Останній заколот

4

Весь кут кімнати, мало не від підлоги й під самісіньку стелю, займали ікони. Темні, почорнілі, старовинного письма й новіші, у срібних окладах — лики Ісуса Христа й діви Марії. Перед ними день і ніч горіли великі лампади, і у кімнаті завжди стояв специфічний гіркий запах ладану, лампадного масла й ледь підгорілих гнотів.

Отець Леонтій тричі широко перехрестився, поправив гніт у лампаді й мовив:

— Слава тобі, господи, повернувся без пригод, тепер можна й відпочити.

Він скинув підрясник, залишившись у бавовняній сорочці, й зробив широкий жест рукою, запрошуючи гостей до кімнати. Брат Федір і Тимофій Мельник відсунули стільці від овального стола, повсідалися, а отець Леонтій зупинився під кіотом, дивлячись на них очікувально. Щойно він прибув з сусіднього села, де також мав парафію, хрестив там двох немовлят, батьки були заможні й щедро винагородили його, тож отець Леонтій був у доброму гуморі, і цей настрій не зіпсувався, навіть коли побачив на подвір’ї брата із зовсім незнайомим чоловіком: приїзд брата, та ще й з незнайомцем, не віщував нічого гарного, принаймні означав якісь клопоти, а в цей травневий світлий день хотілося спокою та умиротворення, смачно пообідати й подрімати під яблунею, чуючи лише дзижчання бджіл і теленькання жайворона над ближнім полем.

— Зараз Меланія нагодує нас обідом, — сказав отець Леонтій, — то, може, відкладемо розмову? — Він усе ще не хотів псувати собі настрою, відчуваючи наперед і обпалюючу радість від першого ковтка горілки, настояної Меланією на калгані, і гострий запах та смак холодцю з часником, такого холодцю не з’їсти ні в кого в повіті, Меланія готує його з півня, яловичини та свинини, додаючи лише їй відомі спеції. Потім вона подасть тушкованого коропа чи лина з овочами — риба зготована так, що можна їсти просто з кістками, вони тануть у роті.

Згадка про лина сповнила отця Леонтія мало не ніжністю, він всівся за стіл навпроти гостей, зобразивши на обличчі приязну усмішку, проте Федір не перейнявся його настроєм, він взагалі ще з дитинства відзначався сухістю і діловитістю, ніхто краще за нього не міг на Великдень приготувати “кріпенника” — висмоктував крашанку й наповнював її воском, потім хвалився сотнею чи навіть двома розбитих у змаганнях з сусідськими хлопчаками яєць… От і зараз сухо подивився на брата і сказав:

— Поки Меланія опікується обідом, поговоримо про справи. Познайомся — Тимофій Гаврилович Мельник, чув про Таргана?

У отця Леонтія опустилася нижня губа. Хто ж не чув про Таргана в Полонському, Житомирському та інших повітах? Червоні обзивають його карним злочинцем, а найдостойніші парафіяни села Висока Піч, в церкві якого отець Леонтій править уже кілька років, вважають людиною поважною, паном отаманом і навіть народним месником.

Отець Леонтій подивився на гостя уважно й пронизливо: зовні чоловік як чоловік, років за сорок, уже лисуватий, чоло у зморшках, очі поставлені глибоко — темні й недовірливі. Й це правильно, кому довіряти в таких умовах: брат брата продає, революція заварила таку кашу, що її ще довго не висьорбати. Але вираз обличчя в гостя рішучий і твердий — це також правильно: лише твердою рукою можна тримати людей в покорі, розбестилися, сьогодні слухають одних, завтра вже інших, а слухатися треба лише отамана, інакше — куля в лоба чи шашкою навскіс через плече.

— Про Таргана чув! — Посміхнувся отець Леонтій доброзичливо. Подав через стіл руку, з задоволенням відчув міцність рукостискання і? ще більше утвердився в своєму першому враженні від отамана. — І радий з вами познайомитеся, Тимофію Гавриловичу.

Про Таргана отець Леонтій справді начувся. Лише недавно в поважному товаристві розповідали, як отаман налетів на якесь селище, розгромив міліцію та волвиконком, порубав і постріляв комуністів, повісив усіх активістів, котрих вдалося захопити, знищив усі документи й архіви, захопив гроші та зброю.

Що ж, такі радісні звістки надходять не щодня, і людей, які здійснюють такі акції, слід поважати й шанувати. Отець Леонтій приглушив в собі роздратування, викликане затримкою з обідом, пильно глянув на брата й Таргана, запитав прямо:

— Треба сподіватися, шановне панство приїхало до мене не для того, аби пообідати? Проте і обідом нагодую, чуєте, Меланія вже накриває на стіл…

Із сусідньої кімнати справді долинув брязкіт посуду.

— Справу маємо невеличку. — Федір склав руки на грудях і вів далі: — Відомо мені, маєш знайомого поштаря в Житомирі. То слід довідатися в нього, коли з губернії до Новограда-Волинського поштовим вагоном перевозитимуть гроші. Звичайно, возять щодня, та слід би знати, коли везтимуть велику суму.

Отець Леонтій одразу збагнув, що й до чого. Отаман перестріне поїзд, зупинить, пограбує поштовий вагон — і шукай вітру в полі.

Одначе який зиск від цього йому, звичайному бідному сільському священикові? Так і подумав — бідному… А в поштовому вагоні можна взяти великі гроші: з губернії везуть платню місцевим урядовцям та й ще військовослужбовцям Новограда-Волинською гарнізону — одне слово, кругленька сума. І щось із неї має потрапити до села Висока Піч, тільки для церкви, адже треба заново позолотити іконостас, відремонтували притвори, придбати свічки…

Думаючи так, отець Леонтій лицемірив сам перед собою. Точно знав: ні копійки не дасть на ремонт і позолоту, нехай про церкву дбають самі парафіяни, другий рік, як встановлено твердий продподаток, мають і хліб, і до хліба, то чому б не скинутися на ремонт святого дому?

Поворушив переплетеними на грудях пальцями й вирішив: іти напролом у такій справі негоже, треба околясом, тоді й повагу в інших заслужиш, і собі щось здобудеш. Тому й одказав невизначено:

— Когось на пошті в Житомирі справді знаю, та діло складне й непевне. До того ж, чи схоче ризикувати поштар задурно?

— Не задурно, — вперше розтулив уста Тарган. Отця Леонтія наче штрикнуло щось: у похмурого, кремезного, якогось приземленого отамана голос виявився надзвичайно високий, мало не хлоп’ячий. Це настільки контрастувало з огрузькуватим Таргановим тілом, що отець Леонтій машинально, немов відганяв диявола, перехрестився. — Так, не задурно, — повторив Тарган. — Поштареві заплатимо, й непогано.

Однак отець Леонтій знав: наобіцяти можна все, що завгодно, а потім можеш скаржитись хіба що в небесну канцелярію… Он уся та Радянська влада з її ДПУ, міліцією та Червоною Армією шукає Таргана і знайти не може, а що ж вчинить бідний сільський священик або ж той рядовий губернський поштар?

Так і сказав Тарганові.

Тарган глянув спідлоба вороже, але отець Леонтій витримав цей погляд, та й чому не витримати: адже не бандит з його компанії і аніскілечки не залежить од Таргана — посиділи, погомоніли, не домовились, і до побачення, щасливої дороги…

— Що ж ви хочете? — нарешті запитав Тарган невдоволено.

— Сто карбованців золотом мені й сотню поштареві, — пішов напрямки отець Леонтій.

— А у вас губа не з лопуцька, — криво посміхнувся отаман. — Проте могли б мати значно більше. Йдеться про справедливий відсоток із здобичі.

Та отець Леонтій не дозволив одурити себе.

— Курка по зернятку… — Заявив незворушно і потарабанив пучками по столу, наче демонструючи, як саме робить ця дурна курка. — Або, якщо хочете, краще синиця в руках, аніж журавель у небі.

— Ну, гаразд, — мовив отаман зовсім іншим тоном. — Будуть тобі, отче, двадцять червінців. Передам через Федора. На тому тижні.

— От я на тому тижні й виберуся до Житомира, — пообіцяв отець Леонтій. — А тепер прошу до столу. — Він підвівся перший, бо вже йшов із сусідньої кімнати приємний запах тушкованої риби, та й Меланін зазирнула до зали, подаючи знак, що обід готовий.

Отець Леонтій чемно пропустив гостей до їдальні, сам зупинився на порозі, оглядаючи стіл, і лишився задоволений. Меланін, хоч ціле життя прожила у Високій Печі й не побувала навіть у Житомирі, знала свою справу досконало: біла скатертина, срібні чарки й запотілий графин з квасом. Не кажучи вже про карафку з горілкою. Не звичайну дволітрову сулію, якою прикрашають свої святкові столи навіть найзаможніші його парафіяни, а кришталеву карафу з великим різьбленим корком. Цю карафу отець Леонтій придбав у Житомирі на товкучці в якоїсь колишньої чиновниці чи пані — у кого ж водилися колись такі, як не в губернських чиновників?

Отець Леонтій швидше за звичкою, ніж через душевну потребу, почав читати молитву — скоромовкою, харамаркаючи, підвів руку й замашним хрестом поблагословив трапезу, одним оком спостерігаючи, як брат, не дочекавшись кінця молитви, потягнувся до кришталевої карафи.

Вони випили по чарці міцної і справді запашної калганівки, закусили холодцем та буряками з дрібно покришеним часником і горіхами, притамували голод і, перш ніж розпочати застольну розмову, отець Леонтій поцікавився:

— Як калганівка?

— В тебе поганої не буває, — ствердив Федір.

— Подвійного перегону. І де ви хочете перестріти той поїзд? — нараз запитав у отамана.

— Десь перестрінемо, — неохоче відповів той.

— Я чому, — пояснив отець Леонтій, — бо хочу порадити: краще за Жмеринкою. Тут села навколо, народу більше, щоб не завадили…

— Думати треба, отче! — Тарган одірвався від риби, яка справді смакувала йому. — У Жмеринці частину грошей здадуть місцевим установам, хіба не розумієте?

— Точно, — погодився отець Леонтій. — Здадуть, і вам їх не нюхати. Тепер хотів би запитати вас, якої політичної платформи дотримуєтесь?

— У нас одна платформа: бий червоних, де тільки можна. І забирай все, що можна. Гроші й особливо цінності.

“Еге ж, — подумав отець Леонтій, — типові карні злочинці, недарма їх так називають у совдепівських газетах”. Але те, що почув далі, змусило його трохи змінити цю точку зору.

— Ми за необмежену приватну власність і вільну торгівлю, — додав Тарган.

Отець Леонтій насторожився: здається, приблизно таку ж програму виголосив генерал-хорунжий Юрій Тютюнник, перейшовши восени минулого року кордон і сподіваючись захопити Київ.

— Петлюрівці є у вашому загоні? — поцікавився.

Тарган задоволено примружився.

— Здається, ви маєте мене й моїх хлопців за звичайних бандитів? — посміхнувся. — А в моєму загоні воюють ідейні бійці. До речі, одного з них ви знаєте. Казав, що знайомі ще по Києву. Військовий лікар Грунтенко.

— Володимир Антонович! — Риси обличчя в отця Леонтія пом’якшали. — Золота людина, розумник і чудовий хірург. Однак, пригадую, він відступив з Петлюрою.

— І повернувся з Тютюнником, Юрій Йосипович хотів доручити йому департамент охорони здоров’я в своєму майбутньому уряді.

— І як йому вдалося врятуватися?

— Котовський, оточивши Тютюнника, спрямував головний удар на Базар, а Грунтенко перебував у обозі генерал-хорунжого. Він із своїм помічником Длугопольським та співробітником розвідділу Центрального штабу Зубченком спочатку переховувався в Карпівцях під Полонним, десь там і здибались із хорунжим Маслюком, що осів у селі Трощі. А Маслюк — моя людина, так ми й спіткалися з Грунтенком та Длугопольським. І скажу щиро: не шкодую.

— Вип’ємо за ваші успіхи, — урочисто проголосив отець Леонтій, — за вас, отамане, ви єдиний у наших краях, хто ще тримає прапор визвольної боротьби. До речі, — запитав уже по-діловому, — до Високої Печі не збираєтеся навідатись?

— Чому ні? — Тарган випив свою чарку до дна. — У вашій гостинній хаті…

— У моїй хаті ви завжди бажаний гість, — перебив отець Леонтій. — Маю на увазі інше: з загоном?

— Остобісіли червоні?

— Треба було б дати лад… Когось до стінки, а когось і нагаями… — Отець Леонтій уявив, як стоїть біля стінки голова сільради — в самій білизні, з понівеченим обличчям, і серце сповнилося радістю. Так і треба, аби знав, як агітувати проти святої церкви, підбивати парафіян не відвідувати її.

— Це я вам зроблю, — пообіцяв Тарган. — І досить скоро. Із вдячності за поштовий вагон.

— Це отаманові раз плюнути, — подав нарешті голос Федір. — Аби тільки в селі не було червоної засідки. Повідомиш, що все спокійно, — налетять і повчать незаможників. Щоб сиділи тихо й не рипались. На Київщині, чув я, загін Гайового об’явився — знову підіймається народ проти більшовиків!

— Гайовий? — здивувався священик. — Мені казали, він загинув.

— Вцілів отаман Гайовий, — ствердив Тарган. — Тяжко поранили його взимку, та відлежався, вже й поїзд під укіс пустив між Фастовом і Козятином.

Отець Леонтій підвівся, урочисто осінив себе хрестом.

— Бог все знає і все бачить, — проголосив. — Слава тобі, господи, благослови нас на священну боротьбу з червоними!