Останні орли

XVIII

Грiзнi вiстi, що їх привiз Петро, страшенно стривожили селян Малої Лисянки. Вони ще ранiше були наляканi погрозами Гершка й пiсля його несподiваної втечi ждали розправи, але тепер вона, неминуча й невiдворотна, вже стояла зовсiм поряд i примушувала стискатись серце вiд жаху. Зараз селяни були вiльнi вiд роботи: хлiба, навiть пiзню гречку, вже давно посiяли, а жнива ще не починались. Правда, пiдходив час орати толоку, готувати ниви на майбутнiй господарський рiк пiд озимину, та про це майбутнє нiхто не думав. Уже з самої ранньої весни серед селян вiдчувалося якесь незвичайне хвилювання; не те щоб їх з зими почали бiльше гнобити, — гнiт i поневолення народу були явищем не новим i за останнє десятилiття досягли, мабуть, свого апогею, — та докотилася звiдкись чутка, що настав слушний час скинути польське ярмо, врятувати i себе, i православну вiру вiд погибелi.

А втiм, такi чутки виникали вже не раз i пробуджували в пригнобленого селянина надiю, проте ненадовго. Невеликий загiн захоплених волелюбною мрiєю селян пiд керiвництвом якого-небудь запорожця зчиняв, бувало, веремiю, але, зруйнувавши й спаливши кiлька панських маєткiв та перевiшавши з пiвсотнi економiв, зрештою зазнавав поразки вiд сильнiшої польської команди. Пiсля кожного такого гайдамацького заворушення й страхiтливої за нього розплати народ втрачав надiю на визволення й пiд непосильним тягарем лиха дедалi нижче й нижче схиляв свою голову, хоч, як i ранiше, прагнув помсти.

За останнi п’ять рокiв припинилися навiть гайдамацькi виступи, тому пани, посесори й економи були переконанi, що хлопське бидло остаточно приборкане, й ставились до селян, наче до пiд’яремної худоби, нiчого не боячись. Та з весни помiтили, що «бидло» немовби ожило, пiдняло голову й хоча ще вперто мовчало, але в цьому грiзному мовчаннi вiдчувалася стихiйна сила, яка примушувала i економiв, i посесорiв утримуватись вiд канчукiв та паль; польськi урядовцi вважали, що цi настрої селян є наслiдком московського вiтру — хоч насправдi цього й не було, — i до появи конфедерацiй уникали рiшучих заходiв.

Люди хоча й виходили ще на панщину, але дуже неохоче, здебiльшого ж збиралися гуртками й гомонiли помiж себе про новi чутки, занесенi з ярмаркiв, з цвинтарiв, з корчем убогими, прочанами й проїжджими; в цих чутках, поряд з вигадками, були й правдивi вiдомостi про те, що скрiзь селяни готуються до останньої боротьби й до них, щоб покiнчити з панами й назавжди визволити православну церкву вiд католикiв та унiатiв, пристануть i запорожцi… Саме цi чутки й єднали людей, i пiдносили їх дух.

Так було i в Малiй Лисянцi, що правила за центр багатьох розкиданих довкола хуторiв. Пiсля вiд’їзду Петра по допомогу до гайдамакiв у садибi титаря щоночi потай збиралися впливовi люди з села й хуторiв; вони приходили дiзнатися, чи не одержано вiд Петра якихось звiсток, i подiлитися почутими новинами. Та виявлялося, що вiд парубка не було нi слуху нi духу, тому багато хто вважав, що його схопили ляхи, а з базарiв i корчем надходили тiльки звiстки, що пани з’їжджаються й готуються рiзати всiх православних. Оскiльки ж досi пани в селах не з’являлися, а, навпаки, навiть вiд’їжджали з своїх замкiв на конфедератськi з’їзди, то тривога почала потроху влягатись. Щоправда, вдень села були майже зовсiм безлюднi — жiнки й дiти ховалися в найближчих лiсах та байраках, тiльки вночi виходячи iз сховищ, щоб потай дiстатися до своїх хат i взяти дещо з харчiв. Останнiм часом, коли тривога трохи вщухла, втiкачi вже смiливiше навiдувались до своїх покинутих осель, жвавiше метушилися в щоденному клопотi.

Аж тут несподiвано повернувся Петро з грiзною звiсткою, що Мала Лисянка й близькi хутори та висiлки приреченi на винищення. Це повiдомлення мов громом прибило всiх селян, i вони не знали, на що зважитись. Диякон доклав багато зусиль, щоб заспокоїти приголомшених селян; вiн присягався, що гайдамацькi загони недалеко й що Петро приведе їх; та коли пiсля кiлькох днiв очiкування гайдамаки не з’явились, а Петро з сестрою пропав безвiсти, тодi й диякон розгубився. Не покладаюч сь уже на гайдамакiв, на їхню негайну допомогу, вiн узявся збирати мiсцевий заг н, переконуючи.селян, що їм перш за все самим треба озброїтись i бути готовими до вiдсiчi.

— Боже поможи, а сам не лежи! Пiд лежачий камiнь i вода не тече! — проповiдував диякон на нiчних радах у титаря, пiдбадьорюючи розгублених селян тим, що, мовляв, нам не вперше ляхiв лущити, що й батьки, й дiди нашi на них набили руку i що не такий уже чорт страшний, як його малюють!

Палка мова диякона, який уже понюхав пороху та й умiв, де треба, докинути i божественне слово з святого письма, i гостру народну приказку, пiддавали духу похмурим слухачам, i вони, пiдбадьоренi його словом i ласкою титаря, iшли по домiвках припасовувати до гострих ножiв довгi ратища, а до кiс короткi держаки.

Серед цих гарячкових приготувань минав час, роботи вистачало всiм чоловiчим рукам, вiд юнакiв до старих. Та й ж нки хоч i тремтiли вiд страху, але допомагали в роботi чоловiкам або виносили з сiл домашнє майно й ховали його в яругах, байраках, лiсах, а то й просто закопували в землю…

Вечорiло.

Пiсля двотижневої спеки, яка обпалила i трави, i хлiба, i дерева, над Лисянкою нарештi пролилася зливою давно очiкувана й така жадана грозова хмара. Правда, вона захопила село тiльки крилом, посунувши далi на пiвдень, але й пiвгодинний рясний дощ освiжив i зелень, i повiтря, напоївши його пахощами щойно скошеної в левадi трави. Пiвнiчний край неба вже виблискував чистою, прозорою блакиттю, а на заходi ще зловiсно чорнiла темно-багряна хмара, з якої проглядало вечiрнє сонце. Його скiсне промiння золотило свiжу лапату зелень густих кленiв та срiблястi пасма немовби розчесаних верб i райдужними iскрами грало в дощових краплинах, що повисли на листi.

Батюшка з титарем вийшли з душної хати й сидiли на призьбi, вдихаючи цiлюще повiтря i втiшаючись чудовим вечором; 3 тихою усмiшкою дивився отець Хома i на чорну хмару, яку прорiзували вогненнi змiйки, i на ясний захiд сонця, i на палаючi багрянцем вiкна хат, i на пурпуровi, у самоцвiтах, верховiття дерев.

— Ох, велик єси, боже наш, у творiннях рук твоїх! — тихо промовив батюшка, звiвши очi в синю височiнь неозорого неба. — Дивний i прекрасний свiт i в грiзнiй борнi стихiй, i в лагiдному сяяннi вечора… Свiте тихий, свiте слави безсмертного отця небесного… — молитовне зашепотiв вiн i затих у нiмому спогляданнi.

Титар довго мовчав, не бажаючи порушувати настрiй свого любого батюшки, i тiльки згодом наважився заговорити.

— Ех, панотче, — зiтхнув вiн, потерши рукою свої волохатi груди, — красен свiт божий, то правда, та не красними iстотами населений вiн… Одне одного силкується пожерти… Вовк вовка не зачепить, а от католик заповзявся всiх нас пожерти, щоб i кiсток не лишилось… То навiщо ж i краса цього свiту, коли в ньому таке паскудство?

— Е, не кажи так, пане Даниле! — лагiдно вiдказав отець Хома. — Не нам, смертним, збагнути думу творця всесвiту, навiть херувими й восьмикрилi серафими не можуть прозирнути в таємницю його творiнь… Але й незрячими очесами ми бачимо, що тьма неминуча… I дивись, поряд з нею ще яскравiше виблискує вiчне сонце; гроза теж потрiбна, бо пiсля йеї настає тихий i чарiвний вечiр… Бiльше того, коли б у свiтi не було зла, то й добро не мало б цiни… Усе супротивне iснує для боротьби, i як свiтло переборює тьму, так i добро зрештою мусить подолати зло, а правда — кривду… Я вiрю, що й народне горе мине, як чорна хмара, й пiсля нього возсiяє красою наш край i заплаканi обличчя засвiтяться усмiшкою! Тiльки ревно молiтеся й черпайте уповання з джерела милосердя й любовi, не покладаючись на князiв i на синiв людських, а тим паче на меч; бо яка рiзниця буде мiж напасниками, лиходiями й вами, якщо й у вас руки будуть заплямованi кров’ю? — останнi слова батюшка вимовив тремтячим голосом i схилив голову.

Данило хотiв був сказати кiлька слiв на своє виправдання, та козачок, що зненацька вигулькнув з хвiртки, — вiн, без сумнiву, належав до польської челядi, але нетутешньої — спантеличив титаря й примусив його мимохiть здригнутися.

— Чи тут живе його превелебнiсть пан ксьондз тутешньої церкви? — спитав козачок по-українськи, але надто голосно й почасти зухвало.

— Тут, хлопче! — вiдповiв стривожений титар.

— А що тобi, сину? — з цiкавiстю пiдвiв голову й батюшка.

— Пан наказали, щоб ви зараз же йшли до панського двору! — сказав хлопець.

— Який пан? Економ наш чи що? — спитав батюшка.

— Який економ? — презирливо пирхнув хлопець. — Сам володар тутешнього села.

— Його ясна мосць пан губернатор? — вигукнули разом титар i священик i, наче окропом ошпаренi, схопилися на ноги.

— Не губернатор, — якось знiтився козачок, — а володар цього села, його мосць пан Левандовський.

Отець Хома й титар здивовано перезирнулися: вони такого прiзвища не чули й спершу було подумали, що, мабуть, приїхав новий економ чи новий посесор. Але за мить у титаря майнула страшна думка, що, певно, прибула уповноважена особа, якiй доручено криваву розправу, в першу чергу, з Лисянкою, — i ось для цього пан i звелiв прийти батюшцi.

Титар пополотнiв i сказав отцевi Хомi, що самого його не пустить, а пiде з ним разом.

— Його мосць кличе тiльки пана ксьондза, — пiдкреслив козачок, — а тому провожатих не треба.

— Чого ти, пане Даниле, боїшся? — сумовито усмiхнувся на хлопцевi слова священик. — Без волi отця небесного не впаде жодна моя волосина… То пiд його святою опiкою я й пiду… зараз… тiльки… ось рясу… — отець Хома поспiшив у хату, одяг поверх полотняного грубого пiдрясника, в якому вiн сидiв, свою єдину рясу з синьої китайки й у цьому парадному одязi вирушив разом з козачком до свого нового, невiдомого пана.

«Що ж? — думав вiн дорогою. — Якщо пан кличе мене, щоб я вручив йому ключi од ввiреного менi храму, то я терпiтиму до останнього подиху, а ключiв йому не вiддам i власною рукою не впущу ворога в господнiй дiм для осквернення нашої святинi».

Коли козачок побiг у внутрiшнi покої сповiстити пана про прихiд схизматського ксьондза, отець Хома смиренно зупинився бiля вхiдних дверей, у передпокої, i, схиливши голову, з трепетом ждав свого верховного господаря. Як же вiн здивувався, коли пан, що ввiйшов до передпокою — середнього вiку й приємної зовнiшностi, — поквапно пiдiйшов до нього й, простягши обидвi руки, заговорив ласкавим голосом:

— Даруйте, панотче, що я потурбував вас; та менi хотiлося якомога швидше з вами познайомитись, спiзнатись i обмiзкувати дещо секретно, а тому я й гадав, що в мене це зробити зручнiше. Пшепрашам!’ Я вважатиму найприємнiшим обов’язком побувати у вашої велебної мосцi, — й вiн, взявши обома руками худу кiстляву руку священика, енергiйно потиснув її. — Ах, я й забув сказати велебному пановi, хто я! Левандовський, власник подарованої менi губернатором Лисянки з усiма правами, з яких я й думаю скористатися… Але що ж ми розмовляємо, стоячи в передпокої? Прошу до салону.

Батюшка був такий вражений цим нечувано ласкавим поводженням, що в першу мить витрiщив на метушливого пана очi, не розумiючи, чи то незвичайна чемнiсть дивного пана, чи витончений глум. Та пан Левандовський, не дочекавшись вiдповiдi, сам повiв батюшку попiд руку до своєї вiтальнi й, присунувши крiсло, запросив гостя сiсти; мало того, одразу ж звелiв подати меду, щоб випити два-три келихи з ним.

Ще й тут думав отець Хома, що все це Левандовський виробляє, аби поглузувати, й що їхня зустрiч неминуче закiнчиться якимось жахливим знущанням, але пан так сердечно виявляв свою гостиннiсть, що батюшка зовсiм розгубився.

А Левандовський тим часом iз щирим спiвчуттям розпитував, як йому живеться, чи не кривдить його хто, чи не терпить вiн нужди.

Та батюшка все ще мовчав i тiльки зiтхав, розгублено розводячи руками.

— Либонь, не довiряє менi панотець? — заговорив пiсля невеликої паузи Левандовський. — Та й зрозумiло: я поляк i католик… А пани, певно, так усiм остогидли, що в кожному їхньому теплому словi вбачають тiльки каверзу…

— Воiстину… — нарештi промовив отець Хома й, схаменувшись, що бовкнув зайве, знiтився й похнюпився.

— Так, так, так! — усмiхнувся Левандовський, пiдливаючи йому в келих меду. — Але я, панотче, зовсiм особливий пан, виродок. По-перше, будучи католиком — я не фанатик, а дотримуюся бiльше вчення Соцiя i вважаю будь-яке релiгiйне насильство злочином… Розум i совiсть мають бути в кожної людини вiльнi… По-друге, я ненавиджу рабство й вважаю усiх людей, за подобою божою, братами й рiвними в правах, по-третє, я також, напевне, як i ви, батюшко, люблю тутешнiй край i тутешнiх людей, вважаючи їх рiдними собi: мiй прапрадiд був значним козаком i звався Левадою, а потiм уже прадiд, покатоличившись, причепив хвостик.

— Господи! Вперше за все життя… — сплеснув руками батюшка. — Зроду й не подумав би, i не повiрив би! Швидше перевернеться небо й земля…

— Панотець здивований? Та я ще додам, що, крiм учень фiлософських, i саме життя переконало мене, що хваленi безлади й безправ’я, на яких нiбито тiльки й тримається Польща, є страшним, нетерпимим злом, i воно має бути вирване з рук свавiльних магнатiв… Там, де закон дає тiльки.одному становi необмежену владу, а iнших позбавляє будь-яких людських прав, там не може бути блага й могутностi, i така держава мусить рано чи пiзно впасти; але там, де вже зовсiм немає закону, де законом є сваволя магната, де й єдиний правний стан не гарантований вiд цiєї сваволi, — там годi терпiти й кожен на такий лад має право пiдняти руку!

— Ясновельможний пане… сину мi’й… даруйте на словi… Але такi високi мислi… i вiд пана… в мене, старого, навiть розум мiшається, — плутався схвильований отець Хома. — Тiльки я ось думаю… що лiпше б… якби нiхто не пiднiмав руки…

— Коханий панотче!.. — промовив пан Левандовський. — Однiєю любов’ю i ласкою не переможеш зла, особливо коли воно взяло гору… i нiчого не бачить… нi на що не зважає!.. Якби хто вдерся в гурт дiтей i почав їх рiзати… невже б ми, їхнi охоронцi, дивилися на це винищення склавши руки i тiльки благали звiра в iм’я любовi зглянутись над дiтьми? Нi, в таку хвилину наша бездiяльнiсть була б злочинною… Сам Христос не стерпiв бешкету в храмi отця свого й не просьбами, а дiянням очистив його вiд осквернителiв… Без сили, панотче, не можна: усе в свiтi тримається на силi — i земля, i сонце, i зорi… Ох! — глибоко зiтхнув Левандовський i, потерши рукою чоло, вiв далi ослаблим голосом: — Я теж пережив… власне, не пережив, а переживаю й переживатиму до скону непоквитоване, велике горе… Наш губернатор убив мою дружину й маленьку доньку… Посиротив мене…

— Боже всесильний! — вигукнув вражений до глибини душi батюшка. — Невже й шляхетний лицар не убезпечений вiд такого розбою?

— Як бачите, отче! Де немає закону, там кулак — пан… а проти кулака суддею може бути тiльки кулак… Атож, кулак! — гiрко пiдкреслив Левандовський i замовк. Груди його важко здiймались, у горлi щось клекотiло. Левандовський одним духом випив келих i, вiддихавшись, заговорив знову: — Мiсяцiв зо два тому пановi Кшемуському захотiлося трохи розважити гостей i «пожартувати» з мене… Коли я був у нього на дикому, огидному бенкетi, вiн наказав своїй розбiйницькiй бандi вчинити нiчний наїзд на мiй хутiр, знести все дощенту, спустити став i саме мiсце, де була моя садиба, засадити деревами, щоб не лишилося й слiду житла. Дружину й немовля схопили сонних… Челядь перев’язали й розвезли… а потiм, вчинивши цей страхiтливий розбiй, губернатор запросив гостей разом зi мною на прогулянку в мiй хутiр… Я знепритомнiв, коли побачив, що все знищено. Бiльше мiсяця був несповна розуму, та, на лихо, моя мiцна натура перемогла… а дружина… моя сердешна, моя єдина Ядвiся й немовлятко… не витримали й померли… Були ось… бiля моїх грудей… i загинули… з примхи звiра… А вiн живе, пересичуючись всiлякими втiхами… глумиться з чужих, слiз… Моєї ж розради… мого ангела… мого щастя… немає на свiтi!.. Нема, й нiхто не може менi повернути їх! — Левандовський закрив очi рукою i довго сидiв нерухомо, охоплений пекучою тугою i образою…

— Ох, любий пане, велике ваше горе, — мовив батюшка тремтячим голосом i витер хусточкою очi. — I я тепер вiд щирого серця вiрю кожному панському слову… Його мосць на собi зазнав те, що терпить майже щоденно народ… Правда, вiн бiльше звик до терпiння, але i йому тяжко… А пановi господь послав випробування й зберiг життя, напевне, для вищої потреби. Панське серце ще потрiбне тут. Так указує промисел божий…

— Я скоряюся йому, панотче, в тiй же надiї… Ось i цей дар… цiну кровi… я прийняв… щоб бути корисним хоч чим-небудь бiдолашному людовi… Я й вас запросив до себе, коханий ксьондзе, щоб ви були менi в цiй справi помiчником… Що ж до церковної руги й всiляких господарчих потреб, то вiд мене ви матимете все… А чи не пробували обернути вашу церкву в унiатський костьол? Таке насильство нинi повсюдно твориться…

— Поки що господь милував, — здригнувся отець Хома.

— То ось вам моя рука, що поки я живий, захищатиму права i вашi, i вашої церкви… А селянам я хочу здати всi економiчнi землi споловини, по-сусiдськи… Я їх вважаю за своїх добрих сусiдiв — менi багато тепер не треба, — так i перекажiть своїм парафiянам. А громаду я скличу й про землю з нею побалакаю… Та говорити з натовпом по щиростi незручно… то я вже покладаюся на панотця…

— Скажу! Скажу! Як же не подiлитися такою радiстю? Така благостиня їм i не снилася… Справжнього благодiйника їм послав господь… Зглянувся на сльози сирiт, на стогiн матерiв… Тобi, твоєму милосердю безконечному вклоняюся, о всеблагая мати! — i батюшка, пiдвiвшись з крiсла й простягши руки до iкони Остробрамської богородицi, що висiла в кутку вiтальнi, впав на колiна.

Левандовський кинувся пiдняти старого й притис його до своїх грудей. В обох, i в пана, i в старого священика, по обличчю текли щасливi сльози…

Пiзно вийшов лисянський священик вiд нового пана. За садибою його зустрiв титар з двома дiдами. Вони весь час стерегли батюшку в засiдцi, чекаючи в страшеннiй тривозi, чим усе це скiнчиться. А на левадi в титаря уже зiбралася громада, й багато хто прийшов з ближчих хуторiв, щоб дiзнатися про новини i в разi потреби допомогти.

Вiстi, принесенi батюшкою, громада зустрiла з недовiр’ям. Усi вбачали в щедростi нового пана якусь каверзу з його боку. Та коли отець Хома розповiв людям про невтiшне горе Левандовського, про страшну наругу, якої той зазнав од губернатора, вони уже з бiльшим довiр’ям поставилися до його обiцянок.

Радiсний настрiй запанував серед мешканцiв Лисянки; через годину пiсля повернення батюшки все село вже знало про несподiване щастя, послане Всевишнiм, i зiбралося в садибi Данила Кушнiра. Нiколи ще рада не була така багатолюдна й нiколи ще так не свiтилися щастям очi селян! Як тiльки блиснув перший промiнь сонця, отець Хома запросив усiх до церкви послухати подячний молебень з водосвяттям. Вдарив радiсний дзвiн, i все село, з старезними дiдами, з хворими, з дiтьми, широкою рiкою попливло у вiдчиненi дверi яскраво освiтленого храму…

Другого дня пан Левандовський зiбрав селян i оголосив, що всi поля й сiножатi земель Лисянського ключа вiддає їм споловини, а пасовиська просто так i що, крiм того, решту податкiв — подимне, шляхове, рiчкове, хлiбне, церковне та iншi, скасовує зовсiм, а церкву їхню бере пiд свiй захист i заступництво. Благодiяння цi були такi великi, що, незважаючи на попередження отця Хоми, приголомшили громаду. Селяни, поскидавши шапки, стояли мовчки, не смiючи поворухнутись, i тiльки тривожнi погляди спiдлоба виразно промовляли, що кожного мучив сумнiв: чи не з’їхав з глузду пан? Запанувала гнiтюча тиша, яка зовсiм збентежила Левандовського.

— Може, ви, панове громадо, не задоволенi? — сумно спитав вiн.

— Спасибi! Щиро дякуємо за ласку! Пошли, боже, пановi вiк довгий! — несмiливо обiзвалося кiлька голосiв.

— Вiк довгий! — пiдхопили iншi, вже.трохи дружнiше.

— Ви, панове, начебто не довiряєте менi, — вiв далi господар. — То ось що: оберiть своїх виборних i розмежуйте помiж себе, за згодою, мої лани й сiножатi… А за побажання менi здоров’я — велике спасибi, а також зичу вам здоров’я i всякого добра… Тiльки насухо зичити — не випадає… То йдiть до корчми, i хай орендар викотить на громаду цiлу бочку горiлки вiд мене.

— Спасибi! Оце пан, так пан! Дай, боже, пановi! Ну й пан! Спасибi! Спасибi! Пошли, боже! — одностайно закричала й загомонiла юрба, пiдкидаючи шапки вгору, i посунула до корчми.

Дозвiл пана зараз же взятися до подiлу його ланiв i запропоноване частування одразу розвiяли всi сумнiви й викликали в натовпi шалену радiсть. Горiлка розпалила серця ще бiльшою втiхою.

Даремно диякон, який не схотiв навiть пити на панську ласку, намагався протверезити захоплених селян i збити їх iз мирного настрою; його не слухали.

— Та не вiрте ви пановi, — надривався диякон. — Паки й паки реку, не вiрте! Вiн хитрий як лисиця, от щоi Бачить, що всi селяни ховаються по лiсах, що села й хутори спустiли, а жнива наближаються… От вiн i вдався до хитрощiв, що, мовляв, половину даю… Ха-ха! Та чи є на свiтi такий дурень, щоб готового вiддав половину? Нема! Тож-бо й воно!.. А вiн вас дурить, щоб вижали йому хлiб i звезли, — а другу половину вiн i сам забере з ваших токiв. От що! Збагнули?

Дехто з селян чухав потилицю й мимрив: «Еге ж, отець диякон, може, й має рацiю». Але їх не слухали: «Та що ви базiкаєте? Батюшка запевняє… А йому кожен повiрить… Та й одразу видно, що добрий пан… Його самого скривдили… А хiба мало панiв на Запорожжя тiкало? Вiн же одразу звелiв ниви дiлити… виходить, без обману… i частування, як слiд».

— Слухайте, дурнiї — посинiвши, кричав диякон i потрясав у повiтрi могутнiми кулаками. — Ех, ви! Нажлуктилися панської горiлки та й вуха собi позатикали! Та якби й справдi пан надумався вiддати вам землю, то не допустить же такого шляхта: це був би їм усiм пiдрив… Якщо пан зовсiм вiдбiг розуму, то в нього вiднiмуть маєток. Так чи iнакше, але нi пани, нi губернатор, нiже сам князь Яблоновський не вiддадуть хлопам землi: її тiльки силою можна взяти!

— Ех, отче! — докоряли дияконовi за цi слова хмiльнi голови. — Тобi б тiльки одне — гайдамачити!.. Та якщо вiвцю можна спiймати за хвоста, то навiщо пiднiмати на неї голоблю?

— А я кажу, — гарячкував диякон, — що коли ви повiрите в панськi обiцянки й згорнете руки, то вас передушать, як курей… Вiдомо, що дурня i в церквi б’ють, а береженого й бог береже.

Та хоч як надривався вiн, а пiдпилий натовп був настроєний миролюбно й волiв веселитися, а не воювати. Навiть на другий день слова диякона мало вплинули на селян: однi квапились у поле дiлити панськi лани, iншi поспiшали перевезти з лiсу в село свої сiм’ї i, незважаючи на всi умовляння диякона не ризикувати принаймнi жiнками й дiтьми, не могли вiдмовитись вiд спокуси знову зажити по-людському… Войовничий диякон нарештi плюнув, назвав Лисянку новою Гоморрою i подався на сусiднi хутори збирати загiн.

Цiлий тиждень в Лисянцi кипiло життя, наче стояв там ярмарок; на всiх кутках села заскрипiли вози з домашнiм добром; бiля вiдчинених хат заметушилися баби, молодицi, бiля колодязiв почали збиратися дiвчата; з веселим криком забiгала по вулицi дiтвора, здiймаючи хмари пилюки… Вечорами знову мекали вiвцi й ревли корови, а вночi лунали на левадi сумовитi пiснi парубкiв i дiвчат.

Батюшка розчулено поглядав, як село потроху знову повертається до мирного життя, й, дiставши дозвiл правити службу в церквi, коли тiльки забажає, користувався ним майже щоденно. Звiсно, в буднi, сповненi клопоту, до церкви приходили тiльки старi — вони побожно слухали палкi молитви священика.

Так минув тиждень. Того дня господарi з раннього ранку подалися хто на царину, хто на розподiл ланiв, а парубки на сiножать, бо на високих мiсцях уже горiла трава. Батюшка, вiдправивши ранню обiдню, разом з титарем i паламарем був iще у вiвтарi, а в церквi шепотiли останнi молитви три сивi дiди й одна беззуба пiдслiпувата бабуся. Раптом до церкви вбiг блiдий, переляканий хлопець i заволав не своїм голосом:

— Хто в бога вiрує, рятуйте! З гори мчать… уже близько…

— Хто мчить? — стривожено спитав з вiвтаря батюшка; вiн уже скинув рясу й був тiльки в полотняному пiдряснику, а в руках тримав довгу патерицю й бриля.

— Ой панотче, поляки!.. По конях i по збруї видно… Ой лихо! — заламував руки переляканий хлопець.

Усi зблiдли. Iз безладних хлопцевих слiв i священик, i всi присутнi зрозумiли, що над церквою й селом нависла смертельна небезпека.

— Слухай, пане Даниле i ви, мої любi дiди, — квапливо заговорив отець Хома. — На все воля божа! Я пiду додому… Зле, коли мене застукають у храмi… А ти, друже Даниле, разом з дiдами рятуйте всi священнi речi з вiвтаря й ризницi… Щоб не дiсталися вони до рук латинян… Ключ також доручаю тобi… хоч у рiчку закинь! Хай вдеруться до церкви, аки татi, аки розбiйники, а не ввiйдуть мирно… Благослови вас, боже! А мене простiть i розрiшiть, аще був що не гаразд вчинив.

— Що ви, панотче, батьку наш рiдний? — пiдходячи до батюшки за благословенням, сказали титар i дiди. — Хiба ж завинила коли перед ким-небудь ваша свята душа?

— Ох, простiть i прощайте! Хай береже вас господь! — тремтячим голосом промовив отець Хома i, перехрестивши схиленi голови дiдiв, вийшов iз церкви.

Ледве вiн дiйшов до садиби титаря, як назустрiч йому вискочив добрий десяток вершникiв.

Попереду мчав на баскому гнiдому жеребцi молодий улан з пихатим виразом обличчя, небiж Кшемуського.

— Гей, попе, сюди! — гукнув вiн, осадивши бiля ворiт змиленого коня. Батюшка, скинувши бриля, пiдiйшов i шанобливо зупинився перед довудцою.

— Слухай, ти, — погiрдливо заговорив улан, — сейм постановив, щоб в крулевствi не було бiльше нiякої схизми, розумiєш, нi-я-ко-ї! Щоб усе населення було католиками або принаймнi унiатами — i квит! I жодне покровительство й заступництво вам не допоможе, жодне! — червонiв од роздратування шляхтич, погрожуючи нагаєм. — Нi ваш гайдамака Мельхiседек, якого цими днями посадять на палю, нi Москва, проти якої пiднялося все лицарство… I я тобi зараз доведу, що гонорове слово сейму i святе, i тверде! Слухай мiй наказ: ти задля свого спасiння й блага мусиш негайно, до приїзду губернатора, присягнути сам i привести в церквi парафiян до присяги на унiю. Даю тобi на це двi години. Якщо запiзнишся i його ясна мосць ще застане тут схизму, тодi пощади не буде!

Отець Хома слухав зухвалу мову молодого улана скорботно й схвильовано; в нього була спалахнула надiя на заступництво нового пана, але зараз же згасла, — вiн раптом зрозумiв усю її ефемернiсть i подумав, що тисячу разiв мав рацiю диякон, коли закликав нi в чому не покладатися на панiв. А втiм, вислухавши улана, батюшка оволодiв собою, i в його ясних очах засвiтився непохитний спокiй вiри.

— Пане, — тремтячим голосом заговорив вiн пiсля короткої паузи. — Я нiкого не силую iз своїх парафiян. Всяк має свою волю й свiй розум… Склич їх i поясни сам волю найяснiшого короля й могутнього сейму… Насильством, пане, не можна анi насадити, анi знищити вiру… За неї, пане, люди йшли на хрест i на вогнище… Що ж до мене, смиренного служителя вiвтаря, то нiякi принади свiту цього, нiякi блага його не можуть спокусити мене на нечестивий вчинок… Я не зламаю присяги, даної мною у вiвтарi мого рiдного храму, й зрадником не стану! Нiякi погрози мене до цього не змусять… Смертi я не боюся, за її межею — сонце правди й сiяння вiчної любов! I радощi життя, i муки його — все тлiн, усе скороминуще… Тiльки там — вiчне! — гучним, урочистим голосом закiнчив отець Хома, указавши перстом на глибоке блакитне небо.

Спокiй й мужнi його слова так розлютили улана, що вiн позеленiв, задихнувся i якусь мить не мiг вимовити й слова.

— То ти не пристаєш до унiї? — просичав довудца, наїжджаючи конем на священика.

— Нi, — рiшуче вiдповiв батюшка.

— Чому?

— Бо не хочу зрадити вiри мого народу, вiри батькiв моїх.

— Ключi вiд церкви! — крикнув довудца.

— У мене їх немає! — тихо вiдповiв священик.

— Ключi! — несамовито заревiв шляхтич.

— Присягаюсь… У мене їх немає… та я б i не дав… Хоч би якi ти муки вигадав… я їх за благо прийму: вони стануть менi блаженством…

— Повiсити його!

— Благослови тебе, господи, сину мiй! — пiдняв угору руки священик. — Яке щастя, що ти прискорюєш менi путь до Христа й встеляєш його спокутною мукою…

А в церквi, пiсля того, як пiшов батюшка, титар з дiдами кинулись у вiвтар i ризницю, щоб винести священнi речi й надiйно сховати їх. Усi церковнi облачения, срiбнi й кипарисовi хрести, плащаниця, срiбнi канделябри, лампади й iкони в окладах виносилися з вiвтаря i з самої церкви, передавалися парафiянам, а тi розносили священнi речi по селу й ховали, а срiбло закопували в землю.

Та зосталися на жертовнику чаша й потир з ложицею, а на престолi ковчег iз освяченими дарами. Торкнутися цiєї святинi нiхто не зважувався, а тим часом найпекучiша потреба була саме в тому, щоб винести й сховати її вiд напасникiв-унiатiв, тому що без цiєї святинi ксьондз не мiг служити мшу, а отже, й фактично перетворити православний храм в унiатський костьол.

Час минав. До церкви, дедалi наростаючи, долинали з вулицi крики й тривожний гомiн. Били на сполох… Сумнi, мiрнi звуки дзвона пливли важкими хвилями й розносили по околицях тривожну звiстку.

— Боже! Що ж робити? — у вiдчаї заволав титар. — Ось-ось увiрвуться вороги… Я вже чую тупiт… I тодi все загинуло… Дiду, ви старший… Вiзьмiть он ту шовкову хустку, що покриває чашу й потир, i загорнiть у неї дари.

— Недостойний, недостойний я, грiшний, i торкнутися, — застогнав дiд. — Може б, ви, Охрiме? — звернувся вiн до свого товариша. Але той покрутив головою i перелякано замахав руками:

— Ой на бога! Що ви? Адже менi з моєю скверною… i пiдступитися грiх! Нiкому це зробити, пане титарю, опрiч вас…

— Oй що ж дiяти, що чинити? Якщо захоплять дари, храм загинув. А я, грiшний… недостойний… оскверню своїми руками… Не за себе я боюся… Хай би мене й грiм небесний за моє зухвальство убив. тiльки б урятувати храм… Але осквернити святиню… Не смiю, не смiю!!

В цю мить бiля самої церковної огради пролунав кiнський тупiт.

— Рятуйте дари! Замкнiть церкву! — крикнули обидва дiди, беручи на засув вхiднi дверi. Титар розгубився: вiн кинувся був до малого притвору, щоб замкнути дверi, та потiм мерщiй повернувся у вiвтар i впав на колiна перед запрестольним образом:

— Милосердний, ласкавий боже!.. Карай мене, але допусти врятувати дари! Мати божа!

Вiн пiдвiвся блiдий, тремтячий, з розчуленим поглядом; похапцем обмотавши руки шовковою хусткою, що лежала на жертовнику, титар, з трепетом священного жаху, взяв iз жертовника чашу й потир, накинув на них другу хустку i з належною обережнiстю зав’язав. Перед ковчегом вiн упав був ницьма, але дiди квапили, бо зовнi посилився гомiн. З таким же трепетом i благоговiнням зняв титар з престолу ковчег i загорнув його в ту саму хустку; взявши обома руками дорогоцiнну ношу й тримаючи її перед собою так, щоб вона не доторкалася його одежi, титар обережно вийшов у сiнцi й попросив дiда виглянути, чи немає поблизу ляхiв. На щастя, виявилося, що стукiт i гомiн зчинились од возiв, на яких селяни поверталися з поля. Господарi зупиняли коней бiля церковної огради, а самi бiгли до своїх хат, щоб дiзнатись, чи не сталося чого з їхнiми сiм’ями. Таких возiв стояло вже чотири, пiд’їжджав п’ятий.

— Поспiшай, пане титарю! — сказав дiд. — Хвалити бога — це свої, можна пройти.

— Замкни ж дверi на засув i на замок… Ключi забери… I мерщiй за мною! — сказав титар i квапливою ходою, крадькома, прошмигнув у бiчну хвiртку, а звiдти в провулок i зник iз дiдом у буйнiй гущавинi левад…

Тим часом звiстка про наїзд докотилася на царину; найближчi встигли приїхати, деякi пiшки бiгли в село, сповiщаючи зустрiчних хуторян про наглу бiду, а iншi, щоб повiдомити односельцiв, подалися на сiножатi й дальнi ниви… На лихо, новий пан був десь на хуторах, i двоє верхiвцiв помчали його розшукувати.

Тiльки-но титар з дiдом сховалися в провулку, як до церковної огради пiдскакав пан довудца. Там уже стояло вряд шiсть розпряжених возiв, бо на конях в усiх напрямах помчали хлопцi й дiвчата. На цвинтарi бiля замкнених дверей церкви юрмилося чоловiк дванадцять лiтнiх статечних господарiв. З найближчої вулицi й з поля поспiшали люди.

— Вiдiмкнiть церкву! — крикнув довудца селянам, якi сидiли на папертi. Тi встали, скинули шапки й, перезирнувшись помiж себе, нiчого не вiдповiли.

— Вiдiмкнiть! — ще голоснiше крикнув шляхтич. — А нi — всiх посаджу на палю…

— Змилуйся, пане, — вiдповiв статечний господар, що стояв попереду, — чим же ми вiдiмкнемо, коли в нас ключiв немає?

— Ага! У вас ключiв немає? Де ж вони? У кого? У кого? — лютував довудца, наїжджаючи конем на людей.

— Не знаємо, пане, в панотця або в титаря…

— Ведiть титаря!

Селяни переступали з ноги на ногу, але нiхто не рушав з мiсця.

— Сокир! Рубайте дверi! Чуєте? Зараз же менi рубайте дверi!.. Чого ж ви стоїте, хами? Я їх висаджу сам!.. — i вiн, стиснувши коня, помчав до дверей.

Селяни зiмкнулись i заступили дорогу, замахнувшись на коня цiпками. Кiнь рвонувся вбiк i мало не скинув з сiдла завзятого улана.

— Церкви не дамо! — глухо обiзвалися з натовпу.

— Не дасте, пся крев?! — зарепетував, скажено блискаючи очима, розлючений довудца. — Та я вас на капусту посiчу! — i вiн, повернувши коня, вихопив шаблю й кинувся був на селян; та зваживши, що їх стало бiльше й що вони зiмкнулися щiльною лавою, миттю повернув до ворiт i крикнув на все горло:

— Гей, сюди! До зброї!

На цей крик до нього пiдскакав гусар.

— Гвалт! Рятуйте! — закричали селяни й всi, як один, кинулися до титаревого двору.

Довудца й гусар шарахнули вiд натовпу вбiк, гукнувши на допомогу команду, що саме наближалась до церкви. Шлях був вiльний, i селяни, не звертаючи уваги на гусарiв, кинулись прямо до титаря. Вони не помiтили навiть, що з протилежного боку майдану мчав.новий загiн, чоловiк з двадцять драгунiв, на чолi з осавулом полковника Стемпковського; осавул повiдомив довудцовi, що губернатор уже виїхав iз замку в супроводi сотнi команди й прибуде сюди через пiвгодини найпiзнiше.

До прибуття драгунiв довудца не тiльки не мав намiру чiпати розлючених селян, але й подумував уже про вiдступ; та й тепер, хоч i прибула пiдмога, вiн не зважувався атакувати чималий натовп, який показав, що зможе дати вiдсiч: адже довудца розраховував, що матиме справу з беззахисними вiвцями. «А коли це не вiвцi, а вовки… то лiпше, поки немає явної переваги, не рискувати, — думав губернаторiв небiж. — Тим бiльше, що його основне завдання — вiдiмкнути й приготувати церкву, отже, на неї i треба вдарити, добре, що хлопи залишили її без захисту». I вiн наказав драгунам оточити церкву, а сам з гусарами в’їхав в ограду.

Спiшившись, гусари кинулись до дверей, але всi дверi були взятi на засув i дуже мiцнi — дубовi й кованi залiзом; висадити їх не вдавалося…

Довудца пiдбiгав то до одних, то до других, але, бачачи, що всi зусилля марнi, дедалi бiльше лютився. Час летiв, щохвилини мiг над’їхати губернатор, а довудца, посланий його ясною мосцю, й досi не виконав доручення та ще поквапився стратити священика, який знадобився б губернатору i для допиту, i для кари… Головне ж, згаяв час: коли вiн прибув, у селi було порожньо, а зараз з усiх кiнцiв збiгаються бунтiвники. А тут цей дзвiн… б’є на сполох, скликає… Ще, чого доброго, з’являться й гайдамаки.

А дзвонар, побачивши, що жовнiри ламають церковнi дверi, та помiтивши вдалинi загiн вершникiв, почав дзвонити швидше: мiдний стогiн, що жалiбно лунав з дзвiницi, хвилями котився на всi чотири сторони, наче волаючи про страшне лихо й закликаючи все живе на допомогу.

— Це вiн, пся крев, збунтував усiх! — немовби зрадiв довудца, що нарештi знайшов винуватця своїх невдач. А дзвонар’ тим часом, вигинаючись то в той, то в другий бiк, розгойдував, що було сили, важке серце великого дзвона.

— Зняти його, шельму! На палю! — гаркнув на гусарiв довудца. Троє з них кинулось шукати драбину…

— Слухай-но, ти, шельмо! — крикнув дзвонаревi пан довудца. — Якщо ти зараз же не перестанеш дзвонити, то я на твоїх очах усю твою сiм’ю спечу на повiльному вогнi, а тебе посаджу на палю… Якщо ж перестанеш — усiм дарую життя.

Дзвонар почув цей ультиматум i на мить був задумався… Та ось дзвiн знову судорожно застогнав.

— Подихай же! — несамовито загорлав довудца й, вихопивши пiстоль, вистрелив у дзвонаря; але куля, не влучивши в нього, зачепила маленький дзвоник, i той жалiбно зойкнув, наче вiд болю.

У цей час до пана довудци пiдбiг один iз гусарiв i повiдомив, що маленькi заднi дверi вибито. Довудца поспiшив за ним i через вiвтар зайшов до церкви, де гусари вже ламали дверi на дзвiницю. Вдершись туди, вони скинули дзвонаря вниз. Упавши, нещасний зламав ногу, а руку йому одразу вiдрубав розлючений пан довудца.

А з гори тим часом спускалася в Лисянку величезна каруца, запряжена восьмериком вороних коней цугом. За нею в хмарi густої куряви мелькали конфедератки, каски, черкеськi папахи й козацькi шлики конвойного загону.

У каруцi сидiли старий Кшемуський з Мокрицьким, а проти них примостилися плебан базилiанського монастиря й полковник Стемпковський, запеклий ненависник схизматського бидла.

— Я за всi села й мiстечка ясновельможного пана губернатора спокiйний, — сказав плебан при в’їздi в село. — Тут хлопи не опиратимуться; але далi до Турової — iнша рiч: там лiси й лiси, а вони кишать гайдамаками, та ще ми одержали вiдомостi, що до цих волоцюг прориваються розбiйницькi банди з гадючого гнiзда — Запорожжя.

— Нинi цi вовки беззубi, й триста дияволiв та вдвоє бiльше вiдьом, якщо я їх не знищу! — вигукнув Стемпковський. — Хай тiльки уповноважать, то я з їхнього гнiзда зроблю мiсиво, далебi, мiсиво — з вугiлля, попелу й кровi!

— Нiхто не сумнiвається! Пан полковник — вiдомий лицар, слава Корони! — люб’язно мовив Кшемуський.

Каруца зупинилася бiля церкви. Молодий довудца ту ж мить пiдскочив до неї й доповiв своєму дядечковi, що церкву вiдчинено, що титар, який чинив опiр, заарештований (вiн справдi, сховавши священнi речi, повернувся на цвинтар i був схоплений гусарами), а пiп нагло помер; дзвонар же, котрий скликав хлопiв на бунт, з вiдрубаною правою рукою лежить бiля церкви.

— То цей пiп не схотiв схилити своєї парафiї до послушенства й прирiк її на загибель? — поспитав, пiдводячись iз свого мiсця, Кшемуський.

— Бiльше того, мiй найяснiший дядечку, вiн пiдбурював парафiян на бунт i велiв бити на сполох, — вiдповiв небiж, допомагаючи ясновельможному вилiзти з каруци.

— Гадюка! Шкода, що помер так швидко… Я б з ним побалакав… Ну, та залишилося ще двi гадини й цiла отара… Грядiть же, превелебний отче, до церкви й перетворiть її святою мшею в костьол.

— Во славу божу i в торжество вiчне католицької вiри! — урочисто промовив Мокрицький, а плебан склав руки на грудях i звiв очi до неба.

А натовп на титаревiй вулицi зростав i зростав; з найближчих висiлкiв через леваду пiдходили все новi люди; у дворi теж було повно… Скорботний настрiй селян поступився тепер мiсцем почуттю’обурення, що наростало з кожною хвилиною: чулось глухе ремство, очi блищали похмурим вогнем, внутрiшнє хвилювання пробивалося назовнi…

— Ех, не послухали диякона! Повiрили пановi! — лунало в одному кутку.

— Та де ж цей новий володар, який обiцяв захищати i нас, i нашу церкву? — ремствували в iншому.

— Усi вони гаспиди! Усе брехня! — котилося вiд гурту до гурту.

— Душогуби! Грабiжники! Кровопивцi! Отепер би на них диякона!

— Що ж це? Погибель? Кiнець? — голоснi розмови й запальнi вигуки зливалися в похмурий гомiн, що, посилюючись, нагадував рокотання бурi.

Нараз серед цього гомону людських голосiв рiзко пролунав один крик, немовби вiдчайдушний зойк людини, що гинула.

Усiх пройняв дрож, i кожен обернувся на той крик.

Бiля трупа отця Хоми, якого зняли з шибеницi й поклали посеред двору, стояла середнього вiку ставна жiнка. Виразисте обличчя вiдбивало душевну бурю, що охопила всю iстоту молодицi, очi її виблискували зловiсним вогнем, розлючена, простоволоса, з розпущеними косами, якi розвiвав вiтер, вона була живим втiленням Немезiди.

— Що ж ви стоїте над небiжчиком i чухаєте потилицi? — кричала жiнка, розмахуючи руками, i голос її краяв серце. — Захистили свого заступника, батька нашого єдиного? Захистили? Ось вiн лежить, розтерзаний, i наче молиться за вас… А ви вмiєте тiльки скиглити над святим мучеником… Ех, люди, ви, люди! Кожен звiр захищає своє лiгво! Вовчиця боронить дiтей, не боячись смертi… Навiть голуб метиться за голубку… А ви? Ха-ха-ха! Вашi ж батьки вiльними козаками були, а вас пани обернули в бидло, i ви живете й терпите! Та на дiдька вам таке життя? Нащо вам це ярмо? Чуєте ви чи нi? А нам? А нам, жiнкам, уже несила, несила!.. — несамовито кричала молодиця, рвучи на собi коси й б’ючи себе в груди. — Немає вже нашого заступника, немає нашого молiльника, немає нашого сонця праведного! А вбивцi, розбiйники й кати знущаються над нашою вiрою, руйнують церкву… То не варто i нам жити! Дiтей своїх задушу цими руками, батька зарiжу… На смерть! На погибель! Хай у кровi сама захлинуся, а задушу-таки хоч одного недолюдка, ката! За мною! — i жiнка рвучко кинулася вперед.

Палке слово молодицi так вразило натовп, що вiн спершу онiмiв, а потiм вибухнув страхiтливим ураганом крикiв. Неначе удари грому, лунали вигуки:

— Бий їх, на смерть, на погибель!

I багатоголове чудовисько стрепенулося, наїжачилось, немов щетиною, списами, косами й кинулося шаленим, клекочучим валом за войовничою жiнкою…