Останній заколот

9

Хвіртка зарипіла, й Фрося, побачивши прапорщика Вовка, злякано сховалася за яблуню.

Прапорщик роззирнувся, попрямував до дому, і Фросі вистачило цих кількох секунд, щоб оговтатися. Очі потьмарилися: кляте минуле суне на неї і нікуди від нього не подінешся. Цей прапорщик ходив у Якубовича в помічниках, як же йому вдалося вціліти? Котра паршива, так і подумала, забувши, що зовсім недавно крутилася з Миколою та цим прапорщиком в одній компанії. Минулося і забулося — якою вона була наївною, зовсім дитиною — бо тільки дурне дівчисько могло хоч на хвилину повірити в перемогу національного зрушення і відчайдушно кинутися у цей вир…

А що, як покликати людей, зчинити галас, пояснити, Хто такий насправді отой жевжик, що так упевнено ступає До їхнього дому?

Проте Фрося одразу й рішуче відкинула оцю думку. Ну, чого досягне? Заарештують прапорщика, засудять, проте візьмуть і батька, а головне — все її минуле виплине на поверхню: Сергій дізнається і про поручика Якубовича, і про їхній шлюб, і про дитину… Дізнається, розлюбить 1 покине, а так вона колись сама розповість про Почуйки та помилку молодості — тепер Фрося точно знала, що то була помилка, — нікого, крім Сергія, не існувало для неї в житті.

Фрося виступила з-за яблуні й мовила спокійно, мов учора бачилися і стоїть вона на садибі у Почуйках:

— Добрий день, прапорщику.

Вовк здригнувся від несподіванки, рвучко повернувся на голос, та, побачивши Фросю, всміхнувся полегшено:

— Ви? — запитав і одразу подумав, що дурніше запитання важко було б уявити.

— Не чекала вас побачити…

— Справді, — погодився Вовк, — я чудом уберігся, а про ваше перебування в Бердичеві дізнався від Зіни Борової.

— Сорока… — несхвально сказала Фрося.

— Вона довірилася тільки мені й, сподіваюсь, недаремно.

Фрося зміряла Вовка пильним поглядом: куди гне? Не знайшовши відповіді, вирішила, що розмовляти в садибі негоже: ніхто не знає, що тягнеться за цим прапорщиком, та й Сергій може повернутися додому, побачити з незнайомим чоловіком, а він тільки вчора освідчився їй у коханні.

— Прошу, — показала на відчинені двері дому й попрямувала перша, не озираючись.

У кутку вітальні, встеленої вовняними смугастими доріжками, стояв лапатий фікус, а під ним канапа. Фрося вмостилася на ній, а прапорщикові вказала на стілець поруч. Сиділа незворушно, прямо і дивилася очікувально.

— Я прискочив до вас аж у Бердичів, — почав Вовк не дуже впевнено, — бо не мав іншої ради. Усіх прихильників та підлеглих вашого… — хотів сказати колишнього чоловіка, та останньої миті вирішив, що це буде не дуже тактовно, — поручика Якубовича заарештовано. Зіна Борова звідкись дізналася, що чекісти захопили в Дударця списки підпілля, саме цим і пояснюються масові арешти. Я врятувався випадково, бо хворів на тиф і лежав в уманській лікарні під іншим прізвищем. Виходить, — звів на Фросю якийсь безнадійний погляд, — наше національне зрушення, яке розгорталося під Таращею та Білою Церквою, тимчасово обезголовлене й пішло на спад, проте, і я впевнений у цьому, знову скоро набере великої сили. Все залежить від нас самих, нашої енергії та наполегливості.

Прапорщик зробив паузу, сподіваючись, що Фрося підтримає його, однак та сиділа мовчки і відчужено дивилася повз нього.

“Невже, — подумав Вовк, — усі мої зусилля марні й знову доведеться тягнути порожній лотерейний квиток?” Але ще рано було здаватися, тому й вів далі упевнено:

— Так, нашої енергії… А я чув, тут, на Житомирщині, обстановка інша, люди не змирилися з поразкою, ведуть збройну боротьбу з більшовиками, й подекуди небезуспішно.

— Однак при чому тут я? — запитала Фрося.

— Гадав, ви, так само, як і я, не зможете змиритися з червоною диктатурою!

— Вибирайте слова, прапорщику, — мовила Фрося підкреслено сухо. — Яка червона диктатура? Народ узяв владу в свої руки, й мені дивно чути такі слова з ваших вуст.

Чого-чого, а такого Вовк не чекав. Навіть розгубився. Покліпав очима й заперечив:

— Хіба ви разом з усіма нами не прагнули вигнання більшовиків з України?

— Дитячі забавки… Усе минулося, прапорщику, і я подорослішала. А от вам дивуюся: самі головою до зашморгу лізете.

— Якщо всі стануть міркувати так, — несхвально мовив Вовк, — тоді наші справи кепські. Одначе певен: ви, Фросю, не маєте рації, і скоро ми ділами доведемо це.

— Хто ж заважає?

— Ваша зрадницька позиція.

— От уже й зрадницею обізвали! — розсердилася Фрося. — Думайте, що кажете! І взагалі, розмовляти на цю тему не варто.

— Варто, Фросю, — заперечив Вовк, — сподіваюсь, батько не поділяє ваших поглядів.

— До нього і звертайтеся.

— Доведеться. Не чекав, що в нас вийде така розмова… Кожна людина, яка розумно мислить, не може не збагнути: однаково ми візьмемо владу. Але дехто на той час лікті кусатиме…

— А мене дивує ваша наївність, прапорщику. І настирливість. Самі голову підставляєте, то навіщо ж інших затягувати? У Почуйках ледь врятувалися, я вже гадала — геть по всьому, а тут ви знову… Давайте так, прапорщику: нагодую вас, трохи відпочинете, й розпрощаємося.

— Де Іван Іванович? — Вовк не міг уявити, що й старий Тимченко дотримується таких же поглядів.

— Де ж йому бути? По селах мотається чи з Гольдройзом справи ладнає.

— Хто такий Гольдройз?

— Овва! Його в Бердичеві всякий знає. Ресторан у центрі — неп тепер, то вони з батьком торгують.

Вовк обвів поглядом кімнату з килимками на підлозі, різьбленим дубовим буфетом і столом, укритим оксамитовою скатертиною.

— Купили вас більшовики, — сказав презирливо. — Кватирку трохи прочинили, а дехто й рота роззявив. Але ж, — підморгнув єхидно, — з кватирок і протягом тягне, а від протягів простуда й кашель.

— Не застудимось.

— Дай боже… — Вовк підвівся, і Фрося не затримала його, забувши навіть про обіцянку нагодувати. З полегшенням почула рипіння хвіртки й відразу викинула з голови зустріч з настирливим і зовсім небажаним гостем. Певно, обійшлася з прапорщиком різкувато й нечемно, та біс з ним. Часи невстояні й тривожні, а вона вже обпеклася на гарячому — навіщо метушитися, прагнути чогось кращого й, либонь, нездійсненного, тим паче, що тепер у неї Сергій!

Вони вже двічі провели вечори разом, спочатку в червоноармійському клубі, де самодіяльні артисти показували повчальну виставу про загибель проклятого капіталізму в усьому світі — гладких, ненажерливих буржуїв у паперових циліндрах перемагали пролетарі у фартухах та вродливі пролетарочки у яскравих червоних хустинах, а потім слухали виступ полкового духового оркестру — він виконував марші та революційні пісні. Сергій сказав, що капельмейстер пообіцяв розучити вальси та інші танці — тоді трудяща молодь зможе вечорами танцювати в парку. Тепер Фрося мріяла про вечір, коли одягне свою найкращу шовкову квітчасту сукню й танцюватиме вальс чи польку з самим командиром полку: звичайно, на них задивлятимуться, Фрося вже зараз уявляла заздрісні погляди святково вдягнених дівчат і своє торжество. А що все буде саме так, Фрося не сумнівалася, бо позавчора ввечері Сергій затримав її на вулиці, сів поруч на лавці біля хвіртки під кущем квітуючої бузини, покашляв трохи ніяково й раптом узяв Фросю за руку. Потиснув легко й відразу відпустив, хоч Фрося і не пручалася, навпаки, по-думки підбадьорювала… Ну, сміливіше, ну, кажи все, що хочеш, я слухатиму, бо давно зрозуміла все по твоїх очах…

Сергій і справді сказав те, що хотілося:

— Ти дуже гарна, Фросю, я ніколи не бачив такої вродливої, для мене ти найкраща і… виходь за мене заміж.

— І я кохаю тебе, — одповіла Фрося відразу й ніскілечки не вагаючись, — я покохала тебе в ту хвилину, коли побачила.

Сергій обняв її за плечі, повернув до себе й запитав:

— Будеш моєю?

Замість відповіді Фрося підставила йому губи. Сергій цілував її довго й солодко, і Фросі здалося, що вона цілується вперше в житті, що не було ні Якубовича, ні жахливої ночі, коли бігала рятувати поручика в Таращу, взагалі нічого раніше не існувало, все це примарилося їй, наснилося в жахливому сні, а щастя поруч, воно русяве, сильне, з синіми “разговорами” на гімнастерці…

Та все ж згадка про поручика Якубовича трохи протверезила Фросю, вона відірвалася від Сергієвих вуст і вже зовсім зібралася розповісти про все, що трапилося з нею, та в останній момент злякалася і промовчала. Однак коли Сергій запитав, чи скоро вони поберуться, хоч і кортіло відповісти “завтра”, сказала розважливо:

— Не поспішай, любий, я хочу звикнути до тебе.

— Але ж сама сказала: кохаєш…

І знову Фрося згадала, як пообіцяла Якубовичу першого ж вечора прийти до нього, і цей спогад болем обізвався в її серці. Проте подумала: тоді вона була зеленим і недосвідченим дівчиськом, а тепер життя навчило її всього — вона звідала і чоловічу зрадливість, і людську жорстокість та підступність, і милосердя. Затулила Сергієві рота долонею і попрохала:

— Не будь таким нетерплячим.

Та Сергій не здався:

— Чого чекати?

— Дай мені час приготуватися… — туманно відповіла Фрося. Не могла пояснити, що саме в неї на душі, що повинна мати хоч кілька днів, аби збутися тягаря на серці й увійти в його життя з чистим сумлінням.

Сергій запитав:

— Через тиждень?

— Наступної суботи. — І знову Фрося згадала вінчання в Насташківській церкві, священика в золотій ризі, відчула солодкий запах ладану — тепер у них не буде бучного свята, просто розпишуться у виконкомі. Фрося уявила, як нахиляється над столом, розписується у товстій зшитій звичайним шпагатом книзі, й від цього стало сумно. Адже любов слід якось освячувати, надягати обручки на пальці, проголошувати високі слова — й для чого більшовики відмовилися від шлюбної урочистості? Адже Сергій більшовик, червоний командир, по-старому полковник, кохає її так, як кохали сто чи двісті років тому, а свідком цього стане заяложений зошит з мотузками.

Мабуть, Сергій збагнув, що саме бентежить Фросю, бо сказав:

— Я попрошу хлопців з оркестру, й вони зіграють на нашому весіллі.

Фрося вдячно прихилилася головою до Сергієвого плеча. Так і сиділи вони мовчки — принишклі та умиротворені…

Тепер, згадавши щасливі хвилини на лавці під духмяною бузиною, Фрося з ненавистю зиркнула на хвіртку, що ляснула за Вовком. Ходять тут всякі — й чого їм потрібно?

І Вовк відчув полегшення, коли хвіртка зачинилася за ним. Ось тобі й Фрося — Тимченкова дочка, дружина поручика Якубовича! Його запеклий ворог! Покрутив головою, все ще не вірячи. Якщо вже Фрося вигнала його, то їхні справи значно поліпшились. А у Фросиній щирості не сумнівався: он як зблиснула очима — клята молодичка, вродлива й розумна…

Вовк ще раз покрутив головою: у таку можна закохатися з першого погляду, й вій, можливо, закохався б, якби не служба.

Ресторан “Фіалка” закликав відвідувачів величезною вивіскою на непоказному одноповерховому будинку. Скромну фіалку на ній, щоправда, потіснила величезна пляшка, з горлечка якої у підставлений келих лилося спінене шампанське, хоча так і лишалося таємницею, як міг роздобути навіть всюдисущий Гольдройз французьке шампанське у богом забутому Бердичеві…

Вовк штовхнув двері “Фіалки” впевнено, як багатий відвідувач, хоч не мав грошей навіть на скромну ресторанну вечерю. Швейцар у фірмовому кашкеті (здається, такі носили раніше пожежники) шанобливо схилився перед ним, хотів узяти кепку, проте Вовк по віддав її — зміряв швейцара зневажливим поглядом і запитав суворо, наче був принаймні податковим інспектором:

— Де Гольдройз?

— Відпочивають-с… — догідливо пояснив швейцар. — Зволили пообідати й замкнулися в кабінеті.

— Де?.. — ступив до внутрішніх дверей Вовк.

— Але ж звеліли не турбувати-с…

— Розбуди! — наказав Вовк.

— Як доповісти? — поцікавився швейцар, хитро зиркнувши на Вовка.

— А це вже моя турбота.

— Слухаюсь… — швейцар подав Вовкові стілець і зник, ще раз уклонившись.

А Вовк подумав: скільки ще таких уламків минулого існує в їхньому новому житті, і збираються вони вечорами тут, дивляться в ці дбайливо протерті дзеркала, п’ють і жеруть, танцюють, сміються, лають совдепи, сподіваються повернути старе… Нічого: хай ще трохи повеселяться, усьому настає кінець, і колись ми перетворимо це непманівське кубло на зразкову робітничу їдальню.

Швейцар з’явився нечутно.

— Просять-с… — повідомив і розчинив двері перед Вовком. — Коридором праворуч останні двері.

Гольдройз сидів на дивані й солодко потягувався: либонь, усе ж устиг трохи подрімати. Зміряв Вовка проникливим поглядом. Мабуть, сподівався побачити когось іншого, і чоловік у ношеному піджаку й пом’ятій кепці не викликав у нього поваги. Посуворішав і запитав невдоволено:

— Чого хотіли?

Вовк не відповів одразу, дивився вивчаюче. Гадав, що побачить такого собі зачучвіреного містечкового єврея з пейсами у чорному сурдуті, а на дивані сидів чоловік у сірому гарного крою костюмі, білій крохмальній сорочці із смугастою краваткою, огрядний, але обличчя не червоне, а бліде, очі вирласті, живі, й смужка кавказьких вусиків під прямим, зовсім не єврейським носом. Чоло високе й благородні сиві скроні. З таким слід бути обережним: покладеш пальця до рота — відкусить…

— Ми з вами незнайомі, — пояснив Вовк, хоч це й так було зрозуміло. — Прапорщик Вовк до ваших послуг.

— А я не потребую ваших послуг, — обізвався Гольдройз, гостро зиркнувши на Вовка.

— Певно, так само, як я — ваших. Проте мені конче потрібно побачитися із своїм давнім знайомцем Іваном Івановичем Тимченком, і Фрося сказала, що тільки ви знаєте, де його можна здибати.

Очі Гольдройза похолоднішали. Однак посилання на Фросю зменшило його підозру, бо не вказав Вовкові на Двері, а запитав:

— Звідки ви, прапорщику, знаєте Івана Івановича?

— А ми з Тимченком з Насташки… І він довіряв мені…

Гольдройз невдоволено стиснув пальці так, що побіліли суглоби. Відповів, дивлячись спідлоба:

— Ну й дурень, що довіряє.

У глибині душі Вовк погодився з цим розумним і досвідченим Гольдройзом, проте одказав упевнено:

— Він знає, кому можна довіряти, а кому й ні.

— Так, Іван Іванович голову має, — погодився Гольдройз, хоч це й суперечило його попередньому твердженню. Він подивився на Вовка вивчаюче й поцікавився: — Їсти хочете?

— Хочу, — аніскілечки не засоромився Петро.

— А грошей нема?

— Трохи ще маю.

— Побережіть, згодяться. — Опасистий Гольдройз підвівся з зусиллям, наче його мучив радикуліт, потягнувся розминаючись. — Ідіть зі мною.

Він провів Вовка до кімнатки, де вміщувався лише столик, стільці й шафка з посудом, зник на хвилину, потім умостився навпроти Петра, сперся підборіддям на підставлені долоні — дивився, наче вмів читати думки.

— На мілизні, прапоре? — запитав зненацька.

— По-моєму, це видно й не такому проникливому чоловікові, як ви, — підлестив Вовк.

— Угу, — кивнув Гольдройз. — І сподіваєтесь на Ванька Ваньковича? У компаньйони не візьме…

— У ресторанщики не гожуся!

— Не гарячкуй, прапоре! — вирласті Гольдройзові очі зблиснули застережливо.

Офіціант у білому фартусі приніс повну тарілку гарячого борщу й шматок чорного хліба. Вовк таки зголоднів і не крився перед Гольдройзом, їв жадібно, сьорбаючи й мружачись від задоволення. Потім віддав належне й печені. Гольдройз сидів мовчки, почекав, поки Вовк доп’є компот, запитав:

— Ти був разом з Тимченком у Козачій раді?

Вовк удав здивування:

— З чим їдять цю Козачу раду?

— У піжмурки гратися приїхав? — набурмосився Гольдройз. — Тоді, — кивнув на двері, — відчалюй…

— Іван Іванович сам знає, що стоїть за мною.

— Певно, маєш рацію, — погодився Гольдройз, — та врахуй, ми з Тимченком компаньйони й довіряємо один одному.

— У комерції, — уточнив Вовк.

— Наша комерція, прапоре, залежить від політики.

— У крайньому разі втратите лише гроші…

— А ти — голову?

— Вона в мене одна.

— Правду кажеш. Ну, добре, посидь тут, відпочивай… — Гольдройз пішов, щільно причинивши за собою двері, а Вовк поклав голову на руки й заплющив очі. Ситна їжа розморила, захотілося спати, нічого не загрожувало йому, й Петро розслабився й задрімав. Прокинувся від відчуття, що хтось дивиться на нього. Роззирнувся довкола, проте в кімнаті нікого не було. Петро поклав голову на лікоть і хотів ще поспати, та двері відчинилися й на порозі став Тимченко. З-за його спини визирав Гольдройз.

Вовк не підвівся, тільки потер пучками скроні, відганяючи сон. Та й чого мав підводитися — хоч і колишній, та все ж офіцер і негоже тягнутися перед бидлом, хай і вибилося в комерсанти.

Ці кілька місяців, що вони не бачилися, наклали на Тимченка досить помітний відбиток. Петро згадав, як стояв Іван Іванович на церковній паперті в Насташці — у чорному костюмі, вельбучний і суворий, в оточенні так само добре одягнутих людей, що уособлювали сільську еліту. Щоправда, й зараз на Тимченкові був добротний піджак, та чогось не вистачало, й Петро одразу відзначив, чого саме: Тимченко позбувся вельбучності. У Насташці він тримав у руках владу, хай не в буквальному розумінні, червоний прапор усе ж майорів над сільрадою, — але ж негласну, і був упевнений, що скоро й насправді візьме її до рук. А тепер в очах була якась запобігливість.

Разом з Гольдройзом Тимченко вмостився за столом навпроти Вовка, дістав дорогі цигарки — лаформівський “Зефір”, почастував прапорщика, закурив сам і запитав:

— Як знайшов мене?

І знову Вовкові довелося пояснювати, як захворів на тиф, лежав у лікарні, як потім знайшов Борових і вони вивели його на Бердичів.

Тимченко раптом потягнувся і торкнувся Вовкової стриженої під нулівку голови, мов не вірив своїм очам, і цей дотик додавав йому впевненості.

— Справді хворів, — сказав схвально, наче Вовк не валявся у тифозній гарячці, а відпочивав на курорті. — Схуд ти й змарнів, прапорщику. То чого хочеш од мене?

— Обірвалися всі зв’язки, — пояснив Вовк збентежено, наче сам завинив у цьому. — Кращі люди сидять по в’язницях, інші так перестрашені, що й розмовляти не хочуть. Якубовича, кажуть, розстріляно, та й решту керівників Козачої ради… Єдиний ви лишилися, ось і прийшов — за порадою чи, краще, допомогою.

Очі в Івана Івановича зблиснули раптом, як і раніше, рішучістю та енергією. Але мовив ухильно:

— Бачиш, відійшов я од боротьби й зайнявся комерцією. Ось і Йона Янкелевнч ствердить, — кивнув на Гольдройза.

Але Йона Янкелевич не ствердив: сидів, як і раніше, незворушно, тільки ледь помітні жаринки тліли в його вирластих очах.

Тимченко по паузі сказав вкрадливо:

— Щоправда, свої люди завжди потрібні, а ти, прапоре, здається, ніде не збочив.

— На службу до червоних іти не збираюся!

— Поки… — уточнив Іван Іванович. — Тепер куди не плюнь — червоний. Їсти захочеш — товаришам кланятимешся.

— Отож, — повчально підвів пальця Гольдройз, — голод не тітка, й не зарікайся, прапоре.

— Навіщо мене агітуєте? — невесело посміхнувся Вовк. — Принаймні сьогодні не голодний, нажерся від пуза.

— А завтра? — запитав Тимченко.

Вовк поклав долоні на стіл. Погладив грубу лляну скатертину. Подивився у вічі спершу Тимченкові, потім Гольдройзові.

— От що, — мовив важко, — я до Бердичева діставався не для того, щоб потеревенити. У мене з совдепами свої рахунки, та й у вас, сподіваюсь, не все залагоджене. То давайте до діла: чув я, на Поліссі люди ворушаться. Не всі ще скорилися більшовикам і мають надію скинути червоних. І я до таких належу: коли комісара побачу, руки починають свербіти!

Тимченко перезирнувся з Гольдройзом.

— Ну й правильно, — реготнув раптом весело, — добре міркуєш, прапоре, і нам такі люди ось як потрібні! — показав, провівши рукою по горлу.

— То чого темнити? Уже з Фросею набалакався — плеще язиком як червоний агітатор…

— Фросю не чіпай, — набурмосився Іван Іванович. — У неї своя лінія, і я з нею особисто розберуся. А з тобою от що зробимо… — Замислився на кілька секунд і докинув твердо: — Два — три дні тут перебудеш, Йона Янкелевич улаштує. А потім до загону підеш.

— Якого загону? — стріпнувся Вовк, бо це не зовсім збігалося з його планами. — Я гадав, рештки організації збереглися…

— На Козачій раді, хлопче, став крапку, — спохмурнів Іван Іванович, — більшовики чисто підмели.

— Одначе у мене в Києві лишилися деякі зв’язки: студенти й професура…

— У Києві — це дуже добре, — схвалив Тимченко. — Але до Києва далеко й шляхи туди важкі. А от у тутешніх лісах ворушаться хлопці. У нашому та Полонському повітах, під Коростенем та Овручем, там і місцеві люди, й ті, що від Тютюнника лишилися. Їм такі, як ти, прапорщику, згодяться.

— А я не заперечую. Рука за зброєю скучила.

— От і доведеш на ділі, — вищирився Іван Іванович. Трохи подумав і мовив обережно: — Та й з деякими отут у Бердичеві порахуватися час. Полегесеньку, не поспішаючи, бо поспішиш — людей насмішиш, правильно в приказці мовиться. Головне — більшовикам передиху не давати, штрикати їх, проклятих, у всі місця, де тільки можливо. Чи не так, Йоно?

Вогники, які жевріли у вирластих Гольдройзових очах, спалахнули.

— У кожного свої рахунки з червоними! — переплів топкі пальці, вкриті рудим пухом. — Знайте, прапорщику, боротися слід до перемоги. Поки що вони нас трохи пошарпали, проте, бачите, не до кінця, й будемо останніми дурнями, якщо схилимо голову.

— Переправимо тебе, прапорщику, до загону Таргана, — уточнив Тимченко. — Або, як галасують червоні, до банди. Зараз її очолюють Длугопольський та Грунтенко, вельми поважні люди з Тютюнникового оточення.

“Тобто недобитки…” — ледь не зірвалося з язика у Вовка. Запитав:

— Як їм вдалося врятуватися? Я чув, Котовський з Примаковим погуляли в поліських краях…

— Погуляли… — з сумом констатував Іван Іванович. — Та, бачиш, лишилися люди, й ненависті їм не позичати. По хуторах відсиділися, а тепер до зброї взялися. Тарган загинув, і наші люди політику іншу в загоні новели — тепер вважається військовим з’єднанням, підпорядкованим Центральному штабові.

— Радий чути це.

— Я познайомлю тебе, прапорщику, особисто з Длугопольським, — пообіцяв Тимченко, — або з Грунтенком. На тому тижні. З ними зв’яжеться наша людина, є тут один піп, проноза й пройдисвіт, але діло добре знає.

— Отець Леонтій? — уточнив Гольдройз.

— Він самий.

— На нього можна покластися.

— Длугопольський шукає виходу на Київ та Центральний штаб, — пояснив Тимченко. — Йому треба допомогти.

— Допоможемо, — запевнив Вовк зовсім щиро.

Хтозна, можливо, це шлях до шпигунської групи, яка постачає польському генштабові таємні військові дані. Та й взагалі, треба вивести банду під удар військових частин…

— Мені подобається ваша ідея, добродію, — сказав, підвівши очі на Івана Івановича, — вона відповідає моїм планам.

— Не сумнівався в цьому… — Риси обличчя в Тимченка пом’якшали. — Решту обговоримо потім: відпочивайте й набирайтеся сил, прапорщику, бо в загоні у Длугопольського не вилежуватиметесь.

— Чудово! — розцвів у посмішці Вовк.