Останні орли

XXIII

Був теплий лiтнiй вечiр; сонце вже заходило, кидаючи останнi променi на багряно-золоте листя в саду Грудського монастиря.

Ясновельможний пан Зубревський, грудський губернатор, сидiв на широкiй терасi, яка виходила в сад, i благодушно попивав мед у товариствi шановного прiора монастиря.

Грудський монастир належав до суворого ордену босоногих кармелiтiв; та, незважаючи на це, його монахи славилися також майстерним приготуванням пива й меду, i цi благороднi напої переповнювали льохи й шлунки чесної братiї.

Сам прiор зовсiм не вiдповiдав тому аскетичному iдеалу, який вiн мусив наслiдувати: хоча на його босих, випещених i товстих ногах були тiльки простi шкiрянi сандалi, але кругленьке черевце й гладенько виголене пухляве рум’яне обличчя, облямоване кружалом срiблястих кучерiв, свiдчили про те, що шановний прiор i не думав дотримуватися тих правил посту й помiрностi, якi передбачав суворий статут ордену. Прiора можна було б прийняти за благодушного дiдка, коли б не орлиний гачкуватий нiс i гострi, як у хижого птаха, очi, що кидали з-пiд сивих брiв швидкi, пронизливi погляди.

Спiвбесiдник його, грудський губернатор, сухорлявий сивуватий шляхтич, з суворою зовнiшнiстю старого рубаки, у всьому був повною протилежнiстю прiоровi.

Губернатор мовчки пив мед, а прiор, зрiдка сьорбаючи з келиха, солодким, вкрадливим голосом переконував його:

— Цiлком справедливо, нiчого кращого не можна й придумати… Замурованi вiкна й дверi згодом можна буде й вiдмурувати, а тим часом задушливе повiтря зробить своє i таким чином Україна й Польща позбудуться найзапеклiшого бунтiвника, який терзає паству, довiрену нам найсвятiшим папою. О, коли не стане сього царя схизматського, коли буде вiдрубана голова проклятої хлопської гiдри, тодi тiльки в Польщi запанує християнський мир i вельможна шляхта спокiйно користуватиметься правами й привiлеями, наданими їй вiд самого бога.

— Так незабаром i буде! — вiдповiв губернатор. — Я одержав таємнi iнструкцiї якнайшвидше тихим способом позбутися клятого бунтiвника.

— I треба вiддати належне ясному пановi: спосiб, придуманий його мосцю, — чудовий, швидкий, тихий, не залишить нiяких слiдiв, одно слово, все звершиться lege artis. — При тих словах прiор навiть потер вiд вдоволення руки. В цю мить коло тераси, на дорiжцi, пiд чиїмись ногами заскрипiв пiсок, i вiн жваво додав: — Та ось я бачу, до нас iде пан дозорця, може, вже несе втiшну звiстку.

Губернатор оглянувся.

Справдi, до тераси наближався невеличкий кругленький чоловiчок, з червоним носом, настовбурченими жовтими вусами i в’язкою важких ключiв, якi висiли в нього на поясi.

— Го, пан дозорця! — привiтав його губернатор. — Ну, проше, проше, що скажеш, як посувається робота?

Пан д зорця пiднявся схiдцями тераси й зупинився на деякiй вiдстанi од губернатора.

— Вiкна й дверi, ясний пане, вже замуровано, лишився тiльки невеликий отвiр цеглини в двi.

— Ну? Чому ж ти не звелиш замурувати його?

— Та от не знаю, чи варто?..

— Хiба в’язень?.. — жваво пiдхопив губернатор.

— Якщо не згинув ще, то згине за годину, другу! — вiдповiв дозорця. — Бардзо весь посинiв, майже не дише й очей розплющити не може.

— Хай же простить йому господь усi тяжкi його грiхи! — прошепотiв прiор, побожно зводячи очi до неба. — I хай звiльнить швидше душу вiд тiла!..

— Ну, то залиш так, не замуровуй до кiнця, щоб iще не спало комусь на думку вигадати байку, нiби ми задушили його…

— Ох, так, так! — пiдхопив прiор. — Язики людськi злi, а така байка, коли дiйде до хлопiв, може викликати бунт…

— Ага, там iще прибув якийсь вельможний пан з командою, поспiшають приєднатися до вiйська, — провадив далi дозорця, — питають твою милость, чи не можна вiдпочити в замку, поки мiсяць зiйде?

— Впустити, впустити! Грудський замок нiколи не вiдмовляв у гостинностi польському шляхтичевi. А як звуть пана?

— Ян Заблоцький! З ним приїхали також купцi московськi, просять твою милость, чи не можна i їм глянути на те бидло…

— Московськi купцi? — здивувався губернатор. — Звiдки ж вони взялися в загонi пана?

— Їхали до Москви з Варшави, та в дорозi їх пограбували гайдамаки, уже й повiсити збиралися, але, на їхнє щастя, на ватагу наскочив пан iз своїм загоном, ну, хлопи навтiкача, та, втiкаючи, забули й москалiв, — пан пiдiбрав їх. Тепер вони хочуть добратися з ним до Радомишля, а далi, як бог дасть…

— Хе-хе! — зловтiшне засмiявся губернатор. — Виходить, гайдамаки добже поскубли їх… Тим лiпше, тепер i самi розкажуть у Москвi, за яку вiру клопочеться те нiкчемне бидло…

— Ого-го, розкажуть… У старшого вiд страху майже вiдiбрало мову… То дозволити їм подивитися на превелебного владику? — з глузливою усмiшкою спитав дозорця. — Пан теж хотiв би глянути на того ведмедя…

— А чого ж, пустiть… хай дивляться, нехай усi бачать, що нiякi хлопи з їхнiми бунтiвливими попами не зламають сили шляхетства польського, а всякий, хто хоч голос проти нього наважиться пiднести, дiждеться такої ж долi, як цей проклятий пiп!..

— Amen! — зiтхнувши, озвався прiор на гнiвнi слова губернатора.

— Тiльки нi, стривай… — щось пригадав губернатор. — Ти кажеш, що й московськi купцi хочуть поглянути на попа?

— Вони найпаче!..

— Гм… — губернатор на мить замислився. — От що… — заговорив вiн жваво. — Коли пiп i так здихає, то звели вiдмурувати дверi, знiмiть з нього кайдани й викиньте його з темницi, покладiть коло порога чи що; але сторожi нi в якому разi не вiдсилай…

На обличчях прiора й дозорцi вiдбилося крайнє здивування.

— Сину мiй, — урочисто почав прiор, — не розумiю, що спонукає тебе до такого вчинку? Милосердя — заслуга перед господом, але милосердя до слуг диявола — то є грiх, тяжкий грiх i неспокутний. Наша суворiсть наштовхнула б цього слугу диявольського на думки про каяття i полегшила б загробнi страждання його душi, а милосердя тiльки спонукає попа й далi триматися своїх помилок.

— Високошановний пане прiоре, це милосердя триватиме доти, доки тут перебуватимуть московськi купцi. Слiд пам’ятати, що цей запеклий бунтiвник — це пiп i пiдданець росiйської iєрархiї, i коли б московськi купцi пустили чутку про те, що ми замордували його, то цим могли б вельми нашкодити нам при дворi росiйському, а, як вiдомо вашiй мосцi, Рiч Посполита нинi шукає допомоги проти гайдамакiв i хлопiв у росiйської iмператрицi…

— Sapienti sat, mi fili, — мовив прiор, схиляючи голову.

— Iди ж, пане, — сказав губернатор дозорцi, — впусти вельможного шляхтича до замку й попроси завiтати до нас, а його челядникам дай пристойне помешкання; коли ж виконаєш усе, що я тобi сказав, то можеш i попа їм показати.

Дозорця вклонився i, зiйшовши з тераси, зник за деревами саду. А губернатор пiдвiвся з мiсця i разом з прiором пiшов зустрiчати вельможного гостя.

Незабаром почулися звуки сурем, сторожа спустила пiдйомний мiст i в ворота замку, оточений своїм пишним почтом, в’їхав Найда; у розкiшному одязi й блискучих гусарських латах, вiн так змiнився, що всякий, угледiвши його, мiг би заприсягтися, що бачить перед собою уродженого магната й польського шляхтича. Пишний почет був гiдний свого пана. Тiльки диякон, одягнений у незвичне для нього московське вбрання, вирiзнявся серед усiх своєю велетенською постаттю й незграбними рухами. Особливо чудернацьке враження справляла його кошлата чорна борода.

Уся замкова челядь висипала у двiр, з цiкавiстю розглядаючи новоприбулих гостей i обмiнюючись ущипливими зауваженнями на адресу росiйського купця.

Найда скочив з коня i, спритно кинувши поводи челядниковi, що пiдбiг до нього, поквапився назустрiч господаревi. Привiтавши гостя, губернатор запросив його разом з почтом до замку, а через пiвгодини отаман з п’ятьма своїми козаками вже сидiв у трапезнiй за розкiшно сервiрованим столом.

— Ясний пане, — звернувся губернатор до Найди, — що ж ми вчинимо з твоїми супутниками, з московитами? Може, i їх запросити повечеряти з нами?

При цих словах господаря Найда зробив такий рух, немовби до нього д торкнулась якась бридка гадина:

— На бога, пане, хiба ж можна тих хамiв садовити за один стiл з благородними шляхтичами?! Адже вони й шматка до рота пiднести на вмiють! Литовський ведмiдь шляхетнiший за них!

— Ха-ха-ха! — зайшовся вдоволеним реготом губернатор, а за ним i гостi. — Пан правду мовить, тому московському ведмедевi тiльки заправити кiльце в губу — i показуй на ярмарку… Закладаюся, що кожен прийняв би його за природженого ведмедя! — i, вдоволений дотепом, пан господар знову зайшовся смiхом.

— Одначе що ж з ними робити? — перепитав губернатор Найду.

— Викотити їм туди у двiр барило горiлки, та й годi; вони надудляться, як свинi, i то для них найкращий бенкет! Як бога кохам, коли б не та вимушена згода з Москвою, я б нiзащо не взяв з собою те природжене бидло!

— Правда! — згодився губернатор i звелiв одному з челядникiв послати московитам горiлки й пива i ще там чого на заїжку. — Та нагодувати й пахолкiв панських!

Челядник пiшов виконувати наказ, а губернатор, продовжуючи перервану розмову, знову звернувся до Найди:

— Я ще й досi не спитав пана, — звiдки пан, з яких мiсць? З Литви чи з Корони?

Отаман чекав цього запитання i в думцi вирiшив вибрати найглухiше, найвiддаленiше мiстечко на Волинi; але вiн там не бував i тому назвав єдине вiдоме йому мiстечко Гоща, яке загубилося десь у нетрях Полiсся.

— Нi, я з Волинi, — вiдповiв Найда невимушене. — Якщо чували, з мiстечка Гощi…

— Єзус-Марiя! — сплеснув губернатор. руками й пiдвiвся, схвильований, з крiсла. — 3 Гощi? З Гощi Волинської? Та як же менi не чувати про це мiстечко, як менi не знати його, коли я там народився, хлопцем гасав по лiсах, плавав у душогубцi по озерах i плесах, полював i тинявся навколо нього, доки на верхнiй губi не вирiс пушок!..

Найда зблiд, слухаючи швидку мову господаря i в душi проклинаючи ту Гощу, яка так фатально потрапила йому на язика.

— Ах, який я радии, який я щасливий, — провадив губернатор своєї, — що приймаю в себе любого сусiду… Пан менi розповiсть i про моїх рiдних, i про все, що дiється нового на моїй коханiй батькiвщинi… Адже, либонь, чверть вiку минуло, вiдколи я востаннє побував у рiдних мiсцях. Боже, який я радий! Дозволь, любий пане, обняти тебе!..

Отаман зрадiв тим обiймам — адже вони давали можливiсть виграти трохи часу — i довго не випускав господаря з своїх рук: уже одне те, що губернатор не був у Гощi понад двадцять рокiв, набагато полегшувало безвихiдне становище Найди, а розпач спонукав його до зухвальства — вiн вирiшив iти напролом. Блiдi щоки отамана спалахнули густим рум’янцем…

— Як бога кохам, я й не сподiвався на таку зустрiч, — знову заторохтiв балакучий господар, насилу звiльняючись iз залiзних обiймiв любого гостя. — Пан, напевно, син шановного мосцiпана Казимира Зборовського? Адже так?

— Пан губернатор вгадав, — рiшуче вiдповiв Найда й гордовито пiдкрутив вуса. — От уже не сподiвався… та людина з людиною не так, як гора з горою… Але зiзнаюсь, що я зовсiм не впiзнав пана!

— Ха-ха! Ще б пак! Адже коли я востаннє бачив пана, то вiн, так би мовити, ще пiд стiл пiшки ходив… Та й я б тебе, пане, не пiзнав нiколи: пригадую, малим ти був бiлоголовий, а нинi чорний як ворон. А втiм, природа з нами часто жартує: тодi в мене волосся було чорнiше за вугiль, а ось незабаром стане свiтлiше вiд льону… Ха-ха! — i губернатор вдоволено засмiявся.

У Найди потроху вiдлягло од серця: господар своїм базiканням давав йому можливiсть оговтатись i хоч сяк-так зiбратися з думками.

— Тiльки постривай, пане, постривай! — вигукнув, схаменувшись, губернатор. — Що ж воно виходить? Адже дозорця сказав менi, що до замку пiд’їхав Ян Заблоцький… Чи не так, панове? — спитав вiн офiцера, який сидiв поруч.

— Так, саме так! — вiдповiв офiцер i пiдозрiливе глянув на отамана.

— Переплутав, либонь, — зухвало вiдповiв Найда. — Зборовський, Заблоцький — недочув, певно…

— Ха-ха! Ну, та бiда невелика. Звичайно, коли б я не дiзнався зовсiм, що приймаю в себе сусiду, сина, так би мовити, мого приятеля, друга, тодi б я шельмi повiк не простив такої помилки. Але, шановний пане, розкажи ж менi, що там дiється у нас на батькiвщинi? Як поживає твiй батечко й шановна панi? А Фелiця, Казя, Вiня?.. А пан Вацлав?.. Ха-ха-ха! Який вiн тепер? Ех, та й приємно ж, далебi, приємно згадати давнину, перенестися в далеке минуле.

Найда врештi почав вiдповiдати на запитання губернатора; кiлька разiв вiн замалим не вклепався, та добре, що, розвеселившись, господар бiльше говорив сам, нiж розпитував. Раз у раз отаман поривався змiнити небезпечну тему розмови, але перепинити спогади губернатора було не так-то легко. Все-таки Найда вибрав хвилину й запитав його про Мельхiседека.

— А, ти, ясновельможний пане, ще хотiв поглянути на того бунтiвника, царя схизматського!.. Якщо хочеш, то поспiшай, бо стара лисиця ось-ось здохне!

— Туди йому й дорога! — з презирливою усмiшкою вiдповiв Найда. — Але я думаю, що те схизматське бидло не заслуговує, щоб заради нього благородний шляхтич бив ноги! Бачив я на своєму вiку немало таких дурнiв i думаю, що сей горезвiсний Мельхiседек нiчим не цiкавiший за iнших бородатих попiв! От мої московити бажали поглянути на нього, то коли вельможний пан буде ласкавий…

— Я вже звелiв показати їм попа, хоча вiн i подихає…

— А скiльки часу минуло вiдтодi, як ця бестiя попалася?

— Та вже тижнiв зо три!

— Тижнiв зо три! — скрикнув Найда. — I досi його не посадили на палю?

Чого ж дожидалося шляхетство? Якби його ранiше посадили на палю, то не було б i тих бунтiв хлопських!..

А на замковому дворi тим часом вiдбувалося ось що.

Недалеко вiд кам’яної будiвлi, де було ув’язнено Мельхiседека, на розiсланих килимах розташувалося веселе товариство… Посерединi сидiли диякон i Дарина, навколо них iншi переодягненi гайдамаки, а далi щiльною стiною юрмилась замкова челядь. Тут же, на килимi, стояла й «розрада», презентована губернатором. Диякон розважав товариство якимись небилицями з московського побуту, i чим оповiдання було безглуздiше, тим бiльше захоплення воно викликало серед слухачiв; це захоплення пiдсилювалося ще добрячою пиятикою, в якiй особливо активну участь брала замкова челядь.

— Та що ви стоїте, хлопцi, сiдайте до гурту, то й веселiше, i привiльнiше буде! Чого тут манiжитися? Що купець, що стрiлець, коли добра людина — сiдай i пий! У нас на Москвi все попросту: гуляй душа нарозпашку! — i диякон молодецьким рухом розправив на грудях червону шовкову сорочку.

— Правду пан купець каже: коли гуляти — то гуляти! — вигукнув Петро, який удавав одного iз слуг вельможного пана. — Адже шляхетне панство бенкетуватиме до ранку, то чого ж нам постити? Сюди, панове! — вiн посунувся i рухом руки запропонував своїм товаришам дати мiсце тим, хто стояв. — Вистачить мiсця для всiх, та й горiлки ще на цiлу ватагу є!

— Що горiлка? — загаласував диякон, вдаряючи рукою об землю. — Коли вже бенкет, то бенкет на всю губу! Ану бiжи, Сенько, та пошукай там у поклажi, надiсь, зосталося в нас од тих проклятих гайдамакiв хоч барил зо два заморського трунку… Сiдайте, друзi, всiх запрошую!

Дарина схопилась i разом з Петром подалася до прив’язаних осторонь коней; а замкова челядь, пересмiюючись i пiдштовхуючи один одного, поспiшила зайняти мiсця довкола кумедного й гостинного московита; сподiвання на добру випивку ще бiльше пожвавило й згуртувало веселу компанiю; однi потирали руки, другi добродушно покректували, третi вже запанiбрата поплескували по плечу щедрого москаля.

— Гей! Розсуньтеся, хлопцi! — хвацько гукнула Дарина, пiдкочуючи з Петром двоє барил вина.

— Набiк, дорогу! — загомонiли всi, розсовуючись.

— Славному гостевi честь i мiсце! — виголосив диякон, вiдсовуючи набiк пиво й горiлку. — Сюди, сюди їх, голубчикiв! Вiдбивай, наливай i абiє наливай! — скомандував вiн. — Коряки сюди, келихи, черпаки! Давай всяк, хто що може!

Команду диякона зустрiли вибухом п’яного смiху.

Звiдусiль простяглися руки з коряками, келихами, склянками… Миттю барила були вiдбитi, й дорогоцiнна золотиста волога наповнила пожадливо пiдставлений посуд.

— За здравiє наших дорогих сусiдiв! — проголосив диякон, високо пiднiмаючи чару.

— За здоров’я всiх московитiв! — пiдхопили, розвеселившись, гостi.

— I на погибель пiдлим хлопам! — вигукнув Петро, люто потрясаючи кулаком.

— Вiват! — загримiло кругом.

У цей час до бенкетуючих наблизився кругленький пан дозорця.

— Гей, ви, чого розсiлися? — гукнув вiн, намагаючись перекричати п’янi голоси. — Московськi купцi, що прибули з загоном вельможного пана, тут чи нi?

Галаслива компанiя на крик дозорцi не звернула нiякiсiнької уваги, але Петро й диякон почули його вiдразу ж.

— Тут, тут! Ласкаво просимо, сiдай до нас, не погребуй, твоя милость, випити чару винця! — сказав диякон, пiдводячись назустрiч начальниковi варти. — Гей, ви, розступiться, швидше пропустiть шановного пана!

Тiльки тепер замковi челядники звернули увагу на новоприбулого i, пiзнавши в ньому пана дозорцю, трохи збентежились.

— Дякую, панє добродзєю, але я не належу до тих свиней, якi й на вартi здатнi нажлуктитись! — бундючно вiдповiв дозорця, зневажливо глянувши в бiк замкової челядi; та коли погляд начальника варти майнув по наповнених iскристим вином келихах, очi в нього мимоволi стали вологими й масними. — Його милость, пан губернатор, дозволив московським купцям подивитися на колишнього iгумена Мотронинського монастиря!

— Е, та ще встигнемо! Бiжи ти, Сенько, а зараз i ми пiдiйдемо. Тiльки ти, пане, попереду випий з моїх рук — без цього не вiдпущу! Не скривдь! — диякон наповнив коряк вином i пiдiйшов з ним до пана дозорцi. — Надiсь, московськi купцi не часто у вас бувають, та й вино дiлу не завадить, на те й прислiв’я є: «пий, та дiло розумiй!»

— Хе-хе! Добре прислiв’я, хай йому дiдько! — вiдповiв з люб’язною усмiшкою дозорця. — Тiльки кепсько, що начальство не бере його до уваги.

— А начальство що, хiба воду нинi дудлить? Ач, який гомiн, — либонь, не вiд води розгаласувалися так! — Диякон показав рукою в бiк освiтлених вiкон замку i, вклонившись до пояса шановному гостевi, сказав: — Зроби ласку, покуштуй вина заморського, не скривдь, а на людей плюнь: на всякого не догодиш.

— Хiба щоб не скривдити! — глибокодумно мовив дозорця i, взявши коряк з рук диякона, пiднiс його до уст. Ледве тiльки вiн зробив перший ковток, як його обличчя розпливлося в блаженну усмiшку, дозорця одхилив голову вбiк, нiби не довiряючи собi, зажмурив очi, зробив ще один ковток i, проказавши «ого-го», одним духом осушив коряк.

— Iз самого Царграда! До двору царського везли, та гайдамаки, окаяннi, пограбували! — Диякон наповнив коряк знову й пiднiс його дозорцi.

— А чи не забагато? — усмiхнувся той i нерiшуче одвiв коряк рукою.

— Ха-ха-ха! Та ти красна дiвиця чи що? Та мiй хлопчисько переп’є тебе!

— Оце вже нi! — дозорця хвальковито задер голову й пiдкрутив вуса. — Ще не народився той смiливець, який би мене перепив… Не раз пили ми — сто кiп чортiв — i за столом пана графа Потоцького, i князя Радзiвiлла, — вся шляхта покотом лежала, а пан Гжибовський нiколи!

— Ха-ха-ха! — добродушно зареготав диякон. — Та хiба у вас умiють так пити, як у нас, на Москвi?

— На Москвi! Та я у Варшавi в самого круля випивав — i хiба ж таке вино, як це! — дозорця взяв коряк iз рук диякона й одним духом випив його. — Квасок… — сказав вiн з поблажливо-глузливою посмiшкою.

— Квасок? — перепитав диякон. — А от iду в заклад, що я переп’ю тебе, i не вип’єш ти цих трьох корякiв, як уже не встанеш з мiсця!

— Що ставиш? — запально вигукнув розчервонiлий дозорця.

— Двадцять червiнцiв! — i з тими словами диякон кинув на землю свою ставку.

Коли дозорця побачив золото, очi його заiскрилися.

— Згода! — крикнув вiн чванливо. — Подивимось, чи переважить москаль ляха!

— Перебивай руки! — звернувся диякон до найближчого сусiди. Один iз замкових челядникiв перебив руки, i всi з голосними вигуками присунулися ще ближче, щоб стежити за цiкавим парi.

— А ви, хлопцi, себе не забувайте, наливайте повнiше! — звернувся диякон до челядникiв i, наповнивши два коряки, крикнув дозорцi:

— Ану, пане, починай!

Тим часом Дарина з Петром i ще з двома-трьома товаришами пiшли до кам’яної будiвлi, в якiй був ув’язнений Мельхiседек.

Бiля дверей темницi, заздрiсне поглядаючи на веселе товариство, сидiло п’ять сторожiв.

— А що, панове, схизматський пiп тут? — звернувся Петро до сторожi по-польськи. — Його мосць, пан губернатор, дозволив московитам подивитися на нього!

— То йдiть дивiться! — вiдповiв один iз сторожi, не пiдводячись з мiсця. — Цiлий день нема спокою, диво яке знайшли: їздять та й їздять дивитися на нього, хоча б хлопи, а то й шляхетнi панове. I чого панькаються з цим ворогом, прикiнчили б, та й годi! А то їм забавка, а добрiй людинi нiколи й чарку горiлки випити!

— Що правда, то правда! — пробурчали iншi, трохи вiдiйшовши вбiк i пропускаючи Дарину й Петра в темницю.

Решта козакiв зосталася бiля входу погомонiти з невдоволеними сторожами; дверi темницi були вiдчиненi, кругом валялися купи щебеню й цегли.

Завмираючи вiд жалю та хвилювання, Дарина переступила високий порiг i ввiйшла до вузького й тiсного кам’яного склепу, в якому мав бути живцем похований настоятель Мотронинського монастиря.

Затхле й смердюче повiтря вiдразу вдарило в обличчя, Дарина аж вiдсахнулася.

— Крiпись! — шепнув їй Петро.

Вони ступили крок уперед, напружуючи зiр, щоб побачити владику. Через те, що вiкно було замуроване, у склепi панувала темрява, й тiльки бiля вхiдних дверей, коли їх ширше вiдчинили, стало трохи свiтлiше.

— Ось вiн! — шепнув Даринi Петро, показуючи на щось темне в кутку. Дiвчина широко вiдкрила очi й, пронизуючи поглядом темряву, побачила владику, що лежав майже голий, непорушний i нiмий на напiвзогнилiй соломi, прикритий якоюсь драною ксьондзiвською хламидою.

— Помер! — придушеним голосом скрикнула Дарина.

— Тихше! — Петро стис паннi руку i, швидко озирнувшись на дверi, прошепотiв ледве чутно: — Подивимось!

Вiд дверей долетiв голосний регiт сторожiв.

Петро з полегкiстю зiтхнув i, ступивши два кроки до Мельхiседека, припав вухом до його грудей: серце ледве чутно билося.

— Живий, живий! — прошепотiв парубок, задихаючись од радостi. — Панно, давай сюди вино!

З допомогою Дарини Петро трохи пiдняв голову владики й, розкривши йому рота, влив трохи вина. Через кiлька секунд ледь помiтна судорога пробiгла по тiлу нещасного, i з вуст його почувся слабкий стогiн.

— Святий отче, владико, чи ти чуєш нас? — гарячкове зашепотiла Дарина, нахиляючись до вуха страдника. Мельхiседек ледь поворухнувся.

— То слухай же, слухай мене, святий отче, — провадила далi дiвчина, — це я говорю з тобою, я, Дарина, дочка генерального обозного київського. Ми прибули сюди з Найдою… Збери всi свої сили, сьогоднi вночi ми врятуємо тебе!

— Годi! — шепнув Петро. — Воронь боже — помiтять… — i, смикнувши дiвчину за руку, швидко пiдвiвся й разом з нею пiшов до виходу.

— А пiп у вас вже сконав, панове! — розв’язно сказав Петро, зупиняючись у дверях.

— Нарештi! — сердито пробурчав один iз сторожiв. — Справжнiй камiнь, iнший давно б уже сконав, а цей — двожильний, — двiчi труїли, i то не взяло!

— То на якого бiса стерегти трупа? — вигукнув один з козакiв, котрi прийшли з Петром. — Гайда з нами, — там московський купець розходився i таким вином частує, що, дiдько його бери, чи куштував таке вино й сам круль!

— Та от, начальство велить! — похмуро вiдповiли сторожi.

— Охота їх слухати! — Петро зневажливо махнув рукою. — Свiй розум кращий вiд усякого начальства! Та й куди вiн тепер утече од вас, хiба в пекло? Ну, то душа його вже напевно там, а якщо чорти захотять поцупити й тiло, хоч би тут i тисячi людей стерегли, однак вони своє дiло справлять!

— Правда! — погодилися сторожi. — Проти нечистої сили нiчого не вдiєш!

— Ну, то ходiмо, вип’ємо чарку-другу, — адже це тут поруч, на очах! — запросив iще раз гостинний козак.

— Так-то воно так, — мовив, розтягаючи слова, старший сторож i з досадою сплюнув набiк, — але що скаже пан дозорця?

— Дозорця? Та вiн же там… без заднiх нiг уже… — Петро iз смiхом показав рукою в бiк гомiнкої компанiї. — Гуляє з московитом, а де начальство, там i сторожi належить бути!

— Сто дяблiв, справдi! — рiшуче вигукнув старший сторож. — На якого бiса нам стерегти тут мертвяка? Коли панство гуляє, то хiба не можна й доброму шляхтичевi промочити горло? Гайда, панове, вип’ємо по келиху, адже нiч довга, а вартувати до свiтанку!

— Слушно! — одностайно пiдтримала його решта сторожiв, i вся ватага з веселим смiхом подалася до бенкетуючих.

Видовище, яке постало перед сторожами, змусило їх зайтися реготом: посерединi на килимку з буряковим спiтнiлим обличчям, з посоловiлими очима сидiв пан дозорця i белькотiв неслухняним язиком, похитуючись з боку на бiк:

— Не переп’єш, бiсiв москалю!.. Я i в Варшавi, i в Краковi, i з самим крулем… Ще один коряк, i дукати мої!..

Його рука тримала наповнений коряк; та марно пан дозорця намагався пiднести вино до рота: у тремтячiй руцi воно розхлюпувалося, обливаючи бороду i вбрання шляхтича.

Осторонь вiд компанiї, уткнувшись обличчям у землю, лежав «купець» i голосно хропiв; бiльшiсть гостей також валялася кругом, наче мертвяки, й тiльки три чи чотири жовнiри, котрi оточували дозорцю, ще тяглися за вином, вивергаючи п’янi прокляття, розливаючи вино й штовхаючи один одного.

— Ге-ге! Та тут уже мертве царство, — весело зауважив Петро, окинувши вдоволеним поглядом усю компанiю.

— Та й московит уже звалився! — з досадою сказав старший сторож.

— А на дiдька нам московит? Було б тiльки його вино! Петро без усякої церемонiї переступив через розпростертi тiла, узяв барило i, пiднявши його вгору, переможно вигукнув:

— Ге-ге! Та тут iще пiвбарила — нам вистачить! Гей, панове, повiдтягайте вбiк цi колоди, — вiн показав на переодягнених гайдамакiв, що лежали долi. — Сюди їх кладiть i розбирайте келихи… Ось так!

З допомогою Дарини та її супутникiв сторожi вiдтягли вбiк, як їм здавалось, п’яних мов хлюща челядникiв прибулого пана й посiдали навколо Петра.

Вiн налив їм келихи, а сам високо пiдняв барило й весело крикнув:

— Ну! Нєх жиє ясне панство! — i почав нахильцi пити.

— Ого-го! Добре дудлить! — схвально загомонiла сторожа, осушуючи келихи. — Та, гляди, не все випивай, залиш i нам!

— Залишу, залишу! — i Петро знову наповнив їм келихи.

— А не… не… не переп’єш! Тисячу вiдьом з хвостами… сто тисяч дяблiв… — бурмотiв дозорця, безтямно витрiщаючи п’янi очi.

— Еге, та вiн, бiдолаха, до рота коряка нiяк не донесе, треба йому допомогти! I Петро, притуливши коряка до губ пана дозорцi, змусив його випити все до дна. Дозорця ще буркнув щось недоладне, похитнувся раз-другий i звалився на одного з челядникiв, що лежали покотом. За чверть години всi були п’янi.

— Готово! — прошепотiв Петро, пiдводячись з мiсця. — Ну, панове, тепер до роботи!

Почувши це, диякон i гайдамаки, якi лежали осторонь, швидко посхоплювалися.

— Ну, друзi, напружте тепер i розум, i очi, i душу! — пошепки сказав диякон товаришам. — Бо доки з них ще не вийшов дурман, треба закiнчити роботу. Ти, панно, лягай сюди на моє мiсце та розкинь ширше руки, — коли хто й гляне, то з п’яних очей не второпає; ви, — диякон вiддiлив частину гайдамакiв, — залишайтеся на сторожi, та на випадок, коли прокинеться хто, — приспiть його по-нашому, а ви — гайда за мною!

Диякон, Петро i ще зо два чи зо три козаки квапливо подалися до темницi Мельхiседека.

— Хто тут? — ледве чутно прошепотiв владика.

— Ми, чесний отче, рятiвники твої! — вiдповiв диякон. — Треба поспiшати… Чи можеш ти встати, панотче?

— Немає сили… Ноги… — вiдповiв Мельхiседек кволим голосом.

— Стривай, отче, не розмовляй, не витрачай марно сил… Хлопцi, пiдведiть владику й одягнiть у моє вбрання.

Диякон швидко зняв iз себе вбрання московського купця, пiд яким була одежа панського пахолка, а козаки насилу пiдвели майже непритомного Мельхiседека й почали натягати на нього купецький одяг. Та коли довелося взувати владику, мимовiльний крик жаху вихопився в Петра i його помiчникiв: ноги Мельхiседека страшенно розпухли, з потрiсканої шкiри сочилася сукровиця, а в мiсцях, ранiше стиснутих кайданами, тепер були суцiльнi рани. З великими зусиллями козаки натягли чоботи на ноги Мельхiседека; вiн кiлька разiв непритомнiв, та диякон ще двiчi дав йому випити мiцного вина, й воно знову пiдкрiпило владику.

— Тепер пiдеш з нами, превелебний отче, i слухай, що я тобi казатиму: ти московський купець, ти такий п’яний, що не можеш нi стояти, нi говорити, — ти чуєш мене?

Мельхiседек ствердно кивнув головою; та коли гайдамаки поставили владику на ноги, вiн заточився й знов упав би на землю, якби Петро не пiдхопив його.

— Гм, кепськi справи! — диякон iз сумнiвом похитав головою. — Коли вiн на ногах стояти не може, то як ми його на коня посадимо? Хiба що всiм удавати п’яних? Так, так… ну, то що ж, пiднiмiть отця iгумена на руки й вiднесiть його якомога швидше на те мiсце, де лежав я, та покладiть долiлиць, а ми з Петром дещо тут зробимо i миттю до вас.

Козаки пiдняли на руки безвладне тiло Мельхiседека й понесли його до вказаного мiсця.

— Ну, Петре, тепер не барися, — скомандував диякон. — Я тут робитиму опудало, а ти збiгай i принеси менi вiдро води, та дивися, щоб хто не помiтив нас…

— Знаю! — парубок вискочив з темницi, а диякон взявся робити опудало. Скрутивши з соломи сяку-таку подобу людського тулуба, диякон натягнув на нього зняту Мельхiседеком ксьондзiвську хламиду, а на голову накинув ганчiрку. Закiнчивши свою роботу, диякон вiдiйшов убiк, глянув на опудало й задоволене пробурмотiв:

— Пречудове! П’яному воно справжньою людиною здасться! Потiм сiв на землю, дiстав з кишенi ножицi й заходився стригти свою бороду, залишаючи тiльки довгi вуса.

Кiнчивши з цiєю процедурою, диякон, за козацьким звичаєм, постриг своє волосся пiд макiтру.

— Де ж це в дiдька пропав хлопець? — стурбовано пробурчав вiн i, прочинивши дверi, виглянув у двiр.

Петра не було видно, а захiдний край неба помiтно посвiтлiшав: очевидячки, незабаром мав зiйти мiсяць.

— Тьху ти, чи не попався вiн десь? А мiсяць от-от зiйде. Ех, бий його нечиста сила, i не здогадались же взяти з собою води!..

Диякон сердито плюнув i знову с в на землю.

Минуло ще кiлька хвилин, важких, довгих, диякона опанувало нетерпiння, а згодом пiдкрався й справжнiсiнький страх: певно, Петро десь попався. Нiчим iншим не можна було пояснити таку довгу його вiдсутнiсть: звiсно, шкода хлопця, але ще страшнiше те, що, коли вiн попався, загине й владика, i Найда, i всi вони!

Далi не можна було чекати, небезпечне становище вимагало якихось заходiв, i хоч кострубате пострижена голова могла привернути увагу ляхiв, диякон рiшуче пiдвiвся й попрямував до виходу.

Тим часом Петро, вискочвши з темницi, подався розшукувати колодязь у замковому дворi. Це не становило особливих труднощiв, i за кiлька хвилин парубок знайшов його; але — о жах! На коловоротi телiпалася тiльки вiрьовка, а вiдра не було…

Не гаючи й хвилини на марнi жалi, Петро кинувся шукати вiдра десь в iншому мiсцi. Але виявилося, що знайти його не так легко… У замковому дворi всi вже поснули, у монастирi також, — куди не кидався парубок — скрiзь дверi були позамиканi. Пробiгавши отак кiлька хвилин, вiн натрапив, зрештою, на яскраво освiтлену кухню губернатора; дверi її були розчиненi навстiж, бiля погаслого вогнища порався кухар…

Зрадiлий Петро влетiв туди й, забувши, що має вдавати ляха, спитав українською мовою:

— А чи не можна у вас, пане кухарю, роздобути вiдра на часинку?

Той змiряв парубка сердитим пiдозрiливим поглядом i погрозливо вигукнув:

— А ти звiдки тут, пiдлий хлопе, взявся?

— Прошу вибачення: я не хлоп, а слуга вельможного пана, який прибув до замку.

Хоча цi слова й було сказано по-польськи, та вони мало переконали кухаря.

— Слуга вельможного пана! Нiби пан не знайшов би собi слуг серед полякiв, а набирав таких гайдамакiв, розбiйникiв! Навiщо тобi вiдро? Вiдливати своїх товаришiв? Бач, яку корчму влашт вали на замковому дворi, не могли хоч сюди, в пекарню, зайти. Та хiба порядний шляхтич стане пити надворi, мов те бидло? Чого доброго, ще й сторожiв споїте?! Ось я пiду зараз до пана губернатора та й розкажу йому, що ви тут затiяли у дворi, хай лишень помацає вас, що ви за птахи i яке на вас пiр’я!..

При цих словах Петро вiдчув, як ноги його похололи й приросли до пiдлоги.

— Господь з вами, пане кухарю! — вiдповiв вiн, з усiх сил намагаючись зберегти спокiйний тон. — Чи не вiд страху вам скрiзь ввижаються гайдамаки?

— Ну, ну, йди собi! — сердито пробурчав кухар. — А я ось пiду зараз i доповiм про все його мосцi, нехай лишень розмiркує, що можна, а що й зась!

Петро знизав плечима i, все ще зберiгаючи спокiйний вигляд, вийшов iз кухнi; але, ступивши кiлька крокiв, мимохiть зупинився.

Погрози кухаря були не такi, щоб ними можна нехтувати: якщо навiть губернатор i не запiдозрить у ньому гайдамаку, а тiльки побачить поснулу сторожу й замкову челядь, то й тодi все пропало: кинуться до в’язня, виявлять, що вiн зник, дiзнаються, хто це зробив, i загинуть не лише всi вони, але й майбутня доля України. Єдиний порятунок — мерщiй тiкати з замку, поки цей озлоблений п’яниця, як видно, ображений, що його не запросили взяти участi в бенкетi, не здiйснив свого намiру.

Але як змiнити зовнiшнiсть диякона, щоб його не впiзнали? Чим зачерпнути води? Хiба барилом? — несподiвано спало Петровi на думку: «Так, так, прив’язати його до мотуза i спустити».

Вiн схопив порожнє барило й почав прив’язувати до коловорота, але в нього нiчого не виходило.

— Та навiщо менi це? — мимоволi вголос промовив парубок. — Адже там зосталася горiлка, а вона змиє фарбу ще лiпше, нiж чопа.

В цю мить чиїсь дужi руки зненацька схопили Петра за плече й струсонули так сильно, що барило випало в нього з рук.

— Не втечеш, шельмо! — непомiтно пiдкравшись, лросичав над самим зухом Петра кухар. — Ах ти, схизматський пес, бидло! Знаємо тепер, що ви за птахи! Гей! Гвалт! — крикнув вiн на все горло.

Хвилина була вирiшальна: досить прогаяти одну мить — i на хрик ляха прибiжить уся челядь…

Петро не довго думав: в його руцi, мов блискавка, мигнув нiж i по саму колодочку увiйшов у кухареве горло; струменем бризнула кров, i лях, захрипiвши, навзнаки упав додолу.

Не гаючи й хвилини, Петро кинувся туди, де недавно бенкетували, схопив барило горiлки i щодуху, не оглядаючись, побiг з ним до колишньої темницi Мельхiседека.

Петро вже добiг був майже до її дверей, як нараз чиясь велетенська постать заступила йому дорогу, а могутня рука вп’ялася в горло, i над самим вухом одурiлого вiд страху парубка почулося сичання:

— Нi, голубчику, не вирвешся з моїх лап! Почувши той голос, Петро отямився.

— Пане дияконе! — скрикнув вiн неголосно. — Та це я, Петро, що ви!..

— Ти? — диякон розцiпив руку й енергiйно сплюнув набiк. — Тьху ти, мара!.. З переполоху ледь-ледь не задушив хлопця. Де пропадав?

— Бiда, пане дияконе, треба поспiшати… Можуть застукати, та й мiсяць от-от зiйде…

— Знаю… швидше-бо! Вода є?

— Не вода, а горiлка!

— Дарма — лий!

Через п’ять хвилин чуприна й вуса диякона були старанно помитi й з чорних знову, як i ранiше, стали рудими. Уламком коси Петро ще попiдголював йому бороду й скронi, i диякон змiнився зовсiм: тепер нiхто не пiзнав би в цьому рудому вусаневi московського купця.

Пiд час цiєї процедури парубок розповiв дияконовi про сутичку з кухарем.

— Ну, — схвильовано промовив диякон, — тепер мерщiй тiкати!.. Вони поквапно пiдiйшли до своїх товаришiв, що сидiли навколо п’яних, як нiч, полякiв.

— Бiда, треба поспiшати, панове, — тихо заговорив диякон. — Ви, — звернувся вiн до частини гайдамакiв, — вiднесiть цих сторожiв та й самого дозорцю туди до дверей темницi, а ви — вiдтягнiть кудись пiд стiну цю наволоч, — показав вiн на замкову челядь, — та позакидайте їх так, щоб не потрапили нiкому на очi. А ти, Петре, пiди та скажи отаману, що мiсяць уже зiйшов i загiн на конях чекає вельможного пана. А що, панно, — спитався диякон Дарини, — як превелебний владика?

— Дихає й чує, що кажуть, тiльки сам говорити не може: дуже ослаб.

— Так! — диякон зiтхнув i розвiв руками. — Як же ми його мосць на коня посадимо? Хiба от що, друзi, — усiм треба вдавати п’яних, похитуватися в сiдлах i пiдтримувати один одного.

— Розумiємо, — тихо вiдповiли гайдамаки й з запалом взялися до роботи. Хвилин за десять все було скiнчено… Сторожiв попереносили до темницi, посадовили на землю й попритуляли до стiни, — так що здаля, у нiчнiй темрявi, їхнi постатi мали цiлком природний вигляд; замкову челядь гайдамаки порозтягали куди попало, а самi заходилися швиденько сiдлати коней.

З великими зусиллями вдалося їм посадити Мельхiседека на коня, а що владика був дуже кволий i не мiг триматися в сiдлi, його прив’язали. Обiруч владики сидiли на своїх конях диякон i ще один здоровенний гайдамака. Усе вже було напоготовi, коли з замку повернувся Петро й повiдомив, що пан отаман зараз вийде.

— Коли б тiльки швидше, а то владика може звалитися з коня, — пробурчав диякон. — Ну, а ви, хлопцi, ведiть панських коней до ганку, та спритнiше подавайте стремена!

Через кiлька хвилин у вiкнах замку замиготiли вогнi, на ганок вийшла челядь з палаючими смолоскипами, а слiдом у супроводi Найди й пишних гостей губернатор.

Попрощавшись з усiма й подякувавши за гостиннiсть, отаман поквапне спустився схiдцями ганку й скочив на пiдведеного йому коня, коли нараз почув оклик господаря:

— Гей, пане коханий, зоставайся лiпше до ранку, глянь, як перепилися твої пахолки, всi хитаються…

У Найди похололо серце, вiн з жахом поглянув на своїх гайдамакiв i надто на Мельхiседека, який майже повис на шиї в коня.

Однак Найда опанував себе i, обернувшись до губернатора, безтурботно вiдповiв:

— Дарма! На свiжому повiтрi хутко витверезяться й прийдуть до тями…

— Дивись, адже квапитися нема чого, лiпше зостанься до ранку! — переконував губернатор. — Хоч у нас ще й тихо, а все-таки… Я дам пановi й провiдника до Радомишля.

— Я роздумав їхати в Радомишль, — вiдповiв Найда. — За наказом, збiрний пункт призначено в Бiлiй Церквi… То, мабуть, кварцянi вiйська вже вирушили туди…

— Щось не чував… Але на Бiлу Церкву це ж в iнший бiк… важка дорога, а панська команда ледве на конях держиться…

— I московита ще загубиш, пане! — смiючись, додав один з офiцерiв.

— їй-богу, загубиш! — весело пiдхопила решта.

Найда похолов, але з вiдвагою приреченого кинув жартома:

— Не загубимо! Ми його впакуємо в солому!

Та необережне слово призвело раптом до найнесподiванiшого наслiдку:

— Ай справдi! — вiдразу крикнуло кiлька п’яних шляхтичiв. — Упакувати московита! Соломи, вiрьовок сюди!

Шляхта зустрiла цю пропозицiю дружним реготом, i навiть губернатор зацiкавився дотепною вигадкою.

В одну мить офiцери збiгли з ганку й кинулися до Найденого загону.

Це було так несподiвано, що i Найда, i його товаришi розгубилися й похололи вiд жаху, чекаючи страшного кiнця. Переодягненi пахолками гайдамаки вiдразу перестали хитатися в сiдлах.

Уже офiцери були за два кроки вiд загону, коли зненацька Дарина повернула коня й, пiдскакавши до Найди, заговорила швидко тремтячим од надмiрного хвилювання голосом:

— На бога, вельможний пане, заступись!.. Не допусти зганьбити хазяїна!.. Та хiба ж велика провина в тому, що людина випила зайве: з ким грiх не трапляється?.. Зглянься, Христа ради, заступись!..’Хазяїна вся Москва знає, сама цариця й царедворцi до нас по крам посилають, а пiсля такого посмiховища — як йому людям в очi дивитися?

Дарина зiскочила з коня, пiдбiгла до губернатора i, впавши перед ним на колiна, заговорила ще палкiше:

— Зроби ласку, шановний пане, заступися, притримай бешкетникiв, сама цариця вiддячить тобi, що не дав на наругу слуги її вiрного!

— Стривайте, панове! — закричав губернатор до офiцерiв, що метнулися були до московита. — Облиште ви того ведмедя, цур йому! — I, обернувшись до Дарини, додав: — Iди, нiхто твого хазяїна не зачепить, а ти пильнуй його, щоб не впав!

Дарина подякувала губернаторовi, скочила на коня й знову приєдналася до загону.

Iз грудей Найди мимохiть вирвалося полегшене зiтхання. Вiн пiдняв над головою шапку, ще раз подякував господаревi й подав гайдамакам знак рушати.

Мовчки й швидко мчав загiн вузькою просiкою. Попереду їхав посланець, який вручив Найдi листа вiд Мельхiседека: з мiркувань безпеки його були лишили за милю до монастиря в лiсi, з двома охоронцями, а тепер, на зворотному шляху, вони знову приєдналися до загону. Пiсля двох годин швидкої їзди густий лiс став рiдшати. Блiдий мiсяць освiтлював дорогу. Конi помчали ще швидше й незабаром винесли вершникiв на широку галяву.

Тiльки тепер зупинив Найда свiй загiн i, перехрестившись широким хрестом, пiд’їхав до Мельхiседека.

— Отче святий! Як же ви себе почуваєте? — запитав вiн iз спiвчуттям блiдого, скоцюрбленого владику, що повис на руках Петра й диякона.

— Кепсько, сину мiй, — ледь чутно прошепотiв страдник. I

— Владика так не доїде, — зауважила й Дарина.

— То ми ось що зробимо, — сказав, хвилину подумавши, отаман. — Зв’яжемо двох коней вуздечками й попругами, до сiдел гарненько прилаштуємо кирею i на неї покладемо владику: так йому буде зручнiше — лежачи, а не сидячи… Певна рiч, з обох бокiв їхатимуть дозорцi, щоб тримати коней за вуздечки й пильнувати святого отця.

Вiд’їхавши од Мельхiседека, Найда сказав дияконовi, що нi в Бiлу Церкву, нi в Радомишль вони не поїдуть: адже ж завтра вранцi туди за ними напевно помчить погоня, а тому треба податися зовсiм в iнший бiк i збити ворогiв з пантелику.

— Розпитай у провiдника, — додав отаман, — як звiдси трапити до Днiпра найближчим i найбезпечнiшим шляхом.

Диякон, трохи перегодя, повiдомив Найду, що звiдси найближче Глiбiвка i коли їхати глухими стежками, навпростець, то на переправу можна, певно, прибути вже десь пiд раннiй обiд.

— Ну й гараздi — вирiшив отаман. — Не будемо гаяти часу. Тiльки, на бога, бережiть владику.

— Я не вiдступлю й на крок вiд нього, — озвалась Дарина.

— Моя радосте! — тихенько мовив Найда i вiдразу ж голосно крикнув: — Гайда! З богом!

Отця Мельхiседека поклали на iмпровiзованi ношi, влаштувавши навiть зручне узголiв’я, дали йому кiлька ковткiв вина й бадьоро помандрували далi.

Дорога пролягала пагористою долиною, облямованою справа й злiва лiсами. Мiсцевiсть була безлюдна: до самого свiтанку вони не зустрiли жодної душi. На свiтаннi загiн в’їхав у густий лiс i, розтягтись по вузькiй стежцi,’ мусив просуватися дуже повiльно, поки не вибрався на невелику галявину.

— Ну, тепер дiдька лисого нас хто знайде! — самовдоволено сказав провiдник. — Тут можна смiливо зупинитись i дати коням перепочити й напитися… онде бiля того струмка.

— А скiльки ще до Глiбiвки? — спитав Найда.

— Миль зо двi, не бiльше… Тiльки далi пiдуть гори… i лiс до самої переправи на Днiпрi, — вiдповiв провiдник.

— А лядських посiпак немає на переправi?

— Де б вони взялися? Тут, власне, й переправи справжньої немає, а є в рибалок великi човни й дуби…

«Господь наш притулок!» — подумав отаман i звелiв трохи перепочити й напувати коней.

Через годину, коли скiснi променi сонця пронизали лiсовi хащi, обливши верховiття дерев багрянцем, подорожнi вирушили в путь. Двi милi, впродовж яких крутi узвози чергувалися з небезпечними спусками, видалися за добрi чотири, й деякi скептики вже почали сумнiватися, чи не завiв їх провiдник у пастку. Але синява величної багатоводної рiки, що заблищала крiзь просвiти в листi, одразу розвiяла всi пiдозри.

Проте Найда не виїхав на берег, а, зупинившись на узлiссi, послав з дияконом i Петром провiдника, щоб вони найняли для переїзду на лiвий берег Днiпра великий байдак, сам же пiшов до отця Мельхiседека, допомiг зняти його з коня й покласти долi, на м’якiй пiдстилцi. Владика виглядав значно краще: зручнi ношi й чисте запашне повiтря зробили своє… Та й Дарина вже встигла перев’язати йому скалiченi ноги й тим хоч трохи вгамувала страшенний бiль.

— Хай вас бог благословить радiстю i щастям, мої дiти, за вашу великодушнiсть… за вашу самопожертву ради мене, грiшного, — зворушено прошепотiв отець Мель-хiседек, урочисто поклавши руки на схиленi до нього голови Найди й Дарини. Цiлком зрозумiло, що в юному шляхтичевi напiвживий iгумен не мiг пiзнати дочки генерального обозного, а благословив її i Найду як вiдданих друзiв, як вiрних синiв України; але для дiвчини й лицаря це благословення набрало iншого змiсту й примусило молодi серця забитися жвавiше. Щасливi, до слiз зворушенi благословенням, вони припали устами до висохлої руки архiпастиря.

Тим часом байдак, широкий i мiсткий, причалив до берега з чотирма добрими веслярами й стерничим на кормi. Отця Мельхiседека перенесли й поклали на киреях у переднiй частинi байдака. Найда хотiв був попрощатися з владикою, але щось помiркував i пiдкликав до себе диякона.

— Знаєш, панотче, що менi зараз спало на думку?

— А що, пане отамане? — зацiкавився диякон.

— Слухай лишень! Щоб дiстатися до Жаботина, де наш гетьман призначив мiсце для загального збору, нам треба буде пробиратися повз Радомишль, Фастiв, Бiлу Церкву, Корсунь, куди прямує i кварцяне вiйсько. Зустрiч з ним для нашого загону не дуже бажана. Та, крiм того, тепер i в замку зчинився переполох i, певно, звiдти вислали за нами погоню. То нам довелося б крутитись мiж двох огнiв…

— Iстинно так! — вирiк диякон. — Але камо убо грясти?

— А ось куди! Переправитися всiм на цьому байдаку… конi плавом… i махнути лiвим берегом… до самої Чигирин-Дiброви… Тут i дорога вiдома, i нашi кревнi брати нiкому нас не викажуть, а проведуть добрими стежками…В Чигирин-Дiбровi переправимося через Днiпро знову на правий берег, та ще, напевно, й залучимо когось до свого загону — i гайда; невеликий перегiн, рукою подати:

Круглий лiс, за ним перелiски, степи, Мотронинськi лiси, а там i Жаботин.

— Амiнь! — захоплено виголосив диякон. — Господь глаголе твоїми устами. Саме лiвим берегом… поки тi кварцянi вiйська збиратимуться в похiд, то нашого й слiду не буде, а потiм ми їх уже гуртом зустрiнемо й розметаємо…

— Отак i буде, — упевнено потвердив Найда. — А тепер сiдайте! Подив i радiсть охопили повстанцiв, коли вони почули команду свого отамана. Швидко зв’язавши повiддя коней, усi розмiстилися на байдаку. Стерничий крикнув: «Наляж»; байдак схитнувся i навскоси, проти течiї, рушив до того берега; звичнi до води конi довгою низкою потяглися за ним плавом.

Ще тодi, як отця Мельхiседека поклали в лiсi на киреях, вiн одразу ж заснув мiцним життєдайним сном, — його сонного i на байдак перенесли… Дарина сiла у нього в головах, влаштувавши щось подiбне до шатра над посивiлою головою страдника. Найда, схрестивши руки, стояв на серединi байдака i пильно вдивлявся, чи немає де на березi пiдозрiлої метушнi, чи не виткнуться з-за прибережної шелюги ворожi човни. Його обличчя було холодне й спокiйне, але вогники, якi спалахували в очах, свiдчили, що вiн дуже хвилювався. Мить була вирiшальна i для порятунку дорогого, всiма шанованого владики, i для купки завзятцiв, що зважилися на такий одчайдушний подвиг. Усi це розумiли i, стискаючи в руках набитi рушницi, тривожно вдивлялися в голубу далечiнь рiки… Але нiде нiчого пiдозрiлого не було помiтно. Лагiднi днiпровi хвилi плавно гойдали байдак, вiд ритмiчних ударiв весел вiн злегка здригався i йшов проти течiї, поволi наближаючись до протилежного берега. Критична хвилина минула! Руська земля була за два-три сажнi, а високий польський берег уже вкривався прозоро-сизою iмлою.

— Ху! Пронiс господь! — радiсно вигукнув отаман i, глибоко зiтхнувши, сiв на лавочку.

— Избранному воєводi побiдительна! — заспiвав був диякон, але в ту ж мить байдак ударився об пiдводний камiнь i так похитнувся, що диякон, мимохiть перервавши свою канту, замалим не впав у воду. Загальний радiсний настрiй вилився в добродушний регiт. Тим часом вiд поштовху прокинувся i владика; мiцний двогодинний сон, видно, пiдкрiпив його.

— Де я? — тихо спитав Мельхiседек, пiдводячи голову й здивовано поглядаючи довкола.

— Серед безмежно вiдданих друзiв, — вiдповiв Найда, — i на руськiй землi, далеко вiд наших ворогiв.

— Помiчник i заступник послав менi рятунок! — тихо мовив владика i з сльозами зворушення, спрямувавши погляд в блакитну височiнь, поринув у безмовну молитву.

Отаман, розпитавши стерничого про сусiднi хутори, негайно послав Петра в найближчий найняти пару добрих коней з возом, щоб одвезти превелебного отця у Переяслав. Один з веслярiв, поважний дiд, взявся супроводити його аж до Переяславського монастиря; цей провiдник став у пригодi ще й тим, що був знахарем i зараз же приклав до ран iгумена листя, яке полегшило нестерпний бiль.

Через те що дорога до Переяслава була одна, а до Чигирин-Дiброви iнша й Найда, цiнуючи кожну хвилину, поспiшав, вiн не мiг супроводити владику, який, з огляду на тяжкий стан, мусив їхати дуже поволi. Провiвши Мельхiседека милi за двi од берега, колишнiй чернець попрощався з ним, заспокоюючи себе думкою, що святий отець незабаром одужає.

Зворушливим було їхнє прощання…

Iгумен розчулився до слiз:

— Хай господь воздасть вам, дiти мої, за ваше добре дiло. Не за себе я дякую вам, славнi лицарi, а за нещасну, розтерзану Україну. Що менi життя? Що менi це житейське море, охоплене пристрастями? Там, в оселях небесних… коли б удостоїв мене, грiшного, милосердний господь, — там заспокоєння вiд усiх турбот, там свiтло вiчної любовi й туди повинен прагнути дух наш. Але Всевишнiй одвiв вiд мене сю годину… послав менi рятунок… Певно, життя моє ще потрiбне на землi, потрiбне Українi. Воно завжди належало й належатиме їй. Благословляю ж тебе, любий сину, озброєний мечем для захисту братiв i їхнiх святинь. Перст божий над тобою… Прямуй же туди, куди вказує вiн… i поклади душу свою за вiру i за друзi свої… Вiддай життя цiлком вiтчизнi, не спокушаючись принадами свiту цього! Амiнь!..

При останнiх словах владики Найда й Дарина мимохiть глянули одно на одного й вiдчули, як їхнi серця стис крижаний холод… Блiдi, схвильованi, вони попрощалися з настоятелем i мовчки погнали коней, прагнучи в шаленому летi розвiяти тяжке, гнiтюче почуття, що охопило їх…

Вершники, котрi супроводили отамана, ледве встигали за ним та його джурою. Озирнувшись назад i побачивши, що загiн трохи вiдстав, Найда нарештi заговорив до Дарини:

— Невже мою кохану панну збентежили простодушнi слова шановного отця… чи, може, навiть похитнули?

— Нi, — твердо вiдповiла дiвчина, — нiхто й нiщо не може похитнути мого серця, а гаряче, пройняте високою любов’ю слово владики не могло збентежити вже тому, що ми’ насамперед виконаємо свiй обов’язок!

— Ангел небесний! — в поривi почуття вигукнув отаман. — Ти — мiй свiточ, ти — моя зiрка провiдна!

Швидко, без особливих пригод i ризикованих зустрiчей їхали вниз понад Днiпром нашi подорожнi. Тiльки коло самої Чигирин-Дiброви росiйська прибережна сторожа мало не схопила їх як польських шпигунiв; але запевнення провiдникiв i дукати уладнали непорозумiння, яке могло скiнчитися великою неприємнiстю. А втiм, завдяки цiй сутичцi з’ясувалося, що в Чигирин-Дiбровi стоїть якась московська рота й стежить за другим берегом Днiпра, де з’явилися польськi команди. Ця обставина змусила Найду негайно переправитися на той бiк. Дарина особливо наполягала на цьому: вона страшенно боялася, щоб її не впiзнали батьковi знайомi, та й з ним самим побоювалася зустрiчi.

Найняли кiлька човнiв, i темної ночi маленька флотилiя рушила до польського берега. Переправа вдалася якнайкраще, i подорожнi щасливо висадилися в дикому, безлюдному мiсцi, серед rip i ярiв, помiж селами Воронiвкою й Бужином.

Зiйшовши на берег, загiн, не вiдпочиваючи, рушив гористою мiсцевiстю до Чигирина. Але темрява, рясний та дрiбний дощ i небезпечнi стежки, протоптанi по косогорах, байраках, понад урвищами, дуже утруднювали шлях: конi йшли поволi, обережно ступаючи. Уже почало свiтати, а подорожнi встигли вiд’їхати од Днiпра не далi, як на милю, лише тепер вибравшись на рiвне поле.

Загiн зупинився в невеличкому гайку, який, немов оазис, розрiсся на степовому рубежi. Змученi конi потребували вiдпочинку, й людям треба було вiдновити сили.

— Коли б нам тiльки проскочити цей голий степ, то ми б тодi були як у бога за пазухою, — сказав диякон пiсля легкого снiданку.

— А там же, що буде за цим степом? — спитала Дарина.

— Ге, шановна панно, там почнуться лiси, а лiс для нашого брата — i хата, i замок! Ось перший лiс буде Кругляк… авжеж, Кругляк найближче звiдси, — ствердно кивнув головою диякон i випустив з-пiд навислих вусiв цiлий клубок диму. — А за Кругляком пiде одразу ж… нi, не одразу, там миль зо три перегону теж полями… а там пiде Довгий лiс, а за Довгим майже суспiль потягнуться непролазнi пущi — Мотронинська, Гончарна, Лебединська…

— А до Кругляка далеко звiдси? — перебив балакучого диякона Найда.

— Та миль iз п’ять або шiсть… На добрих конях пiвдня їхати без перепочинку…

— Нашi конi не з гiрших, — зауважив отаман. — Хай тiльки вiдпочинуть та попасуться…

— Що й казати, — позiхнув диякон i, зручнiше умощуючись на травi, додав: — Ми теж якусь часинку поспимо… вартовi на своїх мiсцях… а рушимо в обiдню пору… якраз… до вечора в Кругляку… там i спочинемо… — Богатирське хропiння перервало його мову.

Конi, вилежавшись у затiнку, щипали тепер на узлiссi соковиту траву; вартовi двiчi змiнилися, а всi iншi спали. Було вже геть-геть за полудень, як з дальнього горба, на якому стояв вартовий, почувся тривожний свист… Сигнал одразу пiдняв на ноги весь загiн…

— Що трапилось? Де ворог? До зброї! — залунали тривожнi голоси, i за хвилину гайдамаки вже були на конях i чекали наказу свого отамана. У цей час пiдскакав до загону вартовий.

— А що там, Голобле? — спитав його Найда.

— Та за милю, а може, й бiльше, пане отамане, показався спершу, наче цятка, один вершник, потiм десь зник, а незабаром з’явилось уже двоє i знову щезли.

— Теж, певно, сторожа… дозорцi… А не помiтив — нашi чи поляки?

— Не розбереш… важко розпiзнати на такiй вiдстанi… От наче чорнi цятки.

— Треба вирушати! — скомандував отаман. — I швидше, щоб нам не перетяли шляху… Тепер, панотче, уже ти нас веди, тобi цi краї вiдомi!

— Аки п’ятериця перстiв, — озвався басом диякон. — То за мною ж, не гайте часу!..

— Гайда! — гукнув отаман, i вся команда навскач вилетiла з гайка й помчала рiвниною на захiд, куди вже й сонце хилилося.

На обрiї позаду загону знову з’явилися три-чотири рухливi цятки, але незабаром десь пощезали. То були передовi вершники загону Стемпковського, котрий простував у напрямi Бiлої Церкви, щоб з’єднатися з головними силами кварцяного вiйська; до цього загону, по виїздi з Лисянського замку, почали дорогою приставати й iншi шляхтичi з своєю челяддю, так що їх зiбралося тепер понад сiмсот чоловiк.

Години двi без зупинки їхали нашi подорожнi, не помiчаючи навкруги нiчого пiдозрiлого: голий степ розстилався тепер велетенським колом; на рубежах його поки що не було видно якогось значного руху, тiльки праворуч i лiворуч позаду з’являлися iнодi поодинокi рухомi цятки, — це могли бути й дрохви, що вiльно розгулювали в степу.

Найда на хвилину зупинив свiй загiн, щоб дати коням перепочити.

— Далеко ще до Кругляка? — спитав вiн диякона.

— Ген вiд тих могил буде милi три з гаком, — невпевнено вiдповiв диякон.

— Отже, навряд чи завидна доберемося до нього, — сказав отаман. — А я думаю, що то не дрохви, — показав вiн назад.

Диякон почухав потилицю i, свиснувши, помчав уперед, а за ним i всi гайдамаки.

Та тiльки-но загiн порiвнявся з могилами, що височiли за пiвмилi, як iз-за них справа й злiва кинулися на гайдамакiв сотнi вершникiв…

— Ляхи! — крикнув Петро.

— Вперед! — скомандував отаман i з присвистом гукнув на коня. Розумнi тварини, прищуливши вуха, помчали вихром. Жоден козак не вiдстав од свого отамана. Дарина скакала поруч нього, а диякон вихопився навiть уперед, щоб показувати дорогу. Незабаром стало видно, що важкiй польськiй кiннотi не угнатися за легкими козацькими кiньми; вiдстань мiж переслiдувачами й жменькою втiкачiв поступово збiльшувалась, i замiсть того, щоб перетяти шлях гайдамакам по дiагоналi, поляки зiмкнули свої лави вже позаду й тепер гналися за втiкачами всi разом.

Якби поблизу був лiс, то Найда тiльки посмiявся б з ворожого загону; та, на лихо, лiсу не було видно, а поляки невiдступне переслiдували козакiв…

— Стiй! — скомандував отаман. — Ми попереду на пiвмилi, поки ляхи наблизяться — конi перепочинуть… iнакше позаганяємо їх…

Усi зупинили коней i навiть позлазили на землю, щоб дати їм змогу вiдсапнути й набратися сили; а коли погоня наблизилася на два пострiли, гайдамаки знову скочили на коней i вихром помчали вперед. Кiлька разiв вони вдавалися до цього способу.

Пiсля кожної такої зупинки було видно, що гладкi шляхетськi конi бiгли дедалi повiльнiше й важче. Але й козацькi конi вже напружували останнi сили. Пiсля першої зупинки вони ще помчали швидко, навiть iнодi зриваючись на галоп, пiсля другої побiгли iноходдю, пiсля третьої пiшли ступою.

Нарештi, коли вже зайшло сонце, на золотаво-червонiй смузi обрiю показалась темна стяга лiсу; але козацькi конi так заморилися, що пiдiгнати їх було неможливо.

Вже на очах у ворога гайдамаки в’їхали в Кругляк, а поляки, не пiдступаючи близько, обложили лiс, щоб вранцi зробити облаву й заполювати красного звiра.

Заглибившись у лiсовi хащi, гайдамаки розсiдлали коней, а самi зiбрали раду. Становище було безвихiдне: якби вони мали свiжих коней, то пiд покровом ночi могли б смiливо їхати далi й, поки розвидниться, добралися б до майже неприступних лiсiв. Та, на лихо, козацькi конi були такi виморенi, що не схотiли навiть їсти, а попадали на землю, важко, зi свистом дихаючи. Гайдамаки розумiли, що вранцi поляки, якi мають кiлькiсну перевагу майже в десять разiв, напевно стиснуть їх у цьому невеличкому лiсi залiзним кiльцем, наче лисиць у пастцi…

На радi було висловлено кiлька пропозицiй: однi пропонували окопатись i витримати облогу, поки не прибуде допомога, iншi — диякон, наприклад, — волiли вночi пiдкрастися до полякiв, перебити їх десяток-другий i на їхнiх конях утекти. Дарина заперечила, адже шляхетськi конi ще бiльш змученi й менш надiйнi, а тому лiпше негайно вирушати пiшки, поки ще поляки не встигли оточити весь лiс, i за нiч вiдiйти бодай милi на двi… Бiльшiсть козакiв пристала на цю думку, та диякон висунув проти неї серйознi заперечення: на всьому просторi вiд Кругляка до Довгого лiсу простяглася гладенька, мов скатерка, рiвнина, без могил, без гайкiв, без байракiв, а тому ворожа розвiдка виявила б їх негайно.

— Слухайте, панове! — рiшуче промовив отаман. — Перебити ворогiв, скiльки зможем, завжди встигнемо, навiть в останнiй сутичцi, адже живими в руки не дамося, але ж нам треба знайти спосiб дiстатися до Жаботина… Наказ батька Залiзняка — передусiм!

— Атожi — озвався диякон, пiдтриманий схвальним гомоном.

— Тут казали, — провадив Найда, — що ляхи до ранку не рушать з мiсця й не оточать лiс, а менi здається — вони вже всi попереду й перетяли нам дорогу, а позаду лишили, може, з десяток вартових — не бiльше. То, на мою думку, пiдгодувавши коней, нам треба податися в той бiк, де нас не чекають, а п’яти-шести юнакам сховатися край узлiсся з тилу; коли настане глупа нiч i ми всi будемо готовi, котрийсь iз п’яти пострiлом подасть гасло. Тодi всi п’ятеро повиннi зчинити страшенний гвалт, палити з пiстолiв i рвонутися назад, у напрямi Днiпра. Ляхи кинуться а погоню, а ми тим часом проскочимо боком, тодi шукай вiтра в полi…

— Велелiпно! — у захватi вигукнув диякон. — Тiльки треба тiкати лiворуч… а потiм податися прямо. А з хлопцями пiду я i дам гасло. Бо коли обдуримо ляха, то треба ж буде й самим рятуватись… доганяти вас.

— Лiпше й не вигадаєш, дорогий панотче! — зрадiв отаман. — Я був i сам хотiв тебе просити… Тут треба людину вiдважну, досвiдчену, обережну…

— Та я вже не просплю! Воiстину! — урочисто проголосив диякон, i на тому погодилася вся рада.

Наближалася пiвнiч. Конi вiдпочили й попаслись, отже, можна було знов рушати в дорогу. Товаришi перехрестились, попрощалися i, взявши коней за поводи, розiйшлися в рiзнi боки.

Диякон з Петром та ще з трьома гайдамаками пiшов назад; поставивши товаришiв по краях узлiсся, сам вiн розташувався посерединi. Прив’язавши коня, диякон поповзом вибрався з лiсу й наблизився до ворожого ар’єргарду. Навколо панувала мертва тиша, тiльки десь з правого боку долинав ледве чутний гомiн: «Ще з пiвгодини зачекати — i гасло!» — подумав диякон i знов поповзом вернувся до свого коня.

— Ех, добряче б зараз закурити люльку! — промовив вiн тихо й дiстав з-за пазухи кисет, набив тютюном люльку й почав шукати там же, в кисетi, кремiнь i кресало; але в кисетi кременя не було. Диякон знов перетрусив кисет i всi кишенi — кремiнь зник. Розлючений такою невдачею, вiн заходився лаяти на всi заставки i кремiнь, i кисет, i кишенi, а, налаявшись досхочу, згадав, що в пiстолi, яким вiн мав подавати сигнал, у курку, є кремiнь. Недовго думаючи, диякон одгвинтив головку курка, вийняв гострий кремiнь i викресав вогню; забравшись у густий кущ i прикривши люльку листям, вiн з насолодою почав курити, а докуривши, поквапне заховав люльку з кисетом за пазуху i витяг пiстоля, щоб знову вставити в нього кремiнь i подати гасло. Але — о жах! Кременя не було… Похоловши од цiєї несподiванки, та ще в таку хвилину, диякон заходився шукати по всiх кишенях, обмацувати землю навкруги, шарити помiж корiнням, обдираючи об нього руки, але все марно — кремiнь як у воду впав!

Диякон у розпачi схопився за чуприну й почав її немилосердно рвати. А час минав, i становище загону ставало дедалi небезпечнiшим.

Найда вiд нетерпiння й тривоги кусав собi губи; йому було невтямки, що ж могло трапитися з дияконом, чому вiн не подає гасла й змушує їх гаяти найсприятливiший час.

— Он уже наче посвiтлiшало на сходi, i Великий Вiз опустився… — бурмотiв отаман, не знаючи, на що зважитись. — Чи, бува, не схопили наших поляки?

— Швидше до дяка! — нарештi шепнув вiн одному з козакiв. — Дiзнайся, що там?

— Я миттю! — вiдповiв той i зник в темрявi. А диякон, пересвiдчившись, що кременя вiн не знайде i гасла подати не зможе, у вiдчаї скочив на коня й почав гарцювати по узлiссю, вигукуючи щосили:

— Стрiляйте! Тiкайте!

Посланий до нього хлопець, стривожений цими вигуками, подумав, що то галасують ляхи, i поспiшив повiдомити про це отамана; але в темрявi заблудився та ще й, бiжучи, зачепив курком рушницi за сучок, вона несподiвано вистрелила. Поляки сполохались… Знявся страшенний гармидер… А козаки, чекаючи гасла вiд диякона (випадковий пострiл хлопця пролунав з iншого боку), не рушали з мiсця. Хвилини збiгали… небезпека зростала…

Позаду гримнуло кiлька пострiлiв, почулися войовничi вигуки…

— За мною, вперед! — крикнув Найда, розумiючи, що кожна згаяна хвилина загрожує смертю, i помчав iз своїм загоном лiворуч.

На сходi вже почало розвиднятися.

Пострiли, збивши з пантелику ляхiв, погнали бiльшiсть їх назад, але частина вершникiв кинулась i в глиб лiсу, туди, звiдки пролунав перший пострiл. Одно слово, через кiлька хвилин втiкачiв було виявлено — блiдий свiтанок виказав напрямок їхньої втечi. Хоча загiн, скориставшись iз замiшання полякiв, i вiдiрвався трохи вiд них, але тепер становище переслiдувачiв було набагато вигiднiше, нiж учора: частина загону Стемпковського, що вискочила вперед, кинулася навперейми втiкачам, а друга погналася за ними, перетинаючи шлях до Днiпра… Козацькi конi летiли мов вiтер, але кожен з утiкачiв почував, що iз замкнутого ворогом трикутника вискочити неможливо. Наближалась фатальна хвилина останньої вiдчайдушної сутички…

Гайдамаки, усвiдомлюючи жахливу безвихiдь свого становища, напружували останнi сили i все ще випереджали ворогiв, якi обходили їх праворуч i лiворуч… Коли втiкачi обiгнули невеликий горб, до них несподiвано приєдналися диякон з Петром — вони наче з-пiд землi вигулькнули…

— Лiворуч забирай, лiворуч! — кричав диякон i летiв, щодуху розмахуючи руками. — Праворуч за тiєю грушею упоперек довгий яр… Скачiть межею… в хлiбах сховаємося!

Найда оглянувся назад: ляхи вiдставали, забираючи праворуч, навперейми… Ех, коли б проскочити через яр!..

Та, на лихо, зморенi козацькi конi теж почали знесилюватись, а сильний супротивний вiтер заважав їм бiгти.

Але от попереду прослалися ниви пшеницi й кукурудзи, ще не зачепленi нi серпом, нi косою, i втiкачi, розтягшись вервечкою по межi, загубилися в лiсi густих i високих стебел…

Добру годину їхали козаки хлiбами, нарештi ниви скiнчилися i за ними почалася безконечна рiлля; зорана ще навеснi, вона поросла бур’яном та реп’яхами; їхати по нiй було б важко навiть свiжими кiньми, а змученими й поготiв.

Козаки зупинилися. Отаман виїхав на горбок, де стояла фiгура, i озирнувся навколо. Попереду, за кiлька гiн, височiли просторi будiвлi багатого помiщицького хутора. Чи вiн був зайнятий якоюсь польською командою, чи стояв зовсiм порожнiй — втiкачi не знали; але одне те, що хутiр залишився цiлий, уже свiдчило: гайдамаки сюди ще не заглядали.

Загiн полякiв, огинаючи ниви лiворуч, їхав риссю низами, а правого флангу зовсiм не було видно: чи вiн, об’їхавши яр, тепер наближався до гайдамакiв з фронту, чи, зiткнувшись з перепоною, повернувся знову на ниви й зник у високiй кукурудзi. До Найди пiдскакали диякон з Дариною.

— Кепськi справи!.. — сказав отець диякон.

Отаман, зсунувши шапку набакир, похмуро мовчав i тер рукою чоло.

— А як конi? — спитав вiн.

— Далi не пiдуть, геть з нiг падають, — похнюпившись, вiдповiв диякон. — Звелися нi на що пiсля вчорашнього…

— Виходить, кiнець… Але дешево ми не продамо своє життя, розважимо наостанку козацьку душу… щоб ляхи знали її цiну!

— Що ж, поборемось, коли настав час, — почухав потилицю диякон. — Тiльки чи не спробувати…

— Ось що, кохана панно, — звернувся Найда до Дарини, й голос його затремтiв i погас, немов звук обiрваної струни. — На все воля господня… що без неї нашi уповання? I радiсть, i щастя — все тлiн! Ми виконаємо свiй обов’язок… покладемо голови за вiтчизну… Але ти, панно, така молода i життя твоє ще знадобиться батькiвщинi… Скажи, що ти дочка росiйського вельможi, й iм’ям царицi вимагай захисту…

— Мiй орле! — гордо вiдповiла Дарина. — Ти мене ображаєш. Щоб я у ляхiв випрошувала ласки, пощади? Щоб я принизилась i вимолювала собi життя… i в яку хвилину? Коли мої друзi жертвують ним за своїх братiв, за вiру? О нi! Для мене i щастя, i честь загинути разом з вами, дивлячись вороговi прямо у вiчi… Та й навiщо менi без вас… без лицарiв, без отамана… життя?

— Пробач! — тихо мовив Найда. — Я знав твою велику душу, але не мiг подолати сердечного болю… Однак стривай! Не чекати ж нам кирпатої, склавши руки…

— Авжеж! — ожив диякон. — Залишити коней i кинутись у кукурудзу!

— Нi! — похитав головою отаман. — Ховатися, мов зайцi — то не козацький звичай! Тiкати — тiкали ми вiд сильнiшого ворога, щоб з’єднатися з братами, з головними силами, бо ми їм потрiбнi, а ховатися од смертi — це ганьба!

— То гайда на хутiр, там захищатися зручнiше…

— Можливо… А що, коли й коней там знайдемо?

— I справдi, пане отамане! їй-богу, дiло!

У цю мить сильний вiтер зiрвав з диякона шапку й погнав її на кукурудзяну ниву.

Найда раптом ударив себе рукою по лобi, його охопило незвичайне збудження.

— Врятованi! — радiсно вигукнув вiн. — Якщо бог не вiдступиться, врятованi! Пiдпалюй з цього кiнця кукурудзу! Вогонь зупинить їх, а ми махнемо на хутiр.

— Друже! Батьку! Оце дiло, так дiло! Вогню! Пiдпалюй у кiлькох мiсцях з цього краю! Мерщiй! Пали!! — шаленiв од захвату диякон.

За мить уже горiло клоччя i пiдбадьоренi козаки кинулись у всi кiнцi пiдпалювати посохлi високi стебла кукурудзи. Сильний вiтер одразу роздмухав полум’я, воно закрутилося вогненними кучерями, завирувало i, злившись в один суцiльний вал, покотилося вперед. Не минуло й десяти хвилин, як страшне, оповите димом море вогню з пекельним гоготiнням охопило майже пiвобрiю… Козаки стояли, не одриваючи погляду вiд розлюченої стихiї, що грiзно насувалася на приголомшених ворогiв.

— На коней, гайда на хутiр! — скомандував отаман i поскакав вперед. Пiдганяючи нагаями потомлених коней, козаки рушили за своїм батьком; у декого по дорозi на хутiр попадали конi, й вершники побiгли за товаришами пiшки. Найда перший прискакав до ворiт; вони були замкненi зсередини, отже, в садибi були люди.

— Гей, вiдчиняй ворота! — гукнув отаман. — Чуєте, глушмани! Ще хвилина, i я з чотирьох кiнцiв пiдпалю ваше гнiздо!

— Та це нашi!.. Справдi, нашi, не ляхи! — почувся у подвiр’ї гомiн, i ворота, зарипiвши, одразу ж розчинилися навстiж.

— Стривайте! Хто ви? Грецької вiри? — кинувся Найда до переляканих хуторян, що збилися купою серед двору.

— Православнi, свої, ясновельможний пане…

— А ляхи тут є?

— Небагато… Та вони всi поховалися.

— А конi є?

— Цiлий табун стоїть у стайнi…

— Господня ласка! — отаман побожно скинув шапку й гукнув до товаришiв: — Гей, друзi! Берiть сiдла! Гайда вибирати коней!.. А ви, хлопцi, — звернувся Найда до хуторян, — хто хоче постояти за свою вiру, за рiдну землю i помститися ляхам, теж берiть коней — i за мною до гайдамацьких загонiв!

Не минуло й чвертi години, як загiн Найди, збiльшившись на двадцять чоловiк, на добрячих конях виїхав iз ворiт.

— А чи далеко звiдси Довгий лiс? — спитав у нових товаришiв диякон.

— Милi зо двi, та, мабуть, i того не буде… Он на ту могилу й пр iвтеся!

— Пречудове! — зрадiв диякон. — Тепер можемо їхати спокiйно: через те вогненне море нiякий дiдько не перехопиться, я навiть не певен, чи встигне вискочити з кукурудзи бодай частина команди, — либонь, смажаться зараз ляшки-панки, як на сковорiдцi! — добродушно засмiявся вiн.

— А чого ми, панове, залишаємо цiлим оте добро? — показав отаман на хутiр. — Пустимо з чотирьох бокiв червоного пiвня! I нам у дорозi посвiтить, i польських економiв та десятникiв трохи пригрiє.

Кiлька гайдамакiв кинулося до будiвель, i трохи перегодя в рiзних мiсцях знялися важкi клуби чорного диму.

Найда пильно поглянув навкруги: за морем вогню, який вихрився i праворуч, i лiворуч, не було видно нiкого.

Знявши шапку й широко перехрестившись, отаман вигукнув од щирого серця:

— Господь чудом нас урятував! Тож з ним i за нього, друзi. Усi побожно перехрестилися i вирушили в путь…