Останні орли

VII

Коли минула перша хвилина зацiпенiння, яке охопило всiх пiсля смертi священика, Петро пiдiйшов до Сари й шепнув їй на вухо:

— Ходiм, баритися не можна, вони можуть побачити, що тебе нема, — тодi всiм нам кiнець.

Сара, не кажучи й слова, пiшла за Петром, тихо вийшли вони в двiр i мовчки спустилися до берега рiчки.

Була вже пiзня нiч, глибоко в височинi сапфiрового неба стояв уповнi срiблистий мiсяць, i ясне сяйво його, здавалося, лилось широкими потоками на сонну землю й спускалося тремтливими срiблистими дорiжками в таємничу глибину нерухомо застиглої рiчки.

Петро й Сара йшли мовчки, пригнiченi враженням вiд сцени, свiдками якої допiру були. Нарештi вони повернули в леваду, що прилягала до берега рiчки.

— Слухай, Саро, — заговорив Петро, стискуючи руку дiвчини в своїй руцi, — чи пам’ятаєш ти все те, про що ми говорили тобi?

— Пам’ятаю, Петре, — вiдповiла вона тихо.

— Пам’ятай же: передусiм, як повернешся додому, прокрадься в свою кiмнату так обережно, щоб тебе нiхто не побачив, а потiм не дай помiтити нi батьковi, нi iншим, що ти чула щось iз їхньої розмови. Коло корчми вашої повсякчас вартуватиме хтось — я, або Прiся, чи хто iнший, i ось, коли твiй батько почне рихтуватися до вiд’їзду, ти тої ж хвилини вивiсь бiлу хустку на своєму вiкнi. Якщо ж батько надумає щось iнше… ще гiрше, то повiсь на вiкно червону хустку, тодi вже я знатиму, що робити… Крик пугача буде тобi знаком, що я вжив заходiв.

— Ой, Петре! Страшно менi… боязко, — прошепотiла Сара, тулячись до нього.

— У самого душа завмирає, — похмуро промовив Петро. — Ех, коли б це був не твiй батько, то за одну хвилину я заспокоїв би i тебе, i всiх.

Сара вхопилася за плечi парубка i втупила в нього свої величезнi очi, якi ще дужче розширилися вiд страху.

— Нi, нi, будь спокiйна, як домовились, так i буде зроблено. Велика небезпека в тому дiлi, що ми задумали, боронь боже не пощастить, тодi геть усе село загине… Заради тебе тiльки, Саро, на це я зважився, а якщо вже зважився, то знай — слова свого не зламаю!

— Петре! Чим вiддячу я тобi? — прошепотiла Сара, припадаючи до його плеча.

— Нiчим, Саро, нiякої менi подяки вiд тебе не треба. Ти врятувала нас, i ми повиннi вволити твою волю… Але ходiм, — вiн м’яко вiдсторонив вiд себе дiвчину. — Мiсяць уже хилиться до рiчки… не можна гаяти часу. Зайва хвилина може зiпсувати все.

Вiн узяв Сару за руку, й вони рушили хутко вперед, їм тепер треба було перейти найнебезпечнiшу частину дороги — пустирище коло корчми. Дiйшовши до краю левади, Петро й Сара зупинилися в тiнi розлогої старої липи й обдивилися кругом.

Мiсяць уже хилився до заходу й здавався тепер великою золотою кулею.

— Нiкого, — тихо прошепотiв Петро. — Здається, нiхто не помiтив, що тебе немає дома. Дивися, дверi так само замкнутi, навколо тихо.

— Еге ж, еге, — вiдповiла пошепки Сара. — Вони так кричали, що, мабуть, не чули нiчого.

— Ходiмо ж, вони можуть почати роз’їжджатися до свiтанку.

— Ой Петре! — придушене ридання вирвалося з грудей Сари, i вона з слiзьми припала до грудей парубка.

— Не бiйся, Саро, заспокойся… Спи спокiйно, цiлу нiч не одiйду я вiд твого дому, i коли що… — очi парубка так блиснули пiд чорними бровами, що Сара й без слiв зрозумiла, що жде того, хто б намiрився важити на її життя.

— Щастя моє, золото моє! — скрикнула вона тихо, обнявши Петра за шию. Петро палко притиснув до себе дiвчину й заговорив глухим, уривчастим голосом, одхиляючись вiд неї й дивлячись кудись убiк.

— Слухай, Саро, зараз нам треба попрощатися хтозна на який час… а коли той жид, якого батько єднає тобi за чоловiка, коли вiн, собака, наважиться…

— Петре! — палко перебила його Сара, здiймаючи до неба руки. — Богом великим, якого я пiзнала в вас, присягаюся тобi, що, крiм тебе, не назву нiкого, нiкого своїм чоловiком, i коли що, то будь спокiйний: не побоюсь i вмерти, щоб лишитися вiрною тобi i твоєму боговi, котрий став тепер i моїм.

— Мила моя! — палко промовив Петро й нiжно пригорнув до себе дiвчину. — Господь милосердний не допустить тебе до смертi, вiн захистить i врятує нас. Пам’ятай лише все, i тiльки-но я пiдсаджу тебе в вiкно, ти зараз же зачини його й постарайся закласти все так, як було.

— Пам’ятаю, пам’ятаю.

— Прощай же!

— Серце моє! — Дiвчина знову припала до грудей парубка й застигла в поривi нiмого одчаю. Якусь хвилину Петро мовчки пригортав її до себе.

Маленька хмаринка набiгла на мiсяць i вкрила таємничою тiнню всю околицю. Петро насилу вiдiрвався од Сари й промовив рiшуче:

— Ходiм… Треба поспiшати.

Вiн узяв Сару за руку, й вони кинулися бiгти через пустирище. Перебiгши його й перескочивши через лiсу, вони повернули в провулок i дiйшли до плоту, що оточував корчму. Петро перелiз через плiт, пересадив Сару, й, ховаючись у довгiй тiнi, що простяглася вiд корчми, вони нечутно пiдкралися до вiкна Сариної свiтлицi й, затаївши подих, зупинилися коло стiни. Сарине вiкно лишалося вiдчинене, так як вона його й покинула, а крiзь щiльно зачиненi вiкна великої свiтлицi просочувалися тоненькi, як волосинка, смужки свiтла й чути було голоси.

Парубок з полегкiстю зiтхнув.

— Вони не помiтили, — прошепотiв вiн упевнено. — Прощай же, серце моє.

— Прощай, мiй соколе! Прощай, моє щастя! — Сара обняла Петра за шию й припала до нього довгим беззвучним поцiлунком.

Петро пiдняв її, мов пiр’їнку, пiдсадив у вiкно, ще раз припав до її гарячих уст, ще раз прошепотiв їй:

— Пам’ятай усе! — i хутко зник у тiнi.

Зоставшись сама в своїй свiтличцi, Сара насамперед скинула сукню й, нечутно пiдкравшись до своєї засiдки, завмерла, чуйно насторожившись. Але в сусiднiй кiмнатi не чути було нiчого.

«Що це, чи не пороз’їжджалися вони всi?» — здивовано подумала Сара, але в цей час у кiмнатi почувся шепiт, а потiм голосно й озлоблено заговорив рабин:

— Пам’ятай же, Гершку, i зроби усе точнiсiнько так, як ми сьогоднi вирiшили. Через три днi, як виїдеш з дочкою в Умань, по дорозi заїдь у Лисянку й розкажи губернаторовi все, що знаєш, про цих проклятих гоїв-гайдамакiв: нехай ляхи покарають їх так, щоб i iншим не кортiло переховувати цих розбiйникiв.

— I нехай потiм за цю розправу помстяться самим ляхам гайдамаки, — пiдхопив другий голос.

— А тi клятi гої хай рвуть одне одного до скону днiв, мов скаженi пси, — просичав третiй, — i нехай загинуть усi, як фiлiстимляни, як вавiлоняни, як полчища фараоновi!

Сара вхопилася руками за груди й ледве стримала радiсний крик, що ладний був вирватися в неї.

Слава богу, отже, все буде так, як казав їй Петро, i через три днi вiн вирве її назавжди з uborq ненависного їй гнiзда!

Нечутно пiдвiвшись з пiдлоги, вона пiдiйшла до вiкна, подивилась, чи не помiтно там чого, i кинулась у свою пухову постiль. Радiсть i хвилювання цього дня так знесилили дiвчину, що вона за хвилину вже спала мiцним сном, десь в глибинi свого серця вiдчуваючи, що тут же, недалеко вiд неї, не спить її коханий, любий Петро й не перестає думати про неї, оберiгаючи її сон.

Прокинулась Сара зовсiм пiзно, коли сонце вже стояло посеред неба. Ту ж мить їй спливли в думцi всi вчорашнi подiї; дiвчина хутко пiдвелася, сiла на лiжку й прислухалася: навколо все було тихо.

«Пороз’їжджалися, тим краще», — подумала сама собi Сара й знову лягла на подушку, щоб iще раз проказати в думцi тi чарiвнi слова, якi говорив їй учора Петро.

У цей час дверi тихенько скрипнули, i в щiлину спершу просунулася голова Гер-шка, а потiм увiйшов i вiн сам.

— Прокинулась уже, цурко моя, моє золоте яблучко, — заговорив вiн, пiдходячи до доччиного лiжка. — Виспалась? Вiдпочила? Гостi нашi вже пороз’їжджалися, а я все ходжу круг твоєї свiтлицi, боюся, щоб тебе не розбудити.

Гершко говорив якось надто вже ласкаво; давно вже Сара на чула вiд нього такого нiжного тону, й серце в її грудях стислося вiд думки, що вона вiддала батька до рук християн.

Однак, переборюючи докори совiстi в своїй душi, вона вiдповiла весело й привiтно:

— Зараз, зараз, тателе, я одягнуся й прибiжу до вас.

— Ну, гаразд, я тебе ждатиму, любуню, iз снiданком, — вiдповiв Гершко й, вийшовши з кiмнати, причинив за собою дверi.

Сара моторно зiскочила з лiжка, за якусь хвилину одяглася й поспiшила вийти у велику свiтлицю, котра правила їм за все.

Коло столу, на якому стояло молоко, лежав бiлий хлiб, печенi яйця та цибуля, сидiли Гершко й стара Ривка. Вони зустрiли Сару вельми привiтно, i в Сари знову защемiло серце вiд думки про те, що вона їх навiки зрадила.

Пiсля снiданку Гершко звернувся до Сари:

— Слухай, Саро, доню моя, час тепер небезпечний, ой-ой, який небезпечний! Так i жди, що налетять на село гайдамаки, а вони, знаєш, як нас частують, нещасних жидкiв? Якщо бог допомагає, то життя ще можна врятувати, а вже щодо грошей та iншого майна… Ой вей! Не залишать i нитки. Тому прошу тебе, позбирай тут з Ривкою все, що є в нас цiнного: золото, адамашки, перли; грошi я сам зберу… i запакуйте все разом, а вночi я це закопаю десь у льоху.

— Добре, тателе, — охоче погодилась Сара.

— Завiсьте ж чим-небудь вiкна, а я замкну з сiней дверi.

— Навiщо? — здивувалася Сара.

— Ой, ой! Нерозумне дитя моє, ще питає навiщо, — вiдповiв Гершко, зателiпавши пейсами. — Хоч тепер час i робочий, але ж у нас корчма: кожної хвилини може нагодитися якийсь хам, i якщо побачить у нещасного жидка хоч одну срiбну ложку, то до вечора цi собаки рознесуть усю нашу корчму.

— Ой вей, правда! Ой, яка правда! — пiдхопила Ривка. — Тут так страшно стає, що i вдень боїшся виглянути надвiр.

Сара мовчки погодилася з словами батька: вiн i справдi мав рацiю, та ще й до того цi збори обiцяли їй скорiший порятунок.

Гершко вiддав ключi Сарi, а сам вийшов у сiни й замкнув за собою дверi; Ривка ж позапинала старими лапсердаками вiкна й заходилася з Сарою коло роботи. Усi шкатулки, ящики, шафи й схованi в пiдпiллi скринi були поодчинянi. До самого вечора пакували Сара й Ривка Гершкове майно. Сама Сара не сподiвалася, що його набереться так багато. Дорогий шовковий одяг, хутрянi шуби, перли, перснi, сережки, золотi ланцюжки й iншi дрiбнi коштовнi речi вони зашили в двi великi паки, а срiбний i золотий посуд повкладали в два барила, пересипавши його половою й сiном, щоб вiн не брязкотiв, потiм позабивали барила й навiть позаливали їх смолою. Коли сонце почало вже хилитися до заходу, Сара й Ривка закiнчили нарештi свою роботу й, стягши барила й паки в льох, дали лад усьому iншому мотлоху, розкиданому по хатi.

«Тепер вибiжу на хвилинку на вулицю, хоч переморгнуся з Прiсею», — подумала сама собi Сара й, пiдiйшовши до дверей, тихо постукала в них. Через хвилину замок клацнув, i до кiмнати зайшов Гершко.

— А, це ти, любуню, — звернувся вiн до Сари, — скiнчили роботу? От i добре, а я хотiв тебе якраз попросити допомогти менi шинкувати.

Це прохання здивувало Сару: досi батько, побоюючись появи козакiв або панiв, нiколи не випускав її в шинок; тепер же раптом сам просить її допомогти йому. Сара здивувалася, але разом з тим i зрадiла. У шинку завжди було багато селян, i це давало їй можливiсть перекинутись з потрiбною людиною знаком чи словом, а головне — почути щось про панотця та його сiм’ю, i тому вона охоче пiшла слiдом за батьком.

У шинку сидiло кiлька чоловiк, але то все були проїжджi. Забiгли ще дiвчинка й хлопчик iз сусiднiх хат по кварту горiлки, зайшли випити по чарцi два господарi з протилежного кiнця села, але Сарi було незручно переказати їм щось, бо вона не була впевнена в тому, що вони знають про останнi подiї. Розчарована й сумна, дiвчина мовчки допомагала батьковi наливати горiлку, коли несподiвано до шинку зайшли два одвiдувачi, i Сара зразу ж упiзнала Качура й Довгоноса.

Серце її забилося й обличчя все спалахнуло вiд радостi.

Гершко, на щастя, не помiтив цього, бо наливав саме горiлку з барила, що стояло долi.

— Гершку! Двi чарки горiлки! — голосно промовив Качур, сiдаючи з Довгоносом за крайнiм столом.

— Саро, ну, подай же шановним гостям те, чого вони просять, — звернувся Гершко до Сари, не пiдводячись з долiвки.

Сара проворно налила двi олов’янi чарки й пiдiйшла до селян.

— Ну, що? — спитав Качур так тихо, що Сара скорiше вгадала цi слова з поруху губ його, анiж почула їх.

— Усе гаразд, — шепнула вона у вiдповiдь.

В цей час Гершко пiдвiвся з долiвки; Сара поставила на стiл чарки й повернулася на своє мiсце.

Качур i Довгонос випили горiлку й, розквитавшись, вийшли з шинку. Зайшло ще кiлька одвiдувачiв, не цiкавих для Сари. Цього дня Гершко зачинив шинок ранiше, нiж звичайно. Сонце ще стояло на обрiї, коли Сара повернулася в велику свiтлицю, де Ривка закiнчувала укладати якесь шмаття.

— Ну й стомилася я! — вигукнула Сара, кидаючись на лаву.

— А треба тобi ще потрудитися, любуню! — мовила Ривка, сiдаючи бiля Сари й витираючи брудною полою пiт з обличчя.

— А що ж iще?

— Допоможеш менi, серце, корiв подоїти й телят позагонити.

— А де ж наймит наш? — здивувалася Сара.

— Де вiн? А бiс його знає, — протягла єврейка, — одпросився в хазяїна, нiбито на ярмарок у Вiльшану, а хто його знає, куди пiшов, може, й до гайдамакiв. Роботи тепер багато, не можна було вiдпускати. Та такий час настав, ой вей! Треба всякому хлоповi догоджати!

Звiстка ця не стурбувала Сару: вона про все домовилась з Петром i була певна того, що незримий її охоронець невiдступне вартує недалеко вiд корчми. Мерщiй пiдвелася вона з мiсця й сказала старiй:

— Гаразд, ходiмо ж. Ривко… я чую, череда вже повертається.

Справдi, незабаром бiля ворiт заревли корови.

Ще з годину поралися Сара й Ривка бiля корiв. Кiлька разiв поривалася дiвчина вибiгти за ворота й обдивитися кругом, але щоразу, як навмисне, назустрiч їй попадалися то Гершко, то Ривка. А втiм, один раз їй пощастило на мить виглянути за ворота, i вона помiтила, як iз-за дупластої верби, що стояла край левади, Гїрiся махнула їй бiлою хусткою, але ту ж мить на порозi корчми з’явився Гершко й Сара змушена була вернутися в двiр. Проте й цей маленький знак Прiсi влив Сарi в душу спокiй; усвiдомлення свого щастя й своєї безпеки охопило її живлющою хвилею, i Сара, рада, заспокоєна, повернулася до корчми.

Пiсля короткої вечерi Гершко сказав їй:

— Ну, дитя моє, любуню моя, будемо лягати спати; для бiльшої безпеки хай Ривка лягає з тобою. На всякий випадок треба бути всiм укупi.

Цi батьковi слова дуже засмутили Сару: вона сподiвалася виждати час, коли поснуть Гершко й Ривка, вiдчинити вiкно й пiдкликати до себе Прiсю або й самого Петра, — вона була певна, що вiн десь близенько. Тепер же було ясно, що зробити це не вдасться; в неї ще залишалася надiя пiдпоїти Ривку, але й вона незабаром розвiялась, бо Гершко сам позамикав кругом усi дверi й сховав у кишеню ключi вiд замкiв.

Дiяти було нiчого, й засмучена Сара мовчки лягла в лiжко; стомлена турботами довгого дня, вона зразу ж заснула мiцним молодим сном.

Настала нiч; нечутно й непомiтно поповзли, клубочачись, з заходу незримi хмари й затягли пеленою весь небосхил. Мiсяць ще не сходив. Кругом було темно, мов у склепi.

Спокiйно спала Сара, як ось нараз почула крiзь сон, що дверi її кiмнати тихо одчинилися; вона одразу розплющила очi й сiла на лiжку: на порозi стояв Гершко з свiчкою в руках.

— Ну, Саро, вставай, одягайся, — промовив вiн коротко, — час їхати. Почувши його голос, такий холодний i владний у цю хвилину, Сара вся здригнулася з голови до нiг; страшне передчуття стисло їй серце.

— їхати… Куди їхати? — ледве прошепотiла вона, дивлячись на батька сповненими страхом очима.

— В Умань, не можна гаяти й хвилини: я одержав страшнi вiстi. Сара з жахом закрила обличчя руками. В одну мить безвихiднiсть її становища постала перед нею в усiй своїй безнадiї! Очевидячки, її не залишать саму й на хвилину… Як же ж тепер сповiстити Петра?.. Вивiсити у вiкнi хустку? Ой боже мiй! Хто ж цiєї темної ночi розгледить хустку на вiкнi! А вони з Петром i не умовилися, що робити в тому випадку, якщо вночi трапиться переполох! I ще, як на лихо, вона сама заспокоїла їх, сказавши Качуровi: «Усе гаразд». Господи, може, по її слову заспокоїлися всi й нiкого тепер немає на вартi? Сара вiдчула, як волосся заворушилося в неї на головi.

— Ти, Ривко, допоможи тут Сарi одягтися, — говорив тим часом Гершко, — а я пiду до коней.

Сара швидко одняла руки вiд обличчя i зацiпенiла. Нiчого особливого не побачила вона, тiльки один погляд… погляд, який Гершко кинув на Ривку, але вiд того погляду Сара вiдчула смертельний холод у грудях.

Сарин переляк помiтив i Гершко.

— Не бiйся, любуню, — поспiшив вiн заговорити лагiднiшим тоном, — доправимось тiльки до Великої Лисянки, а там уже нема чого боятися гайдамакiв.

З цими словами Гершко передав свiчку Ривцi й вийшов з кiмнати.

Свiчка! Мов блискавка, мигнуло нараз у головi Сарi, може, вона дасть їм зрозумiти про небезпеку.

Сара мерщiй схопилася з лiжка й, накинувши на вiкно бiле простирадло, нiби для того, щоб запнути його, взяла iз столу свiчку й поставила її на вiкно перед простирадлом. Потiм вона почала одягатися, але тремтячi руки майже не слухались її.

«Побачить чи не побачить? Зрозумiє чи не зрозумiє? Встигне чи не встигне? — роїлися в її головi думки, як вогненнi iскри безпросвiтної ночi. — Протягти б час… Але як?» — Сара навмисне впускала додолу то те, то те iз свого одягу, пiдiймала й знову впускала.

Та все це могло загаяти час на якусь хвилину, не бiльше.

Що робити далi, Сара не могла вже змiркувати. Розбити шибку в вiкнi… крикнути?.. Але батько ту ж мить задушить її, та й гострi очi меткої й дужої Ривки стежили за нею невiдступне, мов очi кiшки за мишею…

Та ось дверi одчинилися знову й до кiмнати зайшов Гершко.

— Як, ти ще й досi не одяглася, Саро? — спитав вiн суворо. — А свiчку навiщо поставила на вiкно? — додав вiн, кидаючи на дiвчину пiдозрiливий погляд. — Свiтло може привернути стороннi погляди.

Сказавши це, вiн узяв свiчку з вiкна й переставив її в глибину кiмнати на пiдлогу й, обернувшись до Ривки, гримнув сердито:

— А ти ж чого тут возилася, стара вiдьмо?! Щоб за хвилину все було готове! Ну! Ривка кинулась одягати Сару, напнула їй на голову велику чорну хустку i, взявши за руку, вивела слiдом за Гершком.

Вони вийшли з сiней i попрямували не до ворiт, а в глиб двору.

— Що ж це? Куди ми йдемо? — спитала Сара, зупиняючись.

— Цс!.. — просичав Гершко i, взявши Сару мiцно за руку, так, що вона вiдчула, що їй не вирватися, пошепки додав: — До брички, доню.

Нiч була темна, душна… Але Сара вiдчула, як смертельний холод пробiг по її тiлу вiд плечей до п’ят; ноги в неї затремтiли, i вона так одразу знесилiла, що коли б не Гершко та Ривка, то впала б тут же на землю.

— Куди ж ми їдемо? — насилу вимовила вона.

— У Велику Лисянку, — прошепотiв Гершко, — а звiдти в Умань… Тiльки ми виїдемо з того боку, об’їдемо село полем, щоб стукотом не розбудити цих псiв.

У Сари оддягло од серця. О, якби тiльки Петро помiтив, зрозумiв… устиг! В нiмiй i гарячiй молитвi вона пiдвела очi до неба… Але небо було темне, мов склепiння льоху, здавалось, воно насунулось усiєю своєю вагою на землю. Крiзь чорне запинало мороку ледве просвiчували двi-три зiрки.

Тим часом Гершко пiдвiв Сару до запряженої парою добрих коней брички, що стояла в глибинi двору, проти пролому в огорожi. Посадивши дочку поруч з Ривкою на задньому сидiннi, вiн вилiз на козли.

Незважаючи на темряву, Сара помiтила, що батько пiдняв з землi великий мiшок i довгий пояс i пiдмостив усе це пiд себе.

Серце її тьохнуло й завмерло в грудях.

Навколо було тихо й темно, як у могилi…

Нараз моторошну тишу ночi прорiзав протяжливий, схожий на стогiн крик пугача.

Сара здригнулась i тихо скрикнула. У цьому протяжливому крику, що пролунав тричi, вона впiзнала Петрiв голос.

— Що з тобою, Саро? — пiдозрiло спитав Гершко, швидко обернувшись до дочки.

— Пугач злякав мене, — вiдповiла, тамуючи подих, Сара.

— Поганий птах… завжди вiщує нещастя… — пробурчав Гершко. — Але бог Ав-раама, Iсаака й Iакова, бог вiрних синiв Iзраїлю хай помилує нас!

Гершко пiдiбрав вiжки, конi рвонули й помчали бричку в темряву, що розiслалася над землею…

I Сара не помилилася в своїй надiї. Петро зрозумiв її знак.

Зважаючи на тривожнi обставини, вiн не поїхав сам у лiс сповiстити гайдамацькi ватаги, якi там переховувалися, про навислу над селом небезпеку, а послав туди одного з кмiтливих парубкiв; сам же, вiддавши потрiбнi накази Качуру, Лящевi й Довгоносовi, подався знову до липи, що росла край левади проти Гершкової корчми. Качур, Довгонос, Лящ, а з ними й Прiся кинулися сповiщати всiх мешканцiв села про небезпеку й велiли всiм складати своє майно та бути на всякий випадок напоготовi. Скiнчивши цi справи, вони повернулись до Петра. Густе листя на деревi добре ховало парубка й робило цей пункт надзвичайно зручним для спостереження.

На короткiй радi було вирiшено, що вони учотирьох по черзi вартуватимуть на цьому пунктi, решта ж троє засядуть тим часом у кущах на березi рiчки з осiдланими кiньми, зброєю i всяким запасом.

Так i зробили. Увечерi черга вартувати припала Лящевi. Зручно примостившись на деревi, вiн почав спостерiгати за корчмою. Настала нiч, темна й душна; кругом панувала тиша; низьке чорне небо, здавалося, поглинало найменшi звуки, що народжувались на землi. Вже кiлька разiв зрадливий сон пiдступав до Ляща, але вiн вiдганяв його. Корчма поринула в густий морок i ледве бовванiла за плотом; та ось нараз в одному з її вiкон, десь далеко в глибинi, мигнув кволий вiдблиск свiтла. Лящ увесь стрепенувся, насторожився й, просунувши голову крiзь листя, витяг уперед шию. Через кiлька хвилин свiтло з’явилося в Саринiй кiмнатi й на вiкнi її повисло бiле простирадло, осяяне з того боку вогнем.

«Бiда! — промайнуло в думцi Лящевi. — Сара знак подає, виходить, Гершко зважився скористатися темрявою ночi й податися сьогоднi ж у дорогу. Е, треба сповiстити швидше!»

Лящ клубком скотився з дерева й кинувся в кущi, де сховалися Петро, Качур i Довгонос.

— Виїжджає, панове! — задихавшись, прошепотiв Лящ, пiдбiгаючи до товаришiв, якi дрiмали в кущах.

— Хто виїжджає? — скрикнув Петро.

— Га! Що там таке? — пiдхопили Довгонос i Качур, пiдводячись з землi.

— Гершко виїжджає з корчми.

— Що-о?

— Не тямите хiба: Гершко виїжджає.

— Не може бути! — скрикнув Качур. — Сьогоднi ж сама Сара сказала нам, що все гаразд!

— Одурив i її, а тепер, кажу вам, їде: Сара знак подає.

— Ходiм! — рiшуче промовив Петро й кинувся вперед, за ним подалися й iншi.

За кiлька хвилин вони стояли вже коло липи. У корчмi було зовсiм темно, в жодному вiкнi не свiтилося.

— Що ж це? — здивовано промовив Качур. — Скрiзь темно?

— А свiтилося, от їй-богу, як вас бачу, так бачив сам, що свiтилося, — побожився Лящ.

— Загасив, мабуть, Гершко, догадався, — прошепотiв Петро. — Я дам їй знак — i гайда через степ!

Петро гукнув тричi пугачем i прислухався.

— Що це? — прошепотiв вiн. — Крикнув хтось?

— Нi, то причулося тобi, — вiдповiв йому Лящ. — Кругом тихо. Не гаймо ж часу, а то як випустимо Гершка з рук, тодi вже не пiймаємо.

Усi четверо кинулися бiгом назад до схованих серед кущiв коней, i за хвилину вже мчали щодуху степом до призначеного мiсця — до греблi на Росi.

Обмотанi ганчiрками копита коней м’яко тупотiли по високiй травi, що вкривала безлюдний степ. Мовчки мчали чотири вершники, тiльки киреї їхнi, що маяли, немов чорнi крила, iз свистом розтинали повiтря. Нiхто не вимовив i слова; здавалося, якiсь чорнi духи безшумно летiли крiзь безпросвiтну темряву, навислу над степом.

Хвилин через двадцять товаришi звернули вбiк i виїхали на дорогу.

Минуло не бiльше чвертi години такого шаленого чвалу, коли Петро рiзко осадив свого коня.

— Тут, — прошепотiв вiн, важко переводячи подих. Усi зупинилися й злiзли з коней.

— Ну, Качуре, одведи коней подалi та поприв’язуй їх, а ми тут улаштуємось, — пошепки промовив Лящ.

Качур узяв за повiддя коней i одвiв їх набiк, а Петро з товаришами засiли в яру, що тягся лiворуч вiд дороги, саме там, де росла стара верба. Через кiлька хвилин до них прилучився й Качур. Усi обдивилися ще раз свої довгi ножi, засунутi за халяви чобiт, i знову причаїлися.

Кругом було тихо й темно. Петро виразно чув, як дзвенiла й переливалася кров у нього в вухах, наповнюючи мертву тишу ночi таємничим шумом. Нараз серед чорної тишi пролунав якийсь протяжливий, тужливий звук.

— Їдуть! — шепнув Петро, схоплюючись з мiсця, i судорожно затиснув у руцi мотузку, яку захопив з собою, щоб зв’язати Гершка.

— Нi, то бугай крикнув на рiчцi, — сказав Лящ.

— Iдуть… Стукотить… Я чую… — знову прошепотiв Петро й навiть подався вперед.

— Причулося, кажу тобi.

Але Петро не слухав Ляща; витягши вперед голову, вiн завмер, насторожившись. Кiлька хвилин минуло в напруженому чеканнi. Слух Петра загострився до такої мiри, що, здавалось, i шелесту трави не пропустив би. Затаївши подих, парубок застиг на мiсцi. Вiн виразно чув якийсь тихий, розмiрений шум, але, на його подив, шум той не посилювався, а чути його було нiби на тiй самiй вiдстанi. Так минуло кiлька хвилин.

— Та сядь же, ще настоїшся! — сказав Петровi Лящ i потяг його за полу чумар-ки. — То в вухах кров дзвенить.

Петро сiв на землю й стиснув голову руками.

Сидячи в засiдцi, вiн нi про що не думав, тiльки прислухався, намагаючись уловити найменший звук, що завмирав у нiчнiй тишi. Проте iнодi думка його зупинялася на зовсiм незначних подiях, на тому, як вiн позавчора поламав косу, як Ничипiр лаявся з своїм кумом, а потiм парубок знову весь насторожувався, завмираючи в болiсному, напруженому чеканнi. Хвилини повзли повiльно, немов якiсь страховища, важкi, неповороткi, нiмi…

Петро не мiг би сказати, скiльки часу минуло вiдтодi, як вони засiли в яру: година чи цiла вiчнiсть?

Коли раптом тишу ночi знову прорiзав якийсь протяжливий звук, що вже виразно нагадував рипiння колеса.

— Їдуть! — шепнув, задихаючись, Петро i вмить схопився на ноги.

— Мабуть, що й так, — погодилися його товаришi.

— За мною, панове! Заляжемо край дороги: двоє з цього боку, а двоє з того.

Петрова команда була негайно виконана.

Скрип почувся знову, вдруге i втретє, i за хвилину товаришi не мали вже сумнiву, що до них наближається якийсь вiз чи бричка, запряжена парою коней.

Серце завмерло в Петрових грудях.

«Вони, вони!» — стукало йому в головi.

Через хвилину вiн держатиме в руках цього зрадника. Iуду, вiн вирве в нього навiки Сару i врятує все село.

Вiз наближався; у темрявi ще не можна було його роздивитись, але до яру виразно долинало тюпання конячок i гуркiт розхитаних колiс. Мабуть, вiн був уже зовсiм близько. Нарештi в темрявi показалися понурi голови шкап, i вiз порiвнявся з тими, хто сидiв у засiдцi.

— Стiй! — закричав Петро й, кинувшись поперед коней, повис на дишлi. Конi ту ж мить зупинились, а Петровi товаришi оточили воза.

— Ой матiнко! Ой царице небесна! — жалiсно заволала якась жiнка. — Порятуйте, голубчики, не занапастiть душi християнської!

Почувши цi слова, Петро мимохiть випустив дишель з рук i кинувся до воза. На возi сидiли старий дiд i молодиця з дитиною на руках. У дiда, мабуть, од страху вiдiбрало мову, а молодиця тремтiла й, заливаючись слiзьми, тулила до грудей дитину.

— Тьху ти, хай йому дiдько! — плюнув спересердя Качур. — Тiльки перелякали на смерть добрих людей. Ну, їдьте з богом! Гей! — сказав вiн тихо й махнув рукою. Конi смикнули й помалу потюпали далi. Якусь хвилину товаришi стояли мовчки серед дороги.

— От прикро, — мовив Лящ. — Я вже гадав добренько пом’яти Гершка в своїх руках, а тут маєш! Однак, парубче, — звернувся вiн до Петра, — не можна так кидатися на кожного проїжджого. Зчинимо тiльки гвалт i налякаємо, чого доброго, Гершка, — вiн, гляди, з пiвдороги назад i поверне. Треба ранiше придивитися, хто їде.

— Авжеж, це правда, тiльки хiба що сам дiдько розгледить щось такої темної ночi, — вiдповiв на це Качур.

— А от я й не дiдько, а бачу твоє слiпе око.

— Ай справдi, наче свiтлiше стало, — погодився Качур, — одначе це погано, виходить, скоро й свiтати почне.

Петро оглянувся: дiйсно, густий морок ночi починав нiби рiдшати, i можна було хоч i не зовсiм добре, уже розгледiти обличчя товаришiв, неначе присипанi густим сiрим попелом.

— Так чи так, панове, а базiкати серед шляху нема чого, — похмуро зауважив Довгонос.

Усi мовчки погодилися з його зауваженням i розiйшлися по своїх мiсцях.

Петро знову сiв i втупив очi в землю. Тепер уже не нетерплячка, а страшний сумнiв пiк його душу нестерпним вогнем.

«Чого це Гершко не їде? Що трапилось? Що могло з ним статися? — щохвилини запитував вiн себе тривожно. — Невже ж вiн проїхав ранiше за них чи злякався його крику й звернув кудись убiк?»

У безсилiй злостi й одчаї Петро мовчки стискував до болю свої руки.

«А що, коли Гершко вислизнув з їхнiх рук i забрав iз собою Сару? Це ж вiн, Петро, з жалю до Сари придумав таке ризиковане дiло, а тепер, завдяки його малодушностi, може загинути не тiльки нещасна дiвчина, але й усе село. Налетять ляхи, пограбують, спалять усе… людей поб’ють… А Сара? О, коли Гершко довiдається, що вона хоче бути з нами… тодi її жде смерть, так, смерть i нiщо iнше…»

Хутко наближався свiтанок; на сходi, край чорної банi небосхилу, вирiзнилася каламутна, сiра смуга. Пiтьма пiдiймалася все вище й вище, густiючи посеред неба. Починався похмурий, сiрий день, а Гершко все не їхав.

Знову здалека почувся гуркiт колiс i кiнський тупiт. Петро здригнувся i, забуваючи про будь-яку обережнiсть, мерщiй пiдвiвся з землi.

Але й цього разу вiн помилився: повз них швидко проїхало на великих возах-драбиняках кiлька селян, мабуть, на послушенство в замок.

— Нi, панове, як хочете, а далi чекати тут не можна! Кожної хвилини може статись нещастя! — промовив Петро схвильовано, виходячи з засiдки, коли вози зникли з очей.

— Отож-то й воно, — сказав Лящ, i собi пiдводячись з землi. — А чи не краще було послухати моєї ради. Все обiйшлося б тишком-нишком, а от тепер…

— Що казати про те, що вже минуло, — нетерпляче перебив його Петро. — Треба поспiшати в замок i за всяку цiну впiймати Гершка й навiки заткнути йому горлянку!

— Отакої! Уже зараз i в замок, — заговорив Качур, пiдходячи разом з Довгоносом до Петра й Ляща. — Треба довiдатися ранiше, чи виїхали жиди з корчми, може, вони й досi сидять там та ждуть ясного дня, щоб вирушити в дорогу. Певно, Сара виставила свiчку на той знак, що Гершко вирiшив виїхати не через три днi, як гадалося ранiше, а сьогоднi, але ж вона не сказала, о котрiй годинi надумав вирушати Гершко, а може, й сама не знала. Не вiриться менi, щоб Гершко зважився виїхати глухої ночi, мабуть, вiн дожидався свiтанку. От тому я й раджу, панове, передусiм податися назад до корчми й довiдатися, чи там ще Гершко?

Вiд Качурових слiв у Петра якось одразу полегшало на серцi. I справдi, як йому ранiше не спала така проста думка?

— Правда твоя! — погодився вiн. — То гайда ж, панове, до корчми.

— Е, нi, парубче, стривай, — спинив Качур Петра, — всiм не можна рушати з мiсця: може бути й таке, що Гершко виїхав з корчми й ховався до ранку десь у кущах або в очеретах, а через те, що в Лисянку немає iншої переправи, як ця, то тут треба стерегти, бо ранiше’чи пiзнiше, а цього мiсця вiн не мине.

— Гаразд, — погодився Петро, — ну, то їдьте ви з Довгоносом, а ми з Лящем зостанемося тут.

Качур i Довгонос поскакали до села, а Петро й Лящ знову пiшли в засiдку. Минуло ще томливих пiвгодини, година… Тим часом зовсiм розвиднiлося; почав накрапати дрiбний дощик i незабаром затяг туманом усю околицю. Петро й Лящ загорнулися в свої киреї й перебралися пiд гiлля верби.

Минуло ще пiвгодини: проїхало ще кiлька возiв… Нарештi на шляху показалися Качур i Довгонос вкупi з трьома селянами.

— Ну, що? — кинувся до них Петро.

— Нiкого, нi душi… Корчма порожня, i коней немає на стайнi, — вiдповiв Качур.

Петро немов скам’янiв.

— Що ж це означає, панове? Де вони подiлися? — заговорив вiн через якусь мить з великим хвилюванням, переводячи розгублений погляд з одного товариша на другого. — Не могли ж вони проїхати ранiше за нас? Ми ж верхи помчали навпростець, а вони їхали на бричцi з поклажею.

— I пропустити ми їх не могли, — зауважив Довгонос.

— Авжеж! — докинув Лящ. — I пропустити ми їх не могли, i проїхати тут ранiше за нас вони не могли, i нiяк їм було проминути це мiсце; тут же гребля, а iншої переправи немає.

— Є, — зауважив один iз селян, — правда, гак треба зробити верст iз десять, а все-таки можна перебратися на той берег i доправитись до замку.

— Де ж це? Як? — спитали разом присутнi.

— А на Боярин i на Сидорiвку!

— Правда, правда, — погодились Качур i Довгонос, — могло бути й так.

— Так воно i є! — скрикнув у розпачi Петро. — Виходить, вони вже там, у замку, в губернатора!

— Ну, мабуть, ще нi, — заперечив Качур. — Якщо вiн поїхав на Боярин i на Си-дорiвку, то туди ще не доїхав, отже, маємо час придумати, що робити…

— «Придумати», — пробурчав з досадою Лящ, — багато ми тепер придумаємо! Треба було послухати одразу моєї ради, а тепер пiймай його…

— Одначе хоч би що там трапилося, пане-брате, треба виправляти становище, а не гаяти час на марнi розмови, — сказав Качур.

— Правда, правда! — пiдтримали його всi присутнi.

— Я їду в Лисянку! — рiшуче сказав Петро.

— Нi, стривай! — спинив його Качур. — Тебе в Лисянцi добре знають, може виникнути пiдозра, а мiй хлопець служить там у палацi, от вiн i довiдається про все, та й корчмар, той, що коло замкової брами держить корчму, теж знайомий менi… Тому ось яка моя рада: в Лисянку поїдемо зараз я й Довгонос, Петро з Лящем зостануться ще тут стерегти, — коли що — впораються i вдвох; ви ж, панове, — звернувся вiн до селян, що прийшли з ним, — iдiть скорiше додому, сiдлайте коней i розсиптеся в рiзнi боки: на Тальну, на Боярин, на Сидорiвку… розпитайте в добрих людей, чи не їхали через їхнi села нашi жиди?

Петро спробував був обстояти свiй намiр податися разом з Качуром у Лисянку, але змушений був скоритися зрештою загальнiй ухвалi. Товаришi роз’їхалися, i за кiлька хвилин Петро й Лящ зосталися знову вдвох на вартi.

Тепер уже Петро не горiв од нетерпiння: душу його охопила якась похмура, дика злiсть. А втiм, як тiльки долинав гуркiт колiс, надiя знову спалахувала в його серцi, але пiсля кожного нового розчарування ця злiсть ставала все похмурiшою.

Дощ тим часом ряснiшав, киреї на Петровi й Лящевi понамокали й настовбурчились, наче дзвони.

Сонце, напевне, вже схилилось за полудень, але Петро не помiчав нiчого: нi голоду, нi втоми, нi вогкостi, що пронизувала його, одна тiльки думка про те, що вiн малодушнiстю своєю занапастив i Сару, й себе, i все село, впиналася в його мозок розпеченим цвяхом.

Нарештi здалеку почувся гучний кiнський тупiт, i Петро з Лящем побачили, що до них чвалом мчать Качур i Довгонос. Обличчя в обох були стурбованi.

— Немає, нiде й не проїжджали, — заговорив Качур ще здаля, — а час би вже й бути, якщо вони туди поїхали; на всякий випадок я доручив своєму хлопцевi й iншим стерегти, i якщо тiльки вони з’являться, то зразу ж, не зволiкаючи, примусити Гершка замовкнути навiки. Тiльки навряд чи вiн тепер i поїде туди: пан губернатор з панiєю, панною i всiма панами вибираються кудись iз замку, допiру повози проїхали, кажуть, в Умань. На день, на два ми ще врятованi, але що робити?

— В погоню за ним! — нестямно скрикнув Петро. — Розшукати його слiди, в нього кованi конi.

— Слiди?! — перебив його Лящ. — Хоч би й були якiсь слiди, то цей дощ уже давно змив їх.

— Нi, нi, панове! Не можна це самим вирiшувати: йдеться про все село, а тому треба порадитися з громадою й з панотцем, — заперечив Качур. — Та й оглянути Гершкiв двiр теж не вадить.

— Правда, — одривчасто промовив Петро. — То їдьмо ж туди, у Гершкiв двiр, i скликати всiх…

Товаришi поскакали. Тим часом дощ ущух, хмари розiрвалися й розпливлися по небу. Косе промiння сонця ринуло на землю, i все кругом заблискотiло.

— Ого-го! — промовив Лящ, оглядаючись на сонце. — Одначе вже не рано, i дуже не рано!

На слова його нiхто не вiдповiв; усi були охопленi тривогою й страшним передчуттям.

Доїхавши до Гершкової корчми, вони побачили вже гурт селян, що юрмився в дворi. Швидко позiскакувавши з коней, вони змiшалися з юрбою.

— Що там, що там таке? — закричав Петро, проштовхуючись уперед.

— Та ось що! — вiдповiв йому один iз селян, що стояв попереду. — Ми чекаємо його там, на греблi, а вiн зовсiм в iнший бiк подався!

— Як же так?

— А ось дивися сам, це ж вiн навмисне й лiсу розiбрав.

Селянин показав Петровi й товаришам його на розiбрану лiсу з того боку, куди вночi виїхав Гершко. Не могло бути нiякого сумнiву, що лiсу розiбрали тут саме з цiєю метою; на землi неподалiк валялася частина збруї, батiг, якого Гершко, мабуть, забув, хапаючись, i ще кiлька речей.

— Так i є! Одурив, проклятий! — скрикнув у розпачi Лящ. — Ну от, а тепер шукай вiтра в полi!

— Авжеж, — обiзвалися голоси, — виїхав у степ, а потiм бiс його знає, куди повернув!

Не вiдповiдаючи нiчого на цi зауваження, Петро кинувся за лiсу, сподiваючись знайти хоч якi-небудь слiди.

— Ге, слiдiв шукаєш, хлопче, — заговорив до нього сивий дядько. — Думали й ми про це, теж оглянули все: якби ’не цей дощ, то можна було б по травi розшукати слiд, а тепер пропало!

Петро глянув на степ, що стелився за лiсою, i одразу ж переконався в правдивостi цих слiв, — найменшого слiду не видно було в степу, трава, рясно обсипана важкими краплинами дощу, хилилася до землi i вкривала степ рiвним оксамитним килимом.

Якусь хвилину стояв вiн так у нiмому розпачi, — коли нараз до його слуху долинув гучний крик:

— Пустiть, пропустiть! Є звiстка.

Петро зразу ж упiзнав голос Семена Гудзя, одного з своїх односельцiв, яких було послано в розвiдку.

Усi розступилися, i задиханий Гудзь з батогом у руцi i з збитою на потилицю шапкою вискочив уперед.

— Є звiсточка! Бачили, бачили! — закричав вiн.

— Де? Коли? Як? — почали питати з усiх бокiв.

— У Кирилiвцi рано-вранцi…

— У Кирилiвцi? Ого, далеченько! — здивовано вигукнув Качур.

— У Кирилiвцi… — говорив, затинаючись, Гудзь, насилу переводячи подих. — Кiлька душ бачило. У парокiннiй бричцi рудий жид iз старою…

— А Сара? — з тривогою перебив його Петро.

— Нi, молодої не бачили з ними.

— Так то не вони! — скрикнув Петро.

— Авжеж, — пiдхопив i Качур, — не вони; Сара була з ними.

— Вони, побий мене бог, — гаряче запевняв Гудзь. — I бричка їхня, i конi — один буланий, а другий чорний з лисиною на лобi. Люди розказували, та й стара жидiвка, кажуть, називала жида Гершком. Вони там коней годували. Дуже, кажуть, змученi конi були.

— Нi, не вони, не вони! Де ж би могла подiтися Сара? — скрикнув у вiдчаї Петро.

— Гм… Де могла подiтися? Та це зрозумiло. Якщо тiльки Гершко довiдався, що вона християнка… — заговорив Качур, але нараз, глянувши на Петра, зупинився.

I всi збентежено замовкли…

Вузькою лiсовою стежкою поволi їхали Качур i Петро. Потомленi далекою дорогою i лiтньою спекою, конi ступали лiниво, понуривши голови. У лiсi було прохолодно. Столiтнi дуби й граби, сплiтаючись своїм могутнiм гiллям, утворювали над головами подорожнiх ажурне смарагдове склепiння; крiзь нього пробивалося яскраве промiння сонця й падало м’якими свiтлими плямами на зелений мох i траву, що встеляли пiднiжжя дерев. Петро й Качур їхали мовчки; спека й утома давалися взнаки. Ледве отямившись од розпачу, Петро, в супроводi Качура, кинувся, за згодою громади, до сусiднього лiсу, де, як сказав Залiзняк, стояла велика ватага гайдамакiв; але там їх уже не було: гайдамаки, як їм сказали селяни з найближчих сiл, перейшли до Лебединського лiсу. Не спочивши й хвилини, Петро й Качур подалися туди: вирiшили заїхати спершу в Кирилiвку, щоб iще раз розпитати самим, куди звiдти повернув Гершко. Петро плекав iще в глибинi душi надiю, що довiдається там щось про Сару; але те, що вiн узнав, було зовсiм невтiшне. Усi, хто бачив Гершка, потвердили, що молодої єврейки Сари не було з ними. Втекти од Гершка в дорозi, здавалося б, не було в неї нiякої можливостi. Звичайно, пiд час ночiвлi, стоянки це ще можна було б зробити, але навряд чи зупинявся Гершко до Кирилiвки, тому Петровi залишалося тiльки одне страшне припущення, пiдказане Качуром… Вистежити Гершка, впiймати його, вирвати в нього жахливу iстину — ось чого жадав тепер Петро. Вiд Кирилiвки йшли тiльки два шляхи — один на Турову, а другий на Кальниболото й Лисянку; через те що Гершко назад не повернув, то не залишалося сумнiву, що вiн подався на Турову. Цей невизначений напрямок Гершка не загрожував Малiй Лисянцi нiякою небезпекою, тим бiльше, що й губернатор з усiєю своєю командою подався в Умань, а тому перший намiр Петра був кинутися зараз же в Турову; та, незважаючи на те, що серце його стискалося вiд болю, вiн переборов себе й вирiшив з Качуром насамперед поїхати до Лебединського лiсу, щоб попередити гайдамакiв, якi там переховувалися, про небезпеку, що загрожувала селу, й просити в них захисту. Мовчки їхали обидва вершники, поринувши кожен у свої думки. Петро нiяк не мiг одiрвати думок вiд образу дорогої Сари. Усе переконувало його в тому, що Гершко вкоротив їй життя.

Перед очима Петра невiдступне стояла картина страшного насильства. Темна нiч, нiма, глуха, безпросвiтна. Рудий Гершко iз спотвореним вiд лютi обличчям… Ривка… Чiпкi пазури їхнi впиваються в тонку шию Сари… Вона судорожно б’ється, виривається з їхнiх рук, та все даремно: важким каменем навалилися на груди убивцi! Востаннє розплющує вона очi, сподiваючись побачити його, свого коханого, свого рятiвника Петра, але кругом нема нiкого, нi душi… вона намагається впiймати за руки своїх убивць, вона напружує всi сили, щоб вирватися… крикнути… дихнути… немає порятунку! Чiпкi руки душать їй шию залiзним кiльцем… нема чим дихати! Кров заливає вуха, голову, серце… кривава пiна виступає на губах нещасної жертви, передсмертне хрипiння завмирає в неї на устах…

Нiма, глуха нiч накриває чорним саваном убивць. А вiн, Петро, єдиний її захисник, єдина близька їй людина в усьому свiтi, сидить за десятки верст у засiдцi, в яру, i навiть на думцi не має того, що його щастя, його кохана, люба Сара вмирає вiд рук страшних душогубiв!

Серце Петровi нестерпно, боляче щемiло, немов стиснуте обценьками; вiн робив над собою нелюдське зусилля, намагаючись одiгнати цю жахливу картину, а вона знову випливала перед ним з усiма страшними подробицями. Йому здавалося, що вiн чує тут, коло самого свого вуха, передсмертне хрипiння Сари… I разом з тим якийсь таємничий голос нашiптував йому маленьку надiю на те, що Сара врятувалась, утекла, сховалася десь у заростях i зрештою все-таки повернеться до нього! О, коли б скорiше в Турову — довiдатись, куди поїхав Гершко.

У лiсi було тихо й урочисто, наче в забутому храмi. Лунко стукотiли кiнськi копита об корiння дерев, що переплiталося через стежку.

— I що воно далi буде? — перервав нарештi мовчанку Качур. — Чув, що казали проїжджi люди в Кирилiвцi?

— А що? — хутко спитав Петро, вiдiрвавшись од своїх дум.

— Та там, у Кирилiвцi, коли ти розпитував про Гершка, стояли проїжджi люди й розказували, що в них уже таке коїться, що боронь боже! Пан офiцiал унiатський з командою їздить i силомiць одбирає в православних церкви. А селянам тим, котрi вiдмовляються присягати на унiю, завдають всяку муку. Ox-ox! — Качур глибоко зiтхнув. — Чи знає про те король?

— Знає, — вiдповiв iз злою усмiшкою Петро. — Самочинно митрополит унiатський не розпочинав би справи, та й звiдки б вiн узяв команду? Усе це робиться за згодою короля й сейму.

— А чув ти, подейкують люди, що iгумен мотронинський поїхав до царицi скаржитися на ляхiв?

Петро хотiв щось вiдповiсти, але його несподiвано перервав якийсь протяглий, мов стогiн, звук.

— Що це? — спитав Качур, швидко повертаючись у сiдлi. — Ти чув?

— Чув: то пугач.

— Пугач? — здивовано перепитав Качур.

— Авжеж, пугач, я вже його крик знаю, не помилюсь.

— Гм… — Качур повiв бровою й замовк.

Кiлька хвилин обоє їхали в глибокому мовчаннi.

— А що будемо робити, коли й до нас унiати прийдуть? — заговорив знову Качур.

— Те ж саме, що й iншi, — похмуро вiдповiв Петро, звiвши докупи чорнi брови. — Не залякають командамиї До унiї не пристанемо, хоч би вони й перевiшали нас усiх до одного.

У цей час протяглий крик пугача почувся знову, але вже набагато ближче.

— Чув? — злякано прошепотiв Качур.

— Чув, — знову вiдповiв Петро голосно, здивовано глянувши на Качура. — Пугач.

— В тiм-то й рiч, що пугач.

— Ну, то чого ж ти злякався?

— А того, що скiльки на свiтi живу, то ще не чув, щоб пугач удень пугав. Коли б нам не вскочити в халепу.

— Обережнiсть не завадить, — промовив Петро, обдивляючись свою зброю.

Качур зробив те ж саме. Обидва приятелi туго натягли повiддя i, пiдштовхнувши коней разiв зо два попiд боки, поїхали швидкою риссю вперед.

Стежка, що все вела прямо, нараз круто повернула.

Не встигли Петро й Качур зробити й кроку, як перед ними, наче з-пiд землi, виросли три озброєнi з нiг до голови козаки й заступили їм дорогу.

— Стiй! — почувся грiзний покрик, i ту ж мить конi Петра й Качура були схопленi за вуздечки.

— Хто такi? Куди їдете? Чого? — суворо запитав старший козак.

— Лисянськi селяни, ясновельможний пане, — вiдповiв Качур.

— Який я пан! — гнiвно перебив його козак. — Не пан я, а чесний козак. Ач, звикля перед панами гнутися, панськi пiднiжки! Куди їдете?

— Не прогнiвись, брате, — промовив Петро, — шукаємо гайдамакiв.

— Гайдамакiв шукаєте? А на якого бiса вони вам? Самi записатися до коша хочете?

— Нi, куди нам, — вiдповiв Качур. — Хочемо просити допомоги та оборони вiд панiв i ксьондзiв.

— Оборони вiд панiв? — протяг козак, допитливо дивлячись на Петра й Качура, i раптом закричав гнiвно: — А брешете ж ви, собачi сини, перевертнi, недолюдки, зрадники! Це вас навмисне послали ляхи, щоб ви вистежили наше гнiздо, а потiм нас i виказали ляхам! Гадали, що натрапили на дурнiв! Та чи знаєте ви, що я з вами за це зроблю? На ваших же поясах повiшу вас отут серед шляху!

— Коли хочеш, то спробуй, — похмуро промовив Петро, — тiльки ж ми так не дамося, дарма що ми мужики, а несправедливої кривди не потерпимо. Петрова вiдповiдь, видно, сподобалася козаковi.

— Ге, та ти, парубче, вмiєш, як я бачу, й зуби вишкiряти, — вiдповiв вiн уже лагiднiшим тоном.

— Можу i вкусити, коли треба…

— Кусай свою хлiбину, а за залiзо не берись, щоб зубiв часом не поламати. Одначе хто направив тебе до гайдамакiв? Звiдки ви довiдалися, що ми стоїмо табором у Лебединському лiсi?

— Полковник Залiзняк був у нас i радив, на випадок небезпеки, кинутись по допомогу до гайдамакiв. Вiн i вказав нам на ваш табiр.

— А хто над тим табором отаман?

— Харко Неживий.

— А чим доведеш ти, що полковник Залiзняк посилав тебе до нас?

— Ось чим: вiн дав менi на знак свiй полковничий пернач. Сказавши це, Петро витяг з пазухи невелику залiзну рiч, що являла собою цiлковиту копiю полковничого пернача.

Старший козак узяв її з рук Петра, роздивився з усiх бокiв i потiм сказав уже зовсiм спокiйним тоном:

— Здається, слова вашi правдивi; в такому разi злазьте з коней i знiмайте всю вашу зброю.

Петро й Качур ту ж мить виконали наказ козака.

— А тепер, хлопцi, — казав далi старший, — зав’яжiть їм очi та зв’яжiть за спиною руки.

Хлопцi зараз же скрутили гостям руки й прив’язали до їхнiх поясiв iще по поясу.

— Ну, тепер за мною, — скомандував старший.

Один iз козакiв одвiв убiк коней, а двоє iнших узяли в руки пояси, прив’язанi до очкурiв Петра й Качура, i рушили вперед, один за одним.

Мовчки просувалася дивна процесiя. Iнодi тiльки мовчанку порушували вигуки старшого: «Обережнiш! Нахились!» — та тихi крики пугача, що лунали то лiворуч, то праворуч.

Через те, що очi були зав’язанi, Петро не мiг собi скласти й найменшого уявлення про напрям i мiсцевiсть, по якiй вони йшли.

Але, у всякому разi, вiн виразно вiдчував, що мiсцевiсть ця була дуже нерiвна: то йому здавалося, що вони пiдiймаються на кручу, то вiдчував, що спускаються схилом; ноги його весь час спотикалися об корiння дерев, попадали у вибоїни i ями. Один раз йому навiть здалося, що вони йдуть через якесь болото, бо коли ступив ненароком убiк, нога його так сильно загрузла, що вiн ледве не впав, i ту ж мить передовий козак гукнув йому:

— Обережно, iди просто вперед.

Iшли вони довго, мабуть, не менше години. Незважаючи на лiсову тiнь, ставало вже душно, а важка й нерiвна дорога так стомила Петра, що йому робилось млосно. Тим часом нiщо не вiщувало скорого кiнця цих мандрiв.

«Куди це вони ведуть нас? Чи це часом не ляхи, переодягнутi гайдамаками?» — починав уже думати Петро, коли раптом старший козак, який iшов попереду, скомандував:

— Стiй!

Усi зупинилися.

— Стiйте ж тут i не рухайтесь, чуєте — жодного кроку нi праворуч, нi лiворуч, — сказав вiн суворо. — Ти, Чоботарю, пантруй їх, а коли що… сам знаєш…

I Петро почув, як старший кудись пiшов.

За хвилину його крокiв уже не було чути.

Петро стояв нерухомо, не зважуючись заговорити нi з Качуром, нi з козаком, який їх стерiг. Йому хотiлося визначити якось, де вони знаходяться. Пересунувши разiв зо два ногами, вiн вiдчув пiд чоботями невеличкi гiлки, сучечки, сухе листя: не було сумнiву в тому, що вони ще в лiсi, але де, в якiй його частинi, — цього вже Петро нiяк не мiг збагнути. Сонце пекло йому спину, а тому вiн зрозумiв, що час уже наближається до вечора, отже, якщо їх не водили на одному мiсцi, вони зайшли в саму гущавину лiсу; однак Лебедине ький лiс розкинувся на широчезному т єре нi, тому цього визначення було ще занадто мало. Упевнившись у тому, що йому нiяк не вдасться навiть приблизно визначити мiсце, в яке їх завiв старший козак, Петро вирiшив терпляче чекати його повернення. Проте козак, очевидьки, не думав поспiшати. Минуло не менше пiвгодини, а його все ще не було. Думки про обман i пастку почали знову ворушитися в Петровiй головi. Та ось нарештi пролунали поблизу кроки, i Петро почув знайомий уже голос:

— За мною! Усi рушили вперед. Не пройшли й десяти хвилин, як знову старший гукнув:

— Нахились!

Петро виконав наказ i раптом вiдчув, як на нього одразу вiйнуло якоюсь незвичайною прохолодною вогкiстю, кроки ж їхнi разом з тим звучали лунко й дзвiнко.

«Що це? — подумав сам собi Петро. — Куди ж ми зайшли тепер?» Вiн кiлька разiв човгнув ногою й не вiдчув нi листя, нi сухих гiлок, що вкривали землю в густому лiсi, — пiд ногами в нього була гладенька й тверда, мов камiнь, земля. Петро одхи-лився вбiк i вiдчув, що плече його вдарилося також об щось тверде, холодне й вогке. Вiн спробував вiдхилитися в другий бiк — вийшло те ж саме. Не залишалося нiякого сумнiву, — вони йшли якимсь пiдземним ходом, i, судячи з того, що йти було легко, Петро догадався: коридор поволi кудись заглиблювався. З чверть години йшли вони так; нарештi Петро вiдчув, що знову вiйнуло на нього сухим, нагрiтим повiтрям, напоєним лiсовими пахощами. З цього вiн зробив висновок, що вони вийшли з пiдземного ходу. Тепер провiдник прискорив ходу. Хвилин десять вони ще кружляли нiби по якомусь лабiринту, звертаючи то праворуч, то лiворуч, то назад. Нарештi козак зупинився. Хтось пiдiйшов до Петра й Качура, розв’язав їм руки й познiмав пов’язки з очей. Петро випростався, труснув головою i оглянувся навколо. Перед його очима постало несподiване видовище. Вони опинилися на днi глибокого яру, чи швидше ущелини. З усiх бокiв його стискували порослi лiсом i дикими кущами крутi урвища, що спускалися майже сторч. Напiвповислi сосни з вивернутим корiнням, яке нагадувало якихось гiгантських змiй, майже переплiталися над урвищем.

У долинi лежала вже глибока тiнь, i тiльки по верхiв’ях дерев, якi росли на кручi, видно було, що сонце ще стояло над обрiєм. Трохи заспокоївшись пiсля тривалої й небезпечної дороги, Петро почав уважно розглядати дивне мiсце, в яке вони потрапили.

Уздовж долини, праворуч i лiворуч, горiло кiлька вогнищ, над якими висiли великi казани. Навколо цих вогнищ лежали й сидiли групи озброєних людей; збоку стояли нав’юченi конi i зовсiм розсiдланi, тут же спокiйно жували сiно кiлька ситих волiв, прив’язаних за роги до дерев. У центрi ущелини височiла цiла купа всiляких речей, певно, недавно складена. Тут був позолочений i срiбний посуд, дорогий одяг, забризканий кров’ю, пояси, всiляка зброя й торбинки, мабуть, наповненi червiнцями, i навiть прикраси з католицького костьолу.

Збоку од усiх, на розстеленому килимi, сидiв лiтнiй козак з довгим сухим обличчям, з очима якогось мертвотно-олов’яного кольору й сивими вусами, що спускалися на груди. Вiн похмуро курив люльку. Судячи з усього його вигляду, з багатого одягу й зброї, це був отаман загону. Глянувши на страшеннi кручi, якi стискали ущелину, Петро зрозумiв, що добутися сюди можна тiльки пiдземним ходом. Та хоч як озирався вiн кругом, нiде не було й найменшого натяку на якусь печеру або вихiд з пiдземного коридора.