У той час Умань була центром величезних володiнь київського воєводи Сiлезiя Потоцького; ключ цих володiнь захоплював пiвденно-захiдну частину Київської губернiї i майже всю Подiльську. Умань була тодi невеликим мiстечком, резиденцiєю комiсара-губернатора, але являла собою, як на тодiшнi засоби оборони, добре укрiплений пункт, що служив оплотом для всiєї навколишньої шляхти, i вона поспiшала будувати собi в Уманi будинки й переїжджала туди з своїх маєткiв, пiд захист мiцних стiн, башт i губернаторських корогов.
Умань сидiла мiцним гнiздом на невеликому узвишшi, що лежало серед безмежної рiвнини. Захiдний бiк цього узвишшя обривався стрiмкими скелями, а схiдний спускався м’якими схилами до болотистого ставу, що огинав узвишшя з пiвдня. Той став прилягав до Грекового лiсу й вiдокремлював його вiд мiста. Серед лiсу з-пiд камiння й скель пробивалися джерела прозорої, холодної води й наповнювали грайливими струмками водоймище ставу. Цi джерела давали воду й мiстечку, яке не мало на огородженому частоколом теренi анi цистерн, анi колодязiв.
Фортеця була обкопана широким i глибоким ровом, а насип увiнчувався високим подвiйним частоколом. Той частокiл складався з окутих залiзом загострених дубових колод i оперiзував мiсто неправильним видовженим овалом, що розтягся по самiй вершинi узвишшя. З боку степу в цьому частоколi збудованi були двi укрiпленi рогатками брами, з мiцними, кованими залiзом ворiтьми i з зубчастими вгорi бiйницями, звiдки дивилися в поле гармати. За першою брамою одразу починався невеликий майдан; в кутку його ховалася за великим будинком ратушi, за крамницями й магазинами для iноземних купцiв зубожiла, похила православна церква, а в центрi майдану гордовито й бундючно височiв кафедральний собор, що прилягав до щойно побудованого колегiуму, вiдданого пiд опiку базилiанських ченцiв. Просто напроти брами, в протилежному од церкви кутку, була єврейська школа. Вiд цього майдану змiїлися тiснi й кривi вулицi до самої фортецi, переплiталися й сходилися знову коло другого ще меншого майдану, де стояв костьол. Помiж цими двома майданами, на самiй вершинi узвишшя, грiзно височiв губернаторський замок, огороджений також подвiйним частоколом з чотирма нарiжними баштами; вони були одноповерховi, але своїми зубчастими вiнцями здiймалися над шпилями костьолiв i дивились далеко в степ. Губернаторський замок, з високою гонтовою покрiвлею, являв собою одноповерхову довгу будiвлю iз загнутими у виглядi лiтери «Г» кiнцями, його оточували праворуч i лiворуч флiгелi й прибудови, серед яких вирiзнялася похмурим виглядом i гратчастими вiкнами кордегардiя. Невеликий дворик був вимощений плитами вапняку. За губернаторським палацом тягся у видолинок густий, добре виплеканий сад з невеликою штучною сажавкою на днi балки; та сажавка живилася дощовою й привозною водою iз ставу, вiддаленого од мiста на двi версти. Саме мiсто, що складалося переважно з єврейського населення, не мало садкiв i красувалося тiльки гостроверхими черепичними й гонтовими покрiвлями; але передмiстя його, Туркiв, що тулилося коло пiднiжжя гори, поблизу ставу, за частоколом, тонуло в зеленi садкiв, що позливалися в мальовничi заростi. Цього лiтнього дня в губернаторському замку була особлива метушня: з-пiд усiх навiсiв, стаєнь, повiток та iнших господарчих будiвель виглядали кузови й дишла колимаг, каруц i бричок, якi, певно, не вмiстились у повiтках. Iз стаєнь чути було голосне iржання. Коло довгих ясел i возiв, нарихтованих сiном i вiвсом, стояли рядами на прив’язi чудовi конi.
Гуртки стайничих i челядi, мабуть, приїжджої, лiниво грiлися на сонцi, перекидаючись грубими жартами, теревенячи, проте iнколи в їхнiй розмовi можна було вловити натяк на те, що пани їхнi чимось стривоженi й що в замку щось має вiдбутися.
Шум, гамiр, iржання коней, гавкання собак, добiрна лайка i брязкiт ножiв, що долiтав з пекарнi, здавалося, висiли в повiтрi.
У просторому залi губернаторського палацу, прикрашеному гербами й портретами графiв Потоцьких, було людно й гамiрливе. Серед молодого лицарства, яке виблискувало пишнотою вбрання й зброї, були й почеснi вельможi: губернатор лисянський Кшемуський, коронний обозний Иосиф Стемпковський, начальник барських конфедератiв полковник Пулавський i настоятель базилiанського монастиря плебан Баєвський. Сам господар, Младанович, сидiв на графському крiслi, що стояло на невеликому пiдвищеннi, пiд балдахiном, на взiрець трону.
Хоч обличчя гостей пiсля доброго снiданку й випитого вина сяяли веселощами, а очi блискали одвагою, хоч у легкiй розмовi, пересипанiй жартами й смiхом, звучало безтурботне молодецтво, проте одразу було видно, що шляхта зiбралася не заради бенкету, а в серйознiй справi. Це зiбрання нагадувало сеймик, який з’їхався у зв’язку з наближенням грiзних подiй.
— Я одержав, ясновельможне й пишне лицарство, — звернувся до зiбрання лисянський губернатор Кшемуський, — од свого патрона й мецената, князя Яблонов-ського, повiдомлення, що посол московський поставив нашому крулевi вимогу, щоб права схизматiв були прирiвнянi до прав католикiв i мало не до прав нашого славного, першого в усьому свiтi шляхетства.
Почувши останнi слова, гостi, представники старшого поколiння, гордовито стрiпнули чупринами й розправили пишнi вуса, що спускалися аж на груди, а молодь, узявшись пiд боки, почала пiдкручувати вгору свої вусики.
— I кажуть, — провадив далi, пiдкреслюючи слова, Кшемуський, — що король уже пiдписав декрет, продиктований московським послом.
— Побий мене перун, а бiльше терпiти такого запроданця, як наш круль Понятовський, не можна, — спалахнув полковник Пулавський. — Не питаючи згоди сейму, видає королiвськi декрети, якi забороняють насильства над схизматами й дозволяють їм одбирати назад усi церкви й церковне майно та ще й вiдновлювати свою iєрархiю за допомогою переяславського єпископа Гервасiя.
— О sancta mater! — обурився плебан Баєвський. — Невже ж горда Рiч Посполита пiдкориться цьому обурливому декрету? Невже ж благородне лицарство зрадить заповiти вiтчизни? Адже мiсiя Польщi — схилити весь свiт пiд стопу найсвятiшого папи… i раптом наша славна Рiч, внаслiдок зради, змушена буде вiдхилитися вiд призначеного їй шляху?
— Нiколи! Довiку! Смерть зрадникам! Загибель схизматам! — закричала, брязкаючи зброєю, молодь.
— Авжеж, цього безумства допустити не можна, — рiзким, сухим голосом заговорив пан Стемпковський, — це, не кажучи вже про релiгiйнi мiркування, додало б зухвальства хлопам, i вони чинили б iще бiльший опiр нашiй волi. А хлоп мусить бути нiмим рабом, пiд’яремним бидлом, тому що бог створив його для чорної роботи й для послуг шляхтi i нiчого не дав йому з нами рiвного, крiм душi.
— Як бога кохам, — мовив на це Младанович. — Ясновельможний пан обозний сказав велику iстину: тiльки тодi ми, шляхетне лицарство, будемо спокiйнi й край процвiтатиме, коли всi хлопи забудуть свою схизму i за допомогою католицького духiвництва визнають над собою нашу владу, коли вони з молоком матерi всмоктуватимуть вiрнiсть i покору нам.
— А цi декрети збунтують непокiрних хлопiв, — обiзвався хорунжий неми-рiвського графа, молодий i ставний Кребс. — Я був нещодавно на Смiлянщинi, то там уже почалися заворушення серед бидла.
— У мене на Уманщинi тихо… В мене не писне й миша! — хвальковито мовив Младанович.
— А в нас, на Подiллi, — докинув полковник Пулавський, — з’явилися були банди розбiйникiв-гайдамакiв, але ми спiльними силами стерли їх з лиця землi, знищили. Мало хто врятувався втечею!
— Смерть схизматам! Загибель москалям! — задерикувато крикнуло кiлька молодих голосiв.
— О, ця єресь! — вигукнув у фанатичному озлобленнi молодий ксьондз, недавно висвячений на плебана, i схопився руками за голову. — Мало того, що вона вперта у своїй темнотi, вона спокушає ще й прийнятих у лоно католицької церкви дiтей: тi, хто народився й вирiс у римсько-католицькому обрядi, зраджують його й переходять знову в схизму!
— А головне, — додав Младанович, — ця пся крев дає якесь право сусiднiй Росiї заступатися за одновiрцiв. Sapristi. Тисяча дяблiв! Од цих втручань тхне погрозою!
— Отож-то, — вигукнув Пулавський, — його мосць висловив саму суть… У залi почулося глухе ремство й брязкiт палашiв та щабель об пiхви.
— Вiдтодi, — провадив далi полковник, — як зрадник Богдан, за допомогою клятих хлопiв i розбiйничого гнiзда запорожцiв, одiрвав од нас половину України й прилучив її до Москви, вiдтодi ця держава стала швидко зростати в своїй силi й тепер розрослась у величезне царство, стала iмперiєю й загрожує поглинути нас…
— Боже всесильний! — заволав у релiгiйному екстазi Баєвський. — Одведи вiд нас цей жах!
— Oremus domine! — простогнав ксьондз, склавши руки й звiвши до неба очi.
— Тепер нам треба подумати, панове добродiйство, як дати вiдсiч Росiї, — знову заговорив Пулавський.
— Не тiльки вона точить на нас зуби, — докинув Младанович, — є в нас iще два добрих сусiди: австрiєць i пруссак… Тi теж ждуть не дiждуться нашої загибелi.
— Грiм i блискавка! — крикнув Стемпковський. — Ми самi того пруссака, як тевтонського рицаря, пустили в Померанiю й вiддали йому кращi провiнцiї даром… вiдрiзали себе од Балтики, ми самi своїми руками занапастили своє велике королiвство й вигодували на себе ж удава!
— Прокляття тим, хто потурав цьому! — вигукнув хтось похмуро серед пишної молодi, i цей прокльон примусив усiх неприємно здригнутися й замовкнути.
— Проте, хоч i як це гiрко, — зiтхнув по довгiй паузi Кшемуський, — а все ж таки, на мою думку, нам безпечнiше бути в кiльцях того удава… Пруссiя прагне протистати зростаючiй могутностi Росiї, i їй союз з нами на руку… Може, потiм i в пруссакiв з’являться хижацькi iнстинкти, але тепер iнтереси Пруссiї й Австрiї, звичайно, суперечать намiрам Росiї, а тому наш iнтерес шукати з ними спiлкування проти москалiв… Це iнтерес благородного лицарства й країни, а круль Понятовський про це не думає й має намiр iти на поступки Московiї…
— Зрадник! Геть його до всiх дяблiв! — заревло лицарство, потрясаючи кривулями й тупаючи ногами.
— Авжеж… справдi, — мовив Стемпковський, — це зрада… Але що ж робить сейм? Верховна влада в нього, а не в Понятовського: давно вже панує в нас золота свобода й знищено будь-яку владу короля.
— А якщо дiйсно з боку Корони помiтне бажання порушувати нашi верховнi шляхетськi права, то скликати негайно ж сейм i пiдрiзати королевi крила!
— Так, це треба вчинити якнайшвидше, — погодився Младанович.
— Сповiстити наших патронiв i магнатерiю негайно, — додав Кшемуський.
— Цього мало! — сказав Пулавський. — Сейм, звичайно, не попустить вiжок королевi, але Понятовський може випросити в Росiї допомогу…
— Невже до цього доживе Рiч Посполита? — скрикнув схвильовано плебан i, затуливши руками обличчя, похилив голову, плечi його тихо здригалися вiд стримуваних ридань.
Щире горе плебана вразило всiх у саме серце. Старi провели рукою по очах, а молодь, прикусивши губи, похмуро втупила очi в дубову з ясеновими квадратами пiдлогу. Тяжкi зiтхання почулися в пишному залi й гнiтюче повисли над лицарством. Понуре мовчання тривало довго.
— Ганьба, ганьба, — лиховiсне промовив нарештi Пулавський. — Але впадати в одчай нам iще нема чого: поки в наших жилах тече старопольська кров, поки в юнакiв наших горять одвагою очi, поки нас захищає благословення папи — Польща не згине! Найкращi сини вiтчизни, найблагороднiшi i найславнiшi лицарi, заклали вже конфедерацiю в Барi. Туди з’їжджається все шляхетство польське iз зброєю й з своїми командами, пiд прапор золотої волi шляхетської й незалежностi нi вiд кого.
— Вiват! Нєх жиє! — вигукнули всi присутнi, охопленi бадьорiстю i надiєю.
— Нєх жиє! — пiдхопив полковник.
— Тiльки треба дружно стати всiм i вкрити конфедерацiями всю Польщу. У короля вiйськ немає, сейм нiколи не дозволить йому посполитого рушення… А в нас збереться кiлька десяткiв тисяч безстрашних гусарiв, левiв-драгунiв i тигрiв-латникiв…
— Славне лицарство! — урочисто виголосив Младанович. — Я вiдкриваю в Уманi нову конфедерацiю й запрошую пiд свiй стяг, у замок, всiх славних героїв, звитяжних захисникiв ойчизни.
— Ми з вельможним паном ладнi голови покласти за нашу кревну матку, за велику Польщу! — гукнули всi в один голос i витягли з пiхов шаблi, що сяйнули холодним блиском лез.
— У всiх конфедерацiй повинно бути одне гасло, — пiднiс голос Пулавський. — Проти короля i за єднiсть Польщi, за панування католицизму, за винищення з корiнням схизми й непокiрних схизматiв.
— Так, — пiдтвердив Стемпковський. — Краще впертих винищити всiх до єдиного й заселити пустелю мирними рабами, анiж допустити спокусу.
У той час, коли в залi дебатувалися серйознi полiтичнi питання й обмiрковувалися невiдкладнi в даний момент заходи, дамське товариство, не таке численне, як чоловiче, провадило бесiди в просторих салонах замку про свої iнтереси, про новi моди, що приходили на змiну колишнiм, старопольським, про майбутнi шлюби, про скандальну хронiку магнатських дворiв… Та проте злоба дня не давала спокою й прекраснiй статi: говiркi цокотухи раз у раз переривали свої улюбленi теми й переходили до тривожних питань, якi стояли й перед очима безтурботних красунь, жахаючи їх своєю незбагненнiстю.
— Вам добре, кохана панi, — говорила уманськiй губернаторшi, зiтхаючи й вiдсапуючись, товста, аж одутла, панi Кшемуська. — У вас неприступна фортеця, велика команда, та ось iще й конфедерати прибудуть; вам тут безпечно, а наш замок i порiвняти з вашим не можна — адже кругом бунтiвнi села та гайдамацькi розбiйницькi кублища по непролазних пущах, байраках…
— То ви, моя люба, переходьте до нас, — ласкаво запропонувала Женев’єва Младанович, яка своєю худорлявiстю i французьким убранням становила цiлковиту протилежнiсть Ядвiзi Кшемуськiй.
— Ой панi! Хiба це можна? Мiй же малжонок — губернатор усього ключа маєтностей князя Олександра, то хiба йому гонор дозволить покинути княже добро напризволяще в тривожний час?
— Так, так… Я не подумала. Але його мосць пан Андрiй може збiльшити свою команду, запросити навколишню шляхту… Замок у панства надiйний i мiцний…
— Мене не так турбує й напад, як серце гризе туга… Вельможна панi оточена такою чудовою родиною… Сестра панська, панi Паулина, завiдує всiм господарством i завiдує досконало. Старша дочка, Доротея, красою й едукацiєю чарує серця пишного юнацтва… Я чула, що вже й доля її незабаром має звершитися.
— Усе ще в божiй волi й ласцi, — вiдповiла мати, але щаслива усмiшка виказала її родинну таємницю.
— Ну, а друга ваша дочка, Веронiка, хiба не гордiсть, не щастя сiм’ї? Розумом i розвитком вона з будь-яким офiцiалом, навiть iз сенатором посперечається!
— Розумна, розумна… правда, — розчулено погоджувалась панi Женев’єва. — I батьковi допомагає… Слово гонору. Вiн часто кличе її на пораду навiть у важливих справах, а ще Казимирик мiй — таке славне дєцко.
— От бачите, скiльки радостi й утiхи! Ах, дiти — це таке, таке блаженство, з яким би всi злигоднi забулися! — зiтхнула тяжко й сумно панi Ядвiга.
— Ї в ясної ж панi дочка Текля чарiвна! I скоро…
— Текля — не дочка… — перебила Кшемуська й судорожно вхопилася рукою за груди, немов бажаючи стиснути охоплене тугою серце.
— Хiба в панi не було дiтей? — здивувалася Младанович.
— Були, — похмуро вiдповiла Кшемуська.
— I померли?
— He треба… не треба про це, — з болем вирвалося в панi Ядвiги, й вона, затуливши хусткою очi, поквапно пiдвелася, щоб приховати вiд цiкавих поглядiв своє затаєне горе.
А в саду, коло невеликої штучної сажавки, обкладеної камiнням i обсадженої квiтками, нудилися в самотинi красунi панни: вони чекали пишних лицарiв, але їх усе ще затримували в залi.
Веронiка Младанович стояла на мiсточку, перекинутому через ставок, поряд з Теклею Кшемуською. Обидвi панни мовчки вдивлялися в прозорi води, де по золотистому дну пропливали силуети лящiв i коропiв, якi то поволi збиралися цiлими зграйками, то прожогом кидалися один поперед одного на поживу… А поживу — шматочки хлiба, кидала старша Младанович, Доротея, що сидiла з двома паннами на мармуровiй лавi коло самого берега. Недалеко вiд них плавали два чорнi лебедi, зграбно вигинаючи свої довгi шиї; вони ловили шматочки хлiба, крихти вiд яких перепадали рибам.
Погода стояла чудова; кучерявi верби, що обступили ставок, звiшували над дзеркальним плесом своє поникле гiлля, вже побризкане золотом першої осенi, й надавали всiй картинi елегiйно-сумовитої чарiвностi. Цей настрiй передавався й паннам, якi поринули в невеселi думи.
— А чому не всi сюди з’їхались? — перервала нарештi мовчанку Текля, одвернувши зашарiле личко од Веронiки.
— Як — не всi? — здригнулась Веронiка, вiдiрвана цим запитанням од своїх дум.
— А так, декого немає, — зовсiм знiяковiла Текля, стримуючи непрохане зiтхання.
— A! Parbleu! Ти говориш, певно, про пана Фелiкса? А я й не збагнула вiдразу… Ми його ждали ще вчора… Не розумiю, що його могло затримати? Батько не давав йому нiяких доручень, а вiдпустив минулого тижня в його посесiю, але пан Голем-бицький ще вчора мав повернутися, — вiн же хорунжий тутешньої команди.
— То з ним, мабуть, трапилось нещастя! — Текля поблiдла й зупинила переляканий погляд на Веронiцi.
— Боронь боже! Просто затримався в своїх справах, покладаючись на батькову добрiсть.
— То йому, виходить, не цiкаво було… побачитися… ну… з тими, що з’їха-лися… послухати раду, — промовила ображеним тоном Текля й закопилила губки.
— Моя кохана! — обняла її Веронiка. — Прилетить ще ясний сокiл, не на один же день з’їхалося пишне лицарство, дорогi гостi!
Панни, що сидiли на лавi, вряди-годи перекидалися словом: усiх гнiтило грiзне передчуття неминучого лиха.
— У нас на Подiллi ще гiрше, — говорила худа, безбарвна панна, часто зiтхаючи й зводячи до неба блiдо-сiрi очi. — Тут не вiдчувається небезпеки, а тому й дихати вiльнiше, а в нас щодня страх.
— Та в вас же конфедерацiя, сила славного лицарства, — промовила життєрадiсна, червонощока Доротея. — Хiба пiд охороною їхнього меча може бути страшно? А де з’їжджається лицарство, там стiльки забав, бенкетiв i веселощiв!
— Не кажи так, панно! Золота молодь гасає по навколишнiх селах, грабує та палить їх… а то бавиться полюванням, а коли й збереться на бенкет, то не знає мiри буйному пияцтву.
— Ох, цi бойовi бенкети! — простогнала третя панна, повна, молдаванського типу брюнетка. — Хiба там може зародитися нiжне почуття? Саме тiльки звiрство.
У цей час до панни пiдiйшов хорунжий уланської корогви молодий i гарний брюнет Кребс.
— Панно Веронiко! — окинув вiн поглядом панянок. — Його ясна мосць, пан губернатор, просить до себе свою дочку.
Дiвчата здригнулися вiд несподiванки й прибрали поетичнi пози, а обличчя їхнi осяяли чарiвнi усмiшки.
— Батько кличе? — зашарiлася Веронiка.
— Так, ясна панно.
— Я зараз.
Веронiка збiгла з мiсточка й квапливо пiшла на гору, до замку; Кребс ледве встигав за нею.
— Панна неначе гiрська сарна, — говорив вiн, — кручi їй — не кручi.
— Ну якi ж це кручi? — засмiялася Веронiка. — Пагорки, та й годi! То в вас на Подiллi гори iз скелями та урвищами.
— Я певен, що панна злетiла б i на скелi, й на бескиди, мов легка пташка.
— Ого! Це пан грабя’ привчив свого хорунжого до таких комплiментiв?
— Нi, патрон мiй суворий, але сама панна мимохiть викликає захопленi похвали… може, й недоречнi… але, падам до нiг, — вiд них утриматись неможливо… Я вперше у життi зустрiчаю дiвчину з такою освiтою, з таким знанням не тiльки мов та iсторiї, але й усiх iнтересiв нашої вiтчизни.
— Пан перебiльшує. Iсторичнi й державнi мої студiї обмежуються лише життєписом королiв польських i розправами про Люблiнську унiю та Брестський собор. Та ще газетою Лускiни. Правда, я плакала, коли читала, як короля Попеля їли мишi, й жадiбно вивчала напам’ять цiлi сторiнки не тiльки з життя королiв, але навiть iз житiй святих, але хiба ж це знання?
— От якби й нашi мудрецi так думали, то не наробили б помилок, за якi розплачуються цiлi поколiння кров’ю, а рiдна країна, знесилена боротьбою, на наших очах гине.
— О? Так i я скажу, — здивовано блиснула очима Веронiка. — Якби бiльшiсть нашого славного шляхетства так благородно думала, як пан хорунжий, то ще й тепер можна було б урятувати нашу отчизну.
Кребс шанобливо вклонився, i вони зайшли до парадного залу. Серед гостей тепер з’явилися француз iнженер Шафранський, якого Младанович запросив обмiряти й спланувати церковнi землi, одведенi пiвтораста костьолам, переробленим iз православних церков, та полковник Обух, начальник надвiрної козачої мiлiцiї.
— Веронiко, — звернувся до дочки Младанович, — чи багато в нас на складi, що в покої команди, заготовлено вiйськових припасiв?
— Сiдел, чапракiв, бердишiв i кривуль досить… — вiдповiла Веронiка, — вистачило б на кiлькасот лицарiв, а рушниць i пищалей майже немає зовсiм, та й свинцю i пороху дуже мало.
— C’est juste! Я так i казав, — нiби зрадiв Шафранський, почувши слова дiвчини. — Багато зброї для кiнноти, а для пiхоти й гарнiзону — нiчого… Rien! Оборонятиме ж мiсто не кавалерiя… а пiхота… Я тому й прошу, щоб заздалегiдь запасти якнайбiльше пороху, свинцю, ядер, картечi, рушниць i хоч три-чотири гармати… У нас їх зовсiм мало; крiм того, я просив би вашу мосць надбудувати замковi башти, щоб з них можна було обстрiлювати через частокiл i через брами околицi.
— Ой, ой, cher monsieur, ви мене хочете зруйнувати! Та на це ж потрiбна сила фошей!.. Я напишу спершу своєму принципаловi. Француз уклонився.
— Нi, хай вельможний пан менi дарує, — втрутився Пулавський, — але в таких серйозних питаннях i в такий тривожний час треба дiяти, а не листуватися.
— Звичайно, — пiдтримав його Кшемуський.
— Тим бiльше, тату, — додала Веронiка, — що мова йде про захист i врятування графського добра й маєтностей, берегти якi нас i поставлено.
— Ну, коли дочка каже, — розвiв руками з радiсною усмiшкою пан Млада-нович, — менi її декрети важливiшi за всякi накази.
— Браво, браво! — загомонiла весело молодь. — Нєх жиє панна Веронiка, наша цариця!
— Батько мiй жартує… — знiяковiла Веронiка, почервонiвши.
— Яскулечка, — усмiхнувся Стемпковський.
Шафранський витяг свою шпагу й опустив її перед Веронiкою, немов салютуючи, Кребс поспiшив зробити те ж саме, а потiм повиймало свої шаблi та палашi й молоде пишне лицарство.
Веронiка спалахнула ще дужче, але не розгубилася.
— Нехай схиляться вашi мечi, славнi лицарi, не передi мною, а перед нашою нещасною ойчизною, на захист її вiд справжнiх, а не уявних ворогiв, для полегшення її довгих страждань, а не для заподiяння їй нових ран! — схвильовано промовила дiвчина, обводячи смiливим, блискучим поглядом зiбрання.
— Вiват! Пишно! Досконало! — гукнув захоплено Кребс; його вигук пiдхопила молодь, а за нею й сивоусе вельможне панство.
Младанович пiдiйшов до Веронiки й притулив її голову до своїх грудей.
— Даруйте, панове, не можу стримати себе… це моя гордiсть i моя радiсть!
— I наша! — пiдхопив Кшемуський i поцiлував у чоло Веронiку. У залi зчинився неймовiрний гамiр. Захопленi вигуки й похвали злилися з брязкотом зброї. Веронiку так зворушило й схвилювало це загальне пiднесення, що вона розплакалась i втекла.
Коли вгамувалися в залi голоснi, радiснi вигуки, Младанович заговорив знову:
— I пороху, i ядер, i рушниць ми добудемо, а може, розживемся й на три-чотири гармати. Треба буде надбудувати вежi, поглибити рiв; поновити частоколи ми доручаємо й довiряємо пановi Шафранському й полковниковi Обуху. Все буде зроблено, але менi здається, що в нас, власне, небезпеки ще немає нiякої, скрiзь тихо. Ранiше з’являлися де-не-де ватаги розбiйникiв, а тепер стало зовсiм тихо, спокiйно.
— Та й по селах скрiзь тихо, як на цвинтарi, — пiдтвердив пан Хмелевич, наглядач оренд Младановича.
— Оце саме й пiдозрiло, — зауважив Обух.
— Перед грозою завжди буває тиша, — докинув Кребс.
— Ох, Єзус-Марiя! — зiтхнув плебан.
Це зiтхання пронеслося по залу, як стогiн безнадiйно хворого, й знову збентежило зiбрання й одiгнало радiсний настрiй, що був спалахнув перед цим.
— Ти, вельможний мiй пане, подумай ось про що, — заговорив генеральний обозний Стемпковський, — головним захистом Уманi є графськi полки, в котрих налiчується понад чотири тисячi козакiв, а козаки — хлопи… В разi повстання це бидло, цi пси прилучаться одразу ж до зграї собак…
— Не думаю, вельможний обозний, — вiдповiв не зовсiм упевнено губернатор, — козаки цi одержують таке утримання, якого не дасть їм нiхто, сiм’ї їхнi звiльненi вiд панщини, надiленi землею, одно слово — з ласки графа їм так добре живеться, що нiяких кращих вигод не може дати їм повстання.
— Та цi ж хами вiдплатили вже раз чорною невдячнiстю! — докинув Кше-муський.
— Цiлком справедливо, — пiдхопив Стемпковський, — а тому я раджу перемiнити хоч отаманiв — настановити сотниками вiрних католикiв, лицарiв славного меча, а не схизматiв, як Гонта… Про нього й до нас дiйшли чутки, що то хитра бестiя, — в душi зрадник i ненависник.
— Au nom du ciel! Це один з моїх найвiрнiших слуг, та до того ще й фаворит графський. Вiн розумний та едукований по-польськи i хоробрий, мов тигр.
— Ласкавий, як кiт, а в головi потаємна думка, — буркнув Кшемуський.
— Пане Обуше! — звернувся Младанович до полковника. — Чого ж ви мовчите? Ви бiльше, анiж хто iнший, мусите знати про поведiнку й настрiй мого сотника, вашого найближчого пiдлеглого.
— Чесно кажучи, я можу ствердити тiльки те, — вiдповiв Обух, — що Гонта на службi старанний, у боях хоробрий, в дiлах звитяжний, та, проте, вiн запеклий схизмат, а тому прихильностi до католикiв мати не може. До таємних же його помислiв докопатися важко… але в очах його, помiчаю я, бiгають iнодi зеленi вогники.
— Нi, як собi хочете, а поки в мене немає фактiв, якi б навели на нього пiдозру, я Гонтi вiрю й ним дорожу, — заявив Младанович.
У цю мить на губернаторському подвiр’ї пролунав тупiт кiнських копит, знялася метушня.
Усi замовкли й насторожилися.
Через хвилину в залi з’явився хорунжий Младановича Фелiкс Голембиць-кий; весь його одяг був забризканий багнюкою, на блiдому обличчi застиг жах. За Голембицьким увiйшло до залу кiлька дам, стурбованих метушнею; серед них була й вихованка Кшемуських Текля, наречена пана Фелiкса.
Голембицький, хитаючись, наблизився до свого принципала й, ухопившись за високу спинку крiсла, щоб утриматися на ногах, промовив, задихаючись:
— Ясновельможний пане… Нещастя… На моє село Турову напали гайдамаки.
— Гайдамаки? — скрикнули враженi слухачi.
— Так, гайдамаки, — говорив Голембицький, — все пограбували, двiр спалили, ксьондза, офiцiалiв i їх команду… перебили.
— О боже! — простогнав плебан.
— Pereat! — люто прошипiв ксьондз.
— Атож, винищимо всiх! — вигукнув Стемпковський.
Але молодь, зацiпенiвши вiд несподiванки, не обiзвалася на цей заклик.
— Коли б не Гонта, — провадив Голембицький, — я б загинув: вiн кинувся, затримав оту бунтiвливу наволоч, допомiг менi втекти, а сам потрапив на палю.
— Нещасний! Це засмутить графа… От бачите, панове, — моя правда: Гонта був вiрний слуга… вiн своєю жахливою смертю довiв тепер, що на нього зводили наклеп.
— Так, Гонта… — почав був Голембицький, але вiд утоми й пережитого страху мало не зомлiв. Його пiдтримали пiд руки Кребс i Шафранський, що стояли поруч.
— Чи не поранений пан хорунжий? — стурбувався Младанович. У дверях вiтальнi почувся iстеричний жiночий крик.
— Нi, бог уберiг, — з зусиллям вiдповiв хорунжий, — просто я втомлений… усе бився. — При останнiх словах вiн раптом почервонiв, але за мить його щоки знов поблiдли.
— То посадiть його, — засмiявся Младанович, — та дайте йому добрий келих старого литовського меду: той одразу воскресить його, поверне йому силу… Пане Шафранський, de grace!
Шафранський кинувся виконувати наказ губернатора, а Кшемуський поспiшив до збентеженої Теклi й почав її заспокоювати. До них пiдiйшла Веронiка й забрала Теклю у внутрiшнi покої замку.
Повертаючись на своє мiсце, Кшемуський помiтив якогось лiтнього сивого шляхтича, що сидiв коло самих дверей. Вiн був одягнений у старовинний польський костюм, чуприна його за старопольським звичаєм була пiдголена, а довгi вуса спускалися на гаптований золотом жупан: темне, засмагле й огрубiле од вiтру обличчя його здавалося майже чорним, контрастуючи з бiлими вусами й бровами. Рiзкi риси його й чорнi, мов вуглини, очi, що поблискували з-пiд навислих брiв, та два-три шрами, якi перерiзали в рiзних напрямах його обличчя, надавали йому якогось лихого й понурого виразу. Судячи з розкiшного одягу й зброї, це був значний пан, але енергiйне й похмуре обличчя його так вiдрiзнялося вiд випещених, гладких пик вельможних панiв, якi тут зiбралися, що Кшемуський мимохiть звернув на нього увагу. Якусь хвилину стояв вiн нерухомо перед старим, не одриваючи вiд нього очей i намагаючись пригадати, де й коли бачив вiн його.
Шляхтич помiтив це й спинив на Кшемуському в свою чергу неприязний погляд. Гадаючи, що шляхтич незадоволений його безцеремонним оглядом, Кшемуський уклонився й промовив гречно:
— Здається, я не помиляюся: правда ж, я мав честь бачити шановного пана на бенкетi у себе в Лисянцi?
Запитання Кшемуського чомусь збентежило шляхтича. А втiм, це тривало лише одну мить.
— Авжеж, пан губернатор не помиляється, — вiдповiв вiн сухим, хрипким голосом, пiдвiвшись з мiсця i кивнувши Кшемуському головою. — Я мав утiху бути в гостях у пана i був свiдком розкiшних видовищ, якi пан приготував для своїх гостей.
Усе це старий промовив так сухо, що Кшемуському важко було вести розмову далi, а тому вiн уклонився ще раз шляхтичевi й вiдiйшов.
«Що за дивна постать? — думав Кшемуський, пробираючись серед гостей. — Так, вiн справдi був у мене минулого разу на бенкетi, але цей голос… очi… Де я їх iще бачив?..»
У цей час Младанович попросив Голембицького докладно розповiсти про наскок гайдамакiв.
Кшемуський поспiшив зайняти своє мiсце й, зацiкавлений розповiддю хорунжого, вiдразу ж забув про понурого, непривiтного шляхтича.
Голембицький тим часом устиг випити два келихи литовського меду, й тепер уже щоки його пашiли, а очi горiли одвагою.
— Даруйте, ясновельможний, — заговорив вiн з низьким уклоном, торкаючись рукою колiна губернатора. — Падам до нуг, за мою слабкiсть… але я так утомився… руки ось правої не чую, — i вiн потер її лiвою рукою. — Розбiйникiв налетiла добра сотня! Нi, бiльше!.. Куди там! А було так. Серед моїх хлопiв-схизматiв знайшлося чоловiк п’ять, котрi, переконанi моїми доказами, погодились пристати до унiї… Згiдно практики, яку ми виробили, коли половина або хоч i менша частина парафiян навертається до iстинної вiри, то церква негайно переходить у їхнє володiння. Через те що й п’ять хлопiв вiдносно становлять частину, то я й повiдомив його превелебну мосць пана офiцiала Мокрицького, щоб вiн прислав ксьондза й сам прибув з командою перебрати церкву i її майно в свої руки. Звичайно, я мiг би обiйтися й без цiєї безглуздої формальностi, — промовив з презирливою усмiшкою Голембицький, — патрон i колятор церкви — я, отже, вiд мене й залежить, кому передати її — поповi чи пановi ксьондзу, та й тi хами належать менi цiлком, i з головами, i з душами своїми. А втiм, вони цього разу добре це затямили, — додав вiн, хвальковито усмiхаючись i пiдкручуючи свої вусики. — Отже, слухайте далi: пана офiцiала я повiдомив, а сам поїхав оглядати iншi свої маєтки. Повертаюся й бачу таку сцену: все село з кiлками стоїть стiною навколо церкви й захищає її, а малочисельна команда рубає й коле це оскаженiле бидло. Тi лайдаки падають, мов снопи, але на мiсце цього падла встають новi, i стiна стоїть знову стiною… Я одразу ж наказав вирвати з натовпу, який стояв на майданi, з пiвсотнi хлопiв, переважно дiвок i жiнок… звелiв позривати з них одяг i наказав шмагати їм канчуками спини од п’ят i до лопат…
— Го-го! — зауважив хтось iз молодi. — Видовище, мабуть, було пiкантне.
— I зворушливе, — хiхiкнув Голембицький. — Ця екзекуцiя одвернула увагу лайдакiв, якi захищали церкву. Вони хоч i бидло, а все-таки почувають до дружин, сестер i дочок своїх жаль. А я, скориставшись їхнiм збентеженням, шепнув пановi офiцiалу, щоб вiн звелiв призначеному туди ксьондзовi пiдкопатися з причтом пiд церкву, пробити пiдлогу й одслужити мшу. Так i зробили.
— Генiально! — скрикнув од захвату плебан.
— Але в цей час, — вiв далi, запалюючись усе бiльше й бiльше, хорунжий, — коли все було вже зроблено, лунає на майданi крик: «Гайдамаки!» Усi хами одразу пiдбадьорились, погрозливо загаласували. А я ту ж мить ударив острогами коня й крикнув: «До зброї! На погибель!» I врiзався в банду… Махну кривулею — i голова з плечей, ударю навiдлiг — двi летять, рвонусь уперед — за мною вулиця. Команда теж рубає, але не встигає догнати мене, а тут i Гонта пробивається до мене й кричить, щоб я не наражав на небезпеку своє життя… Але я кричу: «Гонто! До мене!» I кришу направо й налiво, як снопи, цих лайдакiв. А сам i не помiчаю, що їх прибуло ще двi банди. Пробився я крiзь них i озирнувся, та й побачив, що розбiйницька банда, мов рiй бджiл, укрила жменьку моїх смiливцiв з Гонтою на чолi… Я йому гукнув: «Гей, пане сотнику, тримайсь, я зараз прилечу з допомогою!» Та коли я мчав бiчними вулицями по команду в сусiднiй фольварк, то побачив, що Гонту вже в’язали i забивали на майданi палю.
— У пана хорунжого, — зауважив з уїдливою усмiшкою Стемпковський, — першi слова трошки розбiгаються з дальшою розповiддю.
— Од страшенної втоми, ясновельможний пане, — вiдповiв, почервонiвши, Голембицький. — Я не мiг спершу промовити вiрно й слова, а потiм розговорився.
— Правда, це видно було, — пiдтримав його Младанович. — Пан хорунжий мiй знесилiв до непритомностi… Але все-таки Гонта загинув?
— О, бiдолашний! — сумно зiтхнув хорунжий. — Його садовили вже на палю.
— Ну, а пан з допомогою повернувся?
— Аякже, — поквапно мовив Голембицький, i очi його забiгали. — Та все село вже обезлюдiло, а на мiсцi мого двору й церкви курилися тiльки головешки… Але я попрошу в ясновельможного пана дозволу перемiнити убрання, бо на такому пишному з’їздi моє брудне лахмiття, обкурене порохом битви…
Младанович вiдпустив свого хорунжого жестом, i Голембицький, супроводжуваний двозначними усмiшками, поквапливо вийшов iз залу.
Розповiдь хорунжого справила все-таки на зiбрання гнiтюче враження: близька бiда, що заглянула в вiчi, розвiяла одразу войовничий, пиховитий настрiй i примусила всiх замислитись. Младанович звернувся за порадою до присутнiх. Шафранський заявив, що передусiм треба потурбуватися про воду, бо мiсто її не має, а користується лише пiдвозною, i якщо супротивник оточить фортецю, то уманцям не можна буде без води оборонятися, а тому вiн радив у самому мiстi почать копати великий колодязь. Стемпковський запропонував одразу ж палити села й вiшати лайдакiв для постраху, Пулавський не зовсiм довiряв Голембицькому, але Кшемуський, навпаки, вважав небезпеку ще серйознiшою, нiж описував її Голембицький.
З цього приводу почала вже розгорятися суперечка, коли губернаторовi доповiли, що до нього з’явився в надзвичайно важливiй справi головний орендар усiх шинкiв, як мiських, так i сiльських, довготелесий Лейба-рабин, той самий, що так галасував на зiбраннi єврейського кагалу в Малiй Лисянцi.
— Ясновельможний пане, — почав вiн тремтячим вiд переляку голосом, — даруйте менi мою зухвалiсть, що я насмiлився потурбувати вас i найвельможнiше, найшановнiше лицарство, але мене спонукала до цього страшна чутка, така жахлива звiстка…
— Що таке, Лейбо, в чому справа? — спитав Младанович, стурбований таким початком.
— Пресвята Ченстоховська матiр! — сплеснув руками Кшемуський. Серед лицарства перебiгло сумне зiтхання, що пролунало придушеним стогоном.
А Лейба все ще переводив дух i пригладжував пальцями свої розпатланi пейси.
— Та не муч же, — тупнув ногою уманський губернатор, — а кажи швидше, в чiм рiч?
— Ясновельможний пан знає нашого славного, святого цадика, слово котрого має велику вагу, бо всi до нього прислухаються на небi, бодай я так любив своїх дiтей, коли неправда.
— Ну, ну?
— Так у того цадика є небiж, ой, розумний який! Такий кантор… який нiколи панськiй милостi й не снився.
— Досить! — гримнув розгнiваний Младанович. — Кажи дiло!
— Ой вей, даруйте! — верескнув Лейба й злякано зiгнувся, немов ждучи удару. — Це не я… це мiй дурний язик… все iз-за зубiв вискакує… коли почну про цих ой, вi ваг iз а цуре… Я зараз, зараз… той самий Хаїм, про якого я сказав, що добрий має копф2, — захапався Лейба, так i сиплячи словами, — їздив у Малу Лисянку сватати в тамтешнього орендаря дочку Сару… Ой слiчна, ой пишна! Такої гарної ще не було на свiтi… iх бiн аїд! Такої не було навiть нi панянки, нi крулевни…
— Ти глузувати надумав? — заревiв Младанович, ухопившись за шаблю. Серед лицарства почулися теж енергiйнi, загрозливi вигуки. Лейба поблiд, затремтiв i замовк, озираючись на всi боки великими, переляканими очима.
— Ну! — брязнув Младанович шаблею.
— Зараз, хвилинку! Ох! — стрепенувся Лейба й знову почав свою розповiдь: — Так той Хаїм, коли повертався назад через Мотронинський лiс, то чув од вiрного чоловiка, од Абрамки-шинкаря, коли знаєте, що при монастирi, так чув, що в Мотронинському лiсi повно гайдамакiв, вiн сам бачив це, й тiльки молитва святого цадика його сховала вiд розбiйницького ока… Зараз, зараз! Так той Абрамка каже, i Хаїм на власнi вуха це чув, що як повернувся архiмандрит Мельхiседек, то почав скликати до себе, в свiй лiс, даруйте на словi, все розбiйницьке лайдацтво… Скликає i волоцюг, i хлопiв та й велить, панове добродiйство, просто наказує, щоб панiв i орендарiв рiзали до ноги… Ой, гевулт! Що з нами буде! — вхопився Лейба руками за голову й захитав нею з боку на бiк, примовляючи жалiбно: — Ой вей, вей!
— Oremus! — вигукнув молодий ксьондз.
— Одверни гнiв твiй, боже! — молитовне сплеснув руками плебан.
— Це ж зовсiм коло мене! — схопився на ноги пан Кшемуський, тремтячи всiм тiлом. — Це в моїх володiннях!..
— Еге ж, у панових, — пiдтвердив Младанович. — I я дивуюсь, як можна було дозволити розвинутися цiй саранi, а не розчавити її п’ятою в зародку.
— Не знав, не вiдав… Не було ранiше… це нанесло їх звiдкiлясь вiтром… чи не з Бара?
— Можливо, — спокiйно вiдповiв Пулавський. — Ми розгромили кiлька ватаг… а рештки — полова… може, й залетiли…
— Але що ж робити? Порадьте, панове добродiйство! Та на мене ж першого вдарить ця наволоч, а замок у мене не укрiплений…
— Передусiм, — обiзвався Стемпковський, — треба того Мельхiседека скарати: вiн заколотник i пiдбурювач, так з нього й почати.
— Сам бог вирiк святу iстину твоїми устами, сину мiй, — урочисто промовив плебан Баєвський.
— Нєстети! Пiд моїм крилом така зграя! — вигукнув Кшемуський. — I схизматський чернець iще й нацьковує цю псю крев! О, кари йому! З руками й ногами я видам його вам, панове. А лiси мої всi, i Мотронинський, i Лебединський, i Лисянський, даю на полювання за бидлом. Я приєднаю i свої команди до нагоничiв, i влаштуємо пишнi влови… Я прошу все шановне лицарство, всiх вельможних i славних гостей на полювання: мiй замок, моє мiстечко з усiм i з усiма до панських послуг!
Пропозицiя гостинного губернатора була прийнята з галасливою радiстю, перспектива майбутнiх бенкетiв з вакханалiями одразу змiнила понурий настрiй товариства на грайливий. Розбещений, легковажний характер шляхетного панства, вироблений на протязi поколiнь свавiллям i гульбищами, що не знав нiяких перепон i керiвних засад, виявився тут напрочуд яскраво: небезпека, що висiла досi над головою, а зараз вдарила вже грозою, була одразу забута, i все товариство захоплено гомонiло про те, як воно гнатиме з лiсiв цих гайдамакiв, мов мишей, i якi влаштовуватиме видовища, тортури й кари. По всiх кутках залу лунали вибухи смiху, чулися оплески й навiть вигуки: «Вiват!», «Нєх жиє!» — на адресу Кше-муського. Дами, почувши не брязкiт шабель, а грайливий, перемiшаний iз смiхом гомiн, почали входити з цiкавостi до залу. Поява жiноцтва осяяла обличчя вболiвальникiв за долю «великої ойчизни» солодкими усмiшками, запалила очi юнакiв i старих вогнем i навiяла на всiх вельми життєрадiсний настрiй. Тiльки Лейба стояв збоку i з острахом, подивом та недовiр’ям поглядав на панiв, якi раптом хто й зна чого стали такими хоробрими.
— Я гадаю, — на весь зал проголосив пан Младанович, пiдвiвшись урочисто на своєму тронi, — що всi державнi питання обмiрковано, засоби для винищення гайдамакiв i схизми знайдено i благороднi серця заспокоєнi… Чи не так, вельможне лицарство?
— Так, так, ясновельможний! — почулося з усiх бокiв.
— Mesdames! — I Младанович гречно вклонився паням i панянкам. — Я можу заспокоїти вас цiлковито: нiхто й нiщо не перешкодить вам тiшитись життям, а нам схилятися перед вашими чарами!..
— Браво! — вигукнула молодь, забряжчавши шаблями.
— А тепер, мої любi гостi, — закiнчив Младанович, — гадаю, що пiсля трудiв можна приступити й до трапези, не кривдячи при цьому й виноградного бога…
У вiдповiдь на це ласкаве запрошення в залi знявся схвальний, радiсний гамiр; усi повставали з мiсць, пiдiйшли до дам i чекали урочистої хвилини, коли сам господар поведе їх до трапезного покою.
Але тут трапилося щось надзвичайне.
Тiльки-но Младанович рушив з мiсця, як вхiднi параднi дверi широко розчинилися й на порозi з’явився, пiдтримуваний попiд руки, з патерицею в руках, холмський архiєпископ Рило. Несподiвана поява високого гостя так всiх приголомшила, що нiхто не рушив йому назустрiч, а хто як стояв, так i застиг на мiсцi. Навiть плебан i настоятель базилiанського монастиря та новонастановлений ксьондз закам’янiли вiд страху та подиву й не могли ступити й кроку назустрiч своєму архiбiс-купу. Гамiр, що стояв до цiєї хвилi в залi, заглушив стукiт екiпажа й метушню челядi, так що поява архiєпископа здалася просто чудом.
— Dominus vobiscum! — промовив нарештi архiпастир, простягаючи свої руки над присутнiми, що так i лишилися стояти застиглими групами. Цi слова примусили всiх здригнутись i опам’ятатися.
Младанович перший кинувся до архiєпископа й, ставши на одне колiно, нахилив голову пiд благословення. За ним посунуло духiвництво, що було в залi, i решта гостей. Коли церемонiал закiнчився, архiбiскуп сiв на почесне мiсце пiд балдахiном i звернувся до господаря з таким словом:
— Молитвами найсвятiшого, непогрiшимого отця нашого, папи римського, божа благодать спочила на тобi, й грiхи твої, як теперiшнi, так i майбутнi, вiдпущенi на небесах, прийми цей папiр як свiдчення волi господньої, що звершилася по молитвi глави нашої церкви.
Младанович упав на колiна i, прийнявши до рук хартiю з привiшаною печаттю вiд архiпастиря, накрив нею голову. А архiбiскуп говорив далi:
— Коханi дiти католицької церкви! I ви, лицарство славне, й ви, матерi й сестри великих героїв! До вас звертає святе слово своє, через найпревелебнiшого пана нунцiя прислане, найсвятiший папа. Вiн нагадує вам, що в скрижалях небесних заповiдано Польщi не тiльки стати стражницею католицької церкви, але й поширити її вчення до останнiх меж свiту. Час надiйшов важкий, i хитання йде навiть серед латинян, причиною чого є збайдужiння до вiри, а тому найсвятiший отець закликає вас усiх повиймати з пiхов мечi й рушити на винищення схизми. Час надiйшов, пора повиривати з корiнням плевели, якi глушать пшеничне поле, бо якщо плевели переростуть добрi злаки, то пшениця загине навiки, а нива заросте терням i бур’янами. Будьте твердi, виженiть з сердець ваших усякий жаль до нерозкаяних i винищiть їх до єдиного, щоб не спокусилися вiд закоренiлого зла незмiцнiлi члени юної пастви. Святий отець посилає вам благословення на боротьбу i розгрiшає своїми молитвами всi вашi грiхи.
Усi, як один, лицарi й дами впали на колiна, схрестивши на грудях руки й схиливши голови. Архiбiскуп пiдвiвся й, простягши над паствою руки, прошепотiв безмовну молитву.
— Присягайтеся ж, — проголосив вiн урочисто, — присягайтесь, звитяжнi лицарi, шляхетським гонором, щастям своїх родин, славою ойчизни i святим костьолом! Присягайтеся виконати волю небесного глави вашого, передану вам через намiсника земного, найсвятiшого римського папу!
— Присягаємось! — закричали пани, пiдвiвшись на ноги й повиймавши свої шаблi.
— Нi пощади, нi жалю до схизматiв!
— Нi пощади, нi жалю! — глухо прогуло в залi.
— Винищити всiх до єдиного!
— До єдиного! — вигукнув з фанатичною пристрастю молодий ксьондз.
— До єдиного! — понурим хором повторив натовп.
— I всi їхнi храми обернути на попiл i вугiлля!
— Стерти з лиця землi!
Цi слова прокотилися через весь зал, понурий шляхтич, що сидiв бiля дверей, нараз спалахнув весь i зiрвався з мiсця; очi його люто блиснули, рука судорожно схопилася за пiстоль, вiн подався вперед, але раптом зупинився… рука його поволi опустилася, очi згасли, й вiн знову сiв на своє мiсце…
Захопленi урочистiстю хвилини, присутнi в залi не помiтили дивног i спалаху старого.
— Amen! — мовив нарештi архiпастир i, склавши руки, занiмiв у безмовнiй молитвi.
В епоху, про яку тут iдеться, вся Правобережна Україна була густо вкрита лiсами; а мiсцевiсть од рiчки Тясьмину до Гнилого Тiкича — верст на двiстi на захiд, i од рiчки Рось до херсонських степiв — верст на сiмдесят на пiвдень, тобто весь нинiшнiй Чигиринський, частина Корсунського, Ольвiопiльського, Єлисаветградського, Олександрiйського повiтiв, — вся ця площа являла собою суцiльну, майже непрохiдну гущину диких пралiсiв, перетятих горами, скелями, глибокими ярами, м’якими улоговинами, рiчками й болотами. Величезнi лiсовi урочища, розмежованi або вузькими просiками, або чорними кряжами, або рiчками, мали рiзнi назви. Мотронин лiс (найближчий до Днiпра), Жаботинський, Круглий, Цибуль-ський, Найдин, Гончарний, Лебединський, — та, власне кажучи, всi вони зливалися у неосяжний лiсовий край. Серед цих диких нетрiв, де привiльне жилося хижим звiрам, куди важко було пробратися грабiжниковi й розбiйнику, тулилися монастирi й вабили в свої мiцнi стiни, пiд захист хреста, знедолених i скривджених, — гнаний руський люд.
Майже з перших часiв християнства правобережжя Днiпра було розсадником чернецтва. Чудова природа й тиша незайманих лiсiв принаджували сюди i втомлених життям, i тих, хто не знайшов в ньому радощiв, — для подвижництва, для високих i чистих молитов, для заспокоєння бентежної душi; до анахоретiв прилучалися iншi, шукали надiйний сховок i закладали спершу убогий зруб — церковцю, а потiм i монастир. Багато українських монастирiв були щедро обдарованi своїми фундаторами, за згодою польських королiв, а також гетьманами малоросiйськими — просторими й багатими угiддями; цi дарунки примножувалися власними надбаннями, i монастирi могли б користуватися великими прибутками, коли б неспокiйний час, нестримна сваволя шляхти й цiлковите беззаконня не позбавляли їх прав i не розоряли раз у раз вогнем i мечем. Та, незважаючи на все це, монастирi все-таки, як останнi притулки православ’я, росли й росли, i їх мiж Ржищевом i Чигирином було тодi п’ятнадцять: Чигиринський, Медведiвський, Мотронинський, Жаботинський, Лебединський, Мошногорський, Iрдинський, чи Виноградський, Корсунський, Богуславський, Трахтемирiвський, Канiвський, Ржи-щiвський, Лисянський i Манькiвський. Перше мiсце серед них посiдав, безперечно, Мотронинський монастир: вiн вирiзнявся серед усiх українських монастирiв i стародавнiстю, i кiлькiстю братiї, i своїм пречудовим мiсцем.
Мотронинський монастир був заснований ще задовго до навали Батия, у XII столiттi, якоюсь княгинею Мотроною, вiд iменi якої й дiстав свою назву.
На пiвдень вiд Чигирина мiсцевiсть стає горяна; вершини гiр з химерними обрисами товпляться зубчастим пасмом до Днiпра, пiдiймаючись терасами вище й вище, то набiгаючи одна на одну, то обриваючись кручами, немов скам’янiлi гiгантськi хвилi. Усi цi гори вкритi були тодi лiсами й височiли серед темного, безмежного моря лiсiв. В одному мiсцi, у центрi замкнутого овала, здiймалася конусом гора-особняк, пануючи над усiєю мiсцевiстю, а на вершинi цiєї гори спочивав у мiцному гнiздi Мотронинський монастир. Його золотi хрести було видно за кiлька миль, сонячного дня вони виблискували зорями в синявi лiсiв i, мов рятiвний маяк, привертали до себе погляди нещасного пiд’яремного люду, вселяючи в його змучену душу надiю.
Монастирський Святотроїцький храм був дерев’яний, з наддашником, що утворював нiби галерею, яка звалася кружганком; п’ять бань його було пофарбовано в синiй колiр i засiяно срiбними зорями. Цей храм був оновлений i оздоблений заходами нинiшнього настоятеля, архiмандрита Мельхiседека Значко-Яворського, якого одноголосно обрала братiя й затвердив на цiй посадi переяславський єпископ Гервасiй Линцевський у 1753 роцi. Навколо монастиря пiдiймався високий земляний вал, увiнчаний мiцним дубовим частоколом; цей укрiплений вiнець замикався брамою, неначе врослою в земляний насип; а вже над брамою стояли двi гармати, а праворуч i лiворуч уся передова лiнiя укрiплена була бруствером i бiйницями. Всерединi монастирського двору, попiд валами, тяглися дугами низенькi дерев’янi келiї братства й iншi господарськi прибудови. За валом, коло пiднiжжя гори, тулилися, ховаючись то за камiнням, то за виступами, халупки й землянки прийшлого люду — i українцiв, i молдаван, i волохiв, якi знайшли собi притулок пiд охороною монастирських стiн. З протилежного боку долина глибшала й по нiй, звиваючись i ховаючись у кущах папоротi й тернику, змiїлася рiчечка, зливаючись далi з Тясьмином. По той бiк рiчечки тяглася скеляста круча, у вигинах якої таїлися входи у глибокi й довгi печери, котрi сягали, як казав дехто, одним рукавом до Чигирина, а другим навiть до батька Днiпра. Подейкували, що з самої вершини гори, з монастирського цвинтаря, iшов пiдземний хiд у тi печери… I справдi, не раз пiд час переслiдувань рятувалися в них приреченi на смерть жертви.
Краєвид з валiв Мотронинського монастиря був чудовий; темне море лiсiв, котячись удалину, набирало сизих, димчастих тонiв, а на розкиданих широким розмахом терасах вирiзнялися то червоними, то золотавими плямами бескиди й скелi — i все це десь на обрiї зливалося в свiтло-синю й рожеву млу, серед якої з одного боку виблискував срiбною ниткою сам Днiпро. У чудовому, напоєному пахощами повiтрi дихали вiльно груди, погляд тонув у безмежному просторi, серце билося одвагою i нiби незримi крила виростали в людини, ладнi пiдняти її й понести в бурю боротьби.
Мельхiседек перебрав управлiння монастирем i церковними справами України в той час, коли православ’я в нiй ледь-ледь трималося навiть i в таких пунктах, де польський елемент був слабший, де свiдомiсть народна була наймiцнiша, наприклад, на Смiлянщинi, Черкащинi й Чигиринщинi. Присвятивши себе цiлком, до самозабуття порятунку православної вiри й руської народностi, вiн увесь вiддався великiй справi боротьби за вiдновлення людських прав рiдного народу.
Серед братiї Мотронинського монастиря було багато ченцiв i з Запорожжя, бо мiж чернецтвом i сiчовим братством iснувала завжди велика спорiдненiсть, i з Лiвобережної України, куди пiсля Прутського договору було переведене все козацтво, i з безправної маси селян. Усi вони i пiд рясою смирення й забуття мирської суєти ховали в своїх серцях почуття безмежної любовi до змученої батькiвщини й ненавистi до її ворогiв. Тому-то дiяльнiсть Мельхiседека знайшла у братiї захоплений вiдгук i щиро прихилила всiх до свого архiпастиря. Найенергiйнiшим помiчником Мельхiседека був намiсник монастиря, що заступав iгумена пiд час його вiдсутностi, заслужений iєромонах отець Єлпiдифор. Незважаючи на сиву, мов крило голуба, бороду, серце його горiло молодечим вогнем i очi променились одвагою. Пiсля намiсника були особливо близькi до Мельхiседека — рiдний брат його, архiдиякон Аркадiй, i особистий секретар його, молодий i здiбний молдаванин Антон Дзегiль, який разом з тим завiдував i монастирською аптекою. Мельхiседек, бувши взагалi на свiй час рiзнобiчне освiченою людиною, кохався i в медицинi, так що й цим своїм знанням залучав iще багатьох стражденних до монастиря.
Глибоко обмiркувавши план боротьби, боротьби безоружної, з незламним ворогом, Мельхiседек зрозумiв, що тiльки вiрна юридична постановка справи, спокiйне й тонке ведення її, при сильному зовнiшньому заступництвi, можуть урятувати Україну, а тому вiн спершу не дратував ворогiв, присипляв їх мирними домаганнями й прагнув лише змiцнити зв’язок з Переяславською єпархiєю, а через неї i з найсвятiшим синодом: тiльки в єдиновiрнiй Росiї вiн бачив тихе пристановище й намагався усiм серцем викликати в нiй спiвчуття й жаль до своїх нещасних спiввiтчизникiв.
Нарештi, з призначенням Мельхiседека правителем українських церков, на Українi, пiсля тривалого безправ’я й безладдя, з’являється перша офiцiйно визнана влада, заводиться конче потрiбний церковно-адмiнiстративний лад i вiдновлюється перерваний насильствами ворогiв зв’язок її з Переяславським єпископством. Число тих, що прилучалися до Переяславської єпархiї, почало поступово зростати, утруднену висвяту на сан священика полегшили молдаванськi владики, рукополо-ження яких стверджував Гервасiй; багато силомiць навернених в унiати почали знову переходити в православ’я. Мельхiседек скрiзь поспiшав на допомогу, пiдтримував дух православ’я, реставрував церкви, добивався прав на спорудження нових. Незважаючи на розумну тактику й обережнiсть, вiн все-таки викликав пiдозру у ворогiв i зустрiв з їхнього боку люту вiдсiч. Спершу, в 1765 роцi, надiйшла вiд унiатського митрополита Володкевича скарга на Мельхiседека єпископовi Гервасiю, а потiм, у наступному роцi, Мельхiседек одержав вiд комiсара Сонського заяву, що Мотронинський монастир буде повернуто в унiатський. То вже був одвертий виклик, який iгнорувати не було можливостi, тим бiльше, що новий король Станiслав-Август ще не виявив своєї полiтики. Мельхiседек подався до Переяслава, а звiдти до Петербурга шукати захисту православнiй церквi й православному людовi. Колишнiй мiнiстр iноземних справ граф Панiн прийняв його вельми ласкаво, зблизив з синодом, i iмператриця доручила князевi Рєпнiну, пословi при варшавському дворi, клопотатися перед королем про захист одновiрцiв. Цi клопотання увiнчалися успiхом: Мотронинський монастир поки що не зачепили, але розлючена шляхта почала домагатися знищення цього «царя схизматiв» i переслiдувала нещасних священикiв i селян. Цi жорстокi переслiдування, особливо пiсля утворення конфедерацiй, перетворилися на знущання й викликали потребу вдруге поїхати Мельхiседековi в Росiю, звiдки вiн тiльки через три мiсяцi мiг повернутися до свого рiдного монастиря.
З сердечною радiстю вiтала паства Мотронинського монастиря свого владику. Старший iєромонах, намiсник отець Єлпiдифор, зустрiв архiпастиря з хрестом коло дверей храму, а ченцi шпалерами стали од самої дзвiницi. Отець Мельхiседек вiтався по-братерському з усiма i, ввiйшовши в олтар, упав на колiна перед престолом i вознiс теплу молитву до господа сил, щоб послав вiн ласку свою пригнобленому народу i заспокоєння облитiй кров’ю землi. Усi присутнi в церквi, i ченцi, i прочани, упали ниць.
Пiсля короткого молебня отець Мельхiседек оголосив усiм у трапезнiй радiснi вiстi, передавши з благоговiнням ласкавi слова царицi, якi заронили свiтло i надiю в занiмiлi вiд розпачу серця. Вiн розповiв, що, крiм подарованого йому набедреника й патерицi, iмператриця пожертвувала од щедрот своїх п’ятнадцять тисяч карбованцiв на пiдтримання старих i спорудження нових православних храмiв, а Мотронинському монастирю пожертвувала ще багату ризницю. Коли до трапезної внесли й розклали на лавах царськi дари, то пишнота й багатство церковних риз так вразили незвиклi до блиску очi убогої пастви, що в трапезнiй довго чути було тiльки вигуки захвату, знадвору приходили все новi й новi юрби цiкавих. Усi пожвавiшали; погляди ченцiв, привченi до холодної байдужостi, заiскрилися вогнем радостi, замкнутi мовчанням уста вiдкрилися, й радiсна звiстка з трапезної перелетiла на монастирське дворище й за браму, а прочани рознесли її далi, по хуторах i селах, до братiв, що знемагали в непосильнiй працi.
Не склав рук заради вiдпочинку i сам архiпастир, а зараз же пiсля приїзду взявся за дiяльну пропаганду. Почувши про його повернення, до нього почали приїжджати з навколишнiх сiл священики й виборнi вiд громад, прохаючи вiдновити в них православ’я або вiдiбрати землi i майно, якi в них захопили унiати й ксьондзи. На превелику радiсть Мельхiседека, незабаром прибув до нього з Печер наш знайомий Найда i зразу став близьким i енергiйним його помiчником. Чи пiдтримати дух пригнiченого кровожерним насильством села, чи вселити надiю в серця спокушених, чи надихнути на боротьбу знеможених, чи дати притулок i сховище тим, що не мають домiвки, чи тим, якi блукають по лiсах, мов звiрi, — скрiзь архiмандрит посилав Найду, i той виконував з великою ретельнiстю найменшi його доручення.
Це нове дiяльне життя захопило Найду цiлком i заглушило болiсну тугу, що гнiздилася в його серцi; картини народного горя, якi вiн бачив навколо, сповнювали його душу глибокою скорботою й примушували замислюватися, чи вiрний вiн обрав собi шлях.
Найда був письменний i знав не тiльки церковне, а й свiтське письмо, а в тi часи то було рiдкiстю, i тому, крiм доручень в роз’їздах, вiн почав виконувати ще при Мельхiседеку й обов’язки писаря. Це ще бiльше зблизило його з настоятелем. Мельхiседек i ранiше, вiдвiдуючи Печери, оцiнив серце й розум молодого послушника, який з переконання покинув мирську суєту для молитов i подвижництва в дiлах церкви, гнобленої i занепалої, а тепер, узнавши його ближче, полюбив всiєю душею i зробив повiрником своїх таємних дум i бажань. Найда, з свого боку, платив за сердечне довiр’я архiпастиря палкою вдячнiстю i високою любов’ю. Вiн би й на мить не задумався вiддати за нього своє життя.
Мельхiседек завiв тепер, у зв’язку з подiями, що назрiвали, дiяльне листування з переяславським єпископом Гервасiєм та єпископом бiлоруським Георгiєм Кониським, який перебував саме в Варшавi i клопотався також справами дисидентiв.
Оскiльки вища iєрархiя була знищена в Руському краї, котрий був пiд гнiтом Польщi, то за висвячуванням в iєреї i навiть в диякони доводилося звертатися до вищого духiвництва Росiйської держави. У цьому найбiльшу допомогу подавав переяславський єпископ, але користуватися нею було вельми нелегко: польськi властi ловили перебiжчикiв на кордонi, вiддавали їх на тортури й навiть карали на смерть, а тому потрiбно було багато хитрощiв i одчайдушної вiдваги, щоб висвятитися й живим повернутись додому. Ранiше, як ми вище сказали, цьому горю частково допомагали молдавськi владики, але вони висвячували на священикiв без перевiрки знань iнодi людей навiть зовсiм неписьменних, i Мельхiседековi доводилося спершу навчати їх письма й служби божої, а потiм уже просити Гервасiя затвердити їх. Тепер же, внаслiдок протекторату Росiї, вiдкривалася пряма дорога, хоч i утруднена все ж таки шляхтою, до переяславського єпископа Гервасiя.
З приводу цих висвячувань писав часто Гервасiй, а Кониський повiдомляв про наслiдки своїх особистих клопотань при варшавському дворi, i кожне його послання приносило все бiльше й бiльше радiсних вiстей; в останньому листi Кониський повiдомляв, що король уже зважився видати декрет, яким дисиденти визнаються державною владою i урiвнюються в правах з католиками та унiатами. Ця звiстка викликала в Мотронинському монастирi щиру радiсть i пiднесений настрiй. З цього приводу було вiдслужено урочистий подячний молебень, на радiсний дзвiн якого вiдгукнулися й церкви навколишнiх сiл, сполохавши тим уперше спантеличених ворогiв.
Був жаркий червневий день. Слiпучi потоки свiтла падали майже прямовисне з безхмарної височини й обливали Мотронинську гору з монастирем i неозорий навколишнiй обшир яскравим сяйвом. Глибоко внизу виблискували своїми макiвками величнi шатра зелених масивiв i, зливаючись у хвилясте безмежжя, творили чудову картину.
Темнi тiнi скрiзь позбiгали до самого корiння, i тiльки щiлини ярiв та кам’янистих круч згори здавалися страхiтливими чорними змiями.
Було душно й тихо. Навiть на верхiвцi гори не вiдчувалося свiжого вiтерця, i тiльки по легких тiнях, що тремтiли на зелених склепiннях, та по iскрах, якi подекуди спалахували смарагдами, можна було догадатися, що легенький подих ледь помiтно ворушив листя.
Та, незважаючи на задушливу спеку, в келiї архiмандрита було прохолодно.
Єдиний кам’яний будинок, у якому мiстилася келiя та ще два покої настоятеля монастиря, зовсiм тонув у зеленi невеликого садка, що оточував iз схiдного боку церкву. Товстi, масивнi стiни не пропускали всередину зовнiшньої спеки, а вузькi, високо прорiзанi вiкна, затiненi переплетеним гiллям, не давали пробиватися в келiю яскравому промiнню, а тому в нiй стояло приємне напiвсвiтло, що лягало м’якими зеленими тiнями на стелю. З висоти склепiння келiї спускалася маленька, на три свiчки, люстра, а в правому од вiкна кутку височiло розп’яття, обабiч якого висiли образи Кирила та Мефодiя — перших просвiтителiв i насаджувачiв православ’я.
Бiля вiкна стояв Найда й читав допiру одержане вiд Гервасiя послання. Мельхiседек сидiв проти вiкна в високому дерев’яному крiслi, спершись лiктями на колiна й схиливши на руки голову. Поруч нього, склавши на патерицi руки, сидiв у такому самому крiслi сивий намiсник Єлпiдифор. А коло дверей, одкинувши голову й спершись на одвiрок, стояв атлет у чорнiй рясi й клобуцi без воскрилiй; то був брат Мельхiседека архiдиякон Аркадiй. Молоде, гарне обличчя його, з невеличкою чорною борiдкою, вiдбивало гру почуттiв, якi його хвилювали, а темнi очi горiли енергiєю, iнколи спалахуючи вогнем. Найда вимовляв кожне слово послання виразно, повiльно, немов бажаючи вдуматися в таємний його смисл, а слухачi жадiбно й нетерпляче ловили їх, не порушуючи жодним словом читання.
— Хай буде, господи, ласка твоя над нами! — вигукнув, зводячи вгору руки, Мельхiседек.
— I хай прийдемо ми до тихої пристанi вiд бур i напастей! — додав тремтячим вiд хвилювання голосом Єлпiдифор.
Далi єпископ писав, що вiн бачить перемогу православ’я не тiльки в тому, що дечого вдалось домогтися у короля польського i на сеймi, але i в тiй щиростi, з якою унiати, що вiдпали вiд православної церкви, знову прилучаються до православної єпархiї.
— «У всьому цьому, — виразно читав Найда, — я зрю плоди високих твоїх трудiв, в бозi собрате, єдиний оборонче й вiдновителю на Українi зганьбленої вiри, а тому я, єпископ переяславський i боришпiльський, владою, даною менi, грiшному, вiд бога, при благословеннi найсвятiшого синода, ведлуг’ заслуг святого подвижника, нинi утверджую тебе, Мельхiседека, в чинi церковного правителя й протектора як над церквами, так i над усiм православним народом на Українi». При цих словах Мельхiседек швидко пiдвiвся й, сплеснувши руками, вигукнув:
— Господи, чи достойний я цiєї честi? Нiхто ще в рiдному краю не уповноважувався на таку широку владу, i раптом… душа моя збентежена i сповнена трепету. Високе довiр’я хвилює мої груди суєтою радостi, але покладений на рамена мої обов’язок гнiтить вiдповiдальнiстю душу.
— Хай не бентежиться серце твоє, брате мiй во Христi, — заспокоїв Мельхiседека намiсник, — немає в нас на всiй Українi iншого захисника православ’я, iншого заступника за долю нещасних братiв, крiм тебе!.. I справедливе воздаян-ня в бозi преосвященного отця нашого, переяславського владики, — на радiсть воно всiй братiї i всьому руському людовi! Пiд твоїм воскрилiєм процвiтуть храми й осушаться сльози нещасних… Праведний чин твiй високий, i я йому радiсно вклоняюся! — з цими словами старий низько схилив голову.
— Немає достойнiшого пастиря! — вигукнув i Найда, вiддаючи майже доземний уклiн.
— Аксiос, аксiос! — проголосив диякон.
— Не менi, мої дорогi брати й друзi, а єдиному боговi! — вiдповiв iгумен, прийнявши в свої широкi обiйми отця намiсника i тричi з ним поцiлувавшись в уста i в плече. Потiм вiн обняв Найду й брата i, обернувшись до розп’яття, зворушено промовив:
— Тобi, розп’ятому за нас, вiддаю своє серце й душу; сподоби ж мене, господи, постраждати за народ твiй!
Усi були глибоко зворушенi. В благоговiйному мовчаннi минула хвилина, друга…
— А що ж, — звернувся нарештi Мельхiседек до Найди, — хiба закiнчилося послання святого владики?
— Нi ще, превелебний отче, — вiдповiв Найда.
— То читай далi! — i iгумен знову сiв на своє мiсце.
Єпископ Гервасiй наприкiнцi звертався з напученням до братiї i всiх жителiв України, закликаючи їх до терпiння й покори i застерiгаючи, що яких би мук не зазнали вони вiд гонителiв, краще мовчки терпiти їх, анiж пiдносити оружну руку i за злодiяння платити злодiяннями. Зворушливе послання кiнчалося такими словами: «I такими за вiру тяжкими стражданнями й терпiннями перед усiм християнським свiтом слави єсте зажили, яку й iсторiя вовiки не зiтре… I сiє їх, мучителiв ваших, дiло потече повiстями й iсторiями у всi прийдешнi вiки».
— Амiнь! — промовив Мельхiседек i побожно поцiлував пiдпис преосвященного владики.
Запало досить довге мовчання. Нарештi Мельхiседек заговорив знову:
— Так, достойно й праведно є дiяти по глаголу нашого найпреосвященнiшого владики, i я, брат його во Христi, не раз наказував i пастирям, i парафiянам нашим, щоб терпiли i ждали… з болем у серцi доводилось iнодi втiшати нещасних цими убогими, безпорадними словами.
Архiдиякон зiтхнув так глибоко i з такою силою, що навiть полум’я лампади, що блимала перед розп’яттям, похитнулося й замиготiло.
— Ну й терпiли ж! — мимохiть зiтхнув i Мельхiседек. — Не вiдаю, чи є на свiтi iнший такий багатостраждальний i багатотерпеливий народ? Своїм терпiнням ми зажили собi вiчної слави, й iсторiя запише це на скрижалях своїх: своїм терпiнням, нарештi, заслужили ми в бога великої ласки — чудо звершується: навкруги пригнiченi й уярмленi пiднiмають голови з теплою надiєю в очах, дзвiн розносить навкруги радiсну вiсть, навiть i тi, що вiдпали од предкiвської вiри, повертаються в лоно рiдної й iстинної церкви…
— Повертаються в деяких мiсцях, правда, — мовив архiдиякон, — а в iнших латиняни й унiати чинять ще бiльшi розбої та наїзди.
— Це випадки, — заперечив Мельхiседек, — та й, певно, в тих глухих мiсцях, куди не дiйшов ще декрет короля й не долетiла звiстка про високий протекторат єдиновiрної монархiї. Минулої седмицi одержали ми про се радiсне повiдомлення од милостивого нашого ясне в бозi преосвященного Георгiя, єпископа бiлоруського, й розiслали з оного послання й декрета королiвського копiї по всiх наших храмах, нехай радiє i перебуває в надiї народ…
— Ох, прости мене за моє зухвале iнакомислiє, брате мiй во Христi i во плотi, найчеснiший владико! — заговорив Аркадiй. — Але дух мiй бентежиться, i заспокоєння йому вiд цих радiсних вiстей нєсть нiякiсiнького… Шляхта переродитися не може… Який змалку, такий i до останку! I ранiше її настренчували ксьондзи та єзуїти гнати й винищувати впень схизматiв, — то яку вагу матиме для них королiвський декрет?
— Одначе за цими декретами стоїть сила могутньої держави.
— Чи стоїть iще — цього ми певно не знаємо, яснепревелебний владико, — зауважив Найда.
— А коли й стоїть, — додав Єлпiдифор, — то хiба се примусить одуматися свавiльну, не пiдлеглу нi смиренномудрiю, нi тверезiй обачностi шляхту? У беззаконнi зросла вона, безправнiстю годувалася, для безпутства й для гвалту живе.
— Ех, покора i терпiння! — не витримав i прорвався Аркадiй. — Багато вони нам допомогли! Слави мученикiв зажили!.. Ха! А вiру й народ довели до цiлковитого знищення… У славному терпiннi!.. Боронитися од гвалту й розбою терпiнням? Ха-ха! Багато виборемо…
— Брате! Не суемудрствуй i бунтiвливу душу свою упокорюй, — суворим голосом мовив Мельхiседек. — Христос сказав: «Аще ударять тебе в лiву ланiту — пiдстав праву, а хто меча пiдняв — од меча й загине».
— Коли мова йде про саму тiльки мою шкiру, то й пiдставляй її… в своєму дiлi твоя воля чинити так, як знаєш, — не вгавав Аркадiй, — а якщо руйнують церкви, катують народ, занапащають його душу, то осторонь стояти — це, на мою думку… Ех! Ще Христом вибивають очi… Та Христос же сам не помилував крамарiв i мiняйл, якi залiзли в його храм i заходилися торгувати, а взяв вiн у руки вiрьовку, столи їм поперекидав, а самих крамарiв — за дверi!
— Ти блюзнiрствуєш! — сплеснув руками Мельхiседек. Архiдиякон одразу змовк.
— Отець Аркадiй вiд щирого серця, — заступився за нього Найда, — од гарячої любовi до народу й до святої нашої вiри… I хiба не боляче склавши руки дивитися на муку? Пал душi можна охолодити, але вбити в нiй любов до братiв… не можна!
— Маловiри! — гаряче озвався iгумен. — Господь є промислитель наш: вiн покарання, вiн i суддяї Без волi його не впаде i єдиний волос. Усе твориться в свiтi з волi царя царiв…
— Виходить, якби ми пiдняли на розбiйникiв i напасникiв довбню, то це теж було б з волi вседержителя? — буркнув Аркадiй i, схаменувшись, замовк остаточно.
Отець Мельхiседек сумно подивився на всiх i нiчого не промовив, тiльки полегшив свої груди болiсним зiтханням. Але що в тому зiтханнi таїлося? Скорбота за непокiрних духом чи мимовiльна згода з їхнiми думками?
Усi задумалися.
«Отже, все скiнчиться примиренням, — майнула в Найдинiй головi думка, — бiдолашний люд примусять заспокоїтися. Як йому житиметься — не нам те знати, а причини здiйняти за нього меча не буде, — i цей пекучий вогонь у грудях повинен буде згаснути, розвiятись… А менi ж як? Спокiйно доживати вiку в монастирi чи впасти в легкодухiсть? Нi, нi! Але душно тут, давить груди ця ряса… нi дiла, нi життя! Ось i Аркадiй, i навiть старець Єлпiдифор не вiрять в обiцяний мир, а вiрять тiльки в силу вiдсiчi… А циганка яких страхiть менi наговорила! Згадаю — i досi волосся на головi ворушиться… Але, видно, набрехала вона: нiчого й схожого на її слова нема… Мабуть, доведеться поховати себе тут… Ех, життя!..»
Мельхiседек нарештi пiдвiвся з свого мiсця, прошепотiв молитву перед розп’яттям i промовив лагiдно й тепло:
— Не будемо бентежити свiй дух сумнiвом, братiє, кольми паче в днi радостi, в днi посланого нам богом торжества! Дай, брате, послання нашого архiпастиря, я покладу його в скарбничку.
Низько вклонившись. Найда передав архiмандритовi великий аркуш паперу, списаний в’яззю, iз словотитлами й iншими надрядковими знаками. Мельхiседек розгорнув його, розiклав знову старанно й згорнув у рурку, та коли вiн почав легким постукуванням згортка об ручку крiсла вирiвнювати його краї, з рурочки несподiвано випав невеликий клаптик паперу й, перевернувшись у повiтрi два-три рази, залетiв пiд лавку.
— Щось випало! — стрепенувся Найда й, проворно дiставши з-пiд лави папiрця, подав його архiмандритовi.
Мельхiседек узяв той клаптик; на ньому з одного боку було щось написано латинськими лiтерами. Поволi пiднiс вiн до очей своїх записку й довго до неї придивлявся, немов ледве розбираючи почерк або розгадуючи таємничий змiст незрозумiлих слiв. Усi з живою цiкавiстю дивилися на архiпастиря, а обличчя його тим часом укривалося мертвотною блiдiстю.
— Звiдки взявся папiрець сей? — звернувся нарештi Мельхiседек пiсля довгої мовчанки до Найди.
— Не вiдаю, святий отче… Мабуть, був усерединi згортка. — Але ця приписка не владики й не з Переяслава.
— А що в нiй написано? — стурбовано спитав Єлпiдифор.
— Смертний вирок менi вiд ляхiв. Усi перезирнулися й закам’янiли.
— Заспокойтеся, братiє, це не вперше, — промовив з доброю усмiшкою Мельхiседек. — Тiльки ранiше писали з прокляттями й лайкою, а тепер коротко i врозум-ливо. Спасибi, хоч попереджають.
— Але треба вжити всiх заходiв, — захвилювався Єлпiдифор.
— В iм’я бога, в iм’я знедоленого люду, — палко вигукнув Найда. — О, якщо вони насмiляться, — смерть їм!
— Без пощади! — крикнув архiдиякон, i очi в нього налилися кров’ю.
— Якщо я потрiбен, то господь захистить мене, мої друзi, — спокiйно сказав iгумен, — а ця погроза не спинить мене на моєму шляху. У цей час хтось пiдiйшов до дверей келiї i промовив:
— Господи, Iсусе Христе!
— Помилуй нас! — вiдповiв Мельхiседек i додав тремтячим голосом: — I душу, i життя наше тобi вiддамо!
На порозi з’явився молодий послушник i, пiдiйшовши пiд благословення, сказав, що прибули виборнi вiд якоїсь громади з священиком i просять, щоб отець iгумен вийшов до них на пораду.
— Поспiшiмо, братiє, до прибулих, — промовив Мельхiседек. — Ти, Найдо, пiдожди мене тим часом тут, щоб написати вiдповiдь преосвященному єпископу переяславському, а ти, Аркадiю, передай у трапезну, щоб потурбувалися про гостей… усе в руцi божiй! — закiнчив Мельхiседек i поквапно вийшов з келiї.
Найда зостався сам i довго ходив схвильований по келiї; вiд його швидкої ходи погасла й почала чадiти лампада, що висiла бiля хреста низько над аналоєм. Але Найда нiчого не помiчав, його охопила тривога за життя людини великої душi, єдиного захисника вiтчизни, що стояв на краю загибелi. В душi ченця закипала злiсть на ошалiлих у своїй лютi звiрiв, ладних пiдняти руку на все дороге для нього, заповiтне. Перед Найдою постали страшною, кривавою картиною страхiття панських i латинських насильств, якi вiн бачив останнiм часом: серед обгорiлих руїн спотворенi трупи, заплаканi дiти, кiстяки, що гойдалися на деревах…
— Так, правду казала панна, тисячу разiв правду! — вирвалось у нього, i вiн сiв у глибоке крiсло. Думки його мимохiть полинули до Печер, до Лаври, до покоїв отця настоятеля, до Китаєва, i скрiзь царювала панна… Образ її, прекрасний, чарiвний, вабив його до себе неземною красою, палив серце, спопеляв мозок, яснiв перед ним, як недосяжна, нездiйсненна мрiя. I чим дужче силкувався вiн одiгнати вiд себе це видiння, тим яскравiше воно випливало з iмли й полонило його цiлковито. Його знову охопила невимовна, гнiтюча туга, близька до слiпого вiдчаю.
«Та невже ж не виб’юся я з-пiд влади цих чар i вони до могили шматуватимуть мою душу? Божевiлля, божевiлля! Я, велетень, виявився таким кволим перед примарою! Куди тiкати? На Афон хiба що? Покинути i батькiвщину, i всiх, кого любив, за кого страждав i боровся! Покинути… Та хiба й там не оживуть вони й не вiдгукнуться в кожному ударi серця страшним болем? Ех, рясо! Не владна ти над цим! — Найда похилив на груди голову; розбурханi почуття стали помалу-малу вгамовуватись i’переходити в елегiйнi. Пригадалося Найдi, з якою радiстю, з якою соромливою ласкою зустрiчала його завжди панна Дарина, i не хотiлося йому все це приписувати тiльки її патрiотизмовi, прагненню вирвати його з монастиря для боротьби з ворогом, за вiтчизну… Йому здавалось, що вiн мав право пiдозрювати в нiй i iнше, нiжнiше почуття… О, та ласка, та усмiшка, тi очi — вони й занапастили його! Вони звели його з розуму! I от здогади цi i є смертельна отрута. Хiба дочка вельможного пана, генерального обозного, може подумати про нього, як про рiвну собi людину? Ха-ха! Адже батько її сказав йому про це й навiть пояснив, що i в казцi таке було б дурницею! А вiн, знаючи вже непереможну владу чарiвницi, ще слухав її i з захватом пив з її рук убивчу отруту!.. Дурень, дурень! Коли вже втiк од неї пiд власяницю, то не треба було слухати її слiв, ловити її погляд… Не виходити навiть з келiї, коли слiпа доля заносила її в монастир… О, коли б випекти її з пам’ятi, вирвати з цього дурного серця!» — i Найда здушив до болю груди.
У цей час до келiї долинув гамiр, що знявся на монастирському подвiр’ї, почувся стук молотка в браму, голоси й метушливi накази. Найда поквапне вийшов з келiї й попростував до брами — в неї вже в’їжджала запряжена шестериком гнiдих коней простора колимага. Отець iгумен iз старшою братiєю стояли на схiдцях монастирського ганку, зустрiчаючи з особливою радiстю новоприбулих гостей.
Перша вискочила з колимаги висока, струнка, мов тополя, панночка й пiдбiгла пiд благословення до отця архiмандрита.
— Панна Дарина! — мимохiть скрикнув Найда i завмер на мiсцi.
Пiсля радiсних слiв привiту i перших запитань Мельхiседек запросив почесних гостей у трапезну; пан обозний i Дарина пiшли за ним.
Дарина помiтила подив i хвилювання, що охопили Найду при зустрiчi з нею, i серце її стислося так трепетно, так солодко, що вона вся спалахнула вiд радостi й соромливо опустила очi. Коли ж панна знову оглянулася, то Найди вже не було; засмучена й схвильована, пiшла вона слiдом за батьком i Мельхiседеком, не беручи участi в їхнiй розмовi: думки її були коло суворого й мовчазного ченця.
Хоч вона бачила його обличчя тiльки одну мить, та все ж таки помiтила, що Найда дуже схуд за цей час, а в очах його з’явився гострий, затаєний блиск.
«Чому, побачивши мене, вiн так змiнився на обличчi, чому зник, не сказавши й слова?» — думала Дарина, йдучи за батьком прохолодним монастирським коридором.
Тим часом Мельхiседек увiв почесних гостей до просторої монастирської трапезної, де ченцi нашвидку вже готували щедрий почастунок.
Гостi посiдали до столу.
Дарина озирнулася, маючи таємну надiю побачити Найду, але нi серед присутнiх за столом, нi серед послушникiв, якi прислужували в трапезнiй, Найди не було.
Крiм Мельхiседека, обозного й Дарини, за столом сидiли ще iєромонах Єлпiдифор та iєродиякон Аркадiй.
Очевидно, до трапези були запрошенi тiльки найпочеснiшi мешканцi монастиря.
Заспокоївшись на цiй думцi, Дарина почала терпляче ждати кiнця трапези, сподiваючись зустрiти Найду якщо не в церквi, то на монастирському подвiр’ї.
У трапезнiй було свiжо й прохолодно; крiзь гратчастi вiкна заглядала зелень розкiшного монастирського саду. Бiля iкон сяяли великi лампади. З пахощами кипариса зливалася лiсова пречудова свiжiсть. Пiсля жаркого дня й важкої курної дороги все це одразу ж навiяло на пана обозного приємний настрiй.
— Ху, та й гарно ж у вас, преподобнi отцi, — промовив вiн, важко вiддихуючись i витираючи шовковою хусткою пiт з лисини. — Тиша, мир i благолiпнiсть.
— Еге ж, — вiдповiв Мельхiседек, — охоронив господь серед бур i напастей сей захисток i притулок благочесних, а скiльки разiв лютi гонителi i на монастир сей, i на життя моє посягали. Та господь почув молитви нашi… Одначе покуштуй, вельможний пане, сього нашого меду: вiн холодний — з льоду.
Мельхiседек подав знак, i служка наповнив важкий срiбний келих, що стояв коло пана обозного.
Мед був такий холодний, що на срiблi келиха навiть виступили росинки.
Пан обозний надпив кiлька ковткiв i, поставивши келих на стiл, сказав, проводячи хусткою по вусах:
— Та це ж липовець! Ге-ге, добрячий! Чи й у Печерах є такий!.. Ну й лiси в вас, угiддя… розкiш!.. — провадив вiн далi, вибираючи з тарiлки жирнi куснi й запиваючи їх медом. — Хлiб скрiзь уродив… проїжджали, милувались усiм… земля обiтована, як здавна прозвали її ляхи… Тiльки от села занедбанi…
— Так, — сумно зiтхнув Мельхiседек. — Кругом благодать i достаток плодiв земних, а несть миру свiтовi; про часи мирнi повсякденно господа бога просимо.
— I господь почув вашi молитви, — вiдповiв пан генеральний обозний. — Чи вiдомо вам про ласкаву iнтерцесiю царицi? Цариця видала ординанс вельможному князевi вчинити у дворi польському як письмову, так i словесну вимогу в такiй силi, щоб православним нi в якому разi нiяких кривд вiд римлян i унiатiв не чинилося; також вона приймає всiх одновiрцiв пiд свiй монарший захист… I король прихилився вухом до премудрих слiв монархинi й видав уже декрет.
— Сподобились почути й побачити його! — радiсно промовив Мельхiседек. — Рачитель i брат во Христi архiєпископ Георгiй прислав нам одразу ж точнi списки з Варшави й сповiстив iще, що його мосць королiвський канцлер, за моїм клопотанням, писав до унiатського єпископа, просячи припинити насильства й вимагаючи покарання винних… Такi ж листи написанi й до їх милостей князiв потентатiв.
— Всюди декрет польський по церквах братiя наша народовi читає, — додав Єлпiдифор. — Радiсть велика й надiя всiх обуяли.
— Люди скрiзь ожили, — палко пiдхопив iєродиякон Аркадiй, — не хочуть слухатись нi двору панського, нi зверхностi унiатської!
При останнiх словах отця Аркадiя пан обозний одсунув вiд себе тарiлку й, пiднiсши догори палець, зауважив повчально:
— Се даремно: паче всього старайтеся, преподобнi отцi, щоб народ слухняним був i бунти проти своїх властей, а також i кровопролиття не смiв чинити.
При цих словах обозного чорнi брови Аркадiя нахмурились, а на смаглявому обличчi Мельхiседека з’явився суворий вираз.
— Хто каже про те, пане обозний, — мовив вiн, зiтхнувши. — Старалися ми досi i в майбутнi часи домагатимемося свого права судом i терпiнням. Аз, грiшний раб, почав уже de fundamentis справу про кривди… Зiгрiваємо ми весь кревний люд словом надiї; та коли б не стало в нього терпiння i повстав би на гнобителiв, то паки реку — i цар небесний не осудив би за це народ свiй великомученицький.
— Воiстину, народ православний український у такiй тут тiснотi й нуждi перебуває, яка була хiба що в часи апостольськi! — скорботно зауважив Єлпiдифор.
— Вiрю i знаю, — погодився обозний. — Але хай не дерзає народ повставати на правителiв своїх: «Несть-бо влади, аще не вiд бога». Та й у розпач йому впадати нема чого, коли такi заходи королiвським двором для захисту вас вiд озлобителiв уживаються. Покладайтеся на протекцiю царицi, подавайте скарги й протести, спокус i погроз не бiйтеся, а народ терпiння й благочестя навчайте.
— Трудимось, ясновельможний пане, в мiру сил своїх. Що не день, то й повертаються до благочестя стародавнi храми нашi.
I Мельхiседек заговорив iз запалом про змiни, викликанi декретом короля в усьому краї Українському.
Аркадiй та Єлпiдифор жваво пiдтримували розповiдь отця iгумена. Схвильовано слухала Дарина iгумена й намiсника, не вiдриваючи очей вiд мужнiх облич воїнiв Христових.
— А чи не знаєте ви, превелебний отче, — звернулася вона до Мельхiседека, коли вiн закiнчив свою розповiдь, — як стоїть справа в жiночому Лебединському монастирi? Чи одвiз послушник Найда мого листа?
— Одвiз, ясна панно, i словом умовляв, бо й там зчинилася колотнеча. Римляни й унiати в багатьох iще страх i сумнiви пробуджують: гомонять, що сейм не затвердить нiколи королiвського декрету.
— Затвердить, у тому сумнiву не майте, — заперечив обозний. — Не токмо Росiя, а й iншi королiвськi двори гноблену православну церкву визнають.
— О, безумству ляхiв немає меж! — зiтхнув отець Єлпiдифор.
— Та якщо вони опиратимуться в своєму безумствi, тим краще буде для нас, — гаряче озвалася Дарина. — Тодi Росiя пошле свої вiйська i збройне примусить ляхiв виконати всi нашi вимоги.
— Те-ге-ге! — розсмiявся обозний. — Гаряча голiвка в тебе, доню… Збройної Державам треба обережно поводитись iз зброєю…
Розмова перейшла на iншi, менш цiкавi для Дарини теми, а тому думки її знову повернулися до Найди, i вона з нетерпiнням почала чекати кiнця трапези.
Але трапезi, здавалося, не буде кiнця. Ченцi вирiшили почастувати на славу вельможного гостя. Страви подавалися за стравами, меди, пиво, вина й усiлякi присмаки з’являлися все в бiльшiй i бiльшiй кiлькостi.
Та все ж таки Дарина дiждалась кiнця.
Обважнiлий i пiдпилий пан обозний пiшов спочити перед вечернею. Дарина ж вiдмовилася вiдпочивати й, за порадою отця iгумена, вийшла в монастирський сад. В душi її таїлася надiя зустрiтися там з Найдою, але сподiванка виявилась марною. Найди не було нiде.
Засмучена й трохи ображена, поволi йшла Дарина дорiжкою густого фруктового саду, що прилягав до монастиря.
В душi її почала розгорятися досада; самолюбство було уражене.
«Вiн повинен був менi розказати хоч би про Лебединський монастир, як виконав моє доручення i в якому станi знайшов черничок… Це обов’язок кожного посланця… Адже там, на хуторi, вiн так турбувався про мене, так просив не ризикувати життям у небезпечнiй дорозi… А тепер наче й дiла йому нiякого немає нi до монастирiв, нi до вiтчизни!.. Чому?..»
— Ох, цi настирливi думки дiймають, як мухи в спасiвку, i нiчим не вiдженеш їх!
Промовивши останню фразу вголос, Дарина боязко оглянулась навкруги, нiби злякавшись, що хтось мiг пiдслухати її; але в саду було тихо й душно, з жарким струменем повiтря долинали звiдкись пахощi меду й резеди. Дiвчина повернула на вужчу стежку помiж широколистими яблунями й сiла на дерновiй лавi: попереду вiдкривалася вузенька прогалина, через яку пролягла глибока долина, вся залита золотим, миготливим блиском.
«Чому це мене так цiкавить кожен погляд його, кожне зiтхання i чому менi прикро вiд його байдужостi? — думала Дарина. — Невже завжди мене засмучувало й тепер засмучує тiльки те, що молодий лицар надiв чорну рясу? Невже я тiльки через любов до багатостраждальної вiтчизни прагну заглянути в душу цього ченця, щоб вивiдати, яка панi чи дiвчина розбила його життя? Нi, тисячу разiв нi! — сама собi рiшуче мовила Дарина, пiдводячись на ноги й стискуючи руками голову. У скронях в неї стукало, i в очах миготiли червонi iскри… — Лицемiрство й брехня. Ох, що ж цеi Вир якийсь… i берег тiкає з-пiд нiг…»
Вiд цiєї думки серце Дарини болiсно стислося, невимовне гостре почуття самотностi й туги охопило її. Побоюючись зустрiтися з ким-небудь стороннiм у саду, вона подалася квапливо до монастирської церкви, тим бiльше, що дзвiн уже кликав до вечернi.
У церквi було багато прочан, коли Дарина ввiйшла туди; незабаром потяглися в храм довгою чорною низкою й ченцi.
Вони зупинилися бiля протилежного криласа. Дарина глянула в той бiк i вiдразу ж побачила Найду; очi їхнi зустрiлися на одну тiльки мить, але зразу ж Найда потупив погляд i так i не обернувся до Дарини до самого кiнця служби.
Погано спала тiєї ночi панна i вранцi встала сумна й збентежена… Цiлий день провела вона знову в монастирi, але Найда, видно, уникав зустрiчi з нею, й Дарина була цьому рада: вона боялася.
На третiй день, пiд час раннього снiданку, отець Мельхiседек сказав своїм почесним гостям, що вiн допiру одержав листа вiд iгуменi Лебединського жiночого монастиря, котру знову охопив великий страх, бо митрополит унiатський має намiр за всяку цiну вирвати в неї монастир i повернути його в унiатський. Митрополит спантеличує усiх, кажучи, що вiн, Мельхiседек, поширює тiльки неправдивi чутки про королiвськi декрети, що король одхилив усi прохання схизматiв та iнтерцесiї iноземних дворiв, що схизма всюди буде знищена, а тi, що доброхiть не приймуть зараз же унiї, будуть жорстоко покаранi, i от деякi з черниць, маловiрнi, починають вагатися, а якщо хоч одна з них погодиться прийняти унiю, то монастир загинув, бо митрополит оголосив усiм, що коли в монастирi хоч мала частина братiї захоче перейти в унiю, то такий монастир переходить уже до єпархiї митрополита унiатського, а тому мати iгуменя просить його, отця Мельхiседе-ка, прислати їй автентичний список королiвського декрету, а також когось iз вiрних статечних людей, щоб умовити й утримати маловiрних.
— Я поїду, таточку, — промовила Дарина, звертаючись до батька. — Ви обiцяли вiдпустити мене.
— Обiцяв, але вирiшив, що тобi краще буде виїхати туди з Києва; твоє слово мало їм допоможе, а я попрошу в Києвi у пана губернатора точне пiдтвердження королiвської вiдповiдi царицi, та й з тобою пошлю козакiв з десяток-другий, а для охорони твоєї ще вiзьму в пана губернатора листи до знатних польських осiб.
— О, сiє не пошкодить, не зважаючи нi на що, — погодився Мельхiседек. — А я тим часом пошлю їм сьогоднi автентичний список королiвського декрету, одвезе його наш чернець Найда. Краще за нього нiхто не зумiє переконати малодушних. Вiн став тепер моїм першим помiчником.
Дарина зашарiлась.
«Найду пошлють сьогоднi з монастиря, вони виїдуть до Києва, i, отже, вона вже не побачиться з ним… можливо, нiколи… Нi! Треба побачитись, треба поговорити».
I нараз у неї мимохiть загорiлося бажання побачити Найду, повiдати йому про все й попрощатися, хоч би й навiки…
«А що, коли та, котра розбила його серце нездiйсненною мрiєю, як казав вiн, чи як їй здавалося, що вiн казав, виявиться несподiвано…»
Дарина тихо скрикнула.
— Що з тобою, дитя моє? — сполошився обозний.
— Щось ужалило… Мабуть, оса… — знiяковiло вiдповiла Дарина, хутко обернувшись до вiкна, i потiм, опанувавши своє хвилювання, додала, звертаючись до батька: — Я згодна, шановний батечку, виконати вашу волю, але дозвольте менi в такому разi написати хоч листа до превелебної матерi iгуменi й повiдомити її про мiй скорий приїзд.
— Добре, доню! — погодився обозний.
— То я пiду в свою келiю i приготую листа, а ви, превелебний панотче, звелiть, коли ваша ласка, зайти до мене тому ченцевi, я передам через нього листа.
При останньому словi Дарина знову почервонiла, але уклiн сховав її збентеження.
— Усе виконаємо, ясна панно, пiклувальнице наша, виконаємо все. Ох, господь благословив тебе, пане обозний, дочкою й призначив, мабуть, їй високу долю, — додав з ласкавою усмiшкою iгумен, благословляючи Дарину, яка схилилася перед ним.
— Авжеж, — вiдповiв самовдоволено обозний, проводячи рукою по гаптованих золотом грудях жупана. — Правда, дякую повсякчасно Всевишньому: не соромно назвати своєю, i розумом, i красою видалася серед усiх, задивляються на неї й сiятельнi росiйськi особи, i доля їй, справдi, судилася висока! — пан обозний багатозначно всмiхнувся й поправив свiй короткий вус.
Останнiх батькових слiв Дарина вже не чула; поквапною ходою вийшла вона з трапезної й подалася до призначеної їй келiї.
Ввiйшовши в келiю, Дарина причинила дверi, поклала на столi аркуш паперу, гусяче перо, поставила важкий каламар i присiла до столу.
Минуло хвилин десять, але дiвчина й не доторкнулася до пера.
«Що скаже вона ще Найдi? Навiщо покликала його сюди? Для чого?» — роїлися в її головi бентежнi думки, а в серцi разом з тим росла страшна тривога; i жах, i надiя, i передчуття чогось невiдомого, що одним помахом ламає життя, охопили її тремтячi груди.
Та ось коло дверей келiї почулися кроки, i знайомий голос промовив:
— Во iм’я отця, i сина, i святого духа!
— Амiнь! — вiдповiла нетвердим голосом Дарина. — Ввiйди!
Дверi вiдчинилися, в келiю зайшов Найда; ступивши кiлька крокiв, вiн низько, по-чернечому, вклонився дiвчинi й зупинився.
Незважаючи на вдаваний спокiй, видно було, що послушник теж дуже схвильований.
Дарина пiдвелась, хотiла щось сказати, але, глянувши на Найду, збентежилась i змовкла.
Запала нiякова мовчанка.
— Ясновельможна панно, — промовив Найда, — отець iгумен посилає мене сьогоднi в Лебединський монастир: ти хотiла дати й вiд себе деякi ординанси.
— Так… хотiла, ось поки що лист! — заговорила, збиваючись, Дарина, опустивши очi на чистий аркуш паперу. — А потiм з Києва сама приїду… привезу їм автентичнi декрети… — i нараз, урвавши свою мову, вона промовила схвильованим тоном, звiвши на Найду очi: — Скажи менi… ось уже третiй день, як я живу у вашому монастирi… Чому ти нi разу не пiдiйшов до мене?
Це одверте запитання дiвчини збентежило Найду.
— Справи… клопiт… — вiдповiв вiн ухильно. — Весь час прибувають богомольцi.
— Справи, клопiт! — з гiркотою мовила Дарина. — Справи твої лишаться з тобою, а я поїду, i хто знає, чи побачимося ще коли! Я ж i так ледве умовила батька приїхати сюди.
— То це ти умовила його? — жваво спитав Найда.
— Я… Незважаючи на мир, вiн побоювався їхати сюди, Дарина замовкла. Найда мовчав теж…
— Ти перейшов сюди одразу ж пiсля того, як бачився з владикою в нас на хуторi? — заговорила знову Дарина.
— Так… А ти звiдки довiдалась про це?
— Питала в Печерах. Ну, як тобi живеться тут?
— Допомагаю в мiру сил своїх отцевi iгумену… Їжджу по селах, монастирях, пiдбадьорюю слабких, умовляю тих, що вiдпали…
— I довго ти гадаєш залишатися тут?
— До кiнця днiв моїх.
— Як? То, виходить, незважаючи нi на що, ти не скинеш ряси? — скрикнула Дарина.
— Нащо? — мовив на це Найда. Дарина замовкла й опустила очi.
— Тепер кругом мир i спокiй i мої сили не потрiбнi нiкому! — стримано додав Найда.
— Отже, ти задовольнився, що Росiя заступилася за одновiрцiв у справах церкви, й на тому заспокоївся? А приниження пограбованих, убогих, що їх мають за худобу, тебе не обходить?
— Авжеж, панно! — глибоко зiтхнув Найда. — Стогони i зойки навколо… Та хiба мало є на свiтi горя, перед котрим треба смиритися. Дарина спалахнула.
— Чому ти говориш зi мною так холодно, так вороже? — заговорила вона швидко й гаряче. — Чому ранiше ти говорив правдиво й сердечно? Адже ти обманюєш мене!.. Ти не думаєш так, як кажеш. Якщо й гризе твоє серце якесь таємне сердечне горе, то невже не зосталося в тебе жодного правдивого, ласкавого слова для мене?
Найда мовчав.
— Але якщо це правда! — з щирим смутком скрикнула Дарина. — Якщо ти так змiнився, якщо в тебе серце для всього обросло мохом, то краще б менi було й не зустрiчатися з тобою!
Голос панни урвався, вона закрила обличчя руками й припала головою до стiни.
— Панно… панно… — схвильовано промовив Найда, ступивши кiлька крокiв до неї. — Ти плачеш… Дарино… — додав вiн несмiливо. Останнього слова Дарина не чула.
— Так, плачу, — заговорила вона уривчасто й рiзко, вiднiмаючи руки вiд очей i обертаючи до Найди обличчя. На вiях її ще блищали сльози, але очi паленiли гнiвно й збуджено. — Плачу. Але що тобi до того, преподобний отче? Тобi байдуже i до мене, i до нещасної вiтчизни! Iди ж бий поклони й радiй спасiнню своєї душi!
— Панно, що ти говориш?
— Те, що є! — запально казала Дарина. — Не про себе турбуюсь я: вiтчизни доля рве менi душу, бо не бачу вже нi єдиної людини, котра б могла ще врятувати її. Ти докоряв батьковi за те, що вiн продав волю за млини й хутори: твоя правда була. Але ти? Ти продав порятунок нещасної України за порятунок своєї душi! Невже ти можеш вiрити в цей мир? Чи знаєш ти справжнi намiри держав? Нi, не знаєш, а я знаю, тому що батько вже не раз прохоплювався словом про це. Досi я думала, що ти ще любиш свою батькiвщину, але бачу — помилилася я в тобi, смиренний отче.
Останнi слова Дарина промовила голосом, сповненим зневаги.
Обличчя Найди спалахнуло, немов од удару.
— Нi, — перебив вiн Дарину, — ти не помилилась: перед тобою стоїть не смиренний чернець, а Найда — гайдамацький отаман.
Найда розправив плечi й гордо пiдвiв голову; вiд цього руху вiн став, здавалося, ще вищий i могутнiший.
— Ти не помилилася в менi, я зрозумiв усе й давно вже прочитав мiж рядками королiвських декретiв i милостивих iнтерцесiй те, про що ти кажеш менi зараз. I знай: як тiльки сейм одхилить нашi вимоги, як тiльки ляхи простягнуть знову руку на нашу вiру й наш народ, я скидаю рясу й скликаю пiд свiй стяг козакiв, гайдамакiв i всiх, кому ще дорогий наш край.
Радiсний крик вирвався в Дарини, обличчя її прояснилося; вона ступила крок уперед i застигла на мiсцi, чекаючи якогось вирiшального слова, що, здавалось, ось-ось мало зiрватися з уст ченця.
— Вiдчай, ганебна слабкiсть i нещасне кохання привели мене сюди, — говорив далi Найда, — але я їх поборов у собi, i вiдчай, i кохання.
— Хiба та, котру ти кохаєш, померла? — несмiливо перебила його Дарина.
— Нi, вона жива.
— Не кохає тебе?
— Не смiє кохати, бо вища за мене своїм становищем, — при цих словах по устах Найди майнула їдка усмiшка. — Безмiрно вища за мене.
— Вища за тебе! — палко мовила Дарина. — Та коли б вона була навiть королевою, то не могла б стояти вище за рятiвника вiтчизни!
— Рятiвника вiтчизни! — повторив з гiркою усмiшкою Найда. — Не кожному пощастить урятувати вiтчизну, хоча б вiн поклав за неї тисячу разiв своє життя. Колись рятiвникiв вiтчизни ждали булава, й шана, та слава, а тепер їх жде тiльки шибениця й паля.
— Що таке шана, й булава, й слава! — палко мовила Дарина. — Той, хто загине за вiтчизну, стократ дорожчий за того, хто доживе до славного кiнця. Для такого лицаря можна забути все на свiтi. За ним можна з радiстю пiти всюди, навiть на шибеницю, на палю, на тиранськi муки й саму смерть.
— Це говориш ти, вельможна панно, дочка генерального обозного? — скрикнув у свою чергу Найда, пiдходячи до Дарини.
— Так, я, вельможна панна, — твердо вiдповiла Дарина, не одриваючи вiд Найди сяючих очей, — така ж сама козачка, як i ти. Там,.де йдеться про моє серце, я не поступлюся нi перед ким…
— I ти б вiддала його… — завмираючим голосом промовив Найда. I, не закiнчивши фрази, зупинив на Даринi палкий благальний погляд.
— Я вiддам його тiльки тому, хто не пошкодує життя заради батькiвщини, — твердо промовила Дарина, не одриваючи вiд Найди очей.
У цей час коло дверей почулися кроки, хтось постукав i сказав голосно:
— Брате Iоанне, владика кличе тебе негайно до себе.
— Зараз буду, — вiдповiв Найда i взяв Дарину за обидвi руки. Якусь хвилину вiн дивився на неї сповненим кохання й захвату поглядом i потiм промовив рочисто, стискуючи її руки в своїх руках. — Пам’ятай же, Дарино, що ти сказала менi.
— Буду пам’ятати й ждатиму.