Останні орли

XX

Тiєї ж ночi десятитисячний натовп, що зiбрався довкола Мотронинського монастиря, кинувся пiд проводом Залiзняка й Найди на Чигирин i Жаботин. Цього разу вiйська обох ватажкiв складалися майже виключно iз запорожцiв i гайдамакiв.

Уже в полудень i мiсто, i мiстечко були в руках козакiв, хоча в них зiбралася сила-силенна євреїв i озброєної шляхти, яка за мiськими мурами шукала порятунку вiд страшних гайдамакiв. Нiщо не могло встояти перед бурхливим натиском повстанцiв. Сам вигляд цих страшних месникiв наганяв такий панiчний жах на втiкачiв, що вони кидали зброю, навiть не пробуючи захищатись, або самi собi вкорочували життя, щоб уникнути жорстоких тортур: уся пихатiсть i зухвалiсть лядська вмить змiнилася божевiльною панiкою, хоча в мiстi був чималий загiн конфедератiв. Чигирин сповнився стогоном, зойками, риданнями, i незабаром Залiзняк, оточений своїм вiйськом, уже в’їжджав на мiський майдан.

Козаки так щiльно оточили мiсто, що миша не вислизнула б з нього. Почалася страшна кара. Озлоблений столiтнiм переслiдуванням з боку шляхти, знущанням над вiрою, над сiм’єю, над усiм, що тiльки є святого в людини, доведений до вiдчаю страшними тортурами, яких вiн безперервно зазнавав вiд своїх мучителiв, народ не знав пощади.

Панiв, якi особливо прославилися душогубством, спершу катували на майданi, а потiм садовили на палю.

Чигирин палав, з усiх кiнцiв освiтлюючи вогнем кривавий бенкет народної помсти.

Незабаром усе було скiнчено.

Того ж дня Найда оволодiв Жаботином i вчинив таку саму страшну розправу. Петро, який був у його загонi, показав себе запеклим i нещадним месником.

Одразу ж пiсля розгрому мiстечка Найда послав один загiн пiд командою диякона до Лебединського монастиря i звелiв Петровi приєднатися до цього загону.

Парубок висловив бажання залишитися при Найдi, але отаман вимагав виконання наказу; а втiм, i доручення було короткочасне — визволити од ляхiв монастир, врятувати черниць i негайно повертатися назад…

Звiстка про розгром Чигирина й Жаботина блискавично облетiла всi околицi.

Пiд прапори Залiзняка й Найди ринули звiдусiль юрби озброєних людей, i до вечора наступного дня ватажки очолювали вже сорокатисячне вiйсько.

Передусiм вирiшено було оволодiти всiма укрiпленими мiстами Київщини, а тодi вже вирушити далi — на Подiлля, Волинь i на саму Варшаву.

Гайдамаки вдалися до свого звичайного способу вiйни: Залiзняк роздiлив вiйсько на кiлька сильних загонiв; ядро кожного з них складалось iз досвiдчених запорожцiв i гайдамакiв, решта ж були нашвидкуруч озброєнi селяни; кожен загiн очолював випробуваний ватажок.

За кiлька днiв цi страшнi загони затопили всю Київщину, Смiлянщину, скрiзь несучи жорстоку помсту.

Незабаром перед гайдамаками впали Смiла, Черкаси, Медведiвка, Млiїв.

Заграва пожеж освiтила всю Україну, а тим часом наскоки гайдамакiв не зустрiчали з боку Корони нiякої протидiї.

У Польщi на той час було лише двi тисячi коронного вiйська, i через розгнуз дану сваволю магнатiв вiд уряду не можна було добитися жодної допомоги. Марно шляхтичi слали гiнцiв за гiнцями, благаючи негайно прислати вiйська…

Озброєнi ватаги конфедератiв спричиняли ще бiльше сум’яття: уникаючи зустрiчi з загонами гайдамакiв, вони нападали на беззахисних селян, з нелюдською жорстокiстю зганяли на них свою безсилу злобу i тим викликали ще бiльшу лють у серцях грiзних месникiв i всього населення.

Скрiзь, де з’являлися загони гайдамакiв, мiсцевий сiльський люд — парубки, дiди, жiнки й навiть дiти — всi, хто мiг тримати в руках зброю, приєднувалися до них i з несамовитою люттю кидалися на своїх мучителiв, якi так довго пили їхню кров.

Немов страшна лавина, росли вiйська Залiзняка i Найди.

’У шляхта залишалася тiльки одна надля на порятунок — сховатися за стiнами тих мiст, володарi яких утримували свої власнi команди.

Найбiльш укрiпленою серед таких мiст була Умань. Туди й кинулись усi ляхи, усi євреї, яким пощастило втекти вiд гайдамакiв.

Але гайдамаки швидко посувалися на пiвдень, розтiкаючись у своєму русi по Уманщинi й Брацлавщинi.

Сгрии привид панiчного жаху мчав перед вiйськами месникiв, хапаючи своїми чiпкими, крижаними руками всiх утiкачiв, яких наздоганяв на своєму шляху. Його моторошний подих долетiв урештi й до Кам’янки, куди Гершко перевiз свою дочку.

Коли Сара впала серед свiтлицi, усi вирiшили, що вона померла, тiльки стара Рухля не втратила самовладання.

З дитинства вона розумiлася на тих фарбах, знала, як згубно дiють вони на органiзм, але й знала, як рятуватися при отруєннi ними.

Покликавши Ривку, вона з її допомогою одразу ж зняла з Сари вбрання, перенесла дiвчину до кiмнати, поклала на постiль, а потiм кинулася в пекарню i повернулася з глеком молока, змiшаного з розколоченими бiлками. Трохи пiдвiвши Сару, Рухля почала вливати їй у рот цю сумiш, а Ривцi наказала розтирати дiвчинi руки й ноги.

Пiдбадьоренi клопотами старої, яку єврейське населення вважало за тямущу лiкарку, смiливiшi з гостей почали допомагати їй.

Коли дiвчину примусили ковтнути молока, Рухля намiшала сiрчаного цвiту з вугiллям, розколотила цю сумiш у водi й влила її у Сарине горло, потiм обклала небогу пляшками з теплою водою i припарками з гарячого тiста, силкуючись за всяку цiну зiгрiти її.

Нарештi зусилля старої дали наслiдки: на Сариних губах з’явилася пiна, а слiдом за тим усе її тiло затряслося вiд страшних корчiв i з рота полилась яскраво-зелена рiдина.

— Пiдведи її i пiдтримуй голову! — крикнула Рухля Ривцi й, полегшено зiтхнувши, промовила до гостей i Гершка: — Ну, тепер можна сподiватися на порятунок.

Рабин, що був серед гостей, пiдiйшов до Гершка, який у своєму драному лапсердаку так i вкляк на мiсцi, й, поклавши йому руки на голову, урочисто промовив:

— Великий бог Авраама, Iсаака та Iакова, i ти, ребе Гершко, заспокой свою печаль i змiни її на радiсть. Якщо господь захотiв врятувати цю дiвчину, то вiн поверне її знову до нас i звiльнить тебе вiд тяжкого грiха й ганьби… Ти знову знайдеш дочку, а благородний Хаїм дiстане жiнку, прекрасну й чесну єврейку, гiдну доньку своїх праотцiв… Тiльки терпiння, треба дати їй спершу одужати… I не вдавайтеся до насильства…

— Так, так… Передусiм спокiй i сон, — поспiшно заявила Рухля, — а там… тс-с-с! — вона приклала палець до уст i хитнула головою в бiк Сари, яка розплющила очi. — Дайте їй заснути, а за лiкування я сама вiзьмусь i, якщо бог захоче, вилiкую.

В цю мить дiвчина знову заплющила очi i впала на подушки. Гостi злякано обернулись до Рухлi, але стара заспокiйливо кивнула головою, замахала руками й прошепотiла:

— Тс!.. тс!.. Це сон — не смерть… Тепер добре… На краще! Усi поквапилися вийти навшпиньках з кiмнати й залишили Сару пiд опiкуванням старої.

Рухля сказала правду: Сара не померла. Лiки старої єврейки подiяли й вирвали дiвчину з лап смертi. Та ще три днi свiдомiсть не поверталася до неї. Сара покiрно пила лiки, якi давали їй, дозволяла розтирати себе, навiть приймала їжу, котру готувала Рухля з якимись особливими заклинаннями. Та напiвбезтямний погляд дiвчини виразно говорив, що все це виконує тiльки її тiло, а душа десь зникла й не бере участi нi в чому.

— Дарма, дарма, це на краще! — вiдповiдала Рухля на зiтхання Ривки, яку лякав безтямний погляд Сари. — Якби вона була притомна, гiрше було б: вона не стала б приймати нi їжi, нi лiкiв, i нам не вдалося б виходити її.

— Ой вей! — недовiрливо похитувала сивою головою Ривка. — Ну, що з того, що ми виходимо її тiло, коли господь вiдiбрав у неї розум?

— Не турбуйся! Виходимо тiло, тодi повернеться й розум, — запевняла Рухля. — Треба тiльки не хвилювати її, заспокоїти, обманути.

— Ой вей мiр! От ускочили в халепу! — зiтхнула Ривка. — I так уже набралися через неї стiльки муки, стiльки клопоту! Не знаю тепер, де доведеться скласти свої старi кiстки?.. Забилися сюди, а тут люди таке кажуть… таке… ой… ой!.. Вiд страху аж ноги тремтять…

— Бог змилується над нами… там у вас ще гiрше… Тiльки б виходити її, то можна втекти далi.

— Ой, ой! Коли б тiльки швидше!..

— Скоро вже, скоро, я тепер знаю, що робити… Знайдуться в мене ще кращi лiки. Слова старої справдилися й цього разу.

На шостий день уранцi, коли Рухля, за звичаєм, сидiла бiля Сариного лiжка й плела панчоху, раз у раз спiдлоба зиркаючи на хвору, що лежала з заплющеними очима, вона раптом вiдчула на собi чийсь погляд.

Рухля швидко пiдвела очi й зустрiлася з пильним поглядом Сари. Але вiн уже був не безтямний i каламутний, як досi, а гострий, палаючий, сповнений ненавистi й так змiнив обличчя дiвчини, що Рухля наче й не впiзнала її. Та й важко було впiзнати в цiй виснаженiй iстотi колишню красуню Сару. За час хвороби вона страшенно схудла, щоки її позападали, риси обличчя загострилися, шкiра й навiть бiлки очей вкрилися густою жовтизною…

— Ой мамеле, мамеле! Пiзнала мене, пiзнала мене, моя цуро! — скрикнула

Рухля, радiсно сплеснувши руками. — Ну, що, як тобi, адаманте мiй золотий? Вона взяла дiвчину за руку й схилилася над нею з радiсною усмiшкою. Та Сару, очевидячки, не зворушила радiсть тiтки: з неприхованою огидою вона вирвала в неї свою руку й мовила уривчасто:

— Перли?..

— Ой-ой! Ось про що згадала, цуро моя! — невимушене заговорила Рухля, нiби й нч помiчаючи ворожого погляду небоги. — Вони тут, у мене, добре захованi: тепер уже нiхто не вкраде.

— Де їх знайшли? — перебила її Сара, так впиваючись своїми величезними очима в обличчя старої, що навiть Рухлi стало моторошно.

— А де ж, моє золоте яблучко? У цього клятого скупника Янкеля, щоб його дiти нiколи долi не знали! Божився i присягався менi, що купив у якоїсь циганки-жебрачки, а до нас нiколи нiяка циганка й не заходила. Мабуть, ти десь необачно залишила їх, а хтось i вкрав, може, й ця сама Ривка, — ребе Гершко за неї не ручається. Ну, та байдуже, слава богу, що вдалося вирвати назад. Я вже їх так сховала, що нiхто не знайде… Може, що-небудь з’їси чи вип’єш?..

Сара заперечливо похитала головою i заплющила очi.

«Бреше тiтка чи говорить правду? О, якщо це так, якщо справдi вона вiдкупила перли у скупника — тодi, виходить, ще є надiя, виходить, Естерчина мати встигла продати їх, встигла взяти за них грошi й вiдправити посланця. О, коли б то так!

А якщо Петро дiзнається, де вона, то прибуде сюди за нею… Коли? Тижнiв через два! Вона ще хвора, є час… Але якщо тiтка бреше? Якщо вона вирвала перли в Естерчиної матерi? Нi, нi! Тодi б вона так i сказала, навiщо потрiбна була б їй ця брехня? Так, так! Адже ж i сама жебрачка хотiла збути перли якому-небудь скупниковi. Одне тiльки дивує: чому тiтцi не спало на думку, що їх могла вкрасти Естерчина мати?»

Розмова з тiткою переконала Сару, що на жебрачку нiхто й не подумав.

«Отже, є ще надiя, що Петро одержить звiстку i примчить за нею. О господи, ти недаремно врятував мене од смертi! Ще можна сподiватися, ще можна жити…»

Полегшене зiтхання вирвалося з грудей Сари. Радiснi сльози покотилися з її очей по худому пожовклому обличчю.

У цю щасливу мить дiвчина забула про все на свiтi, а яструбиний тiтчин погляд крадькома уважно стежив за бiдолашною жертвою.

Коротка розмова й душевне хвилювання так стомили ще кволий Сарин органiзм, що вона одразу ж поринула в глибокий сон. Вiд того дня Сара почала швидко одужувати, — видно було, що якесь внутрiшнє збудження, якийсь внутрiшнiй вогонь освiтлює дiвчину i наповнює її єство почуттям невимовного блаженства.

Рухля гордо позирала на всiх довкола, немов бажаючи сказати: ось наслiдок мого лiкування.

Вона подвоїла свої турботи про Сару й зовсiм заспокоїла її тим, що батько дав слово не силувати дочку й не чiплятися до неї з шлюбом, аж поки вона зовсiм не одужає i поки в усьому краї не настане мир та спокiй. Одне ще тiльки палке бажання лишалося в дiвчини: за всяку цiну побачити Естерчину матiр.

Через тиждень Сара пiдвелася з постелi, але надвiр її ще не пускали.

«Чи ходить жебрачка, як i ранiше, по шерсть, чи нi?» — весь час мучив дiвчину сумнiв.

Однак спитатися про це в Рухлi чи Ривки вона побоювалась, щоб не накликати на жебрачку пiдозри, тому вирiшення болючого питання мусила вiдкласти до того часу, коли їй знову дозволять виходити надвiр.

Днiв через два сама Рухля запропонувала небозi провiтритись, i як же зрадiла дiвчина, коли, ледь переступивши порiг хати, побачила Естерчину матiр, що розвiшувала в глибинi двору шерсть! Вiд хвилювання Сара мало не впала, та Рухля вчасно пiдтримала її.

— Ой, он! Яка ж ти ще квола! — промовила стара, похитуючи головою. — Ну, йди ж, сядь он там, проти сонечка! Гершду, — махнула вона рукою у бiк жебрачки, — iди сюди, одведи Сару до тiєї лавочки, а я побiжу винесу лiки.

Жебрачка кинулася виконувати наказ своєї панi i, обнявши дiвчину за стан, обережно повела її до лавочки.

— Паннуню люба! Жива, здорова! Ой вей, ой вей! I як таке зробити! Така гарна, така багата! — жебрачка зацмокала губами.

— Стривай, стривай! — Сара мiцно стисла їй руки i, озирнувшись, уривчасто прошепотiла:

— Поїхав? Послала??

— Поїхав! Ой вей мiр! Скiльки я страху набралася, коли знайшли тi перли у Янкеля! Їх бiн аїд, i для рiдної дочки не зробила б такого вдруге! Змилосердився господь, якось заслiпив очi панi Рухлi!

— Знаю, знаю! — нетерпляче перебила її дiвчина. — А як посланець?

— Вернувся!

— Вернувся?! — мимоволi скрикнула Сара. — Ну що ж, що? — вiд хвилювання голос дiвчини урвався, вона вхопила жебрачку за руку i впилася в її обличчя сповненим жагучого нетерпiння поглядом. — Ну й що ж?

— Парубка того не застав, каже, що бачив якогось батюшку, котрий там живе, та ще батька того парубка, старого титаря, i що вони йому, той батюшка i той титар, сказали, що парубок пiшов до гайдамакiв, але що незабаром повернеться й тодi вони йому скажуть про твого листа, а вiн зробить усе, що тiльки можна… I ще сказали, щоб ти надiялась i ждала.

— Боже мiй, господи! — Сара майже впала на лавку, й радiснi, щасливi сльози ринули з її очей.

В цю мить на порозi з’явилася Рухля iз склянкою лiкiв у руках.

— Що це? Ти плачеш? — вигукнула вона, кидаючи суворий, пiдозрiлий погляд на жебрачку. — Гершду! Чи не ти, стара голодранко, наговорила чогось лихого Сарi? — Рухля швидко пiдiйшла до дiвчини.

— Щоб я так своїх дiтей здоровими бачила, щоб я так собi здоров’я бажала… — забелькотiла перелякана жебрачка.

— Нi, нi! — перебила її Сара й звела на тiтку повнi слiз очi, що iскрилися щастям. — Вона не винна, вона менi нiчого не казала, просто… повiтря таке… сонце, ох, як хороше жити!

Рухля ще раз iз пiдозрою глянула на жебрачку, i по її тонких губах майнула хитра посмiшка:

— От бачиш, дочко моя, а ти що зробити хотiла? Тепер, либонь, дякуватимеш старiй тiтцi, що вирвала тебе з лап смертi.

— Довiку, до смертi! — Сара схопила тiтчинi руки й почала їх палко цiлувати. В Рухлi пiд гачкуватим носом знову майнула ледь помiтна усмiшка.

— Ну от i слава богу! — сказала вона, ласкаво гладячи Сарину голову. — Випий же цих лiкiв, щоб швидше очуняти. А ти вже йди додому! — милостиво обернулася Рухля до жебрачки. — Приготуй собi щось до шабашу!

З того дня сили дiвчини почали вiдновлюватися з дивовижною швидкiстю; радiсть i надiя настiльки переповнювали її серце, що iнодi Сарi здавалося — вона задихнеться вiд Їхнього бурхливого напливу. I Гершко, й Рухля ставились до дiвчини дуже ласкаво i хоча ще рiдко випускали з хати, але вже й не стежили за нею так невсипуще, як досi; про жениха, про весiлля не згадувалось анi словом.

Сп’янiла вiд радiсного настрою, Сара не помiчала нiчого пiдозрiлого в поведiнцi рiдних i навiть мимоволi пiддавалася їхньому лагiдному поводженню. Вона тепер не могла тримати на них нiякого зла, а коли б їй пощастило повернутися до Петра, то дiвчина ладна була й зовсiм простити всi муки, всi насильства.

Одного разу, коли Сара сидiла в свiтлицi i пiд невсипущим поглядом Рухлi гаптувала щось золотом по оксамиту, до кiмнати швидко ввiйшов блiдий, переляканий на смерть Героїко i, покликавши стару, квапливо зачинився з нею в сусiднiй кiмнатi.

Сара насторожилася. Що б це могло бути? Чи не привiз батько знову жениха? Але нi, чого б же тодi в нього було таке схвильоване, перелякане обличчя? Напевне, трапилось якесь нещастя… Але яке? Що могло так налякати його? Хлопи, гайдамаки? Може, Петро вже прибув за нею?

Дiвчина пiдвелася з мiсця й схопилася руками за серце, що несамовито закалатало.

— О господи! Коли б то так! — прошепотiла вона, iз пристрасним благанням зводячи очi до неба.

На вулицях мiстечка все було спокiйно, нiхто з перехожих не виявляв анi найменшої тривоги.

Через кiлька хвилин Рухля знову повернулася до кiмнати й по обличчю старої Сара помiтила, що звiстка, яку принiс батько, була, певно, важлива.

На Сарине запитання, чого батько такий стривожений, Рухля вiдповiла якось ухильно i, незважаючи на все своє самовладання, до самого вечора зiтхала,похитуючи головою. I на бругий день, i на третiй настрiй Гершка не змiнився. Ривка також була схвильована. Сара кiлька разiв пробувала випитати в неї, що скоїлося, та Ривка все вiдмагалася. На третiй день, уже смерком, коли Рухля й Гершко вийшли з домiвки, Сара знову причепилася до Ривки, котра в цей день була якось особливо стривожена й стурбована.

— Та скажи менi, Ривко, що трапилось? Хай я нiколи не дiждусь щастя, коли розповiм кому-небу дь те, що ти розкажеш менi.

— Ой, ой! Та що ж тут критися! Однак ти довiдаєшся не сьогоднi, то завтра, — тiльки ж вони не хочуть!

— Вони не дiзнаються, вони не здогадаються… Що ж трапилось, що? Скажи! Ривка сторожко озирнулася на дверi й прошепотiла дiвчинi в самiсiньке вухо:

— Гайдамаки!

— Гайдамаки? Тут? — вигукнула Сара, i обличчя її осяяла радiсть. Ривка не помiтила цього й тим самим таємничим шепотом, озираючись на дверi, вiдповiла:

— Тут? Iще чого! Хвалити бога, поки що господь милує, а там, у нашiй сторонi, таке робиться, що й казати страшно; у Мотронинському монастирi ножi освятили, всi хлопи пiшли в гайдамаки. Уже й тут люд починає хвилюватися, уже й сюди наближаються гайдамацькi загони.

У Сари перехопило дух.

— Господи, боже мiй! — захоплено прошепотiла вона. Цей шепiт Ривка витлумачила по-своєму.

— Не бiйся! — ще тихiшим голосом промовила вона. — Ребе Гершко пiшов до вiрної людини дiзнатися, чи вiльна ще дорога.

— Навiщо?

— А щоб, коли ще можна, швидше втекти звiдси, поки не всi дiзналися про наближення гайдамакiв.

— Нiколи! — вигукнула Сара. — «Втiкати звiдси, коли вона дала знати Петровi про мiсце свого перебування, коли. може, це вiн i поспiшає до неї з гайдамаками?» — Дiвчина вся спаленiла вiд хвилювання i знову твердо промовила: — Н:’коли!

Ривка здивовано глянула на неї, але з вулицi в цю мить долинув якийсь гомiн, плач i лемент.

Обидвi жiнки кинулися до вiкна.

Вузькою вуличкою, на яку виходили вiкна Рухлиного будинку, бiгла цiла юрба євреїв — чоловiки, жiнки, дiти. Обличчя у всiх були блiдi, стривоженi. Вони обганяли одне одного i щось кричали, завзято жестикулюючи.

— Гевулт! Гайдамаки! — зарепетувала Ривка, хапаючись за голову руками. А Сара так i застигла край вiкна, немов заворожена.

Хоч не чути було нi пострiлiв, нi кiнського тупотiння, дiвчина так само. як i Ривка, одразу вирiшила, що до мiста вдерлися гайдамаки. Ця думка сповнила її серце почуттям невимовної радостi.

Сара була певна, що це прибув Петро i що от-от вiн з’явиться перед її вiкном.

Та ось скрипнули кiмнатнi дверi; дiвчина швидко озирнулася, i з її обличчя миттю зникла радiсть, змiнившись тривогою чекання. На порозi стояли Рухля й Гершко. Незважаючи на сутiнки, що сповнювали кiмнату, Сара одразу ж помiтила сiро-глинисту блiдiсть їхнiх облич i наче змертвiлi погляди.

Дiвчина мовчки вхопилася за лутку, передчуваючи, що ця поява не вiщує їй нiчого доброго.

— Збирайся! — промовив Гершко якимось глухим, придушеним голосом.

— Куди?

— В Умань!

— Чого? Навiщо?

— Тому що гайдамаки захопили всю Київщину й наближаються вже до Подiлля; я хотiв був податися на Львiв, але й там неспокiйно Треба тiкати у Умань, поки ще всi не кинулися з мiстечка!

Сара притислась до стiни й рiшуче промовила, хоча при цьому її обличчя смертельно зблiдло:

— Я не поїду, батьку!

— Ти не поїдеш? — просичав Гершко й, пригнувши голову, як бiгк, що збирається завдати смертельного удару, поволi пiдiйшов до дiвчини, стиснув, наче лещатами, її руку й знову зловiсно прошепотiв: — Ти не поїдеш?

— Постривай лишень, ребе Гершку! — Рухля схопила його за рукав — Вона поїде з нами й сама! Саро! — звернулася стара до небоги владним тоном. — Перш за все гайдамаки кинуться на наше мiстечко, бо тут зiбралося багато ляхiв i євреїв. Пам’ятай же, що ти передусiм єврейка, i коли б серед гайдамакiв i знайшовся один такий милосердний, що схотiв би тебе помилувати, то iншi вчинили б над тобою таку кару, вiд якої волосся твоє побiлiло б, мов снiг.

Сара заточилася…

— Слухай же тiтку, Саро, i роби все, що вона тобi накаже! — просичав Гершко. — А якщо ти насмiлишся хоч у чому-небудь не послухати її, то я вб’ю тебе на мiсцi!

Вузьким путiвцем поволi котився простий вiз; зморенi конi бiгли пiдтюпцем, понуривши голови. На возi сидiли три жiнки: двi з них, судячи з облич, були старi, хоча в їхньому чорному, скуйовдженому волоссi, яке виглядало з-пiд червоних хусток, не бiлiло жодної сивої волосини, а третя здавалась дуже молодою, та через густий шар сажi й бруду, що вкривав її обличчя, важко було роздивитися його риси. На передку воза пiдскакувало якесь опудало з розкошланою чорною бородою, таким самим волоссям i вимазаним у сажу обличчям. На головi в нього стирчала надiта набакир, драна шапка, а на згорблених плечах, поверх червоної сорочки, обвисала синя чумарка з великими срiбними гудзиками.

Фурман раз у раз полохливо озирався i, прицмокуючи губами, посмикував вiжки.

Дивлячись на чорне, як смола, волосся, смаглявi обличчя й строкатий одяг подорожнiх, можна було подумати, що це мандрiвнi цигани, та при уважнiшому поглядi одразу впадав в око схiдний тип молодої дiвчини й гачкуватi носи її супутниць. Найменше ж скидався на цигана сам ребе Гершко, який сидiв на передку воза. Досить було тiльки поглянути, як вiн правив кiньми, весь час прицмокуючи й махаючи руками, i кожен пiзнав би в ньому чистокровного єврея, переодягненого циганом, незважаючи на те, що вогненна Гершкова борода перетворилася на чорну.

Та загалом циганська одiж трохи маскувала походження подорожнiх. Придумала цей маскарад обачна й хитра Рухля.

З усiх нацiональностей, що проживали на Українi, цигани були найбезневиннiшi. Селяни й гайдамаки остерiгались їх як конокрадiв, та взагалi не мали причин ненавидiти їх, а iнодi навiть були й радi приїзду бродячих ковалiв, — тим-то Рухля й надумала переодягти всiх у циган, щоб безпечно пробратися в Умань.

Сара спершу вирiшила нi за що не виїжджати з Кам’янки; та слова Рухлi мимоволi переконали дiвчину: справдi, важко було розраховувати, при вторгненнi до мiста гайдамакiв, першому потрапити на очi Петровi…

Крiм того, Гершко недвозначно сказав дочцi, що при найменшому опорi вб’є її одразу. Тим-то в Сари залишався тiльки один вибiр: або їхати з ними, або померти. А їй тепер пристрасно хотiлося жити, щоб якомога швидше зустрiтися з Петром, — отже, треба було щонайперше погодитися на вимогу батька.

Але де тепер шукати Петра? Адже вiн, одержавши листа, кинеться в Кам’янку, а її везуть в Умань. Звичайно, це вже були знайомi мiсця, i Сара, за сприятливих обставин, могла б тепер вирватися i втекти в Малу Лисянку, де її знали й любили всi селяни.

Щоправда, побачення з Петром вiдкладалося на невизначений час, але з двох лих доводилося вибирати менше, i тому дiвчина, згнiтивши серце, вирiшила пiдкоритися батьковiй волi.

Уже сьомий день вони пробирались путiвцями.

Доки їхали Подiллям, усе було бiльш-менш гаразд. Селяни хоч i збирались гуртами бiля корчем та церковних оград, щоб погомонiти про страшнi подiї в крулевствi Польському, але роботи й своїх домiвок не кидали. Та чим ближче пiд’їжджали подорожнi до Уманi, тим небезпечнiша ставала мандрiвка. Тепер вони уникали заїжджати в села й мiстечка, а бiльше трималися безлюдних мiсць i лiсiв, лише iнодi ризикуючи заглянути, та й то з великою обережнiстю, в якусь самотню хату.

Уже два днi їхав Гершко з своїми супутницями Київщиною, i привид жаху, що переслiдував утiкачiв з берегiв Днiстра, врештi наздогнав їх.

Села, якi нинi траплялися по дорозi, або були безлюднi — їхнi мешканцi, очевидячки, пiшли в гайдамаки, або зруйнованi дощенту ляхами. Якось подорожнiм довелося проїздити повз невелике мiстечко; воно ще курилось, а на ясному тлi вечiрнього неба чорними силуетами рiзьбилися потворнi руїни й шибеницi з нерухомими жертвами.

Такi картини наганяли божевiльний жах на бiдолашних євреїв, i вони поспiшали якомога швидше вибратися з цих страшних мiсць.

Разiв зо два подорожнi навiть бачили загони гайдамакiв.

Коли їм траплялося зустрiти якусь жiнку, то Рухля, що знала кiлька слiв по-циганськи, розпитувала про дорогу на Умань i про те, чи немає поблизу гайдамакiв.

Таким чином, об’їжджаючи мiста й села i всiляко уникаючи зустрiчей з селянами та гайдамаками, мандрiвники поволi просувалися вперед.

За розрахунками Гершка, вони мали приїхати в Умань на десятий день увечерi, але страх, який стискав їхнi серця, був такий великий, що подорожнiм здавалося, нiби вони й не доживуть до того щасливого дня.

Тiльки Сара зовсiм не боялася, а навпаки — жадала такої зустрiчi, сподiваючись за допомогою хлопiв або гайдамакiв вирватись од своїх мучителiв i дiстатися в Малу Лисянку, до Прiсi й отця Хоми.

Вiз котився повiльно, усi сидiли мовчки, поринувши в свої роздуми. Вiдчувши байдужiсть фурмана, конi пiшли ступою.

Вiз з’їхав з дороги i, наскочивши на камiнь, замалим не перекинувся. Усi переполошились.

— В’є, в’є! — закричав Гершко i, натягнувши вiжки, замахав руками, наче зляканий птах крилами. Конi повернули назад, i вiз знову покотився вузькою дорогою.

— Ребе Гершку, ребе Гершку! — повчально мовила Рухля. — Скiльки разiв я казала тобi, щоб ти не кричав «в’є»; коли б тут був хтось iз хлопiв, вiн одразу б зметикував, що ти не циган, а чесний єврей.

— Ой вей, усе забуваю, вiд страху в головi все плутається!

— Не бiйся! Господь, що вивiв з пустелi батькiв наших, виведе й нас з цього проклятого краю. А чи скоро Умань? Тобi ж знайомi цi мiсця!

— Знайомi, знайомi, але ж ми звернули вбiк i я тепер не знаю, куди їхати. Десь неподалiк має бути Кирилiвка, а в нiй шинкар знайомий — Лейба. Коли тут iще спокiйно, — голос Гершка жалiбно затремтiв, — то в нього можна буде й перепочити, i про все розпитати.

— Ну, ну! То поганяй же коней; боронь боже, що-небудь… — тут у степу нiде й сховатися.

Натяк Рухлi на можливiсть зустрiчi з гайдамаками змусив Гершка щосили засмикати вiжками. Вiн хотiв пiдбадьорити коней ще й своїм улюбленим «в’є-в’є», але вчасно схаменувся i тiльки зацмокав губами.

Сара не прислухалась до розмови, але при словi «Кирилiвка» вiдразу насторожилася.

Це слово було їй добре знайоме — кiлька разiв вона туди їздила з батьком у гостi до старого Лейби i дорогу вiд Кирилiвки до Малої Лисянки знайшла б i зараз; якщо виявиться, що в Кирилiвцi все спокiйно i вони справдi зупиняться вiдпочити у шинкаря, то, можливо, їй пощастить утекти вiд батька, а вiн, зважаючи на таке тривожне становище в краї, звичайно, не кинеться навздогiн за нею! Ох, коли б у Кирилiвцi все було гаразд!

Сара заломила пiд хусткою руки й застигла в безмовнiй молитвi. «Невже господь не захоче простягти їй руку порятунку? Нi! Нi! Тiльки треба вiрити й надiятись, i, може, завтра надвечiр вона буде в Малiй Лисянцi».

Дiвчина почала озиратися на всi боки, намагаючись вiдгадати, в якому напрямi мала бути Кирилiвка. Нарештi її гострий погляд помiтив удалинi ледь помiтний пагорок, на якому чорнiли двi тоненькi рисочки.

— Батьку, батьку! — вигукнула Сара. — Прав туди, он на ту могилу!

— А ти звiдки знаєш? — Гершко з подивом i пiдозрою озирнувся на дочку.

— Я пам’ятаю, пам’ятаю, коли ми їздили до Лейби, то завжди там годували коней; на могилi ростуть двi тополi, а внизу є маленька криничка й гайок.

— Вона каже правду! — мовила Ривка Гершковi, який усе ще неприязним, пiдозрiливим поглядом дивився на Сару.

— Що ж, ребе Гершку, якщо й Ривка пам’ятає, то повертай туди! — рiшуче сказала Рухля.

Гершко знов засмикав вiжками, й конi повернули в той бiк, куди показала Сара. За пiвгодини вони добралися до могили, на котрiй, як i говорила дiвчина, росли двi тополi, а внизу дзюрчав невеликий струмок. А ще через годину на обрiї з’хвтллас.я смужка зелета, серед якої очг подорожнiх почали незабаром розрiзняти й крила вiтрякiв.

— Кирилiвка, Кирилiвка! — радiсно вигукнула Сара.

Село розкинулося на рiвнинi, так що здалеку видно було тiльки вузьку смугу зеленi.

Гершко зрадiв i, жваво пiдганяючи коней, подався навпростець, щоб iще до заходу сонця приїхати в Кирилiвку.

До села зоставалося не бiльше пiвверсти, коли Гершко несподiвано зупинив коней.

— Ой вей мiр! — застогнав вiн. — Далi їхати небезпечно, здається, село горить… Он, бачте, дим стелеться… Невже гайдамаки?! — i вже хотiв круто повернути коней назад.

— Стривай, стривай! — закричала Рухля. — Треба роздивитися! — вона стала на возi, приклавши руку до очей.

— Ох, який же ти полохливий, ребе Гершку: та хiба ж, коли горить село, дим так стелеться? Вечерю готують селяни, он що! А гайдамакiв тут iще не було, — сказала стара, знов вмощуючись на возi. — Якби були, то витоптали б хлiба, а вони, хвалити бога, он якi колосистi!

Гершко мовчки погодився з Рухлею i погнав коней до Кирилiвки.

Незабаром в’їхали в село, i вiз покотив безлюдними вулицями. Коли нараз перед очима подорожнiх постало страхiтливе видовище: посеред майдану стояв ряд паль, на яких сидiли вже мертвi ляхи.

Тут же поряд, у калюжах кровi, лежали купи порубаних тiл, серед яких можна було розпiзнати i хлопiв, i ляхiв, i євреїв. Собаки шматували теплi ще трупи. Побачивши непроханих гостей, вони пiдводили скривавленi морди й глухо гарчали, та не лишали своєї трапези.

Вiд хат, що оточували майдан, тепер зосталися тiльки купи попелу, який густо курiв, розстилаючи над страшним кладовищем смердючий, задушливий дим. Завдяки безвiтрянiй погодi пожежа не перекинулася далi.

Гайдамаки, очевидячки, залишили село зовсiм недавно: Сара навiть виразно чула чийсь тихий стогiн, який долiтав iз купи спотворених тiл. Вiд їдкого запаху теплої кровi в дiвчини запаморочилась голова.

У цей час два пси, вчепившись в один шматок м’яса, з гарчанням кинулися один на одного. Це примусило отямитися скам’янiлого вiд жаху Гершка; вiн здригнувся й з усiєї сили вдарив вiжками по конях. Та вони не побiгли, а пiшли ступою i бiля корчми, що стояла край села, зупинились.

Лейбина корчма, в якiй подорожнi сподiвалися вiдпочити, була розгромлена дощенту. Як видно, гайдамаки плюндрували її з особливою ненавистю: вiкна й дверi були зiрванi з петель i валялися тут же, поряд з розбитими барилами, розпоротими перинами, одежею i потрощеними меблями.

Сам же Лейба з почорнiлим обличчям i настовбурченими пейсами висiв униз головою на воротях свого двору.

Конi стояли нерухомо, стомлено понуривши голови; видно було, що вже нiщо не примусило б їх рушити з мiсця, та, правда, нiхто й не думав про дальшу дорогу. Гершко i його супутницi теж немов скам’янiли.

Тим часом погожий лiтнiй вечiр спускався i над цим зруйнованим гнiздом, розливаючи довкола тиху задуму й нiжну прохолоду.

Зацiпенiння, що охопило подорожнiх, тривало недовго: жахливе становище, в яке вони потрапили, примусило їх швидко отямитись.

Першим опам’ятався Гершко.

— Що робити? — прошепотiв вiн, обертаючись до своїх супутниць. — Гайдамаки десь поблизу, вони, либонь, нещодавно покинули село.

— Залишатися тут! — вирiшила Рухля.

— Тут?.. Ой вей!! — Ривка й Гершко з жахом озирнулися довкола.

— Тут! — повторила Рухля. — Конi зараз не потягнуть воза, поглянь — вони замалим не падають, а що буде з нами, коли ми зостанемося без коней? Окрiм цього, раз уже гайдамаки побували тут, вони назад не повернуться… А завтра вранцi можна буде роздивитись i вирiшити, куди їхати.

Останнiх слiв Рухлi Гершко не чув: його обличчя зненацька витяглось i помертвiло, очi зупинились i набрали якогось божевiльного виразу.

— Ребе Гершку! Що з тобою? — разом вигукнули Рухля й Ривка, схопившись iз своїх мiсць.

Гершко хотiв щось вiдповiсти, але губи його безгучно заворушилися, i вiн, обернувшись у той бiк, куди, певно, пiшли гайдамаки, показав лише пальцем у далечiнь. Усi занiмiли. Вдалинi не було видно нiчого, але загострений жахом слух жiнок одразу розрiзнив далекий кiнський тупiт.

— Iдуть! — жваво промовила Сара.

— В’є, в’є! — закричав Гершко i в розпачi засмикав вiжками, але конi стояли нерухомо, бо, либонь, не мали вже сили зрушити з мiсця.

— Гевулт! Загинули, загинули! Ой мамеле, тателе! — зарепетувала Ривка, хапаючись за голову руками.

В одну мить усi зiскочили з воза.

— Тихше! — просичала Рухля, щосили смикаючи Ривку i Гершка. — Занапастити всiх хочете? Рятуватися треба!

Та Гершко тiльки тремтiв i дивився на неї божевiльними очима, а Ривка голосила й здiймала руки до неба. Тодi Рухля почала командувати, хоч її голос зривався вiд страху:

— Постав воза пiд повiтку, коней випряжи й пусти, потiм спiймаємо… Це їдуть, певно, не гайдамаки, а хлопи, якi порозбiгалися, а тепер вертаються до села. Швидше ж, швидше випрягай коней, сховаємось у цiй корчмi, — сюди нiхто не загляне!

Рухля, Ривка й Сара з гарячковою квапливiстю заходилися допомагати Гершковi, у якого з переляку так тремтiли руки, що вiн, незважаючи на всi зусилля, нiчого не мiг зробити.

Тим часом тупiт чувся ближче й ближче.

— Швидше, швидше! — пiдганяла Рухля.

Нарештi коней сяк-так розпрягли, й вони, вiдчувши волю, одразу ж почвалали за ворота, у степ, що зеленiв довкола.

— За мною, сюди! — крикнула Рухля, прожогом кидаючись до корчми; за нею подалися й iншi.

Забiгши в сiни, вони одразу ж ускочили до великої свiтлицi, але там не знайшлося нiякої схованки. Скрiзь було видно слiди несамовитої лютi гайдамакiв: потрощенi меблi, побитий посуд… На пiдлозi стояли калюжi горiлки й пива.

Рухля метнулась у пекарню, сподiваючись знайти хоч який-небудь закапелок, де можна було б сховатися, але й тут панував такий самий хаос, навiть пiч була розвалена… А тупiт тим часом уже лунав майже бiля самих ворiт. Переляканi до смертi, не знаючи, що робити, подорожнi знову кинулися в сiни; нараз Рухля помiтила драбину, що вела на горище.

— За мною нагору! — крикнула вона й з незвичайною для її рокiв швидкiстю полiзла по крутiй драбинi. За нею — Гершко й Ривка.

Забувши спохвату про Сару, вони спустили за собою важку ляду. Дiвчина лишилася внизу одна — безпорадна, беззахисна, чекаючи страшної зустрiчi з гайдамаками. Тепер їй навiть не спадало на думку скористатися з своєї волi й утекти вiд батька: тiкати — означало кинутися назустрiч смертi; треба рятуватися, ховатись, але куди?

Лiзти на драбину, грюкати й кричати, щоб вiдчинили ляду, було занадто довго й небезпечно, бо тупiт наближався.

У розпачi, не знаючи, що робити, Сара знову кинулась у пекарню, i раптом їй впала в око розвалена пiч з широким i глибоким пiдпiччям, звiдки виглядала солома й трiски.

Довго не розмiрковуючи, дiвчина залiзла в пiдпiччя й зарилася в солому.

Вершники, не зупинившись бiля корчми, з гучним тупотiнням промчали далi, та тiльки-но Сара хотiла вилiзти з своєї схованки, як тупiт знову посилився.. Ось вiн уже зовсiм близько… I нараз припинився бiля самiсiньких ворiт. Через якусь мить дiвчина почула, як хтось сильно рвонув сiнешнi дверi.

Серце в неї завмерло.

— Та от хоч би й тут погомонимо, друже, стiни й дах залишилися, а нам бiльше нiчого й не треба! Сiдаймо на цих барилах.

— То й сiдаймо! — вiдповiв другий гблос, i Сара почула, як хтось важко сiв. — Ну, Максиме, як справи? — провадив той самий голос.

— Не кепсько, та ти, пане сотнику, певно, й сам чув про нашi справи! — вiдповiв той, кого товариш назвав Максимом.

— I чую, i бачу, — сказав сотник. — Тiльки достеменно не знаю, бо звiстки приносять усе ляхи та жиди, а в них з десятка гайдамакiв виростає сотня, iз сотнi — тисяча. Скiльки зiбралося, друже, справжнього вiйська?

— Справжнього вiйська з гайдамакiв, козакiв i запорожцiв сорок тисяч, а в запасi весь народ український.

— Гаразд! Такого вiйська вже давно не бачила Україна… Що думаєте робити далi, полковнику?

— Вiдвоювати свою вiтчизну. Київщина уже вся наша!

— Уся, та не зовсiм!

— Правда, зосталася ще Умань, а коли вiзьмемо i її, тодi в ляхiв не лишиться жодного мiстечка на Київщинi, а далi вся Україна, Подiлля, Волинь простеляться перед нами, мов скатертина. Одна тiльки Умань i непокоїть: все-таки двi тисячi вiйська… та ще козацького, надiйного… Може затримати, а треба кувати залiзо, поки гаряче.

Сотник вiдкашлявся i п омовив, як здалося Сарi, трохи знiяковiло:

— Гм… ну, припустiмо, що ви вiзьмете й Умань, тодi що?

— Тодi? Тодi поставимо тут своїх сотникiв, полковникiв та iнших начальникiв i рушимо далi через Україну на Польщу, до самої Варшави.

— Ех, Максиме, Максиме! — сотник важко зiтхнув. — Серце в тебе лицарське, а душа дитяча. Це правда, що в ляхiв немає вiйська, що вони не встигнуть зiбрати його, а коли й зберуть, то всi розлетяться перед вами, як осiннє листя вiд пориву бурi, — але ж за Польщею стежать тепер три держави, i вони не дозволять вам знищити її. Пам’ятай, Максиме, король польський — ставленик росiйської царицi.

— Знаю, знаю… А чому цариця поставила саме його, а не когось iншого, чи знаєш ти, пане Гонто?

Полковник на мить замовк, а далi провадив сповненим презирства й глузування голосом:

— Тому, що цей король лише лялька в королiвському вбраннi. Ге, якби вiн був людина з залiзною волею, ще й тепер мiг би врятувати Польщу. Але не про це я хочу казати тобi, друже, а про те, що сусiди Польщi чекають слушного часу, щоб кинутися на неї, тiльки кожен боїться починати, зважаючи на суперника, тому-то й треба, щоб почав це дiло хтось стороннiй. I от вибiр упав на нас!

— Що?

— Вибiр упав на нас; ми дзвонимо вiдхiдну старiй Польщi. Найстрашнiший сусiд її, Росiя, вiддає на наш суд всю землю польську.

— Що ти кажеш? — вигукнув сотник. — Звiдки тобi вiдомо це?

— Ось звiдки! Читай сам!

Сара почула шелестiння паперу. Якийсь час тривала мовчанка… Та ось пролунав схвильований голос сотника, якого — дiвчина запам’ятала — звали Гонтою.

— Хто тобi дав цей папiр? Чи не є це грубий обман, яким хочуть занапастити нас?

— Його дав менi превелебний отець iгумен мотронинський! — урочисто вiдповiв полковник. — Йому вручили грамоту, коли вiн був там. А що це не є обман, можеш судити з того, що в нашому вiйську з’явилися тисячi запорожцiв, а хiба випустили б їх, якби наше повстання’не було на руку Росiї!

— Так, так, — схвильовано вiдповiв сотник.

Сара почула грюкiт вiдсунутого барила й енергiйнi кроки — один iз спiврозмовникiв ходив по кiмнатi. Нараз кроки стихли й знову заговорив сотник:

— Але невже ти думаєш, полковнику, що все це робиться з ласки до нас i при подiлi здобичi нам вiддадуть кращий кусень Польщi? Ех, Максиме, Максиме…

— Ти гадаєш, це пустi обiцянки?.. Слушно. Але ж ми тепер не дурнi. Навчили нас добрi друзi розуму. Сядь, брате, i послухай, що переказав орел наш бiлозорець пан кошовий.

Полковник стишив голос. Хоч як дослухалася Сара, та не могла розiбрати, про що вiн говорив; до неї долiтали лише окремi слова: «Туреччина… вiйна… бiльше волi… поповнити реєстри… кошовий… Запорожжя… обидва береги Днiпра…» Але, не знаючи, про що розмовляли козаки, дiвчина не могла зрозумiти тих слiв.

Полковник говорив довго й палко Його мову iнодi переривали тiльки захопленi вигуки спiвбесiдника.

— Ну, друже, все одно, — пролунав нарештi рiшучий голос сотника, — чи пощастить нам на цей раз визволити й утвердити Україну, чи доведеться загинути всiм — ось вам моя рука: Iван Гонта у важкий час не залишить вiтчизни. Ось вам моя рука, i серце, i шабля, а разом з нею i шаблi всiх уманських надвiрних козакiв. Ми всi ладнi життя вiддати, й нiякi принади свiту цього не вiдвернуть нас од братiв. Пан або пропав — усе одно! Змучилася душа в неволi. Розправимо востаннє свої крила, а там хоч i смерть! Коли не захоче господь дати Українi долi, то хоч не вкриє соромом нас, її дiтей!

— Я так i знав, я вiрив у тебе, друже! — вигукнув полковник, i Сара почула звук мiцних козацьких поцiлункiв,

— Стягай же всi загони пiд Умань! — заговорив знову сотник. — Ви її вiзьмете без бою, а там — там уже вирiшимо, куди i як рушати далi. Ходiмо ж, чого нам сидiти тут поночi, адже тепер не страшно розмовляти i в полi. Але до часу, брате Максиме, про це — нiчичирк… Розумiєш?

— Не турбуйся!

Сара почула, як козаки пiдвелись i, грюкнувши дверима, вийшли у двiр.

Через кiлька хвилин пролунав кiнський тупiт i невдовзi завмер удалинi.

Якийсь час Сара ще сидiла в своїй засiдцi, потiм розгребла солому i обережно вилiзла з-пiд печi

Вiд задухи й тч радiсного хвилювання серце дiвчини билося так сильно, що вона аби не впасти мусила притулитися до печi. «Господь почув її молитву i в той час, коли вона вже впала у розпач приготував порятунок. Тепер козаки зберуть в Умань усi загони, i. якщо тiльки їй вдасться щасливо добрэтися до того мiста, вона нарештi зустрiнеться з Петром!»

У цей час почувся боязкий шепiт Рухлi:

— Саро, дитино моя, де ти?

— Тут! Тут! — радiсно вигукнула дiвчина. — Виходьте, не бiйтеся, гайдамакiв уже немає.