Останні орли

II

У просторому, але суворо чернечому помешканнi настоятеля Печорського монастиря сидiли вже за столом, у трапезнiм покої, запрошенi гостi. Мурований двоповерховий будинок, де були архiмандритськi покої, стояв осiбно праворуч вiд Лаври, вiн притулився на схилi гори, що спускалася до Днiпра крутими терасами, порослими виноградниками та квiтучими фруктовими деревами, i тонув у їхнiх срiблисто-рожевих хвилях.

Архiмандритська трапезна була невеликою кiмнатою з неймовiрно товстими стiнами, в котрих вузькi, заокругленi згори вiкна мали вигляд справжнiх бiйниць; стеля трапезної була склепiнчаста, i з вершка її, де сходились кути, спускалася вниз люстра, або, точнiше сказати, панiкадило, весь схiдний куток покою займали iкони, в центрi їх вирiзнявся великий образ Iсуса Христа в багряницi й терновому вiнку, а обабiч його висiли зображення преподобних подвижникiв Антонiя й Феодосiя Печорських. Перед образами в кутку свiтилися три лампадки, а попереду стояв, помiж двома ставниками з зеленими восковими свiчами, накритий чорним оксамитом аналой, взагалi весь цей куток нагадував невеликий iконостас. Вiкна в трапезнiй були вiдчиненi, в них заглядали розквiтлi гiлки вишень i груш, над якими роями гули й метушилися бджоли. В покою стояв важкий дух ладану, та аромат садiв, що лився в вiкна вкупi з ласкавим повiтрям, пом’якшував той дух до нiжних пахощiв.

На почесному мiсцi, ближче до iконостаса, сидiв у глибокому крiслi з високою спинкою сам iгумен печорський. Чорна камлотова ряса облягала його маленьке, худорляве тiло, на головi був пiдкапок, скуфiйка, венецiанського Оксамиту, з вишитим срiбним хрестом та адамовою головою й кiстками пiд ним. Вся маленька постать отця iгумена майже ховалася в крiслi; пасмо срiблисто-бiлого волосся, що вибилося з-пiд скуфiйки, така сама iз жовтизною борода й виснажене, воскового кольору обличчя з глибоко запалими очима виказували його похилий вiк. Цiлковиту протилежнiсть являв собою почесний гiсть, що сидiв праворуч, — архiмандрит Мотронинського монастиря отець Мельхiседек Значко-Яворський: огрядний, широкоплечий, високого росту, у чорнiй шовковiй рясi i чорному високому з «крепи хiнської» клобуцi; з такою ж довгою пелериною, — вiн мав вигляд людини, повної життєвих сил i майже молодої: смугляве, з легким темним рум’янцем обличчя його, обрамлене густою, чорною, як смола, бородою, було сповнене мужньої козачої краси; чорнi тонкi брови, що зрослися на перенiссi, виявляли тверду, вперту волю ченця; з-пiд них iскрились енергiєю темнi довгастi очi; цi зрослi брови й великий з горбиком нiс надавали деякої суворостi його фiзiономiї, хоч ця суворiсть пом’якшувалась теплою, привабною усмiшкою. Лiворуч вiд архiмандрита сидiв генеральний обозний в каптанi з адамашки, — важкої шовкової з опуклими квiтами матерiї синього кольору, — пiдбитому бiлим легким глазетом й облямованому золотим позументом, з такими ж китицями й гудзями. Голене, випещене, гладке обличчя обозного лиснiло й сяяло задоволенням, на верхнiй тонкiй губi його майже не росло нiчого, чуприна, рiдка, з сивиною, вже не нагадувала колишньої козацької зачiски. Обозний був дуже вгодований, ледве вмiщався в крiслi, важко дихав i часто витирав шовковою червоною хусткою лоба. Поруч нього сидiла його єдина дочка, панна Дарина, блондинка з фарфоровою бiлiстю шкiри й нiжним рум’янцем; обличчя її не можна було назвати бездоганно гарним, — риси його були трохи зiм’ятi, але темнi брови дугою й карi вогнистi очi, вiдтiненi довгими вiями, надавали йому якоїсь оригiнальної привабливої чарiвностi; особливо гарнi були очi, — виразистi, великi, з поволокою, вони здавалися на сяючому бiлiстю лобi ще бiльшими; кожен перед ними зупинявся, сп’янiлий вiд захвату, i не мiг без сердечного болю вiдiрватися вiд тих очей.

Коло панни Дарини сидiв Залiзняк, а мiж ним i отцем Мельхiседеком примостився згорблений, в убогiй полотнянiй рясi священик. Зморшкувате, темне обличчя його вкривали шрами; гладенько зачесане сиве волосся було заплетене ззаду в тонку кiску, що стирчала вгору; бороди в нього майже зовсiм не було, — куйовдилося кiлька жмутiв волосся, а серед них вирiзнялися чорнi синяки чи струпи; у батюшки, замiсть правого ока, зяяла червона яма, та й їв вiн якось особливо чудно, стиснувши губи й перекидаючи з щоки за щоку їжу.

Обiд був на серединi. Горiлка з солодкими закусками — варенням, медовими шишечками, iмбиром у цукрi й iншими солодощами — вже була прибрана зi столу. На бiлоснiжнiй скатертинi з’явилися срiбнi тарiлки з юшкою iз минькiв i стерлядi, а замiсть пляшок з усякими горiлками — шафрановою, деревiївкою, березiвкою, полинiвкою й перегiнною на вишневих кiсточках, — з’явилися сулiї з мальвазiєю, ратафiєю та наливками й дзбани з медами та пивами мiсцевого чернечого виготовлення.

Пан обозний i пан Залiзняк вiддавали їм належну шану, старанно частуючи один одного.

Розмова пiсля кожного нового заздоровного слова жвавiшала, ставала все бiльше й бiльше невимушена i зразу ж iз загальних пустих фраз перейшла на злобу дня, на пекучi, животрепетнi для всiх питання.

— Чим же ви возрадуєте нас, ясновельможний пане? — звернувся отець Мельхi-седек до генерального обозного. — Чи благоволила ваша мосць бачитися з генерал-губернатором, ясно-превосходительним вельможею паном Воєйковим, i чи довiдалися ви, пане мiй, про те, як Росiйська держава на наше лихо дивиться, i чи не може найласкавiша цариця простягти десницю свою на захист єдиноплемiнних одновiрцiв, без вини вiдданих на поталу папiстам i на винищення таке тяжке?

При словах архiмандрита, якi зачепили кожного за живе, всi змовкли й сумно похилили голови; почулося стримане зiтхання, й присутнi завмерли, чекаючи вiдповiдi пана Свiчки, але обозний мовчав; Мельхiседек пронизував його поглядом. Панна Дарина, гадаючи, що батько її не розчув слiв архiмандрита, поспiшила перервати нiякову мовчанку й вiдповiла за батька:

— Ясновелебний отче, батько мiй був у його ясної милостi Воєйкова, i пан генерал був у нас!

— I що ж, вельможна панно? — перевiв Мельхiседек погляд вiд панни до обозного.

— Що, превелебний отче? — скинув той очима, обдумавши, певно, вiдповiдь. — Цариця вболiває серцем за своїх одновiрцiв; всiх скривджених закликає до себе на лiвобережнi землi, на слобiдськi, i на донськi степи, а в пресвiтлої монархинi вистачить на всiх вас i земель, i лiсiв, i угiдь. Але оружною рукою на Польщу пiти її державнiй милостi не випадає — бо замоцований є Прутський мир, та й сусiднi маєстати тому опiр чинять.

— Ох, горе, горе! — тяжко зiтхнув iгумен. — Доки, господи, одвертатимеш слух свiй од зойкiв i стогону народного?

— Спасибi матiнцi царицi за ласку, — обiзвався, помовчавши, Залiзняк, — продовж їй, боже, вiку! Та тiльки ось у чому лихо, — з ласки її нiхто покористуватися не зможе: всi шляхи на лiвий берег Днiпра затасованi, пани сторожу поставили по Днiпру… втiкати не вiльно, — хiба що птахом перелетиш, а кого на дорозi впiймають, то для спочинку й посадять на палю… а то ще й лiпше вигадають: пани на цi штуки мастаки! — Не так пани, як тi пiдпанки, ксьондзи та вiдступники унiати! — зауважив Мельхiседек. — А якою злобою та ненавистю переповненi їхнi серця — i повiрити важко! Звiр лютий не шматує так здобичi своєї, як християни мучать братiв своїх християн, — одбирають у православних все, здирають навiть останнє рам’я; нашi храми палять або повертають на костьоли, святинi оскверняють, i немає на латинiв суду! Звiра жене голод, а ситiсть гамує його шаленство; гонителiв же наших не вгамовує нiщо: нi благання нашi, нi стогони, нi рiки гарячої кровi — ковзаються, тонуть у нiй жертви й викликають лише вящу лютiсть у ворогiв наших, непогамовне алкання кровi…

— Блаженнi єсте, аще виженуть вас мене ради, — тихо, немов про себе, мовив iгумен, — бо узрять сонце правди, а гонителi од лютостi своєї загинуть.

— Загинуть! — енергiйно пiдтримав Залiзняк. — А помста?.. Вже коли гинути, то хоч недарма!

— Ви, панове, — посмiхнувся зверхньо пан обозний, — розбiй повсякчас чините. Мало не пiвстолiття ллється у вас кров, i хто знає, може, це розбiйникування й викликає лють з другого боку.

— Ясновельможний пане, — блиснув на нього Залiзняк запаленiлим поглядом, — не розбiйники гайдамаки, а месники за хрест святий i за свою волю! Нападники, розбiйники, саме розбiйники, силомiць вдерлись у наш споконвiчний край! Нашi дiди й прадiди були його володарями, а не ляхи! А спустошителi нашi по-розбiйницькому напали на нас, вiдняли в нас землi, добро, вiдняли волю… Нас повернули на пiд’яремний скот, на бидло i не дають навiть молитися нашому боговi, як молилися нашi батьки!

Обозний трохи знiяковiв вiд палкого заперечення Залiзняка i вiд тих фактiв, якi той виставив; але вiн не подiляв крайнiх поглядiв запорожця, а тому спробував хоч i несмiливо, а таки обстояти свою думку.

— Я генеральне не решпектую звiрства, i впорядкована держава нiколи його не потерпить, та й безладдя не потерпить! А ви всi, купно з поспiльством, за панiв себе вважаєте i без правди добро наживати хочете. Гульнею, та розбоями, та насильствами живете…

— Ех, пане обозний генеральний, — вiдповiв з гiркотою i навiть з вiдтiнком зневаги Залiзняк, — взяв ти, твоя ясна мосць, грiх на душуi Поспiльство не бидло, й не можна нарiкати на нього за те, що воно не закладає охотою шию в ярмо, не пiдставляє з ласкавою усмiшкою спини пiд канчуки… Тадже й справжня худоба, коли її почнеш бити повсякчасно, то й вона оскаженiє й пiднiме своїх мучителiв на роги!

— Все сiє того у вас чиниться, що в Польщi немає нi ладу, нi влади… а тiльки гуляє кулак…

— Ну, а якщо кулак — то хто кого? Проти гвалту — гвалт, проти ножа — нiж! Немає iншої ради!

— О tempora! Виходить, один одного рiж? При такому резонi чого ж вам i нарiкати?

— Як же не нарiкати? — захвилювався Залiзняк, i в його голосi почувся страшний бiль. — Та ми ж залили своєю кров’ю весь край i одбилися-таки — визволилися з лядської неволi, щоб приєднатися до своїх братiв, стати пiд високу руку Москви, а нас вiддали ляхам на згубу? Що ж нам зостається чинити, як не рiзатися до останньої голови з ворогом? Вельможний пан дивується, що пiвстолiття точиться рiзанина! Iнакше й бути не може! Не признаємо ми над собою панами ляхiв! Майте на увазi, вельможний пане, що гайдамачить i шляхта.

— Ну, ну? — усмiхнувся обозний.

— Їй-богу! Навiть чи не бiльше вона, анiж простий, пiд’яремний люд! Збере шляхтич команду, попереодягаються всi, як наш брат, та й розбiйничають, чинять наїзди на села iнших панiв i на їхнi замки: рiжуть, палять i грабують не згiрше найзапеклiших гайдамакiв!

— Воiстину так, — пiдтвердив Мельхiседек, — а насильства унiатiв… Ех, i язик прилипне до гортанi!

— Чутки йдуть, святий отче, чував, — погодився обозний. — Тiльки ось i губернатор, його превосходительна милость, в сих рiзких словах деяке перебiльшення вбачає!

— Нi, мiй таточку! Це все правда, що пан полковник мовить, чиста правда! — зашарiлась панна Дарина. — Я чула од багатьох, ще в Переяславi. Пам’ятаєте, посол був, — загорiлась вона ще дужче вiд хвилювання, — та й тут, на хуторi… i калiки, i народ — всi в один голос… Хiба можна, таточку мiй, не вiрити?

— О велелюбна панно! — заговорив Мельхiседек зворушеним голосом. — Хай осiнить твоє серце благодать божа i хай захистить тебе вiд напастей десниця його! Ось погляньте, превелебнi й премилостивi панове, на сього мученика, отця iєрея. Оскаженiлi унiати вдерлися в храм православний, пограбували, осквернили його, а сьому служителевi олтаря вирвали бороду, висвердлили праве око свердлом i вiдрiзали язика… Невже вам, маловiрнi, не досить цього свiдчення?

Усi з жахом подивилися на священика. Його жалюгiдний хворобливий вигляд збуджував i ранiше в них спiвчуття, а мовчання пояснювалося затурканiстю й нiяковiстю, але тепер, при словах отця Мельхiседека, жах охопив усiх присутнiх, а коли нещасний мученик, вiдкривши рота, видав жалiсний звук, то жах перейшов у страшне обурення.

— Боже сил! — вигукнув отець iгумен. — Пощо убо iспитуєш народ твiй? Панна затулила обличчя руками й заплакала…

— О, це жахливо, — прошепотiв обозний, опустивши очi.

— Прокляття! — скрикнув Залiзняк, з грюкотом вiдсунувши стiльця; але, схаменувшись, зараз же стримав себе. — Даруйте менi, ясновелебнi святi отцi, мою запальнiсть. Нелюдськi муки, яких завдали цьому нещасному знавiснiлi кати, крають моє серце… Душа бентежиться, й скорбота мене гризе, а наша кривда затуманює розум! Хiба можна сидiти спокiйно в куренi, склавши руки? Адже й туди долiтають зойки матерiв, сестер, крики дiтей i стогони вмираючих! Та треба ж вирвати з грудей серце й покласти замiсть нього камiнь, щоб не кинутись на катiв! Треба повиривати очi, щоб не дивитися, як їх виверчують у пастирiв наших! Ох, отцi святi, молiльники за нас перед господом! Простiть менi хули мої у цьому мiсцi святому, але горить в менi все, i я не можу бути спокiйним.,

— Сину мiй! — пiдвищив голос Мельхiседек. — В тобi волає любов до України та жаль до принижених i зневажених, i от вона, ця любов, запалила гнiв у твоєму серцi. Але глаголю тобi, гнiв цей шляхетний i означає велич духу: хай же зiйде на тебе ласка господня!

— I Христос вигнав вервiєм осквернителiв храму, — лагiдно додав iгумен.

Залiзняк устав i пiдiйшов пiд благословення обох iгуменiв.

Обозний почував себе трохи нiяково, його дочка, осушивши мимовiльнi сльози, тепер дивилася захоплено на Залiзняка, i в її темних, бездонних очах загорялося бентежне полум’я.

— Чого ж, пане, — спитала вона в Залiзняка, — ви мовчите й не допоможете в бiдi братам своїм, коли до вас долинають їхнi стогони?

— Чого, люба, вельможна панно? Та того, що боронять нам. Накази йдуть все суворiшi й суворiшi… Ех, коли б нам розв’язали руки! Ми б — нiбито од себе, свавiльно…

Мельхiседек з захватом стежив за кожним словом завзятого лицаря, що збуджував у нього новi думки.

— Справдi, iншого й викруту немає! Нужда напосiлася на козака, загризла його до смертi. Найкращi лицарi, цвiт Запорожжя, не витримують уже, тiкають до чорногорцiв, до волохiв, а то кидають шаблюки й мiняють їх на чотки…

— Старi вже, — зауважив iгумен печорський.

— Ех, коли б старi, то було б i по закону, i за звичаєм — на горе, йдуть юнаки, якi щойно досягли слави… Ось i в вашої ясновелебностi перебуває в ченцях Найда, наш славний запорожець…

— Юнак i в ченцях? З якої причини? — здивувався Мельхiседек.

— Не знаю, а тiльки шкода: така втрата! — зiтхнув Залiзняк.

— Найда… Найда, — щось не пригадаю, — згадував уголос iгумен.

— Може, вiн, святий отче, iнакше назвався тут, — отой, що свiчкарем у головному храмi.

— А-а! Ось хто! — розвiв руками iгумен. — Тiльки здається менi, вiн ще не посвячений остаточно… А втiм, треба довiдатись.

— Ех, коли б, пане полковнику, у всiх запорожцiв було твоє серце й твоя душа! — запальне мовив Мельхiседек.

— Аби тiльки нам дозволили… — почав був Залiзняк.

— Зрю душею, — натхненно промовив iгумен, — що нi благочестя, нi знедолений люд не загинуть i, аки фенiкс, вiдродяться в славi.

— Я раджу вам, превелебний отче, — сказав обозний Мельхiседековi, — самим податися до Петербурга i там усе пояснити.

— Нехай збудеться по глаголу твоєму! — сказав Мельхiседек. — А я, грiшний раб i служитель церкви, дерзаю!

— Амiнь! — промовив отець iгумен i пiдвiвся з крiсла сотворити молитву. Обiд кiнчився, всi, повстававши з-за столу, побожно обернулися до кутка з образами i, хрестячись, промовили в думцi за святим отцем слова зворушливої молитви.

Отець iгумен запросив гостей до сусiднього покою, а сам звернувся до обозного:

— Ваша милость цiкавилися друкарнею й школою, то, якщо дозволите, я вас проводжу.

— Менi нiяково турбувати вашу ясновелебнiсть, — зам’явся обозний.

— О, пройтися в добрий час нешкiдливо, — усмiхнувся старий. I вони вийшли з трапезної; за ними пiшов i покалiчений священик.

Коли Мельхiседек, Залiзняк i панна Дарина перейшли до сусiднього покою, то iгумен Мотронинського монастиря згадав про Найду.

— То ти кажеш, пане полковнику, що славний лицар, краса Сiчi й бич невiрних, пiшов сюди, промiняв меч на чотки, надiв на себе власяницю?

— Авжеж, превелебний отче, вiн тут ченцем, — заговорив Залiзняк, — у мене серце мало не вискочило вiд радостi, коли я його побачив живого, — ми ж його за мертвого вважали, — а потiм, коли вiн менi сказав, що навiки розпрощався з мечем, то мене ще гiрше охопив жаль i, мов кiлок, пробила груди туга… Якщо й обителi почнуть одбирати в України її кращих синiв, то де ж їй тодi шукати оборонцiв?

— Авжеж, авжеж… це так… — задумався архiмандрит.

— Менi здалося, що превелебний iгумен сказав, нiбито Найда ще не зовсiм чернець… То, може, його ще можна вiдмовити, узнати причину, — зауважила панна.

— Так, менi треба його побачити, поговорити.

— Це найлегше зробити, — похопився прислужитись Залiзняк. — Я звелю послушниковi покликати його до вашої ясновелебної милостi.

Залiзняк розпорядився. Всi, чекаючи цього таємничого ченця, притихли й задумалися.

Та ось з’явився в дверях келар i доповiв отцевi Мельхiседеку, що покликаний чернець жде його розпоряджень.

Панна хутко обернулася й спинила свої здивованi очi на блiдому, збентеженому обличчi ченця, який переступив порiг…

Пiдiйшовши пiд благословення отця Мельхiседека, Найда вiдступив набiк i мовчки зупинився коло дверей, потупивши очi.

Мельхiседек уважно подивився на Найду; суворе, енергiйне обличчя молодого ченця справило на нього, як видно, надзвичайно приємне враження.

— Чого ж ти одiйшов, сину мiй? Сядь тут, коло нас, — звернувся вiн до нього привiтно.

Чернець мовчки пiдiйшов i сiв на одному з ослонiв; хоч вiн i не пiдводив очей, але вiдчував, що панна, яка була в келiї, не одриває допитливого, пильного погляду вiд його обличчя, i вiд того якийсь дрож пробiгав по тiлi ченця, але вiн не виказував свого хвилювання.

— Пан полковник, — тим часом ласкаво провадив Мельхiседек, — так багато менi розповiдав про тебе, про твою вiдданiсть святому нашому благочестю, про славнi подвиги, якими ти встиг уже, два роки тому, прославитися на Запорожжi.

— Два роки тому, на Запорожжi? — перепитала швидко Дарина, обернувшись здивовано до отця iгумена, i, не дочекавшись вiд нього вiдповiдi, звернулася до Найди й промовила швидко: — Господи! Та невже ж то був ти, той молодий запорожець, котрий приїжджав до нас посланцем вiд запорозького коша?

— Так, ясновельможна панно, то був я, — спокiйно вiдповiв Найда й пiдвiв голову.

— I ти… ти… пiсля всього, що говорив тодi в нас, зважився пiти в монастир? Але чому? Чому?

На щоках Дарини виступив гарячий рум’янець, вона раптом рiзко урвала свою мову й зупинила на обличчi молодого ченця запитливий, здивований погляд.

— Ага! — скрикнув Залiзняк. — Дивує й тебе, ясновельможна панно, що Найда покинув Україну, та ти бачила його раз чи двiчi на своєму вiку, а як же не дивуватися менi, як не вболiвати серцем, коли я бачу, що найкращий наш запорозький лицар сам iз своєї волi пiшов навiки в монастир? Ех, та й лицар же який був!.. Честь i слава всього Запорожжя! Орел, а не козак! Побачила б ти його в бою, вельможна панно, то ще б i не так здивувалася! Що за рука була, що за орлиний погляд, що за одвага!

I Залiзняк захоплено почав розповiдати про колишнi подвиги Найди. З якоюсь тривожною цiкавiстю слухала панна Дарина Залiзняковi слова; на щоках її то спалахував, то згасав рум’янець; кiлька разiв пiдводила вона на ченця очi, намагаючись прочитати на його обличчi причину цього не зрозумiлого всiм кроку, та обличчя його було холодне й незворушне, мiж соболиними бровами лежала сувора риса. Здавалося, Залiзняковi слова не дiйшли до слуху молодого ченця…

— I ось тепер, у таку хвилину, коли всiм треба згуртуватися й повстати проти спiльного ворога, — гаряче закiнчив Залiзняк, — наш найкращий орел сам накладає на себе пута! Надiя всього Запорожжя кидає його, залишає все й замикається за монастирською стiною!

Залiзняк сердито пiдвiвся з мiсця й вiдiйшов до гратчастого вiконечка, що виходило в монастирський сад. Найда мовчав.

— Сину мiй! — неголосно промовив Мельхiседек, торкаючись рукою колiна Найди. — Якщо сiє не тяжко для душi твоєї… Повiдай менi, що примусило тебе зректися свiту i взяти на себе чернечий сан?

Щось болiсне промайнуло в рисах молодого ченця.

— Стомився, превелебний отче iгумене, вiд свiтського життя… схотiлося послужити боговi, — вiдповiв вiн коротко й сухо.

— Стомився! Не ти б казав це i не я б слухав! — скрикнув Залiзняк, швидко обертаючись од вiкна. — Чи це нечиста сила якась втрутилась у нашу долю, чи зурочив його хто?

Отець Мельхiседек спинив Залiзняка поглядом.

— Сину мiй, — заговорив вiн повчально, звертаючись до Найди, — пан полковник казав менi, що зневiра в майбутньому батькiвщини привела тебе до монастиря, але пам’ятай — зневiра є найбiльший грiх перед господом богом. Ми не смiємо впадати в розпач: розпач — зневiра, а вiра в милосердя боже хай не оскудiває в нас до кiнця днiв наших. Путi господнi невiдомi: ми бачимо тiльки путь наших злигоднiв i бiд, але не вiдаємо, до якого кiнця вiн веде нас. — Голос Мельхiседека зазвучав гучно й владно. — I я вiрую, i всi ми повиннi вiрувати в те, що не залишить нас господь навiки в руках католика. Ось їду я тепер до православної царицi, й вiрую, i надiюся, що серце її прихилиться до наших страждань i що вона заступиться за святе благочестя. Ворог сильний, не можна тепер пiклуватися тiльки про спасiння своєї душi, треба думати про спасiння багатьох з малих сих, котрих ловлять день у день в свої злохитрi сiтi й унiат, i католик. Ти сказав, що схотiв послужити боговi? Повернися тодi в свiт, бо в свiтi тепер ти послужиш бiльше господевi милосердному, нiж за монастирською стiною. Чернечий подвиг можна зберегти i в життi, а вмертвiння плотi залиш немiчним старцям, нездатним до боротьби.

Залiзняк з надiєю перевiв погляд з обличчя отця iгумена на обличчя Найди.

— Правдиве твоє слово, превелебний отче iгумене, — стримано вiдповiв Найда, — хто може служити господевi милосердному в свiтi — нехай трудиться в ньому; але в життєвiй боротьбi знесилюються не лише старi; i хто знесилiв, нехай послужить боговi хоч своєю вбитою душею…

— Ех, панно моя! — з прикрiстю мовив Залiзняк, звертаючись до Дарини. — А ти ще казала: «Чому мовчить Запорожжя?» Та як же йому не мовчати, коли, бачиш, скрутила його так доля, що й найкращi його сини втрачають силу до боротьби!

Дарина збентежено мовчала, видно було, що вся ця сцена дуже її хвилювала.

— Сину мiй, — тим часом задумливо провадив далi отець Мельхiседек, — коли не обiтниця, чи присяга, чи заповiт батькiвський, а єдина лише втрата надiї привела тебе в монастир, то паки реку тобi: повертайся в свiт. Ти кажеш, що втратив силу трудитися в ньому, — повернися туди i ти її обрящеш. Надiя є; господь допоможе нам захистити свiй храм вiд нападу унiатських i католицьких вовкiв, але треба з’єднати всi сили… Не личить тому, хто може пiдняти на своїх раменах пуд, пiдiймати гiрчичне зерно. Бiльший подвиг перед богом сотвориш ти, коли послужиш йому тепер у свiтi… Подумай про це.

— Превелебний отче, я вже про все подумав i все вирiшив, — твердо вiдповiв Найда.

Залiзняк хотiв був щось заперечити, але отець Мельхiседек стримав його порухом руки.

— Зачекай, пане полковнику, — мовив вiн суворо, — якщо в монастир привела його така тверда воля, то силувати душу не можна. Хто знає, може, господь призначив його для свого духовного воїнства… Нехай буде його свята воля! — Отець iгумен звiв очi до потемнiлого образа, осяяного ’ лампадою, й пiдвiвся з мiсця. — А тепер, пане полковнику, — звернувся вiн до Залiзняка, — може, придiлиш менi кiлька хвилин для одної приватної розмови?

Залiзняк квапливо встав i вийшов за отцем архiмандритом з кiмнати. Слiдом за ними пiдвiвся й Найда, зробивши рух у напрямi до дверей.

— Як, ти вже йдеш? — промовила Дарина, i тонкий рум’янець залив її обличчя. Найда зупинився:

— Ясновельможна панна має щось сказати менi?

— Так, маю… хочу… зостанься!..

Дарина збентежилась i замовкла.

Молодий чернець пiдiйшов до гратчастого вiконечка, що виходило в сад, i спинився.

Наставав ясний, прозорий i тихий весняний вечiр… Крiзь обсипанi бiлим цвiтом гiлки яблунь i вишень просвiчувало нiжне, з рожевим вiдтiнком небо. За садом, що збiгав з гори вниз, видно було на обрiї синю смугу широко розлитого Днiпра.

У келiї вже сутенiло, в кутку перед старовинним образом яскраво свiтилась велика лампада.

Чернець стояв мовчки, прихилившись плечем до гратчастого вiкна. Його блiде обличчя, освiтлене з одного боку сяйвом лапмади, вирiзнялося надзвичайно рельєфно на тлi нiжного рожевувато-блакитного неба, яке видно було крiзь розчинене вiкно. Легенький подих вiтру ледь ворушив темне хвилясте волосся молодого ченця, що вибилося з-пiд чорної оксамитної шапочки. Вiн був напрочуд гарний у цю хвилину, тiльки похмуро стиснутi брови надавали суворостi його прекрасному обличчю.

З саду вiяло ласкавим, теплим повiтрям, напоєним пахощами квiтучих дерев. Якась солодка, нiжна туга вливалася разом з ним у душу.

У келiї було тихо, звiдкись здалека-здалека, може, з берега Днiпра, долинали звуки сумної мелодiйної пiснi.

I чернець, i панна Дарина мовчали.

— Ти пам’ятаєш Переяслав? — промовила нарештi тихо Дарина, пiдводячи на молодого ченця лагiднi, оксамитовi свої очi, що заволоклися нараз якимось смутком.

— Пам’ятаю, ясновельможна панно.

— I твої суперечки з моїм батьком? I нашi довгi розмови?

— Я не забував їх нiколи.

— Коли ти поїхав вiд нас, я довго згадувала тебе i твої слова… Щось невловне промайнуло на мить у поглядi ченця.

— Спасибi за пам’ять, ясновельможна панно, — вiдповiв вiн стримано, схиляючи голову. — Я так само не раз згадував тебе… Але скажи менi, яким побитом опинилися ви тут, у Києвi? Адже панотець твiй служив у Переяславськiм полку.

— Тепер вiн уже виписався з полку й купив пiд Києвом хутiрець. Ми оселилися тут назавжди.

— Пiд Києвом? Назавжди? — промовив якось занадто квапливо й тривожно чернець.

— Так, назавжди, — пiдтвердила Дарина. — Чого ж це тебе так дивує? Вiд цього запитання Дарини чернець трохи знiяковiв, обличчя його ледь помiтно зашарiлось, i вiн мовчки потупив очi.

— Ми живемо тут уже бiльше як пiвроку, — говорила тим часом Дарина, — i були кiлька разiв у Печерах, тiльки не знали, що ти тут. Господи! Та хiба могло кому на думку спасти, що ти пiдеш у монастир?

Остання фраза вирвалася в Дарини з якимсь особливим болем.

Молодий чернець не вiдповiв i слова.

У келiї знову запала мовчанка. Сумна, мелодiйна пiсня ледве чутно линула здалека. Цi нiжнi звуки немов шепотiли про щось далеке, втрачене, безповоротне…

З грудей панни Дарини вирвалося тихе, придушене зiтхання.

— Скажи менi, — заговорила вона знову, пiдводячи на ченця, що нерухомо стояв коло вiкна iз схрещеними на грудях руками, свiй засмучений погляд. — Скажи менi, чому ти пiшов у монастир? Нi, нi, стривай, — промовила вона квапливо, помiтивши, що Найда хоче сказати щось, — ти говорив їм, що втомився од свiтського життя; та я не вiрю цьому, не вiрю! Згадай тiльки свої палкi слова… Згадай свої надiї…

— Я, панно, втратив у них вiру… Переяслав убив їх i показав, що всi вони марнi й безнадiйнi.

— Чим же Переяслав винен? Якщо батько i наша старшина були не згоднi з тобою, то ти ж не з тих людей, котрi пiддаються й зупиняються на пiвдорозi. Якесь горе, певно, пiдбило тебе. Скажи менi.

По обличчю ченця пробiгла болiсна судорога, вiн стиснув губи й обернувся до осяяної iкони, червонуватий вiдблиск вогненною лiнiєю окреслив його профiль.

— Або нi, стривай, не треба… мовчи… не говори… — квапливо промовила Дарина, помiтивши враження, яке справили її слова, — прости мене… прости мене! — додала вона зовсiм тихо i теж потупила очi.

— Не тривож себе, ясновельможна панно, — вiдповiв Найда лагiдним, але сповненим туги голосом. — Що було — те вiдiйшло i не повинно вертатися.

Дарина боязко притихла.

У келiї знову запанувало мовчання. Пiснi вже не було чути, вона вiдпливла кудись далеко-далеко, за синю смугу плеса, що пригасало на обрiї…

— Та що б з тобою не трапилось, — заговорила знову тихим голосом панна, — прошу тебе, не занапащуй себе… вернися до життя, втiху дасть тобi батькiвщина…

— Ти так думаєш, панно? — промовив чернець з якимсь особливим виразом.

— Авжеж, авжеж, думаю, знаю..’, певна того! — скрикнула палко Дарина. — Вона пiдтримає тебе, вона вiдшкодує тобi всi втрати. Немає такого горя на свiтi, яке б не загоїла вона.

— Так, так, — повторив за нею Найда, — немає такого горя, яке не загоїла б вона, i я не залишу її й не перестану їй служити цiле життя своє…

— Але не постом i молитвою! Хай це чинять iншi: старi, калiки, слiпi, кривi й убогi! — перебила його палко Дарина. — Вернись до того, до чого покликав тебе господь. Ти ось уже два роки перебуваєш за цими стiнами i не знаєш про тi страхiття, що кояться. Ти чув, що казав пан полковник i превелебний отець iгумен? — I Дарина палко почала розповiдати Найдi все, що почула вiд отця Мельхiседека й Залiзняка. Вiд хвилювання обличчя її розпашiлося яскравим рум’янцем, очi спалахнули — вся вона була само пiднесення в цю хвилину.

Молодий чернець мовчки слухав Дарину, не одриваючи вiд неї свого погляду.

— Ти помиляєшся, панно, — промовив вiн, коли Дарина замовкла, — все це я знаю незгiрше за них.

— I все-таки вирiшив поховати себе навiки в цьому монастирi?

— Перш нiж. прийти сюди, ясновельможна панно, я думав не одну нiч…

— Господи! — з щирою тугою скрикнула Дарина. — Та невже ж нiщо, нiщо не зможе вирвати тебе звiдси й повернути до радостi, до життя?

В темних очах ченця нараз спалахнув яскравий вогонь, — мимовiльним рухом вiн подався вперед, здавалось, якесь щире, тепле слово ось-ось мало зiрватися з його уст.

У цей час коло дверей почулися кроки.

В одну мить погляд ченця згас, губи його мiцно стислися. Вiн ще ближче притулився до вiкна, холодна тiнь упала на його обличчя, i воно знову стало замкнуте й суворе.

Дверi вiдчинилися, i в кiмнату ввiйшли отець Мельхiседек, а за ним i Залiзняк.

— Ось що, сину мiй, — промовив отець iгумен, пiдходячи до Найди. — Якщо ти вирiшив непохитно присвятити себе боговi, якщо душа твоя прагне християнського подвигу, переходь до нас, у Мотронинський монастир. Тут, у святому градi Києвi, пiд захистом православної держави, все мирне, все спокiйне, а там у нас у боротьбi з унiатами й католиками ти зможеш воiстину послужити Христу. Я збираю собi сильне й свiтле духовне воїнство, чи хочеш ти стати в ряди його?

На блiдому обличчi ченця виступив яскравий рум’янець.

— Превелебний отче iгумене, — вiдповiв вiн, низько схиляючи голову, — за честь велику приймаю твою пропозицiю, i якщо тiльки його мосць, отець iгумен, дозволить менi…

— Про це не журися, я сам переговорю з його милостю, та ось, здається, й вiн… — Мельхiседек оглянувся.

Справдi, в кiмнату входили отець iгумен i генеральний обозний.

— Не турбуйтеся нi про що, превелебний отче, — говорив обозний, нахиляючись до отця iгумена, — все передам пановi губернаторовi. Коли трапиться якась потреба, прошу звертатися просто до мене, — радий послужити, чим можу.

— Нехай благословить за сеє господь твою милость.

— Вашими святими молитвами, — низько схилив голову перед iгуменом обозний, i, звернувшись до Дарини, яка мовчки стояла збоку з сумним обличчям, промовив голосно й жваво: — Ну, дочко, дякуй його превелебностi за хлiб, за сiль та за ласку i збирайся в дорогу.

— Ох, пане генеральний, — промовив отець iгумен, зiтхнувши, — паки й паки кажу тобi, зостанься краще переночувати в нас: надворi темнiє, дорога до Києва через лiс небезпечна… коли б не налякав хто панну!

— Го-го, — посмiхнувся обозний, — та невже ж ото й нам гайдамакiв лякатися? Конi в нас добрi, козакiв доволi, та й дочка наша не з полохливого десятка. Чи так я кажу, Дарино?

Але Дарина нiчого не вiдповiла на цi жартiвливi батьковi слова; мовчки пiдiйшла вона пiд благословення отця iгумена печорського й отця Мельхiседека й стала коло дверей, ждучи батька.

Генеральний обозний почав прощатися з усiма присутнiми. Розпрощавшись з архiмандритом печорським i Залiзняком, вiн пiдiйшов пiд благословення до отця Мельхiседека.

— Доброї путi i в дiлах успiху, превелебний отче iгумене, — промовив вiн, нахиляючись до його руки. — Звичайно, тепер держава Росiйська не може виступити вiйною проти Польщi, але в майбутньому все може змiнитися… «Толцитє i отверзеться вам», — сказано в святому письмi.

— Дерзаю, дерзаю! — зiтхнувши, вiдповiв Мельхiседек.

— А без дозволу не зважуйтесь нi на що, превелебний отче, щоб не вийшло з цього ще гiршого сум’яття. Прошу ж вашу милость навiдати мене ще раз у моєму хуторi, — додав обозний, мiняючи тон, — я постараюся приготувати листи до деяких моїх доброчинцiв, якi проживають у столицi.

Мельхiседек ще раз подякував пановi обозному за ласку. А той ще раз попрощався з усiма й вийшов у супроводi Дарини з кiмнати.

Молодого ченця, який мовчазно стояв коло вiкна, вельможний пан i не помiтив. Дарина також пройшла повз нього, не пiдводячи голови.

Слiдом за обозним рушили з келiї i всi iншi, а разом з ними й Найда. Провiвши шановного гостя до ганку свого дому, отець архiмандрит ще раз попрощався з ним i, звернувшись до Найди, звелiв йому провести вельможного пана до ворiт.

Найда мовчки нахилив голову й пiшов слiдом за обозним та його дочкою.

За брамою лаврської вежi пана генерального обозного вже чекав його повiз. Як тiльки вельможний показався в брамi, зразу ж до нього пiдкотив незграбний, великий, але пишно розцяцькований ридван, запряжений шестериком вороних коней. На козлах сидiв кучер з довгою пугою у руках, поруч з ним примостився козачок, а на переднiх конях — машталiр. Усi були одягнутi в бiлi сукнянi жупани й кармазиновi кунтушi, прикрашенi золотим позументом. Таке ж убрання було й на десятьох верхiвцях-козаках, що оточували карету й становили почет обозного.

Козачок миттю зiскочив з козел i вiдчинив перед вельможним паном дверцi ридвана. Важко крекчучи i спираючись на дорогу палицю й на козачкову руку, влiз в екiпаж пан генеральний обозний.

Дарина вже взялася була рукою за дверцi ридвана, щоб ускочити в нього, але, обернувшись до молодого ченця, що стояв мовчки бiля монастирської стiни, спинила на ньому довгий i сумний погляд…

— Гей, доню, чого ж ти баришся? — почувся з глибини колимаги нетерплячий голос.

Дарина тiльки мовчки кивнула головою Найдi й стала на пiднiжок.

Козачок зачинив дверцi колимаги й вискочив на козли, кучер ляснув довгою пугою, i кортеж рушив у дорогу.

Уже пишний повiз вельможного пана зник зовсiм з-перед очей, а молодий чернець все ще стояв непорушне коло брами, не одриваючи погляду вiд легкої хмарки куряви, що змiїлася далеко по дорозi, освiтленiй останнiм променем сонця…