкинули ми невода по всiй Українi.

Петро одiйшов до бандуриста, а диякон наблизився до жебрака на дерев’янцi й почав з ним про щось пошепки радитися. Петро став недалеко вiд значного козака, прислухаючись до того, що спiвав слiпий бандурист. А той спiвав думу про Богдана Хмельницького, i спiв його справляв глибоке враження на слухачiв, а особливо на Гонту, який стояв оддалiк, похиливши голову.

Якась незбагненна сила притягала серце Петрове до цього значного козака, в обличчi котрого, в кожному порусi, в самiй ходi вiдчувалися надзвичайна сила й енергiя.

Довго спiвав бандурист, воскрешаючи перед слухачами героїчнi часи козацької сили й слави; усi стояли мов скам’янiлi, не пiдводячи голiв. Тим часом iз церкви вийшли останнi парафiяни. Рожевi вiдблиски вечiрньої зiрницi згасли, тихi сутiнки поволi почали спускатися з поблiдлого неба. До Гонти пiдiйшов титар i сказав, що батюшка просить його завiтати до нього на вечерю й спочити пiсля дороги.

Гонта стрепенувся; обличчя його одразу ж набрало люб’язного, свiтського виразу; вiн рушив за титарем, i через кiлька хвилин Петро побачив, як вiн вийшов з церковної огради в супроводi батюшки, ще молодого, повного сили, високого чоловiка, з загорiлим, смаглявим обличчям.

Люди теж почали розходитись; до Петра пiдiйшов диякон i запросив його на ночiвлю до свого приятеля.

— Там ти розпитаєш про все — i про дiвчину, i про Гершка, та й дорогу вiн добре знає, — додав диякон.

Петро пiшов за ним; господар хати, куди привiв його диякон, виявивсь вельми гостинною й балакучою людиною. Розпитавши Петра, вiн пригадав, що через їхнє село справдi проїжджав рудий єврей iз старою єврейкою, але молодої гарної єврейки з ними не було. А про дорогу вiн сказав йому, що одна веде просто з Турової до Великої Лисянки, друга ж iде на пiвдень, i цiєю дорогою можна проїхати й на Бар, i на Вiнницю, й на Умань. Од цих вiдомостей Петро впав у глибокий розпач; було ясно, як божий день, що коли Гершко не повернувся найкоротшою дорогою в Лисянку, то далi знайти його слiди вже немає нiякої надiї. Дорога розгалужувалася по таких вiддалених напрямках, а з часу Гершкової втечi минуло так багато часу, що тепер тiльки якесь чудо могло вiдкрити те мiсце, куди сховався орендар. Петро зрозумiв, що йому лишається тепер здатися на волю божу. Вiн зайшов дiзнатися про своє наболiле ще в кiлька хат i до корчми, i скрiзь була одна й та сама вiдповiдь. Повернувшись до хати, Петро не сказав нiкому й слова, а мовчки лiг, повернувшись обличчям до стiни. До самого ранку пролежав вiн отак i тiльки тодi поринув у важкий сон.

Прокинулися приятелi досить пiзно, вже люди були всi у церквi, коли вони сiли за раннiй снiданок. Пiдкрiпившись i подякувавши господаревi за гостиннiсть, Петро й диякон подалися далi прямим шляхом на Лисянку.

Не встигли вони од’їхати й пiвтори версти од села, як до них долинув тривожний дзвiн.

— Що це, до служби божої? Нi, не схоже, — здивовано промовив диякон i, осадивши коня, уважно прислухався до звукiв, що долiтали здалека. А вони ставали дедалi настiйливiшi й тривожнiшi. Вони нiби кричали, волали й благали про допомогу.

— Нi, брате, це не до служби, — рiшуче сказав Петро. — Якесь нещастя трапилось… Це ж дзвiн на сполох!

— На сполох, так i є! Гей, хлопче, завертай коня! Через десять хвилин Петро й диякон знову були в Туровiй. Незвичайне сум’яття панувало в селi. Жiнки й дiти з голосним лементом бiгли до церкви; здалека чути було гомiн численного натовпу, тупiт коней, iржання, стукiт i тривожнi, волаючi звуки надтрiснутого дзвона, що сповiщав про якесь нещастя…

— Гей, жiнко, молодице! Та постривайте ж, скажiть, що трапилося? — силомiць зупинив диякон за рукав сорочки жiнку, що кудись бiгла.

— Ой нещастя, дядечку, остатняя година! — скрикнула жiнка, заливаючись слiзьми. — Пан офiцiал приїхав з жовнiрами одбирати церкву нашу! — I, вирвавшись, вона побiгла далi.

— Он воно що! — пробурмотiв диякон, i обличчя його почервонiло вiд гнiву. — I сюди вже з’явилися!

Вiн рвонув коня за повiд, кiнь став дибки й вихором помчав вулицею. Петро не вiдставав вiд диякона; серце його так колотилося, що, здавалось, ось-ось вирветься з грудей. Випереджаючи юрби людей, що бiгли з плачем i зойками, мчали вони вулицею i за кiлька хвилин вискочили на майдан, де стояла церква. Перед ними постала страшна картина. Весь цвинтар,.вчора ще такий тихий i сумний, був затоплений тепер гамiрливою юрбою схвильованого люду. Перед входом до церковної огради стояла запряжена четвериком коней колимага, в якiй сидiли два ксьондзи.

Бiля колимаги стовбичив ще третiй ксьондз, молодий i сухорлявий, з блiдим, безкровним обличчям. Бiля ворiт двоє дужих жовнiрiв держали за руки священика, якого вчора мигцем бачив Петро. За колимагою вишикувалась лава кiнних жовнiрiв.

— У, i цей собака, протопоп Гдишицький, тут! — пробурчав диякон, показуючи на чорного ксьондза. — Стривай, поквитаємося, дасть господь!

— А то хто ж з ним поруч? — спитав пошепки Петро.

— То теж не кращий собака! То офiцiал унiатського митрополита, Мокрицький — лютий гонитель благочестя.

— Хто ж їм дав жовнiрiв?

Але Петрове запитання було заглушене рiзким голосом Мокрицького.

— Так що? Ти пристаєш на унiю?

— Нi, — твердо вiдповiв священик, дивлячись йому в вiчi. — Присягався на благочестя!

— На благочестя? — перебив його Гдишицький. — На схизму, а не на благочестя!

— А чи знаєш ти, що чекає всiх схизматiв? — кричав ще верескливiшим голосом Мокрицький. — Та коли ви ще бунтуватимете й опиратиметесь, то не лишиться в вас на спинах i клаптя вашої бидлячої шкiри! Чуєте ви, тварюки, каналiї, проклятi хлопи! Якщо не присягнете менi зараз же на унiю, то не зостанеться в вас нi хат ваших, нi збiжжя, нi свитки на спинi! Та я вам придумаю таку кару, — вiн люто застукотiв палицею з дорогим набалдашником, — якої ще i в пеклi не запасли для вас! Чуєш ти, — знов закричав вiн до священика, — кажу тобi, присягай зараз же на унiю i приводь до присяги свою хлопську паству, а нi, то…

— Не зраджу вiри своєї i не введу в спокусу нi єдиного вiд малих сих! — вiдповiв тим же твердим голосом священик. Мокрицький позеленiв увесь.

— Востаннє наказую тобi: служи мшу! — верескнув вiн i аж пiдскочив на мiсцi.

— Убий, але служити за твоєю римською вигадкою не буду! При цих словах очi Гдишицького лиховiсне блиснули.

— Собака! — люто закричав вiн i кинувся на священика.

— Давай ключi вiд церкви! Ти тут бiльше не пiп!

— Зв’яжiть його, з ним ми розправимося по-свойому! — крикнув Мокрицький жовнiрам.

Тi миттю виконали його наказ.

— Ось ваш ксьондз, — сказав вiн, звертаючись до селян. — Пан Вишницький; я благословив його й видав йому абсолюцiю, а пан колятор i патрон вашої церкви хорунжий Голембицький видав йому презент; слухайтеся ж вашого ксьондза i корiться йому. Вiн одслужить вам зараз мшу, i вiд сьогоднi церква ваша переходить в унiю. Де ключi? — обернувся Мокрицький до священика.

— Не дам ключiв i не пущу в храм унiата. Найяснiший круль дозволив нам держати в себе благочестя, й ти не смiєш ламати його привiлей, — твердо промовив священик.

Та слово «круль» викликало вибух дикої лютi в ксьондзiв i жовнiрiв.

— Що? Круль видав тобi привiлей? — закричав Мокрицький, вискакуючи з екiпажа. — Та якщо круль видав вам такi привiлеї, то йому за це…

— Де ж ключi? Кажи! — знову крикнув вiн.

— Не скажу! — спокiйно вiдповiв священик, i обличчя його спалахнуло такою непохитною рiшучiстю, що Мокрицький посинiв од шаленства.

— Не скажеш, не скажеш? — заверещав вiн, тупаючи ногами й бризкаючи слиною. — Постривай же, не так ти в мене заговориш! Гей, панове, всипте йому сто бар-бар!

При цих словах натовп сколихнувся, над ним сплеснув крик жаху.

— На бога! Зглянься, пане! — почувся один загальний вигук. Жовнiри пiдхопили священика пiд руки й поволокли його по землi; але в цей час пролунав розпачливий зойк, натовп розступився i на майдан вибiгла гарна молода жiнка.

— Матушка! Матушка! — почулося звiдусiль. Побачивши, що жовнiри тягнуть її чоловiка, матушка кинулась їм навперейми i, вчепившись одному з них у руку, почала з зусиллям виривати його.

— Пустiть, на бога! Рятуйте! Пане офiцiале, згляньтеся! Порятуйте! — кричала вона, задихаючись.

— Одтягнiть геть вiдьму! — крикнув Гдишицький, звертаючись до жовнiрiв.

— Хе-хе! Ось я тебе порятую й помилую, красуне! — вигукнув один iз жовнiрiв i, зiскочивши з коня, пiдбiг до дружини священика, обхопив її за стан рукою, перекинув собi через плече й потяг набiк.

Вiн зробив це так швидко, що жiнка не встигла опам’ятатися, як опинилася в його мiцних руках.

— Пусти, собако, жiнку! — заревiв, як дикий звiр, диякон, розпихаючи юрбу, i кинувся на жовнiра.

Петро хотiв був кинутись за ним, та натовп, розступившись, одштовхнув його у другий бiк. Коли ж вiн виїхав з нього, то мiж дияконом i жовнiром кипiла справжня боротьба, але жiнки вже не було: скориставшись несподiваним нападом, вона вислизнула й зникла в натовпi. Жовнiри, якi тягли священика, зупинилися, чекаючи кiнця цього єдиноборства.

У вулицях, за майданом, почулися знову жiночi крики й зойки…

— Чого ж ви стали? — закричали Мокрицький i Гдишицький. — Тягнiть його!

— Прощай, жiнко! Прощайте, дiти! Стiйте мiцно! — крикнув батюшка. Ми пропускаємо подальшу сцену дикої розправи над священиком, старим титарем i над двома десятками парафiян. Жертви мовчали… Нi крику, нi стогону не вирвалося з їхнiх уст. У натовпi, що юрмився навколо церкви i досi стояв мовчки, понуро, починало закипати глухе хвилювання. Учорашнiй жебрак на дерев’янцi стояв тепер перед юрбою на двох здорових ногах i про щось палко кричав, вимахуючи милицею i показуючи нею на жовнiрiв та ксьондзiв; недалеко вiд нього Петро помiтив вогненну чуприну диякона i його волохатий закривавлений кулак, що високо пiдiймався над юрбою. Єдиноборця вже з ним не було: вiн лежав пiд ногами юрби, весь облiплений темно-червоною багнюкою…

Петро вдарив коня пiд боки ногами й хотiв був кинутися до диякона, але натовп вiдтiснив його так, що йому треба було проскакати через майдан, оточений жовнiрами.

— Гайдамаки! — блискавкою майнула думка в Петра. Вiн повернув коня й помчав стрiлою по безлюдних вулицях села.

За загальним галасом не можна було розiбрати, що кричали диякон i жебрак на дерев’янцi, але глухе ремство, що знялося в натовпi, почало швидко зростати й перетворюватись на грiзний рев. То там, то там, як сплески пiни в бурхливому морi, почали пiдiйматися стиснутi кулаки, палицi… Гнiвнi крики виривалися з загального гомону, здавалося, бракувало тiльки одного слова, однiєї iскри, щоб натовп цей люто кинувся на мучителiв.

Нараз десь iззаду пролунав крик:

— Пан, пан їде!

Над натовпом одразу запанувала тиша, та лиховiсна тиша, яка завжди буває перед страшною бурею… Навiть екзекутори припинили тортури. Усi повернулися в той бiк, звiдки почувся крик, i застигли в нiмому чеканнi. До майдану наближався на вороному конi в пишному убраннi вершник — хорунжий Голембицький, наречений дочки лисянського губернатора. Поява цього нахабного, жорстокого шляхтича не могла обiцяти нiчого доброго. Поруч iз шляхтичем їхав Гонта.

Обличчя його було непроникне, здавалося, нiхто не змiг би розпiзнати, що ховається за цими насупленими бровами, за цим стиснутим ротом, в цих темних, потуплених очах. За паном i Гонтою йшло кiлька челядникiв. Жовнiри миттю розступилися перед вельможним паном. Побачивши видовище, яке вiдкрилося перед ними, Гонта здригнув i вiдсахнувся. На якусь хвилину вiн утратив самовладання; обличчя його густо почервонiло, темнi очi блиснули страшним гнiвом, але то була тiльки одна мить — i знову обличчя Гонти набуло замкненого, непроникного виразу.

Шляхтича ж картина катування, навпаки, дуже потiшила. Вiн окинув увесь майдан задоволеним поглядом, i на обличчi його заграла весела посмiшка. Привiтавшись iз Гдишицьким, шляхтич промовив, презирливо мружачи очi:

— Що, навчаєте?

— Так, проше пана, маленька дисциплiна: лайдаки були надумали бунт учинити.

— Бунт?! — шляхтич нахмурився, i вродливе обличчя його одразу набрало жорстокого виразу, а в свiтлих очах спалахнув злий вогник. — Чому ж пан плебан одразу не послав до мене в двiр? Го, я б їм показав, що значить у мене сама тiльки думка про бунти!

— Розправились поки що й самi, а як потомляться нашi жовнiри, тодi попросимо панських челядникiв на допомогу. Лайдаки надумали лякати нас крулем! Видав, мовляв, їм привiлей на право держати благочестя!

— Круль? — шляхтич пiдвiв пиховито голову, брови його поповзли вгору, а губи скривилися в гоноровиту усмiшку. — А яке має право круль втручатися до моїх хлопiв? — промовив вiн, гордо похитуючись у сiдлi. — То є село князя Любомирського, а я його комiсар i посесор, отже, я тут пан, i суддя, i цiлковитий господар, а крулевi сюди втручатися — зась! Нехай видає привiлеї своїм стайничим i кухарям, а якщо надумає втручатися до наших пiдданцiв, то ми швидко вкоротимо йому руки.

— Насмiлюся доповiсти, що селяни цього села мають привiлей на право держати благочестя i вiд господаря їхнього, вельможного князя Любомирського! — промовив Гонта.

— Нiгди! — вiдрiзав шляхтич, iще пиховитiше пiдводячи голову. — Я нiколи не чув про такий привiлей.

— Священик цього села ще вчора увечерi казав менi про це.

— Бреше! Якби князь видав їм такий привiлей, вiн би менi сказав про це!

— Але, запевняю пана, я сам бачив його вчора на власнi очi. Шляхтич кинув на Гонту неприязний погляд.

— В такому разi цiкаво було б побачити його! Пан буде такий ласкавий, що покаже його менi?

— Вiн зберiгається в потайнiй скриньцi у настоятеля цiєї церкви, але де зберiгається — не знаю.

— Гей, розпитати його!

Жовнiри, якi били священика, почали його штовхати ногами; але нещасний мученик, незважаючи на це, i не поворухнувся; вiн нерухомо лежав ницьма.

— Ти що, не чуєш, про що вельможний пан тебе питає? — крикнув Гдишицький. Тiло нещасного судорожно здригнулося, але вiн не пiдвiв голови.

— А, удає мертвого, — вереснув шляхтич. — Пiдвести його, ми хутко оживимо! Три жовнiри насилу пiдняли важке тiло панотця; але вiн був непритомний, голова його безсило падала на груди, блiде, безкровне обличчя з заплющеними очима здавалося мертвим.

— Облийте його водою i дайте ковтнути горiлки, — порадив Гонта.

— Пан дуже турбується про здоров’я цього схизмата, — зауважив з тонкою усмiшкою Мокрицький.

— Я турбуюсь про те, щоб одержати вiд нього потрiбний документ! — вiдповiв незвичайно сухо Гонта.

Тонкi брови його ледь-ледь здригнулись, але обличчя залишилося таким же непроникним.

— Вiн говорить правду! — погодився господар. — Документ подивитися цiкаво… Води!

Батюшку облили водою, влили йому в горло трошки горiлки, i через кiлька хвилин вiн розплющив очi.

Гонта стояв, одвернувшись убiк; здавалося, вiн не мав сили пiдiйти й глянути в очi нещасному мучениковi.

— Ну ж, вацпане, спитай його! — рiзко звернувся до нього шляхтич. Гонта зробив над собою видиме зусилля й, пiдiйшовши до священика, промовив лагiдно:

— Панотче, я доповiдав пановi, що у вас є привiлей на вiльне додержання благочестя вiд самого господаря, князя Любомирського; але пан не вiрить менi без документа; треба б показати… а я не знаю, де вiн…

Священик заговорив у вiдповiдь так тихо, що Гонта мусив нахилитися до самого його вуха.

— Про що вiн шепче там? — нетерпляче перебив шляхтич.

— Вiн каже, що документ той закопаний у нього в скриньцi пiд грубою.

— Добути! — скомандував Голембицький, звертаючись до своїх челядникiв. Двоє з них притьмом кинулися виконувати наказ свого пана.

— Цiкаво подивитися, цiкаво! — промовив шляхтич, пiдкручуючи з якоюсь загадковою усмiшкою свої вуса й легко похитуючись у сiдлi.

За чверть години з’явилися челядники з маленькою скринькою в руках.

— Тут? — крикнув шляхтич до священика. Той мовчки нахилив голову.

— Ну, пане Гонто, вийми лишень i дай нам цей папiрець.

Гонта вiдкрив скриньку й витяг звiдти великий аркуш пергаменту з важкою iменною печаттю на шовковому шнурку.

У натовпi почувся якийсь непевний гомiн — чи то полегшенi зiтхання, чи то радiснi вигуки. Гдишицький i Мокрицький квапливо пiдiйшли до Голембицького.

В очах шляхтича майнув затаєний вогник. Вiн узяв папiр iз рук Гонти, уважно обдивився його й печать i сказав голосно:

— Справжнiй!

Потiм, пiднявши високо папiр, вiн голосно звернувся до селян:

— То на цьому паперi ви грунтуєте своє право дотримувати тут благочестя й опиратися унiї?

У вiдповiдь на це почулися зрадiлi, сповненi надiї голоси.

— Гаразд, гаразд! — сказав ще голоснiше шляхтич. — Ну, то ось же, дивiться! I одним порухом шляхтич розiрвав документ пополовинi.

— Що, не сподiвалися? Бачили? — кричав шляхтич, регочучи розриваючи документ на дрiбнi клаптики. — Нате ж, ховайте на спогад! — i кинув у натовп жменю дрiбно розiрваного пергаменту, а потiм, звернувшись до Гонти, зовсiм приголомшеного цiєю несподiванкою, додав хвальковито, з самовдоволеною усмiшкою:

— Що, пане, не сподiвався?

— Признаюся! — з зусиллям вiдповiв Гонта. — Вчинок смiливий!

— Для хлопа, а не для пана! — Голембицький змiряв Гонту зневажливим поглядом i, обернувшись до натовпу, закричав знову: — Слухайте ж ви, лайдаки, бидло, пся крев! Бачили, що сталося з вашим привiлеєм, те ж саме буде й з усiма вами, якщо опиратиметесь. А тому слухайте мене й корiться. Я ваш господар, патрон i колятор цiєї церкви, а тому моя над нею й над вами воля! Оголошую привселюдно, що церкву передаю у владу пана митрополита унiатського, i вам усiм наказую присягати зараз же на унiю! Ну, одчиняйте церкву!

— Не одчинимо! — почувся у вiдповiдь Голембицькому гучний голос диякона. — Не одчинимо й на унiю не присягнемо нiколи!

— Цо? — почервонiв шляхтич. — Та я вас закатую всiх. Але голос його перекрив вибух шаленого обурення натовпу.

— А, так ось ви як! — заревiв шляхтич, вихоплюючи шаблю. — На палю їх! Бийте всiх, i жiнок, i дiтейi

Жовнiри кинулися вперед. Почулися пострiли, крики, прокляття, зойки… Зав’язалася одчайдушна боротьба…

У маленьку церкву вели двоє дверей: однi, посерединi, призначалися для входу парафiян; другi, невеликi, боковi, одчинялися, власне, для батюшки й церковного причту.

На цi два пункти й спрямували всi свої сили нападники. Хоч кiлькiсть селян i перевищувала в кiлька разiв число жовнiрiв, та зате тiльки в дуже небагатьох iз них були шаблi й пiстолi, бiльшiсть же не мала нiякої зброї, крiм палиць, кiс та сокир. Жiнки з праниками, дiти з ожогами2 кидалися на жовнiрiв; однак напад їхнiй не завдавав великої шкоди кiнним жовнiрам; вони виривали з натовпу дiтей, пiдколювали їх списами, пiдкидали в повiтрi, топтали кiньми, волочили жiнок за коси по землi… Але все це тiльки посилювало озлобленiсть юрби. Мов розлюченi левицi, кидалися жiнки просто пiд копита коней, впивалися зубами їм у шиї, стягали вершникiв i, поваливши їх на землю, добивали важкими праниками, камiнням i всiм, що потрапляло пiд руку, дiти допомагали їм.

— Рубайте їх, панове! Не бiйтеся! За мною! — командував диякон, розмахуючи важкою довбнею i завдаючи нею смертельних ударiв ляхам.

— Не довго вже їм глумитися над нами! Скоро почепимо їх усiх на гiлляки в лiсi! Так, жiнки, так, за мною! Ще, ще натиснiть, i ми проженемо це падло!

На других дверях керував обороною вчорашнiй жебрак на дерев’янцi; товаришi його старанно допомагали йому в цьому.

Запаленi їхнiм прикладом, селяни героїчно вiдбивалися од нападу.

— Кусаються, собаки! — прошипiв шляхтич. — Постривайте ж! Нехай скаче хто-небудь негайно в замок, щоб з’явилася сюди вся моя команда i вся челядь!

Потiм вiн пiд’їхав до священика, який лежав на землi, й почав допитуватися, де той сховав церковний скарб. Коли ж священик сказав, що в нього немає нiякого церковного майна, Голембицький звелiв пекти його вогнем.

Челядники пiдняли панотця, вiн зiбрав останнi сили й з простягнутими до натовпу руками крикнув на весь голос:

— Братiє, не пiддавайтесь, Христос, розп’ятий за нас, — благословення ваше!

— Смерть ляхам! Рятуймо панотця! Не допустимо до кари! — пролунали кругом голоснi крики.

Частина натовпу кинулась боронити священика; зав’язалася боротьба з челяддю.

За допомогою Гдишицького й самого Голембицького селян через хвилину вiдбили, багато хто з них упав з розчерепленою головою; ляхи почали брати гору.

Але селяни вiдчайдушне оборонялися.

Голембицький почав уже втрачати терпець.

— Пся крев! Огризаються! — шипiв вiн, кусаючи вiд досади губи.

— Та ми їх заспокоїмо за пiвгодини! — сказав зi зловiсною посмiшкою Гди-шицький. — На двоє слiв, пане!

Голембицький од’їхав убiк i нахилився до Гдишицького. Той почав нашiптувати йому щось на вухо, i в мiру того, як нашiптував Гдишицький, обличчя Голембицького розквiтало посмiшкою.

— Досконало! — вигукнув вiн. — Хитро й забавно! Присягаюся, з пана протопопа мiг би вийти чудовий вояка! Ха-ха-хаї От розсатанiє бидло! Пан офiцiал згоден?

— О, звичайної Я зараз доповiм його милостi. Гдишицький пiдiйшов до Мокрицького й почав йому щось тихо говорити. Його слова викликали в Мокрицького задоволення так само, як i в Голембицького.

— Пречудове, — засмiявся вiн. — Присягаюся перуном, це буде цiкаве видовище!

— В такому разi поспiшаймо, панове!

— Ми з паном протопопом пiдемо в атаку, а пан офiцiал усе зробить сам.

— О, нехай пан хорунжий не турбується!

— До зброї ж, панове! — гукнув iз смiхом Голембицький i, в супроводi юрби своїх челядникiв, кинувся на головний вхiд церкви. А Гдишицький з десятком жовнiрiв, якi ждали наказу, подався до бiчних дверей.

Нападники, пiдбадьоренi тим, що прибуло пiдкрiплення, накинулись на селян з новою силою; але цей натиск тiльки посилив завзяття селян, якi обороняли свою убогу церкву.

Зав’язалась шалена боротьба.

Не зважаючи нi на шаблi, нi на списи, жiнки кидалися на жовнiрiв i, пронизанi списами, падали тут же пiд копита коней.

Хоч вони були цiлком безоружнi, вiдчай робив їх страшними; дiти не вiдставали од матерiв; старшi кидалися на нападникiв, меншi з лементом чiплялися за їхнi руки.

Жебраки й диякон запалювали юрбу. Уже на обличчi диякона красувалося кiлька кривавих рубцiв, але вiн не помiчав нiчого й люто кидався то в той, то в другий бiк, махаючи важкою довбнею, i скрiзь, де вiн з’являвся, закипала ще запеклiша боротьба.

Але й жовнiри не вiдступали. Через те, що сталевий шолом, кольчуга й гарячий кiнь робили Голембицького майже недосяжним для ударiв селян, вiн з шаленою люттю нападав на безоружних, топчучи жiнок i дiтей, врiзуючись шаблею в натовп.

Гдишицький не вiдставав вiд нього. Боротьба тривала з рiвними шансами для обох сторiн. Крики, зойки, прокльони, iржання коней, брязкiт шабель — все це змiшувалось в якомусь оглушливому гвалтi.

У цьому пекельному вирi, що клекотiв навколо церкви, нiхто з селян не помiтив, що молодий ксьондз, привезений офiцiалом, в супроводi десятка челядникiв Голембицького зник з майдану.

Боротьба тривала… Коли нараз у юрбi селян пронiсся сповнений жаху крик:

— Вдерлись до церкви! Служать!

Цей крик викликав збентеження серед селян.

— Звiдки? Як?! — пролунали розпачливi вигуки.

— Пiдкопались i влiзли! — кричали крайнi.

— Що робити? Рятуйте!

— Собаки! — заревiв диякон, кидаючись iз своєю довбнею до пiдкопу. Частина людей, якi охороняли головний вхiд у церкву, кинулась за ним. Коло мiсця пiдкопу вже хвилювався натовп.

Пiдкопатися пiд церкву було, мабуть, зовсiм не важко: пiдлога її трималась на дерев’яних стояках, якi зовнi, попiд стiнами, аж до землi, були оббитi дошками й приваленi камiнням; поодкидати камiння й пробити поточенi, гнилi дошки було справою кiлькох хвилин; навколо великого пролому в стiнi валялися трiски й камiння.

— Забивай пролом! — закричав гучним голосом диякон; червоне обличчя його було страшне в цю хвилину, нiздрi широко роздувалися, голубi очi здавалися бiлими од гнiву, який душив його. Руде волосся стояло круг голови вогненним ореолом. — Забивай пролом! — кричав вiн, розмахуючи своєю страшною довбнею. — А ви не допускайте ляхiв до дверей; якщо вони вiдняли в нас церкву, то не дiстанеться ж вона їм! Несiть сюди вогню, хмизу, соломи! Нехай горить, як остатня наша свiчка господу богу!

— Вогню! Вогню! Не вiддамо їм церкви! — пiдхопили всi. Багато хто кинувся в сусiднi хати. Жовнiри помчали їм навперейми. Натовп змiшався, однi побiгли допомагати товаришам, другi до обложених дверей, третi до пiдкопу. Звiдусiль почулися крики:

— Ляхи перемагають! На допомогу! Рятуйте!

I серед цих тривожних вигукiв вирiзнялися радiснi викрики ляхiв.

Коли несподiвано через увесь майдан прокотився страшний крик:

— Гайдамаки!

На мить усi зупинилися — i нападники, i обложенi, пильно оглядаючись навколо.

Широкою вулицею села, що виходила просто на майдан, мчало щодуху чоловiк п’ятдесят озброєних вершникiв; конi летiли з такою швидкiстю, що копита їхнi ледь торкалися землi, довгi гриви маяли на вiтрi. Поприпадавши до кiнських ший, вершники, здавалось, зрослися з ними; грiзнi покрики їхнi стрясали повiтря. Мов чорна хмара, мчали вони, наганяючи на всiх жах.

Коли Голембицький побачив гайдамакiв, обличчя його вкрилося смертельною блiдiстю, очi зупинилися, нижня iуба одвисла.

— Бери, пане, пiд свою руку загiн, а я поїду по пiдмогу, — насилу промимрив вiн до Гонти й, давши коневi остроги, полетiв стрiлою в протилежний бiк.

Гдишицький i Мокрицький вмить скочили на коня, що стояв поблизу, й помчали за ним. Усi жовнiри, якi були на майданi, кинулися хто куди.

— Гайдамаки! — радiсно закричав диякон, потрясаючи довбнею й кидаючись уперед. — За мною ж, панове, тепер уже цi мосцьпани не втечуть од нас! Ловiть перш за все отих ксьондзiв на кобилi.

Захоплений крик прокотився по натовпу, всi кинулись за дияконом; та ляхiв уже було мало на майданi. Лишилися на мiсцi тiльки пораненi, та Гонта стояв посеред майдану з радiсним, трiумфуючим обличчям.

За мить увесь майдан заповнили гайдамаки; селяни оточили їх гамiрливим натовпом.

— А де ж ляхи? Кинулися врозтiч? — спитав передовий гайдамака, отаман Неживий, осаджуючи вкритого милом вороного коня.

— Далеко не втекли, пане отамане, — вiдповiв диякон, виростаючи перед отаманом.

— Летiть же, хлопцi, доганяйте тхорiв та винишпорте все навколо. I тут чи не знайдеться хто! — скомандував Неживий.

— Є, лишився в церквi ксьондз та десяткiв зо два ляшкiв, — вiдповiв диякон.

— Попались мишi! Тягнiть їх сюди та паль, вогню, лози наготуйте!

— А тут ще один, мабуть, iз значних, — почулося за спиною отамана, i двоє гайдамакiв пiдвели до нього Гонту.

— Попався, ляшку? — зустрiв його отаман зловтiшною посмiшкою. — Ну, тепер же ти менi даси вiдповiдь за всiх.

— Не лях я, а православний козак, сотник уманської надвiрної команди Iван Гонта, а тому менi нема за кого вiдповiдати, — промовив твердо й упевнено Гонта.

— Га, Гонта? Чули, чули — преславне iм’я! — вигукнув iз саркастичним реготом Неживий. — Православний козак i служить сотником надвiрної команди в пана католика, щоб допомагати йому ловити й мучити своїх же братiв, останнiх захисникiв цих нещасних людей?! Такi пси гiршi за проклятих ляхiв та унiатiв, i немає їм гiдної кари на землi!

Обличчя отамана густо почервонiло, очi налилися кров’ю.

— Гей, лози, вогню й паль сюди! — гукнув вiн, пiдводячись у сiдлi. — Ух, i справимо ж бенкет! Вiдплатимо їм за всiх i за все!..

Слова отамана вразили Гонту, мов грiм. Коли вiн почув, що наближаються гайдамаки, йому й на думку не спало тiкати, навпаки, звiстка про їхню появу сповнила його серце радiстю, бо вiн знав, що гайдамаки нiколи не чiпають своїх i завжди подають допомогу братам. Не раз йому доводилось зустрiчатися з ними, i багато було в нього серед них приятелiв i знайомих, i нараз — такий несподiваний кiнець! Усе це так вразило Гонту, що вiн навiть нiчого не вiдповiв отамановi. Та й що вiн мiг вiдповiсти? Виправдуватись? Нiхто б не повiрив йому! Просити пощади — нiхто б не змилосердився! Тiкати, — але тепер уже й польова миша не втекла б з майдану, та й власна гордiсть не дозволила б йому це вчинити. Зоставалося скоритися своїй долi й прийняти смерть, яка заскочила його так зненацька i так безглуздо.

— Ну що ж, катуй i свого, — промовив вiн нарештi, гордо кидаючи на Неживого сповнений зневаги погляд. — Досi ми знали, що гайдамаки служать оборонi православних од ненависних ляхiв; а тепер знатимем, що гайдамаки, як розбiйники, катують кожного, хто попадеться, хоч i свого!

— Свогої — злобно перебив його Неживий. — Ха-ха-ха! Оце так свiй! Од таких своїх ще гiрше трiщить наша шкiра!

— Ти можеш катувать мене, бо я тепер у твоїй владi, а ганьбити не смiй, — вiдповiв Гонта похмуро, i в очах його блиснув недобрий вогник. — Ще од моєї руки не трiщала нiчия шкiра: я фундатор святої церкви й оборонець благочестя!

— Га, оборонець! А до панiв у надвiрну мiлiцiю ти чого пiшов? Щоб обороняти благочестя наше?

— Я служу в князя у мiськiй мiлiцiї як оборонець Уманi, не бiльше!

— Ха-ха-ха! Спiвай пiснi кому хочеш, а мене не одуриш! Зв’язати його й поставити коло нього сторожу.

Гайдамаки скрутили Гонтi за спиною руки й одтягли його набiк. Петро, стоячи за кiлька крокiв вiд Неживого, чув цю розмову; щось вабило його серце до Гонти, а тому страшна i, як йому здавалося, несправедлива ухвала отамана вразила й дуже засмутила його. Не знаючи, як i чим допомогти козаковi, Петро безпорадно озирався навколо, коли нараз перед ним виросла велетенська постать диякона.

— Здоров, пане-брате! — промовив вiн, плеснувши Петра закривавленою рукою. — Це ти привiв наших?

— Я!

— Оце добре! Коли б не вони, то ми б телiпалися вже тут на мотузках! I як у такому пеклi ти вчасно згадав про це? Ех, брате, i чого тобi потiти за плугом? До нас би йшов! Був би з тебе добрий козак!

Петро зашарiвся.

— Їй-богу, плюнь на все! Де наше не пропадало! — провадив далi диякон. — Що, згода?

— Про це потiм, — ухильно вiдповiв Петро. — А ти вже чув: пан отаман звелiв зв’язати Гонту й намiряється закатувати його?!

— Так йому, собацi, й треба!

— Що ти! — перебив його Петро. — Та вiн же наш!

— Ге, наш! Знаємо ми таких наших! — Диякон махнув рукою й пiшов далi. Тим часом гайдамаки й селяни швидко виконували наказ Неживого: церкву оточили подвiйним рядом сторожi, iз закиданої ями витягли священика, який уже ледве подавав ознаки життя, й однесли в одну з сусiднiх хат. Нещасних селян, засiчених катами, попiдводили, й тих, котрi ще були живi, однесли набiк, де їх заходилися приводити до пам’ятi; мертвих же, — а їх була бiльшiсть, — поклали на церковному цвинтарi. Очистивши майдан, гайдамаки взялися до роботи. Забили в землю цiлий ряд гострих паль, розпалили кiлька вогнищ, поставили шибеницю.

I ще не встигли вони скiнчити свої приготування, як почали повертатися тi, що кинулися наздоганяти жовнiрiв. Незабаром на майданi зiбралася сила людей.

— Ну що, хлопцi, всiх переловили? — спитав їх Неживий.

— Нi, батьку! — вiдповiли ватажки кiлькох загонiв, якi вiдрядженi були в рiзнi напрямки. — Багатьох пiймали, а багато й повтiкало.

— Ну, а ксьондзи i пан?

— Саме їх i не впiймали, десь поховалися. Винишпорили скрiзь!

— Ех ви! — Неживий махнув рукою. — Не гайдамачити вам, а пiр’я дерти в запiчку. З-пiд самого носа тiкали, гаспиди, а ви й не догнали! Самих би вас повiшати отут перед добрими людьми!

Мовчки стояли вони похнюпившись i слухали грiзнi слова отамана, коли раптом у заднiх рядах гайдамакiв, що оточували майдан, почувся рух i вiтальнi вигуки.

Петро оглянувся й побачив, що на майдан виїхав якийсь значний запорожець, оточений козаками.

Зiркi Петровi очi одразу впiзнали в ньому Максима Залiзняка. Серце його радiсно забилося.

— Залiзняк! Ось хто дасть усьому лад i пораду!

Усi одразу впiзнали Залiзняка. Шапки злетiли вгору, i натовп загомонiв вiтаннями.

Майданом поволi їхав верхи на конi Залiзняк, уклоняючись на всi боки селянам i гайдамакам, якi махали йому шапками. Доїхавши до середини майдану, вiн злiз з коня, пiдiйшов до Неживого й тричi поцiлувався з ним, а потiм обернувся до гайдамакiв i гучним голосом промовив до них:

— Здоровi були, дiтки! А що поробляєте?

— Сiємо, батьку! — вiдповiло йому зразу багато голосiв.

— Сiєте! Час уже й жати: жито виколосилось!

— Та ось i жнемо потрошку.

— Це не жнива, а прополювання! Треба всiм у ряд ставати та разом з божою помiччю.

— Ми готовi. Починай, батьку, зажинки! — загомонiли на вiдповiдь радiснi голоси.

— I почнемо! — голосно промовив Залiзняк, обводячи натовп орлиним поглядом. — Треба тiльки благословитися та серпи нагострити…

— Гострi! Всяке стебло перехоплять! Ось тут наскочили на будяки — вирвали.

— З корiнням?

— Ге, ось в тiм-то й бiда, що хлопцi гав наловили, — понуро сказав Неживий. — Одного ксьондза з челяддю тут, у церквi, застукали, ну, оно й оточили сторожею, — вiн показав на церкву. — А всi ляхи, що на майданi були, тiльки-но почули тупiт наших коней, кинулися навтiкача… А поперед усiх тiкав пан хорунжий. Ну, мої хлопцi полетiли навперейми, ловили, ловили, та головних i не впiймали.

— А хто тут був?

— Офiцiал митрополита унiатського Мокрицький, протопоп Гдишицький i пан комiсар тутешнiй, хорунжий Голембицький.

— Ге, дiти, шкода, та ще й дуже! — скрикнув Залiзняк i кинув вiд досади шапку на землю.

— Та цей же Мокрицький i Гдишицький найлютiшi вороги нашi й гнобителi, а Голембицький — хоч i молода шельма, та вредна! От їх би сюди на палi! Ех, ви! Щоб таких гадин з рук випустити!

Гайдамаки нiяково мовчали.

— Та вони зараз же наберуть у сусiднiх панiв замкових команд i налетять сюди на розправу, — говорив Залiзняк. — Голембицький той боягуз, а Гдишицький та Мокрицький лютiшi за найлютiшого звiра, їм би тiльки пiдмогу, то вони помстяться!..

— Ой батечку, що ж нам робити? Порятуй! — заговорили селяни, проштовхуючись крiзь ряди гайдамакiв i виступаючи наперед.

— А що ж ви думали тодi, як вступали в боротьбу з ляхами та ксьондзами? Адже те, що повтiкали ксьондзи, нiчого не мiняє. Однаково всiх би ляхiв ви не передушили, хтось би утiк та й переказав кому слiд; а коли б навiть i нiхто не втiк, то офiцiал митрополита унiатського не голка, одразу б кинулися шукати його. Ну й вiддячили б вам…

— Що ж нам робити, батьку, як вiдстояти церкву? Як урятувати себе?

— Ось поїдете ви — i налетять пани.

— Ой налетять, як вороння на падло!

У натовпi почулися зiтхання, стогiн i зойки.

— Ой пропали ж ми, пропали навiки! — заголосили жiнки.

— Слухайте ж! Якщо хочете моєї поради, то не плачте й не голосiть, а слухайте мого слова! — пiдвищив голос Залiзняк, i всi навколо замовкли.

— Хоч би ми тут зосталися й зимувати з вами, то церкви вже вам не вiдстояти! Самi знаєте, коли в нiй ксьондз одслужив мшу, — церква вже прилучена до унiї.

— Що ж, батьку, невже нам вiддати її ляхам? — почулися з натовпу несмiливi голоси.

— Спалити! — бовкнув диякон, гнiвно стрiпуючи своєю розкудланою головою. — Якщо не нам, то й не їм! Залiзняк озирнувся в його бiк.

— Правдиве слово: спалити церкву та й спекти в нiй проклятих ляхiв, якi зазiхнули на наш убогий храм… Не тужiть, дiти, настане час, — а вiн уже близько, — i засяють на нашiй землi сотнi й тисячi благочесних церков.

— Правда, батьку! Добре! Слушно! Спалити церкву! Не вiддавати ляхам! — закричали кругом гайдамаки.

— А вам, дiти мої, — провадив далi Залiзняк, звертаючись до селян, — скажу я коротко: якщо хочете дожити до того щасливого часу, коли Україна виб’ється з-пiд лядської кормиги, то йдiть до нас у байраки й лiси. Що вас тут чекає? Налетять ляхи: половину з вас перекатують, поглумляться з жiнок, а другу половину, потрiбну їм для обробiтку землi, повернуть у таку неволю, що її не знесли б i воли пiд’яремнi. Тому, кажу вам, iдiть до нас! Вже увiрвався терпець по всiй Українi. Усi вирiшили або вмерти, або звiльнитися од ляхiв i запанувати в своїй хатi. Запорожцi пiднялися, звiдусiль збираються брати, i сором, i ганьба тому, хто не стане на оборону вiтчизни в цей час!

— Орел! Слово сказав, як у око влiпив! — перебили Залiзнякову мову вигуки гайдамакiв.

— Тому, кажу вам, — провадив Залiзняк, — iдiть у замок; в замку є запас зброї. Берiть звiдти що треба, озброюйтесь, берiть усе своє добро i — гайда до нас у лiси, а там, як прийде час, — у загони, i вперед, на визволення вiтчизни!

— А нашi жiнки й дiти? Хто ж боронитиме їх? — заговорили селяни, що стояли попереду.

— З собою берiть! Тут їм смерть або ганьба, i нiхто не змiг би їх оборонити. Сховаємо їх у лiсах чи переправимо на лiвий берег, а як мине буря, тодi вони спокiйно повернуться у свiй визволений край.

— Згода! Так, батьку! З тобою! Наказуй, що робити! — вiдповiли в один голос селяни.

Залiзняк узявся порядкувати. Вiн одiбрав найкмiтливiших iз гайдамакiв i наказав їм розташуватися на вiдстанi п’яти верст навколо села на сторожi, частину послав разом iз селянами в замок, решту залишив на майданi, для остаточних розпоряджень.

— Ну, пане отамане, а що робитимемо з цим падлом? — звернувся до Залiзняка Неживий, коли останнi накази було вiддано i гайдамаки з селянами подалися в рiзнi боки.

— А що ж, не варто на них часу гаяти, повiсити усiх, та й годi!

— Мабуть, що й так! — погодився Неживий. — Тiльки є тут у мене один, з ним так кiнчати шкода… I заслужив вiн бiльшої кари, та й розпитати його про дещо можна!

— А хто такий?

— Уманський сотник Гонта.

— Гонта? Уманський православний козак?

— Авжеж, православний слуга католика! Таких клятих перевертнiв треба ще гiрше катувати, анiж самих ляхiв.

— Нi, ти цього не кажи! — заперечив Залiзняк. — Iншi — правда, перевертнi — запроданцi лядськi, а Гонта — нi. Я багато вже чув про нього й давно стежу за ним. На нього можна покластися, душею вiн наш!

— А тiлом лядський?

— Головне, друже, душа.

— А якщо душею управляє тiло?

— Тодi, брате, якщо у нього в черепку є хоч краплина мозку, — а всi кажуть, що розумний вiн, як сам Соломон, — то, кажу тобi, само тiло пiдкаже, що пора вже душу до нас повернути.

— А якщо нi?

— Втратимо небагато! Що вiн може про нас розказати? Що бачив нас тут? Ну, так про це й без нього довiдаються ляхи. А якщо нам пощастить перетягти його на свiй бiк, то виграєм багато. Умань у всьому цьому краї найважливiше мiсто… За Гонтою стоять двi тисячi наших рiдних козакiв, якi всюди пiдуть за ним. Ти знаєш, що означає в дiлi перший успiх?!

— Твоя воля, пане отамане! — промовив Неживий, нахиляючи голову. — Роби, як знаєш.

— Гаразд! — Залiзняк потиснув йому руку. — Ти ж тепер кiнчай з цими недовiрками, а я пiду до Гонти. — Залiзняк повернувся й пiшов туди, де сидiв на землi Гонта iз зв’язаними руками й ногами.

Петро давно вже чекав цiєї хвилини й зразу ж пiдiйшов до пана полковника.

Залiзняк надзвичайно здивувався цiй зустрiчi.

— Петро? А як ти тут опинився? Покинув домiвку назавжди?

— Нi, пане отамане, — вiдповiв Петро. — Ще не назавжди: за твоєю порадою кинувся по допомогу.

— Як, невже, проклятий, насмiлився?

— В тiм-то й горе, пане отамане!

Залiзняк з глибоким обуренням вислухав Петрову розповiдь, пообiцяв ще раз навiдатися в село, передав уклiн Прiсi й, попрощавшись з парубком, пiшов до Гонти.

Гонта сидiв похнюпившись i не чув, як пiдiйшов до нього Залiзняк.

— Здоров, пане Гонто! — сказав голосно Залiзняк. Гонта здригнувся й пiдвiв голову.

— Здоров! — вiдповiв вiн коротко, здивовано глянувши на незнайомого козака.

— Багато чув я про тебе, пане Гонто, i давно хотiв познайомитися, але не було нагоди, та ось привiв бог.

— Ну, невдалу ж ти вибрав хвилину, — вiдповiв з кривою посмiшкою Гонта. — Не можу подарувати тобi багато часу… а втiм, сiдай, поговоримо: з добрим чоловiком i перед смертю поговорити любо, а зустрiнемось на тому свiтi колись i закiнчимо бесiду.

— Бог з тобою, пане сотнику, я прийшов наказати, щоб розв’язали тебе. Отаман не знав тебе, але я поручився, i вiн повертає тобi свободу. Гонта глянув з подивом на Залiзняка.

— Гей, хлопцi, розв’яжiть пана сотника й принесiть йому назад його зброю! Гайдамаки, якi стерегли Гонту, вмить виконали наказ Залiзняка. Гонта розправив плечi й пiдвiвся на ноги. Подив змiнився на його обличчi виразом найщирiшої радостi й подяки.

— Ху, ти, — промовив вiн, вiддихуючись. — А я вже й надiю втратив! А знаєш, брате, приємно вдруге на свiт народжуватись! Ха-ха! Одначе я тобi й не подякував, спасибi, друже! — вiн з почуттям потиснув Залiзняковi руку. — Спасибi! Тiльки от, даруй, пане-брате, не знаю нi iменi твого, нi прiзвища.

— Максим Залiзняк.

— Залiзняк? — Гонта здивовано вiдступив на крок. — Залiзняк? То це ти Максим Залiзняк?

— Я самий, а ти, мабуть, гадав, що вiн на лисого дiдька схожий?

— Ну, спасибi ж тобi, пане-брате! — з щирим почуттям промовив Гонта, ще раз потискуючи Залiзняковi руку. — Нехай господь i менi подарує нагоду колись вiддячити тобi!

— За цим дiло не стане! — весело вiдповiв Залiзняк. — Настають такi часи, коли, може, не одну сотню дукатiв пообiцяють за мою голову ляхи й не одну шибеницю приготують для мого тiла. То в разi чого… гм… якщо тобi трапиться стерегти мене, може… випустиш… Га?

Гонта опустив голову, й густий рум’янець виступив на його смаглявих щоках.

— Ну, та що там ще загадувати, — провадив весело Залiзняк, поклавши руку на плече Гонти. — Ходiм лишень та краще вип’ємо чарку за твоє народження. Я ж тепер i сам не знаю, чи повитухою, чи хрещеним батьком тобi доводжусь. Гей, хлопцi, несiть нам найкращого меду з панського льоху!

Вiн обняв Гонту за стан i повiв майданом.

Через пiвгодини вони сидiли вже в просторiй хатi за накритим чистою скатертиною столом. На столi перед ними було розставлено хлiб, сир, сметану, яйця, два олов’янi пугари й дорогий срiбний дзбан, повний темного запашного меду.

Коли вони попоїли, Залiзняк налив у пугари меду, подав один з них Гонтi й, цокнувшись, звернувся до нього з запитанням:

— Ну, пане сотнику, куди ж ти тепер подасися?

— Куди ж? До своєї сотнi, в Умань!

— Гм… — Залiзняк повiв бровою. — Ну, то я проведу тебе, менi теж по дорозi, а то коли б ти часом не попався знову гайдамакам. Налетiли вони хмарами, а вашого брата, надвiрних козакiв, ненавидять ще дужче, нiж ляхiв.

Залiзняк замовк на мить i пильно глянув на Гонту, Гонта понуро мовчав.

— Воно, правда, не можна вину класти на них за це, — провадив далi Залiзняк. — В той час, коли вони вiддають життя за вiтчизну, — ви одгулюєтесь пiд панською ласкою, служите ненависним гнобителям-ляхам!

Останнi слова Залiзняковi прозвучали особливо в’їдливо й презирливо. Гонта мовчав похнюпившись; на хвилину в хатi запанувало напружене мовчання.

— Тяжкi слова твої, пане полковнику, — заговорив нарештi Гонта, пiдводячи голову. — Багато в них правди, але багато й гiркоти зайвої, несправедливої… Не тiльки гайдамакам дорога вiтчизна, не тiльки в них болить за неї серце. Та не всi люди однiєї кондицiї. Добре йти в гайдамаки тому, в кого немає нiчого, крiм буйної голови, а в кого сiм’я?..

— Чим же заважає сiм’я? Хiба не було на Українi сiмейних козакiв?

— Козакiв, а не гайдамакiв, котрi гасають зграями, як вовки, лише для того, щоб помститися тому чи тому пановi! Пане полковнику, вони звитяжцi, i кожен з нас вважає їх за найславнiших дiтей вiтчизни, тiльки ж усякий чоловiк розумiє, що з їхньої помсти не вийде нiчого, крiм нових жертв.

Залiзняк нахмурився.

— Тому й не виходило досi нiчого, — промовив вiн гнiвно, — що не знаходилося того, хто об’єднав би їх усiх, а якщо знайдеться, тодi ця страшна сила обрушиться своєю жахливою помстою не на окремих панiв, а на всю Польщу, на весь її державний лад.

— Ех, пане полковнику, — вiдповiв, зiтхнувши. Гонта, — повiр менi, не тiльки тобi спадало це на думку, та батогом обуха не переб’єш: хоч би й усi гайдамаки об’єдналися, то нiчого б не вийшло, бо не той, пане-брате, тепер час.

— Чим же теперiшнiй час гiрший за попереднiй? Вiн кращий, — присягаюся, кращий у сто крат! — вигукнув Залiзняк i заговорив iз запалом, присуваючись до Гонти: — Послухай мене, остання година Польщi вже вдарила на небесах, i справедлива вiдплата за дику сваволю її панства вже ось-ось має звершитися. Над нею сидять три сусiди, й кожен тiльки й думає про те, який би урвати собi шматок. Ждуть тiльки нагоди, щоб кинутися.

— Але шляхта теж передбачає це i вже береться за розум: скрiзь укладаються конфедерацiї…

— А, їхнi конфедерацiї!.. Вони викличуть у країнi ще бiльше сум’яття, а сум’яття тiльки прискорить нашу справу. Терпiння народу вичерпалося — в нього немає нiчого: нi волi, нi хлiба, нi сiм’ї — нiчого, крiм душi, а голий дощу не боїться. Вiр менi, не сьогоднi-завтра зчиниться страшний заколот…

— I кому ми потрапимо пiд руку, той i забере нас, як бунтiвникiв?! — мовив з легкою iронiєю в голосi Гонта й пильно глянув на Залiзняка.

— Нi, пане-брате, — впевнено заперечив Залiзняк i, нахилившись до Гонти, заговорив пiвголосом: — Я скрiзь вештаюсь уже не один рiк. Все бачу, все чую, все винюхую, й нiщо не приховається од мене. Тисячi очей i тисячi вух дивляться й слухають за мене там, де нiкому й на думку не спаде зустрiти гайдамакiв. I ось що я скажу тобi: не сьогоднi-завтра Польщу розiрвуть i роздiлять сусiди-друзi, а разом з тим одiрвуть i нас i прилучать до котрогось iз сусiднiх панств. Подумай сам: коли дiстанемо ми бiльше свободи й прав, — чи тодi, коли одiрвуть нас з тими правами, з якими ми й зараз живемо в Польщi, тобто з правами пiд’яремної худоби, чи коли прилучимося ми самi з своєї волi, до кого захочемо, iз зброєю в руках?

Гонта мовчав. У хатi густiшали сутiнки.

Залiзняк говорив далi з наростаючим запалом:

— Не думай, що ми будемо тодi зграєю бунтiвникiв. Нi! Тут виросте страшна, грiзна сила. I тодi приєднаємося ми самi, до кого захочемо, i кожен прийме нас з радiстю пiд свiй протекторат. Скажи, кому кориснiше прийняти нас пiд свiй протекторат? Росiї!!! Половина нашого краю вже там, ми одної вiри, дiди нашi пiшли з одної землi, край наш принесе i берег Чорного моря, найважливiшого моря для Росiї, i бувалi, обстрiлянi, безстрашнi вiйська. Все це розумiють i там, — Залiзняк показав рукою на пiвнiч, — а тому й дадуть нам найбiльше прав i привiлеїв. А до кого нам найкраще прилучитися? До Росiї, i бiльше нi до кого! Там половина нашої розшарпаної вiтчизни, там нашi брати, там серце наше, наше славне Запорожжя…

У хатi стало поночi.

Слова Залiзняка лилися й лилися, викликаючи перед Гонтою образи давнiх гетьманiв: здавалося, вони випливали з сивої пiвтемряви й, грiзно блиснувши очима, знову тонули в нiй. Якийсь червонуватий вiдблиск, ще кволий, але дедалi яскравiший, починав пробиватися в хату, та спiврозмовники, далеко ширяючи палкою уявою, не помiчали нiчого…

Гонта мовчав; у темрявi важко було роздивитись його обличчя, але, судячи з переривчастого дихання, видно було, що його глибоко схвилювали слова Залiзняка.

— Ех, друже, все це було б так, — промовив вiн нарештi з придушеним зiтханням, — коли б можна було довести дiло до кiнця! А повстання наше, як i ранiше бувало, на самому початку придушать ляхи.

— Нiколи! — грiзно в гукнув Залiзняк, гримнувши кулаком по столу. — То були повстання, що їх пiдiймали незначнi ватажки гайдамацькi, вiдомi лише сотнi-другiй козакiв, тому й повставали мiзернi купки люду i ляхам неважко було їх придушити, а тепер пiднiметься iнше повстання — всiєї землi нашої, всього знедоленого панами народу… Повстане, кажу тобi, вся Україна!

Голос Залiзняка зазвучав глухо й грiзно, а очi його, в червоному вiдблиску, що наповнив хату, спалахнули лиховiсним вогнем.

— I лише тi козаки, котрi продалися панам…

— Зажди, спинися! — перебив його Гонта, здiймаючи руку. — Не квапся кинути в товаришiв тяжким докором: згадай тiльки, як глумилися запорожцi з реєстрових козакiв, а яку вони подали допомогу Богдановi, i чи був би без них визволений наш нещасний край?

Придушений стогiн вирвався з грудей Залiзняка.

— Але старшина їхня, старшина?! — прошепотiв вiн, задихаючись од хвилювання й не маючи сили закiнчити фразу.

— Старшина їхня тут, — гордо промовив Гонта, вдаривши себе рукою в груди, й додав твердо: — А як прийде слушний час, тодi всi узнають, хто такий Гонта!

— Друже, брате мiй! — вигукнув Залiзняк i, схопившись з мiсця, стиснув Гонту в своїх могутнiх обiймах.

Якусь хвилину в кiмнатi тривало мовчання, що переривалося тiльки козацькими поцiлунками.

— Де бачитись можна? — промовив нарештi уривчасто Залiзняк.

— У моєму селi, в Розсiшках, — вiдповiв Гонта, — люди вiрнi… тiльки перемiнити трохи одяг… довгу бороду… абощо…

— Гаразд, побачимось!.. Вiр же й надiйся. Залiзняк потиснув руку Гонти.

Гон а одвернувся до вiкна, щоб приховати хвилювання, яке його охопило, й тiльки тепер побачив червону заграву, що заливала всю хату.

— Що це? Пожежа? — промовив вiн, швидко обертаючись до Залiзняка.

— Мабуть, церкву запалили! — вiдповiв той.

Обидва приятелi мовчки вийшли з хати й спинилися коло дверей.

Картина, яку вони побачили, тяжко вразила їх своїм глибоким, безмовним драматизмом.

Тиха нiч уже вкрила село.

Посеред майдану рiвно й тихо, неначе полум’я величезної свiчки, палала церква, освiтлюючи все навколо червоним сяйвом. Увесь майдан був забитий людьми: хто, припавши обличчям до землi, неначе завмер у молитвi, хто голосно ридав, здiймаючи руки до неба, а хто стояв мовчки, понуро, не одриваючи погляду вiд своєї старої церкви, коло якої вони виросли; постарiлись, коло якої збиралися вмирати, а тепер мусили спалити своїми руками.

Понуро стояли збоку гайдамаки, далi видно було вози iз селянським збiжжям, з жiнками й дiтьми, що сидiли зверху.

— От до чого дожили ми на нашiй землi, — з глибоким хвилюванням промовив Залiзняк, простягаючи руки до палаючої церкви. — Свої убогi святинi ми змушенi палити власними руками, щоб вони не дiсталися на глум ляхам! О, нехай же вони горять, нехай горить уся Україна вiд краю до краю з Запорожжям, з козаками, з старцями й нерозумними дiтьми! Нехай згорить уся, нехай розвiється попелом, щоб її й iменi не лишилося на свiтi.