Останні орли

III

Наприкiнцi другої третини XVIII столiття Польща, як держава, судорожно билася в агонiї, розтрачуючи в якiйсь слiпiй лютi останнi життєвi сили. Пiсля невдалої спроби Владислава IV приборкати свавiлля магнатства, змiцнити королiвську владу, пiднести закон, створити третiй стан i запровадити в державi правду й силу значення королiв почало занепадати. Вже Ян-Казимир, єзуїтський послугач, не мiг витримати боротьби нi з звитяжним козацтвом, нi з свавiльною шляхтою, котра урiзувала його владу на кожному кроцi й сiяла розбрат у нещаснiй ойчизнi, — вже вiн не мiг витримати до кiнця й, кинувши престол, утiк з Речi Посполитої. Пiсля Андрусiвської угоди, за якою було приєднано бiльшу частину України до Росiї, залишена пiд польською кормигою правобережна частина вже не могла так успiшно боротися з свавiллям шляхти, як ранiше. Щоправда, боротьба ця не припинялася, в нiй брали участь, як i колись, i татари, але наслiдком її були розорення i спустошення багатого, населеного краю i перетворення його на велику руїну. Запорожцi не могли вже вiдкрито допомагати правобережцям у цiй боротьбi; козацтво або гине в кривавих сiчах, або перебирається разом з селянами на лiвий берег — так що наприкiнцi XVII столiття воно майже зовсiм зникає в польськiй Українi. З XVII столiття об’єднаний релiгiйне шляхетський стан, не маючи в поневоленiй країнi серйозних суперникiв, поширює свою владу до цiлковитої неповаги закону, до безмежного свавiлля; йому тепер не треба вже нi королiвської влади, нi посполитих рушень для охорони вiд внутрiшнiх ворогiв своїх прав, а тому воно й прагне звести короля лише до ролi парадного фiгуранта шляхетської пихи. Польська аристократiя, довiвши наприкiнцi столiття своє самовладдя до безмежного деспотизму, з таким презирством i зневагою вже дивиться на своїх королiв, що навiть цiлком байдуже ставиться до настановлення їх росiйським урядом, немов зрiкаючись свого головного споконвiчного права. Така була доля театральних представникiв Речi Посполитої — Михайла Вишневенького, Августа II Саксонського й Станiслава Лещинського. В одному тiльки польська шляхта дала своїм останнiм королям цiлковиту свободу: переслiдувати православне духiвництво i його паству, немов це переслiдування було покликанням фанатизованої шляхти й символом iснування Польського королiвства.

Пiсля остаточного вiдокремлення вiд Польщi Лiвобережної України польський уряд починає смiливо й зухвало дiяти проти православ’я в залишенiй пiд його владою частинi Пiвденно-Руського краю: єпископiї передаються унiатським владикам, а православним священикам не дозволяється навiть пiдтримувати стосунки з київським митрополитом; у православного духiвництва вiдбирається все церковне майно, й воно прирiкається на цiлковитi злиднi й отупiння: братства, цi колишнi оплоти православ’я, позбавляються своїх споконвiчних прав i пiдпорядковуються цiлком мiсцевим владикам — унiатам… Усi новi постанови сейму i декрети короля, спрямованi на приниження руської iєрархiї, звели зрештою особу священика до хлопа, навiть нижче-до позбавленого прав банiти. Губернатори й економи польських маєткiв почали примушувати священикiв працювати нарiвнi з селянами; та, прирiвнюючи останнiх до робочої худоби, дiдичi все ж таки не дозволяли нiкому чужому експлуатувати свою власнiсть; що ж до схизматського священика, то вважалося, що вiн належить усiм, i кожен католик мiг мучити його, як йому заманеться… Нiкому було за нього заступитися: селянство було пригноблене, мiщани й купцi — знедоленi, пограбованi й майже зрiвнянi з хлопами. Чуже, нiмецьке магдебурзьке право, дароване польськими королями для пiднесення мiст i змiцнення третього стану, не дало бажаних наслiдкiв: з одного боку — старости, присвоївши собi верховну владу, принижували самоврядування, з другого — державнi й володiльницькi побори знищували будь-яку можливiсть розвитку промислiв i торгiвлi, з третього — суворий цеховий лад, монополiзувавши працю, убив внутрiшнє змагання, допускаючи конкуренцiю євреїв, якi захопили врештi усе в свої руки.

Шляхетський стан, позбавивши прав усе iнше населення Речi Посполитої, сам розкладається, втрачає благороднi прагнення славних часiв Августа-Сигiзмунда, замiнюючи їх вузькими, брудними егоїстичними цiлями, шаленством фанатизму, як релiгiйного, так i станового. Єзуїти, прибравши до своїх рук виховання шляхетського юнацтва, витравили з нього високi традицiї свободи совiстi, любовi до батькiвщини й розвинули тiльки одне прагнення — навернути всiх iновiрцiв у лоно католицької церкви або стерти їх з лиця землi: одно слово, шляхтич зрештою перестав бути сином ойчизни, а став лише слiпим виконавцем велiнь слуг Лойоли в iм’я величi папи.

Кiлька магнатських родин, роздiливши мiж собою територiю Речi Посполитої, завели окремi держави в ойчизнi, ворожi не лише центральнiй владi, але й одна однiй. При такiй сваволi, при ототожненнi загальних державних iнтересiв з особистими iнтересами шляхти, або, краще мовити, окремих шляхетських родiв, при знищеннi третього стану, при вiдсутностi виконавчої влади й полiцiйних установ, при низькому рiвнi освiти, на якому тодi стояла шляхетська маса, цiлком зрозумiло, що польський становий i релiгiйний фанатизм мусив зрештою дiйти на Правобережнiй Українi до несамовитого самодурства. А якщо до цього додати, що самi володарi й не заглядали в свої маєтностi, а марнотратили життя то в Варшавi, то в Краковi, а то й за кордоном, доручаючи управлiння маєтками губернаторам, уповноважуючи їх необмеженою владою для визиску бiльших прибуткiв, то можна собi уявити, до яких страхiть був доведений пiд’яремний православний народ, а особливо духiвництво. Православ’я й руське плем’я не занепали остаточно завдяки лише трьом причинам: стiйкостi селян, заступництву Росiї й цiлковитому розкладовi шляхетського стану.

Ось у якому становищi перебувало суспiльство й населення Правобережної України в епоху подiй, якi тут описуються.

Мiстечко Лисянка, що й нинi є в Звенигородському повiтi Київської губернiї, в той час було оточене густими лiсами. Заснували його ще за Сигiзмунда III, який прагнув давати грамоти на спорудження замкiв у мало заселеному краї; замки цi мали стати й оплотами вiд татарських наскокiв, i центрами заселення безлюдного краю. Пiд крилом таких замкiв селилися мiщани; кожний мiщанин зобов’язувався мати добру рушницю, не менше двох фунтiв пороху, шiстдесяти куль i цiлком пiдлягати комендантовi. Володар, з свого боку, надавав оборонцям замку рiзнi пiльги й випрошував у короля для їхнього збагачення ярмарки; це приваблювало поселенцiв, i самотнi маленькi фортецi, якi повиростали в непрохiднiй глушинi, незабаром облiплювались хатками, що тулилися коло пiднiжжя замку, на пiдзамчому; цi пiдзамковi висiлки розросталися потiм у мiстечка, обкопувалися теж невеликими валами й ставали iнодi значними торговельними центрами.

Лисянка спершу належала родинi Чермiнських, а потiм, у 1622 роцi, ввiйшла до складу чигиринського староства за Даниловича, котрий обвiв замок стiнами, озброїв його, а також завiв у пiдзамчому ярмарок. У цьому мiстечку за часiв Даниловича народився й вирiс Хмельницький, — за одними переказами — батько Богданiв, Михайло, а за iншими — сам Богдан. У 1762 роцi на Лисянку, занесену в королiвськi добра, дiстав привiлей Ян Яблоновський.

Яблоновський надбудував замок, спорудив сторожовi вежi, розвiв розкiшнi сади, загатив рiчки Тiкич i Лисянку, побудував великi млини, розширив мiстечко й збiльшив ярмарки, так що Лисянка одразу збагатiла й стала центром торгiвлi; навкруги неї почали виростати хутори, села; дрiмучi нiмi лiси, колишнi притулки хижого звiра, сповнились гомоном i пiснею народу.

Хоча з часiв Дорошенка Лисянка й була двiчi розгромлена й гетьманом, i татарами, але в половинi XVIII столiття, коли останнi спалахи козацької боротьби згасли, замок Лисянка звiвся з руїн у новiй пишностi, а мiстечко почало процвiтати ще бiльше. На той час уже дiдичi Яблоновськi не жили в родових українських маєтках, а їх замiнили уповноваженi вiд них губернатори; вони були й представниками влади своїх патронiв, i господарями їхнiх маєтностей. В часи, якi тут описуються, губернатором мiстечка Лисянки i всiх маєткiв Олександра Яблоновського на Київщинi був вельможний пан Андрiй Кшемуський.

В часи губернаторства Кшемуського мiстечко Лисянка розрослося до городка, дiстало магдебурзьке право й почало обирати своїх бурмистрiв i войтiв. З’явилися в мiстечку й православнi церкви, й костьоли, й крамницi, i заїжджi двори, i шинки… Тiльки мiщанськi подвiр’я та хати почали з року в рiк занепадати, i страшнi злиднi пiдкралися останнiм часом пiд їхнi стрiхи: всiлякi побори й видеркаси од двору, за курiння горiлки й пива, за продаж напоїв, збори од мiрки хлiба, за в’їзд у мiстечко, за городи, за торгiвлю й iнше — геть розоряли мiщан, нищили їхнi промисли, а коли додати до цих поборiв ще й натуральнi повинностi, котрi вони несли на замок, та фанатичне переслiдування вiд губернаторiв, бурграбiв, економiв, ксьондзiв за православну вiру, то буде зрозумiло, чому мiщан одразу задушили упривiлейованi конкуренти — євреї; цi конкуренти тепер почали оселятися в центрi мiстечка, тобто на торговому майданi, витiсняючи мiщан далi на околицi.

Замок, мов вовкулака, висмоктував з усiєї йому пiдвладної людностi i пiт, i кров, жирiючи й збагачуючись за рахунок своїх покiрних пiдданцiв; зате вiн красувався тепер i розкiшшю, i суворою величчю. На вершинi положистої невеликої гори, вкритої синiми хвилями лiсiв, що бiгли вдалину, на широкiй просiцi височiли зiгнутi колiнами зубчастi високi мури замку з прорiзаними в них бiйницями i двома круглими вежами по краях; iз-за цих стiн пiдiймалася над мурами гостра, вкрита черепицею покрiвля самого замку й дивилася слуховими вiкнами вниз на дзеркало чистого ставу, що лежав коло пiднiжжя гори, обрамлений зеленню оситнягу та оксамитом очеретiв; до цього ставу збiгав од замку по горi розкiшний тiнистий сад, примхливо помережаний алеями, прикрашений штучними скелями, водоспадами, фонтанами, статуями, квiтниками, альтанками й теплицями; сад той теж був оточений гарною високою кам’яною оградою, з виходом унизу на маленьку пристань, бiля якої завжди стояли баркаси й розмальованi дуби для панських прогулянок.

Теперiшнiй замок з усiма мурами й прибудовами стояв на новому замчищi, та й з кладки свiтлих, ще не закурених стiн i з яскравостi дахiв i верхiвок башт зразу було видно, що вiн побудований недавно. Праворуч вiд нього чорнiли стiни зруйнованого замку, на мiсцi якого стояла тепер грандiозна й похмура споруда кляштора базилiан, що його побудував для ордену той же Олександр Яблоновський. За ставом розкинулось мiстечко, тонучи на околицях у зеленi садiв i рудiючи гостроверхими дахами в центрi. Здалеку, з височини замку, воно здавалося надзвичайно мальовничим i вабило до себе привiллям. Лiворуч, за довгою греблею, що перетинала став, видно було млини, над колесами яких завжди стояв райдужний водяний пил, виграючи прегарними переливами свiтлотiней; праворуч од ставу вигадливо звивалася й губилась у сивiй зеленi верб синя стрiчка Тiкича, а далеко на широкiй хвилястiй рiвнинi, серед яскравої зеленi пишних лук i темних плям гайкiв та пасiк, ряхтiли золотом i бронзою клаптики нив, нiби розкиданi то там, то там аж до обрiю розкiшнi, дорогi плахти… Авжеж, втiшно було дивитися з баштової вишки на веселий, привiльний, вбраний у пишнi шати край навкруги замку, та ще втiшнiше було жити в тому замку; з ранку до вечора лунали там веселi вигуки й пiснi, шумувала хмiльна радiсть, не стихав нестримний смiх. Старий губернатор замку Андрiй Кшемуський, що проживав там уже третiй десяток рокiв, збирав величезнi прибутки з княжих маєткiв, одсилав своєму патроновi мiзерну частку їх, а решту витрачав на бенкети для навколишньої шляхти, на безумнi забаганки й нечуванi витiвки; правда, невичерпнi багатства дозволяли йому всiлякi надмiрностi, а збирати їх i приховувати не було для кого: подружжя Кшемуських не мало дiтей i на схилi вiку взяло собi на виховання убогу племiнницю, панну Теклю… Та приймачка — не рiдна дитина, i пiклування про неї не могло погамувати в старого Кшемуського егоїзму i якоїсь хворобливої жадоби бучних розваг. Дивувало те, що вельможний магнат, який славився широкою гостиннiстю, завжди був похмурий, не лише на самотi, але й на своїх гамiрливих бенкетах, — подейкували, що колись давно його спiткало якесь горе, котре примусило i його самого, i дружину його Ядвiгу, з роду Дембжицьких, передчасно посивiти; казали, що час лише осiв iржею на серце пана Андрiя, зробив його жорстоким, але не загоїв страшної рани i що вiд нестерпного болю вiн i шукав забуття в бенкетах безумних… А втiм, можливо, поговiр цей i не мав пiдстав, але губернатор справдi був завжди понурий i нестриманий як у гнiвi, так i в своїх диких витiвках, i цей шалений настрiй проявлявся в нього раптовими пароксизмами. Панi Ядвiга користувалася такими нападами шаленства свого чоловiка й щоразу пiдбивала його на всiлякi жорстокостi, немов прагнучи комусь мстити.

В останнi роки, внаслiдок грiзних втручань Росiї у справи Речi Посполитої i заворушень придушеного й покрiпаченого народу, навколишня шляхта почала частiше навiдуватись до лисянського губернатора, радитися з ним про свої справи й гуляти в його неприступному замку на бучних бенкетах. Гостинний господар з тих же причин навстiж розчиняв для гостей свою браму i майже не вiдпускав їх од себе, маючи на увазi, на випадок раптової небезпеки, укомплектувати ними i своє надвiрне вiйсько, i гарнiзон фортецi. Просторi покої замку ледве вмiщали шляхетних гостей, що прибували сюди з своєю челяддю i навiть псами, менш значна шляхта знаходила притулок у стiнах базилiанського монастиря, а дрiбна розквартировувалася в мiстечку.

У залах замку й на дворищi його завжди було гамiрно й людно, але сьогоднi там стояв незвичайний тиск, а жвавий i гучний гамiр зростав з кожною хвилиною. Сьогоднi святкував вельможний пан Кшемуський заручини своєї небоги Теклi з Фелiксом Голембицьким, а сватом його зволив бути сам губернатор Уманi пан Младанович. Ця подiя зiбрала в стiни замку не тiльки навколишню шляхту, а й гостей здалека, серед яких несподiваним i найпочеснiшим був староста канiвський, вiдомий магнат Микола Потоцький, — приїзд його й викликав у Лисянцi особливу метушню та хвилювання.

У великому замковому залi, прикрашеному портретами всього роду Яблоновських, княжими гербами й рiзноманiтною зброєю, наближався до кiнця парадний обiд; серед радiсного гамору й смiху вихоплювались вигуки: «Вiват!», «Нєх жиє!» — в супроводi гарматних салютiв… Хазяїн нарештi вийшов з-за столу i тим дав гостям своїм цiлковиту свободу; але бiльшiсть їх, незважаючи на довгий обiд та надмiрну кiлькiсть випитого вина, й на думцi ще не мала вiдриватись од келихiв i залишати трапезний покiй…

На широкiй мармуровiй терасi, з котрої вели напiвкруглi сходи в сад, з’явилася гладка постать самого господаря замку. Брезкле обличчя його, навислi й зрослi на перенiссi сивi брови, налитi кров’ю очi, що поблискували недобрим вогнем, високий, порiзаний зморшками лоб i низько опущенi вуса — все це разом вiдбивало таку пиховитiсть i неприступну жалощам волю, що сам погляд цього пана навiвав на кожного холод i примушував стрiчного сахатися. За вельможним губернатором смиренно ступав плебан базилiанiв ксьондз Баєвський. Його довга, кощава постать у чорнiй сутанi, безвусе, голене, немов засушене обличчя були цiлковитим контрастом до огрядностi господаря, пишно вбраного до того ж в яскравий оксамит, парчу, адамашок…

— То пан плебан одержав з Рима листа? — промовив низьким хрипким голосом губернатор, провадячи далi почату ранiше розмову.

— Так, ясновельможний пане, — вiдповiв фальцетом ксьондз, притримуючи правою рукою на грудях сутану й нахиляючи голову, — од ясновелебного нунцiя.

— I що ж вiн пише?

— Про монастир, про деякi новини в Римi, про те, нарештi, що найсвятiший, непогрiшний отець наш, довiдавшись про благодiяння, якими осипає панська милость наших базилiан, та вiдданiсть його мосцi єдинiй, iстиннiй католицькiй вiрi, возносить молитви про вiдпущення ясновельможному пановi усiх грiхiв вiльних i невiльних, уже содiяних i якi ще мають бути содiянi, омиваючи панську душу вiд усякої скверни, — хай увiйде очищена молитва найсвятiшого в митарства i вознесеться з них бiлою голубицею до престолу Всевишнього.

— О, велику, радiсну звiстку принiс ти менi, отче! Вона єлеєм помастила рани душi моєї, поточеної пристрастями й пекельними болями… Та чи гiдний я, раб нечестивий, пойнятий гординею й шаленствами, облитий кров’ю, чи гiдний я молитов найсвятiшого папи? — промовив схвильованим i навiть розчуленим голосом губернатор: видно було, що слова плебана глибоко його зворушили.

— Приниження паче гордостi, — похитав головою плебан, — найсвятiший бачить i за тисячi миль нашi душi й не буде заступатися за недостойних. На ясновельможному кров не братiв його, а кров ворогiв: бузувiрiв, схизматiв, а така кров не погубляє душу, а очищає її, як очищає й гартує залiзо вогонь горнила. В насильствi iнодi виявляється велика любов: ми караємо дiтей своїх, люблячи їх i бажаючи їм добра, а хто не виправляє й не карає — ненавидить їх… Та й немає моцарства, котре не переслiдувало б осквернителiв закону… Закону, скажу, людського, а як же не переслiдувати осквернителiв закону божого? I хто ж може бути бiльшим осквернителем його, як не схизмат? Схизмати й лютерани суть нашi найзапеклiшi вороги.

Спiвбесiдники, розмовляючи, ввiйшли в темну липову алею й сiли в затишнiй, схованiй у густiй лiщинi альтанцi. Кшемуський слухав мову плебана, низько похиливши голову, не промовляючи жодного слова, а коли красномовнiсть його духовного наставника вичерпалась, вiн пiдвiв очi д’горi, тяжко зiтхнув i похилив ще нижче свою сиву голову. Ця мовчанка була неприємна для плебана.

— Святий кардинал обiцяє ощасливити нас незабаром своїми одвiдинами, — виждавши трохи, провадив далi плебан вкрадливим голосом. — Вiн привезе тодi ясновельможному пановi й iндульгенцiю.

— Ох! — зiтхнув знову Кшемуський i злегка вдарив себе тричi кулаком у груди. — Недостойний!.. Все це так, i кожне твоє слово, святий отче, пече вогнем моє серце… врiзується в нього з болем, викликає новi бурi, але не дає менi бажаного спокою, життя минає, сили виснажуються, вже чути дух могили сирої, а спокою менi немає, немає й забуття! Нi в запалi гнiву, нi в жадобi помсти, нi в буйствi, нi в хмелю, нi навiть у молитвi немає цього забуття давнього болю, немає! Все дав менi Всевишнiй, i владу, i могутнiсть, i багатство, тiльки не дав менi щастя родинного, i в цьому я вбачаю караючу десницю…

— Боже! — скрикнув, пiднiсши руки, плебан. — Невже пан почуває себе нещасним з ясновельможною милостивицею нашою, щонайвiдданiшою католичкою, панею Ядвiгою?

— Е, не про те мова, хоч i сама панi не вмиротворяє, а роз’ятрює.

— Розумiю, вельможний жадав дiтей…

— Не говори, отче, про дiтей…

— Тобi, коханий мiй пане, боляче… Але в господа сил усе можливе: згадай Авраама i Сару… А може, провидiння, заради твого ж добробуту, вiдхилило вiд тебе цю юдоль! В тебе, сину мiй, лежить щось на серцi чи, може, давно колись йому завдано удару незабутнього… Повiдай, вельможний, духовному отцевi своє горе й цим полегшиш його тягар, а я молитвами проситиму небо, щоб воно дало тобi цiлюще забуття.

— Нi, не можу, та чи й не однаково? Була радiсть, щезла й не вернеться!.. Молись, святий отче, за грiшного Андрiя… Та облишмо про це… Чи немає ще чогось нового?

— Як же! Про головне я ще й не говорив… Рим пропонує й вимагає, щоб Рiч Посполита, якiй Всевишнiй дав високе призначення, поширила на всiй своїй територiї католицьку вiру, а потiм понесла свою мiсiю i в iншi країни, запроваджуючи в усьому свiтi iстинну католицьку церкву… О, яка велика роль на землi доручена божественною десницею обранiй помiж усiма народами Польщi i яка уготована їй пречудова, невимовно блаженна доля там! — урочисто показав плебан пальцем д’горi. — Рим звертається до Речi Посполитої, тобто до вас, можновладцiв, до благородного лицарства, котре й становить стовпи вiтчизни. Непогрiшимий рече, що зараз усе сильне, здатне володiти зброєю в схизматiв уже знищене: руське схизматське панство давно вже вiдреклося вiд хлопської вiри й припало до лона нашої церкви, мiщанськi братства, цi розбiйничi гнiзда, — викорiненi, єретична iєрархiя i попи знищенi… i зосталося лише саме безпорадне бидло схизматське, що тиняється степами, ergo, боротися тепер нi з ким, а в боротьбi вдаватися до хитрощiв, напiвзаходiв, — просто принизливо! Пора смiливо завдати рiшучого й останнього удару цьому ненависному православ’ю!

— Авжеж, либонь, пора! — збуджено промовив Кшемуський, багатозначно стиснувши кулак.

— Ще ось чому пора, ясновельможний, коханий, — усе жвавiшав плебан, — схизматка Росiя починає втручатися в нашi справи i навiть насмiлюється пiдносити голос до наказiв i погроз!

— О Єзус-Марiя! — з жахом мовив Кшемуський.

— Так, це попуск божий за нашу нерiшучiсть, малодушнiсть i зневагу до справ вiри, ео ipso, до iнтересiв отчизни. Росiя має єдиний привiд для втручання — це турбота про своїх одновiрцiв: цей привiд i сусiднiм нашим державам здається законним. Та коли б не було тут її одновiрцiв — i приводу б не iснувало; отже, для знищення цього приводу треба якнайскорiше i найрiшучiше позбавитися цих одновiрцiв. Усi попереднi заходи — хитрощi Шумлянських i Жабокрицьких — тепер уже не потрiбнi, — та, правду кажучи, вiд них i тодi була невелика користь: вiддали всi церковнi маєтностi i всю владу в руки унiатської iєрархiї, та самi унiати небажанi теж: це якийсь недозрiлий, шкiдливий плiд — перехiдний, кривий щабель, з якого легко й зiрватися… Вони ранiше, може, й були кориснi, щоб одвести очi вiд iстинної нашої мети, але далi їх Рим не потерпить… Та зараз не про них мова: поки що йдеться про схизматiв, тепер здебiльшого темних, диких. Ми й далi будемо панькатися з цими лайдаками? Адже всi заходи, до яких вдається благородне лицарство, щоб навернути їх до iстинної вiри, виявляються безсилими: цi тварюки впертi й черствi серцем, мов звiрi… А от через них iмператриця докучає й вимагає в короля всiляких декретiв i пiльг для цих недовiркiв. То пiднесiться ж духом, волелюбнi, гордi сини своєї славної вiтчизни, вiрнi дiти костьолу! Повстаньте i проти короля, i проти iноземних впливiв та iменем найсвятiшого папи оголосiть, що в Речi Посполитiй може бути тiльки одна вiра — католицька!

— Та що нам круль? Давно вони в нас тiльки параднi ляльки! Нi для кого з шляхти їхнi постанови не мають значення! Тiльки от бiда: вигнати бидло легко, а як без нього обiйтися?.. Де ми добудемо робочих рук?

— Пустий страх! По-перше, якщо пiд загрозою смертi наказати всiм перейти в католицтво або хоч в унiю i негайно взятися виконувати цю погрозу… принаймнi поки що нiхто не стане на завадi — то повiр, сину, хоч i якi впертi твердолобi хлопи, а залiзо й вогонь — переконливi… Знайдеться, звичайно, кiлька одчайдушних п’яниць, таких, що й на палю сядуть, але бiльшiсть вiддасть перевагу запропонованим пiльгам.

— Але ж минуле дає iншi приклади. Ми бачили, що нiчим не можна було спокусити прокляте бидло.

— Минуле — не закон: тодi бидло мало пiдтримку в козацтвi i в Запорожжi, а тепер цього нема! Та й заходiв ми не вживали належних… А римська курiя радить скористатися слушним моментом i одразу знищити схизму.

Очi в плебана блискотiли похмурим вогнем нещадної злоби й жорстокостi, а голос його вiд збудження пiдвищився до рiзких крикливих нот:

— Так, знищити: церкви попалити, попiв перевiшати, непокiрних селян повибивати, не пускаючи нiкого за креси… Людей дасть i Волощина… там голодних — не злiчити… Треба тiльки дiяти дружно, енергiйно й нещадно, а все iнше само прийде… Господь тодi воздвигне об’єднану духом Польщу й возвеличить її понад усi держави, а поборникiв об’єднання церкви вознесе в оселi горнiї!..

— Так, це велика думка, навiяна небом, — запалився й Кшемуський, — треба, щоб вона заполонила всiх.

— Amen! — розчулено промовив плебан, заспокоюючись. А з залу тим часом виходили на терасу i в сад подихати свiжим повiтрям розгарячiлi й спiтнiлi вiд непосильних трудiв гостi.

Губернатор уманський Младанович iшов похитуючись, його пiдтримував молодий хорунжий Фелiкс Голембицький, наречений племiнницi господаря панни Теклi. Младанович ще був не старий, хоч i дуже пом’ятий надмiрностями життя; на ньому був французький, гаптований золотом каптан, короткi штани, черевики, вiн мав при боцi шпагу, а не шаблю: в його зовнiшностi й зачiсцi вже нiчого не було старопольського, а скорiше помiчалося намагання здаватись маркiзом; губернатор носив гостру борiдку й маленькi, пiдкрученi тоненькими хвостиками догори вуса, любив пересипати мову французькими виразами й трошки шепелявив. Фiзiономiя його була трохи комiчна: товстий, кирпатий, з широкими нiздрями нiс у темно-червоних полисках, банькатi, олов’яного кольору, широко розставленi очi й роздвоєна верхня губа, з-за якої виглядали два зуби, немов вiн завжди смiявся.

Цiлковитою протилежнiстю свого родича був молодий хорунжий: ставний, гарний, у пишному польському вбраннi — рожевому атласному жупанi й срiблисто-бiлому глазетовому кунтушi, обшитому темним соболем; стан його був стягнутий дорогою шаллю, на лiвому боцi брязкала кривуля.

Младанович ледве волiк ноги й тер рукою спiтнiлий, розгарячiлий лоб, похитуючи з боку на бiк обважнiлою вiд хмелю головою. Доплентавшись до першої гранiтної лави, що стояла бiля грота, вiн важко на неї опустився.

— Ху, важко, Фелiксе, — вiддихувався й пихкав, поводячи бровами, Младанович. — Вже не приймає стiльки утроба, як колись… C’est la viellesse! Сто дяблiв! Ранiше легко випивав дзбан меду, а венгржину — без кiнця-краю… i як з гуски вода! А тепер от… задихаюся!

Губернатор кiлька разiв перевiв дух i знову заговорив:

— А добре годує колега… добре, донесхочу… Але, але, mon cher2, кухня в нього груба, не французька, та вишуканiша й тонша… А втiм, в усьому тут видно розкiш, менi до смаку був кабан, начинений курiпками, i в кожнiй сюрприз на пам’ять… Такий тесть, та foi3, згодиться, i ти менi повинен дякувати.

— Спасибi, дядечку, — Голембицький поцiлував у плече Младановича. — Тiльки ця надмiрна марнотратнiсть не радує: адже всi оцi маєтностi не його, а становлять власнiсть князiв Яблоновських, то розсудливiше було б величезнi прибутки вiд них складати до сховку, а не розтринькувати так нерозумно: адже коли б умер сьогоднi його мосць, то завтра пiсля нього зостанеться дуля!

— Ха-ха! Ось що тебе турбує! Але ти щодо цього можеш заспокоїтися: пан Кшемуський у великому фаворi в князя i напевне виклопоче для свого зятя в спадщину це ж саме губернаторство.

— Вiн i менi про це натякав.

— Отже, нема чого тобi й турбуватися… А тут гарно, краєвид чарiвний, i ця в’юнка зелена рiчка, i озеро, i все. Повiтря запахуще, — чуєш дух сiна? А добру збудував вiн фортецю — не гiрша за мою уманську: дивись, який глибокий рiв за мурами, а далi землянi окопи й на них дубовий подвiйний частокiл… Досконале! Треба буде i в Уманi так зробити.

— Зайвi витрати, — знизав плечима Голембицький, — Умань i без того неприступна…

— Mais oui. Звичайно! Та все-таки для безпечностi… Нехай план спише мiй Гонта. A propos, де вiн?.. В трапезнiй його теж не було…

— Та, мабуть, запросили в офiцiни… де замкова команда…

— Однак це прикро: вiн у мене — права рука… Я привiз його… Нарештi, вiн фаворит мого патрона Силезiя Потоцького…

— А все ж таки схизмат… iз хлопiв…

— Гонта — не слуга, не простий хлоп, — загарячкував Младанович, — вiн тепер нобiлiтований, шляхтич i едукований… це голова!..

— Вельможний до нього занадто прихильний… щоб не пошкодував потiм…

— Ну, облишмо, — обiрвав Младанович i, помiтивши в гротi мармурову статую, почав до неї придивлятися. — Ось дивися, який мармур у гротi… Здається, втiкаюча дрiада, — заговорив вiн грайливо. — Тьху ти! Яка краса!.. Якi чарiвнi деталi! А що, коли б твоя Текля стала ось тут на п’єдесталi? Хе-хе, i морозом, i жаром обсипало б? Га?

— Але, коханий дядечку…

— Ревнуєш? Го-го! Нi, ти тiльки уяви… замiсть холодного мармуру — рожеве, ароматне тiло… A, sacrebleux! Грiм i блискавка! Але я тобi раджу, mon cher, бути в подружньому життi лiберальним i вiльнолюбним… Шлюб нам потрiбен тiльки для зв’язкiв, для збiльшення маєтностей, а для радощiв життя — вiн отрута: це хробак, який пiдточує всi нашi втiхи… а життя ж brevis est! А тому дотримуватися треба тiльки зовнiшнiх конвенансiв i поза пристойним родинним вогнищем треба завести свiй вiльний, широкий парадиз, якого й вимагає справжня шляхетська порода: наш лицарський дух жде вiльного простору й величi…

— Я, власне, не старовiр, — посмiхнувся Голембицький, — i визнаю, що шлюб установлено заради iнтересiв роду, а кохання — заради iнтересiв серця i що їх сполучати нелегко… Але я здивувався, що високошановний пан, маючи…

— Дiтей, — перебив Младанович, — i додам ще: прекрасних дiтей… особливо дочку… i розумну, й красуню, й чарiвницю! Але, хай поб’є мене перун, я ще хочу жити, а весь сенс нашого життя в насолодах… саме в насолодах, i мудрий тiльки той, хто зумiє рiзноманiтити їх, витончувати: все для цього i все в цьому.

— Вiддаватися насолодам можна тiльки тодi, коли людина перебуває в цiлковитiй безпецi i коли над її головою не висить бiда…

— А що ж висить над моєю головою?

— Поки що нiчого, але навкруги збираються хмари, i може вдарити гроза. По-перше, щось затiвають бестiї хлопи: мовчать, але дивляться вовками… По-друге, знову починають прориватися клятi гайдамаки…

— Стонадцять дяблiв i вiдьом!.. На ту погань не варто звертати й уваги, — вiшати, на палю садовити, топити, шкварити… Що вони тепер можуть? Плюнув, розтер, та й годi!

— Ясновельможний помиляється, якщо так легко на це дивиться, — серйозно зауважив хорунжий, — погань то погань, але цю погань пiдтримує й наставляє київська схизматська iєрархiя, а Москва… вона, можливо, про людське око й стримує запорожцiв, але таємно… ого-го! Адже вона, наш ворог, не тiльки заступається за своїх нiбито одновiрцiв, але й велить Понятовському потурати їм… Ну, звичайно, вiн «падам до нiг»!

— Грiм i блискавка! Той Понятовський ось де в мене сидить! — ударив себе кiлька разiв по потилицi Младанович.

— Та й у всiх! Це ж ганьба! Ми, вiльна, гонорова шляхта, i в якiйсь пiдлеглостi, когось повиннi слухатися!

— Oui, oui!’ Обурливо!

— От багато хто з благородного лицарства й повстав проти такого становища й утворили конфедерацiї, щоб протидiяти московському шпигуновi, зрадниковi! I протидiяти не тiльки йому, а й усьому впливу схизматської Росiї.

— Браво! Браво! Це менi подобається… Це менi нагадує стару Польщу… Я сам ладен прилучитися до конфедератiв.

— Пречудове!.. Головне — конфедерацiя вiд нас недалеко, в Барi. Я член її… Ясновельможний пан буде щонайповажнiшим…

— Радий, радий i клопотатимусь за Пулавського…

У цей час до спiврозмовникiв пiдiйшло кiлька гостей; виявилося, що й вони провадили жваву бесiду на ту ж саму тему; але серед них знайшовся один, який зовсiм розходився з думкою бiльшостi: його слова й викликали гарячi заперечення, що перейшли в бурхливу суперечку.

— Задушили, задушили поспiльство цiлком! — кричало кiлька голосiв.

— Нi, панове, не задушили ви поспiльство, воно тiльки затаїло злiсть, а нас, шляхту, ненавидить до глибини душi.

— Ха, — обiзвався один шляхтич зневажливо, — а пановi дуже потрiбна любов того бидла? Пан, може, хоче обнiматися й цiлуватися з тими схизматами?

Весь гурт дружно зареготав, але суперечник не збентежився вiд цього брутального глузування, а дивився на всiх ясно, спокiйно, навiть з поблажливою усмiшкою, що грала на його великих, м’яко окреслених губах. Хоч вiн був i негарний, худорлявий i непоказний, але прекрасно розвинена його голова, з благородно окресленим чолом i розумними, трохи короткозорими очима, справляла симпатичне враження i свiдчила, що ця людина сповнена внутрiшньої, прихованої сили. То був молодий учений, шляхтич Левандовський, що оселився недавно в своєму родовому хуторi поблизу Лисянки.

— Не святкуйте, панове, перемоги i не дивiться так легко на тривожний, близький до кризи час, — провадив вiн серйозно, не звертаючи уваги на безтурботний, веселий, пiдiгрiтий алкоголем настрiй своїх слухачiв. — Ненависть люду, який стогне пiд несправедливим гнiтом ваших економiв, отаманiв i рiзних жондцiв, може за першої-лiпшої нагоди проявитися таким вибухом помсти, який захитає всю вашу видиму могутнiсть i вжахне свiт…

— Вiтаю пана Левандовського! — зухвало кинув у вiчi шляхтичевi один з його опонентiв. — Якщо пан боїться цiєї поганi, то йому слiд усе пробачити: хто боїться, тому в очах двоїться!

— А може, пан хоче бути ватажком в того бидла? — зауважив другий.

— Можливо, — пiдхопив третiй, — звiдси й пророкування.

— Протестуюсь! — крикнув Левандовський.

Усi загаласували.

— Та нам тепер не страшнi, — кричав перший опонент, — не тiльки хлопи, а й круль, i сейм, i сам диявол!

— Ми самi тепер крулi! — крикнуло кiлька шляхтичiв, дзенькнувши острогами й брязнувши шаблями.

— По-перше, панове, ви не крулi, — перечекавши, поки затих галас, заговорив знову Левандовський, — а тiльки служите в командах у крулiв, а, по-друге, саме в цьому й безсилля Речi Посполитої, що олiгархiя захопила владу в свої руки, знищила значення закону, сейму й державної влади; можновладцi розбили славну й сильну колись Польщу на кiлька ворожих помiж собою таборiв i взяли собi на розум, що їхнi дрiбнi особистi iнтересики та свавiлля й становлять усю суть Речi Посполитої.

— Це нахабство! Зрада! Чи не з дисидентiв пан? — з погрозою обступила Левандовського група опонентiв.

— Панове лицарство! — палко мовив, пiднiсши руки, Младанович i пiдiйшов з своїм хорунжим до товариства. — Я бував у Францiї, в Парижi i всiлякi диспути чував, там вони скрiзь провадяться безборонне. Це дуже корисно для розуму, але не повинно викликати розлюченостi… Це, так би мовити, лицарський турнiр слова… а на турнiрах, шановне панство, переможця прикрашають вiнком.

— Але, ясновельможний, — вже стриманiше загомонiли деякi голоси, — цей пан ображає нас i Рiч Посполиту своїми словами…

— Нiкого я, панове, не маю намiру ображати, — пiднiс голос Левандовський. — Я кажу щиро i кажу, за своїм глибоким переконанням, правду. Я католик, справжнiй, а не фанатичний… Я був недавно за кордоном i зустрiчався з видатними особами сусiднiх держав: усi цi моцарства — й Австрiя, й Пруссiя, й Московiя — дивляться на Польщу, як на вмираючу вiд внутрiшнього безсилля й безладдя державу. Ви обурюєтесь, що Московiя заступається за єретикiв, своїх одновiрцiв, та нiмцi, повiрте, ще бiльшi нашi вороги: вони до часу не втручатимуться в нашi чвари, а ще, либонь, заохочуватимуть розгнузданiсть нашого вельможного панства…

— Ого! Одначе! — почулося кiлька роздратованих голосiв.

— Занадто смiливо, — зауважив i Младанович.

— Я ще раз кажу — розгнузданiсть, — пiдкреслив Левандовський, — бо всi багатства й прибутки країни вiдiбранi в Речi Посполитої i перебувають у руках магнатства, а воно їх витрачає на лукулiвськi бенкети, на безумнi забаганки та на дикi забави; держава ж позбавлена прав i знесилена. Хiба при такому станi речей може Рiч Посполита дати вiдсiч зовнiшньому вороговi?

Пiд час цiєї останньої тиради непомiтно пiдiйшов до гурту суперечникiв господар замку i став з подивом прислухатися до мови свого пiдвладного шляхтича.

— Що вона має для самозахисту? — тим часом провадив далi Левандовський. — Нi влади, нi грошей, нi вiйська!

— Помиляєшся, пане! — рiзко перервав його хорунжий Младановича. — Є у Речi Посполитої оборонцi, тi оборонцi — ми, благородне лицарство, найкраще в свiтi вiйсько: нiхто ще з нас не розучився орудувати списом i шаблею, нiхто з нас не дозволяв ще нiкому наступити собi на ногу… i ось ми утворюємо конфедерацiї проти Москви за шляхетську вольнiсть!

— Бравої Вiват! От справжнiй патрiотизм! Єще Польска нє згiнела! — вибухнули захопленi вигуки натовпу на адресу хорунжого Голембицького.

— Спасибi, мiй майбутнiй зятю, — несподiвано почувся голос губернатора Кшемуського; старий вийшов наперед з натовпу, що розступився перед ним, пiдiйшов до хорунжого й ласкаво поклав йому на плече руку. — Старопольське серце в пана, а душею, видно, вiн справжнiй католик. Але менi сподобалась i смiлива мова пана, — кинув вiн крижаний погляд на знiяковiлого Левандовського. — Як бога кохам — це смiливо й оригiнальне; звичайно, пан iз-за кордону вивiз свої переконання, але це цiкаво… А я, здається, знаю пана, — придивлявся до нього, хижо примруживши очi, Кшемуський. — Ми часто зустрiчалися…

— Так, я мав честь кiлька разiв бути присутнiм на його мосцi полюваннях, i вельможний пан звернув увагу на мiй хутiр, милувався ним…

— А, пам’ятаю, пам’ятаю… пречудовий куточок, сад, долина, став, млини… Так, так… Хотiв був ще заїхати, але молода дружина в пана була хвора.

— Цiлковита правда, ясновельможний, вона збиралася стати матiр’ю, i тому я позбавлений був утiхи й честi…

— Ми пана винагородимо i завтра ж у нього будемо… Менi хочеться ближче з паном зiйтися, але я не пригадую, де цей хутiр, то пан сам нас проведе…

— Я попрошу в такому разi дозволу поїхати ранiше й попередити дружину.

— Не вiдпущу, — зловтiшне посмiхнувся Кшемуський, — ми зробимо сюрприз, а про почастунок не турбуйся: все вiзьмемо з собою…

Левандовський низько вклонився й замовк. Кшемуський пiдiйшов до Младановича, i гостi шанобливо вiдiйшли, щоб дати можливiсть губернаторам поговорити наодинцi.

Левандовський кинув гамiрливий гурт i заглибився в одну з темних алей; серце його щемiло вiд образи, а душу охопив такий морок, таке ганебне вiдчуття рабства, що в грудях його билося тiльки одне бажання: пiти звiдси, нiкого не бачити й нiколи сюди не повертатися.

На перехрестi вiн здибав незнайомого у багатому козачому вбраннi, з золотою китицею на правому плечi, що свiдчила про звання сотника. Козак був ставний, плечистий, i вiд усiєї постатi його била мужня сила, але, незважаючи на атлетичну будову, вiн не був позбавлений грацiї i плавностi рухiв.

Та Левандовського особливо вразило обличчя сотника: воно було сповнене контрастiв i належало до числа тих фiзiономiй, якi, раз потрапивши на очi, не забуваються вже нiколи.

Довгастий овал його обличчя був гарний, але до пiдборiддя надто звужений, правильнiсть лiнiй порушував лоб: бiлий, дуже розвинений, немов мармуровий, вiн здавався вiд пiдголеної чуприни ще бiльшим, засмаглi, вкритi густим рум’янцем щоки вилискували бронзою. Чорнi мигдалеподiбнi очi незнайомого поставленi були трохи зашироко, але оскiльки вони були дуже великi, то ця вада лишалася непомiтною, чому сприяли ще брови, темнi, тонкi, смiливо пiднятi вгору бiля скронь i опущенi коло перенiсся. З-пiд цих брiв погляд незнайомого здавався пильним i гострим; тонкий з горбиком нiс надавав демонiчного виразу всьому обличчю, а втiм, його пом’якшував добродушний вираз трохи заширокого рота, завжди готового вiдкритися для веселого смiху, показуючи при цьому два ряди мiцних бiлих зубiв.

З першого ж погляду сотникове обличчя з орлиним носом, гострим поглядом i хвацько закрученими вусами вражало кожного непохитною волею й нестримною енергiєю, що променилась з кожної риси його обличчя, але за мить враження це пом’якшувалось, i в грiзному обличчi козака можна було побачити таку одверту доброзичливiсть, що перше враження змiнювалося довiрливою, сердечною прихильнiстю.

Сотник, побачивши Левандовського, швидко пiдiйшов до нього.

— Дозволь, шановний пане, привiтати тебе, — заговорив козак по-польськи звучним i дуже приємним баритоном, простягаючи до Левандовського обидвi руки. — Шановний пане, — пiдкреслив вiн, — присягаюся богом, що я вперше в життi промовляю з таким благоговiнням це привiтання. Дозволь же потиснути твою благородну руку. Я чув смiливу, правдиву й чесну панову мову: в мене серце затремтiло в грудях вiд подиву й захвату, я мало не кинувся пановi на шию, але придворний звичай та обережнiсть стримали мiй запал.

— Я дуже радий… — Левандовський стиснув простягнутi сотниковi руки i весь почервонiв вiд задоволення. — За весь час мого перебування тут це перше спiвзвучне слово… Є, щоправда, два-три юнаки, яких ще не зовсiм отруїли єзуїти, вони нiби й спiвчувають правдi, але спiвчуття їхнє безсиле й незабаром потоне в хвилях розгулу…

— Прости, вельможний пане, за пораду, — сказав спiврозмовник Левандовського, — ти наражаєш себе на велику небезпеку… Я помiтив, як у тутешнього господаря люто горiли очi, коли вiн пiдслухував… Раджу пановi остерiгатися…

— В мене одна думка — втекти… хоч i шкода рiдного гнiзда, та що зробиш! А бути байдужим спостерiгачем огидного насильства — тяжко.

— I пiдло! — додав, насупившись, козак, i в очах його спалахнула блискавка. — Але тут незручно говорити… За кожним рогом може бути шпиг… а шановний пан такий довiрливий i одвертий… Я не хочу зловживати щирiстю панської душi i вводити його в оману: адже я хоч i нобiлiтований тепер, але не католик, а схизмат, — пiдкреслив сотник.

— О? Але це мене аж нiяк не бентежить, а ще збiльшує прихильнiсть до пана. Я ненавиджу фанатизм, а схизмати не в такiй мiрi фанатики, як нашi.

— Навiть зовсiм не фанатики, пане; нiколи нам i на думку не спадало силомiць перехрещувати в свою вiру татарина, турка… Ми тiльки стоїмо за те, щоб нас не перехрещували…

— Либонь, так, i тут пролягає глибока прiрва мiж нашою шляхтою й козацтвом: i вашi, i нашi прагнуть свободи; але вашi шукають її для себе, не позбавляючи свободи iнших, а нашi хотiли б увесь свiт обернути на своїх челядникiв i рабiв, залишивши тiльки для себе цю золоту свободу, або, краще сказати, свавiлля…

— Пане мiй, друже мiй! Даруй смiливiсть, — палко промовив схвильований спiврозмовник. — Коли б сота частина вашого лицарства подiляла твої думки, то ми поєдналися б по-братерському… Але сюди йдуть… Ще, дасть бог, зустрiнемося… Про шановного пана я розпитав — i все знаю… А сам я — сотник уманської козачої корогви Iван Гонта… Нехай це дружнє єднання католика iз схизматом буде запорукою бажаної братерської любовi… — I вiн, притиснувши до своїх широких грудей нового побратима, квапливо зник за поворотом алеї.

Вечорiло. Багрець заходу пригасав, змiнюючись на нiжнiшi тони. М’якi сутiнки серпанком лягали на сад. З замку виходили новi групи пишних лицарiв i дам: строкатi гуртки розсипались по галявинi й тонули в темних просiках алей.

Вихованка господаря Текля, ясна блондинка з лукавими очима й кирпатим носиком, iшла пiд руку з дочкою Младановича Веронiкою, гарненькою шатенкою. Праворуч, поряд з цiєю парою, йшла якась, видно, багата й манiрна панна.

— Ах, ви помiтили, як цей страшний Потоцький, староста канiвський, на нас дивився? Я ледве всидiла на мiсцi: вiн просто пiк мене поглядом… А про нього ж розповiдають жахливi речi…

— То кажуть про простих дiвчат, — обiзвалася Текля, — i хоч вiн i староста, але не насмiлиться щось подiбне вчинити iз значною шляхтянкою — це неймовiрно!..

— Одначе цей Миколай Потоцький, — зауважила Веронiка, — справдi безчинствує й доходить до злочинiв, я сама чула про нього таке, що волосся сторч стає. Вiн нiкого не милує, якщо треба — вiнчається живосилом, а на другий день зашиває жiнку в мiшок i кидає її з кручi просто в Днiпро…

— Ах! — завищала панна. — Я туди не пiду, — i вiдсахнулась, коли панни ввiйшли до темної алеї.

— Чого панна боїться? — засмiялася Текля. — Потоцький же в замку, а не за кущами.

— Але там може бути в засiдцi його посiпака… а то i який-небудь гайдамака!

— Гайдамака? У нас гайдамака? — сплеснула руками Текля. — Та їх скрiзь уже перевiшали, а в нас, у мого батька, й поготiв, їх i за грошi тут не знайдеш!

— Не кажи так, люба, — мовила поважно Веронiка, — у нас, в Уманi, одержано недобрi вiстi — народ починає хвилюватися i про щось усе змовляється по лiсах та ярах, i з Києва засилають бунтiвникiв, звiдти обiцяють їм пiдтримку…

— Ну, то байка! — махнула рукою Текля. — Це бидло, ця голота нещадима й писнути тепер не посмiє!

— Коли б воно так було! — вiдповiла на це манiрна панна, сполохано озираючись кругом i поспiшаючи назад до майданчика, де починали спалахувати рiзноколiрнi лiхтарi. — От у нас, на Брацлавщинi, уже з’явилися знову гайдамаки, спалили два фiльварки, настрахали всiх навкруги звiрствами i втекли вiд команд. Там у нас без охорони небезпечно їздити навiть i вдень, хоч i близько.

— А я не боюсь на човнi кататися сама з хлопом… У нас тут є вiдважний такий, Петро…

До панн пiдiйшов гурт молодих елегантних гусарiв та уланiв на чолi з нареченим Теклi хорунжим.

— А, нарештi-таки, — вигукнув вiн з пафосом, — фортуна зглянулась i показала менi нитку Арiадни, яка й привела мене знову до мого щастя.

— Але лицаря, — кокетливо вiдповiла Текля, — мабуть, та нитка водила й до iнших утiх: ми були в небезпецi, а наш оборонець усе по якомусь лабiринтi блукав…

— Що таке, панно? — сполохався хорунжий.

— Яка небезпека? Де? — забрязкали шаблями його товаришi.

— Там гайдамаки! — показала на темну алею Текля й розреготалася.

— Це жарт, — заспокоїла молодь юна Младанович, — але ось панна каже, — i це правда, — що на Подiллi з’явилися гайдамаки i що серед поспiльства помiтний неспокiй…

— А ось ми цей неспокiй вгамуємо скоро! — запально вигукнув Голембицький. — Це буде перше дiло конфедератiв: повиривати останнє пiр’я з крил у хлопства й налякати його так, щоб воно й тiнi своєї боялося.

— Добра думка, — пiдтримали його товаришi.

Тим часом весь сад уже був освiтлений i очам вiдкрилося чарiвне видовище: на всiх деревах уздовж алей були порозвiшуванi рiзноколiрнi лiхтарики, й здавалося, що зоряне небо впало й розсипалося по саду зiрочками; та особливо чарiвним був став, залитий кривавим вiдблиском запалених на березi смоляних бочок: наче розтоплений чавун, вiн свiтився й вихоплював з темряви блiдо-рожевi обриси мiстечка, розкинутого на протилежному боцi.

— Чудово! — милувався цiєю картиною Потоцький, стоячи з господарем замку край майданчика, звiдки вже починався крутий спуск гори. — Хвалю… У пана добродiя багато смаку… Сюди б iще нiмф: пiд зоряним небом i при такому освiтленнi вони були б пречарiвнi…

— Будуть, ваша ясновельможнiсть, — з догiдливою усмiшкою шанобливо схилив голову губернатор. — Його мосць староста — улюбленець Кiприди, то вона повинна потiшити його душу прекрасним.

— О? Коли так, то гостиннiсть панська мене полонить цiлком, — примружив очi Потоцький, — i я, чого доброго, покину свiй Канiв i оселюся в пана…

— Був би невимовне щасливий, — схрестив на грудях руки Кшемуський.

— Хе-хе! Я набридну… Але панська привiтнiсть i гостиннiсть безмежнi… i я неодмiнно напишу моєму приятелевi князевi Олександровi про надзвичайну гречнiсть пана и попрошу в нього дозволу переселитися… — Потоцький лукаво глянув на губернатора й провадив весело: — Нi, без жартiв, i замок, i сад, i природа тут чарiвнi… В мене, правда, ширше… i грандiознiше… Днiпро, звичайно, посперечається з цiєю калюжею, одначе й тут принадно. Ось i мiстечко гарно вирiзьблюється з темряви; шкода тiльки, що не дуже виразно — якби з тилу сильний вогонь, — вiн ефектно б осяяв i костьол, i магiстрат, i всi високi будiвлi.

— А що ж, слушно! Щаслива думка в пана старости.

— Що пан надумав? Мiстечко палити?

— Воронь боже! У мене там по той бiк хлопського селища складенi величезнi ожереди соломи, то я ними й освiтлю мiстечко.

— Але вiд ожередiв можуть зайнятися й хати.

— Якщо й займеться щось, то спершу схизматська церква, а потiм уже i їхнi хлiви.

— Ну, коли так, то й прекрасно…

Кшемуський поспiшив вiддати потрiбнi розпорядження. Пан пiдчаший, найближча в iнтимних справах особа, доповiв мiж iншим губернатору, що дiвчини, попової вихованки, першої, на його думку, красунi в мiстечку, поки що не знайшли: вона або сховалася, або справдi кудись вiдлучилася, але що вiн неодмiнно її розшукає.

— Та й припровадиш у замок… Ну, хоч би за покоївку до панни Теклi абощо.

— Слухаю, ясновельможний пане!

— Неодмiнно, — додав губернатор i почав щось таємниче шепотiти своєму довiреному.

А той тiльки все вклонявся та казав:

— Слухаю, все буде зроблено.

Тим часом дами, ждучи процесiї, посiдали на терасi, а чоловiки стали шпалерами вздовж алеї, якою мав проходити казковий похiд, вихоплений, як висловлювався господар, iз садiв Магомета.

В альтанцi, що була в центрi широкого майданчика, розмiстився оркестр; тiльки-но господиня махнула рукою, вiн гримнув урочистий полонез, — ту ж мить спалахнули потiшнi вогнi, що осяяли червоними, смарагдовими, голубими, золотими тонами i кущi, i дерева, i гостей, якi вп’яли пожадливi погляди в широку просiку, що вела до альтанки.

Але процесiя не з’являлася: ждали господаря. Панi Ядвiга була роздратована його вiдсутнiстю, нетерпiння гостей зростало.

Нарештi Кшемуська, довiдавшись, що чоловiк її в якихось справах подався на дворище замку, обурилась i поспiшила туди.

Губернатор, вiддавши останнi розпорядження, пiшов був назад до гостей, але тут його перестрiла дружина.

— Ти збожеволiв чи що? — накинулась вона одразу на чоловiка. — Залишив вельможного гостя… затримуєш процесiю…

— Давав розпорядження, моя сувора панi, вiдносно цiєї самої процесiї, а тепер ходiмо: все буде гаразд…

У цей час пiдiйшов до нього маршалок i доповiв, що схизматський священик давно чекає ясновельможного пана з якоюсь скаргою.

— Турбувати мене такими дурницями! — гнiвно гримнув Кшемуський.

— Провчити б слiд… — додала панi.

— Падам до нуг, — пробурмотiв зблiдлий маршалок, — я його вижену зараз же!

— Нi, поклич негайно сюди! — грiзно звелiла панi Кшемуська. — Коли вже потурбував ясновельможного, то ти з ним поговори… поговори, уконтентуй його!

За хвилину перед грiзним можновладцем стояв сивенький дiдок з рiденькою борiдкою у сiрiй пiстрявiй рясi. Вiн злякано клiпав очима i раз у раз вклонявся. Панi Ядвiга з огидою одвернулась i вiдiйшла.

— Ну? — кинув йому губернатор.

Вiд того грiзного «ну» мороз побiг по зiгнутiй спинi священика, й вiн, затинаючись, перериваючи мову зiтханнями, почав говорити тремтячим старечим голосом:

— Ваша ясновельможнiсть, наш опiкун i заступник, будьте батьком, захистiть во iм’я господа бога i його святої правди…

— Ну! — ще грiзнiше гримнув Кшемуський i бридливо вiдступив назад.

— Нашiй церквi, во iм’я Iоанна Предтечi, що на фiльварках, здавен, з дня її фундацiї, князi Яблоновськi подарували ругу, затверджену й князем Олександром…

— Ну?!

— Ао отцi базилiани вiдняли її й вивезли звiдти до себе на тiк той хлiб, який ми сiяли й жали, — останнiй наш прожиток.

— I добре зробили.

— Але в нас є княжi записи, вони внесенi i в мiськi книги, вiдомi й братству.

— Ти ще нагадуєш менi про братство й про мiськi книги? Учити мене хочеш чи погрожувати? От я ж тобi пропишу записи!.. Гей! — ляснув вiн у долонi, i на цей поклик з’явилося кiлька челядникiв.

— Вiзьмiть його, я з ним розправлюся потiм.

Упав приголомшений старий у ноги своєму катовi й заблагав:

— Зглянься, ясновельможний пане, на мiй сан, на мою немiчну старiсть… Я прийшов не погрожувати, а просити милосердя…

Пiсля того, як вийшла панi губернаторова, товариство ще бiльше збентежилось: тi, що ждали урочистої процесiї, почали шепотiтися помiж собою, кпити одне з одного, вельможнi гостi теж були нi в сих нi в тих i шукали очима господарiв, а музика грала й гула, ще дужче дратуючи гостей, якi ремствували на зволiкання з забавою.

Текля страшенно хвилювалась; вона помiтила, що веселий настрiй в товариствi пiдупав, i не знала, в чому рiч… У когб б спитати, де її названi батько й мати? Вона озирнулась, але поблизу не було нiкого iз знайомих; недалеко стояв тiльки один лицар, мабуть, приїжджий, той самий, що сердечно розмовляв з Левандовським, i Текля зважилась його потурбувати.

— Даруй, пане, — промовила вона до нього, — тисячу пробачень. Ставний лицар обернувся, швидко пiдiйшов до тераси й, зграбно вклонившись, промовив дзвiнким голосом:

— Падам до нуг, весь до панських послуг.

Текля глянула йому в очi й занiмiла: якесь моторошне почуття, зiткане з страху, подиву й захвату, охопило її цiлком; кокетливий жарт, приготований для незнайомого, завмер на устах, i вона ледве могла боязко промовити:

— Ох, я помилилась… Думала, що наш…

— Придiли, ясновельможна, й чужому хоч краплину уваги… Дозволь прислужитись i менi…

— Пан такий ласкавий… менi хотiлося, щоб батько мiй… вiн, певно, на замковому дворищi… щоб швидше повернувся до гостей, його чекають…

— Лечу передати бажання вельможної панни, — i лицар вклонився, зробивши елегантний жест шапкою з червоним висячим верхом.

— Хто це говорив з тобою? — з жахом спитала манiрна панна, коли вiн поквап-но вiдiйшов.

— Не знаю, — вiдповiла Текля.

— Чи не диявол з пекла?

— Якщо й диявол, то привабливий.

— Ха-ха! Люба! — щиро засмiялася Веронiка Младанович. — От вигадала — диявол! Та це найчистiша i найвiдданiша батьковi душа, це наш славний сотник Гонта.

— Простий козак? — розчаровано процiдила Текля.

— Нi, шляхетний, нобiлiтований, iз замкової козачої мiлiцiї.

Гостi, що юрмились коло широкої алеї, заворушилися, це привернуло увагу й дам; незабаром почулись вiтальнi вигуки: то з’явилося подружжя господарiв.

Кшемуський махнув хусткою, i з фортецi гримнула гармата; музика заграла урочистий марш… Усi щiльнiше обступили алею i затаїли подих.

Почувся глухий гуркiт. З темряви виїхала на високих колесах золота бочка, в яку запряжена була пара волiв бiлої мастi, прикрашених червоними стрiчками; на бочцi верхи сидiв Бахус, якого пiдтримували два сатири; бочку супроводили вакханки. Личка богинь веселощiв були чарiвнi, їх постатi стрункi й зграбнi, але самий вираз облич не пасував до їхнiх ролей: замiсть веселощiв у поглядах нiмф тремтiв переляк i страждання.

Поява Бахуса викликала гучне схвалення в глядачiв, а коли Бахус заходився з своєї бочки черпати мальвазiю й розсилати ковшi тим, хто був ближче до нього, схвалення перейшло у вибухи галасливого захвату…

— Досконале, досконале! — хрипiв, прицмокуючи, Потоцький i потискував вдячно руку господаревi.

Младанович не мiг устояти на мiсцi, вiн пiдбiгав з своїми зауваженнями то до господаря, то до Потоцького.

— Delicilux! Пречудової — шепотiв вiн.

Слiдом за Бахусом поплив у якiйсь розмальованiй мушлi, запряженiй дельфiнами, Нептун з тризубом; його супроводили, лежачи на довгому помостi, драпiрованому у синю термаламу, неначе хвилi, ру алки й наяди. Нептун роздавав на своєму тризубi гостям усiляку рибу; то були якiсь дуже хитромудре приготованi цукерки. Наяди й русалки обсипали глядачiв квiтами.

Слiдом за Нептуном з’явилася процесiя народiв, якi представляли рiзнi країни; звичайно, перша фiгурувала Польща, її зображувала пишна панна в старопольському багатому вбраннi; панну оточувало пишне лицарство з бiскупами та єзуїтами. Вся ця група мальовничо розташувалась на великому, прикрашеному рiзноманiтною зброєю, помостi; її везли запряженi в ярма православнi хлопи, одягнутi в лахмiття. Поява цiєї групи викликала бурю захоплених вигукiв:

— Вiват! Нєх жиє! Смерть схизматам!

Про кожну перемiну в процесiї сповiщалося пострiлом гармати й змiною потiшних вогнiв, а появу Польщi було зустрiнуто сальвою всiєї фортечної «армати». Цей гуркiт гармат, змiшаний з несамовитими криками очманiлої вiд хмелю й захвату шляхти, докотився до мiстечка, розбудив i його фiльварки, i далекi висiлки. Усi злякано попрокидалися; спросоння здавалось, що на замок напали татари. А коли слiпучо спалахнула пожежа за околицею, жителiв охопив жах.

Усi в одчаї заметушилися по вулицях i з зойками: «Пожежа, горимо!» — кинулись на майдан, а то й до найближчого лiсу.

Давно вже пiдпаленi були з чотирьох бокiв довжелезнi ожереди Лисянської економiї, та гостi, захопленi незвичайним видовищем, не помiчали спершу далекої заграви, а коли з’явилася в процесiї Польща, пожежа досягла страшної сили: по той бiк мiстечка здiймалося й вирувало в нiчнiй темрявi цiле море полум’я, темнi силуети найближчих будiвель виблискували вогненними контурами, а церква, немов розпечена, тонула в тому полум’ї.

Розкiшна постать Польщi, пишне лицарство, запряженi в ярма селяни здавалися тепер облитими кров’ю i надавали всiй цiй картинi зловiсного характеру.

Шаленi вигуки гостей, що зiбралися в саду, пiд тиском цього враження почали стихати й змiнюватись якимсь пригнiченим мовчанням.

— То не жарт, пане, — заклопотано мовив Потоцький, нахилившись до Кше-муського, — може все мiстечко згорiти.

— Пусте! — заспокоїв його господар.

А процесiя тим часом посувалась далi. Пройшли народи Європи, Азiї, Африки й Америки. Хоч валка рiзних народностей була дуже мальовнича й характерна, але пересичене гостротою вражень почуття глядачiв не вiдгукувалось на цi строкатi картини й чекало сильнiших вiдчувань.

Сам тiльки Левандовський з двома молодими шляхтичами, якi спiвчували його iдеям, стояв збоку, обурений до глибини душi всiма цими витiвками.

— Держава виснажена, стоїть на краю загибелi, а вони витрачають награбованi багатства на таку мерзоту!

Але ось музика гримнула щось веселе; пролунав знову салют гармат, i з темної зеленi з’явився пишний кортеж богинi Кiприди. її колiсницю везли три пари бiлих, як снiг, цапiв з позолоченими рогами, обвiшаними гiрляндами троянд; цапiв вели амури з райдужними крильцями й сагайдаками стрiл за плечима; такi самi амури оточували колiсницю й завершували процесiю.

А навколо лунали дикi, шаленi крики:

— Вiват! Нєх жиє!

Пiсля дикої оргiї пiзно попрокидалося панство, прочумувалося воно лiниво, з тупим болем голови, з вiдчуттям тваринного пересичення… Але його чекали новi забавки.

На дворищi замку стояли вже запряженi в рiзнi екiпажi ситi конi в дорогiй кракiвськiй збруї i верховi чистокровнi румаки.

Вийшов iз замку Кшемуський, ведучи пiд руку Потоцького; яскраве сонце одразу викрило фальш свiжих лиць i виявило цiлу сiтку зморщок, що променились коло очей i губ старости.

Широкий, пишний ридван на високих ресорах чекав вельможного гостя коло ганку; в нього був запряжений упростяж четверик вороних. Господар посадив Потоцького на почесне мiсце, а сам, разом з уманським губернатором, сiв проти старости на передньому сидiннi.

— Знаєш дорогу на панський хутiр? — спитав господар у машталiра, показуючи головою на пана Левандовського.

— Не знаю, ясновельможний пане, — вiдповiв той.

— То сiдай, пане, на козли й показуй йому дорогу, — звернувся господар до Левандовського.

Той мовчки вилiз на козли. Машталiр стьобнув довгою пугою, переднi конi стали дибки, дишловi рвонули, i ридван, хитнувшись з боку на бiк, важко рушив з мiсця.

Слiдом за ридваном покотили колимаги, коляси, каруци й натачанки; наввипередки з ними поскакали блискучi вершники, перекидаючись з дамами грайливим словом, комплiментом, вiтанням; знялася хмара куряви i вкрила весь поїзд золотаво-сiрим серпанком. Левандовський показував машталiровi дорогу, котру, мiж iншим, усi в замку добре знали. Треба було проїхати якусь милю битим Уманським шляхом, а потiм на перехрестi бiля корчми взяти праворуч i гiн троє проїхати на Вiльшану путiвцем, попiд узлiссям. А там уже, мов на долонi, буде видно хутiр. Перед очима Левандовського вже малювалася люба, дорога картина. Ось ставок дзеркалом виблискує в срiблястiй зеленi верб та осокорiв; вiн лежить у мальовничiй долинi, схили якої засадженi прекрасним фруктовим садом; за ставом виструнчився ряд пiрамiдальних тополь, а серед них бiлiє критий черепицею будиночок; з темної зеленi лип i дубiв визирають теж червоними плямами покрiвлi iнших будiвель. Через став тягнеться гребля, а в кiнцi її виблискують колесами гомiнливi млини — все це видивляється в чистi води ставу й немов смiється iз затишних куточкiв зеленi. Левандовський у думцi вже пригортав до грудей дружину й голубив дитя. Але в нього чомусь болiсно стискалося серце. Звичайно, хiба мiг бути комусь приємний наїзд такої буйної ватаги? Дружина злякається… вона не звикла до таких вакханалiй… та й образити можуть: хiба ручиться хто за стриманiсть цiєї дикої орди?

Такi думки сповнювали серце пана Левандовського тривогою, i воно щемiло вiд болю й туги…

А екiпаж, похитуючись, котився далi, й Левандовський чув, як Кшемуський вихваляв Потоцькому його хутiр… Раз вiн звернувся й до Левандовського:

— А що, чи так нас фурман везе? Чи не збився?

— Вночi з зав’язаними очима знайду своє гнiздечко.

— Правда? А все-таки краще розпитай жида.

Левандовський на цю пораду тiльки посмiхнувся. Екiпаж саме зупинився бiля корчми. Вискочив корчмар i почав догiдливе вклонятися ясновельможному панству. Левандовський добре знав корчмаря, це був Гершко, його найближчий сусiд, а тому вiн i звернувся до нього iз звичайним запитанням, чи все гаразд на хуторi.

Гершко лаконiчно вiдповiв:

— Нiчого, пане, не знаю.

— I дружини моєї не бачив?

— Може, пане, бачив, а може, й нi…

— Як — може? Хiба не був на хуторi?

— Може, був, а може, й не був…

— Гайда! — перервав цей дiалог губернатор. — Варто розпитувати жида: в нього вiд страху аж пейси спiтнiли… Вiн не знає, з ким говорить i про що говорить. Швидше доїдемо, й сам у своєї панi розпитаєш про все. Гей, рушай!

Екiпаж знову покотився попiд темним лiсом. Праворуч мiсцевiсть понизилась i заглибилася в долину, котра, розширяючись, потяглася поряд з дорогою.

«Через десять хвилин поворот, — думав Левандовський, — а звiдти до мого двору їхати хвилин п’ять, не бiльше… Ото здивується голубка, — перелякається, подумає, що справжнiй наїзд. Добре, що я в першому екiпажi, — зараз її заспокою… Ех, коли б уже скорiше додому! Як менi тяжко й огидно бувати в цього понурого деспота, та нiчого не вдiєш: у нас же немає закону й немає захисту вiд свавiльного насильства можновладцiв, ну й змушений бувати, запобiгати… Ех, нещасний край! Тiльки й спочиваю душею в моєму гнiздечку, серед моєї любої, дорогої серцю сiм’ї!»

Дорiжка звивалася то узлiссям, то гадючкою втiкала пiд тiнь високих ясенiв; на одному закрутi її, пам’ятав Левандовський, уже видно було вузьку свiтлу смужку ставу… i тепер вiн з нетерпiнням ждав того мiсця, але не дiждався… мабуть, прогавив… Та однаково, ось кiнчається лiс… Зараз, ось iз-за цiєї купи дерев, так i блисне в вiчi плесо ставу, вигляне й хутiрець-Щасливий господар його не одривав погляду вiд останнiх кущiв високого козолисту, що закрили краєвид; але ось вони лишились позаду, i Левандовський скрикнув вiд жаху, божевiльне витрiщивши очi: нi ставу, нi млина, нi саду, нi будь-яких ознак житла! Перед ним лежало голе хвилясте поле, на якому не було жодного кущика.

— Ой! Я божеволiю!.. Де ж це все? Провалилося? — залементував Левандовський, вхопившись руками за голову.

Кшемуський з єхидною посмiшкою торкнувся колiна Потоцького.

— Дружина… дитя! — приголомшений ударом, прохрипiв Левандовський i впав непритомний з козел.

Такий поворот жарту не входив у програму губернатора: замiсть смiху та веселощiв, усiх охопило моторошне почуття.

— Пiдведiть скорiше цього дурня, облийте водою, — захвилювався Кшемуський, — од перепою сам збився з дороги i, як баба, ще й непритомнiє.

— То панський жарт — потiха! — зауважив Потоцький.

— Геть-чисто все розiбрали за одну нiч i вирiвняли… — самовдоволено вiдповiв Кшемуський.

Челядь i гостi кинулись допомогти Левандовському, хто пробував влити йому в рот рому, хто почав старанно змочувати йому голову й бризкати холодною водою в обличчя.

Спiльними зусиллями пощастило нарештi повернути Левандовського до життя, але вiн так i не отямився. Опритомнiвши, нещасний схопився на ноги й, волаючи «рятуйте!», кинувся був бiгти до свого хутора, який, iз злої, пекельної волi, провалився крiзь землю. Та Левандовського наздогнали i втримали; тодi вiн забився на руках у челядi й почав усе на собi рвати.

— Та заспокойте цього йолопа! — гукав з колимаги Кшемуський. — Пояснiть йому, що й хутiр, i сiм’я його не пропали, а що вiн тiльки збився з дороги!

Та нiякi слова не впливали на шляхтича: вiн їх не чув i не розумiв; з божевiльними, налитими кров’ю очима, з перекошеним обличчям i пiною коло уст вiн бiснувався, кричав i посилав комусь прокльони.

— Кровопивцi, злодюги! Зрадники, згубники великої i славної Польщi! Ви все святе втоптали в смердюче багно… Прокляття на вашу голову, прокляття з роду в рiд! О, невже небо не помститься вам? Помститься, помститься, — якщо не воно, то замучений вами народ! Вогонь пожере ваше награбоване добро, в кровi потоне все i вашi родини… чужа нога наступить п’ятою на вашi груди!

Збентежений господар зовсiм розгубився перед своїми гостями й не знав, чим угамувати несамовитого Левандовського. Без них би вiн розпорядився, та при вельможних свiдках було незручно, до того ще й гостi були очевидьки приголомшенi словами божевiльного.

На щастя, з цього скрутного становища його вивiв гонець, що несподiвано прискакав iз замку.

Гонець передав на словах, що в замок зволив прибути найпревелебнiший кардинал, нунцiй найсвятiшого папи, й що, крiм того, одержано з Варшави й Києва тривожнi вiстi.

На останню звiстку панство не звернуло жодної уваги; але приїзд нунцiя схвилював усiх, i про Левандовського одразу забули.

Гонець тим часом передав губернатору листа вiд дружини його, ясновельможної панi Ядвiги.

Лист був лаконiчний, змiст його був такий:

«Знову пiдкинуто в замок таємничу записку, писану тiєю ж самою рукою; в нiй говориться те ж саме, що й ранiше: „Оплакане вами живе i завдасть вам ще бiльше слiз!“»

Кшемуський, прочитавши цього листа, зблiд i похитнувся, наче пiдрубаний дуб, i коли б його не пiдтримали, вiн би так i гримнув на землю…