Останній заколот

7

Сюрчали коники й десь зовсім близько кувала зозуля. Тарган лежав у траві горілиць і рахував, скільки йому лишилося жити. Вийшло начебто непогано — сорок три чи сорок чотири роки, ціла вічність. Стане він старим й поважним, матиме дітей і онуків, збудує у Коростені цегляний будинок, і всі в місті знатимуть його й низько кланятимуться, бо вже й сліду не залишиться від більшовиків і люди знову поважатимуть багатих. Не кажучи вже про визволителів від червоної неволі. От і зараз, учинивши наліт на поштовий поїзд, він, власне, наближає визволення, ну й, ніде правди діти, улаштовує своє особисте майбутнє, зрештою, нині все так переплуталося, що важко відділити особисте від громадського. Й не треба відділяти. Скоро прийде поїзд — цікаво, везуть тільки паперові гроші чи й срібні?

Тарган повернувся на бік, зірвав стеблинку й, пожувавши, відчув у роті гіркоту. Отак завше і усюди — гірке й солодке, приємне й ненависне — все переплелося, і не знаєш, коли закінчаться біди й випадуть удачі.

Якщо з поїздом сьогодні все влаштується, подумав, колесо фортуни, вважай, почало крутитися в його бік. Минула виснажлива зима, коли доводилося переховуватися у вірних людей на диких хуторах, час від часу міняючи дислокацію загону, так, загону, а не банди, як називають їх у червоних газетах. Тепер він має три бази в навколишніх лісах, одну зовсім таємну поміж боліт, де й тримає гроші та цінності, не награбовані, як знов-таки горлають газети, а експропрійовані. Зрештою, аби були гроші, з грішми можна заткнути пельку будь-кому — мовчи і кланяйся. Правильно сказав хтось: гроші не пахнуть, мудра була людина й передбачлива. От і сьогодні їм доведеться встрелити не одного, щоб заволодіти поштовим вагоном, а хто скаже, Що ці гроші пахнутимуть кров’ю?

Тарган знову влігся горілиць і розкинув руки. Завжди перед серйозною роботою треба відпочити й зібратися з силами, а напад на поїзд — безумовно, робота важка й небезпечна. Та що вдієш: одним нападати, другим — боронитися, так би мовити, розподіл праці, а розподіл праці не заперечують навіть більшовики, галасують про це на всіх перехрестях.

Тарган мстиво посміхнувся: будуть вам сьогодні непереливки, рідні червоні достойники, їдете назустріч смерті й не знаєте, що ніколи вже не побачите світової революції.

Отаман підвівся на ліктях і огледівся. За кілька кроків причаїлися в канаві Грунтенко з Длугопольським — і тут не розлучаються, наче зв’язані одним мотузком. Це трохи дратувало Таргана. Петлюрівці, влившись у загін, зобов’язалися виконувати всі отаманові накази, але відчував чи то їхній прихований спротив, чи якусь зверхність — принаймні був не від того, аби спекатися їх. Раніше все складалося просто: наскочили на село чи містечко, постріляли червоних, забрали гроші й цінності, ну й сиди тихо — пий горілку, бався з сільськими дівчатами, гуляй у карти — все ясно. А тепер пішли балачки про збройну боротьбу з більшовиками, про створення самостійної держави — тьху на це, не все одно, де сидітиме антибільшовицький уряд, у Москві чи Києві, йому аби в Коростені цегляний будинок і магазин на центральній площі.

Й на вивісці щоб було написано: “Тимофій Мельник і К°”.

Що таке “К°”, Тарган уявляв досить туманно, казали, компаньйони, тобто спільники, а йому хотілося особистої влади, щоб у всьому повіті знали: магазин належить тільки Тимофію Мельнику, а “К°” просто так, для поважності, бо яка ж це справді фірма без багатообіцяючого і якогось таємничого додатку — “К°”?

От і зараз у нього “К°”, не без роздратування подумав Тарган: аж надто багато компаньйонів, починаючи з цих петлюрівців і кінчаючи Петьком-їздовим, і кожному треба щось дати, кожен розраховує на свою частку.

А може, це й правильно: живи сам і давай жити іншим, такий закон життя. Однак давай якомога менше, більше лишай собі, їж найсмачніший шмат, а інші нехай облизуються.

А нерозлучних петлюрівців слід трохи притиснути.

Вирішивши так, Тарган уже без злостивості скосив око — на Грунтенка. Що й казати, цей петлюрівець для нього знахідка — військовий лікар, подейкують, може зробити найскладнішу операцію, а це в їхньому бурхливому й небезпечному житті важить дуже багато. Он Федорові якийсь міліціонер, відстрілюючись, влучив у плече, раніше — шукай хірурга, таємно привозь на хутір, зав’язуй йому очі, аби не знав, куди везуть, а тепер усе просто: Володимир Антонович сам витягнув кулю, зробив кілька перев’язок — і Федір уже в строю, он лежить десь там, ліворуч, у кущах на горбі понад залізничним насипом біля “максима”. У нього сьогодні чи не найголовніша роль — дати кілька черг по поштовому вагону, приголомшити, подавити можливий супротив, а потім стежити, щоб ніхто з охоронців не чинив опору, і розстрілювати всіх, хто намагатиметься вийти з поїзда.

Зозуля знову почала кувати, але Тарган уже не слухав її — почув далекий гудок паровоза, підвівся і вистрілив з нагана в повітря: тепер усі насторожі, й кожен знає, що саме має робити, два дні обговорювали різні варіанти, передбачивши, здається, все можливе й навіть неможливе.

Паровоз, пахкаючи чорним димом, з’явився з-за повороту. Тарган трохи висунувся з укриття, про всяк випадок виставивши вперед правицю з наганом. Старий паровоз, слабосильний “Ов”, “овечка”, як його називають, а за ним поштовий, сім пасажирських і два товарних вагони.

Машиніст уже помітив довгий сосновий стовбур впоперек колії, почав гальмувати, — сучий син, добре знає свою справу, зупинив паровоз за кілька метрів від перешкоди, а міг би й врізатися, пошкодити свою “овечку”. Найкраще, якби паровоз взагалі зійшов з рейок, проте, не судилося, зрештою, не страшно, он хлопці вже валять на колію за останнім вагоном ще одну сосну, аби машиніст не міг дати задній хід і втекти.

Тарган знову підвівся на ліктях і ще раз стрелив з нагана. Одразу ж ударив “максим”.

Тарган кинувся до поштового вагона, куточками очей спостерігаючи, як з укриття підвелися Грунтенко з Длугопольським і як рвонули до залізничного насипу інші хлопці. А кулемет усе строчив, і отаманові здавалося, що чує, як кулі б’ють по дерев’яних стінах вагонів.

Нарешті “максим” замовк, двоє хлопців уже підскочили до паровоза, наставили гвинтівки, примушуючи машиніста з кочегаром зійти на насип, інші розсипалися вздовж поїзда, але більшість скупчилася біля поштового вагона.

Тарган, обачливо притулившись до коліс неподалік, загорлав:

— Відчиняйте, сучі сини, бо всіх перестріляємо!

Мабуть, охоронці чи то злякалися, чи просто збагнули, Що опір безглуздий, — двері прочинилися, однак ніхто не вистрибнув з піднятими руками, натомість з вагона вилетіло щось схоже на каменюки, Тарган одразу збагнув, що саме, й кинувся на землю, затуливши голову руками.

Гранати вибухнули неподалік, осколки просвистіли над головою в отамана, не зачепивши, він знову почав підводитися, проте з вагона різонуло кулеметною чергою — Тарган побачив, як двоє хлопців заточилися, зрізані нею, але сам він, слава богу, перебував у мертвій зоні — кулі цвіркали по землі поруч, за два кроки, проте отаман почувався у відносній безпеці.

Тарган підвівся, притулившись спиною до колеса, й загорлав:

— Гранатами! Гранатами їх, давай, хлопці!

Але ніхто не відгукнувся на ного заклик — лежали, ховаючись від кинджальних кулеметних черг, а хвилини спливали, й Тарган вирішив сам атакувати кулеметників. Пірнув під поїзд, поліз навкарачки під двері поштового, звідки строчив кулемет, дістав “лимонку” й зачаївся. Вичекавши момент, коли “максим” застрочив уздовж поїзда праворуч, висмикнув кільце, вистрибнув з-під вагона, на якусь мить побачив кулеметника у кашкеті з зіркою, встиг перехопити навіть його погляд — жбурнув гранату у розчинені двері й впав знову під вагон, покотившись по шпалах до протилежного боку насипу.

Вибуху Тарган не почув, але кулемет замовк. І відразу підвелися хлопці, зчинили стрілянину, рвонулися до поштового. Отаман вичекав з хвилину і, упевнившись, що червоноармійці припинили опір, викотився з-під вагона.

Хлопці лізли у поштовий, весело перегукуючись, матюкаючись та сміючись. Хтось подав отаманові руку, й Тарган, ледь спершись чоботом на один щабель приставленої драбини, піднявся у вагон. Роззирнувся, побачив два тіла біля дверей — червоноармійця і залізничника — й мовив злостиво:

— Так буде з кожним, хто чинить опір славному загонові отамана Мельника!

Хлопці загомоніли весело, й хтось підштовхнув до отамана вцілілого червоноармійця. Тарган одразу впізнав його очі — хвилину тому схрестився поглядом, кидаючи у вагон “лимонку”.

— Догрався? — запитав жорстко.

Червоноармієць не відповів, дивився спідлоба, притискаючи долоню до правого плеча — крізь пальці проступала кров.

— Повинися, — запропонував хтось із хлопців, — отаман у нас добрий, може, й помилує.

Але червоноармієць зиркав люто, ненависть світилася в його примружених очах.

— До стінки! — наказав отаман.

Хтось підштовхнув полоненого прикладом гвинтівки у спину, однак той відступив на крок і попросив:

— Дайте кашкета.

— Навіщо тобі? — зареготали хлопці. — Однаково зараз тобі гаплик.

— Він під зіркою хоче смерть прийняти! — здогадався один з мельниківців. — Та не допоможе тобі червона зірка!

Червоноармієць відступив ще на крок, нахилився над шинеллю, на якій лежав кашкет. Раптом упав, наче знепритомнів. Хлопці розступилися, червоноармієць рвучко витягнув руку з-під шинелі, миттєво випростався — Тарган побачив чорне дуло нагана, спробував ухилитися від кулі, та не зміг — червоноармієць з першого пострілу пробив йому серце.

Вдруге вистрілити червоноармієць уже не встиг, хлопці навалилися, викрутили руки, обеззброїли.

Грунтенко став на коліна, приклав вухо до грудей отамана, хоч і так було ясно, що Тарган мертвий. Грунтенко повільно підвівся, обвів хлопців уважним поглядом, мовив так, що всі збагнули, хто віднині перебрав отаманову владу:

— Цього, — кивнув на червоноармійця, — повісити! Ти, Федько, і ти, Кирило, решта — вивантажувати… — Показав на запечатані мішки з грішми. — Швидше!

Усі заметушилися, виконуючи наказ, а лікар відкликав набік Длугопольського, сказав стиха:

— Тепер тобі, Миколо, бути отаманом. Бери владу в руки, поки не отямились. Анархії не допустимо.

— А може, ви, Володимире Антоновичу?

— Я для них лікар. Не командир, а лікар. А вдвох ми приборкаємо загін, нам разом належить перетворити його на військову частину, яка підлягатиме Центральному штабові.

— Згоден, — одповів Длугопольський коротко. — Але ж вони звикли самі обирати собі отамана.

— Це я беру на себе. — Грунтенко глибше насунув на чоло кашкета, наказав владно: — Тачанку сюди, навантажувати!

Через чверть години бандити, галасуючи й стріляючи в повітря, почали відходити від пограбованого поїзда. Дехто тягнув поцуплені в пасажирів мішки та валізи. Посідали на коней і поскакали глухою лісовою дорогою.

До богом забутого села Піщане дісталися перед вечором. Тут відчули себе безпечно й поховали Мельника. Дали залп з гвинтівок, і слово взяв Грунтенко. Виступив уперед, зняв кашкета на знак поваги до товариства, мовив голосно й твердо:

— Наш отаман Тимофій Мельник був справжнім борцем з совдепами. Вій відважно бився з червоними, й ми пам’ятатимемо його. — Затнувся, бо хотів сказати, що треба припинити гульню й картярство, поповнити загін ідейними борцями з більшовизмом, та зустрівся поглядом з безвусим юнаком, якому не виповнилося ще й двадцяти років — він устиг десь хильнути самогону, очі в нього були веселі й горіли нетерпінням, і Грунтенко збагнув: слова його впадуть на невдячний грунт і не знайдуть відгуку — цьому хлопцеві та й, мабуть, більшості Тарганових вояків байдужі ідейні гасла, вони вже настроїлися на вечірню гульню з пиятикою та дівчатами, хочуть відсвяткувати вдалий наліт на поїзд. І замість того, щоб вчити їх політиці, проголошувати гасла, треба просто взяти владу, а вже потім, не поспішаючи, акуратно загнуздати всіх так, аби й думки не виникло перечити начальству. Тому, обвівши всіх пильним гострим поглядом, запитав: — Кого хочете отаманом, товариство?

Запала тиша, цього й треба було Грунтенкові, він уже підвів руку, вимагаючи загальної уваги, хотів назвати Длугопольського, та зненацька той же юнак з п’яними очима вигукнув тонко й весело:

— А Федька хочемо! Значить, Федора Кириленка, он він як сьогодні з “максима” строчив!

Хтось ще вигукнув: “Хведора!”, і Грунтенко почув легкий шум, провісник загального схвалення і захоплення. Не можна було втрачати жодної миті, бо Федько й справді мав авторитет — його тачанка завжди встигала в найнебезнечніші місця.

— З “максима” строчити — це добре! — вигукнув Грунтенко, наче схвалював обрання Федька. — Але отаман не лише тверду руку повинен мати, а й світлу голову. А Федько сьогодні самогоном заллється, завтра ж голова в нього вже не варитиме як слід, чи не так?

— Опохмелиться! — Заперечив здоровань з водянистими очима, але піхто не підтримав його — видно, збагнули, що цей розумний і освічений чоловік, який, до речі, й вилікував Федька, має рацію.

— А кого ж? — запитав хтось розгублено. — Начебто всі ми з одного тіста…

Цього тільки й чекав Грунтенко: підвів стиснутого кулака і кинув у натовп різко й владно:

— Длугопольського!

— Так новий же він і мало знаємо… — це був голос Федька. Він підвівся на тачанці, видно, відчув себе вже отаманом і ще не хотів визнати поразки.

— Добродій Длугопольський, — рішуче заперечив Грунтенко, — бився з червоними, коли ти, Федько, ще й пороху не нюхав. Був сотником у петлюрівському війську, хоробрий вояка і відзначився в боях!.. — де саме відзначився Длугопольський, не доказав, та й, зрештою, це вже було ні до чого, бо хтось підкинув кашкета і загорлав відчайдушно:

— Хочемо Длугопольського!

Грунтенко скосив око на того, хто підтримав його. Своя людина — Микита Чміль, і як вчасно втрутився.

— Длугопольського! — ствердив. — Хто за?

Підвівся рідкий ліс рук: голосували явно не всі, можливо, не було навіть половини, та Грунтенкові вистачило й цього.

— Отже, отамана обрано, — заявив тоном, що виключав заперечення. — А тепер до села, бо отамана слід обмити, правда ж?

Загули схвально, тільки й чекали на таку пропозицію, а тепер відчули, що з обранням нового отамана нічого не змінилося. То хіба не все одно, хто наказує — Длугопольський чи Тарган, аби лишень випити й добре попоїсти, а якщо вдасться, затиснути в темному кутку гарну дівчину.

Федько підвівся на тачанці, свиснув по-розбійницькому, заклавши два пальця до рота, пустив коней вчвал, а за ним, гергочучи й стріляючи в повітря, понісся весь загін.

Грунтенко притримав коня, порівнявся з Длугопольським, мовив, скосивши на нього око:

— Перший раунд виграно, Миколо Костянтиновичу.

— Й без жертв.

— Усе ще попереду.

— За Федьком слід постежити, певно, не змириться.

— Чміль поклав би його, якби не здався.

— 1 правильно б учинив.

— Усіх не покладеш, когось треба й лишити.

— Повинні перетворити банду на загін ідейних борців.

— Та повинні… — якось невизначено погодився Грунтенко. — Сьогодні ще нехай погуляють, а завтра почнемо затягувати попруги.

— Слід когось послати за кордон.

— Почекай трохи, хай утвердимося. Маю відомості — під Коростенем наші гуртуються. Панаса Петрика пам’ятаєш?

— Інженер, що йшов з Тютюнником?

— Так, член адміністративної “трійки” — мали встановлювати нову владу на місцях. Об’явився в селі Дідковичі Татарнавичівської волості. Пошлемо на зв’язок Микиту Чмеля, а потім шукатимемо вихід на Центральний штаб.

— Згоден, — Чміль усюди пролізе — хитрий, недарма його сам полковник Чеботарів пригрів.

— І Тютюнник узяв із собою, а він на людей нюх має.

— Шкода… — похитав головою Длугопольський, — чогось не врахував Юрій Йосипович, ось і розбили нас.

— Момент вибрав невдалий, — переконливо мовив Грунтенко. — Більшовики тільки-но продподаток запровадили, селяни ще не розкусили, з чим його їдять, приглядалися, а тут ми мов сніг на голову. Так, — додав з болем, — не підтримали нас селяни, а ще й оцей клятий Котовський з червоними ескадронами, і сам розумієш: сила солому ломить.

— Нічого, ще покажемо себе, — одповів Длугопольський. — Згуртуємось і виступимо, рано ще здаватися.

— Колись же мають схаменутися! — вигукнув Грунтенко люто. — Гречкосії кляті, отак завжди: чухають потилиці, розмови ведуть, хилитаються туди-сюди — вайлувата ми нація. Аби вареники були, та ще й самі в сметану стрибали. А поки варениками ласуємо, більшовики хомута натягли й засупонили.

— Не згущуй барви, Володимире Антоновичу, — вишкірився Длугопольський. — І не вали все на народ. Темний він і затурканий, ще мін дід на пана горба гнув, ну, мені пощастило, вивчився, однак я один на ціле село. А тут більшовики — земля й свобода, а хто про землю й свободу не мріє? От і взялися за вила. Коли продрозкладкою задавили, схаменулися, та пізно. Знову до зброї вдалися, вже проти більшовиків, а ті, демагоги, будь ласка, самі продрозкладку й ліквідували. А тут ми з Тютюнником, звичайно, невчасно…

— Справжні господарі ніколи за більшовиками не йшли, — авторитетно заявив Грунтенко. — Але ж босоти більше. Ось і виходить: треба перетягти її на свій бік, втовкмачити, чим більшовицька влада для неї обернеться.

— Втовкмачиш! Босота тому й босота, що розуму не має, на майдані галасувати легше, ніж землю орати, чи не так?

— Ні, — заперечив Грунтенко твердо, — нема в нас часу, щоб агітацією займатися та з незаможниками загравати. На жаль, кажу, нема часу, отже, єдиний вихід лишається: примусити! Пан завжди примушував — і слухалися. То пусте, що твій дід на панщину ходив. Адже ти сам став паном, добродію Миколо Костянтиновичу Длугопольський, паном отаманом, ось і роби з цього висновки. Хлоп має схилятися перед тобою. Не схоче — спочатку нагаями, а потім — до стінки. Одного — двох навчимо, інші візьмуться за розум.

— Твоїми б вустами та мед пити, — серйозно мовив Длугопольський. — У принципі я згоден: декого й постріляти можна, навіть треба, проте на самому терорі зараз далеко не поїдеш. Взяти в більшовиків їхні гасла, підфарбувати трохи, надати національного відтінку — тоді, може, хоч середняк за нами піде. Врахуй, босота одержала від більшовиків землю, стає статечнішою, вона неминуче хитнеться вправо, а тут ми зі своїми гаслами. Майже такими, як у більшовиків — знайомими й зрозумілими, з якими вже встигли зріднитися, мало хто замислюватиметься над відтінками, а потім, коли, спираючись на них, візьмемо владу, поговоримо по-іншому.

— Так, аби тільки владу взяти! — Грунтенко зняв кашкета й перехрестився. — Цими днями поїду до Високої Печі, там є один хитрий піп, до речі, через нього Тарган на сьогоднішній поїзд вийшов, так от через отця Леонтія Костюшка маю надію зв’язатися з Петриком. А далі — як бог дасть: пан або пропав, така вже наша доля.