Останній заколот

22

Яновський переступив поріг будинку на Єлизаветинській з почуттям тривоги: зрештою, кому приємно, коли тебе викликають до ВДПУ? Щоправда, до гаража вранці завітав зовсім по схожий на чекіста молодик у модній блакитній сорочці й повідомив Олегові Даниловичу, що його хоче бачити сам товариш Горожанин — він чекає на нього о дванадцятій, якщо, звичайно, товариш Яновський може звільнитися в цей час.

Олег Данилович не заперечував. Товариш у блакитній сорочці потиснув йому на прощання руку, що свідчило якщо не про повагу, то принаймні про прихильне ставлення. Тобто, все мало переконати Яновського, що викликають його зовсім не для того, аби покарати, однак почуття підсвідомої тривоги не полишало його всю першу половину дня і не зникло тепер, коли вартовий, перевіривши документи, ввічливо козирнув і вказав на сходи до другого поверху.

Олег Данилович згадав свої перші відвідини цього будинку. Тоді зовсім не сподівався повернутися — що ж, життя виявишся значно милостивішим до нього, навпаки, саме після того пам’ятного й тривожного дня знову почало посміхатися йому.

А як буде тепер?

Сумнів не розвіявся навіть після того, як товариш Горожанин, побачивши Яновського, відірвався від паперів, посміхнувся й подав руку. Більше того, Горожанин обійшов навколо столу й вмостився в кріслі навпроти Олега Даниловича, даючи зрозуміти, що розмова в них передбачається це зовсім офіційна.

Яновський уважно подивився на Горожанина. З першого разу погано запам’ятав його, в уяві збереглося тільки видовжене бліде обличчя — жодної характерної риси, а тепер побачив карі запалі очі, роздвоєне підборіддя, високе чоло й залисини, а під очима мішки, що свідчило про втому й нестачу свіжого повітря. Розмовляючи, Горожанин мружився, і тоді очі його майже зовсім зникали в вузьких щілинах, проте раптово немов вистрілювали, наче читали потаємні думки.

— Ми запросили вас, Олег Данилович, — сказав Горожанин після звичайних, ні до чого не зобов’язуючих запитань на сімейні та виробничі теми, — бо розраховуємо на вашу допомогу.

Чого-чого, а такого Яновський не чекав. Гадав: в тому або іншому варіанті Горожанин усе ж цікавитиметься його минулим, однак щоб отакої?.. Покліпав очима й знизав плечима.

Горожанин одразу помітив розгубленість Яновського й додав:

— Звичайно, якщо ви погодитесь.

— Чим я зможу допомогти? — щиро здивувався Олег Данилович.

Горожанин сплів пальці, хруснув суглобами й мовив розважливо, дивлячись кудись над головою Яновського, наче вести цю розмову йому було важко, принаймні не дуже приємно:

— Можливо, наша пропозиція, точніше, прохання не сподобаються вам, то скажете, на тому й покінчимо. Але скажіть спочатку, ви знаєте Яковлєва?

— Колишнього нареченого моєї дружини?

— Олексу Васильовича Яковлєва, який донедавна був викладачем школи військових курсантів?

— Знаю.

— У яких ви стосунках?

— Вельми невизначених. Бачилися всього раз на вулиці. Зустріч не дуже приємна — Олекса Васильович усе ще розраховував на прихильність моєї дружини й хотів довести, що він має на неї більше прав… — Олег Данилович відчув деяку пишномовність у цій відповіді, затнувся і додав: — Коротше, Яковлєв приревнував мене до Наталі й хотів вбити між нами клин.

— Ми трохи вивчили біографію Олекси Васильовича, — очі Горожанина сховалися в щілини, — й здогадувалися, що він не ставитиметься до вас приязно.

Олег Данилович насторожився:

— Звідки знаєте про нашу зустріч?

— Щойно ви самі повідомили. А про Яковлєва вимушені збирати матеріали, от і дізналися, що колись він залицявся до вашої дружини. Тоді й виникла ідея побалакати з вами.

— Уважно слухаю вас.

Горожанин вистрілив очима із щілин і втупився в Яновського.

— Ми завели справу на Яковлєва й хотіли б, щоб ви, ну, як би це сказати, трохи дізналися про нього…

Риси обличчя Яновського закам’яніли, кров загупала в скронях. Однак стримався і мовив якомога люб’язніше:

— Помилилися адресою, товаришу Горожанин. Шаную вас і вдячний за все, що зробили для мене, але філером школи по був і не буду! — Побачив, як гнівно загорілися очі в Горожанина, але додав ще жорстокіше: — Так, філером, бо це не моя професія і, сподіваюсь, вона ніколи не стане моєю.

— Я міг би й образитися, — відповів Горожанин похмуро, — бо у вашій відповіді є недостойний натяк на мою професію, однак спробую стримати себе, тільки тому, що цього вимагають інтереси справи. — Подумав трохи, дивлячись на Олега Даниловича спідлоба, повільно підвівся і витягнув із сейфа звичайну картонну течку. Дістав з неї три аркуші паперу, поклав їх на стіл. — Читайте…

Олег Данилович прочитав і підвів очі на Горожанина.

— Вельми секретні речі, — сказав.

— Частина мобілізаційного плану Київського військового округу. І ці папери були передані за кордон.

— Хочете сказати?..

— Так, шпигунство.

— Наскільки я розумію, цією інформацією оперує обмежене коло осіб.

— Так.

— І все ж документ потрапив за кордон…

— Є неспростовні докази, що Олекса Васильович Яковлєв доклав до цього руку.

— Ось воно що! — нарешті збагнув Олег Данилович. — Але ж звичайний викладач школи військових курсантів не міг мати доступ до таких документів.

— Не міг. Отут і заковика. Вину самого Яковлєва доведено, він очолює один з молодіжних контрреволюційних осередків у Києві, але хто передав йому найсекретніші документи? Розумієте, зрадник сидить у самому військовому окрузі! І ми не знаємо, коли й кому він передасть наступну інформацію.

Олег Данилович посміхнувся:

— Але ж ви не випустите Яковлєва із свого поля зору…

— Звичайно. Проте він, можливо, не має безпосередніх контактів із шпигуном, гадаю, у них все передбачене, існує кілька ланок ланцюга, ухопитися за кінець важко, а в нас нема часу: не можемо допустити, щоб військові таємниці ставали відомі ворогу.

— Не можемо, — погодився Яновський і раптом збагнув, що ця коротка репліка уже ніби засвідчила його згоду допомогти ДПУ.

Горожанин примружився, заховавши очі, й запитав:

— Сподіваюсь, тепер ви остаточно зрозуміли мене.

— Але що я можу? — розвів руки Олег Данилович. — Я знаю Яковлєва менше, ніж ви.

— Проте значно краще знає його ваша дружина.

Олег Данилович зіщулився: кого-кого, а Наталю не хотів вплутувати в цю історію. Так і сказав Горожанину.

— А ви спробуйте делікатно, — заперечив той. — Якщо треба, поговоріть з нею відверто.

— Санкціонуєте? — посміхнувся Яновський не без іронії.

— Санкціонуємо, — не сприйняв іронії Горожанин. — Якщо хочете, я б зараз самого чорта лисого підпряг, аби нарешті розплутати цей клубок.

— Єдине, що мене тривожить: Наталя може сприйняти все це як прояв моїх ревнощів.

— Наскільки нам відомо, вона дуже розумна жінка й, сподіваюсь, зрозуміє вас. Але справді дружину не варто було б чіпати… Щось тут… — Горожанин клацнув пальцями, — проте сподіваюсь, ви зумієте знайти форму…

— Спробую… — ухилився від прямої відповіді Олег Данилович. — Та маю надійніше джерело інформації.

— Невже?.. — пожвавішав Горожанин. — Якщо не секрет?..

— Який же секрет? Рідна теща… Серафима Володимирівна — кладезь не лише суто житейської мудрості, а й неоціненне джерело інформації. Вона пам’ятає в деталях усе, що відбулося в її юності. А якщо додати ще Берту Абрамівну, то цьому тандемові, на моє глибоке переконання, не може протистояти ніщо.

Горожанин подивився на Яновського співчутливо.

— А ваша рідна теща, здається, вже встигла залити вам сала за шкіру…

— Вона вжила всіх заходів, щоб зіпсувати життя нам з Наталею. Але найгірше, сподіваюсь, позаду. Як бачите, тримаюся…

— Нехай вам щастить на цьому тернистому шляху, — щиро побажав Горожанин.

Скориставшись з того, що увечері Наталя читала лекції на курсах, Олег Данилович поставив чайник і запросив тещу на склянку чаю. Серафима Володимирівна лежала на канапі, запнувшись картатим шотландським пледом. На цій канапі вона проводила мало не півжиття, оббивка на ній протерлася й де-не-де визирали іржаві пружини. Колись Олег Данилович запропонував перетягнути канапу, та на перешкоді став новий матеріал для оббивки. Один був дуже темний, другий, навпаки, дратував око свіжістю барв, задовольнити тещині смаки, як справедливо підозрював Олег Данилович, взагалі було неможливо — отже, на канапу постелили стару ватяну ковдру й тим вичерпали проблему.

Серафима Володимирівна, побачивши зятя, заворушилася, пружини голосно зарипіли, й теща перепитала:

— Ви щось казали про чай?

— Я заварю справжній китайський.

— Де ви дістали китайський?

Олега Даниловича завжди дратувала ця тещина доскіпливість, однак сьогодні він витримав би й більше.

— Крім того, — ухилився від прямої відповіді, — маю свіже печиво: судячи з реклами, виготовлене за довоєнними рецептами.

— Цікаво, — пожвавішала теща, — колись на Фундуклеївській у кав’ярні Іконопуло подавали справді неповторне печиво — тануло в роті…

— У якому це році було? — невинно поцікавився Олег Данилович.

— Іконопуло обанкротився у дев’ятсот восьмому, — ні на секунду не замислилася теща. — І на місці його кав’ярні Борух Рутгайзер відкрив кондитерську. У Рутгайзера продавалися кращі торти в Києві, а про тістечка вже нема й мови, їх розбирали вранці, бо подати вдома до чаю тістечка від Рутгайзера вважалося шиком.

— Не думаю, що моє печиво нагадуватиме вам рутгайзерове, — застерігся Олег Данилович, — проте придбано в кондитерській на Хрещатику. На розі Лютеранської, там тепер порядкує непман під дивним і веселим прізвищем Колодочка. Печиво від Колодочки, як вам подобається?

— Прізвище неоковирне, — заперечила Серафима Володимирівна, — сподіваюсь, саме печиво буде кращим.

Цим вона дала зрозуміти, що приймає зятеву пропозицію. Підвелася з канапи, аби дістати з буфета парадний фарфоровий сервіз, проте вчасно згадала нинішню пролетарську професію Олега Даниловича й обмежилася звичайними фаянсовими кухлями.

Олег Данилович повернувся з киплячим чайником, заварив гарний китайський чай й наче ненароком поцікавився, чому так давно не видно Берту Абрамівну.

Теща подивилася на нього підозріло — чи не кепкує, — однак, побачивши чисті зятеві очі, пояснила: приятелька останнім часом у депресії, проте, здасться, цей період минає, Берта Абрамівна сьогодні зазирала до неї, і справжній кавалер та вихований джентельмен (вона, звичайно, ні на що не натякає) міг би запросити милу сусідку на чашку чаю.

Олег Данилович відповів, що зробить це з задоволенням: виходячи, встиг побачити, як Серафима Володимирівна міняє фаянс на вишуканий фарфор. В уяві поаплодував сам собі: все ж приємно, коли бачиш результат своїх маленьких хитрощів.

Берта Абрамівна прийняла запрошення одразу й без найменших вагань, навіть не тому, що дізналася про довоєнне печиво й справжній китайський чай, ні, не заради чаю (хоч і це не можна скидати з терезів, так відверто й сказала), а заради душевної бесіди, за якою вона так скучила під час своєї іпохондрії.

Вона спустилася сходами мало не урочисто, і Олег Данилович шанобливо відчинив перед нею двері, радіючи, що вступ до задуманої ним вистави почався вдало.

Серафима Володимирівна вже сиділа за столом, вона вибачилася, що вимушені користуватися не срібним самоваром, до якого звикла, а закіптюженим на примусі чайником, і Олег Данилович вирішив не нагадувати, що цим чайником рідна теща користується вже принаймні шість років, коли після смерті чоловіка обставини змусили її звільнити служницю й різко змінити спосіб життя.

Вони розташувалися за круглим столом, вкритим білою лляною скатертиною. Олег Данилович палив міцної заварки в чашки дамам, за що одержав їхні одностайно-осудливі погляди: чай має розливати господиня, це вихована людина повинна знати ще з дитинства, — проте вій удав, що не помітив засудження, й долив окропу з чайника.

— А тепер, — сказав, — приберемо цю закіптюжену потвору — не гармонує з таким фарфором…

Серафима Володимирівна оцінила слова “з таким фарфором” і обдарувала зятя приязною посмішкою.

“Ну от, лід розтоплено”, — відзначив Олег Данилович, бо це була, мабуть, перша приязна тещина посмішка за багато днів.

Берта Абрамівна поклала собі дві ложки цукру, зиркнула на Серафиму Володимирівну, та опустила очі (цукор був зятів), і Борта Абрамівна додала ще ложку.

— Дивно, — поскаржилась, — коли мій Файнштейн (так вона називала свого покійного чоловіка — тільки на прізвище) був живий і засипав мене квітами й ласощами, я терпіти не могла солодкого. Пам’ятаю, колись Файнштейн приніс мені коробку шоколаду. Але якого шоколаду! Цукерки з ликером! Певно, такі робитимуть лише через сто років, а я, дурепа, з’їла тільки одну чи дві, чомусь не сподобався лікер… Яка була коробка! — Борта Абрамівна покапала на столі розміри, явно перебільшуючи, а Серафима Володимирівна, з’ївши печиво, запитала:

— А ви пам’ятаєте печиво від Рутгайзера?

— З Фундуклеївської?

— Я ж казала, — переможно вигукнула Серафима Володимирівна, — що всі порядні люди в Києві їли тільки рутгайзерове печиво. І це непогане, — взяла з вазочки, — проте ніякого порівняння…

Берта Абрамівна, поласувавши печивом, також осудливо похитала головою, що не завадило їй взяти ще.

Олег Данилович ковтнув з фарфорової чашки делікатно, не сьорбнувши, і з задоволенням відчув терпкий присмак справді гарного чаю. Вирішив: спогади про кондитерську на Фундуклеївській можуть завести дам у такі хащі, з яких не витягнеш і за тиждень, і спробував спрямувати розмову в потрібне русло. Поставив чашку на край столу й сказав так, наче йшлося про зовсім буденне й не варте особливої уваги:

— Сьогодні у губвиконкомі була нарада. Чомусь запросили й мене, та, мабуть, помилково, бо йшлося про культуру. Театральний репертуар, робітничі клуби й різні дрібниці… До речі, в театрі Карла Лібкнехта йтиме “Пікова дама”, і я зможу організувати вам контрамарки. Але я, власне, не про це — виступав якийсь Яковлєв. А ви колись качали про Яковлєва, я й подумав, чи не той?

Серафима Володимирівна багатозначно перезирнулася з Бертою Абрамівною.

— І виступав розумно? — чи то запитала, чи то ствердила.

— У ораторському мистецтві йому не відмовиш.

— Якщо розумно, то Олекса, — винесла присуд Серафима Володимирівна. Вона зміряла зятя пронизливим поглядом і додала: — Давайте облишимо Яковлєва…

— Чому? — здивувався Олег Данилович.

— Можливо, ця розмова вам неприємна.

— Навпаки, ревнощі принижують людину.

— І ви кажете це чесно?

Олег Данилович не зміг дати стопроцентної гарантії, що каже чисту правду, але відповів твердо:

— Звичайно.

Серафима Володимирівна тільки знизала плечима й запитала:

— Про що ж говорив Олекса?

— Про якусь п’єсу, котру треба поставити в російському театрі.

— По роману Войнич “Гедзь”?

— Ні, героїчну драму про громадянську війну.

— Я так і знала, — заплескала долонями Берта Абрамівна, — що Олекса далеко піде. Бачите, він уже написав героїчну драму!

— Гадаєте, Яковлєв пропонував свій твір?

— Чому б і ні?

— Справді, чому б і ні? — подивувався з своєї нетямущості Олег Данилович. — Якщо є талант!..

— Чого-чого, а таланту Олексі вистачає! — заявила Серафима Володимирівна безапеляційно.

— Але ж літературний хист проявився в нього недавно. Колись ви казали, що він хотів зробити військову кар’єру й закінчив школу прапорщиків.

— Епізод… — Зневажливо закопилила губу теща. — Йшла війна, і треба було якось прилаштуватися…

— Пам’ятаєте, — втрутилася Берта Абрамівна, — хлопчик розповідав про піхотний полк, як про суцільний кошмар. Мій племінник також закінчив школу прапорщиків, то він уже через півроку став підпоручником, і я сподівалася…

Розповіді про родичів Берти Абрамівни завжди були довгими й насиченими подробицями, і Олег Данилович не дозволив завести розмову в глухий кут.

— І як же вдалося Яковлєву звільнитися з військової служби? — запитав. — Бо ви розповідали: повернувся в Київ і працював у театрі “Летюча миша”.

— Бідний хлопчик захворів, — скрушно пояснила Серафима Володимирівна, — і його відпустили з армії. Тоді він і познайомився з Наталею, але до Києва прийшли денікінці, і Яковлєв з театром змушений був податися до Одеси. Олекса розповідав, що театр там розвалився, й він, розумієте, він сам створив новий театр — “Червоний факел”. Тільки назва — фі, чому все тепер червоне?

— Але ж факел справді палає червоним полум’ям.

— Скоріше, жовтим.

— Жовтий факел — не звучить, — зауважила Берта Абрамівна. — Тепер — все червоне, кажуть, у Києві створено артіль “Червоний трунар”.

— Не дивуюся, — покривилася Серафима Володимирівна. — У так званих трудящих завжди пробуджується тяжіння до красивого. Але красиве вони розуміють по-своєму, смаки невиховані і невипещені, ось і з’являються різні революційні художники та поети. Чули про якогось Маяковського? Одна назва чого варта — “Облако в штанах”! Скандал, я давно не чула такого… Жахливо!

— Колись був Пушкін, однак він тепер став дворянським поетом, — ствердила Берта Абрамівна. — Мій Файнштейн не був дворянином, але любив читати Пушкіна. Ще більше він любив рахувати гроші, бо в Азовському банку, де він був членом правління…

“Зараз або ніколи”, — подумав Олег Данилович, бо спогади Берти Абрамівни про улюбленого чоловіка, який, за її ж підрахунками, мав не менше десяти коханок, могли бути безкінечними.

— Не думаю, що Олекса Яковлєв наслідував Маяковського, — перервав Берту Абрамівну досить неввічливо.

— Не кажіть, — не образилась та. — Він читав нам уривки зі своєї драми “Гедзь”, і там було щось таке, — поворушила пучками, — незрозуміле й модерне, зовсім не схоже на роман Войнич.

— А тепер, виявляється, сам написав драму, — підхопила Серафима Володимирівна. — Послухати б… Я завжди вірила в Олексину геніальність… — Вона кинула зневажливий погляд на зятя, та Олег Данилович не образився і сказав:

— Чесно кажучи, мене іноді тягне до богеми. Щось таке пробуджується в душі…

— У вас? — щиро здивувалась теща. — У вашій пролетарській душі?

— Але ж Олег Данилович не завжди був пролетарем, — втрутилася Берта Абрамівна. — Дворянський шарм так швидко не вивітрюється.

— Коли я ще був штабс-капітаном, — сказав Олег Данилович, — ми їздили до циган. Боже мій, який хор! Збожеволіти!

— У Олекси була богемна натура, — заявила Серафима Володимирівна. — Я не зовсім схвалювала це, проте людина дорослішає, погані звички зникають, а талант лишається. Людина завойовує авторитет, і тоді талант неймовірно зростає, про нього починають писати й горланити на всіх перехрестях, навіть коли він вичерпався.

“А їй не можна відмовити в спостережливості”, — вирішив Олег Данилович і сказав:

— Часто відсутність таланту людина намагається компенсувати, обертаючись у колі талановитих людей. Заздрю я вашому Яковлєву, певно, мав чудове оточення…

Тепер він підійшов до головного: треба було витягнути з тещі та Борти Абрамівпи якомога більше про Олексиних товаришів.

— Яковлєв підносився над своїм оточенням! — виголосила Серафима Володимирівна без жодного сумніву. — Як соліст на фоні хору в опері.

— А Наталя казала, що він познайомив її з дуже розумними й цікавими людьми.

— Розумних — багато, цікавих — мало, — втрутилася Берта Абрамівна.

“У цьому є сенс”, — погодився Олег Данилович і сказав:

— Однак останнім часом Яковлєв відійшов від богеми, читав лекції військовим, здається, курсантам інженерної школи. Таким же бідарям. Набудь, і оточення в нього змінилося.

— Олекса не мав близьких друзів, — впевнено сказала Серафима Володимирівна. — Він був весь у собі, вибачте, може, це вам неприємно, і в Наталі. Товаришував хіба що з Жорою, так, Берто?

— З Жорою Швайковським?

— Милий юнак, по-моєму, це Жора і влаштував Олексу до військової школи.

“Стоп, — дав собі команду Олег Данилович, — перша варта уваги інформація”. Запитав:

— Швайковський? Георгій Швайковський? Уперше чую.

— Він вчився з Олексою в університеті. У них взагалі ще з університетських часів утворилася група: Олекса з Жорою, ще Петро Тартаковський та Льоня Венгеров.

“Ще раз стоп”, — сказав собі Олег Данилович. Згадав: Горожанин повідомив, що Яковлєв створив у Києві якусь молодіжну групу, котра виступає проти Радянської влади. Певно, залучив до неї своїх друзів. Отже, ще два прізвища: Венгеров і Тартаковський… А Жора Швайковський допоміг Яковлєву влаштуватися до військової школи, отже, має зв’язки в цьому середовищі…

Берта Абрамівна попросила ще чашку чаю, і Олег Данилович налив, не пошкодувавши заварки.

— В акторських колах Олексу дуже поважали, — сказала Серафима Володимирівна, — але й недолюблювали.

— Скажіть уже простіше, — пояснила Берта Абрамівна, — заздрили. Розумові й таланту.

— Хіба можна заздрити таланту? — з пафосом виголосила Серафима Володимирівна. — Перед ним треба схилятися! А це не кожен може, тому, крім Жори не було у Яковлєва справжніх шанувальників.

— Не було, — ствердила Берта Абрамівна. — Але що ми про Олексу та й про Олексу? Скажу вам, може, не чули, у Пасажі біля кінотеатру Шанцера відкривається ресторан з кабаретом.

— З кабаретом? — не повірила Серафима Володимирівна. — Й танцюватимуть канкан?

— Дівчата в чорних панчішках, — запевнила Берта Абрамівна. — Мій Файнштейн полюбляв кабарети, іноді й мене водив з собою, та більше сам — і я здогадувалась, чому… Коли існують дівчата з такими ніжками, кому потрібні дружини?

— Не кажіть!.. — вигукнула Серафима Володимирівна. — Ніколи не повірю…

Розмова в цих входила в своє звичне річище, і Олег Данилович потихеньку ретирувався до своєї кімнати. Приліг на ліжко — чекав Наталю і уявляв, як почує в темному коридорі її квапливі кроки, як Наталя стане в дверях, а він підхопиться з ліжка й поцілує її в щічку, та звичне почуття радості й спокою не огортало його. Згадував, як розпитував двох підстаркуватих та балакучих ланок, як розставляв їм вульгарні пастки, і відчував, що не зможе — принаймні сьогодні ввечері — чесно дивитися в Наталині очі. Точно знав: вчинив правильно, й буде цілком справедливо, якщо допоможе викрити шпигуна й ворога, та все я? відчуття того, що торкнувся чогось не дуже чистого, не полишало його. Чомусь згадав, як колись у дитинстві потрапив до закинутого й гнилого сарая і побачив там величезного чорного павука з хрестом на спині. Він торкнувся павука пальцем, той побіг по павутинні, і тоді він розчавив його в кулаці. Одразу зробилося лячно й бридко, так, як зараз, тільки тоді він заплакав і вже через хвилину забув про страшного й підступного павука, а тепер не так уже й просто виправдатися перед самим собою.

Хоча, вирішив, чого має виправдовуватися?

Нараз згадав Олексія Яковлєва, як стояв той перед ним у Марийському парку: самовпевнений, сповнений власної гідності, переконаний у своїй правоті, рожевощокий і вгодований, як кажуть Серафима Володимирівна з Бертою Абрамівною, — талант, а насправді шпигун і зрадник, звичайнісінький волохатий павук, тільки у фешенебельній оболонці.

А отруйних павуків все ж треба нищити, подумав Олег Данилович і задрімав уже без особливих докорів сумління.