Останні орли

XXVI

Лисянський замок був милi за двi од Вiльшаної, i надвечiр того ж дня пишна кавалькада, яка складалася з шляхетного лицаря, вирядженого в оксамит, золото й коштовностi, молодої красунi-амазонки та десяти пишно одягнених слуг, зупинилася недалеко вiд брами. Один з шляхетського кортежу виїхав наперед i засурмив. Iз замку довго не вiдповiдали, нарештi по великiй паузi з надбрамної вежi засурмили. Передовий — то був отець диякон — пiд’їхав ближче.

— Хто ти? — гукнули з вежi.

— Осавул його мосцi молодого пана Ржевуського; а їде вiн до ясного пана губернатора з дорученням од ясновельможного нашого регiментаря i просить гостинностi…

Знову запала мовчанка. Очевидячки, слова осавула були переказанi губернаторовi, i вiн захотiв перевiрити — друзi чи вороги напрошуються до нього в гостi.

— А хто у нас тепер за регiментаря? — з височини вежi спитав осавула сам губернатор.

— Хоробрий i преславний полковник Стемпковський; вiн у Бiлiй Церквi вже перебрав командування кварцяним вiйськом… — вiдповiв диякон.

— А звiдки вiн туди прибув i коли?

— Прибув вiн учора… Звiдки — пан капiтан краще знає… а я чув, нiбито вiд його ясної мосцi, пана тутешнього губернатора.

Цi двi слушнi вiдповiдi розвiяли сумнiви Кшемуського, та й, крiм того, якийсь десяток людей не становив небезпеки.

Губернатор звелiв одчинити браму.

Гостей вiн зустрiв у своїй параднiй залi вельми урочисто i, разом з тим, дуже привiтно; а з вельможною панною, росiйською пiдданицею, нiбито вiдбитою Стемпковським у гайдамакiв, повiвся навiть пiдлесливо, сказавши, що замок та команда й усi люди — до її послуг — i що, при першiй можливостi, вiн сам вважатиме за честь для себе супроводити панну в Київ.

Цього разу Найдi щастило: прiзвище, яким вiн назвався, було вельми вiдомим i шанованим, але, на щастя, сам губернатор з цим родом не мав знайомства, тому отаман мiг бути спокiйний, що його не пiймають на вигадцi, а новини про грудського губернатора, викрадення Мельхiседека, становище кварцяного вiйська або вiстi з Росiї — вiн знав чудово i тому мiг вiльно, у рiзних варiацiях, iмпровiзувати на цi теми.

Пiсля короткої бесiди губернатор запросив гостей у трапезну, де їх зустрiли панi Кшемуська й Текля. Приймачка, на знак жалоби по вбитому нареченому, носила тепер чорну сукню i була дуже засмучена. Панi губернаторова зустрiла гостей надзвичайно привiтно.

Дарина хоч i не зовсiм вiльно, а все ж говорила по-польськи, й тому за столом незабаром зав’язалася жвава розмова. Дiвчина була змушена вдруге розповiсти про страхiття, яких вона нiбито зазнала в полонi у гайдамакiв, i про несподiване своє врятування.

Пiд час розмови панi Кшемуська кiлька разiв зупиняла пильний погляд на обличчi Найди. Спершу отаман на цi погляди не зважав, та згодом вони потроху почали пробуджувати в його душi якесь тривожне почуття. "А чи не бачила мене де-небудь ця панi — в Печерах або серед козакiв? — подумав сам собi отаман. — Ото славна штука буде!"

Губернатор теж помiтив пильнi погляди дружини й спитав її:

— Ядвiго, ти хiба ранiше де-небудь зустрiчалася з вельможним паном?

— Ранiше нi… нiде… правда ж, пане? — якось непевно вiдповiла Кшемуська, з останнiми словами звертаючись до Найди. — Але нехай пробачить юний пан — його обличчя таке менi миле… голос його… погляд пронизують серце… Ох, i мiй Стась нинi був би в такому вiцi… — зiтхнувши, додала вона. — I теж чорнявий… i теж був би славний лицар! О, яка щаслива та мати, що дочекалася такого сина! — Панi губернаторова змахнула з очей мимовiльну сльозу й замовкла.

В душi отамана ворухнулись жалощi… Це почуття навiть обурило його. Вiн прагнув гартувати своє серце ненавистю… i раптом жалощi!

— У шановної панi був син? — спiвчутливо запитав Найда.

— Так, був… єдиний… i загинув… — зробивши над собою зусилля, вiдповiла Кшемуська.

— Ядвiго, облиш, — перебив її губернатор. — Навiщо краяти своє серце? Бог дав, бог i взяв, як каже пан пробощ.

— Так, так, — погодилася панi, ковтаючи сльози, — але пiсля приїзду того дивного лицаря, пiсля того вузлика… не можу… не можу!

— Годi, годi, Ядвiго! — зупинив Кшемуський дружину. — У Польщi не одне тепер материнське серце обливається кров’ю, тому всiм нам треба поки що забути свої власнi жалi й думати тiльки про те, як би навiки знищити тих ненависних хлопiв, схизматiв, котрих ми самi розплодили, завдяки своїй легковажностi i, нiде правди дiти, — завдяки лiнощам, авжеж, лiнощам i безтурботностi…

— Правда, правда! — з несамовитою люттю вигукнула Текля. — Усiм треба забути свої жалi й думати тiльки про те, як би вiдплатити проклятим хлопам, як би знищити ненависну схизму! Смерть їм усiм! Усiм, без пощади, без милосердя!

— Смерть, смерть усiм — вiд старих до немовлят! — пiдхопила й панi Кшемуська. Обличчя її спаленiло, очi загорiлися дикою ненавистю. Цi вигуки викликали в Найди зловтiшне почуття.

— Бiдолашнi, — промовив Кшемуський, нiжно дивлячись на дружину й приймачку. — Не крайте свого серця, наше вiдважне лицарство, — тут вiн глянув на отамана, — зумiє помститися за всi шляхетськi сльози, зумiє вiдстояти шляхетську вольнiсть i обернути збунтованих хлопiв у безсловесне бидло, яким i призначив бути їм сам пан бог.

— Пан не помилився! Присягаюсь, що ми вiдплатимо за всiх i за все! — палко вигукнув Найда.

Губернатор пiдняв келих за його здоров’я, i розмова знову перейшла на останнi подiї. Кшемуський розпитував отамана про становище в Уманi, про рух Залiзнякових вiйськ. Найда на всi запитання вiдповiдав смiливо. Жiнки теж з цiкавiстю слухали його розповiдь, бо ж вона стосувалася всiх.

Трапеза вже скiнчилась, як зненацька в кiмнатi пролунав тихий, мелодiйний дзвiн.

То бив годинник, що стояв на виступi величезного камiна. Вiдзначаючись рiдкiсною красою, цей годинник одразу привернув до себе увагу Дарини й Найди…

Вiн мав вигляд готичного собору з башточкою, перед якою було прироблено чималий майданчик.

Било шосту годину, i разом з цими ударами на майданчик з дверей башточки вийшла мати божа, Iсус Христос i чотири євангелiсти.

Якусь мить Найда мовчки дивився на годинник, потiм несподiвано промовив:

— А вночi й опiвднi виходять усi дванадцять апостолiв.

— Так, так, — пiдтвердив Кшемуський. — Але хiба пан ранiше бачив цей годинник?

— Цього, певно, не бачив, бо в тутешньому замку не бував, але подiбний до нього…

— Подiбних немає нiде, — посмiхнувся Кшемуський. — Цей годинник зроблено на спецiальне замовлення одного з князiв Яблоновських.

— Невже? — здивувався Найда. — А я був ладен закладатися на найлiпшого коня, що колись його бачив… Дивлюся — i мовби пригадую кожну колонку, кожне вiконечко…

— Нi, нi! — похитав головою губернатор. — Пан мiг бачити щось схоже, але тiльки не цей годинник: такого бiльше нiде нема…

— Вранцi i ввечерi вiн грає молитви, — додала, зiтхнувши, господиня. — Ах, мiй Стась так тiшився ним. — При цих словах в її голосi забринiли сльози; панi закрила обличчя хусткою й вiдкинулася на спинку крiсла.

— Ти втомилася, Ядвiго, ходiмо я вiдведу тебе у твою спочивальню, — промовив Кшемуський, пiдводячись з мiсця. — Вельможне панство пробачить… Ти ж, Текле, постарайся розважити любих гостей.

Найда й Дарина поквапилися виявити свою цiлковиту згоду, i губернатор вийшов з трапезної, обережно пiдтримуючи дружину.

У покої лишилися тiльки Найда, Дарина й Текля. Бесiда знову перейшла на страхiття, яких нiбито зазнала Дарина у гайдамакiв.

Отаман слухав розмову двох дiвчат неуважно, не беручи в нiй участi; вiн пiдходив то до дверей, з яких видно було довгу анфiладу покоїв, то до картин, що прикрашали стiни, то знову повертався на своє мiсце.

— Але де ж, власне, панну захопили гайдамаки? — спитала Текля.

— У Лебединському монастирi, — вiдповiла Дарина.

— У Лебединському монастирi? — Текля зблiдла й промовила крiзь сльози: — Ох, там же загинув i мiй коханий Фелiкс! Гайдамаки по-звiрячому вбили його, встромивши ножицi в горло.

— То це був наречений панни? — мимохiть скрикнула Дарина. — Боже мiй! А я не знала…

— Хiба панна бачила його? — жваво спитала Текля.

— Нi-нi, не бачила, але чула, як гайдамаки розмовляли про це… Тут до трапезної ввiйшла покоївка й покликала Теклю до панi Ядвiги. Текля перепросила гостей i слiдом за служницею поквапне вийшла. Переконавшись, що вони залишились самi, Дарина швидко нахилилась до Найди i пошепки спитала:

— Коханий мiй, що з тобою? Ти чимось стривожений?..

Отаман провiв рукою по чолу i з надзвичайним хвилюванням заговорив:

— Щось дивне дiється зi мною… — а що — не можу тобi пояснити… Цей замок… Адже я нiколи не був у ньому, а тим часом усе тут таке знайоме менi… немовби вiн снився менi колись… немовби увi снi я ходив цими покоями… От я сидiв тут i слухав вашу розмову, а якийсь голос у моєму серцi шепотiв: "Встань, подивися, там, за цiєю трапезною, має бути покiй, обставлений позолоченими меблями, а по кутках того покою стоять лицарi з позолоченою зброєю". Я пiдвiвся, глянув — i побачив той покiй, — усе в ньому було так, як нашiптував менi таємний голос.

— Тут немає нiчого незвичайного, друже! Панство завжди так прикрашає свої покої, — зауважила Дарина.

— Нi, нi, — з гарячковим хвилюванням перебив Тi Найда, — не те! Присягаюсь, не те… Ох, щось дивне коїться зi мною… В головi наморочиться — я хочу пригадати щось далеке, давнє, забуте… — Отаман схвильовано пройшовся по кiмнатi. — От i цей годинник… Я ладен дати голову собi вiдрубать, що бачив його колись… Невже ж це мiг бути сон?

Найда зупинився перед дiвчиною i задумався.

— Чому б i нi? Бувають такi вiщi сни, про них розповiдається i в святому письмi. Може, тобi судилося здобути тут славу, — мовила Дарина.

Отаман неуважно слухав її слова, захоплений якоюсь таємною думою.

— Стривай, — зненацька сказав вiн. — Ходiмо зi мною туди… у той покiй… З його вiкон має бути видно башту, довкола якої кружляє сила-силенна голубiв…

Схвильована словами Найди, охоплена якимось незвичайним трепетом, Дарина пiшла слiдом за ним; минувши просторий салон, вони вийшли у покiй, справдi обставлений позолоченими меблями, й зупинилися перед амбразурою вiкна.

Придушений зойк вирвався з грудей отамана, вiн закрив рукою очi й прихилився до стiни.

Панна виглянула у вiкно: перед ним височiла башта, на якiй сидiло безлiч голубiв. Даринi стало моторошно. Якусь хвилинку вона мовчки дивилася на отамана, але ось у дiвочих очах промайнуло щось свiтле й радiсне.

— Стривай, стривай, друже, — жваво промовила панна, торкаючись до Най-диного плеча. — Даремно ти тривожишся — усе це пояснюється дуже просто: адже твiй названий батько сказав, що ти син українського шляхтича — отже, ти, певно, й побував колись iз батьками в цьому замку!

— Ай справдi! — з полегкiстю зiтхнув Найда, одводячи руки вiд обличчя. — Ох, рiдна моя, ти заспокоїла мене. Авжеж, саме так воно й було. Мене вивели з рiвноваги сльози цiєї панi, вселивши у серце якусь незбагненну тривогу… Менi стало шкода її, Дарино. Менi згадалась i моя мати… в калюжi кровi… Вона захищала мене до останнього подиху…

— Атож, твоя мати захищала тебе до останнього подиху, — iз стриманим обуренням промовила дiвчина. — А цi пани!.. Згадай, з якою ненавистю вимагали вони смертi усiм хлопам, усiм схизматам? Га?! А хто ж цi схизмати? Нещаснi жiнки, дiти, старi — змученi, обiдранi, що мруть од голоду й страждань; замордованi священики нашi, убогi ченцi, якi, в чистотi своєї вiри, славлять у лiсових нетрях господа бога… Саме, їхньої смертi жадають пани, їх хочуть обернути у безсловесне бидло!.. О, не вiр панським сльозам! їхнi сльози — отрута, вогонь, що пожирає наших нещасних братiв!..

— Так, до їхнiх слiз не може бути милосердя, бо вони його не мають до чужих слiз. На кожному каменi цього замку запеклися краплини кровi дiтей мого названого батька, i прокляття повисло над цим кублом душогубiв. — Найда гаряче потис Даринину руку. — Твоя правда, зiронько!.. Дай же менi ще раз, востаннє, пригорнути тебе до мого серця, — пристрасно зашепотiв вiн, притягаючи дiвчину до себе.

— Опам’ятайся, коханий! Щохвилини можуть увiйти…

— Нiхто не ввiйде… На одну мить можна забути все!.. Я усiм пожертвував для вiтчизни, Дарино: життям своїм, волею i навiть коханням до тебе. Через пiвгодини я залишу замок… Хтозна, чи ми побачимося знову? А я кохаю тебе над усе в свiтi, над свою душу!

Отаман палко пригорнув дiвчину i вкрив її обличчя поцiлунками.

— Коханий мiй, соколе мiй! — тихо скрикнула Дарина, припадаючи до козацьких грудей i, раптом вiдсторонившись, квапливо зняла з руки перстень i надiла його на палець Найди.

— Ось перстень мiй, — пошепки, уривчасто заговорила панна. — Перед господом богом заручаюся ним з тобою i присягаюсь, що пiду за моїм судженим хоч на край свiту!

Найда притис до уст її руку… Але в цю мить почулися кроки. Закоханi поспiхом вернулися до трапезної.

Слiдом увiйшли Кшемуський з Теклею; вiн попрохав вибачення за дружину, яка через нездоров’я не може вийти до гостей, i доручив приймачцi опiкуватися Дариною. Найду ж запросив до себе в кабiнет, вирiшивши написати кiлька слiв Стемпковському.

Дарина, виходячи за Теклею, на мить зупинилася, ще раз крiзь сльози глянула на коханого й зникла за дверима.

Найда пiшов з Кшемуським у кабiнет.

Це й була саме та кiмната, про яку розповiдав отамановi старий запорожець, вона колись правила губернаторовi за спочивальню: на стiнах висiли величезнi портрети володарiв замку — князiв Яблоновських.

Увагу Найди вiдразу ж привернув портрет лицаря в срiбних латах, з мечем у руцi i чорними перами на шоломi.

Кшемуський сiв до столу писати листа, а Найда став походжати по кабiнету, зупиняючись то бiля одного портрета, то бiля iншого; але його непереможно тягло до лицаря з чорними перами на шоломi.

Власне, нiчим особливим портрет не вiдзначався. Вiн висiв так само, як решта, i чорнi очi лицаря, немов виступаючи з рами, дивилися так само виразно, як i очi iнших портретiв.

Губернатор писав, не повертаючи голови.

"Невже не пощастить перевiрити механiзм?" — думав Найда.

Його пекла нестерпна цiкавiсть. Кiлька разiв отаман наближався до портрета й ледве стримувався, щоб не простягти до нього руку.

Нарештi Кшемуський пiдвiвся й чемно промовив:

— Даруйте, ясний пане! Ще моя дружина хотiла передати щось ясновельможнiй панi Стемпковськiй. Певна рiч, це можна було б i завтра… Але оскiльки пан поспiшає…

Серце Найди завмерло вiд радостi..

— Так, так, я поспiшаю, щоб завидна добратися до якого-небудь безпечного мiсця, — вiдповiв вiн, насилу приховуючи жагуче нетерпiння.

— В такому разi прошу пана зачекати тут п’ять хвилин — я зараз повернуся. Отаман вклонився, i Кшемуський вийшов з кабiнету. Ледве затихла вдалинi його хода, як Найда одним стрибком опинився бiля портрета й пальцями щосили натиснув на чорнi очi лицаря.

Портрет тихо вiдсунувся: за ним були дверi до пiдземного ходу…