XXI

Напад на переодягнену Дарину за ворiтьми Лебединського монастиря був такий несподiваний i блискавичний, що вона не встигла отямитись, як вiдчула, що мiцнi руки затисли їй рот, загорнули в накинуту кирею й понесли невiдомо куди, — кричати було марно, чинити опiр неможливо… Дiвчина задихалася в киреї i почувала, що це прийшла її остання година.

— Нащо нам тарганити цього ляшка? — почула Дарина крiзь шум в ушах чийсь грубий голос.

— А що? Вiн не важкий, — вiдповiв другий голос м’якшого баритонального тембру.

— Та на якого бiса? — рикнув бас. — Прикiнчити — й квит!

— An справдi, — мовив баритон i зупинився. Дарину не вельми делiкатно кинули на землю.

— Тiльки ось що, — пiсля деякої паузи заговорив баритон знову. — Прикiнчити завжди встигнемо, а нам язик потрiбний… Поляки, як видно з усього, вже у монастирi, то треба розпитати, скiльки їх, що i як?..

— Ну й гаразд! Роздягнемо та розпитаємо по-нашому, пар зо двi пасiв вирiжемо… У мене, до речi, є для присипки й рiжок з табакою, i дрiбна сiль…

— Нi, лiпше одведемо до отця диякона, бо коли б не розсердився, — вiдказав баритон. — Вiн сам любить допитувати… та й хвилина гаряча, треба поспiшати!

— Гайда! — гаркнув бас. Дарину знову безцеремонне схопили за голову й за ноги i швидко понесли, мов куль соломи.

Пiд час короткої зупинки вона все ж устигла вiдгорнути трохи кирею, дихати стало легше… У головi в дiвчини зринали й плуталися неяснi думки й фатальнi запитання: хто схопив її — свої чи поляки? Коли поляки — вона загинула… Та, певно, свої, бо розмовляють же не по-польськи… а втiм, хто його знає? Але якщо диякон — то свої… Вiд цiєї гадки гаряча хвиля прилила до серця Дарини, та за мить дiвчина знову похолола вiд страху…

А її все несли й несли.

«А якщо свої, чи признаватись їй одверто, хто вона? — знову постало перед дiвчиною запитання. — I як до цього поставиться свавiльна, зачерствiла юрба?.. Приниження, образи, може, ганьба!.. Нi, нiзащо в свiтi!»

У цей час тi, що несли її, зупинились i спустили свою ношу на землю.

— Ну, розiмнися, скинь кирею!.. Чи, може, задихнувся? — прохрипiв бас.

— А що, Петре, роздобули язика? — спитав бородатий, з заплетеною рудою кiскою козак, очевидячки — ватажок загону.

— Злапали, панотче, ляшка й приволокли до твого превелебiя, — вiдповiв молодший з тих двох, що схопили Дарину.

То був справдi Петро, що мусив приєднатися до ватаги отця диякона, котрого Найда послав на допомогу Лебединському монастирю.

Тiльки тепер панна Дарина випручалась з широкої киреї, в яку її загорнули, наче в пелюшки. Перед очима дiвчини постав глибокий яр з навяслими над ним деревами; крiзь їхнє переплетене гiлля де-не-де свiтлими плямами пробивався свiтанок; навколо ж iще панував вологий морок, в якому невиразно окреслювалися постатi людей, що лежали на землi. Перед самою панною сидiв на пеньку отець диякон i нетерпляче чухав п’ятiрнею свою бороду.

— Отрок, гм! — сказав вiн, пильно вдивляючись у гарне, збентежене личко Дарини.

Дiвчина все намагалася глибше насунути на голову конфедератку, щоб сховати своє волосся; хоч косу й вiдрiзала, але пишнi кучерi могли видати її — такої зачiски не носили нi паничi, нi джури, нi простi хлопцi.

— Ну, ляшок, кажи, одвiтствуй на мої запитання, рци ’ слово твердо й справедливо, — почав крижаним тоном дияхон, — бо за малу брехню велика мзда належить, а джерела вiдплати за зло можуть бути невичерпнi й рiзноманiтнi.

— Я не лях, панотче, а руський i грецького закону, я православний!

— Що-о? — аж пiдвiвся здивований ватажок. — В лядськiй зброї i лядськiй шкурi?

— Що ж, убив ляха й одяг його кунтуш… щоб легше було втекти.

— Припустiмо… сiє можливо… Але чим ти доведеш, що ти наш брат, православної вiри?

— Та чим хочеш, панотче… Ось, дивiться ж, i розмовляю, i хрещусь по-нашому!

— Гм! I вiри гiдне, i вiрити не подобає, — вагався диякон.

— Розмовляти й хреститися не штука, — пiдозрiливе мовив бас, — цього ляхи в наших краях навчилися.

— Iстинно глаголиш, — погодився диякон. — А ти ось краще прокажи нашi молитви… Знаєш?

— Аякже, — зрадiла Дарина й почала пiдряд проказувати i «Отче наш», i «Царю небесний», i «Богородицю», i «О, всепiтая мати», i «Да воскресне бог»…

Диякон зупинив її на половинi псалма Давида «Помилуй мя, боже».

— Воiстину православний, братцi! — сказав вiн козакам, якi принесли полонянку. — Та й молитви знає так добре, що хоч зараз до отця Єлпiдифора на крилас!

— От так штука! — засмiявся скрипучим смiхом старший козак. — А я, бач, хотiв штрикнути його ножем, та Петро не дав… Тiльки постривай! Як же то мiж черничок опинився хлопець? Це ж, здається…

— Возбраняється, — пiдхопив диякон. — А тому, — звернувся вiн суворо до дiвчини, — оци, хто ти єси, якого звання, звiдки прибув i з якої причини помiж черничок вештаєшся?

Дарина розгубилась: вона не чекала таких запитань i не знала, що вiдповiсти, боячись плутаними поясненнями накликати на себе пiдозру; сказати ж чисту правду дiвчина не одважувалася, не бачачи тут жодної знайомої людини, яка б пiдтвердила правдивiсть її слiв, а на випадок чого й заступилась би…

— Я київського генерального обозного, — мало не зiрвалось у Дарини з язика — «дочка», але вона вчасно утрималась i затнулася, — генерального обозного. син. Був присланий сюди моїм батьком i настоятелем Мотронинського монастиря отцем Мельхiседеком з листами, в яких вони обiцяли черницям у скорiм часi допомогу й просили, щоб тi не спокушалися принадами унiї, а твердо стояли в православнiй вiрi, тодi й цариця заступиться… Ну, я сюди прибув… а тут наїзд конфедератiв. Двох черниць вони пiдкупили, й тi вiдчинили їм браму. Поляки вдерлися… а я заманила одного пана в келiю… заманив, — поправилася Дарина, — i вбив… А вбивши, переодягся в усе лядське i, вибравши хвилину, коли всi до безтями напилися, вислизнув через браму й ну тiкати… А тут мене твої люди й схопили…

— Так, так, — пiдтвердив Петро, — панич тiльки-но кинувся навтiкача пiд верби, а я йому на голову кирею та й злапав.

— Велелiпно! — усмiхнувся диякон. — А то я вже хотiв тебе трохи пiдсмажити, щоб вийшов лядський душок, та от шкода… Ну, ми своє надолужимо, — i вiн з такою силою стис i потер свої руки, що аж пальцi хруснули. — То ти, отроче, повiдав нам iстинну й чисту правду?

— Присягаюсь Всевишнiм i моєю поневоленою вiтчизною Україною!

— Гарна присяга! — хитнув головою панотець. — Ну, глаголай же, але не вiд лукавого: ляхи-конфедерати, виходить, тепер там, у монастирi?

— Там, з ночi…

— А багато їх?

— Напевно сказати не можу, а коли вони вдерлися в головну церкву i влаштували там свiй нелюдський бенкет, то їх було з пiвсотнi… Ну, частина ще стояла на вартi, а хто грабував по льохах i келiях… усiх набереться, мабуть, добра сотня.

— Ну, а нас буде десяткiв iз шiсть, — сказав диякон. — Отже, на кожну руку по ляховi, стукнув лобом об лоб — i дух спустять! — мiркував вiн уголос. — Що ж вони, тi розбiйники, наробили? Пограбували все? Вирiзали сердешних черниць? — знову звернувся ватажок до полонянки.

— Гiрше! — вiдповiла Дарина i з невластивою паничевi соромливiстю почала обережно розповiдати, щоб не збитися в родових закiнченнях слiв, про все, що сталося цiєї ночi.

Її розповiдь, сповнена щиростi й благородного обурення, викликала гнiв отця диякона й iнших слухачiв. Пролунав одностайний вигук: «Смерть ляхам!»

— Гей, до зброї! — гаркнув диякон. — На коней!

— На коней! До зброї! — луною покотилася команда по яру, i в синюватiй iмлi його посхоплювались i заметушилися людськi постатi.

— Слухай, панотче, батьку-отамане! — знову заговорив недовiрливий бас. — Що клятих панiв треба знищити всiх до одного, то це — справедливо, що нашу святиню треба визволити з рук латинян, то це й бог велiв. Але ж нам треба бути обережними: береженого, кажуть, i бог береже.

— Iстинно глаголиш… — погодився ватажок i схилив голову на знак уваги.

— Це хлоп’я, чи нехай i паненя, з усього видно, православне й письменне, — похмуро провадив бас, — та в душу до нього нiхто не залазив… на словах у нього все гаразд виходить, а от язик часом заскакує, та й очi, мов не знає куди подiти їх… Добре, що вiн православний, але хiба помiж православними не може бути зрадника? А що, коли вiн польський шпигун, коли вiн прикидається й хоче заманити нас у пастку? Що тодi?

— То на палю його! — озвалося кiлька голосiв.

— На палю! На шибеницю! На страшнi муки! — палко вигукнула Дарина. — Якщо такi недолюдки й зрадники можуть завестися серед нещасного, пограбованого народу, то нема й не може бути їм пощади! I шановний пан радчий має цiлковиту рацiю… в цi часи особлива обережнiсть потрiбна. А моє слово до вас таке, чеснi браття: прив’яжiть мене отут, поставте ще варту, яку хочете, i коли виявиться, що я дурив когось чи замишляв якусь каверзу, — вчинiть зi мною те, що вам на думку спаде. Але богом великим молю вас, хрестом його сина й сльозами його матерi благаю, не гайте й хвилини! Брама не зачинена… Я ж пробралася! — знову обмовилась Дарина. — Усi ляхи, i пани, i жовнiри, i челядь, п’янi, як нiч, сплять непробудно… коло брами лежать двоє… А на свiтанку сон, та ще сон п’яний, особливо мiцний… Ви їх усiх перев’яжете, як баранiв, — присягаюсь усiма святими, а головне, врятуєте сестер-черничок, бо багато хто з них захоче сховати свою ганьбу на днi озера, а багатьох недолюдки можуть повбивати… Зi мною робiть що хочете, але поспiшайте до монастиря i рятуйте черниць, — гарячим закликом кiнчила свою схвильовану мову Дарина.

Енергiйне, щире слово полонянки вiдразу прихилило до неї гайдамакiв, навiть самого скептика-баса.

— Гм! — крекнув вiн. — Добре панич сказав… козацька щирiсть, а серце, видно, не з боязких… То ти даруй менi, старому!

— Спасибi за добре слово, — вклонилась Далина. — Побiльше б нам таких старих i розумних голiв, то й Україна запанувала б пишно, без панiв, без катiв, на волi.

— Ну, амiнь. Ми вiримо тобi, — сказав диякон.

— А все-таки зв’яжiть мене для певностi, — порадила дiвчина. Пропозицiю її зустрiли добродушним смiхом.

— Ну, що ж, — осмiхнувся ватажок, — вволимо паничеву волю. Зв’язати йому руки й ноги та приставити двох вартових, а сiмох до коней. А ти, Петре, коло них за старшого… поки ми впораємось… Го-го! Вiзьмемо! В разi чого на перший поклик кинешся до нас з кiньми на допомогу… Ну, гайда! Показуй дорогу!

— За мною, але нишком! — сказав бас i, пiднявши руку, в якiй тримав шапку, пiшов до крутого виходу, що вiв з яру; за ним, дишучи помстою, безшумно подалася ватага.

Лишившись в таборi, Петро поглянув на коней, розставив, де треба, сторожу i вернувся до зв’язаного панича. Пiдкотивши до нього колоду, що валялася поблизу, парубок сiв i закурив люльку. Сонце уже зiйшло, та з цих нетрiв було видно гiльки рожевий вiдблиск, який наповнював таємничi лiсовi глибини радiсними свiтлотiнями…

— От що хотiлось би менi знати, ясновельможний паничу, — пiсля довгої мовчанки звернувся до Дарини Петро. — Твоя милость сказав, що батько твiй київський обозний… генеральний, чи як… а менi велено довiдатися про дочку обозного… то як же воно, не второпаю: або ж не один обозний є не те що на свiтi, а й у Києвi навiть, або ж у нього не син, а дочка… чи не дочка, а син?

— Хто тебе просив довiдатися про дочку обозного? — жваво спитала дiвчина, i очi її заблищали.

— Хто? Батько наш, гетьманiв товариш…

— Чернець Найда? — не стрималася Дарина й геть вся зашарiлась; добре, що рожевий свiтанок сховав це, а то б у Петра виникла пiдозра.

— Як? Ти знаєш його iм’я? — здивувався парубок.

— А хто ж iз православних його не знає! — збуджено заговорила панна. — Лицар, орел! Його весь Київ знає. Вiн посланий самим богом для порятунку України, Всевишнiй покликав його з келiї i дав йому до рук меч замiсть патерицi! — Їй-богу, так! Що лицар, то лицар… I вiн усiх ляхiв переможе, орлом налiтатиме на їхнi замки, вже скiльки їх упало пiд його перначем!

— То велика справа вiтчизни вже почалася? — захоплено вигукнула Даринз. — Боже, почуй i моє благання, зглянься! Нехай воно разом з голосiнням i стогоном нещасних летить до твоїх ясних осель! — I панна простягла свої зв’язанi руки до неба, що проглядало крiзь листя, мов крiзь зелену сiтку.

— Дай боже, — сказав i Петро, скинувши шапку. — То я ось, — почав вiн знову, докладаючи чималих зусиль, щоб розкурити люльку, — хочу розпитати вельможного панича про дочку генерального обозного… чи це iнший обозний, чи той, самий, твiй батько?

— Той самий, той самий, — лукаво усмiхнулася Ларина.

— А як же це? Отаман Найда про дочку, a виходить, син…

— Нi, i дочка…

— I дочка? — розгублено подивився на дiвчину Петро.

— I дочка, — кивнула вона головою.

Вiд одержаних звiсток в душi Дарини грала така радiсть, розцвiтала така надiя на майбутнє рiдної країни, що вона ладна була й танцювати.

— То як же воно… виходить, панич…

— Виходить, панич паничем, а панянка панянкою, — жартувала дiвчина, в той же час розмiрковуючи, як найзручнiше спекатися цього допиту. На мить у неї навiть з’явилася була думка вiдкритися перед цим чесним i симпатичним парубком, якому Найда, певно, довiряв; та вона не знала iнших, а тому й вирiшила продовжувати байку: — У його ясної мосцi генерального київського обозного є й дочка, Дарина…

— Так, так… панна Дарина… i батько отаман казав: бережи її, як зiницю ока, — зрадiв Петро, що згадав iм’я.

— Ну, от i Дарина є, — задихалась од радостi панна, — i син Павло є, це я… Ми обоє гостювали в монастирi…

— Ось воно що, а менi й невтямки… Авжеж, якщо є дочка, то чому ж i синовi не бути?.. Тiльки… як же ясний панич сам утiк, а сестру там залишив на муки? — стривожився раптом Петро; парубок змiркував тепер, що нещастя з панною завдасть великого горя отамановi, а вiн, його посланець, навiть не кинувся сам у монастир рятувати її, а зостався з кiньми.

— Заспокойся, козаче, — мовила Дарина, вгадавши Петровi думки. — Я сестру випустив ранiше, а сам вискочив, коли їй небезпека вже не загрожувала.

— Гей, паничу, ти щось плутаєш… Нiкого ми не пропустили, нiкого, i, крiм тебе, по греблi жодна душа не пройшла…

— Твоя правда, — спаленiла збентежена панна, — сестру я не пустив через греблю… боявся, вона пройшла пiд стiною — праворуч є стежка… понад озером… а сам я вже пiзнiше… подався навпростець… i попався…

— Ага! — задовольнився вiдповiддю Петро й замовк.

— Ми з сестрою хотiли пробратися в Мотронинський монастир… То я за нею мусив пильнувати…

Дарина теж змовкла, помiтивши, що Петро поринув у задуму. Жахливе становище панни, яка пiсля втечi, мабуть, заблудила в лiсi, де, крiм звiрiв, гасали озвiрiлi вiд злоби люди, нагадало йому iншу дiвчину, котрiй вiн оддав усе своє серце, усю свою душу й котру невiдомо де подiли недолюдки. «Де вона? Чи жива ще? Чи врятую її? — гострими жалами впивалися запитання в парубкове серце й стискали його жагучою тугою. — Ех, коли б швидше до батька Найди, в мiстечка й мiста, де ховаються євреї… може, серед них я знайду мою голубку… знайду, неодмiнно знайду…» — рвався з глибини його iстоти нестримний крик шаленого розпачу й помсти. А дiвчина полинула думками теж туди, до Найди, але не з кривавими мрiями, а з палким самовiдданим коханням.

Довго тривала мовчанка. Час минав. Дарина не помiтила, як з високостi в їхнiй яр заглянуло сонце й оббризкало щирим злотом i покручене корiння напiв-вивернутих дубiв, i смарагдове склепiння прозорого листя, i хвилястi пасма її свiтлого, пiдiбраного пiд конфедератку волосся. Серед тишi, що панувала довкола, iнколи чувся то брязкiт пут, то пирхання коней, то тихе посвистування дозорцiв… Та ось нараз почувся з боку монастиря тупiт… Конi, що паслися в яру, шарахнули вбiк i тривожно заiржали… Петро, наче спросоння, схопився на ноги й вiдразу не мiг второпати, що воно за гамiр.

На схилi, помiж деревами, з’явилися вершники й почали спускатися в яр. Всi вони були одягненi в розкiшнi польськi кунтушi, а на багатьох iз них виблискували ще й срiбнi лати.

— Ляхи! — скрикнула Дарина. Та на цей крик був вiдповiддю дружний регiт.

— Нi, чадо моє, — заговорив, пiд’їжджаючи на вороному чистокровному конi, отець диякон. — Ляхи вже спочивають сном, тiльки не праведних, а грiшних: з ними й мороки майже не було, — багатьох i без нас хтось прикiнчив, а решту ми упокоїли тихо й благолiпно… Та вони, клятi, запаскудили нашу святиню, перебили силу невинних страдниць. Три чернички самi собi смерть заподiяли. Ех, не було часу возитися з гаспидами, треба поспiшати назад, а то б… Тепер ось що, панове, — звернувся ватажок до всiх, — так залишити монастир на самих жiнок не можна, — та й тих половина вцiлiла… а челядь усю перебито. От я й мислю лишити тут десяткiв зо два братiї пiд орудою старого Грача… А ми всi вертаймося швидше до нашого орла-бiлозорця… хай порядкує, а отець Єлпiдифор пришле сюди нового попа, освятить церкви i все монастирище.

Почали питати, хто бажає зостатися, й пiсля короткої суперечки вирiшили цю справу добровiльно; ватажок запевнив тих, котрi лишалися, твердим словом, що здобич дiлитимуть на всiх порiвну, не минаючи їх.

— А паничевi випадає побути тут… поки хтось не їхатиме в Печери, — сказав диякон.

— На бога, пане отамане! — почала благати злякана Дарина. — Менi залишатися не можна… моя сестра десь сама… в лiсi… та я повинен ще й передати вiд батька… од московського уряду превелебному отцевi Мельхiседеку важливi вiстi…

— Гм… аще так… — зам’явся диякон.

— У панича справдi сестра… — втрутився в розмову й Петро. — Батько Найда казав, щоб берегли її…

— Ну, то гайда з нами! Хлопцi, на коней! Зайвих вiзьмiть на повiд! З богом!

I загiн, вирушив у зворотну путь, попрощавшись з товаришами, якi зосталися при монастирi.

Загiн посувався вперед обережно, розтягнувшись по звивистих стежках густого лiсу; їхали мовчки, та в очах гайдамакiв свiтилася горда свiдомiсть виконаного обов’язку. Петро уважно поглядав на всi боки, вiд’їжджаючи то праворуч, то лiворуч вiд стежки в глибiнь лiсу, й вигукував: «Го-го! Панно! Тут!» Дарина зовнi мусила подiляти його тривогу й не могла додуматись, як же виплутатися з цiєї халепи; але свiдомiсть того, що вона на волi й з кожним кроком наближається до свого друга, славного борця за зневажену Україну, сповнювала її такою радiстю, що навiть Петро почав поглядати на цього «братика» з пiдозрою.

Пробираючись дуже повiльно гористою мiсцевiстю, через лiсовi нетрi й глибокi яруги, загiн тiльки надвечiр виїхав на узлiсся. Тут гайдамаки злiзли з коней, спутали їх i по-богатирському розляглися спочивати.

Отець диякон теж лiг на м’якiй травi. Вiн поглядав на призахiдне сонце i розмiрковував, чи рушати зараз далi, чи дати вiдпочинок коням.

До нього пiдiйшов Петро.

— А що, пане отамане, накажеш рушати в дорогу? Уже всi зiбралися…

— Та от саме про це i я думаю, — вiдповiв диякон. — Пiдночувати — не пiдночувати, а все ж лiпше дiждатися мiсяця — козацького сонця.

— Авжеж! — погодився й Петро. — А то я йду ген отам понад узлiссям i бачу, що за дальнiм горбом причаїлось якихось двоє людей. Я їм свиснув, а вони дременули до лiсу… чи не лиходiї якiсь?

— А в якiй одежi — не розiбрав?

— Далеко було, а вже смеркає… Тiльки нi, здається, в простих свитках.

— Ха, ха! — розсмiявся диякон. — Подорожнi! Побачили стiльки ляхiв, ну й утекли вiд страху.

— I то правда… — почухав потилицю Петро. — А ще не гаразд ось що — цей панич: спершу все хотiв кинутися на пошуки сестри, а як виїхали, то й забув про неї… Я зупиняюсь раз у раз, шукаю її… батько Найда просив поберегти, вiд обозного з Києва була тривога, а братик тiльки посмiхається та пiдганяє мене; навiть уже з лiсу почали виїжджати, а йому й байдуже… Щось воно не теє… а чортзна-що… як же менi тепер батьку Найді на селi показатися?

— А приведи лишень того хлопця-молодця, я з ким тепер не так побалакаю! — Петро квапливо пiшов i довго не повертався. Вже з лiсу поповзли у видолинки нiчнi тiнi, вже вечiрня заграва перетворилась на блiдо-золотисту смужку й блиснули в небеснiй глибинi двi-три зiрочки, коли нарештi з’явився Петро, мiцно тримаючи за руку Дарину.

— Тiкати був надумав, насилу догнав, — захекавшись вiд утоми, доповiв парубок.

— Е, то це штучка! — протяг диякон, пiдводячись на лiктi й спрямовуючи на дiвчину грiзний погляд.

— Авжеж! — пiдтримав його Петро. — Я кажу, ступай, мовляв, паничу, до отамана на допит, подивимося, який ти брат єси. А вiн оглянувся, i на коня! Та добре, що потрапив на буланка. якого я привчив до свого посвисту, а то б — шукай вiтра в полi! Я кричу — лови його, лиходiя, а вiн як пiрнув у бiлу млу, та й щез… нашi — хто сюди, хто туди… а конi стриноженi… Ну, догадався я нарештi, свиснув… кiнь i почув, заiржав здаля, я ще… I хоч як пришпорював панич буланка. а вiрний кiнь не послухався його й принiс шпигуна до господаря.

Дарина стояла нi жива, нi мертва, розумiючи, що потрапила в критичне становище, з якого вже не було виходу, — спробою втекти вона зробила непоправну дурницю й спалила за собою кораблi. Залишався один порятунок — признатися… Але як тепер подивляться на це признання? Перевiрятимуть? Її огорнуя жах… Дiвчина мовчала, геть розгубившись.

— Ну, — пiдступив до неї iз стиснутими кулаками диякон, — хто ж. ти єси? Га? Братик тiєї панни, доньки обозного? Га? Братик?

— Нi! — нарештi вiдповiла з одчайдушною рiшучiстю панна.

— Виходить, ти все брехав? — заскреготiв зубами ватажок.

— Мимоволi… а тепер по чистiй совiстi… як перед богом.

— Скажеш правду? Ха-ха! — люто зареготав диякон. — Хто ж тобi повiрить. Ах ти, негiдник: Брехнею свiт пройдеш, а назад не вернешся!. Та як ти зважився дурити шановних людей?.. Паки реку — не повiрю! А поки що, перед тим, як допитувати, вiзьми, Петре, козацький канчук та всип йому гарячих з пiвсотнi…

— На бога! Постривайте! — розпачливо вигукнула Дарина. — Я не дамся на ганьбу… — I вона схопилась за шаблю.

Але Петро, передбачаючи цей рух, грубо пiймав дiвчину за руку й далеко вiдкинув її шаблю та пiстолi. Нiхто вже не слухав нi слiз, нi протестiв, н’ зойкiв Дарини. Нiхто не звертав уваги й на чотки, якими вона одчайдушно вiдбивалася. З неї вже здерли кунтуша… Слабкими руками дiвчина ще чiплялася за жупан, та все було б даремно, якби не сталося щось несподiване, незвичайне, що одразу всiх пiдняло на ноги.

З лiсу нараз пролунали пострiли й слiдом за тим на козакiв, якi безпечно лежали в травi, ринули десятки вершникiв з вигуками:

— Смерть ляхам! Бий собак!

Не розiбравши тих вигукiв i не бачачи нападникiв в обличчя, ошелешенi гайдамаки вступили було в бiй, та вiдразу ж порозбiгалися i кинулися до коней, а iншi — до поставлених у козли списiв i мушкетiв.

Звичайно, про Дарину в ту хвилину забули, й вона знову встигла накинути на плечi кунтуш i схопити свою зброю.

Ватажок загону нападникiв, мов буря, летiв попереду вигукуючи: «Палiть по конях, переймайте, щоб жоден лях не втiк!»

Диякон закам’янiв, немов громом прибитий, але то була одна мить. я потiм вiн кинувся в самiсiньку гущу бою i загорлав несамовито: «Схаменiться, дурнi! Цур вам! Ми свої! Ми не ляхи, чортяки ви!»

Цi вигуки, пiдхопленi десятками голосiв, викликали замiшання в обох загонах, а незабаром у загальному лементi почулись i регiт, i добiрна лайка.

Крик диякона ошелешив, як обухом по лобi, й лицаря, що мчав попереду нападникiв, та вiн не мiг на всьому скаку зупинити коня i. налетiвши на Дарину, схопив її за плече й вигукнув:

— Хто ти?

Дiвчина здригнулася, почувши той голос; вона глянула в обличчя лицаревi й, пiзнавши його, скрикнула:

— Найда! Рятiвник наш!

— Боже! Дарина? — вигукнув у свою чергу отаман i упустив шаблю додолу… Голосний вигук Найди привернув загальну увагу, навколо нього зараз же зiбрався натовп «полякiв» i їхнiх «ворогiв». Отець диякон теж поспiшив до батька-отамана.

— Чи багато ми бiди накоїли? — тривожно звернувся до всiх Найда.

— Поранили чоловiк iз п’ять, — вiдповiв, чухаючи потилицю, диякон, — та кулями з десяток коней покалiчили.,. Троє не встануть… Добре, що хоч люди лежали у видолинку, а вашi стрiляли по конях, а то б було «житейське море воздвизаєме…»

— Що ж це ти, отче, такий необачний. — кинуа Найд ватажковi гiркий докiр, — не розставив дозорцiв навколо загону. Адже коли б вони були, то не трапилось би цього лиха! Ми б якогось iз них схопили i одразу довiдались би, якi це ляхи та й вiн би нас впiзнав — не ворогiв а братiв своїх.

— Та ми хотiли зараз рушати.

— А в похiд хiба вирушають без передових? Коли не стерегтися, то можна в таку халепу вскочити, що й костей не збереш! Адже я подався до Лiбединського лiсу. дiставши звiстку, що навколо монастиря нишпорять загон ляхiв: от i поспiшив до вас на виручку, а тут замiсть конфедератiв… ах ти, господи! Треби зараз же знахарiв до поранених..

— Не турбуйся, батьку, вже два дiди там. — повiдомив Петро.

— Ну от, — заспокоївся Найда. — А як же вашi справи? — спитар вiн збентеженого диякона.

— Та справи, — зiтхнув той, — аки подобає: ляшкiв-панкiв усiх ублаготворили, тому-то й одяглися в їхню шкуру. Монастир визволили… я для пiдмоги черницям лишив десяткiв зо два людей, при добрих гарматах, — не вгризе тепер черниць нiякий бiс… От тiльки тут нещастя…

— Ну, спасибi, друже, — обняв засмученого диякона отаман. — I вам, хлопцi, за лицарську розправу… слава й честь! А в нещастi ми всi виннi.

Вiдповiддю на слова отамана був добродушний смiх. Загальний настрiй знову став бадьорий i радiсний; довкола почувся стриманий, але веселий гомiн.

Дарина пiд час цiєї розмови стояла тут же, не зводячи з Найди захоплених очей.

— А що, братця, в тутешнiх пущах ляхiв не зустрiчали? — спитав вiн уже спокiйним голосом. — Язика в дорозi не здобули?

— Ага, — спохватився диякон, — та от же перед тобою, пане отамане, стоїть якийсь шпигун чи що… Ми тiльки були взялися за допит, а тут твоя милость — «бий ляхiв»! Ну й мусили припинить…

— Де шпигун? Який шпигун? — здивувався отаман.

— Та ось цей отрок, — показав диякон на Дарину й повернув її обличчям, що палало щастям, до Найди. — Хоч, видно, з православних, а лукавий… Iстинно глаголю, лукавий; попервах вiн назвав себе сином київського генерального обозного, братом дочки його Дарини…

— Тiєї, що ясновельможний отаман велiв берегти як зiницю ока, — докинув Петро.

— Так, так, — усмiхнувся Найда, — у Лебединському монастирi справдi гостювала дочка росiйського магната, нашого заступника… а, опрiч того, й пiдданця великої царицi, що простягла нам свою державну руку… То наш обов’язок — не дати навiть порошинцi впасти на голову ясновельможної панни!..

— Ну от, i ми всi так думали…

— I добре думали, спасибi вам! — гаряче мовив отаман.

— Ге-ге! — осмiхнувся диякон. — А оцей панич, що стоїть перед твоєю милостю, усе змiркував, i коли привели… Петро його спiймав за брамою…

— Еге ж, я з дiдом! — озвався парубок. — Ми пiдповзли до брами, щоб розвiдати, чи є там ляхи й скiльки їх… Коли дивимося, аж якийсь ляшок бiжить греблею… Ми його й злапали… Повели до пана диякона!..

— Так i було, — кивнув головою диякон. — На допитi панич почув про нашу панну й видав себе за її брата… Спершу про ляхiв, про черниць i про себе, що православний, — сказав правду, а от про сестру… про те, що вiн брат панни, почав вигадувати, а потiм, коли прискiпались, то зiзнався в брехнi… а брехня єсть од диявола, бо вiн батько її… То i сей хлопчина, виходить, дияволiв син, а тому й розпитати його слiд добренько, по-нашому…

— Ха-ха-ха! — зайшовся веселим реготом Найда. — То це шпигун? Та серед нас немає нiкого вiрнiшого й вiдданiшого нашiй Українi, нiж цей панич! Почувши такi слова, диякон остовпiв.

— Ой, не заслуговую я на це! — знiяковiло прошепотiла Дарина, охоплена таким щастям, що ледь стримувала сльози радiсного зворушення. — Грiх i рiвняти когось до обранця божого, до визволителя України з лядського ярма, до нашого орла-бiлозорця!

— Можна! — захоплено вiдповiв отаман. — Можна до найкращих лицарiв i дiтей України прирiвняти тебе, панну Дарину, нашу заступницю, дочку генерального обозного київського!

— Панна? Дочка? — загомонiли спантеличенi козаки.

— Та що ж це таке? — не мiг отямитися вiд здивування диякон. — Єгипетська на мене тьма напала чи що? Та хiба ж можуть бути такi ланити в хлопця? А очеса? Здурiв на старiсть, та й годi!

— Даруйте, шановнi лицарi, — в свою чергу заговорила збентежена й радiсна панна, вклоняючись гайдамакам. — Не сердьтеся за те, що я мимоволi ввела вас в оману… я боялась вiдкритись, не знаючи, куди потрапила…

— I мало не постраждала, вельможна панно, — буркнув знiчений диякон… — Во й мiж нашою братiєю трапляється всяка скверна… Е, та що там! Прости нас за те, що так непоштиво повелися з тобою… Хоча, реку, кожного взяв би сумнiв: то журився, що сестра в лiсi загубилась, а як узнав, що ми до тебе, пане отамане, їдемо, то й про сестру забувся, гарцює на конi та радiє, аж очi сяють.

При цих словах диякона Дарина густо почервонiла, а Найда не мiг стримати бурхливої радостi й, щоб приховати збентеження дiвчини, перебив оповiдача веселим смiхом:

— Ну, ну, панотче, досить уже перепрошувати! Обдурила вас дiвчина, та й годi. дякувати боговi, що так обiйшлося! Поставте ж кругом сторожу та приготуйте паннi добру вечерю!..

— Все, все зробимо! Не турбуйся, пане отамане! — вiдповiли гайдамаки й розбрелися в рiзнi боки.

Найда й Дарина на якийсь час лишились самi. Нiчна темрява охопила їх нiжною прохолодою; спалахували одна за одною зорi, засiваючи небо блискучими золотими цятками… Здаля долинав гомiн гайдамацького табору… Але закоханим здавалося, що життя i всi люди вiдiйшли кудись далеко-далеко i що вони тепер на цiлому свiтi самi… Близько одно вiд одного… I що в цiй близькостi — весь свiт, все життя, всi радощi, якi судилися людинi… Вони стояли непорушне, сп’янiлi й приголомшенi своїм щастям…

Душа Дарини була сповнена екстазом — дiвчинi хотiлося i говорити, i плакати, i смiятися, та Найда мовчав, i це мовчання бентежило її; Дарина намагалася пронизати очима пiтьму й уловити вираз обличчя коханого, але нiч була темна, й до панни долiтало лише глибоке, схвильоване дихання могутнiх грудей…

Раптом вона вiдчула, як дужа рука мiцно стисла її руку… Серце Дарини завмерло вiд солодкого болю…

— Чи ти любиш мене, життя моє, зоре моя, свiте мiй? — прошепотiв Найда, стискаючи дужче дiвочу руку.

Сльози щастя бризнули з очей панни, вона в поривi кохання схилилася до лицаря-козака й жагуче прошепотiла:

— Люблю, люблю! Над усе в свiтi, бiльше за життя, бiльше, нiж душу! Найда рвучко, бурхливо пригорнув Дарину, припав до її уст i занiмiв у блаженному сп’янiннi.

Та за мить козак знову оволодiв собою i, вiдiрвавшись од дiвчини, спитав її з боязкою тривогою:

— Ти плачеш, щастя моє? Що сталося? Може, я образив тебе?

— Нi, нi! — уривчасто прошепотiла Дарина. — Це вiд радостi, од щастя!.. Кохала тебе все життя… i ось мрiї… господи! Не пережити такого раю… Серце не витримає…

— То ти не погребуєш стати моєю дружиною? Королево, царице, богине моя! Я всю Польщу кину тобi до нiг, а вiльна Україна сплете нам щастя вiнець!..

— У тобi єдиному все — i життя, i радiсть, i щастя! — скрикнула дiвчина й обвила шию Найди руками.

Вiн притис її до своїх могутнiх грудей i палко прошепотiв:

— Бери ж мою буйну голову й гаряче серце навiки!

У цей час якась постать виринула з навколишнього мороку й попростувала прямо до них; Найда ледве встиг одскочити вiд Дарини й прибрати шанобливо-байдужого вигляду.

То був Петро — вiн принiс килим i двоє козацьких сiдел замiсть стiльцiв.

— Отець диякон питає, — звернувся парубок до отамана, — куди звелиш їхати й коли?

— Скажеш панотцевi, щоб прийшов вечеряти, тут i домовимось, а вирушати треба, як мiсяць зiйде, i їхати швидше до Днiпра, провести ясновельможну панну до Києва.

Як тiльки Петро вiдiйшов, Дарина схвильовано запитала.

— Ги це так навмисно сказав їм, Iване, чи справдi вирiшив одiслати мене назад?

Найда на мить сторопiв:

— Як? Хiба ти думаєш залишатися?

— Авжеж, думаю лишитися з тобоюi — твердо сказала Дарина. — I нiхто мене звiдси не вирве, хiба що ти сам накажеш силомiць одвезти мене!

— Люба моя! Кохана моя! — Найда нiжно поцiлував її. — Моя вiдчайдушна голiвко! Але хiба це можливо? Подумай, тут кожної хвилини чигає на тебе страшна небезпека, смерть, муки, наруга!..

— А хiба на тебе не чигає те саме? Та й що менi всi небезпеки в свiтi, коли ти будеш разом зi мною? В надiйному, безпечному мiсцi я змучусь душею за тебе бiльше, нiж тут, у самому пеклi бою… Нi, я не залишу тебе нiколи!

— Щастя моє, як менi дякувати тобi за таке кохання! — захоплено промовив Найда, стискаючи руки дiвчини. — Але, але… бачиш… — вiн розгублено затнувся. — Усi знають…

— Виходить, ти таки не хочеш узяти мене з собою! — скрикнула Дарина й рiзким рухом вирвала свої руки з Найдиних…

— Я не хочу?! Та якби менi господь дав померти край твоїх нiжок — я б кращої долi не бажав собi. Тiльки… ось що… зрозумiй мене, моя кохана, моя люба, — усi знають, що ти дiвчина, а при вiйську держати жiнок заборонено. Почнуть говорити, що отаман, пробач на словi, возиться з бабою. А коли така розкiш дозволена отамановi, то чому ж її не дозволити й усiм? Нiхто навiть не повiрить, що ти дочка росiйського генерального обозного, скажуть — брехня, пiдуть чвари, розбрат, а разом з ними…

— Ти не любиш мене. коли можеш розлучитися; — з гiрким докором мовила панна.

— Я не люблю? Бiйся бога, Дарино! Так, як я кохаю тебе, не зможе кохати нiхто! Люблю тебе над усе в свiтi, бiльше, нiж спасiння своєї душi, з першого дня, коли побачив тебе ще там, у Переяславi!

— Як? Там, у Переяславi? — здивовано спитала Дарина. — Чому ж ти не вiдкрився менi?..

— Тому, що батько твiй, вгадавши, мабуть, моє почуття, сказав, що нiколи не вiддасть своєї дочки за гультяя-запорожця i що взагалi просить цих добродiїв обминати його двiр. Ой Дарино, коли б не тi слова, то, може, на козацькiй головi нiколи б не було чернечого клобука…

— Любий мiй! — i Дарина сбвилд руками шию козака — О, якби ж я тодi знала!

— Що ж би ти моглда вдiяти, голубо?

— Нiяка батькiвська воля не зв`язала б мене: Пiшла б за тобою на край свiту… Бо ж i я тебе покохала вiдразу й навiки!

— Орлице моя! — Найда пристрастно обняв дiвчину.

Поблизу почулось шарудiння.

Козак швидко випустив панночку з могутнiх обiймiв i шанобливо вiдсторонився. Дарина оглянулась — не було нiкого; у темрявi бовванiв лише силует коня.

— Але якщо ти кохаєш мене так, якщо для тебе немає нiкого на свiтi дорожчого, нiж я, то не вiдштовхуй мене од себе! — через якусь мить благальне заговорила дiвчина. — Якщо ти боїшся злих язикiв, я навiть не розмовлятиму з тобою, не пiдходитиму до тебе — менi тiльки б бути тут поблизу, хоч бачити тебе, хоч чути!..

— Ох, Дарино, — з жалем перебив її Найда, — ти не знаєш людей!.. Якби нас з тобою роздiляла височенна гора — злi язики згладили б її в долину, коли б рiка пролягла мiж нами — вони перекинули б через неї мiст…

— Та люди ж не звiрi, врештi! — мовила панна i в голосi її забринiли сльози. — Вони побачать, повiрять… Адже я не зупинятиму тебе, не умовлятиму уникати небезпеки… Нi, нi, йди. лети вперед, у саме пекло, тiльки я полечу з тобою поруч. Чуєш? Разом життя — разом i смерть!

Дарина стиснула руку Найди i, близько-близько прихилившись до його обличчя обпекла коханого жагучим поглядом своїх великих, потемнiлих од хвилювання очей.

— З тобою життя, з тобою i смерть!.. Ех, i доля ж щаслива! — прошепотiв, мов у нестямi, козак, обхопивши руками голову.

Запала мовчанка, сповнена поривiв бурхливої пристрастi.

Кругом панувала глибока нiч. Вогкий туман повiльно виповзав з байракiв i вже коливався вдалинi край лiсу… Стомленi тривожним переїздом, гайдамаки голосно хропли, розлiгшись на травi, кашовари мовчки метушилися коло вогнищ, готуючи вечерю… Навколо було тихо, тiльки десь далеко кричав пугач — то перекликалася сторожа,

Першим опам’ятався Найда.

— Нi, нi… — прошепотiв вiн схвильовано, — не тумань менi голови, кохана, не спокушай мого серця! Нi на що не зважив би я, коли б був простим козаком, а не отаманом. Подумай сама своєю свiтлою голiвкою — адже всi цi чвари похитнуть, а може, й зовсiм зруйнують ту владу, котру я маю нинi над вiйськом. Усi мене вважають за вождя, мало не за божого посланця, який лише тимчасово, до визволення вiтчизни, змiнив чорну рясу на меч. Невже ж ти, козачко моя, захочеш, щоб заради нашого щастя я втратив вiру людей, їхню повагу до мене i щоб загинула наша свята справа?

Обличчя Дарини смертельно зблiдло, але вона випросталась i скрикнула:

— Нi, не хочу я того… твоя правда!.. Тiльки… тiльки… я помру, я зiв’яну в розлуцi з тобою! — додала вона ослаблим голосом, ледве чутно.

— Нi! Ти не помреш, ти моя сильна, моя горда козачка, ти зумiєш знести розлуку й дочекатися тiєї хвилини, коли я вiддам тобi все моє життя!

Дарина мовчала, тiльки її зблiдле обличчя виказувало, яку душевну муку вона переживала.

— Та й час той пролетить швидко, непомiтно, я передаватиму вiстi про себе… — Переконував Найда дiвчину, голублячи її руки. — Не сумуй же, моє серце. Розкажи менi краще, як ти опинилася в Лебединському монастирi, як ти вирвалася звiдти?

— Коли ти прислав на хутiр гiнця з чотками, я зрозумiла, що ждеш мене!..

— Що я жду тебе сюди, у це пекло? — здивовано перепитав отаман. — Я тiльки просив тебе чимось допомогти монастиревi, а чотки послав, щоб на всякий випадок — адже пiд час вiйни все буває — вони охороняли тебе… Але щоб сюди!.. Хай бог боронить…

— А я зрозумiла, що ти ждеш мене тут, — палко вiдказала Дарина, — бо мiй лицар не мiг би кохати полохливої голубки, котра ховається в батькiвському гнiздi, тодi як орел з вiдкритими грудьми летить назустрiч ворогам!

Найда нiжно пригорнув кохану, а вона почала йому розповiдати про всi страхiття, що пережила в Лебединському монастирi.

Спочатку дiвчина говорила якось неохоче, здавалось, вона думала про щось iнше, та з кожним словом її дедалi бiльше хвилювали воскреслi в пам’ятi подiї. Кiлька разiв Дарина мимоволi здригалася, пригадуючи пережитий жах.

Отаман мовчки слухав розповiдь панни, стискаючи її руку, i тiльки очi його, що похмуро блищали, свiдчили про гнiв, який кипiв у козацькiй душi; коли ж Дарина розповiла про те, як вона вбила ненависного ляха, — в очах Найди спалахнуло захоплення.

— Королево моя! Орлице моя! — прошепотiв вiн жагуче. — Корона мусить прикрашати твою голову, i, присягаюся цим небом, коли на те буде божа воля — ти матимеш її!

Дарина щасливо усмiхнулася, милуючись прекрасним обличчям коханого, яке сяяло натхненням, та нараз спохмурнiла:

— Так, ти маєш рацiю! — промовила вона уривчастим голосом. — Менi не можна тут залишатися… Та коли вже так судилося, вези мене куди хочеш, тiльки не в Київ, не до батька…

— Чому не до батька?

— Там на мене чекає ще гiрша небезпека! Батько хоче мене силомiць вiддати за росiйського полковника… вiдвезуть у Москву!

— Тебе… силомiць? — обличчя Найди потемнiло. — О нi, в такому разi я не вiдпущу тебе! Я тепер не вiддам тебе нiкому! Але ж куди, куди?..

— У Мотронинський монастир: там я все-таки буду в центрi боротьби й не сидiтиму склавши руки, а доглядатиму поранених, недужих, немiчних, там уже нiхто нiчого не подумає — i все ж я буду ближче до тебе!

— Чудово! Тобi там нiщо не загрожуватиме, монастир добре укрiплений, залишено вiйсько… я присилатиму туди вiстi, а коли дозволить час — сам прилiтатиму до коханої. Отець Мельхiседек дуже любить тебе i вся братiя теж!

Захопленi своєю розмовою, Дарина й Найда не помiтили, як пiдiйшов Петро.

— Батьку отамане! — промовив той голосно. — Пiймали двох лядських шпигунiв, що накажеш робити з ними?

Найда швидко обернувся до Петра, обличчя його вiдразу стало суворим:

— Вчинили їм допит?

— Хотiли були, та вони просять, благають, щоб привели їх до отамана. Навiть плачуть. Дивне щось… а втiм, розмовляють по-нашому.

— Ведiть! — коротко звелiв отаман.

За кiлька хвилин до того мiсця, де сидiли Найда й Дарина, пiдiйшли диякон i Неживий, а за ними, оточенi козаками, серед котрих був i Петро, якiсь два невiдомi в мундирах польських жовнiрiв.

Побачивши Найду, спiйманi жовнiри впали йому до нiг.

— На бога, пане отамане, зглянься! — зарепетували вони, простягаючи до Найди руки.

— А, свої, запроданцi лядськi! — з презирством кинув отаман. — Якому патовi продали душу?

— Служимо в коменданта Грудського замку.

— Куди прямували?

— У Київ, з паперами вiд коменданта..

— Певно, просити росiйських вiйськ для втихомирення гайдамакiв? Ах ви, негiдники, запроданцi пiдлi! — гнiвно вигукнув отаман. — Як тiльки земля вас держить на лонi своєму?

— Спалити їхнi папери й самих на шибеницю! — порадив Неживий.

— Смерть їм! — гукнули козаки.

— На бога! — закричав старший iз жовнiрiв, кидаючись до Найди. — Хоч вислухай… одну хвилину… Якщо ти присудив нам смерть, то, ради Христа, хоч перешли в Переяслав цидулку! Я заприсягся спасiнням своєї душi доставити її туди i, коли не виконаю присяги, господи, що буде зi мною?

У голосi полоненого було стiльки щирого розпачу, що Найда мимохiть зацiкавився його словами.

— Од кого ж ти вiз цидулу в Переяслав? — уже м’якше спитав вiн.

— Од колишнього iгумена Мотронинського монастиря, отця Мельхiседека.

— Од превелебного владики? — скрикнули всi, враженi цими словами.

— Де ж вiн? Чому тобi доручив везти цидулку? — У головi Найди нараз ворухнулася пiдозра. — Ану стривай, давай лишень її сюди! — звелiв вiн жваво. Жовнiр слухняно скинув з голови шапку i, розпоровши пiдбивку, витяг звiдти складений учетверо клаптик паперу й передав його Найдi.

Один з козакiв кинувся до вогнища, що горiло поблизу, й принiс головешку.

Отаман розгорнув цидулку. Усi завмерли в напруженому чеканнi.

На сiрому клаптику паперу якоюсь сiрою рiдиною було написано, а скорше надряпано, кiлька слiв; незважаючи на перекошенi, ледве виднi лiтери, Найда вiдразу ж упiзнав руку Мельхiседека.

— «Владико святий! — прочитав вiн уголос. — Тяжко страждаю; смертельно хворий, у кайданах жорстоких… вiддаю боговi дух свiй!..» Крик жаху, обурення й розпачу прокотився у натовпi.

— Владика у кайданах! Святий боже, як же це сталося? — вигукнули разом Найда i Дарина, а за ними й решта.

— О господи праведний, як сталося, — те я сам бачив… Вони, слуги проклятого Мокрицького й митрополита унiатського, привезли його до нас такого, що не можна було дивитися без слiз! На простому возi, на соломi, без шапки, босонiж; двi куцi ксьондзiвськi одежини покривали його тiло, а на ногах i на руках залiзнi кайдани, такi тiснi й важкi, що руки й ноги сердешного владики посинiли, розпухли i вкрилися ранами, груди його теж були всi в ранах, вiд отрути повипадали зуби.

— Вiд отрути?! — вжахнулися Найда, й Дарина. — Хто ж йому дав її? Де схопили його? Розповiдай!

— Отр ту ляхи давали — i не раз, та господь усе ще берiг владику, а тепер уже не знаю, що буде з ним!

— Та де ж вiн, хто схопив його? — перепитав отаман.

— Тепер вiн у Грудках; схопили його ляхи й челядь Мокрицького та митрополита унiатського. Схопили на днiпровськiй переправi, пограбували до останньої нитки,.одягли в ксьондзiвську одежу, закували в кайдани й повезли в Корсунь.

Там над ним глумилися всiляко, били його i канчуками, i барбарами, змушуючи пристати на унiю, не давали їсти й пити, двiчi пiдносили отруту, та господь врятував владику… Тодi вони перевезли його в Радомишль, а звiдти до нас, у Грудки, й задумали тут замучити нещасного на смерть… Перестали давати йому їсти й пити… Був у владики слуга вiрний, кудись подiли його, тодi я почав крадькома носити владицi їсти й пити, та оце мене послали в Київ, i вiн зостався тепер сам… А губернатор та iншi ляхи, з нетерпiнням чекаючи його смертi, вирiшили якнайшвидше згубити владику й звелiли замурувати i дверi, i вiкна темницi, щоб вiн задихнувся в нiй. Я владицi заприсягся одвезти цю цидулу в Переяслав i в Мотронинський монастир, але що вона поможе?! Уже коли я виїжджав з Грудок, почали замуровувати дверi темницi!

Полонений голосно заридав. Усi стояли мовчки, занiмiвши вiд жаху та обурення…

— Скiльки верстов до Грудок? — перервав моторошну тишу Найда. Обличчя його було смертельно блiде, очi горiли, як двi розпеченi жарини, голос дрижав од лютi.

— За два днi доскачемо! — вiдповiв жовнiр.

— Ти проведеш нас?

— Хоч на край свiту!

— Замок укрiплений?

— Неприступний!

— А скiльки жовнiрiв?

— Душ iз триста.

— Нас вiсiмдесят, виходить, майже по чотири жовнiри на хозака. Замок неприступний… Гм… Отже, силою не вiзьмемо… — Найда нервово прикусив вус…

Усi стояли мовчки, не одриваючи вiд отамана очей. А вiн напружено щось обмiрковував…

До гурту, що зiбрався коло Найди, пiдходили й пiдходили гайдамаки; товаришi пошепки розказували їм про страшне нещастя, яке спiткало владику.

Найда все ще мовчав, насупивши брови й нервово покусуючи вус.

— Пане отамане, а вiйсько наше? Адже ти велiв закладати кiш у Круглому лiсi… Як же ми вiдiб’ємося так далеко однi? — почувся з натовпу чийсь несмiливий голос.

Вiд цього запитання Найда здригнувся, наче вiд удару.

— Однi? — гнiвно перепитав вiн, обертаючись до натовпу. — А як же вiн один їздив скрiзь, не шкодуючи життя свого, щоб захистити нас од ляхiв? Сором, ганьба тому, хто промовив цi слова! Коли життя владики, єдиного заступника нашого, в небезпецi — тодi не можна думати нi про що iнше, тодi всi повиннi жертвувати своїм життям i не зважати на небезпеку!

— Усi, усi! — одностайно закричали гайдамаки. — Веди нас, батьку, життя не пошкодуємо, а визволимо!..

— Вiрю, дiти! — натхненно вiдповiв отаман. — I якщо господь захоче й ви докладете всiх зусиль, ми визволимо владику!

— Та шкiри здирай з нас, коли на те є потреба! — вигукнув диякон, мало не плачучи й потрясаючи могутнiми кулаками.

— Оце дiло! — Найда мимоволi усмiхнувся й потому заговорив енергiйним, дiловим тоном: — Панове, хто з вас умiє розмовляти по-лядськи, та тiльки не «проше пана», а добре, як природжений поляк?

Обличчя отамана палало, очi iскрилися натхненням.

Усi вiдчули, що вiн захопився якоюсь смiливою думкою, i його натхнення вiдразу передалося всiм.

— Я, я… i я… — залунали голоси, i з натовпу вийшло наперед кiлька бравих козакiв.

— П’ять! — вiдрахував Найда. — Цiлком досить! Одягнiть же найкраще польське вбрання i лати, — бач, i згодяться лядськi цяцьки, та вiдберiть кращих коней, i причепурiть їх пишно, по-панськи. А ви, — звернувся вiн до решти гайдамакiв, — одягнiться теж у польськi жупани, — та тiльки в простiшi, в такi, як носить їхня челядь.

— Розумiємо, розумiємо! — загомонiли козаки.

— А тепер мова до тебе, пане дияконе! — сказав отаман.

— Тут я! — гаркнув панотець i вийшов наперед. Найда окинув уважним поглядом могутню, широкоплечу постать диякона й промовив нiби сам до себе:

— Гм… Добре… Зiйде! — i вже голосно звернувся до гайдамаки:

— А чи зможеш ти, панотче, пофарбувати свою голову й бороду в чорний колiр?

— Хоч у дьоготь, коли треба! — палко вигукнув диякон.

— Чудово, друже, iди ж та приготуйся, а ви, хлопцi, пошукайте швидше, чи не знайдеться в нас росiйської купецької одежини? Ну там зiпунiв, чи як вони звуться в них?

Кiлька козакiв кинулося до нав ючених коней.

— Нi, батьку, — промовив Неживий, — такого краму, либонь, в тороках не знайдеться… усе лядськi кунтушi, оксамит

— Козаки незабаром повернулися й пiдтвердили слова Неживого.

— От халепа! — у розпачi скрикнув отаман. — Що ж тепер робити? Без цього i вся наша справа не вигорить…

— Хiба пошити? — порадив хтось.

— Хто ж його зумiє пошити? Та й часу обмаль! — з досадою вiдказав Найда. Усi збентежено замовкли.

— Стривай, батьку! — нараз порушив загальну мовчанку радiсний вигук Петра. — Через пiвгодини я тобi добуду i косовороток, i зiпунiв скiльки завгодно, — ген пiд тим гайком живуть пилипони — миттю злiтаю!

Найда несказанно зрадiв.

— Лети ж хутчiй! — звелiв вiн. — Добудь двi пари одежi — тiльки не грабунком, а за грошi… Одну розмiром приблизно на панну, а другу — як на отця диякона… Адже ти не вiдмовишся допомогти нам, ясновельможна панно? — звернувся отаман до Дарини, яка стояла поруч нього.

— Як може пан питати! — вiдповiла дiвчина.

— Лечу, батьку! Гей, хлопцi, хто зi мною? — вигукнув Петро, кидаючись до осiдланих коней.

Через кiлька хвилин гайдамаки почули кiнський тупiт, який швидко вiддалявся. Усi гарячкове взялися за приготування.

Поки iмпровiзованi ляхи переодягались i вбирали у розкiшнiшу збрую коней, Найда встиг вiдрядити двох козакiв у Круглий лiс до коша: вони мали повiдомити наказного отамана, щоб вiн чекав їхнiй загiн не ранiше як за чотири днi.

Не встигли ще всi попереодягатися, як здалеку долинув частий кiнський тупiт i за кiлька хвилин на галяву вилетiв Петро в супроводi двох козакiв. Поперек його сiдла лежав чималий клунок.

— Добули, батьку, купили! — закричав парубок, ще здалеку переможно вимахуючи клунком.

За чверть години весь загiн уже був на конях.

Невеликий почет, у розкiшному польському вбраннi, оточив Найду; а трохи позаду вишикувався загiн панських челядникiв, серед котрих був i диякон, одягнений у росiйську купецьку одежу; кучеряве волосся його, пофарбоване тепер у чорний колiр i густо нашмароване лоєм, вибивалося пасмами з-пiд шапки, а широка чорна борода робила диякона зовсiм схожим на росiйського купця. Поруч з ним гарцювала на конi й Дарина, одягнена в червону косоворотку, синю пiддьовку й такi самi шаровари.

Найда окинув поглядом свiй загiн i, видно, лишився вдоволений.

— Ну, панове, — промовив вiн, пiдiймаючи шапку над головою, — з богом! I не жалiти коней! Гайда!

Загрузка...