Останні орли

XI

Лiвий берег Днiстра, зокрема мiж Могилевом i Ямполем, являє собою гiрський кряж, який то вiдступає, то наближається до рiки. Цi вапняковi, з гранiтними брилами гори спускаються до Днiстра страшними кручами, прямовисними скелями, увiнчаними подекуди природними бiйницями, котрi народ прозвав «чортовими пальцями». Вузька долина, вiд пiднiжжя гiр до рiки, що подекуди губиться зовсiм, геть уся вкрита виноградниками, i її весела зелень контрастує з похмурими урвищами, що пооранi, нiби зморшками, блiдо-жовтими трiщинами. Бiля мiстечка Кам’янки лiвобережнi гори досягають найбiльшої височини й грiзно насуваються на рiку своїми скелями та бескидами.

Догоряв жаркий, задушливий день. Темно-червоний диск сонця опускався й тонув у рожевiй iмлi, що оповила безмежну широчiнь, яка ховалася ще за крутим пiдйомом кам’яної дороги. По дорозi, гуркочучи й пiдскакуючи на камiннi, тяглася довга бричка, без буди, з накиданими в задку бебехами’. Серед тих бебехiв стирчали, немов загрузли в них, двi людськi постатi: голова чоловiка була прикрашена знизу рудою бородою, збитою в бруднi ковтуни, а зверху прикрита оксамитною, посiрiлою вiд пилу ярмулкою, з-пiд якої телiпалися мокрi, розкрученi, мов мачула, пейси. Голова жiнки була запнута й закутана хусткою. Бричку тягли добрi конi, але далека дорога виснажила їх зовсiм. Пара була припряжена до дишля самими шлеями й ледве йшла ступою, спотикаючись i зупиняючись досить часто. Вiзник не звертав на коней нiякої уваги й, уткнувшись головою в подушку, дрiмав. Та коли конi дiйшли до сторчуватого каменя, за яким одразу обривалася дорога й розверза-лося страшне провалля, вони не тiльки зупинилися, але навiть позадкували i цим рухом так трусонули бричку, що вiд поштовху у вiзника впала з рудої голови ярмул-ка i весь вiн стрепенувся вiд переляку.

— Ой, гевулт! — злякано крикнув єврей i зашарпав вiжками. Конi, круто повернувши назад, почали дертися на кам’яну кручу, ковзатись i битися; бричка перехилилася.

— Ферфал! — закричала стара єврейка, скидаючи з голови хустку й намагаючись зiскочити з брички.

Вiд цього крику схопилася в бричцi й третя людина, що лежала в довгому передку. Це була молода й надзвичайно гарна дiвчина, але на її худому, блiдому личку з великими чорними очима лежав вiдбиток нелюдських страждань, немов смертельна недуга доїдала ледве розквiтлий органiзм. Молода єврейка злякано озирнулась i почала теж кричати.

— Тпру! Тпру! Проклятi! Щоб ви здохли! — заспокоював вiзник переполоханих коней, насилу вискочивши з брички. — А ви, мешiгене, мовчiть! — повернувся вiн до жiнок. — Тiльки коней лякаєте! Ну, Сара — дитина ще, їй i бог простить, а тобi, Ривко, старiй дурепi, соромно.

— Oй пане Гершку, випустiть iз брички, на бога! — волала Ривка, не звертаючи уваги на слова господаря.

Так, це були нашi давнi знайомi, якi зникли безслiдно з Малої Лисянки. Але Гершко не мiг одiйти вiд коней; вiн тiльки лаявся, держав їх за вуздечку й намагався повернути на дорогу. Жiнки безпорадно борсались у бричцi й злякано верещали. Нарештi Ривцi пощастило вискочити, але Сара не могла цього зробити, бо в неї були зв’язанi ноги.

— Ой вей! На бога! Рятуйте! У мене зв’язанi ноги… Я не можу! — благала Сара, охоплена страхом, бо бричка щомитi могла перекинутися.

— Вiзьми ось ножа! — крикнув Гершко.

Ривка пiдскочила до брички, мерщiй поперерiзувала вiрьовки, що повпивалися в бiле тiло темно-червоними рубцями, й допомогла Сарi вилiзти з брички. Дiвчина була така квола, що стояти не могла i зараз же сiла на кам’яному виступi.

Довго прововтузився Гершко з кiньми, поки заспокоїв їх, вивiв на шлях i перепряг, бо бричка майже була перекинулася.

— Заждiть мене тут, я огляну спуск, — сказав нарештi вiн, додавши пошепки Ривцi: — Ти гляди, стара, за Сарою, — з ока не спускай!

Та за Сарою нiчого було наглядати; вона, мов тiнь, безсило сидiла на каменi, i хiба що вiтер мiг пiдхопити її i понести в золотисту млу…

Довго не повертався Гершко; вiн блукав десь поблизу, бо чути було лайку то лiворуч, то праворуч. Та ось нарештi почувся його голос по той бiк навислої скелi. Йому вiдгукнувся жiночий.

— Другого спуску пуриц’ не знайде; нашi конi до нього звикли й самi спускаються, iх бiн аїд, — казала, виходячи з-за скелi й розмахуючи руками, не дуже стара, досить приємна єврейка, одягнута в лахмiття. — А ви загальмуйте колесо й зведiть свої конi за вуздечку.

— Що ж, нiчого не зробиш, доведеться скакати з цiєї кручi, — бурчав Гершко, чухаючи потилицю.

— Я можу провести жiнок… я знаю слiчну стежку, — запропонувала жебрачка свої послуги.

— Хоч їм допоможи, добра iзраїльтянко, — зiтхнув Гершко й, звiвши до неба очi, додав: — А Єгова заплатить тобi за добре дiло сторицею.

— I заплатить Єгова через вас, шановний мiй пурице. Я жiнка бiдна, убога, живу тiльки милостинею й щедротами обранцiв божих…

— Добре, гiт, тiльки проведи їх!

Єврейка низько вклонилася Ривцi й Сарi на знак того, що вона готова служити їм.

Ривка встала, але Сара хоч i пiдвелася насилу, не могла рушити з мiсця. Ривка з жебрачкою змушенi були взяти її попiд руки й повести, а правдивiше — майже понести з гори вниз.

— Чого це вона в вас така хвора? — поцiкавилась жебрачка.

— У дорозi захворiла… Лежала все… ну, ноги й попухли, — ухильно вiдповiла Ривка.

— Зо? Буває, буває… Ось у нашому мiстечку моя знайома теж довго лежала: так у неї ноги, як ось i в панночки, аж посинiли!

У цей час нашi подорожнi вийшли з-за скелi й пiшли понад краєм кручi. Перед ними вiдкрився чудовий краєвид. Долина Днiстра здавалася глибокою, прорiзаною ущелиною, на днi якої вирувала й билася об скелi досить широка, але вся вкрита каламутною пiною рiка. Протилежний берег був теж високий i горяний, але контури його лягали м’якими лiнiями й кучерявилися темною зеленню лiсiв, що задивлялися в воду. З височини, на якiй стояли нашi подорожнi, було видно, що за смугою лiсiв розляглися смарагдовим оксамитом ниви, по яких подекуди пробiгав свiтло-срiблястий полиск.

— Ой мамо, як гарно тут i страшно! — скрикнула Ривка.

— Чого страшно? — здивувалася жебрачка. — Тут, хвала боговi, спокiйно й безпечно. Ми там, унизу, сидимо й до нас, через цей кам’яний мур, — показала вона рукою на високий, прямовисний кряж лiвого берега, — не долiтає нiякий шум, нiякий гвалт з гори й з iнших бокiв… Ми там у ямi, як на тому свiтi. Хлопiв у мiстечку мало, ми майже всi свої… Ну, й тихо! До нас докочуються чутки, нiбито на горi бунтують хлопи проти панiв, а пани наче зiбрали конфедератiв i рiжуть хлопiв, палять їхнi села, а де запопадуть, то й наших грабують та вiшають… Такi страхiття розказують, мов тi кари єгипетськi, або як за Гамана… борони, боже! — торохтiла говiрка єврейка, обережно ступаючи краєм урвища. — А до нас нiхто й не заглядає… В нас онде й дороги путящої немає. Стрибай, як хочеш, iз скель!

Слова єврейки, «що в цiй ямi кiнець свiту», «що сюди нiхто й не загляне», били в серце Сари ножами, вина з тугою озиралася кругом i з жахом ступала тремтячими ногами, неначе кожен крок наближав її до вiдкритої могили… нi, не до могили, — вона б у могилу пiшла з радiстю вiд своїх катiв, вiд їх нелюдських катувань, — а її ведуть у кам’яну в’язницю, звiдки нiхто не визволить її, звiдки не долинуть до дорогих людей нi зойки її, нi останнiй крик нерiвної боротьби.

— Вус? Я не про тi страхи, — заговорила нарештi Ривка. — Вiд хлопських страхiв пуриц мiй втiк, i, правду кажучи, кращого мiсця, бiльш прихованого немає на цiлому свiтi! А я ось про що: про цi урвища, що й дна не видно, а коли йдеш, то в головi наморочиться, у вухах дзвенить i в очах зеленi кола. Я ось про цi провалля… Ну що, коли зiрватися тут, кiсток не позбираєш!

— Авжеж, не позбираєш! — кивнула головою жебрачка. — Цiєї весни зiрвався он з того мiсця, що перед нами, а може, й з своєї охоти стрибнув, якийсь подорожнiй, — так до дна не долетiв: розiрвало його об гостре камiння на шматки, i знайшли на днi тiльки шапку та цiпок…

Сара здригнулась i на хвилину зупинилася.

«А що, коли?.. I за мить усе щезне, всi страхiття, муки!» — промайнула в неї думка. Урвище було за п’ять ступнiв.

— Ой вей! Замовкни! Не розказуй такого! Оно перелякала її… Та не встигла Ривка доказати, як Сара, зiбравши останнi сили, рвонулася й, вислизнувши з рук сторопiлих супутниць, кинулася до прiрви. Одчайдушний крик завмер на устах жiнок; жах прикував їх на мiсцi… Ривка бачила, як Сара хитаючись наблизилась до страшного урвища й кинулась туди, витягши руки вперед… Стара скрикнула й затулила очi руками, та через секунду її штовхнула жебрачка:

— Вона зачепилась, бiжимо!

Коли Ривка вiдкрила очi, жебрачка вже була на краю прiрви й, напружуючи всi сили, щось тягла.

— Допоможiть! Вислизає! — гукала вона, задихаючись.

Ривка пiдбiгла до неї.

Жебрачка держала в руках край Сариної спiдницi й намагалася вхопити ноги дiвчини; мабуть, нещасна кинулась у провалля, не добiгти до краю урвища, — тiло її перевалилося, але падiння затримав гострий камiнь, за який зачепилася її спiдниця. А втiм, легка тканина рвалася, й непритомна жертва, що висiла над прiрвою, ось-ось мала зiрватися вниз.

Багато довелось докласти обом жiнкам зусиль, поки їм пощастило схопити Сару за ноги й витягти на найближчий карниз.

Але вона лежала непритомна, а пiд руками не було води. Жебрачка порадила вiдтягти Сару подалi вiд урвища, на вiтер.

У цей час до них пiдбiгла кучерява обiдрана дiвчинка з чорними виразистими очима.

— Ой мамо! Ти мене покинула, я тебе скрiзь шукаю! — кинулась вона до жебрачки, скоса поглядаючи на Ривку, та коли погляд дiвчинки впав на Сару, що лежала нерухомо, очi її заiскрилися сльозою, й вона, припавши до матерi, зашепотiла: — Ой мамулю! Це вона її задушила, ця вiдьма? Ой як жаль! Тiкаймо, а що буде нам! Битимуть!

— Моє золоте ябко, — обняла дiвчинку мати. — Вона не зовсiм гешторбен, вона тiльки знепритомнiла. Побiжи, Естерко, принеси нам з криницi води, там пiд каменем i коряк.

Дiвчинка швиденько побiгла вниз, а стара заходилася знову терти руки й ноги нещаснiй Сарi. А втiм, до зомлiлої, видно, поверталося життя. Обличчя з синьо-червоного ставало блiдiше й блiдiше, груди починали помiтнiше здiйматися.

— От покарав мене бог, що допустив найнятися в Гершка, — скаржилась, ламаючи в розпачi руки, Ривка. — I надало ж менi, бодай я не дiждалась маци, за мiзернi копiйки найнятися до такого гаспида! Пильнуй, каже, за дiвкою, та й годi! Добре пильнуй! Не гойка ж я якась остання, щоб у мене серця зовсiм не було!.. I зла я на неї, i жаль менi дiвчини; тиха вона, сумирна, води не скаламутить, а її, мов ту вовчицю… на ланцюг та в мiшок або пiд перини. Коли б одразу, а то…

— Ой! Що ви, золота моя, — скрикнула жебрачка, сплеснувши руками. — За що ж таке їй катування? Хто вона буде господаревi?

— Дочка рiдна, ось хто! — не вгавала роздратована Ривка. — А за що вiн її мучить, достеменно й не знаю, силує замiж за нелюба, а вiд того, кого вона любить, далеко везе… тiльки, видно, любить вона такого, що хазяїн мiй убив би її зразу, та когось боїться. При менi кричав їй: «Задушив би тебе, як гадюку, коли б не був зв’язаний словом».

— Ой мамеле, тателе! Таке верзти на рiдну доню!

— Кричати? Та вiн бив її батогом i вiжками… душив… Як вона ще досi не здохла, я й сама не знаю, присягаюся торою! Як задумав мiй хазяїн уночi тiкати з Лисянки, то Сару зв’язав i вкинув у лантух, а на лантух поклав ще двi перини й погнав степом коней, бездорiжжям, щоб збити погоню… Коли ми од’їхали миль зо три, тiльки тодi вiн скинув з Сари перини й витяг її на вiтер… Така була бiла, як сорочка, а на синiх губах темнiла запечена кров… насилу ми одволали… Далi вiн побоявся класти перини на Сару й держав її тiльки в лантусi iз зв’язаними руками й ногами… А на четвертий день дозволив розв’язати їй руки й iнодi сидiти… а ноги я розв’язала їй оце тiльки зараз, — i Ривка на доказ своїх слiв вiдкрила опухлi Саринi ноги.

Жебрачка вжахнулася й завела жалiбним голосом:

— Ой вей, вей! Сирiточка, нiкому заступитися… Ох, я, безпритульна, годуюся божою рукою, а щасливiша за неї, пишну… I хороша, i красуня, антик… А як долi немає, то й плач цiлий вiк… не дивно, що вона шукала собi смертi…

— Це уже вдруге, — пояснила Ривка. — Перший раз вона хотiла була кинутись пiд лотоки, втопитись, так її вдержали. Ой, i катував же вiн її, вей мiр! Я боюсь йому й сказати тепер — замордує…

— Навiщо ж виказувати нещасну, — проговорила зворушеним голосом жебрачка, немов благаючи спiвчуття в Ривки. Та Ривка й не думала про спiвчуття, бо гнiв Гершка повернувся б у першу чергу проти неї самої.

У цей час повернулася дiвчинка з корячком свiжої води. Вiд кiлькох ковткiв її Сара вiдразу опритомнiла. Вона розплющила свої великi очi й обвела всiх безтямним поглядом. А потiм, пригадавши все, нараз затремтiла й почала благати рятiвникiв своїх, щоб зглянулись над нею й пустили б її з цього свiту.

— Навiщо вам мої страждання? — ламала вона руки. — Навiщо? Ривко, пожалiй мене! В тебе ж є теж дочка. Ой пустiть мене! Пустiть!

— Ой вей, мамеле! — несподiвано й iстерично заридала на цi благання Естерка. — Пустiть її, не мучте! Вона така добра… очi в неї… ой вей, не бийте панни, не бийте! Пустiть: менi так її жаль!

Це благання дитини, висловлене так щиро, прорвало нарештi гiркоту, що назбиралася в змученому Сариному серцi, й вона, притиснувши дитину до своїх грудей, залилася сльозами.

— Не плач, панно, не плач, адамант мiй! — втiшала Сару жебрачка, цiлуючи її холоднi руки. — Велике в тебе горе, та око Єгови його бачить, а раз всемогутнiй береже тебе од грiха, то не на муку ж, а на радiсть… на його терезах наше життя, i ми не смiємо переступити його волi… Вже яке гiрке моє життя, простягнутою рукою дитинку годую, а на бога батькiв наших не повстану.

Цi простi, теплi слова чужої стражденної людини пiдбадьорили Сару, а сльози, крiм того, полегшили бiль, що стискав їй груди. Вона поцiлувала жебрачку, ще раз притиснула до грудей її дочку, навiть обняла Ривку й, прошепотiвши тихо: — Так, ще не пробила моя остання година, ще треба терпiти, — пiдвелася з зусиллям на ноги й сказала своїм супутницям: — Ведiть мене, не бiйтеся!

Коли вони спустилися до пiднiжжя гори, то в глибокiй улоговинi лежав уже густий морок. Гершко з своєю бричкою стояв давно бiля корчми коло в’їзду до мiстечка.

— Де це ти, стара вiдьмо, так довго тинялася? — накинувся був зразу Гершко на Ривку.

Але та не розгубилася й собi закричала у вiдповiдь:

— Де тинялася! Несла на руках разом’ з цiєю жебрачкою рiдну дочку ребе Гершка… На ноги стати не може, погляньте якi! Нехай господар дасть лiхтаря — од мотузкiв це. Та й до того двiчi зомлiвала вона, iх бiн аїд!.. Я гадала, що ми донесемо мерця… Ой вей, вей! Що робиться на свiтi!

— Ну, гершду, годi! — зупинив її Гершко, але не гнiвним, а лагiдним, нiби благальним голосом. — Слабка, хвора… Ну, ноги й теє… А ти, якщо втомилася, можеш пiдкрiпитися пивом.

— Дякую, ребе, але й вона, ось ця бiдна жiнка, вибилася з сили… та й Сару пiдкрiпити слiд було б.

— То налийте нам два ока пива, — наказав Гершко й дав жебрачцi ще трояка.

Стояла вже над Кам’янкою нiч, коли Гершкова бричка з гуркотом зупинилася бiля однiєї брами, що сховалася серед акацiй ближче до Днiстра. Сара, сидячи в бричцi, вiдчувала по розлитiй у повiтрi вологiй прохолодi близькiсть води.

Гершко довго стукав у браму й гукав; нарештi у дворi заметушилися, з страшенним гавкотом, брязкаючи ланцюгами, заскакали собаки, i ворота розчинилися.

З брами вийшла жiнка, висока на зрiст, трохи сутулувата. У непевному свiтлi лiхтаря здавалося, що на всьому її обличчi переможно панував лише довгий, гачкуватий нiс.

— Ану, покажи лишень менi, покажи, братику, свою Сару! — заговорила вона ласкаво, пiднiмаючи вище лiхтаря.

Ривка пiдштовхнула до неї дiвчину, яку досi мiцно тримала за руку. Сара мовчки поцiлувала родичцi руку.

— О, красуня! Очi, як у небiжки… немов бачу її. Тiльки шлехт — хвора вона в тебе! Як вiск личенько, а сама, мов очеретинка, хитається… Ну, та ми її тут швидко поправимо! — говорила вона привiтно. — У мене всяке зiлля є, я ж знахарка! — засмiялася стара й, погладивши по щоцi знiяковiлу Сару, звернулася до Гершка: — Спасибi, спасибi, братику, що завiтав до нас. Тепер багатi родичi цураються бiдних, та й часи такi, що кого рiк не бачив, то вважай краще за мертвого. Ну, хай буде благословен бог Авраама, Iсаака й Iакова! Хай прийде з вами радiсть i мир у дiм мiй!

Гершко пiдiйшов iще раз до руки своєї родички й разом з нею та Сарою ввiйшов у свiтлицю. Низенька невелика кiмната, з розмальованою стелею i товстими стiнами, прикрашеними вишитими птахами i яскравими килимками, приваблювала своїм затишком i прохолодою, а накритий стiл, заставлений пляшками та полумисками, надив щедрою гостиннiстю… Та й господиня так i упадала коло своїх родичiв. Вона голубила й пригощала Сару, хоч дiвчина ледве доторкалася до їжi й тiльки на дуже пильне прохання тiтки випила невеликий келих меду. Бачачи надзвичайне виснаження Сари, господиня одвела її в свою спальню, де була приготована постiль, а сама повернулася до брата i довго про щось стиха розмовляла з ним… Веселий ранок застав спiвбесiдникiв за келихами, i вони мусили вiдкласти вирiшення багатьох питань до наступного дня.

А Сара, лiгши на своїй новiй постелi, вiдчула тiльки зараз, як змучилось її тiло, як натомились i опухли ноги й руки, як надiрвалися, неначе розбитi на шматки, її груди. Ця надмiрна знемога не давала їй заплющити очi, та й пережитий страх стояв iще перед її очима.

Щирi слова жебрачки дзвенiли в її вухах i вiдлунювалися в биттi серця. «Грiх великий не вiрити в милосердя бога!» — сказала єврейка, — «а християнка повинна б iще бiльше вiрити в любов i милосердя розп’ятого бога!» — зринали в її розгарячiлiй головi думки. — «Мене одчай штовхав на страшний грiх, а мiй любий сокiл, мiй рай, мiй Петрусь iще може знайти свою Сару й вирвати її з неволi! Адже все у божiй волi… Та що це я, вей, вей! Хто мене зможе знайти тут? Хто перенесе дорогому Петрусевi стогони мого розбитого серця? Я на тому свiтi, живцем похована в могилi! Ох, i кiсток моїх не занесе на батькiвщину ворон!» — Сара почала до болю ламати свої руки й застогнала. Потiм нараз блискавкою майнула перед нею тривожна думка й примусила пiдвестися. «А може, батько вiддав до рук катiв i Петруся, i його батька, й батюшку? Але нi, батько останнi три днi не вiдлучався з корчми й на мить. А Петро, ой мамо моя, вiн i догадатися не мiг, куди ми поїхали, iнакше б нас догнав… Я три днi його ждала, а потiм утратила надiю. Ой не взнає вiн нiколи, нiколи, куди мене завезли… i завезли на погибель!.. Що ж, до останньої хвилини я терпiтиму… Та якщо силою свого домагатимуться, то… тодi прости мене, боже!»

Сарi пригадалось лагiдне обличчя батюшки i його тихi, сповненi щирої ласки слова: «Дитя моє, зло на цьому свiтi не вiчне; вiд дихання любовi воно тане i втрачає свою отруту, а серед людей розвивається все бiльше й бiльше любовi…» Нарештi втома взяла своє, й дiвчина заснула мов убита.

Наступного дня пiзно прокинулась Сара й, не розплющуючи очей, намагалася розiбратися в хаосi вражень i знайти рятiвну нитку в нових обставинах свого життя. Батько, звичайно, все розповiв хазяйцi i вкупi з нею обмiркував найсуворi-ший нагляд за кожним її кроком, за кожним поглядом i за кожним ударом серця; треба скоритися — це неминуче; щоправда, на те є один спосiб — але вона присяглася милосердному боговi терпiти до останнього… Та й, крiм того, сторожа її, напевне, буде пильна й завбачлива… Сара розплющила очi й уважно обвела ними свою кiмнату. Її вразило, як усе змiнилося навколо вiд учора: стiни зовсiм оголилися, а вчора в них було понабивано багато гачкiв i цвяхiв, на яких висiв одяг i всяке домашнє начиння; шафу з ножами, виделками й посудом, котру вона бачила онде в тому кутку, зараз було винесено, одно слово — в кiмнатi лишилося тiльки два лiжка та один ослiн, i спальня вiдразу перетворилася на камеру одиночного ув’язнення.

«Отак, — усмiхнулася Сара. — Вони дуже заклопотанi тим, щоб зберегти ув’язнену живою до приїзду головного ката… Але як полегшити тугу ув’язнення, як пом’якшити серця приставлених сторожiв? Ривка хоч i жорстока, та її завжди можна було купити за кухоль меду, а от як тiтка? Вона схожа на сову — i очi пронизливi, i нiс гачкуватий… Вчора вона була ласкава, а от сьогоднi, пiсля ради… О, якщо вона мене вiзьме в свої кiгтi, то не втекти менi…»

«От хiба що, — стрепенулася Сара, — менi одне лишилося: вiдтягти час, i на це в мене один спосiб — хвороба. Отже, треба всiляко не пiддаватися лiкуванню знахарки-тiтки, а приспати її ласкою… I, крiм того, треба на грiзний час мати пiд рукою такий порятунок, котрий би кожної хвилини мiг мене вирвати з рук катiв… Це головне, головне! — захвилювалась вона. — Тiльки так я зможу терпiти й спокiйно ждати останньої хвилини».

Спинившись на цiй думцi, Сара стала спокiйнiша; молодий органiзм, пiдкрiплений цiлющим сном, знову сповнився життєрадiсною бадьорiстю, в серцi зажеврiли надiї… Сонячний промiнь, пробившись крiзь щiлину вiконницi, вигравав у золотiй курявi всiма кольорами веселки й сповнював кiмнату ласкавим напiвсвiтлом. Навкруги панувала цiлковита тиша, тiльки з вулицi чи з двору чути було iнодi задерикуватий крик пiвня та якась пташка пiдлiтала до вiкна, й видовжена тiнь її то трiпотiла на протилежнiй стiнi, то зникала.

Сара схопилася була досить бадьоро з лiжка, але зараз же змушена була сiсти, бо ноги в неї i всi кiстки дуже заболiли. Та все ж таки треба було одягтися, а сукня була порвана. Поволi пiдiйшла Сара до дверей: вони були защепнутi з того боку. Дiвчина постукала й прислухалася, але вiдповiдi не почула. У сусiднiй свiтлицi, де приймала їх тiтка, певно, нiкого не було.

«Однак це зовсiм незручно», — подумала Сара й почала голосно кликати до себе Ривку, в сусiдню кiмнату хтось зайшов, i за хвилину на порозi спальнi з’явився батько з господинею дому.

Сара накинула на плечi велику хустку й покiрно схилилася, нiби ждучи вiд мучителiв, якi ввiйшли до кiмнати, неминучих ударiв. Блiде личко її ще бiльше поблiдло, темнi вiї закрили очi.

— Хай буде мир над тобою, дитино моя, — лагiдно промовив Гершко, урочисто простягаючи до неї руки.

Такий початок був вельми незвичайний, i Сара пiдвела очi на батька, щоб роздивитися краще вираз його обличчя. Довга стрiлчаста тiнь пробiгла по її щоках i знову зникла: обличчя Гершка, незважаючи на лагiднiсть тону, було суворе й таїло в зморшках своїх лють.

Сара покiрно поцiлувала простягнуту руку й здригнулась усiм своїм худеньким тiлом од внутрiшнього холоду.

— Ти сирота, — говорив далi тим же тоном Гершко, — i тiтонька Рухля найближча i єдина твоя родичка; ти її повинна шанувати й любити так, як свою, ох, небiжку матiр, i кожне слово її мусить бути для тебе таке ж страшне, як божий наказ, викарбуваний на каменi.

Сара здригнулася знову, й на темнiй крайцi її повiк блиснули двi чистi росинки.

— Не страшне, нi, — заперечила стара грубуватим, низьким, немов чоловiчим, голосом. — Я не хочу, щоб Сара мене боялася. Я хочу її любити, як любила свою померлу дочку Дебору… Ой вей, яка вона була! Перша на цiлий свiт i розумом, i вродою… Ой мамо, що то була за дитина! — i Рухля витерла непрохану сльозу, висякавши при цьому й гачкуватого носа. — Ой сирiтко, як тобi, — провадила вона, — не вистачає материнської ласки й теплого серця, котре б обiзвалося з любов’ю на твої сльози, так i менi, старiй сиротi, не вистачає дитячої любовi, яку нам бог посилає в нагороду за вiру й за нашi клопоти. От я тебе й хочу любити, як рiдну дитину, i хай буде в тебе не страх до мене, а цiлковита довiра й любов… — i Рухля пiдiйшла до Сари, обняла кощавими руками її голову й поцiлувала в чоло.

Сара впiймала руки старої i вкрила їх поцiлунками, а тiтка погладила по голiвцi свою нову дочку.

— Бачиш, i не заслужила ти такого щастя, — заговорив Гершко, — а милосердний наш бог, що виявив стiльки ласки до свого обраного народу, бог Iзраїлiв, котрого ти не раз зневажала, — вiн невичерпний у щедротах своїх i дарує тобi другу матiр, дарує без плати, набiр: ти це пам’ятай i не забувай! За таку ласку й ти мусиш заплатити чимось боговi. Ой, твоє минуле, твої грiхи й провини, так само, як i твоє зрадливе серце, вiдомi твоїй тiтцi, як вiдомi були й менi, нещасному, зганьбленому батьковi, а тому, якщо твоє серце не з каменю, то ти мусиш вiдкрити його своїй матерi: в нiй, у її ласках твої радощi, а в покiрливостi твоїй i в цiлковитому послуховi єдиний порятунок. Кажу ще раз, — грiзно пiднiс голос Гершко, — що менi легше бачити тебе зотлiлою в могилi, анiж мерзенною тварюкою серед живих, i що я не зiгну нi перед чим i нi перед ким своєї волi!

Сара випросталась. На її щоках виступили двi червонi плями й розлилися рожевою хвилею по всьому личку.

— З твоїм словом, тату, я згодна, — стримано прошепотiла вона, — смерть лiпша за ганебне життя.

— Вперта, — проскрипiв Гершко, втрачаючи самовладання.

— Уся в тебе, — всмiхнулася Рухля. — I батько повинен не гнiватись, а радiти, якщо дитина схожа на нього. Я от ще й не знаю дочки, а бачу її серце наскрiзь — адже я знахарка.

Сара з забобонним страхом глянула на свою названу матiр, i їй здалося, що, незважаючи на жартiвливий, ласкавий тон, пiд гачкуватим носом в тiєї змiїлася єхидна усмiшка.

— Так от я й бачу, — вела своє стара, — що просьбою та ласкою з нею можна все зробити, а погрозами нiчого не вiзьмеш… Гершду, мiй старший родичу! Ти просив мене заступити твоїй дочцi рiдну матiр, то дай i права менi материнськi:

Сару нiчим не лякай, бо вона й хвора ще… а хвороба може будь-кого зламати, не те що…

— Хоч би одужати й вiдпочити! — простогнала Сара.

— Так, так, дитино моя, — заступилася тiтка, — нiхто тебе й прикрим словом не скривдить, заспокойся й вiдпочивай… а я ще зiлля приготую… то ти в нас до зими як огiрочок будеш.

Гершко нiяково мовчав, кидаючи з-пiд навислих брiв на свою дочку лихi погляди. Вiн хотiв, як видно, поблажливо всмiхнутися, але замiсть посмiшки його рот скривила зла гримаса.

— Нехай буде по-твоєму, сестро, — нарештi сказав вiн, — може, я й слiпий, як Товiт, а ти менi вловиш рибу, жовчю якої зцiляться мої очi… Будь їй за матiр, а права материнськi я тобi передаю цiлком… Тiльки май на увазi, що спускати її з ока й на хвилину не можна: вона хотiла заподiяти собi смерть… вона на все здатна…

— Ой-ой-ой, не бiйся, брате мiй: од мого ока й думка її не сховається.

— Ну, хай благословить вас господь, — мовив нарештi Гершко й вийшов iз спальнi. За ним поспiшила й нова опiкунка Сарина, кинувши дiвчинi: — Я Ривку пришлю до тебе, дочко!

Так почалося в цьому закинутому куточку нове Сарине життя. Спершу, незважаючи на запевнення знахарки-тiтки в її материнських почуттях, Сара все-таки перебувала в справжньому ув’язненнi. Якщо вона лишалася сама, то її замикали в спальнi, не дозволяючи навiть Ривцi переступити порiг, i лише з тiткою дiвчина могла посидiти в сусiднiй свiтлицi, не далi. На вулицю ж i в двiр їй було зовсiм заборонено виходити: очевидно, Сару випробовували, й поширення її прав цiлком залежало вiд тiтки. Сара з першого дня збагнула це й старалася переконати опiкунку в цiлковитiй своїй покiрливостi, але на одвертiсть з нею не йшла, тим бiльше, що тiтка всякими хитрощами намагалася випитать в неї її таємницю, а сама була замкнута й нещира, таїлася з усiм вiд своєї названої дочки, — навiть не хотiла сказати, як зветься мiсце її ув’язнення… Тому-то й Сара не могла їй довiритися нi в чому, а на всi спроби викликати її на сердечну одвертiсть одмовчувалася або вiдповiдала наївно, вiдхиляючи зовсiм в iнший бiк тiтчинi пiдозри. В одному тiльки вона хотiла переконати тiтку, що жорстоке поводження батька довело її до озлоблення й зовсiм пiдiрвало здоров’я, а що iнше ставлення могло б викликати й iншi наслiдки: все це зрештою послабило недовiр’я опiкунки, й вона почала давати Сарi, хоч i дуже обережно, трохи бiльше волi.

А незабаром до цього долучилась iще нова полегкiсть: Гершко виїхав у своїх гешефтах зовсiм з мiстечка i виїхав, як казала тiтка, надовго… Не бачити свого мучителя, не тремтiти перед його холодними, зеленими очима було для Сари справжнiм щастям, i вона тепер могла вiльно дихати й навiть тiшитися мрiями в своїй самотинi.

Одного тiльки Сара тепер боялася — хутко одужати й не знайти, не мати в руцi певного засобу, який би мiг у будь-яку мить звiльнити її вiд мук.

Одужання в її план не входило, навпаки — на хворобi вона сподiвалася виграти час, а може, й свiй порятунок, а тому вирiшила знахарчиного зiлля не пити, а обманювати тiтку й виливати все за вiкно, та, крiм того, якнайменше їсти. Що ж до другої обставини, то думка про неї не давала Сарi спокою нi вдень нi вночi, невiдступне переслiдуючи її й доводячи майже до божевiлля. Нi мотузка, нi рiка не були надiйними засобами — кати в хвилину насильства завжди могли вiдрiзати їй цей шлях… «От якби нiж, кинджал або отрута… але де їх добути, де їх знайти?» — мучила себе Сара такими запитаннями, не знаходячи на них вiдповiдi.

Пiсля вiд’їзду Гершка тiтка зайшла раз до Сари й завела розмову:

— Ти все ще блiда, як лiлея, й мало їси… Тужиш, моя дитино? Сара поцiлувала, як звичайно, її в руку й мовчки опустила очi.

— Авжеж, тужиш… я бачу, — вкрадливо говорила Рухля. — Та й не дивно: у двох таких покоях можна задихнутися… без простору, без вiльного духу… Давно б я тобi волю дала, та твiй батько наговорив менi, що ти i потайна, i зла, що тобi вiрити не можна… I справдi, я нiякою ласкою, нiякою щирiстю не можу заслужити в тебе цiлковитого довiр’я: бачу добре, що тебе гризе туга, а ти все-таки нi слова! Як же я допоможу тобi, коли не знаю причини. Я могла б порадити дещо й батьковi, походила б коло нього… якби знала, про що клопотатися й чого остерiгатися… а слiпому шукати дорогу важко… Ну, та бог з тобою, може, ти, гарненько узнавши мене, й полагiднiшаєш, а все-таки я, на свiй страх, хочу тобi дозволити гуляти в нашому дворi.

Сара зрадiла цьому дозволу й гаряче розцiлувала тiтку, пояснивши їй свою недовiрливiсть деспотизмом батька, який залякав її з дитинства.

Двiр, в якому тiтка дозволила гуляти Сарi, був невеликий чотирикутник, оточений з усiх бокiв високим парканом, увiнчаним зверху гребенем гострих цвяхiв; в кутку двору стояла якась халупка з широким димарем. Двiр був зовсiм порожнiй, i жодна жива iстота — нi собака, нi кiшка, нi курка — не порушувала в ньому тишi, а тому, сидячи в дальньому кiнцi двору пiд парканом, можна було чути плескiт тихої рiки й шурхiт рiнi. Та, незважаючи на те, що цей тiсний двiр був зовсiм вiдрiзаний вiд навколишнього свiту, Сара невимовне зрадiла, побачивши над собою клапоть ясної блакитi, а над черепичним дахом будинку, в якому вона жила, нескiнченну стiну гiр, що химерними бiлястими силуетами вирiзувалися на м’якiй синявi неба, зливаючись вдалинi з високим пасмом хмар.

Сара приходила сюди й, сiдаючи на призьбi халупки, вдихала на повнi груди струменi запашного повiтря, прислухалася до плескоту хвиль i залiтала думками за скелястi верховини, за туманну млу, в далекий край, до дорогих людей…

Тiтка, помiтивши, що чисте повiтря добре впливає на вiдновлення сил у Сари й що вона пiд час прогулянок поводиться спокiйно, дозволяла їй частiше гуляти, так що дiвчина проводила майже цiлi днi в дворi.

Якось уранцi, сiвши на своє улюблене мiсце на призьбi, Сара раптом почула, що в порожнiй халупцi хтось нiби переливав з горщика в горщик воду. Вiд несподiванки дiвчина перелякалась. Не встигла вона заглянути до халупи, як низенькi дверi вiдчинились i на порозi показалась якась дiвчинка, вся обвiшана мокрими пасмами вовни. Дiвчинка хутко пройшла повз Сару й заходилася розвiшувати на вiрьовцi мокру, допiру пофарбовану вовну. Сара затулила рукою рот, щоб криком не виявити своєї присутностi. Але крик все-таки вирвався, коли дiвчинка обернулася до неї личком: Сара впiзнала в нiй Естерку, дочку жебрачки, яка врятувала її вiд смертi. Дiвчина так зрадiла цiй зустрiчi, що мало не кинулася обiймати Естерку, але стрималась, щоб не привернути увагу своїх стражниць. Коли мала верталася в халупку, Сара тихо її покликала:

— Естерко!

Дiвчинка здригнулась, здивовано глянула на Сару й потiм, упiзнавши її, вся спалахнула вiд радостi й кинулась до неї з криком:

— Ой вей!

— Цить, дитинко! За мною стежать! — застерегла її Сара, притиснувши до грудей. — Ти одiйди i вдавай, що мене не знаєш, що нiколи мене не бачила. Не дивись на мене так i, розмовляючи, не оглядайся, щоб нiкому й на думку не спало, що я тобою цiкавлюся, що я тебе про щось розпитую.

— Гiт, але ж чому? — здивувалася Естерка. — Тебе лаятимуть, що ти з бiдною дiвчинкою водишся?

— Нi, не те, пiсля розкажу… Ти собi розвiшуй вовну… Я одiйду до паркана… отак, мiй адамантику… Тепер, одвернувшись одне вiд одного, й будемо потихеньку розмовляти… Що це за вовна й навiщо ти її розвiшуєш?

— Щоб вiтром сушилася… Мама приходить сюди й варить бiлу вовну в рiзних фарбах… От коли вона вивариться, то я переполiскую, викручую й розвiшую, щоб сушилася.

— Навiщо ж хазяйцi стiльки вовни?

— Вона взимку плете панчохи та коци й продає.

— I мама твоя сюди приходить?

— Влiтку рiдше… тiльки тодi, як фарбує, а взимку й до панчiх, i до коцiв.

— Ага! Виходить, ви служите в цiєї хазяйки?

— Атож, — зiтхнула дiвчинка. — Дає нам стару одiж… а коли — то й хлiба. Панi Рухля дуже скупа…

— Ой, ой! Бiднi ви! Якби в мене були грошi… а то лише дещо з речей…

— Мама за одiж дiстає грошi… Ходить на базар i дiстає, — щебетала Естерка. — Вона багато всього носить i на руцi, i на плечi… Купує сама, а то й випрошує в добрих людей… а потiм дома чистимо, латаємо — i на базар… I я з мамою ходжу. Панна не була на базарi?

— Нi, — сумно всмiхнулася Сара. — Мене не пускають… Слухай, Естерко, мама твоя, коли я про щось попрошу, не розкаже хазяйцi?

— Ой, вей! Борони боже! Мама все плакала за панною… Зi мною разом плакала… «Так, — каже, — шкода, що пальця б собi урiзала…» Мама моя така добра, сама не їсть, а все менi…

— Я так i думала, — зрадiла Сара, i очi її засяяли. — Я б через тебе передала перстень. У мене їх багато… продайте… я й вам допоможу… i менi треба грошей. Тiльки мовчiть, щоб мама не призналася, що знає мене, що зi мною має гешефт.

— Ой, хiба ми не знаємо! Багато речей треба продавати потайки, з-пiд поли. Нехай панна буде спокiйна.

— Ну то пiдiйди сюди з вовною, а я передам.

Естерка збiгала в халупу, вхопила там цiлий оберемок вовни й, пiдiйшовши до

Сари, спритно й непомiтно взяла в неї перстень. У Сари промайнула думка, чи не на ферфал вона його вiддала. Але дiвчина засоромилася своєї пiдозри й безтурботно спитала в Естерки:

— А яке це мiстечко?

— Кам’янка.

— А рiчка як зветься?

— Днiстро.

Сара задумалась. Таких назв вона не чула, а тому й вирiшила, що потрапила просто на той свiт. Далi розпитувати їй було важко, вона замовкла, а потiм, почувши тiтчин голос, поспiшила пiти в хату, щоб не зустрiтися з нею.

Наступного дня Сара вийшла в звичайний час погуляти надвiр i застала вже там Естерку. Дiвчинка радо посмiхалася до неї й кивала з-за вовни голiвкою. Сара сiла на оцупку пiд парканом i ждала, поки Естерка пiдiйде до неї.

— Мама вiтає, — прошепотiла вона, дивлячись убiк. — Ой леле! Яка вона рада! Спершу злякалася за перстень… «Дорогий, — каже, — боюсь…» А потiм я впросила… багато дали за нього, осьо!.. — простягла вона з-пiд поли руку й висипала на колiна Сарi жменю срiбних монет — талярiв i злотих.

— Ой мамо! — вигукнула здивовано Сара й, затулившись полою, швиденько сховала грошi в кишеню. П’ять талярiв вона вiддала назад Естерцi. У цей час почувся грiзний хазяйчин голос.

— Ти! Байстря! — закричала вона.

— Що панi хоче? — обiзвалася Естерка, вiдскочивши вбiк, i боязко пiдiйшла до хазяйки.

— Вус? Ти їси фарби разом iз своєю матiр’ю-злодiйкою? Га?! — накинулась на неї Рухля.

— Боронь боже! Шановна панi! Хiба фарби можна їсти? Вiд них смерть! — Естерка поблiдла й затремтiла, а в очах у неї забринiли сльози.

— Ось попробуй мiдянку, проковтни хоч щiпку й матерi дай!.. Жебраки, дармоїди, а чужого добра не бережете! Чуже добро вам за нiц?.. Так i звикли жебрами жити!.. Чи ж давно я дала вам рiзних фарб, вистачило б на два пуди вовни, а твоя мама — бодай її взяла яма! — пофарбувала менi не бiльше як пуд, i вже ферфал, уже, кажуть, знову приходила по фарби!.. Гевулт!

— Ой панюню! Ой вей мiр! Нiхто з нас i крихiтки не з’їв, — заплакала Естерка.

— Не з’їв! Дурепа! Звичайно, не з’їв, якщо не полопались… А хiба тi фарби продати не можна?

— Мама продає тiльки старi жечi, — схлипнула Естерка.

— Ну, ну, знаю, — пом’якшала господиня, а може, помiтивши в глибинi двору Са-ру, вирiшила зам’яти сварку. — А ти вже й справдi?.. Як не наглядати за вами, то ви й бога забудете!.. Герш-ду! Я твоїй матерi даю постiйний заробiток, то вона мусить про це пам’ятати й берегти кожен мiй шеляг… Скажеш, щоб вона завтра прийшла: дам фарб, а як треба, то й борошна, нехай торбу вiзьме!

Естерка пiдбiгла до господинi, поцiлувала простягнуту руку й знову заходилася розвiшувати вовну, а господиня пiшла в хату, не обiзвавшись до Сари й словом, нiби не бачила її.

Сара тiльки й чекала, поки пiде хазяйка: її пекла одна думка, що зненацька блиснула їй у головi.

— Слухай, Естерко, — звернулась вона до дiвчинки. — Яка то фарба мiдянка?

— Зелена, оно, як та шерсть, — вiдповiла Естерка, витираючи руками очi й усе ще тихенько схлипуючи.

— Ах, яка гарна, просто диво! Очей не вiдiрвеш!.. А навiщо ж хазяйка радила їсти й тобi, й мамi? Хiба вона смачна?

— Навiщо? А щоб ми одразу здохли…

— Ой мамеле! Хiба хазяйка така зла?

— Недобра, ой вей, яка недобра! Бiдну людину скривдити й вилаяти їй за нiц! Сара зiтхнула й замовкла. Естерка порозвiшувала всю вовну й, нишком попрощавшись iз Сарою, хотiла була вже йти, але та затримала її.

— Слухай, Естерко, а яка ото фарба червона, що аж горить?

— Якiсь темнi корiнчики…

Сара похнюпилась, замовкла. Естерка почала чухати одна об одну босi ноги.

— А коли знову? — пiдвела голову Сара.

— Днiв через три… А хiба що?

— У мене до тебе є прохання, мiй дукатику… — зам’ялася Сара.

— Яке? Все, все зроблю! — жваво мовила Естерка.

— Данке! Тiльки ти й мамi своїй не кажи, — нiкому анi мур-мур!!! Естерка кивнула головою.

— Бачиш, менi хочеться перефарбувати свої стрiчки… в мене багато їх, я й тобi подарую… перефарбувати в такий червоний, шкарлатний колiр i в такий, як ото, зелений… То ти дiстань менi й червоної, i мiдянки… хоч трошки… Не чiпай хазяйської, щоб не перепало тобi, а краще купи… Ось вiзьми таляр… можна?

— Ой мамо! Чому не можна? Можна! Я для панни — хоч зараз!

Сара вся спалахнула вiд хвилювання, а потiм нараз поблiдла. Але, глибоко разiв зо два передихнувши, вона рiшуче дала дiвчинцi таляр i притиснула її мiцно-мiцно до своїх грудей.

Минуло кiлька днiв, i тiтка почала помiчати, що Сара рiзко змiнилась на краще — i зовнi, i настроєм: темнi кола пiд очима зникли, зеленкуватий колiр обличчя змiнився на бiлий, на щоках зрiдка спалахував рум’янець, очi заблищали прихованою радiстю, голос став дзвiнкiший, та й у всiх рухах з’явилась енергiя. Таке полiпшення панi Рухля приписувала своїй хитрiй полiтицi й своєму знахарству, i це тiшило її самолюбство й вельми радувало, бо вона могла тепер похвалитися перед братом. Хазяйка подвоїла ласку до своєї затворницi, намагаючись всiляко примусити її бiльше їсти; й Сара мимохiть спокушалася помалу-малу смачними стравами, якi тiтка готувала для неї.

Ривка теж стала ласкавiша з своєю пiднаглядною; вона дiставала тепер од Сари щодня по злотому — на мед i на пиво, i, не доскiпуючись, звiдки взялися цi грошi, нишком випивала на них…

Сара зустрiчалася з Естеркою зрiдка, обережно, не даючи пiдстав для пiдозр i приховуючи вiд усiх своє знайомство з нею. Одного разу, смерком, вона навiть бачилася з матiр’ю дiвчинки. Жiнка їй дуже дякувала за грошi й присягалася в своїй вiдданостi й готовностi виконати будь-яке доручення своєї добродiйницi. Радiсть добросердої єврейки при зустрiчi з Сарою i запевнення її були такi щирi, що дiвчина мало не розплакалася вiд зворушливих слiв i пестощiв жебрачки й пообiцяла давати їй через Естерку рiзнi доручення, а також просити її поради й допомоги в скрутну хвилину. Цi двi вiдданi iстоти в пiдневiльному життi Сари серед чужих, байдужих людей були її єдиною втiхою та надiєю. Дiвчина навiть почала плекати знову несмiливi надiї i в довгi години самотини вигадувати рiзнi плани, з допомогою яких можна було б вирватися з цiєї жахливої неволi та з’єднатися знову з друзями i з любим, єдиним Петром.

Якось у свiтлицю до неї прийшла тiтка, принесла медяникiв, наливки й завела дружню розмову. Останнiм часом тiтчина ласкавiсть трохи розвiяла Сарине недовiр’я до неї, i хижий дзьоб та яструбинi очi старої почали їй здаватися не такими страшними; але Сара все-таки була насторожi й хитрувала з нею, прикидаючись одвертою.

— А ти з кожним днем усе кращаєш, моя Сурочко, — спiвала тiтка. — Не натiшуся тобою… Так полюбилася ти менi… Ой вей, як полюбилася, неначе воскресла моя покiйна Дебора!

Сара поцiлувала тiтчину руку, а та пригорнула її голiвку до своїх широких, плескатих грудей.

— Ой дукатику мiй, скарбе дорогий! — вела свою пiсню Рухля. — Бачиш, як ти до мене з теплою душею, то я й розiрвуся за тебе й батька твого зламаю. Спершу я тобi не довiряла, думаю собi: як же б це вiн єдину свою дочку не жалiв? А тепер бачу, що твоя правда: ласкою та тихим словом можна з тобою все зробити, а на грiзьбу ти їжак їжаком… Випий iще чарочку наливки — вона тобi на користь…

— Боюсь, мамо, — сором’язливо вiдповiла Сара. — Зовсiм уп’юся, в мене й так голова наморочиться…

— Пусте! Це квасок, — пiдлила вона знову їй у чарку. — Заснеш краще — та й квит! Турбує мене ось що: батька твого довго немає, чи запропав десь, чи, може, гешефти затримали? Обiцяв через тиждень повернутися, та ось уже й другий минає, а його нема…

У Сари мало не вихопилось «i слава богу!», але вона стрималась i тiльки зашарiлася та зробила стурбоване обличчя, хоч її й зраджували iскорки в очах.

— Недобрi вiстi чула я на базарi, — провадила Рухля, — ой мамеле, якi недобрi! Бодай їх нiколи не чути!.. Кажуть, що за Баром i за Уманню з’явилися знову гайдамаки, що всi хлопи тiкають у лiси й стають гайдамаками… Ох, ферфал! Що буде, боже мiй, що буде!

— Всi хлопи, кажете, в гайдамаки йдуть? — стрепенулася Сара й почала уважно дослухатися до тiтчиних слiв.

— Усi, кажуть, як один! Їх пани вiшають, рiжуть, а вони панiв палять… Ой, Содом i Гоморра! Вони собi рiжуться, а нам, бiдним синам Iзраїлю, найгiрше! Запопаде хлоп — вiшає, запопаде шляхтич — вiшає… Ох, ох! На всiх розбiйникiв i шиї не вистачить!

— I сюди прийдуть гайдамаки? — особливо зацiкавлено спитала Сара.

— Хто його знає! Сюди ранiше нiякий бiс не заглядав… Та й навколо Бара конфедерати попалили, винищили всi хлопськi села, а втiм, хто його знає! Такi часи настають, як за фараона в Єгиптi… Куди нам тiкати i хто виведе народ твiй, боже Iзраїлю? — майже заголосила Рухля, вельми налякана звiстками i добре-таки розчулена мiцною наливкою.

Сару ж, навпаки, охопив настрiй зовсiм не вiдповiдний до звiсток, i вона не могла його навiть приховати. «Ех, коли б гайдамаки сюди! — вихором налетiли на неї гарячi думки. — Вони б урятували мене! Тiльки на них i надiя!.. Я б їм сказала, що я вже не єврейка, що серцем i душею я давно їхньої вiри, що молюся потай розп’ятому боговi й на його любов сподiваюсь… Не повiрять, може? То я б послалась на Петра… а його, лицаря, напевне всi знають… Ну, а якби й вбили, то смерть лiпше, нiж насильство, нiж ненависний шлюб! А втiм, це менi тепер не страшне, — усмiхнулась вона, — та й гайдамаки мусять знати Петра… А може, й вiн, скарб мiй, дiамант мiй, прибув би теж сюди… Ех, якби вiн знав, то перший знав.» — Ця думка блискавкою вдарила Сарi в серце й примусила його болiсно стиснутись.

— Ох, тi пiдлi хлопи! — скаржилась Рухля. — Через них i пани чинять гвалти.

— А може, коли б не пани, то й хлопи тихо сидiли б? — заперечила Сара. — Пани ж грабують хлопiв i примушують їх мiняти вiру… а вiра кожному дорога.

— Так, так! Вiра дорога… вiра батькiв священна! — палко мовила Рухля. — За неї можна вмерти, i хай той буде проклятий з роду в рiд, хто вiдступиться вiд своєї вiри!

— Я думаю, що проклятий i лях, — додала Сара, — вiн силомiць навертає до своєї вiри.

— I той проклятий! — погодилась стара й, щоб угамувати роздратування, випила ще чарку наливки. Це вплинуло на неї благодiйно, зморшки на лобi, прикритому чорною, погано зробленою перукою, розгладились, i в очах засвiтився масний полиск. — Ось що, моє райське яблучко, — поцiлувала Рухля кiлька разiв у щоку i в лоб Сару. — Скажи менi одверто, як матерi, чого так батько в’ївся в тебе, що й тепер аж пiнить, коли про тебе говорить?

Сара поблiдла й задумалась на хвилину, а потiм стрепенулась i заговорила, немов нiяковiючи й соромлячись своїх iнтимних признань.

— Я вам, як рiднiй матерi, признаюся, тiльки, на бога, нi слова батьковi, а то вiн уб’є мене…

— Присягаюся Мойшем, не прохоплюсь нi перед ким i словом, — забожилася Рухля, тремтячи вiд цiкавостi й пiдливаючи знову Сарi в чарку темнуватої рiдини.

— Батько, щоправда, й ранiше зi мною був суворий, — почала Сара, — i вимогливий. Я боялася не тiльки його слова, а й погляду… Тiльки, треба сказати, що вiн не шкодував на мене грошей i дарував менi часто й перли, й дукати, й адамашок, i оксамит.

— Ой-ой! — кивала захмелiлою головою Рухля, пронизуючи з-пiд навислих сивих брiв яструбиними очима Сару. — Виходить, вiн все-таки по-своєму любив свою дочку…

— Не знаю, може, вiн бiльше любив себе, — мовила Сара, — та все ж таки менi ще так-сяк жилося… Тiльки не було в мене нi подруги, нi рiдних… i я жила, нудячись в самотинi… ну й сама не знаю, як покохала одного…

— Кого, кого? — видивилась на неї зеленими хижими очима стара, задерши вгору свого гачкуватого, як у сови, носа.

— Ой мамо! Вам же однаково… ви не знаєте… — нiяковiла, червонiла й блiдла Сара.

— Нi, нi, скажи: це на твою користь…

— Ох, батько нiколи й нiзащо не погодиться видати мене за нього замiж. Я й тодi це знала, а тепер ще бiльше впевнена в тому.

— Це ще побачимо, ти тiльки скажи, — наполягала тiтка.

— Гаразд… Але, на бога, — нiкому… Анi словечка, а батьковi особливо!.. Я навiть не смiла й натякнути йому, а тiльки одвертала пiдозру зовсiм в iнший бiк… У Великiй Лисянцi, куди ми часто з батьком їздили, є бiдний крамар, що на головi носить лоток з медяниками й цукерками. Вiн такий гарний i такий нещасний, що серце моє одразу до нього прикипiло, ми перемовились словом, другим — i зрозумiли одне одного…

— I це правда? — суворо спитала стара.

— Їх бiн аїд, — вiдповiла з ледве помiтною усмiшкою Сара. — Ну, подумайте ж самi, моя мамо, — зацокотiла вона, щоб приховати вiд тiтки своє потаємне, — хiба ж батько погодиться вiддати мене за старця, за лоточного крамаря? Я й сама не мрiяла про це, а так тiльки крадькома любила та старалася морочити батька. I все було б нiчого, якби вiн не надумав вiддавати мене замiж… та ще зразу, силою…

— А як твого коханого на iм’я? — несподiвано спитала її тiтка. Але Сара була готова до цього запитання й вiдповiла спокiйно:

— Абрум Мiнц.

— Ось воно що! — розвела Рухля руками й опустила на груди обважнiлу вiд хмелю голову. — Тiльки чого ж це вiн, дурень?.. Не втямлю…

— Менi тодi, та й тепер, усi чоловiки, крiм Абрума, — нiж у серце, а тут раптом силують… Якби менi дали хоч на деякий час спокiй, щоб я могла забути свого Мiнца, а то ж не дають… «Виходь зараз замiж, я наказую!..» Ну, а менi тодi, та й тепер — краще смерть, анiж насильство. Тому я й благаю вас, мамо, — упрохайте батька, щоб дав менi спочинок хоч на рiк… Я за цей час забуду Мiнца й тодi виконаю батькову волю беззаперечно… Менi б тiльки рiк один, щоб забути… Я ось i тепер уже трохи заспокоїлась, а за рiк, певно, вилетить у мене з голови ця примха… Тiльки рiк прошу я, моя дорога мамо! — й вона кинулася цiлувати й обнiмати стару.

— Ой дитино моя люба, моя сирiточко, — щиро рознiжилася тiтка й почала голубити Сару. — Все, все заради тебе зроблю… ублагаю, умовлю батька… А вiн менi зовсiм не те… дурницю якусь молов, а я бачу, що ти добра дитина й справедливо просиш… Не знаю, чи виклопочу тобi спокiй на рiк, а що до весни, то напевне. Будь спокiйна, мiй адамантик дорогий!

— Мамо! Рiдна моя! Рятiвнице моя! Вiк за вас молитимусь! — скрикнула Сара й кинулась в обiйми до своєї опiкунки.

Через два днi пiсля цiєї розмови повернувся Гершко, й повернувся в доброму настрої. Рухля страшенно зрадiла з цього, а Сару, навпаки, обiйняв холодний трепет. Про гайдамакiв Гершко вiдгукнувся зневажливо: їх, мовляв, передушать усiх, як блощиць, якщо вони тiльки надумають поворушитися. А в Польщi починаються новi часи; набридли вже панам хлопи, i вирiшили вони раз назавжди поквитатися з ними, а замiсть їх iнших поселити, а з тими закордонними, котрi заступаються за них i втручаються в справи Польської держави, вирiшено просто… повигонити їх з Польщi й Варшави, та й взагалi йдеться до того, щоб запровадити в Польщi всi старi звичаї.

— Ой вей, а що ж буде з нами? — запитала тривожно Рухля. — Захотiли поквитатися з хлопами, то, може, схочуть i за євреїв узятися?

— Нi, про це не турбуйся: євреїв пани не чiпатимуть. Ну, хiба може пан жити без єврея? Пхе! Пановi без єврея те саме, що рибi без води… Кишеню, звичайно, потрусять, та й то тiльки там, на Днiпрi, а сюди до нас нiхто й не загляне сто лiт! Там уже почалася розправа, — провадив Гершко. — Ой, ой! Що робиться: пани й конфедерати збираються в команди, а наляканi хлопи тiкають iз сiл, мов мишi вiд пожежi…

Сара, блiда й збентежена, слухала батькову розповiдь, i кожне його слово впивалося стрiлою в її серце.

А Гершко був з чогось дуже задоволений: чи цi вiстi пiдбадьорили його, чи вiн встиг укласти з новим паном добрий гешефт, чи, може, десь знайшов скарб… Усе це зовсiм заспокоїло й пiдбадьорило Рухлю. Тiльки Сара сидiла мовчки, наче опущена в воду.

А Гершко поглядав задоволене на дочку й ще бiльше радiв.

— От спасибi тобi, сестро, за твої турботи, й за лiкування Сари — теж спасибi! — заговорив вiн, весело потираючи руки. — Дiвку просто не можна впiзнати, красунею стала i Соломон був би радий узяти її собi за дружину… бодай я своїх пейсiв не побачив!

— Красунею Сара й ранiше була, — вiдповiла Рухля, — поки не замучили її… Але крiм краси, вона багата ще добрим i покiрним серцем… Щасливий той батько, якому бог дарує таку дочку, як Сара… Я її добре взнала й полюбила всiм серцем.

У Сари вiд тiтчиних слiв затрiпотiло серце й бризнули з очей двi великi сльози…

— То, виходить, вона знову стала моєю дочкою? — скрикнув Гершко. — Виходить, Єгова повернув менi дитину мою?.. О, тодi я з радiстю скажу…

— Брате мiй! — перебила його Рухля. — Менi з тобою треба серйозно поговорити про Сару. Твоя дитина, — ось при нiй кажу, — варта того, щоб мої слова не були пущенi за вiтром.

— Добре, сестро! — усмiхнувся Гершко. — Моє вухо охоче слухає твою мову, бо кожне твоє слово таке ваговите, як щире золото…

Гершко й Рухля залишили Сару в свiтлицi, а самi вийшли до iншої кiмнати. Сара страшенно хвилювалася, чекаючи, чим закiнчиться тiтчине клопотання. Вона була певна, що тiтка на її боцi, але сумнiвалася в тому, що вона зможе побороти деспотичну батькову впертiсть, тим бiльше, що його радiсний настрiй вселяв у неї страшну пiдозру.

Зневажливим батьковим словам про гайдамакiв вона не надавала великої ваги, бо добре знала тих орлiв i була впевнена, що коли вони залишають свої рiднi, на-сидженi гнiзда, то не для того, щоб втекти вiд панiв, а для того, щоб зiбратися в грiзнi ватаги i дружно вдарити на мучителiв… Сару тiльки бентежив цiлковитий спокiй Гершка: його б не переконала бундючна хвальковитiсть якогось п’яного шляхтича, — вiн знав цiну їхньої одваги, — а, певно, в цьому краї було цiлком спокiйно, i батько сам упевнився в тому, якщо кпив з перебiльшених боягузами чуток. Отже, коли й спалахнуло випадково десь повстання, то, звичайно, не тут, а там, далеко, ближче до Днiпра…

Два днi тому, коли тiтка частувала Сару наливкою, їй пiд час розмови спала шалена думка: дати звiстку про себе Петрусевi в Малу Лисянку… А тепер вона й зовсiм сердилась на себе, що ранiше не спробувала зробити цього, маючи ще таку помiчницю, вiрну й вiддану, як мати Естерки. Там уже, може, кров ллється… а вона тут, у глухому закутку, не може нi перев’язати ран своєму коханому, єдиному, нi крикнути йому, що вона його любить бiльше за життя… Або ось зараз з’явиться її грiзний кат i скаже їй свою жахливу волю, а Петро не знає, де вона, i не прилетить навiть закрити їй на прощання очi.

«Ох! — простогнала Сара. — А час летить i летить! За цi два днi Естерка й не навiдалась сюди… Що робити? Що робити?» — заломила вона руки.

В цей час у сусiднiй кiмнатi почулися кроки, i за хвилину ввiйшли до неї батько з тiткою. Сара завмерла й не могла звести очей: вона вiдчувала, як у грудях в неї все похололо, й чекала смертельного удару мовчки…

— Саро, дитино моя! — звернувся до неї лагiдним голосом Гершко, й поблiдле обличчя вiдразу вкрилось рум’янцем. — Менi сестра багато про тебе говорила, i з кожним її словом моє серце млiло од радостi… Може, i я був трохи черствий: вiд працi й клопоту кам’янiє наше чоловiче серце… а в жiнок воно м’якше й чутливiше… дай, боже батькiв наших, щоб ти не лукавила душею й по правдi жила, не зраджуючи нi бога, нi мене, анi обраного народу. Я схилив своє серце до прохання твого i даю при сестрi слово, що збережу тобi свободу, за твоїм бажанням, поки не примусять мене змiнити своє слово невiдкладнi обставини… Отож старайся забути… все минуле… всi страхiття його… всi помилки… слухайся другої своєї матерi… i змiцнюйся у вiрi… Хто знає? — якось загадково усмiхнувся Гершко. — Може, i я, на старiсть, iще ошалiю… i добрий єврей, хай навiть i жебрак, здасться менi людиною… Ну, слухай же тiтку, а головне — набирайся сили… Менi ще в справах треба тут недалеко з’їздити, то щоб я тебе застав отаку, — розвiв вiн широко руками.

Сара хотiла була, кинутися на шию батьковi, але непереможна сила стримала її, i вона тiльки покiрно поцiлувала батькову руку.

На другий день пiсля вiд’їзду Гершка тiтка зробила Сарi несподiваний сюрприз — взяла її з собою прогулятися в мiстечко. Пiсля двотижневого затворницького життя ця прогулянка була для Сари справжньою радiстю. Дитячий, давно забутий захват охопив дiвчину… I каламутна бистра рiка, i навислi гори, i стрiчка зелених садiв бiля їхнього пiднiжжя, i високе синє небо з розкиданими по ньому перлистими хмаринками — все захоплювало Сару, й вона не могла стриматися вiд радiсних вигукiв. Та найбiльше вона зрадiла, коли зустрiла на базарi Естерку. Дiвчинка в присутностi грiзної хазяйки вдала, що незнайома з небогою, та проте потайки прокралася за ними й, вибравши слушну хвилину, коли стара зайшла до крамницi, швиденько пiдбiгла до Сари.

— Панночко, люба, ой, яка я рада!

— Приходь сьогоднi!.. Важливе дiло… — встигла їй шепнути Сара й помiтила, що Естерка, ховаючись у юрбi, всмiхнулася й кивнула їй головою.

По обiдi Сара вийшла в двiр i почала нетерпляче чекати Естерку. Цiлу нiч мiркувала вона, як би це за допомогою Естерчиної матерi сповiстити свого сокола Петра про себе й дiстати вiд нього звiсточку. Це бажання, або лiпше сказати мрiя, загорiлося днiв три тому в Саринiй душi й тепер пекло її вогнем… А Естерка все не приходила! Чи, може, вона не зрозумiла її, а усмiхалася й кивала головою просто так?

Уже посутенiло, й засмучена Сара зiбралася була йти до своєї свiтлички, як нараз хтось несподiвано шарпнув її за рукав.

Сара швидко оглянулась.

— Ой, це ти, Естерко? Чому так пiзно? — кинулась вона до дiвчинки.

— Не можна було… Хазяйка коло хвiртки сидiла… Я, як стемнiло, перелiзла через паркан.

— Вей мiр! А мене ось-ось покличуть вечеряти. Що робити? Слухай! — вона вхопила дiвчинку за руку й, одвiвши її в далекий куток двору до халупки, де вже лягла темна пелена темряви, почала квапливо шепотiти, весь час тривожно озираючись навколо:

— Менi неодмiнно треба побачитися з твоєю матiр’ю. Дуже, дуже важлива справа! Розумiєш?

Естерка вся перетворилася на слух i, широко розплющивши очi, мовчки кивала головою на знак того, що вона добре все затямила.

— Oй, яка важлива! — говорила Сара. — Там далеко-далеко, звiдки привiз мене мiй батько, є молодий єврей… жених мiй… Розумiєш? Тiльки батько не хоче його нiзащо… вiн бiдний… То я хочу написати йому й послати нашому наймитовi листа… вiн знає, де Абрум, вiн знайде його й передасть… Але, боронь боже, якщо батько дiзнається, що я пишу йому. Ой мамеле, що менi тодi буде! Тодi все ферфал! Розумiєш? Так треба, щоб i муха не знала, щоб i стiна не чула…

— Ой-ой, який секрет, розумiю! — мало не задихнулася Естерка вiд хвилювання.

— Атож, атож! Так ось що: перекажи матерi… нехай вона про це подумає i порадить, що робити? Або нехай вона спробує найняти якогось хлопа, щоб повiз листа мого в Лисянку, пiд Чигирин… Я не знаю, скiльки миль туди… ми недовго їхали… та однаково, я нiчого не пошкодую… Розумiєш?

— Гiт, гiт! — кивнула головою Естерка й прожогом кинулася за рiг хати, почувши хазяйчин голос.

— Чого ти, Саро, до ночi стовбичиш тут? — незадоволено мовила Рухля. — А я тебе все жду вечеряти.

— Даруйте, мамо! — обняла Сара її за шию. — У свiтлицi душно, а тут так гарно, я задумалася i забула про вечерю.

— Ну-ну, тiльки не задумуйся: цур їм, тим думкам!

Наступного дня, як посутенiло, Естерка постукала в паркан i через шпарину шепнула Сарi, що мати взялася за її справу, бо ладна заради неї перерватися, але що справа ця важка й коштуватиме багато грошей, i додала, нарештi, що коли мати знайде хлопа та обмiркує гешефт, то тодi навiдається…

Три днi до пiзньої ночi просиджувала Сара в своєму дворику, попросивши дозволу в тiтки й пiсля вечерi дихати годинку-другу чистим повiтрям. Та все було марно: нi Естерка, нi її мати не з’являлися нi в дворi, нi пiд парканом. Коли й третього дня нiхто не прийшов, Сару охопив одчай, i вiд цього вона, мабуть, злягла б у лiжко, якби четвертого дня зранку не з’явилася до її тiтки з таким нетерпiнням очiкувана Естерчина мати.

Це трапилось пiд час снiданку, в присутностi Сари.

Жебрачка смiливо ввiйшла до свiтлицi й, не виявивши нiчим, що вона знає Сару, звернулася до хазяйки, пропонуючи їй вигiдний гешефт: якийсь економ, мовляв, привiз на базар добру вовняну пряжу в мiтках i недорого править, то вона ладна сторгувати її для панi.

— А щоб я не помилилася, — додала вона, — то нехай вельможна панi дасть менi для взiрця своєї нефарбованої вовни, я порiвняю, котра пухнастiша й м’якша… нехай панi дасть ключi, я знаю, де в коморi лежить вовна.

Рухля гостро поглянула на жебрачку й вiдповiла їй пиховито:

— Нi, тобi я не довiрю ключiв, пiду краще сама.

Жебрачка низько вклонилась i шанобливо,стала коло дверей, а як хазяйка грюкнула й сiнешнiми дверима, то вона, смiючись, звернулася до збентеженої й сторопiлої Сари:

— Я так i знала, що ключiв вона менi не дасть. Ну й гiт!

— Моя рiдненька! — кинулась була до неї Сара, але єврейка спинила її рухом.

— Нехай панна сидить… на всякий випадок… так безпечнiше… Я б i сама кинулась цiлувати своїй благодiйницi руки, та боюся… Ну, так слухай: менi Естерка все розповiла. Тiльки важка це справа… Хто вiзьметься в таке пекло їхати? Хоч i хлоп, а все-таки свого життя йому шкода. Та ще й про таке подумай, моє райське яблучко, — треба вибрати вiрну людину, щоб я її, як себе, знала, щоб вона, коли вiзьметься, хоч i за добрi грошi, то вже поїхала… Так, на галай-балай, усякий охоче погодиться, аби вхопити грошi… Ой-ой, ще й як погодиться, та тiльки й за околицю не виїде, а сховає грошi за пазуху, i бувай здоровий, — щоб я мала стiльки добра, коли брешу.

— То немає, виходить, вiрного посланця? — засмучено спитала Сара.

— Чому немає? — мовила єврейка. — Якщо людина щось хоче знайти, то вона цiлi днi шукає, поки не знайде. Є в мене вiрний i чесний хлоп! Цяця… Ото я все й чекала його, а потiм два днi умовляла. Боїться, каже, що це на той свiт треба їхати.

— Вей мiр! — сплеснула Сара в одчаї руками. — То що, вiн не погодився? Ой цуре, цуре!!

— Не побивайся, кралечко, — махнула рукою жебрачка, — я будь-кого умовлю… ой-ой, та ще як! I його умовила — дорого хоче, але якщо ти погодишся заплатити, то вже листа твого довезе.

— Скiльки вiн хоче? — швидко спитала Сара.

— Ой багато! Ой гевулт, як багато!

— Скiльки ж?

— Цiлi двi сотнi злотих!

— У мене грошей немає… Але за скiльки можна продати оцi перли? — i Сара квапливо зняла з шиї чотири разки рiвних, великих, коштовних перлiв i дала їх жебрачцi.

— Ой-ой! — тихо скрикнула єврейка. — Цiле щастя, а не перли! Тiльки от бiда: важко на такий товар покупця знайти… Особливо менi, убогiй: кожен подумає, що вкрала… Щоб я так на свiтi жила, якщо не подумає… менi i в руки страшно таке брати… Ой вей, а якщо довiдаються? — i вона, боязко озираючись навколо, вiддала перли Сарi.

— Нiхто, нiхто не довiдається! Присягаюсь, як перед богом! — захвилювалася Сара.

— Ой i страшно, i шкода менi тебе, крулевно моя! Ну, тiльки за перли бiльше не дадуть… коли нагально… як двадцять дукатiв, шкода!..

— Продавай за скiльки хочеш, аби тiльки посланця завтра вiдрядити!

— Гiт, гiт! Будь спокiйна!

У цей час рипнули дверi в сiнях. Жебрачка поквапно сховала перли за пазуху, шепнувши Сарi:

— Приготуй же листа. Увечерi, як смеркне, я зайду. Коли тiтка й жебрачка вирядились у мiстечко купувати вовну, Сара пiшла до свiтлицi писати листи — одного вигаданому Абрумовi, а другого — Петровi, але тут виникла перешкода. Як йому писати? Нi по-українському, нi по-польському вона не вмiла, та й, крiм того, не знала напевно, чи письменний Петро. Вона вирiшила написати йому по-єврейському. Звичайно, вiн, одержавши такого листа, понесе його до єврея, i той прочитає йому й пояснить. Отже, треба так написати, щоб Петро зрозумiв, у чому рiч, а чужий щоб не мiг уторопати, про що йде мова. Довго думала над змiстом листа Сара й нарештi вирiшила написати якнайкоротше: головне — повiдомити Петра, де вона перебуває… а про все iнше — то вже буде його клопiт…

Вона написала докладну Петрову адресу, а йому тiльки таке: «Сара, Гершкова дочка, перебуває в мiстечку Кам’янцi, на Днiстрi, недалеко вiд Ямполя. Поспiшай, а то загину».

Листа до Абрума вона залiпила воском i просила, передаючи його жебрачцi, щоб посланець нiзащо не вiддавав його Петровi, а взяв би тiльки вiд нього вiдписку, що той одержав свого листа. Якщо ж до посланця протягом трьох днiв сам Абрум по листа не прийде, то щоб вiн листа цього привiз назад. А головне — хоч яку-небудь записочку вiд Петра, на доказ того, що посланець справдi був у Малiй Лисянцi, — це найголовнiше.

Наступного дня рано-вранцi єврейка зайшла знову до Рухлi сказати, що продавець погодився й жде її на базарi. Сара випросилась теж прогулятися разом з ними в мiстечко. Вибравши хвилину, коли тiтка розраховувалася з продавцем за вовну, Естерчина мати шепнула Сарi, що все зроблено так, як вони умовились. Вiд радостi бiдолашнiй Сарi забило дух, i вона мало не впала: на щастя, в крамницi, бiля якої вони стояли, була холодна вода, i вона швидко вгамувала незвичайне хвилювання, яке охопило ослаблий органiзм дiвчини. Освiжившись водою, Сара сiла на лавi, блаженно усмiхаючись, i нiчого не чула й не помiчала, що робилося навкруги. Все життя, все буття її було зосереджено тепер на однiй думцi: «Через тиждень мiй Петро про все довiдається, через два може бути тут… а в мене обiцяного строку, мабуть, бiльше, як пiвроку. О господи, аби вiн тiльки живий був!»

Сара так перехвилювалася, що, повернувшись додому, не вийшла навiть обiдати. Стурбована тiтка пiшла була в спальню до небоги, але, побачивши, що вона спить, не схотiла її будити.

Сара вийшла з свiтлицi тiльки надвечiр.

Тiтка кинулась розпитувати, як вона себе почуває, i коли Сара почала запевняти, що в неї нiчого не болить, стара змiряла її недовiрливим поглядом i спинила свої допитливi очi на Сариному обличчi, що палало як мак.

— Ой-ой! Якщо ти здорова, — сказала вона, — то повинна бути голодна, ти ж не обiдала…

— Я довго спала, мамо, — опустила очi Сарi, — може, зо сну менi й не хочеться їсти, але я їстиму.

I вона через силу стала вечеряти. Стара раз у раз поглядала на небогу й з сумнiвом похитувала головою.

— Я хотiла тобi сказати, щоб ти коштовних речей так не кидала в кiмнатi, — зауважила вона наприкiнцi Сарi, — а як скидаєш, то давай краще менi на схов.

— Гiт! — ледве чутно вiдповiла Сара й вiдчула, як швидко збiгла з її обличчя кров i прилила до серця.

Нi жива нi мертва сидiла вона й чекала, що тiтка зажадає принести їй перли, але стара мовчала, певно, забула, про що допiру говорила.

Попрощавшися з тiткою, Сара мерщiй пiшла в свою кiмнату й замкнула зараз же за собою дверi. Цiлу нiч не заплющила вона очей: її думки то линули слiдом за посланцем у Лисянку, примушуючи радiсно битися серце, то поверталися до тiтчиного запитання про перли, i тодi її огортав страх. Наступного дня вийшла Сара блiда, з темними колами пiд очима. Стара пильно поглянула на Сарину шию, але не сказала нiчого. Мабуть, її стурбував хворобливий вигляд дiвчини й одвернув думки вiд перлiв.

День для Сари минув без клопоту. Вона мусила випити фiлiжанку якоїсь настоянки i пiсля неї справдi заспокоїлась i мiцно заснула. А тiтка тим часом разом з Естерчиною матiр’ю заходилася розбирати куплену вовну й дала Сарi цiлковитий спокiй, тiльки наполягаючи за обiдом i вечерею, щоб та їла побiльше й випивала по келиху меду. Щоб догодити тiтцi, Сара не суперечила її бажанню.

Минуло ще три днi, дiвчина цiлком заспокоїлась, i почуття радостi, що спершу, мов буря, охопило її серце, тепер жеврiло тихою вiдрадою i колихало її на райдужних хвилях неосяжного щастя.

Днiв через два, коли Сара сидiла в затишному куточку подвiр’я, поринувши в мрiї, тiтка гукнула її якимсь особливим, неласкавим голосом:

— Саро! Батько твiй приїхав i кличе тебе негайно до себе. Сара здригнулась i спершу не зрозумiла, хто її кличе й куди; та коли панi Рухля вдруге й голоснiше гукнула її, вона затремтiла, мов осиковий лист, охоплена якимсь незрозумiлим жахом. Мовчки пiдвелася дiвчина й пiшла на тiтчин поклик, заточуючись, наче в неї пiдгиналися ноги. А тiтка її ще й напутила:

— Гляди ж, не супереч батьковi!

Гершко зустрiв дочку урочисто, поклав їй на голову руки й, прошепотiвши беззвучно молитву, мовив до неї холодним тоном, який не припускав заперечень:

— Суро, дочко моя! Негайно надiвай на себе найкраще вбрання i прикрась себе золотом, перлами та смарагдами…

— Навiщо, тату? — спитала тремтячим голосом Сара. Вона стояла перед ним блiда як стiна, вхопившись рукою за горло, нiби намагаючись ослабити зашморг, що затягся круг її шиї…

— На те, що твiй жених, родич великого цадика уманського, приїхав сюди й жде свою наречену коло школи.

З Сариних грудей вирвався страшний крик, i вона впала батьковi в ноги;

— Гевулт! Змилуйся! Не вбивай своєї єдиної дочки! — заволала, припадаючи до батькових нiг, Сара. — Ти ж дав слово, при мамi ось, що рiк матиму волю! Хоч на пiвроку дай менi її! Ой… вей, хоч на пiвроку!

Гершко насупив свої навислi, широкi, рудi брови, й з-пiд них блиснули на Сару сповненi злостi сiрi, з зеленими полисками очi.

— Я сказав, поки не змусять мене обставини, — засичав Гершко. — А ось тепер i спонукали мене невiдкладнi обставини… кругом здiймається буря… кожен намагається втекти в безпечне мiсце… i твiй жених, звiнчавшись, повезе тебе до Львова… Втратити такого жениха я не хочу, а тому й наказую тобi одягтися негайно i йти разом з нами до шлюбу.

— Тiтонько! Мамо! Заступiться! — в розпачi впала Сара в ноги Рухлi.

— Встань i скорися своєму батьковi, а моєму братовi, — похмуро заговорила Рухля. — Вiн тебе врятує вiд страшного злочинства, од пекельної зради. Ти хотiла одурити нас, одурити мене? Ти хотiла зрадити свого батька, зрадити своїх кревних, зрадити свою вiру? Та великий бог Iзраїлiв, i вiн вiддав зрадникiв у руки своїх вiрних синiв! Чи знаєш ти, яка тебе чекає кара за такий злочин? За нашим святим законом тебе треба побити камiнням, як паршиву собаку, як прокляту тварюку…

Голос старої перейшов у якийсь лиховiсний свист; вона пiднесла над Сариною головою стиснутi кулаки, наче хотiла сама в цю ж мить убити її на мiсцi. Сара мимоволi схилилась, чекаючи удару.

— Але, — додала стара спокiйнiше, — батько твiй милосердний i хоче врятувати тебе вiд цiєї страшної кари! Встань же й одягайся.

Сара встала з колiн; на обличчi її, спотвореному стражданням, виступили червонi плями, губи були ще синi й тремтiли вiд нервового потрясiння, i тiльки очi блищали гордою вiдвагою.

— Я не пiду за вашого Хаїма замiж, — мовила вона твердо, пiдвiвши голову й окинувши катiв своїх презирливим поглядом.

— Що-о? — заричав Гершко, густо почервонiвши од лютi. — Уб’ю, як паршиву собаку!

— Я смертi не боюсь, — спокiйно вiдповiла Сара.

— Не боїшся? — закричав, стиснувши кулаки й затупавши ногами, осатанiлий фанатик. — Не боїшся проклята гойко? То я тебе так мучитиму, що ти проклянеш той час, коли на свiт народилася, проклянеш ту хвилину, коли побачила хлопа!.Я придумаю тобi такi катування, якi не спадуть на думку й сатанi в пеклi… я по краплинi точитиму твою чорну кров, я по волосинцi оголю твою голову… я повипiкаю тобi твої безсоромнi очi… розiрву рота до вух… Згною твоє падло… — скреготiв вiн зубами, щохвилини ладний кинутись на свою жертву.

Сара стояла нерухомо, якось зацiпенiвши, наче статуя. Нi один м’яз, нi один промiнь її погляду не виказував страху.

— Спинися, брате! — голосно мовила Рухля. — Не оскверняй руки своєї, бо її обвиває талес i вона торкається до десяти заповiдей… та й самi катування нi до чого не приведуть! Ой вей! Її серце лукаве й жорстоке в слiпотi своїй, а головне — мета не буде досягнута, — породичатися з такою високою сiм’єю, як сiм’я святого цадика, i врятувати її душу, запродану самому сатанi. Я тобi, брате мiй, ребе Гершку, раджу ось що: якщо вона, змiя, по-доброму скоритися не хоче, зв’язати її й повiнчати… хоч i в моєму дворику: тут, у мiстечку, хлопiв немає… попiв немає… всi свої люди й рабин — своя людина… Нехай вона кричить, хоч i на все мiстечко, хоч на ферфал кричить, а повiнчаємо… вiддамо малжонковi на руки, й вона сьогоднi стане в моєму домi його дружиною, — я ручуся, — а завтра приставити до неї Ривку й вирядити молодих до Львова.

— Розумне твоє слово, сестро, — вiдповiв, заспокоївшись, Гершко. — За всяку цiну треба повiнчати її й вирядити… а тодi хай хоч i здохне — туди їй i дорога! Я краще помщуся на паршивому хлоповi та на проклятому поповi! Навмисне поїду до пана Кшемуського…

Сара дивилася широко розплющеними очима на своїх катiв i не помiчала жодної iскри жалю на їхнiх обличчях.

— Востаннє кажу тобi, — промовив лиховiсним голосом Гершко, — якщо ти по своїй волi не пiдеш одягатися до шлюбу, то тебе зв’яжуть… Гей, Ривко!

— Не клич її! — сказала Рухля. — Я сама впораюсь… Ой-ой, i не писне!

— На всякий випадок обшукай її…

Сара здригнулась i поблiдла. Якщо її обшукають, то загине останнiй порятунок вiд ганьби й жаху. Вона похилила голову й промовила тремтячим, ледве чутним голосом:

— Якщо мої благання не зворушують твого серця, тату, якщо твоя воля непохитна… то я скоряюся їй… i краще доброхiть пiду… Не чини надi мною насильства… Я бачу, що того хоче бог… i йду!

— Так, хоче бог, — з подивом мовив Гершко.

— Атож., моя дитино, атож, — провела по головi Сари твердою рукою тiтка, — одягайся… та ось i свої перли надiнь, котрi ти дала менi на схов.

Сара швидко глянула на тiтку: та держала в руках її перли, тi самi, що вона передала Естерчинiй матерi. Стара простягла їх Сарi й зловтiшне, диявольськи посмiхалася.

Сара скрикнула й ухопилася за стiлець, що стояв поблизу. Гершко був кинувся пiдтримати дочку, але Рухля зупинила його.

— Обiйдеться. Вона мiцна тепер… Дай їй холодної води! — звелiла вона Ривцi.

— Атож, води, — прошепотiла Сара й, притримуючись руками за стiну, за дверi, пiшла в свою кiмнату.

Рухля тим часом порадила Гершковi, щоб уникнути вуличного скандалу, привести краще сюди, до неї, рабина, жениха й свiдкiв та й звiнчати молодих якнайшвидше в дворику.

Через пiвгодини Гершко з запрошеними гостями чекав у параднiй свiтлицi виходу своєї дочки. Господиня дому в пишнiй сукнi вiтала гостей, пошепки сказавши братовi, що Сара зовсiм присмирнiла, вбиралася спокiйно, тiльки двiчi попросила води.

Минуло кiлька хвилин, нарештi дверi спальнi розчинилися й на порозi стала в пишному вбраннi, обвинута серпанком, струнка, мов виточена, постать дiвчини; вона хиталася, наче очеретинка, й Ривка з зусиллям пiдтримувала її попiд руки.

Тiтка поквапно пiдiйшла до небоги, за нею сам Гершко кинувся до своєї дочки; гостi закам’янiли, нiчого не розумiючи… Крiзь бiлу, прозору намiтку видно було мертвотно-блiде, безкровне личко…

Переступивши порiг, нещасна жертва вхопилася руками за груди, зробила якийсь мимовiльний конвульсивний рух i з страшним стогоном упала на долiвку.

Рухля кинулась до неї, стягла серпанок i занiмiла: Сара лежала, простягшись на пiдлозi, судорога ще посмикувала її тiло, побiлiлi губи були вкритi густою зеленою рiдиною, з куточка рота тяглася яскравою ниткою червона кров…

— Ай, гевулт! — закричала, придивившись, стара. — Вона випила мiдянки: отрута… Все загинуло!

— Отруїлась! Прокляття! — люто зарепетував Гершко й роздер на грудях до пояса шовковий лапсердак.