Останні орли

XXV

Найда iз своїм загоном годин зо три мчав, раз у раз оглядаючись назад; i лише переконавшись, що погоня вiдстала, спокiйно поїхав далi, в душi дякуючи боговi за свiй порятунок. Усi повеселiшали, гнiтюча мовчанка змiнилася гомоном, жартами й дотепами. Загiн без особливих пригод досяг Довгого лiсу, перепочив там, пiсля чого отаман вирiшив заїхати в Мотронинський монастир, там улаштувати панну й розпитати, де саме перебувають нинi головнi сили Залiзняка.

Отець диякон, добре знаючи всi стежки, всi нетрi та яруги Мотронинської пущi, вивiв загiн на вiрну дорогу, й надвечiр того ж дня гайдамаки вже пiдiймалися на круту монастирську гору. Нi в Довгому, нi в Мотронинському лiсi вони нiкого не зустрiли, а їм дуже хотiлося дiзнатися про успiхи повстання; цiкавiсть i тривога пiдганяли подорожнiх, тому, вибравшись на Монастирський шлях, загiн поїхав швидше… Але тут Найду збентежила та обставина, що, по-перше, навiть перед самим монастирем шлях був безлюдний — жодної живої душi не побачили гайдамаки, а по-друге, — у вечiрнiй час чомусь мовчали дзвони.

— Тривожиться дух мiй, — сказав диякон Найдi, зненацька осадивши коня. — Що нiкого ми не зустрiли дорогою, це ще не бiда: усе живе пiшло в загони, та й годi… А от що дзвони мовчать напередоднi свята… то це не гаразд.

— Я, отче, вже давно занепокоївся, тому й коня пiдганяю, — мимохiть зiтхнув отаман i гукнув, обернувшись назад: — Пильнуй! До зброї!

Усi вiдразу насторожились, перевiрили зброю i, натягнувши повiддя, стали пильно роздивлятися довкола. У глибинi лiсу, густiшаючи бiля корiння могутнiх дубiв, уже причаївся присмерк, кругом стояла гнiтюча, мертва тиша.

З важким передчуттям пiдiймалися подорожнi на монастирську гору. В одному мiсцi у кущах Найда побачив труп i мовчки показав на нього дияконовi. Той пiд’їхав до мертвяка, глянув на нього i, повернувшись, шепнув отамановi:

— Монастирський служка!

— Бiда! — тихо кинув отаман i пришпорив коня.

— Невже щось трапилось? — болiсно скрикнула Дарина й вихопилась уперед конем.

— На бога, панно!.. Тут небезпечно… — зупинив її Найда i поскакав удвох з дияконом до того мiсця, де дорога повертала до святої брами.

Перед ними постало видовище, яке’ прояснило все одразу: кам’янi стiни брами були пробитi й обваленi; замiсть каплицi з янголом на шпилi чорнiли обгорiлi стовпи й балки; одна половина ворiт, перекосившись, висiла на стовпi, друга — розтрощена — лежала долi; висячий мiст було зiрвано з ланцюгiв i кинуто в широкий рiв, викопаний довкола муру. Крiзь роззявлену пащеку брами виднiвся уже повитий сутiнками монастирський двiр; але позолоченi банi головного храму ще блищали високо над мурами, вiдбиваючи теплi тони призахiдного сонця.

Тепер не залишалося нiякого сумнiву — монастир захопили вороги, а що не зруйнували його дощенту, то це, певно, через несподiвану тривогу або ж через те, що вирiшили зберегти примiщення для католицького кляштора.

— Горе! Зруйновано опору нашу! — iз стогоном вигукнув отаман.

— Нашу святиню! — з жахом сплеснула руками панна й поскакала до брами.

— Назад! — владно крикнув Найда. — Там засiдка!

— Нi, пане отамане, там немає нiкого, — сумно зауважив отець диякон. — Проклятi iроди сплюндрували святиню, перебили братiю i втекли, наче злодiї, зруйнувавши i єдине сполучення з монастирем… Аще б вони там засiли, то браму й мiст зберегли б.

— Правда, — погодився Найда, пильно розглядуючись довкола.

Весь загiн уже зiбрався бiля зруйнованої брами i, скинувши шапки, скрушно хрестився, закликаючи бога у свiдки такого блюзнiрства й даючи безмовну клятву помститися за цю наругу.

Кiлька гайдамакiв об’їхали навколо монастирський вал, але нiчого пiдозрiлого не помiтили: i кам’яний мур з бiйницями вцiлiв, i рiв не був засипаний. Тепер треба було витягти з рову розбитий мiст i якось полагодити його, щоб дiстатися до монастирського двору.

Козаки дружно заходилися бiля мосту, а диякон своїм трубним гласом заповзявся потрясати околицi:

— Го-го-го-го! — волав вiн. — Озовись, хто живий! Го-го!

Але нiхто не озивався, тiльки луна прокинулась у лiсi й сполохано покотила дияконовi вигуки кудись у темну далечiнь.

Найда нетерпляче чекав, коли встановлять мiст; та це не так легко було зробити: козаки не мали пiд руками анi пiдойм, анi вiрьовок i голiруч та на власних спинах виволiкали з рову колоди й потрощенi частини мосту. Бачачи, що ця робота може затягтися на цiлу нiч, отаман вирiшив якось перебратися через рiв i оглянути двiр, храм та келiї… I якщо там не знайдеться жодної живої душi, то, не гаючи часу, поспiшити до Залiзняка, щоб вiн прислав сюди загiн…

Дарина хотiла йти разом iз Найдою, та вiн рiшуче запротестував; отаман не взяв з собою навiть отця диякона, доручивши йому загiн, а сам з двома товаришами, Петром i Охрiмом, по живiй драбинi з козацьких спин вибрався на протилежний бiк рову.

Уже стемнiло. На монастирському дворi де-не-де виднiлися якiсь чорнi купи, але розiбрати, що воно таке, було неможливо. Козаки зараз же запалили смолоскипи й, освiтлюючи собi шлях мигтючим червонуватим полум’ям, рушили далi. Як тiльки темнi купи потрапили в червоне коло свiтла, виявилось, що це були трупи замордованих ченцiв i сторожi… Iз страшенним болем у серцi дивився Найда на своїх товаришiв i братiв по Христу, якi вiд рук мерзенних убивць постраждали за святе благочестя. Вiн був такий схвильований i вражений, що не мiг рушити з мiсця i, сповнений невимовної скорботи, стояв з опущеними руками, немов надгробок на цьому кладовищi.

— Ми їм удесятеро вiдплатимо за це, — похмуро мовив Петро, витираючи кулаком мимовiльну сльозу. — I за це, i за все iнше…

— Так, вiдплатимо… — заскрипiв зубами отаман. — Нехай простить мене всевишнiй… та людське серце не може не жадати помсти за такi злочини. Ну, ходiмо далi!

Козаки подалися до головного монастирського храму, ще так недавно вiдбудованого й прикрашеного стараннями превелебного владики Мельхiседека. Нинi цей храм являв собою страшне видовище: дверi та вiкна були виламанi, й крiзь них зяяла чорна середина церкви; на сходах, залитих калюжами кровi, валялися трупи ченцiв; коло закiптюжених стiн дотлiвали рештки вогнищ, розкладених, мабуть, для того, щоб подушити димом ченцiв, котрi сховалися в церквi.

З душею, сповненою горя i жаху, зiйшли Найда, Петро й Охрiм по слизьких сходах до храму. Та коли вони переступили порiг i зупинилися посеред церкви, перед їхнiми очима постала така жахлива картина, вiд якої козацькi серця здригнулися i завмерли в грудях.

Полум’я смолоскипiв освiтило всю церкву, i його кривавий вiдблиск надав цiлiй картинi ще трагiчнiшого вигляду. Скрiзь було видно слiди страхiтливого звiрства й блюзнiрської наруги над святинею: образи з iконостаса та стiн, потрощенi, валялися на пiдлозi; царськi врата, зiрванi з петель i порубанi шаблями, лежали тут же; покрови з вiвтаря й жертовника теж було здерто, священний посуд зник — певно, його забрали нечестивi бузувiри, якi так по-блюзнiрському глумилися над господнiм домом. I на цю страшну руїну широко дивилися мертвi очi отця Єлпiдифора, прибитого до стiни величезними цвяхами.

З обох бокiв вiд намiсника висiли вниз головами, торкаючись пасмами сивого волосся камiнних плит пiдлоги, старшi за саном ченцi. Їхнi обличчя вiд приливу кровi здавалися зовсiм чорними; руки нещасним страдникам викрутили й зв’язали за спиною. Скрiзь — i у вiвтарi, i в церквi — валялися порубанi, знiвеченi тiла ченцiв: в одних були просвердленi очi, в других — повiдрубуванi руки й ноги, у третiх — роздертi до самих вух роти. На перекладинах, на рамах вiкон, на панiкадилi — скрiзь висiли трупи ченцiв, спотворенi озвiрiлими фанатиками.

Найда вiдчув, що на його головi заворушилось волосся.

Якусь мить усi троє стояли непорушне, зацiпенiвши вiд жаху та обурення.

Уся ця страхiтлива картина яскравiше за будь-якi слова, сльози й зойки свiдчила про шалений опiр, що його чинили беззахиснi ченцi, намагаючись вiдстояти свою святиню вiд осатанiлих недолюдкiв.

— Ходiмо звiдси… немає сили… — глухим, здавленим од хвилювання голосом промовив нарештi отаман.

Козаки похилили голови й мовчки вийшли.

Сполоханi їхнiми кроками кажани, що ховалися пiд високим склепiнням храму, шугнули з тихим шурхотiнням в зяючi отвори вiкон…

Вийшовши на монастирський двiр, козаки подалися до кам’яних покоїв владики. Там вони також побачили слiди грабунку, звiрства й дикої злоби. Найда з своїми товаришами мовчки ходив по кiмнатах, скрiзь натикаючись на трупи, на розбитi скринi, столи й шафи, на зiрванi й порубанi iкони.

У спустошенi покої з моторошним стогоном вривався вiтер.

Кiлька разiв Найда мимохiть зупинявся й витирав сльози: єдиний свiточ вiри, єдиний маяк, що сяяв нещасному краєвi провiдною зiркою серед навколишнього мороку, був тепер зруйнований, знищений, пограбований. Служителi вiри, напутники й захисники народнi нинi лежали понiвеченi, мертвi, лишившись вiрними своїй святинi до останнього подиху.

— Невже ж не зосталося нiкого в живих? Анi єдиної душi?! — скрикнув отаман. — Адже дияволи налетiли на монастир, видно, недавно, днiв зо два тому…

— Певно, так, батьку, — погодився Петро. — Ще й трупи не смердять… А чи не сховався хто-небудь он у тих келiях?

Козаки вийшли з покоїв владики й повернули до довгої низької будiвлi, де були келiї ченцiв. I тут на них чекала та сама нiма картина, що краяла серце. Багатьох ченцiв було задушено в келiях пiд час молитви — їхнi задубiлi трупи лежали ниць бiля аналоїв.

Здавалося, над цим безмовним кладовищем зависло розпачливе волання про помсту.

Найда з товаришами, обдивившись келiї, вийшов до сiней, коли нараз iз темного кутка долинув тихий стопн.

— Хтось стогне! — скрикнув отаман, зупинившись i прислухаючись.

— Стогне, стогне! — пiдхопили козаки. — Он там, у кутку, за дверима. Усi кинулись туди й побачили розпростертого долi сивого запорожця велетенської будови.

На його головi, прикрашенiй бiлим, як снiг, оселедцем, зяяла широка рана, — кров на нiй запеклася й перетинала весь череп почорнiлим рубцем; очi в старого були заплющенi, обличчя вкривала смертельна блiдiсть. Найда швидко опустився на колiна й, припавши головою до грудей запорожця, радiсно вигукнув:

— Живий, живий!

Потому вiн уважно оглянув оану на головi:

— Нiчого страшного, ослаб тiльки, можна ще виходити… Ану, панове, пiднiмiмо лишень його та швидше покладiмо десь у затишному мiсцi!

Козаки насилу пiдняли запорожця й перенесли в одну з келiй. Там його поклали на ослонi з дерев’яним узголiв’ям, пiдмостивши киреї.

Розбите вiкно завiсили рясото, що валялася на пiдлозi, й засвiтили вцiлiлу вiд розгрому лампаду.

Дiдовi влили в рот трохи горiлки й побризкали його водою, пiсля чого вiн одразу прийшов до пам’ятi. Отаман тепер глянув на запорожця уважнiше, i йому здалося, що вiн уже десь бачив це мужнє обличчя, мало того — воно збудило в його серцi якесь радiсне хвилювання.

"Авжеж, це той запорожець, який часто наїжджав у Сiч, турбувався про нього, ще хлопця, розпитував про його успiхи у вiйськовiй науцi й бойовiй звитязi, той самий, що не раз дарував йому дорогу зброю i примовляв: "Старайся, синку, вчись… будь лицарем; станеш оборонцем нашої неньки України й месником за її рани!"

— Славний лицарю, дiду любий! Чи ви пiзнаєте мене? — спитав Найда, схиляючись до самого обличчя запорожця.

Той пильно подивився на отамана, i раптом у тьмяних очах його блиснув радiсний вогник:

— Аякже, аякже… пiзнав, коли я ще на сьому свiтi i якщо менi не ввижаються привиди… Найда? Атож! Лицар, посланий богом врятувати народ!

— Раб смиренний його святої волi, — вiдповiв отаман.

— Найда? — ледве чутно перепитав запорожець.

— Еге ж, дiду, коханий мiй, Найда.

— Отже, господь явив менi свою ласку… — спроквола заговорив поранений. — I врятував мене… хоч я, може, й чужого вiку зажив, та ще не виконав узятого на себе обов’язку… i послав любого й рiдного моєму серцю… з яким хоч перед смертю розважу душу.

— Та ви, батьку мiй, пораненi не смертельно, а тiльки ослабли вiд утрати кровi.

— Я й сам так думаю, — згодився запорожець. — Мене ще й дрючком не доб’єш… Рани, як на собацi, присохнуть. I я цiєю рукою ще немало покладу наших ворогiв! — пiдвищив вiн голос. — Тiльки дай менi напитися студеної води… А то нiяк не мiг доповзти до колодязя…

Вода вiдразу освiжила дiда. Покликали й старого знахаря, що був у Найди-ному загонi; вiн оглянув рани, змочив їх горiлкою, присипав порохом i вмiло перев’язав, а хворому порадив випити склянку горiлки.

Пiсля перев’язки поранений тiльки трохи скривився i, усмiхнувшись, сказав:

"Мовби щипає… та дарма!" — i навiть пiдвiв голову, спершись на руку.

— Каторжнi ляхи, — розповiдав старий запорожець, — пробралися в монастир, мов злодiї… таємним лазом… i напали зненацька… перебили охорону… Що накоїли гаспиди-розбiйники — то й подумати страшно. Я лежав пiд трупами й нiчого не бачив уже…

— Дяка боговi, батьку, що вашi очi не бачили цих страхiть, а то б ви самi вирвали їх iз лоба, щоб бiльше й на свiт божий не дивитися!

— О! — простогнав запорожець. — Пiдведи тiльки, господи, мене iз смертного ложа, i вони ще згадають дiда Свирида Тарана! I як усе це сталося — втямити не можу! Я з двома хлопцями привiз сюди поранених, щоб пiдлiкувати їх i тебе дочекатися, — чула моя душа, що тут я з тобою, рiдним, зустрiнуся… I ось, коли кругом нашi орли-бiлозорцi б’ють шулiк i гадюк, коли довкола палають панськi маєтки й княжi замки — нараз чималий загiн з команди проклятого Кшемуського, пiд проводом того звiра Стемпковського, виринає тут… Вночi чую тривогу i передсмертнi крики… Вибiгаю й бачу, що вже висаджують дверi в церквi… А монахи там замкнулися з велебними iєрархами… Я кидаюсь iз своїми хлопцями в самiсiньку гущу… Кришу направо й налiво, але якомусь гаспиду пощастило рубонути мене… У головi враз закрутилося, наче в млинi, а в ушах задзвенiло… i земля стала пiдi мною хитатися… Блиснула думка, що кiнець менi приходить… то я до хлопцiв: "Тiкайте, — мовляв, — i мерщiй кличте сюди Залiзняка!.." Один iз них прорвався через браму до лiсу, а другий десь заховався… От уже не знаю, як i чого… тiльки вiн як гукне: "Панове! Гайдамаки!" — то ляхи й кинулися навтiкача! Я лежу напiвживий i чую, як Стемпковський командує, щоб замикалися в монастирi, бо тут, за мурами, оборонятися легше… Та куди там — не слухають: "Брама, — репетують, — зламана!" I всi — до лясу! А насправдi гайдамакiв i не було, хлопець навмисне обдурив… Тiльки де вiн потiм дiвся — не знаю… Я вже другий день на цьому кладовищi; вилiз з-пiд трупiв i доповз до сiней, усе шукав води… спрага мене мучила… Ну, й дуба дав би, звiсно, коли б господь не послав вас, моїх рятiвникiв…

Ця розповiдь стомила знесиленого вiд втрати кровi дiда, i вiн, ледве доказавши останнi слова, впав у забуття; стривожений отаман кинувся до кухля з холодною водою, щоб привести старого до тями, та знахар зупинив його:

— Це вiн не зомлiв, а наче б теє… заснув од безсилля… То нехай спочине: це на краще!

Найда прислухався до тихого дихання пораненого i заспокоївся.

— А чи можна його взяти з собою? — пiсля довгої мовчанки спитав знахаря отаман.

— Навряд… Дороги, либонь, не витримає… Рана тяжка, а сили поки що замало… З тиждень би йому полежати треба та добре, як водиться, поїсти й попити — ну i прибуло б кровi… Тодi зовсiм iнша справа… Ач який велетень, старовинного заводу… Хiба такий не витримає? Еге! Тiльки що не кажи, а на це потрiбен час!

— Тодi хай побуде тут, — вирiшив Найда. — Але треба залишити п’ять-шiсть надiйних хлопцiв, щоб доглядали його i на випадок, коли нападе яка-небудь лядська банда, дали їй вiдсiч-Отаман послав Петра з наказом до козакiв будь-що полагодити мiст, а надто браму, i звелiв, щоб прийшло кiлька чоловiк копати братськi могили й ховати мученикiв.

У монастирських майстернях знайшовся рiзний столярний iнструмент i вiрьовки — це допомогло швидше полагодити мiст i ворота. Тим часом у храмi з гакiв i цвяхiв знiмали трупи замордованої братiї i клали їх посеред церкви, а на цвинтарi копали глибокi й широкi ями. Отець диякон з Дариною готувалися ховати вбитих. Знахар не вiдходив од запорожця, пильнуючи його неспокiйний сон. А Найда в цей час устиг обiйти iз смолоскипом монастирськi стiни та рови й переконався, що вони не пошкодженi. Бiля брами отамана наздогнав Охрiм i сказав, що знахар просить його зайти до пораненого запорожця — вiн щойно прокинувся. Коли Найда зайшов у келiю, дiд Свирид уже напiвсидiв, спираючись спиною й лiктями на попiдмощуванi киреї.

— А що, батьку, як вам? — спiвчутливо спитав отаман.

— Та бачиш, сину, вже сиджу… — посмiхнувся запорожець. — А завтра стоятиму, а пiслязавтра… чого доброго, й ворога битиму.

— Тiльки для сього треба теє… набратися сил… а для сил ось це зiлля помiчне… — I знахар подав якусь настоянку, в котрiй за основу правили горiлка й мед. Хворий випив запропоноване питво й поманив Найду ближче до себе.

— Це ти, сину мiй коханий, справедливо величаєш мене батьком… — лагiдно заговорив вiн. — Багато що тобi вiдомо… багато дечого я давно збирався тобi розповiсти, та ось замалим не забрав своєї таємницi в могилу… Але господь не схотiв того… Пане знахарю, голубе, залиш нас з отаманом самих на часинку: менi треба побалакати з ним…

— Гаразд, — вiдповiв знахар, — тiльки б лiпше пановi лицарю зараз спати, нiж теревенити…

— Встигнемо, голубе! Виспатися можна i в могилi, а поки язик повертається в ротi, то чого ж i не потеревенити?

— Та воно так, звiсно… як помiркувати… — знахар не доказав i вийшов з келiї.

— Сину мiй! — вже мiцнiшим голосом, хоч i перепочиваючи раз у раз, почав запорожець, коли вони залишились удвох. — Я маю право назвати тебе цим iм’ям i пригорнути, як батько, до своїх старечих грудей… — I вiн простят жилавi руки до Найди, що сидiв перед ним на низенькому ослiнчику. Отаман вiд несподiванки здригнувся, поцiлував дiдовi руку й припав до його грудей.

— Так, — вiв далi, трохи заспокоївшись, запорожець, — я врятував тобi життя… I ти менi заступив моїх дiтей, якi загинули… Слухай же, настав час, коли я мушу тобi вiдкрити все… Хтозна, чи ми ще побачимося з тобою! Хоч я й уповаю на господа, що вiн пiдтримає мої сили… I що я доживу до хвилини розплати… Але людина гадає, а бог чинить свою волю… та й часи такi настали — сьогоднi пан, а завтра пропав… I певно, господь послав тебе нинi, щоб я мiг вiдкрити тобi мою душу й висловити останню волю.

Запорожець змовк i, спершись на руку, довго й пильно вдивлявся в одну точку, нiби там перед ним розгорталися картини прожитого життя, з усiма його давнiми ранами, з усiма його болями, якi старий хотiв повiдати своєму названому синовi…

— Так, так… пам’ятаю… усiх вас… мов живi! — простогнав запорожець, швидко обернувшись до Найди. — Слухай i не перебивай. Лiт iз двадцять тому я був, звiсно, i молодший, i дужчий, i щасливiший. Вiдтодi серце моє скам’янiло-Колись у мене була люба сiм’я… i жiнка-порадниця в хатi, кохана дружина, мила розмова, i дiтки — щебетливi пташенята: два синочки, мов яворочки… та пiдлiток дiвчинка, рокiв чотирнадцяти, краща за ясну зiроньку… Як я тiшився своєю сiм’єю, жив, немов у раю! Ех, не вернеться!

Тяжке зiтхання вирвалося з козакових грудей, голова з сивим оселедцем, закрученим за вухо, важко похилилась, а по бiлому з жовтизною вусовi скотились i впали на стиснутi кулаки двi важкi, пекучi сльозини.

Найда ловив кожне слово, кожен звук, i вони вогненними стрiлами впивалися в його серце.

— Є тут, у мiстечку Лисянцi, губернатор Кшемуський, — продовжував свою розповiдь старий запорожець. — Кшемуський… так! Напевно, чував про нього, сину?.. Гаспид над гаспидами, звiр, сатана з самiсiнького дна пекла! Я жив на хуторi миль за п’ять од Лисянки, а цей розбiйник десь поблизу полював i, на лихо, побачив мою доньку-красуню, побачив — i накинув на неї своїм неситим оком… командi було наказано взяти дiвчинку в замок. Але дружина моя, справжня козачка — я був тодi на Сiчi — гордо зустрiла непроханих гостей, заявивши, що вона не пiдданиця губернатора, а вiльна, i дiти її — вiльнi люди, що чоловiк її запорожець i земля, на котрiй сидить, — власна, запорозька, а не панська… У нас на той час гостювало двi родички та брат їхнiй, молодий парубок… Посланцi повернулися до того диявола Кшемуського й переказали йому смiливу вiдповiдь моєї дружини… Осатанiв губернатор!.. Вiн не мiг стерпiти, щоб хтось перечив його волi, й звелiв привезти дiвчинку силою, а коли хто чинитиме опiр… знищити всю сiм’ю!.. Так i сталося: на мою беззахисну родину напала зграя розбiйникiв… Але три молодицi з парубком не далися в руки живими, та й дочка теж боролася… поки не заарканили її… Вони макогонами та ножами душ iз десять на той свiт спровадили… Та сила була на боцi гаспидiв… Дружину й синiв порубали, а хутiр пiдпалили… Сердешну ж дiвчинку, зв’язавши, вiдвезли у своє чортяче гнiздо… Що там було з бiдолашною — не знаю… Але дитя не знесло ганьби й втопилося в лисянському ставку… А! — заскреготав зубами запорожець i вхопився за груди, аж нiгтi впилися в тiло, i з-пiд них виступила кров. — Не вдалося менi й трупiв побачити, попрощатися навiки, — хрипким голосом провадив вiн далi. — Усi вони згорiли… i вугiль iз спаленої хати змiшався з дорогим попелом…

Запала тяжка мовчанка; вражений отаман не смiв перервати її жодним звуком…

— Чи знаєш ти, сину мiй, що то є одразу втратити все найдорожче в свiтi, — нарештi глухим голосом знову заговорив дiд, — i залишитись одному, як палець, на кладовищi? Таке горе на шматки рве людське серце, сушить мозок, вибiлює голову… Нi, такої муки не пережити, не забути!.. — Старий козак змахнув з очей сльози, що застилали йому свiт, вдарив себе кулаком у груди й розпачливо вигукнув: — Але є ще страшнiша мука! Це прагнути помсти й не мати змоги вiдплатити вороговi!.. Такої муки немає навiть у пеклi!.. Ця мука примушує людину жити, терзатися життям i чекати, чекати хвилини, щоб вiдплатити вороговi, поквитатися з ним — i поквитатися сповна…

— Авжеж, поквитатися, — палко пiдхопив отаман. — I так, щоб найстрашнiшi тортури проклятому катовi здалися iграшкою порiвняно з цiєю помстою!

— I ти теж так думаєш, сину мiй, любе дитя моє? — нiби в нестямi вигукнув запорожець i своїми жилавими руками притис Найду до грудей.

— Так, так, батьку, я допоможу тобi помститися!

— Нехай же буде благословенний той час, коли я в серцi назвав тебе сином! — почав був старий, але збудження i нестерпний бiль змусили його замовкнути; вiн обхопив руками голову, вiдкинувся назад i з стогоном заплющив очi.

Найда кинувся до дiда, подумавши, що вiн зомлiв, але старий був при пам’ятi i тiльки стогнав вiд болю.

— Дай води, а то в грудях пече вогнем… — прошепотiв запорожець. Найда подав старому напитися i спiвчутливо поцiлував його в руку. Запорожець глянув на молодого отамана теплим, сповненим любовi поглядом i тяжко задумався: тiнi, що пробiгали по його суворому обличчю, виказували страшну душевну боротьбу. Нарештi, подолавши її, дiд заговорив знову:

— Слухай! Я залишився iз своєю безутiшною журбою жити на свiтi лише для того, щоб вiдплатити вороговi; але вiдплатити я жадав не вбивством, а такою мукою, яка б хоч трохи була подiбна до моєї. Багато я думав про це… ночi не спав… а помста не давалася менi в руки. Не раз я цiлими ночами блукав навколо замку… Прокрадався всередину, до самої спочивальнi губернатора… але зупинявся: нi пiдпал, нi вбивство не квитували мого пекельного горя! Я замалим не збожеволiв, мало з глузду не зсунувся… Тодi на якийсь час я покинув цього диявола, хотiв виждати й придумати щось сатанинське… А щоб хоч трохи розвiяти свою тугу, пристав до гайдамакiв, вирiшивши зiбрати якнайбiльше грошей, аби було чим справити поминки по моїй замордованiй сiм’ї… Ми грабували панiв, палили їхнi маєтки, вiшали економiв, орендарiв… I я при кожнiй нагодi кричав їм: "Ось так ви моїх дiтей рiзали, то й вам те саме!"

Старий запорожець перевiв дух, витер рукою пiт з лоба i, загадково осмiхнувшись, розповiдав далi:

— Грабували ми, рiзали, та й нам не раз давали перцю… Власне, й не нам, — ми завжди встигали щасливо вискочити з бiди, — а от замiсть нас перепадало зовсiм безневинним людям. Збере, бувало, лях банду та й почне з помсти грабувати й рiзати кого попало. Якось ми пробиралися лiсами по Волинi, дивимось — на узлiссi горить з чотирьох бокiв, видно, пiдпалений, виселок i панський двiр… Думаю собi, чи не наш брат похазяйнував? Хотiв уже був проїхати мимо, але наче хтось на вухо шепнув менi: "Заверни!"

Ну, завернули. Вiд одного пораненого дiзналися, що то справдi був наїзд — тiльки не гайдамацький, а лядський. Чортовi панки-ляшки давно вже вигадали собi забаву: переодягаються гайдамаками та пiд нашим iм’ям i грабують свого ж брата, а трапиться, то й українського шляхтича.

Рушили ми мерщiй до двору… думка була — застукати гайдамакiв панських зненацька, та їх уже й слiд пропав: знедолили українського шляхтича, та й — гайда! Повернули ми назад, коли чую — в огнi крик. Я туди — полум’я вже охопило стелю… жар сиплеться… задушливий дим хмарою стелеться… Пробiгаю один покiй — нiкого; чую — у сусiдньому покої затрiщало… Стеля обвалилася… а крик чути… не то крик, не то стогiн уже. Я лiворуч — в iнший покiй. Дивлюсь — а тут, на щастя, стеля в одному мiсцi трiснула, й полум’я крiзь щiлину так i шугонуло вниз язиками, стало видно. Бачу — бiля моїх нiг лежить убита панi, голова розрубана, а коло неї дитя, рокiв трьох-чотирьох, уже ледве пищить. Я швидше його на оберемок та з полум’я… Насилу вискочив! I чуприну трохи обсмалив, i жупан затлiвся. Як вискочив, то й спалахнув увесь, але мене облили водою… а дитя виявилось хлопчиком, ну, я й прозвав його Найдою…

— То це ви мене врятували? — скрикнув отаман i кинувся обнiмати свого рятiвника й другого батька.

— Атож, тебе, мiй сину! — запорожець мiцно притис до своїх грудей голову Найди i поцiлував його в лоб. — Тебе, кохане дитя! Як глянув тодi, то й прикипiв до тебе серцем навiки. Усе моє горе немов покрилося цiєю знахiдкою. Але де ж менi, бездомному, було притулити тебе? Думав я, думав: нiкого й нiчого у мене не зосталося — нi кола, нi двора, нi родини, сирота кругом, тiльки й зосталося роду, що Сiч-мати, — от я i вирiшив одвезти тебе туди, довiрити матерi своє єдине й кохане дитя. Там, на зимiвнику у дiда Свердла, я й улаштував тебе, а братчикiв попросив доглянути, до розуму довести й звитязi лицарськiй навчити.

— Пам’ятаю, пам’ятаю, — жваво заговорив Найда. — I пасiку, i дiда… Вiн любив мене й пестив, розповiдав про походи, про ворогiв України, говорив, що козак для того й народжується на свiт божий, щоб захищати од ворогiв-панiв рiдний люд i рiдну вiру…

— Еге ж… Дiд помер, а тебе згодом узяв пiд свою опiку кошовий i приставив двох доглядачiв.

— Квача й Передерихату? Я цих добре пам’ятаю: i суворi, i людянi. А при них уже кожного року навiдувались до мене й ви, батьку мiй, привозили всякi гостинцi й дорогу зброю.

— Приїжджав, приїжджав, мiй любий, — розчулено мовив запорожець. — I тi хвилини були найщасливiшi в моєму життi, та я не хотiв тобi признаватися у всьому — ще зарано було… А от коли ти став лицарем i в походах показав свою звитягу — я подумав: "Ну, нинi вiдпускаєш раба твого, господи, з миром", — є в мене кому передати свою помсту, свої надiї… є й грошi для цього.

— I присягаюся святим небом, — палко вигукнув отаман, — що батько в менi не помилився: я помщуся цьому гаспидовi, цьому сатанi Кшемуському так, як не снилося й звiру Яремi!

Запорожець схопився руками за отаманове плече й засмiявся таким моторошним хрипким смiхом, що Найда мимохiть здригнувся, а серце його похололо.

— Я вiрив i вiрю, що син… — тут старий урвав мову i якийсь час мовчав. — Та коли, — почав вiн знову, — ти несподiвано пiшов у ченцi — це мене замалим не вбило! Адже я невiдступне, мов тiнь, стежив за кожним твоїм кроком, знав усе, що ти робив, знав навiть твої думки… I раптом, у розквiтi твоєї слави, тодi, як усе товариство вшанувало тебе довiр’ям, — ти щез, зник безслiдно, невiдомо куди! Я шукав тебе скрiзь, розпитував — нiхто нiчого не мiг сказати. Усi вирiшили, що ти загинув десь у бою або що тебе схопили й стратили ляхи. Ох, коли б ти знав, що робилося в моєму серцi! Знайти собi сина, знайти собi єдину втiху за всi муки — i знову його втратити!..

Старий запорожець мiцно стис Найдину руку i, ще бiльше хвилюючись, вiв далi:

— Але в стократ тяжче менi стало, коли я дiзнався, що ти пiшов у ченцi… О, з моїм горем не могло зрiвнятися нiщо! Присвятити тобi все життя, ростити, викохувати для того, щоб перелити в тебе всю душу, — i нараз побачити твою зраду! Так, зраду, — наголосив запорожець, до болю стискаючи Найдi руку. — Тому що тiльки зрадник може думати про порятунок своєї душi в той час, коли гине рiдний край!..

Найда весь спаленiв, а потiм побiлiв, наче полотно. Старий важко перевiв дух i заговорив хрипким од хвилювання голосом:

— В першу мить я хотiв убити i тебе, i себе… Та серце мене стримало, воно пiдказало менi, що ти повернешся до нас, що ти не зрадиш! Я стежив за тобою повсякчас, я не спускав тебе з ока, я чекав… я благав бога… I ти повернувся! Повернувся тим самим лицарем-козаком! Ох, коли б ти знав, як мучився я вiд думки, що, може, ти вже й любити розучився наш знедолений край!

— Батьку, як ви могли подумати таке? — гаряче промовив отаман i знову весь спаленiв вiд незаслуженої кривди.

— Так, я батько тобi по духу, але не по плотi, — з болем сказав запорожець. — А от якби ти зустрiв свого рiдного батька, хiба б ти не залишив для нього всiх нас? Хiба б ти не перейняв усiх його думок, його… — старий замовк i впився очима в.Найдине обличчя.

— Але ж ви самi казали, що батько мiй був український шляхтич. Та коли б вiн був єврей, турок, поляк — присягаюся вам, я на нього не промiняв би вiтчизни! Тепер нiхто й нiщо не вирве України з мого серця!

— Так, так! — скрикнув дiд, задихаючись вiд якогось несамовитого збудження. — Сину мiй! Радосте моя! Втiхо моя!

Вiн палко обняв названого сина i якусь мить мовчки притискав його до своїх грудей. Найда чув тiльки, як сильно билося серце старого i з яким важким свистом виривалося дихання з його грудей…

— На тебе надiюсь, у тебе вiрю, — через хвилину заговорив дiд, злегка вiдхиляючи од себе Найду й з невимовною гордiстю вдивляючись у його прекрасне обличчя. — Пересели в себе мою душу, врятуй Україну й не забудь помститися душогубовi за дiтей i за батька…

— Присягаюсь, — урочисто промовив отаман.

— Вiрю, вiрю… — прошептав запорожець i, знесилений страшенним хвилюванням, упав на тверде узголiв’я.

Смертельна блiдiсть вкрила його обличчя, очi заплющились… Найда стривожено нахилився до старого, але той похитав головою i прошепотiв:

— Нi, нi, сину, моєї залiзної натури радiсть не вб’є. У цей час почулися чиїсь кроки…

До келiї ввiйшов Петро й доповiв, що все уже готово до вiд’їзду, ворота полагодженi й нещаснi мученики похованi.

— Поставили й хреста, — додав вiн, — не встигли тiльки високої могили насипати.

— Насиплють їм могилу думи й пiснi нашi, — похмуро вiдказав отаман. — I тiєї могили вже нiхто не зруйнує. До ранку ще далеко?

— Вже свiтає.

Почувши Петровi слова, дiд розплющив очi.

— Свiтає? — пошепки спитав вiн, звертаючись до Найди. — Чуєш, свiтає… поспiшай же… ти ще встигнеш, не гай же й хвилини… Пам’ятай присягу!..

— Пам’ятаю, пам’ятаю, батьку… Але як я вас тут залишу? Хижаки можуть знову повернутися!..

На обличчi запорожця промайнула зневажлива усмiшка, вiн махнув рукою i сказав: замiсть вас полечу й знайду таємний хiд, я присягався i знову присягаюсь: помщусь за вас лиходiям так, як помстився б за свого рiдного батька!

— Так, так, ти помстишся! — гарячкове заговорив запорожець, впиваючись очима в обличчя Найди. — Ти — син мiй, мiй тепер син! Мiй! Ох, сину, я стiльки рокiв таївся вiд тебе й лише нинi можу пригорнути тебе до серця. Йди ж до мене… дай обняти тебе ще раз!

Запорожець з якоюсь нелюдською силою притис отамана до своїх грудей i, задихаючись од хвилювання, промовив:

— Мiй син, мiй! Українець серцем i душею i страшний месник ляхам!

— Українець серцем i душею i страшний месник ляхам! — повторив за ним i Найда.

З грудей запорожця вирвався несамовитий крик трiумфу.

— Дякую тобi, господи! — прошептав вiн, зводячи очi до неба. — Ти вже тут, на землi, заспокоїв моє розтерзане серце… Iди ж, сину… iди, але бережи себе: в тобi єдиному моє життя, моя радiсть…

— Бережiть себе, батьку! — тремтячим голосом промовив отаман i припав устами до сухих дiдових рук.

Старий запорожець прихилив ближче голову Найди i, поклавши на неї руки, ледве чутно мовив:

— То нехай же благословить тебе бог! — i, ще раз поцiлувавши козака в чоло, знесилено лiг i заплющив очi.

Ще сонце не сходило, як Найда iз своїм загоном виїхав з монастиря й поспiхом, через дрiмучий лiс, подався на захiд, в напрямку Вiльшаної та Лисянки.

Усi їхали мовчки, пригнiченi жахом щойно баченого; але, крiм цiєї спiльної причини похмурого настрою, у багатьох було це й своє особисте горе, яке посилювало душевний тягар: Петро, наближаючись до рiдних мiсць, мимоволi згадав замученого ляхами батька; Найда перебував пiд враженням жахливої розповiдi старого запорожця й нового почуття любовi й обов’язку, скрiпленого присягою, даною отаманом своєму рятiвниковi; Дарина переживала близьку розлуку з коханим — невiдоме майбутнє будило в її душi невиразне передчуття фатальних втрат, дiвчина серцем уже чула бiду, що насувалася з чорної iмли.

Та й у кожного напередоднi кривавих боїв зринали з потаємних глибин душi зворушливi спогади.

Коли втомленi конi побiгли повiльнiше, Дарина пiд’їхала до Найди й тихо спитала його:

— Об чiм, коханий, так задумався?

— Га?! — здригнувся отаман вiд несподiваного запитання, яке порушило його задуму. — Це ти, моя люба, моя зоре?

— Ох, коли б тiльки бурi та грози не розлучили нас навiки, — мовила дiвчина. — Ти ось зажурився, друже мiй, i в моє серце теж запала печаль… Справдi, куди менi тепер податися? Мотронинський монастир розграбовано… там тепер нi менi, нi пораненим немає притулку; у Київ, поки не скiнчиться ця велика боротьба, я не вернусь нiзащо, та й потому вернуся туди хiба що з тобою, вiрною дружиною, яку дав менi бог…

— Щастя моє, радосте моя, вся надiя в тобi, все життя для тебе! — прошепотiв у вiдповiдь Найда, сп’янiлий вiд захоплення.

— Так, — тихо, але твердо вела панна, — без тебе менi не жити. Але як пiд час цiєї бурi… не сховатися вiд неї, нi, навпаки — як хоча чим-небудь бути корисною в смертельнiй борнi? Я б з радiстю полетiла з вами в похiд!

— Боронь боже! — вигукнув отаман. — Це неможливо. Тривога за тебе, за твоє життя зв’язала б менi крила.

— Але яка мука, друже мiй, не бачити тебе, сидiти десь згорнувши руки й думати щохвилини, чи не трапилося з моїм жаданим якогось лиха!

— Нi, не тривожся: не трапиться! Я вiрю в свою фортуну, i якщо душею буду спокiйний, то гори зрушу…

— Про що ж ти думав?

— Не про небезпеку, нi, — посмiхнувся Найда. — Але я в монастирi дiзнався багато про що вельми важливе вiд старого пораненого запорожця… почув од нього несподiванi речi… Виявляється, вiн мiй названий батько, вiн урятував менi життя й виховав мене; його сiм’ю з нелюдською жорстокiстю знищив Кшемуський, губернатор лисянський, i я заприсягся вiдплатити катовi за цей злочин. Лисян-ський замок неприступний, Дарино, але страдник розповiв менi, що там є потайний лаз, через який можна дiстатися до самiсiнької спочивальнi губернатора… Мiй батько рокiв двадцять тому, скориставшись цим лазом, зумiв пробратися в замок. От я й думаю, голубко моя кохана, як би дiзнатися, чи зберiгся той лаз i донинi? Залiзняк тепер обложив Лисянку, та ця облога забере багато часу й дасть змогу ляхам отямитись i зiбрати сили, а негайний штурм вимагає великих жертв. От якби пробратися до замку через потайний хiд, тодi б ми легко здобули його!.. Саме про це я й думав, моя зоре.

— О! То важлива новина! Треба помiркувати й допомогти нашому гетьмановi, — задумливо сказала Дарина. — Я спершу було навiть зрадiла, що монастир… нi, не тому, що вiн зруйнований, — схаменулася дiвчина й мимоволi почервонiла, — тi страхiття i кривавi злочини… ох, вiд них у мене i досi кров холоне й серце стискається… Але я було зрадiла, коли мiй кiнь ступив за ворота й знову помчав поруч з твоїм. Ох, тiльки тепер мене мучить сумлiння, що я не залишилася бiля твого батька. Йому потрiбний догляд, а я лише про себе думала; та я ж не знала, що це твiй батько i благодiйник.

— Не тривожся, моя люба, коло нього лишився знахар, — заспокоїв дiвчину отаман.

— Ну, слава богу, а я, може, й тут стану в пригодi, — загадково промовила Дарина.

У цей час до Найди пiд’їхав диякон i перебив розмову:

— А що, батьку отамане, либонь, поїдемо швидше? Конi вiдпочили!

— Гаразд, — погодився Найда й махнув рукою:

Козаки пiдiбрали повiддя, свиснули й помчали мов вiтер.

Незабаром подорожнi прибули у Вiльшану, де, як виявилося, стояв Залiзняк з головними силами. Ще в дорозi, розпитавши зустрiчних козакiв. Найда дiзнався, що Залiзняк вiдмовився од свого намiру здобути Лисянський замок i сьогоднi ж вирушає на Умань.

Ця звiстка i вразила, i засмутила Найду. Що могло змусити Залiзняка так несподiвано змiнити рiшення? Певно, трапилось щось важливе! Може, ляхи зiбрали вiйсько або знайшли собi союзникiв i Залiзняк поспiшає їм навперейми? Чи встигли ж приєднатися до нього Найдинi загони? Чи знайшли їх в умовленому мiсцi посланi гiнцi?.. Що ж, зрештою, вирiшили робити з Лисянським замком?

Усi цi питання дуже тривожили Найду. Козацька душа була ще сповнена кривавими слiзьми старого запорожця, його страшними словами, страшними клятвами — i думка про те, що нелюдське горе названого батька залишиться непоквитованим, що йому, Найдi, не пощастить заспокоїти старече змучене серце — ця думка важким болем озвалася в грудях отамана.

Дарина вiдразу помiтила змiну в настрої коханого й вiдразу ж зрозумiла її причину. Обличчя дiвчини спохмурнiло… Закусивши губу й звiвши свої соболинi брови, вона зосереджено дивилася в далечiнь, обмiрковуючи, певно, щось важливе. Найда час вiд часу поглядав на Дарину, але, охоплений тривогою, не помiчав незвичайного виразу її обличчя.

Через пiвгодини загiн, пiд гучнi переможнi крики козакiв, уже в’їжджав до гомiнкого табору, що велетенським залiзним кiльцем охоплював мiстечко Вiльшану.

Дiзнавшись про прибуття славного отамана, козаки звiдусiль ринули назустрiч Найдi, й незабаром навколо наших подорожан зiбралася тисячна юрба, яка на своїх плечах донесла їх до намету гетьмана Залiзняка.

Залiзняк, котрий уже знав про чудесний порятунок Мельхiседека, але втратив усяку надiю дочекатися Найди, тепер, побачивши його, страшенно зрадiв i довго не випускав побратима iз своїх обiймiв, раз у раз примовляючи: "I де ж ти досi пропадав? Замучив! Геть замучив нас!.."

Коли нарештi вщухли першi радощi, коли Залiзняк дiзнався, яким чином у Найдиному загонi опинилася Дарина, вiн посадовив гостей у своєму наметi, звелiвши подати їм усе необхiдне, щоб пiдкрiпитися з дороги.

Увагу Дарини вiдразу привернув стрункий блiденький джура Залiзняка, з дiвочим обличчям i великими сумними очима. Панна також помiтила, що й Петро дуже радiсно зустрiв юного джуру й довго притискав його до свого серця.

"Певно, брат його", — подумала Дарина i, уважнiше глянувши на чарiвного джуру, справдi помiтила, що мiж ним i Петром була безсумнiвна родинна подiбнiсть, але обличчя козака вiдзначалося мужньою, суворою красою, тодi як м’якi риси тендiтного джури ховали в собi стiльки ласки й печалi, що личко його мимохiть приваблювало кожного.

Коли прибулi пiдкрiпилися i розпитали про останнi найважливiшi новини, розмова зосередилася на головному:

— Вчасно ти поспiв, соколе, — промовив Залiзняк, торкаючись рукою до Найдиного колiна, — саме впору, адже сьогоднi вирушаємо на Умань.

— Чув, чув, — вiдповiв Найда. — Але скажи, чому ти роздумав брати Лисянсь-кий замок?

— Немає рацiї, друже; оглядали ми замок: чортове гнiздо так укрiплене, що його можна й рiк в облозi держати, i зуби на ньому поламати, а дорогий час згаємо: в Умань нинi зiбралася шляхта, либонь, з усього краю… Вони там подурiли од страху — отож треба застукати їх, поки не встигли попросити пiдмогу… А коли вiзьмемо Умань, тодi вже увесь цей край стане справдi нашим.

— Так-то воно так, — згодився Найда, — але як же нам iти на Умань, залишаючи позаду себе такий мiцний замок? Ми ж ризикуємо опинитися мiж двох огнiв. Адже Умань теж мiцна!

— Ха-ха-ха! Є в нас до неї ключик, а значення Лисянського замку ти, брате, перебiльшуєш: замок сам по собi неприступний, але його гарнiзон загрози не становить, хоч там i засiло душ iз двiстi з самим катом Кшемуським на чолi. Адже ж то такi боягузи, що скорше згодяться перегризти один одному горло, нiж вийти в поле назустрiч нам.

— А все-таки шкода залишати таку укрiплену фортецю! — вiдказав Найда. — Якщо там навiть i боягузи тепер, то можуть же прибути й справжнi вiйська, а коли вони засядуть на скелi, то покажуть свою силу, i ми завжди матимемо в себе за спиною нагострений нiж… Нi, друже, слiд негайно зруйнувати прокляте кубло, та й часу на це пiде небагато, тому що я маю вiдомостi про таємний хiд, який веде до замку: треба тiльки спершу якось пробратися в самий замок, щоб переконатися, чи є той хiд i тепер.

— Є тайник?.. Це iнша справа! — Залiзняк на мить задумався, але потому рiшуче промовив: — Нi й нi! По-перше, невiдомо, чи тайник зберiгся… Треба буде шукати його, i якщо не знайдемо, то шкода й заходу… Страшно згаяти дорогий час!.. А якщо ми навiть i знайдемо таємний хiд, то все ж, щоб здобути замок, треба буде затратити днiв зо три, чотири, а нам не можна гаяти й чотирьох хвилин: фортуна може зрадити…

Гетьман нахилився до побратима й тихо сказав кiлька слiв, яких Дарина не розчула. Обличчя Найди вiдразу стало зосереджене: важко було, наперекiр здоровому глузду, наполягати на здобуттi замку… Але як же тодi виконати клятву, котру вiн дав нещасному старому?

— Ну, чого ж ти насупився? — спитав Залiзняк, помiтивши змiну в Найдиному обличчi. — Хiба Кшемуський твiй особистий ворог?

— Атож! — вiдповiв Найда. — Ненависний ворог, i я заприсягся, спасiнням своєї душi заприсягся помститися йому!

— I ми розквитаємося з ним, не забудемо нiчого. Дай тiльки спершу здобути Умань!

— Дозвольте, панове отамани! — несподiвано заговорила Дарина, i вiд незвички й хвилювання її голос помiтно затремтiв. — Дозвольте… якщо тiльки менi можна висловити свою думку, то я насмiлюсь запропонувати один спосiб…

— Говори, говори, ясна панночко! — з подивом сказав Залiзняк, а Найда зупинив на спаленiлiй дiвчинi захоплений погляд.

Дарина переборола мимовiльне збентеження i промовила:

— Отаман Найда каже, що треба пробратися в замок i розвiдати, чи ще є таємний хiд. А тому я пропоную вам, панове, ось що: нехай пан Найда з кiлькома козаками одвезе мене в Лисянський замок, нiбито для того, щоб мене, як росiйську пiдданицю, охороняли там вiд гайдамакiв, а потiм вiдпровадили у Київ… Пан Найда може їхати зi мною, як поляк, як лицар шляхетської корогви… Адже, коли визволяли отця Мельхiседека, ясний пан так чудово вдавав польського магната, що жоден лях нiчого не помiтив… i слуги для ясновельможного пана є… i вбрання для всiх…

— Чудова думка! — пiдхопив Найда. — I за два днi ми зваримо пиво… навiть дожену вас пiд Уманню… Менi тiльки пройтися берегом ставка та кинути оком на спочивальню губернатора… i доволi. А коли все добре вдасться, то пiсля Уманi я пiду з десятком молодцiв, i ми вiдчинимо лисянську браму.

— Ех, орле мiй, оце гарно! — скрикнув Залiзняк, звертаючись до Найди. — Та з такими соколами я не то що Україну вирву з лабет Польщi, а й саму її осiдлаю… Але ти ж i орел, брате мiй! Куди не вдариш знаскоку, чудеса виходять, та й годi! Отже, як панна сказала, так тому й бути!

— Та й для панни буде спокiйнiше, — додав Найда. — Не на нашому ж кривавому бенкетi їй мiсце! А Кшемуський росiйську пiдданицю берегтиме як зiницю ока… Усi ляхи нинi "падам до нуг" перед Москвою…

— Xa-xa-xa! To в добрий час! Господь благослови вас! — i Залiзняк палко обняв свого товариша, а паннi, немов галантний кавалер, звиклий до салонних звичаїв, поцiлував руку.

Вирiшивши, кого з собою брати, Найда запропонував Даринi пiти у приготований для неї намет, щоб вiдпочити й зiбратися в дорогу. Вони вийшли разом, за ними поспiшив Петро — йому було доручено передати козакам накази отамана. В наметi залишилися тiльки Залiзняк i Прiся.

Кiлька хвилин гетьман сидiв мовчки, поринувши в свої думи. Дiвчина потихеньку прибирала зi столу, боячись яким-небудь необережним рухом сполохати тишу, що панувала в наметi.

Але ось Залiзняк пiдвiв голову й, помiтивши Прiсю, яка нечутно ходила навколо стола, здивовано промовив:

— Ти тут, Прiсю? А я саме думав про тебе.

— Про мене? — з боязкою радiстю, зашарiвшись, перепитала дiвчина.

— Авжеж, про тебе, моя люба дитино, бiдна моя квiточко, одiрвана вiд рiдної гiлки! Чого ж ти засоромилась? Ходи сюди, сядь коло мене.

Прiся несмiливо пiдiйшла до Залiзняка й сiла поруч на ослонi.

— Ось що, дитино моя, — заговорив гетьман, ласкаво кладучи свою руку на Прiсину, — звiдси ми вирушаємо на Умань; хтозна, що там чекає нас… числимо на перемогу, а от серце все чогось ниє, немов бiду вiщує… То ось я що надумав: панна, дочка генерального обозного росiйського, їде в замок Кшемуського, ти ж чула це… От я вирiшив i тебе вiдправити з нею, нiби ти її служниця, чи що… Пересидиш там бурю i в разi не пощастить нам пiд Уманню, то вельможна панна не покине тебе…

Почувши цi слова, Прiся зблiдла, на очах у неї виступили сльози.

— Батьку, пане гетьмане, за що? За що ви хочете вiдправити мене?.. Хiба я чим… Ой господи! — Дiвчина в розпачi сплеснула руками й закрила ними обличчя.

— Прiсю, дитино моя, та хiба я це роблю, сердячись на тебе? Лiпшого джури в мене не буде; але ж треба подумати й про твiй спокiй, про твоє життя, треба влаштувати тебе на випадок якої-небудь бiди…

— Спокiй! — з болем скрикнула Прiся. — Та хiба я матиму хоч одну хвилину спокою, якщо не знатиму, що дiється з вами? Я виплачу очi свої, серце моє розiрветься… Боже мiй, та я збожеволiю, щохвилини думаючи, що, може, лях уже всадив вам ножа в серце… Ой нi, нi, батьку, не вiдсилайте мене! Лiпше менi до ляхiв на муки потрапити, нiж пропадати десь далеко од вас!

Прiсин голос урвався.

— Спасибi тобi за ласку, дитино! — нiжно промовив Залiзняк, опускаючи руку на плече дiвчини. — Тiльки чого це ти так тривожишся за мене?

У вiдповiдь на гетьмановi слова з грудей Прiсi вирвався глибокий болiсний зойк. Вона затулила обличчя руками, i все її тiло затряслося вiд судорожного ридання.

З сумною ласкою дивився на дiвчину Залiзняк, нарештi мовчки обняв її i пригорнув до грудей.

Прiся схопила його руку й почала цiлувати. Та гетьман, нiчого не кажучи, вивiльнив свою руку й, пiдвiвши Прiсину голову, нiжно поцiлував дiвчину в чоло.

Якусь мить вiн сумно дивився на блiде, засмучене личко Прiсi, а потiм, зiтхнувши, сказав:

— Ех, дiвчино, дiвчино! Не в добру годину причепила ти свiй човник до мого байдака. За моїм байдаком iде крута хвиля, вона заллє, розiб’є твiй човник, не дасть йому дiстатися до тихої пристанi.

— Хоч на днi моря, хоч у самiсiнькому грозовому вирi, тiльки б з вами! — в поривi невимовного кохання скрикнула Прiся й припала до грудей Залiзняка.