Останній заколот

20

У Парижі йшов дощ. Петро Вовк стояв на вузькому балкончику мансардного готельного номера й спостерігав буржуйське життя. Дощ, а люди все ж ходять, під парасольками чи піднявши коміри плащів, і вітрини виблискують дзеркальним шклом.

І чого тільки нема у тих вітринах!

Петро приїхав уранці і, поки його везли від вокзалу до готелю на бульварі Пуасоньєр, встиг надивитися. Перше враження було: навіщо? Навіщо все це виставлено, адже люди спокійно проходять попід вітринами, й рідко хто зазирає до буржуйських крамниць. Виходить: купують мало, отже, у трудящих нема грошей, а багаті буржуї становлять меншість населення, то навіщо ж магазини на кожному кроці? Взуттєві, галантерейні, годинникові, готового одягу, а в одній вітрині стояла безсоромна напівгола дівка з пап’є-маше в самих коротеньких панталонах і в чомусь дуже прозорому на грудях — невже дівчата тут справді носять таке? Ну, ще буржуйки й такі, що швендяють тротуарами, погойдуючи стегнами. А пролетарочки?

Петро тільки уявив таку гидоту на Соні, секретарці голови губчека Лівшиця, і йому зробилося соромно. Але по роздумі вирішив, що, можливо, він і неправий. Соня подобалася йому: чорнява, вертка, носик точений, очі — як вранішні зірки. І маленькі тугі груди визивно стирчать з-під кофтини. Прозорі мережива все ж, певне, не зіпсують їх…

Але чи згодилася б сама Соня одягнути таке? Носить запрану бавовняну кофту в білі горохи й довгу спідпицю. Їй би отаку коротку сукенку, в якій чимчикує мамзеля на протилежному боці бульвару, парасольку тримає, немов забавку, а сама вистукує високими підборами, наче чечітку вибиває.

Раптом крамольна думка прийшла Петрові в голову, спробував відкинути її й сам полаяв себе за те, що вона могла виникнути, але думка не зникала, й Петро був змушений визнати: не така вона й погана, як видалася спершу. А вся крамола полягала в тому, що Петро уявив собі Соню на місці тої мамзелі під парасолькою, і це порівняння було явно на користь парижанки. Усе ж дівчина гарнішає в красивому одязі, а бавовняна кофта й навіть пролетарська червона хустина личать не всім.

Але спробуй висловити що думку на комсомольських зборах! Той же Мальцев перший звинуватить тебе у переродженстві й поставить питання про виключення з комсомолу чи в крайньому випадку вимагатиме суворої догани.

І ще Вовк подумав: краще б йому не їхати до цього розбещеного Парижа. У Києві чи Бердичеві усе ясно: иепман є непман, тобто класово ворожий елемент, і дівчатка в капелюшках та коротких сукенках — того ж потя ягоди, а в Парижі ота мамзеля під парасолькою, може, працює десь на фабриці чи такою ж секретаркою, як Соня…

Ця думка не потішила й не заспокоїла Вовка, він постояв ще трохи на балконі, та вечірнє паризьке життя не надало йому душевної рівноваги — повернувся до номера. Поселили його в готелі “Бребант” на розі бульвару Пуасоньєр і вулиці Монмартр, Вакар сказав, у самому центрі Парижа, десять хвилин пішки до площі Республіки й приблизно стільки ж до Сени й собору Нотр-Дам. Готель сподобався Петрові — не київський шикарний “Континенталь”, а затишний і, певно, недорогий. Вакар повідомив, що Центр дії взяв на себе всі витрати на Петрове утримання, поцікавився також, чи мас Вовк гроші. Петро мав, і досить великі — одержав від Грунтенка, — але збрехав, що в Києві йому дали тільки на дорогу. Так воно, зрештою, й було: Богдан Юліанович вирахував кожну копійку, натякнувши, що дехто у Франції та Польщі не пошкодує золота за повідомлення, які доставить їм прапорщик.

Вакар і справді почав з того, що забрав у Вовка всі папери. Жадібно й поспішливо переглянув їх, статтю, підписану, мабуть, псевдонімом, заховав до портфеля, а підкоректовану у губчека військову інформацію поклав до добротної, чорної шкіри теки — Вовк уявив, як сьогодні ці папери вивчають десь у розвідці французького генштабу, й задоволено посміхнувся.

Петро простягнувся на ліжку, встеленому крохмальними простирадлами, закинув руки під голову й засвистів безжурно. Як не кажи, а деякі переваги проклятий капіталізм усе ж має. Взяти хоча б цей готель “Бребант”. Номер хоч і на верхотурі, а ліжко м’яке й широке, є ванна й, Петро навіть не повірив, гаряча вода. У варшавському готелі ванни не було, поскупилися поляки, посолили у темнуватому закуті, де стояв тільки рукомийник. Але Вовк не звернув на це уваги, звик обходитися і без рукомийника, а тут, у Парижі, — гаряча вода, свіжі рушники й навіть книжка на столі. Щоправда, по-французькому, а Петро знав лише українську та російську, ще трохи розумівся на польській і заздрив тим, хто розмовляв різними іноземними мовами. В душі дав собі клятву: трохи розкрутяться із справами, зліквідують банди, налагодять будівництво соціалізму — піде до голови губчека й попросить відпустити на навчання. Аби знати, що таке Нотр-Дам, про який обмовився Вакар. Бо про Ейфелеву вежу в Парижі Петро знав і сьогодні навіть побачив її — нічого особливого, стирчить залізна споруда над містом, ну й що?

І все ж дивно, що він, Петро Вовк, оперуповноважений київського ВДІІУ, вилежується на крохмальних простирадлах у готелі “Бребант” у центрі Парижа…

Вовк помацав груди, провів долонею по обличчю — чисто виголене, але його, Петрове, хоч і пахне одеколоном. Про одеколон йому сказав Колесников. Напоумив, щоб у Варшаві найперше придбав собі флакон одеколону — ти ж прапорщик, сказав Колесников, тобто царський офіцер і звик до різних дурощів. Маєш усюди підкреслювали ці глупства, щоденно голитися й парфумитися, купиш собі дві чи три сорочки й не заношуй їх, чоботи чисть сам чи віддавай комусь у готелі, краще віддавай, бо негоже офіцерові, який звик до денщика, самому надраювати чоботи.

Вовк спочатку заперечував і хотів здати в бухгалтерію губчека бандитські гроші, та Колесников, порадившись з керівництвом, заборонив:

“Гроші, — пояснив, — певно, знадобляться… Різні можуть виникнути ситуації, головне — дізнатися, від кого йде до Варшави та Парижа секретна військова інформація, тут ніяких грошей не шкода. Ти, правда, не дуже шикуй, — попередив Колесников, — проте не обмежуй себе, якщо гроші лишаться, після повернення й здаси. Треба, аби за кордоном визнали тебе своїм і цілком довіряли. Підстав для цього вистачить: військова інформація, підготовлена нами, — пальчики оближеш…”

Пакет, одержаний Вовком у Києві, акуратно розпечатали вже у вагоні, бо Богдан Юліанович проводжав прапорщика до вокзалу й стояв на пероні, поки поїзд не рушив. Петро мав їхати до Новограда-Волинського. Там одержав явку, господар якої повинен був доставити його до прикордонного села.

У Коростені до них з Колесниковим підсів голова Житомирського ВДПУ Голишев. Утрьох — Голишев, Колесников і Вовк — уважно вивчили всі документи з пакета Богдана Юліановича, звичайно, крім дезінформації, виготовленої чекістами в Києві. Статтю під назвою “До кризи ідеології”, підписану явним псевдонімом В.Островський, вирішили не чіпати. Нехай друкують контрики все, що хочуть: вплив їхнього журналу буде мізерний. Нехай бавляться, приндяться, надуваються, мов мильна булька, — кінець швидкий, як у тої ж бульки… А от військова інформація вразила: зовсім секретні дані, відомі лише керівництву Київського округу. Голишев, ознайомившись з ними, почервонів од люті.

— Щоб така інформація потрапила до наших ворогів! — вигукнув у розпачі. — Через мій труп!

Колесников подав йому папірця, сказав:

— Це лист Мухіна, який споряджав Вовка до надпоручника Радловського у Варшаву. Сам Мухін постать цікава, напевне, їхній головний зв’язковий у Києві. Можливо, керівник якогось осередку. Вихід на нього май генерал-хорунжий Юрій Тютюнник — саме від Тютюнникового офіцера Грунтенка товариш Вовк і одержав пароль до цього Мухіна. Мешкає Богдан Юліанович Мухін у Києві, документи, самі розумієте, фальшиві. Ми обережно, аби не сполохати, поцікавилися Мухіним: будинок під Голосіївським лісом ще у вісімнадцятому році придбав якийсь офіцер, потів він зник, а Мухін оселився два роки тому. Ніде не працює.

— А в домі повна чаша, — вставив Вовк.

— Ще б пак: поставляти “двуйці” таку інформацію… Але прошу ознайомитися з листом Богдана Юліановича.

Голишев прочитав, вдумуючись у кожне слово: “Шановний надпоручнику Радловський! Надсилаю чергову інформацію, одержану мною на тому тижні від відомої Вам особи. Крім того, Вас мають зацікавити матеріали, підготовлені отаманами Длугопольським і Грунтенком, які діють зараз на терені Житомирщини. Матеріали ці передані через прапорщика Петра Вовка. Прапорщик — людина для мене нова, проте з’явився він з паролем, визначеним ще самим Борисом Вікторовичем, який знали, крім моїх людей, тільки генерал-хорунжий Тютюнник та його найдовіреніші особи. Отже, не маю підстав не довіряти прапорщикові. Однак, ознайомившись з вмістом цього пакета, Ви самі зрозумієте, чи та він особа, за яку видає себе. Сподіваюсь, в разі удачі Ви передасте прапорщику все, що належить Вашому покірному слузі. Стаття “До кризи ідеології” адресована КОЦД безпосередньо Вакару. На неї можна не звертати уваги. Мухін”.

— Ознайомившись з вмістом цього пакета, Ви самі зрозумієте, чи та він особа, за яку видає себе, — ще р. з прочитав голосно. — Ну й ну…

Колесников подав йому ще один клаптик наперу.

— А ця записка адресована самому Вакару.

І знову Голишев прочитав уголос:

“Вельмишановний Миколо Платоновичу! Пересилаю свіжу статтю до журналу “Новь”, підготовлену буквально вчора. Автор її — досить талановитий журналіст Толпига, а написано її за ідеями відомих вам осіб з Тарасівськоі. Сподіваюсь, інші матеріали, які мають винятково важливе значення, будуть належно поціновані в Парижі. Прапорщик Петро Вовк, який передасть Вам цей пакет, людина надійна, й ми плануємо в майбутньому використовувати його як кур’єра. Чекаємо вказівок. Катя”.

— Зрозуміло одне, — порушив тишу Колесников, — десь у тексті військової інформації, переданої із штабу військового Київського округу, є якась секретна позначка. Можливо, наперед обумовлено папір і розміри аркушів, на яких надруковане повідомлення, шрифт машинки — сотня загадок…

— Десь пропущено кому чи крапку, — вставив Вовк, — чи поставлено риску замість двох крапок…

— Для мене зрозуміле одне, — заявив Голишев, — ця інформація не повинна потрапити до чужих рук. За будь-яких обставин.

— Але ж, товаришу Голишев, — заперечив Колесников, — якщо Вовк не доїде до Варшави, Богдан Юліанович Мухін точно знатиме, що прапорщик Вовк не та особа, за яку видає себе.

— Завтра можна було б цього сучого сина Мухіна узяти за комір, — пробуркотів Голишев, однак одразу осмикнув сам себе: — Його посадимо, проте не знатимемо, хто працює на них у військовому окрузі. Яка свиня собача зрадила й продалася ворогам… А той шпигун, певно, мав запасний канал зв’язку й спокійнісінько користуватиметься ним.

— Отож!.. — Підвів вгору пальця Колесников. — Аби тільки не програти…

— А чи збагнули ви остаточно, які дані повідомляє шпигун! — знову почервонів Голишев.

— На ніч зупинимось у Новограді-Волинському, — запропонував Колесников. — Вовк піде на явку, бо її господар може чекати на нього. А ми з вами, товаришу Голишев, зборемо військових і ніч почаклуємо над шпигунським листом. Вранці Вовк прийде на пошту — пояснить господареві, що там мас одержати листа від отамана Длугопольського. Причина поважна й перевірці з боку Мухіна не підлягає. Якщо ми дійдемо висновку, що можна їхати за кордон, Вовк одержить пакет — і щасливої дороги. Якщо ні — в листі буде спеціальна інструкція.

— Не бачу іншого виходу, — погодився Голишев.

Наступного ранку Петро довідався з листа, що начальник Новоград-Волинського гарнізону вночі зв’язувався по прямому дроту з командуючим округом: прийняли рішення не чіпати листа й вжити заходів, щоб шпигунська інформація сама собою застаріла — передислокувати деякі частини тощо.

Вовк перейшов кордон у районі Корця і звідти був одразу доставлений у Варшаву. Того ж дня його відвідав у готелі на Маршалковській надпоручник Радловський. Узяв запечатаний пакет і зник на півгодини. Вовк догадувався, куди: перевіряв з експертами вміст пакету. З’явився Радловський веселий, гостинний і щирий. Повів Вовка до ресторану, розщедрився на пляшку старого коньяку. Підпивши, хвалив і Вовка, і Богдана Юліановича, випитував у Петра деталі його біографії і, дізнавшись, що прапорщик був членом Козачої ради, запитав, чи доводилося йому зустрічатися з Бесарабенком.

— Мене призначили заступником начальника центроштабу Козачої ради, — пояснив Вовк, — і я підтримував з Бесарабенком найщільніші контакти.

— Отож… — Похитав головою Радловський. — Трапляється всяке: одному таланить, другий накладає головою. Шкода Бесарабенка, золота людина була, а гарний який — білявий, високий, кремезний…

Вовк не утримався від глузливої посмішки.

— Не треба так примітивно ловити мене на гачок, надпоручнику, — сказав. — Бесарабенко справді був кремезний, проте чорнявий і середнього зросту.

Радловський не знітився.

— А Лозовик? — запитав, уже не криючись. — Ви його не могли не знати…

— Звичайно, адже Микола Федорович фактично очолював організацію. — І додав: — Вище середнього зросту, русявий, очі сірі, коротко підстрижена борідка…

— Сходиться, — зупинив його надпоручник, — ми зустрічалися з Лозовим і Бесарабенком у Корці, тоді я працював там, а тепер…

— Одержали підвищення?

— Іноді начальство звертає свої погляди і на провінцію. Трапляється це рідко, вважаю, що мені пофортунило.

“Звичайно, — подумав Вовк, — тебе начальство поважає, от і сьогодні одержиш подяку за цінну розвідувальну інформацію. А поки розберуться, що вона нічого не варті, мине багато часу — надпоручник Радловський стане капітаном чи майором і сам оголошуватиме подяку якомусь надпоручникові, що виконуватиме його сьогоднішні функції…”

Сказав, знаючи, що найпримітивніші лестощі надпоручник проковтне з задоволенням:

— Ви — ас розвідки, пане Радловський, і, сподіваюся, станемо один одному в пригоді.

— Ваша інформація про становище повстанських загонів на українському Поліссі серйозна, — ствердив надпоручник. Витягнув з кишені конверт, поклав перед Вовком. — Тут документи, за якими ви доїдете до Парижа, й квиток на завтрашній поїзд. На Північному вокзалі вас зустріне пан Вакар, я вже телеграфував йому.

— Вперше чую про такого, — удавано здивувався Вовк, — Богдан Юліанович не називав це прізвище.

— У нього були для цього всі підстави. Однак тепер усе гаразд. Микола Платонович Вакар — член партії кадетів, йому передасте пакет, він у Парижі опікуватиметься вами. Невеличкий на зріст, лисуватий, довгоносий, він стоятиме біля виходу з перону з газетою у правій кишені.

— Кадет… — Покрутив головою Вовк. — Париж, кадети… Навіщо все це мені? Маю чітке завдання отамана Длугопольського: встановити зв’язок з Центральним штабом. Бажано одержати особисту аудієнцію в головного отамана чи генерал-хорунжого Юрія Йосиповича Тютюнника.

— Нереально, — заявив Радловський, — Тютюнник відійшов від справ, а Петлюра волів би їх вирішувати, та яг може. Обіцяю вам сьогодні ввечері зустріч з начальством організаційного відділу Центрального штабу полковником Ступницьким. Він дасть відповідь на всі ваші запитання.

Ступницький сам прийшов до Вовка в готель, і це не могло не порадувати Петра: якщо начальник відділу Центрального штабу особисто ходить до підлеглих, то справи його не блискучі, а штабові — гріш ціна. Проте Ступницький тримався бундючно й розмовляв з Вовком зверхньо. Поморщився, огледівши готельний номер, зауважив:

— Зовсім знахабніли поляки, економлять на всьому.

Вовк заперечив:

— Я прибув з певними уповноваженнями до уряду УНР і сподівався, що саме він…

— Облиште, — втомлено махнув рукою Ступницький. — Наші функції скоротилися до мінімуму, не кажучи вже про гроші. Надпоручник Радловський ознайомив мене з колом питань, які цікавлять наших відданих бійців на Україні. Мушу дещо розчарувати вас, прапорщику. Передайте отаманам Длугопольському і Грунтенкові, що найближчим часом сподіватися на закордонну допомогу нереально.

“Передам, обов’язково передам, і передам з радістю, — подумав Вовк. — Якщо тільки встигну, бо скоро, дуже скоро прижучать їхню банду… Досить, нагулялися…”

А Ступницький вів далі:

— Якщо б наші повстанські частини на Україні змогли захопити якесь велике місто, скажімо, Житомир, то вони могли б створити свій тимчасовий уряд і вже від його імені звернутися по допомогу до країн Антанти… Гадаю, в такому разі уряди Франції і Польщі пішли б на інтервенцію. Однак, наскільки я розумію, сил у отаманів малувато, самим би втриматися, по кажучи вже про наступ…

— Чиста правда, — ствердив Вовк жорстко, хоча розумів, що Ступницькому приємніше було б почути заперечення.

— Польща зрадила нас, — сказав полковник якось стомлено Й безнадійно.

— Отже, поки що нам розраховувати тільки на себе? — запитав Вовк напрямки, і Ступницький лише розвів руки.

Скоро полковник пішов, для ввічливості сказавши, що ситуація найближчим часом може змінитися: головний отаман все ж не втрачає надію переконати уряди деяких західний держав надати допомогу багатостраждальному українському народові. Він так і сказав — “багатостраждальному”, і Петро подумав, що саме вони, військові з Центрального штабу і так звані чолові діячі з УНР, найбільше спричинили страждань цьому народові і що плювати їм на український народ, лише спекулюють його іменем…

Вовк поморщився, згадавши надпоручника й Ступницького. Фактично, його варшавські зустрічі виявилися нерезультативними, він ні на крок не наблизився до розв’язання головного завдання — викриття київського шпигуна. Радловський не сказав навіть двох слів про джерело військової інформації, яку передав у пакеті Мухін, а Вовк не мав права починати розмову на цю тему: звідки міг знати, що зберігається в запечатаному конверті? Можливо, більш поталанить у Парижі? Петро спробував трохи розслабитися — до зустрічі з Вакаром лишалося близько двох годин. Це йому вдалося, навіть задрімав. Прокинувся від стукоту в двері: Вакар стояв на порозі, одягнений у світлі штани й картатий спортивний піджак з накладними кишенями. Від Миколи Платоновича пахло одеколоном, він буквально випромінював з себе доброзичливість і разом з тим упевненість, наче був не звичайним російським емігрантом, які заполонили Париж, а процвітаючим місцевим комерсантом чи службовцем солідної фірми.

— Спали? — запитав благодушно. — Заздрю, бо в мене не було й хвилини перепочинку.

У Петра закрався в душу сумнів, що емігрантські справи такі обтяжливі, та не висловив цього припущення: для чого загострювати стосунки з цим вушлим молодиком? Навпаки, з ним слід роззнайомитися і навіть потоваришувати, лише за такої умови зможе принагідно щось витягнути з нього.

— Обідати! — вигукнув Вакар, немов запрошував Петра не до готельного бістро, а в фешенебельний ресторан.

Вовк десь читав, що найкраще годують у Парижі у “Максима” — притулок знаменитих артистів, політичних діячів і грошовитих буржуїв, — удав з себе простака й запитав:

— Поведете до “Максима”?

Микола Платонович зареготав голосно й весело:

— А у вас губа не з лопуцька, — мовив крізь сміх. — Знаєте, скільки коштує обід у “Максима”?

— Звідки ж?

— Без штанів принаймні лишимося.

— А я гадав, похвалюсь Богданові Юліановичу: у ресторані “Максим” нам подавали такі вустриці…

— Вустриць не буде, — категорично заперечив Вакар. — До речі, ви їх пробували?

— Ніколи.

— От і не треба: гидота… Ви, прапорщику, з дворян?

Вовк збагнув, куди гне Микола Платонович, і відповів з гідністю:

— Хіба тільки дворяни мають вишукані смаки?

— Та і я не з дворян, — пояснив Вакар. — І їсти ми будемо з вами, прапорщику, протертий картопляний суп, а на друге біфштекс.

— Я не заперечую проти картопляного супу.

— Зголодніли? Що ж, усі там, у Совпедії, зголодніли… Але ж недавно мене годували в Києві таким борщем!

— Ви були в Києві? — Вакарове зізнання могло бути важливим, хоча натяк на це був у листі Мухіна. Той писав: “відомі вам особи з Тарасівської”. Щоправда, категоричного твердження, що “особи з Тарасівської” персонально спілкувалися з Вакаром, там не було.

— Я був не тільки в Києві, — ствердив Микола Платонович, — а і в Москві.

— Успішно? — обережно поцікавився Вовк.

— Якщо ви в Парижі, то деякий прогрес намічається. До речі, вам відомий вміст пакета?

— Звідки ж? Знаю тільки, що в ньому доповідна про стан повстанського руху на Поліссі, я готував її разом з отаманами.

— Цікаві факти й роздуми, — ствердив Вакар. — І мало узагальнень.

— Бо повстанський рух на Україні згасає. Боєздатні частини збереглися лише на Поліссі.

— Побалакаємо про це за обідом, — сказав Вакар.

Він провів Петра до ресторану через внутрішній перехід, влаштувалися у закуті під лампочкою з шовковим абажуром. Гарсон приніс салат і пляшку терпкого червоного вина, Микола Платонович одразу налив по півкелиха, й вони випили за знайомство та успіхи, бо, як пояснив Вакар, успіхи у їхній справі неминучі й скоро можуть стати навіть вражаючими. Петро, звичайно, не дуже погодився з ним, та не заперечував, навпаки, з задоволенням спорожнив свій келих до кінця. Вино, хоч, мабуть, і дешеве, сподобалося йому, не кажучи вже про салат з креветками. Вовк віддав належне і креветкам, і не ті-кому вже й поганому картопляному супу. Вони допили пляшку вина, й Вакар замовив ще одну до біфштекса. Випили по келиху, й Микола Платонович повідомив, що першу ластівку з Совдепії прийнято на “ура”: стаття друкуватиметься в першому номері журналу. Й багатозначно сказав, що сам Карташов задоволений статтею Толпиги й просить передати йому щире поздоровлення за вдалий дебют у “Нови”.

Петро сказав: Толпигу він не знає і взагалі не хоче втручатися не в свої справи — зараз краще знати якомога менше, йому вистачає знайомства з Мухіним і, взагалі, він збирається повернутися до загону й продовжити активну збройну боротьбу з більшовиками. Бо всілякі жур-пали, статті, засідання, обговорення, листівки тощо не порівняти з наскоком на якесь селище чи місто, і що така акція варта зібрань усіх київських балакунів.

Вакар подивився на Вовка презирливо, мов на недолугого піхотного офіцера, якому невідомі всі задуми командування, однак пояснив досить м’яко, що ніколи не погодиться з прапорщиком: в боротьбі з більшовизмом розпочався новий етап, сама система Совдепії підриває її зсередини, й вирішального значення набирають не збройні наскоки окремих отаманів на села й селища (хоча він особисто не заперечує і проти цього), а ідеологічна боротьба, вивчення кон’юнктури, тверезе осмислення ситуації, аби підготувати маси до майже безкровного перевороту, вловити момент і взяти владу в свої руки.

Вовк удав, що вражений такою постановкою питання, та він не зовсім вірить у те, що більшовики самі риють собі могилу. Може, трохи енергійніше, ніж треба, він наголосив на тому незаперечному факті, що червоні військові частини майже повністю контролюють ситуацію на Україні, хіба що за винятком Полісся, отже, навряд чи добровільно поступляться владою.

Вакар заперечив: існують суворі закони економіки, сам Маркс учить цьому, а економіка совдепів розвалюється. Видно, йому не дуже хотілося сперечатися з якимсь недолугим прапорщиком — заявив ліниво й невизначено:

— Поживемо — побачимо… Тепер до справи. Зволікати не можна, два дні в Парижі вам, сподіваюсь, вистачить; відпочивайте, подихайте свіжим паризьким повітрям, грошей у вас, здається, не так уже н багато, а наша організація, на жаль, не зможе фінансувати всі ваші забаганки.

— Тут стільки спокус… — Удав, що трохи підпив Вовк. Злодійкувато зблиснув очима й прошепотів: — Шикарні жінки, Миколо Платоновичу, я давно не бачив таких.

— На шикарних жінок у вас, прапорщику, не вистачить грошей.

— Я так і гадав.

— Ми заплатимо за готель і харчування в цьому бістро протягом трьох днів. Також за квиток до Варшави.

Вовк спохмурнів:

— У Парижі такі магазини…

— Забудьте.

— Але ж Мухін відверто сказав, що дехто тут, у Парижі, заплатив би великі гроші за пакет, доставлений мною.

— Ну й що? Є багато витрат на утримання організації та видання журналу. Наступного тижня ми переправимо партію журналів через кордон. Інформуйте про це Мухіна.

— Богдан Юліанович буде щасливий, хоч це й додасть йому чимало клопотів.

— Витримає, — посміхнувся Вакар. — У Мухіна стара закваска, дай бог кожному. Ще б пак, підполковник генштабу царської армії.

— Підполковник? — не повірив Вовк.

— Богдана Юліановича полишив нам Савинков.

— Не може бути!

— Не вірите в широту есерівської душі? І правильно робите. Савинков благодійністю не займається, просто він орієнтується на Москву, й Мухін, фактично, лишився біля розбитого корита. Тоді Борис Вікторович і передав цей канал зв’язку нам і Тютюннику, він передав би й чорту лисому, щоб тільки нашкодити більшовикам.

— Мухін справив на мене велике враження. Відчуваються розум і сила.

— Досвід і хитрість. У царському генштабі він займався контррозвідкою.

— Гадаю, його повідомлення й зараз цікавлять французький штаб. Звичайно, не його особисто: сидячи біля Голосіївського лісу, військову інформацію не здобудеш. — Вовк зробив паузу, чекаючи, як зреагує на цю не дуже хитру пастку Вакар, але той сп’янів і не звернув на неї уваги.

— Мухін очолює лише паш канал зв’язку. Тут він поза конкуренцією. А наш головний агент… Проте, він відомий тільки Богдану Юліановичу та ще кільком членам організації. Суворо законспірована особа.

“Наче я цього не знаю, — подумав Вовк. — Шпигун такого класу завжди суворо засекречений, і мені у рожевих снах не снилося, що ви назвете його прізвище. Але щось дотичне, натяк, більшого не треба…”

Запитав:

— Чи будуть інструкції Богданові Юліановичу?

— Передасте: “Новь” надійде звичним каналом. Нехай повідомить членам організації, а ті вже вживуть заходів щодо поширення журналу.

— Організації? — поцікавився Петро. — Чесно кажучи, Мухін не казав мені про існування цілої організації.

— Не така вже й велика таємниця, щоб критися. Фактично ви вже член організації. Київський обласний Центр дії. З головним центром тут, у Парижі. Очолюють організацію визначні діячі партії кадетів Карташов і Демидов, соціаліст Чайковський… До керівництва, зважаючи на мої скромні заслуги, обрано й мене.

Вовк удав, що ця новина вразила його. Перегнувся через стіл і подав Вакарові руку. Довго тиснув її, кажучи:

— Мені приємно… Навіть дуже приємно, що сам член керівництва… Так, сам член керівництва, і я вражений… Не міг уявити, що центр організації в самому Парижі… Задоволений і потішений понад усяку міру…

— Ну що ви! — збентежився Вакар. — Це ми маємо дякувати вам. за мужність, проявлену під час нелегального переходу кордону. За активне сприяння Центру дії.

— Віднині я член організації і вважатиму це за честь… Прислужуся, чим можу.

— Однак тільки щойно сказали, що збираєтесь назад до поліської глухомані.

— За недосвідченістю, — відрізав Вовк. Він зрозумів, що Микола Платонович перебуває на тій приємній стадії сп’яніння, коли мозок працює більш-менш чітко, проте сам видаєшся собі особою значнішою, ніж є насправді, і все навколо уявляєш в рожевих тонах. — Ви переконали мене в перспективності Центру дії у Києві, і я докладу всіх зусиль до зміцнення організації.

— Діяльність її суворо засекречена й небезпечна.

— Хіба не розумію? Тут, тільки тут, у Парижі, відчув полегкість. Це ж треба: по рідній землі ходимо озираючись. Чекісти, ДПУ по-нинішньому, червоні комісари, просто активісти з заводів та фабрик… Нема життя, пане Вакаре, слово честі, вперше за баї ато місяців відчуваю себе розкутим… — Вовк допив вино, розмірковуючи. Здається, у нього встановлюються непогані взаємини з цим жевжиком. Треба зміцнити їх. Гроші в нього є, й нічого не шкода, якщо вдасться хоч трохи розкрутити цей Центр дії. Напевне, саме через якось члена Центру дії ідо з Києва військова інформація… Рішення визріло, й Вовк запропонував, удаючи, що вагається: — Не знаю, як і сказати, шановний Миколо Платоновичу, дуже хотілося б мені, та не наважусь…

— А ви наважтесь.

— Якось незручно, та, зрештою… Тільки вибачте, якщо моя пропозиція несприйнятна, прошу не гніватись.

Вовк побачив, як насторожився Вакар. Виявляється, не такий уже й п’яний. І все ж посміхнувся Петрові її підохотив:

— Не соромтеся, друже, я з задоволенням вислухаю вас.

— Справа в тому… — Петро поплескав себе по кишені. — Але вибачте, прошу не гніватись… Раніше я вам не сказав, посоромився, проте отаман Грунтенко, відправляючи мене за кордон, видав деяку суму на особисті витрати. Вибачаюсь, у золоті… Отаман Грунтенко, знаєте, людина дуже досвідчена, жив у Польщі, тобто йому відомо, що з грошима тут не пропадеш. Спочатку я хотів дещо придбати в Парижі, скажімо, такий піджак, як у вас, дуже й дуже симпатичний, та для чого він мені в Києві? У такому піджаку мене за версту пізнаватимуть, а ви самі кажете — сувора конспірація. От я й подумав… Буду щасливий, коли не відмовитесь повечеряти зі мною в ресторані. Із шампанським…

Вакар подивився на Вовка пильно, й Петро вирішив, що Микола Платонович розгадав його. Проте риси обличчя Бакара пом’якшали, раптом зачудовано покрутив головою і визнав:

— От не уявляв… Що ж, пропозиція прийнятна, навіть спокуслива. Але скільки маєте грошей?

— Три золотих десятки! — Петро вважав, що ошелешить Бакара, проте той лише задоволено клацнув пальцями.

— На “Максима” не розраховуйте, — сказав. — Та на вустриці й шампанське стачить. Тут неподалік є досить пристойний ресторан, поїдемо на Єлісейські Поля. — Він критично обдивився Петра й зауважив: — Костюм пристойний, а сорочку свіжу маєте?

— Звичайно.

— Краватку?

Вовк похитав головою.

— Відвик.

— Розумію вас, навіть дуже розумію. Доведеться придбати, тут поруч є магазин. Зрештою, в Парижі все можна купити — це вам, шановний, не Київ.

За два кроки в невеличкій крамничці вони справді придбали недорогу смугасту краватку й піднялися на Петрову мансарду. Піднімались не пішки, а ліфтом: Вовк і не пам’ятав, коли користувався ліфтом, у Києві — переважно у центрі та Липках — в деяких будинках також були ліфти, але всі як один не працювали. Спочатку не вистачало електрики, за цей час попсувалися мотори, якісь частини порозкрадали — ось ліфти й застигли, здається, навічно, дивуючи непризвичаєних людей обтягнутими сіткою шахтами. А тут сам портьє викликав їм кабіну й шанобливо розчинив двері.

Вакар порекомендував Петрові одягнути сорочку з білим заокругленим коміром, сам зав’язав йому краватку, відступив на крок, зміряв очима з ніг до голови й задоволено посміхнувся.

Якби знав, майнула у Вовка думка, що цей костюм і сорочки вибирав йому на складі Київського ВДПУ сам Колесников! Точніше, Колесников вибрав інший, чимось схожий на нинішній Вакаровий, та старий досвідчений комірник розрадив і запропонував саме цей, темно-синій, майже новий. Лише на спині, під лівою лопаткою, ледь проглядалася маленька акуратно поцерована дірочка, й комірник пояснив: у цьому костюмі піжонив штабс-капітан Чугайов, відомий контрик і сучий син, не хотів здаватися, тікав, і чекістська куля пробила йому серце, зіпсувавши такий пристойний одяг. Вовк відзначив, що цей штабс-капітан тікав від чекістів, куля влучила під лопатку ззаду, й це хоч трохи потішило його.

Вони з Вакаром узяли візника й поїхали бульваром Капуцинів до площі де ля Конкорд. Тут Вакар запропонував відпустити візника.

Сутеніло, й вітрини запалали електрикою. Петро десь краєм вуха чув про Єлісейські Поля, й чомусь вони уявлялися йому не те що полями, засіяними житом чи гречкою, розумів, що в Парижі це неможливо, а принаймні якимись площами, з’єднаними поміж собою вулицями чи бульварами, а виявилося — величезний широкий проспект, більший і ширший за самий Хрещатик, а кращої вулиці — Вовк був переконаний в цьому — не могло існувати в світі. Однак Париж є Париж, і Петро змирився з тим, що Єлісейські Поля все ж переважають Хрещатик.

Вакар повільно чимчикував серединою тротуару, розглядав гарно вбраних і вродливих жінок, здавалося, він забув про Вовка, але варто було Петрові затриматися біля якоїсь вітрини, як стривожено роззирнувся й зауважив:

— У Парижі легко загубитися, прапорщику. Проте з грішми не пропадеш. — Вказав на автомобіль, що зупинився біля тротуару. — Більшість таксистів — колишні наші колега, й не дивуйся, якщо назад до готелю нас везтиме навіть полковник.

— О-ля-ля! — радісно вигукнув Вовк. — Нехай полковник, нехай штабс-капітан, я згоден на все, але ж, Миколо Платоновичу, коли ми відберемо в більшовиків владу, чи не здається вам, що ця маса полковників та поручників посуне назад до Росії та рватиме мені й вам горлянки, вимагаючи назад маєтки, привілеї, чини й посади?

— Звичайно, така проблема виникне, — серйозно погодився Вакар, однак подумайте: Росія велика, Україна також нівроку, всім знайдеться місце, ну… — зненацька поморщився, — враховуватимемо заслуги кожного, і ви, прапорщику, не здивуєтесь, коли одразу одержите чин…

Вовк зробив заперечливий жест, удаючи, що ця розмова неприємна йому:

— Не на чини полюю, справедливість дорога!

— От справедливість і восторжествує, — підхопив Вакар, — і я певен, що побачу на вас найближчим часом принаймні полковницькі погони.

Вовк відповів йому вдячною усмішкою, твердо знаючи, що не тільки найближчим часом, а й у віддаленому майбутньому не гуляти Вакарові київськими чи московськими вулицями — про це вже потурбується персонально він, чекіст Петро Вовк.

Біля дверей ресторану стовбичив швейцар у червоному кашкеті, він поцікавився, чи замовили пани столик і, дізнавшись, що ні, покликав метрдотеля. З’явився високий, у смокінгу з краваткою-метеликом чоловік, він зігнувся саме перед Вовком чисто як непман у київському “Паласі”, й Петро подумав, що за всіх умов гроші псують людину й роблять з чесного трудівника лакизу на кшталт цього типа у смокінгу.

Вакар перекинувся з метром кількома словами, й той провів їх до вільного столика, де стояли два прибори й височів кошик з фруктами. Й буквально за помахом чарівної палички з’явилася пляшка коньяку й шампанське у срібному відерці з льодом, якісь наїдки й мушлі на підносі. Вовк збагнув — вустриці й подумав, що хлопці на Єлизаветинській, певно, не повірять йому, а Мальцев павіть обрегоче: мовляв, кожен може вигадати, що шамав на Єлісейських Полях якусь гидоту, а де докази?

Вакар поблажливо зиркнув на Петра й показав, як впоратися з мушлею. Виявилось, не так уже й складно, — наслідуючи Бакара, Вовк вичавив на слизняка цитрину й проковтнув вустрицю відчайдушно. Гадав, гидота, але вустриця чомусь посмакувала йому, і в Петра навіть виникла крамольна думка: буржуї не такі вже й дурні, деякі їхні звички й смаки може наслідувати пролетаріат. Проте, схаменувся, наслідувати не тепер, а колись, у майбутньому, принаймні після світової революції, у швидку перемогу якої тепер, після відвідання Парижа, не дуже-то й вірив. Думав, тут на кожному кроці страйки й мітинги трудящих, на проспектах демонстрації з червоними прапорами, як-не-як, місто комуни, побачив же тишу й спокій, невже пролетаріат забув свої традиції?

Почекавши, поки Вакар вип’є чарку коньяку, Вовк обережно поцікавився: як, мовляв, у Франції внутрішнє становище і чи не піднімають тут голову червоні? Здається, все спокійно…

— Оманлива тиша, — невдоволено поплямкав губами Микола Платонович, — намагаються бунтувати, і уряд пішов навіть на деякі поступки. От поки що й принишкли.

Вовк зрадів такому повідомленню, відзначивши про себе, що, певно, у французьких товаришів не знайшлося такого розумного й послідовного вождя, як товариш Ленін, але подумав також: Володимир Ілліч вчить /їм це колись роз’яснювали на політгуртку/, що у революційній боротьбі трапляються припливи і відпливи, ось тут, мабуть, зараз відплив. Проте за ним обов’язково почнеться зростання класової боротьби — ото покрутяться тоді буржуї, що сидять зараз за сусідніми столиками.

Поруч і справді сперся на столик буржуї! — точно таким Петро і уявляв капіталіста. Масний, вгодований, з подвійним підборіддям та закрученими догори вусиками. Поруч: нього сиділа така ж огрядна дама — безсоромно виставила напівоголені груди, жувала й голосно реготала. Далі влаштувалася компанія молодиків: розкоркували шампанське, й пінна цівка лилася в келихи.

Вовк зусиллям волі притамував роздратування: все навколо було глибоко чуже й противне, суперечило всім його звичаям, способові життя, й добре, що вже через два дні повертатися додому. Нехай Хрещатик менший за Єлісейські Поля, скоро й на ньому заблищать електрикою вітрини магазинів, і в них продаватиметься все необхідне, проте без буржуйських надмірностей. Для чого Соні шубка, яку щойно побачив у освітленій вітрині — коштує, мабуть, не менше, ніж токарний верстат, то ж на верстаті можна десь на “Ленінській кузні” чи “Арсеналі” робити конче необхідні народу речі, а шуба тільки тішитиме себелюбство якоїсь вельбучної капіталістки.

Ця думка додала Петрові душевної рівноваги: так, вони орієнтуватимуться на верстати й машини, а не на буржуйські витребеньки, — і він підлив коньяку у келих Бакара. Сьогодні найголовніше — витягнути хоч щось з цього контрика, адже послали його до Парижа не для того, щоб заглядався на французьких дівчат і швендяв Єлісейськими Полями, а дізнався про важливу державну таємницю. Вишів і сам, відчувши, що поступово п’яніє, але це тільки надало йому хоробрості: і Вакар почав втрачати контроль над собою — он як блищать вирласті очі і як загострився й без того гострий ніс.

— Вип’ємо, — запропонував Петро, — сьогодні маю щасливий день, подвійно щасливий, бо нарешті вперше в житті відчув себе справді вільною і розкутою людиною. По-друге, збагнув, що маю життєву перспективу. І все завдяки вам, Миколо Платоновичу, ви просвітили мене. А це ніколи не забувається!

Вакар вицідив коньяк з задоволенням, закусив салатом і сонячно посміхнувся Вовкові.

— Справжня робота, Петре, почнеться у вас після повернення до Києва, — сказав розважливо й постукав виделкою по краю тарілки, наче закликаючи до уваги.

Петро відзначив: раніше Микола Платонович називав його прапорщиком, оце вперше дозволив собі інтимніше звертання, отже, лід поступово тане й слід зміцнити дружні взаємини. Потягнувся до пляшки у відерці, проте вчасно згадав, що для цього існують офіціанти, зробив знак кельнерові, й той розкоркував шампанське. Петро пив шампанське вдруге у житті. Вперше попробував, коли одержав чин прапорщика, і полкові офіцери розкололи на банкет. Усі свої гроші викинув тоді на півдюжини шампанського, його вижлуктили після вульгарної горілки, так і не помітивши смаку. Але тепер Вовк відчув його обпалюючу свіжість, з насолодою ковтнув ще і збагнув: оце найкраще з вин, які доводилося пити. Зустрівся очима з Вакаром, той зрозумів його, підморгнув і зауважив:

— Райське життя, Петре! П’ю за ваше майбутнє, точніше, за наше майбутнє, бо відтепер наші мотузочки зав’язані одним вузликом.

— Проте я й досі чітко не уявляю мету й завдання київської організації. Хоча б її структуру.

— Нема нічого простішого. Центр дії — міжпартійна організація, мета якої злютувати демократично настроєну інтелігенцію, сприяти створенню умов для повалення Радянської влади й перебрати владу до своїх рук. Для цього й створена КОЦД.

— Незручна абревіатура для вимови.

— Зручна для діла, — заперечив Вакар. — А це найголовніше. Ми почали у Києві з утворення двох основних груп. Одна — з так званих солідних людей, професури та іже з ними, може, чули прізвище професора Василенка?

Петро не чув, але знав, що відтепер ніколи не забуде жодне з названих тут прізвищ. Отже, професор Василенко, либонь, з “відомих осіб з Тарасівської”, про яких писав до Парижа Мухін.

— Про Василенка не чув, — відповів Вакарові.

— Не дуже сумуйте, хоч цей Василенко й був товаришем міністра освіти в кабінеті Керенського, але, — покривився, — кого там тільки не було… Отже, Василенко, його брат, ще професор Смирнов та інші. Очолює групу колишній прокурор Чебаков. Але вона вам, власне, ні до чого. Шановні професори знадобляться пізніше, коли формуватимемо кабінети та уряди. Тоді й доведеться залучати до них так званих авторитетних діячів, хоча я особисто невисокої думки про всіх цих надутих негідників.

“Але дуже високої про самого себе, — відзначив подумки Вовк, — і свого не випустиш, зубами вигризеш”.

— Центр дії, — сказав голосно і оптимістично. — Недарма ж назвали організацію так: треба діяти!

— Ми створили в Києві також молодіжне відділення організації, — пояснив Вакар, — на яке й покладаємо великі надії. Група розумної, перспективної і діючої молоді. Академічна група Центру дії, очолює її мій колишній гімназичний однокашник Олексій Яковлєв. Тепер він викладач військової школи.

“Невже, — подумав Вовк, — невже все так просто, й ми вже знаємо прізвище клятого шпигуна? Але навряд чи звичайний викладач школи може мати доступ до найсекретнішої військової інформації. І все ж якась нитка від Яковлєва може протягнутися…”

— Яковлєв — прізвище розповсюджене… — сказав. — Був у нас в полку капітан Яковлєв, то, скажу вам, піднімав два пуди однією рукою…

— Мій друг Олекса Яковлєв не має таких достоїнств, — зблиснув очима Вакар. — Проте має інші. Так от, слухайте мене уважно…

“Давай, давай, — подумки підохотив його Вовк, — не було в тебе уважнішого слухача за все життя”.

— Прошу запам’ятати все, що я скажу, — начальницькі нотки з’явилися в голосі Миколи Платоновича. — Я довго розмовляв з Яковлєвим, і він пообіцяв створити в Києві групу академічної молоді для пожвавлення і організації громадських сил, а також дав згоду на висунення з цієї групи представника до майбутньої Київської міської управи. Очевидно, це буде він сам, бо плідно керує групою. За останніми відомостями, група Яковлєва значно зросла, шкода тільки, що Олекса пішов з військової школи, бо міг би створити мобільний і озброєний загін з курсантів.

“Ну-ну, — мало не вирвалося в Петра, — поганої ж ви думки про наших червоних курсантів”.

Але те, що почув далі, примусило його серйозно замислитися:

— У принципі Яковлєв дав згоду на створення військових загонів, — сказав Вакар, — які мають охороняти в Києві порядок після перевороту. Щоправда, Олекса пояснив, що не вважає себе досить компетентним для цієї діяльності, та обіцяв підшукати людину, котра сформує такі загони. Скажу тільки: таку людину вже знайдено й вона активно включилася в роботу.

“Це нам відомо не гірше за вас, — відзначив Вовк. — Звичайно, ти не назвеш прізвище цього шпигуна й зрадника, але ж ще хоч трохи, ну, бодай два слова, хоча б одне…”

— Буду щасливий працювати поруч з такою людиною, — заявив з ентузіазмом.

— Яковлєв вирішить на місці, яку саме ділянку роботи доручити вам, — трохи охолодив його запал Микола Платонович.

Вовк удячно зазирнув Вакарові у вічі й знову наповнив його келих золотистим шампанським, тепер уже твердо знаючи, що розгулявся недаремно.