Останній заколот

27

Фрося збирала падалки під яблунею і не помітила Сергія. Той просковзнув між деревами безшумно — хотів налякати дружину, несподівано затулити долонями очі, та в останній момент Фрося озирнулася і просяяла.

— Чого так рано?

— Маю чверть години, — пояснив. — Ординарець з конем чекає на вулиці.

— Знову на банду?

— Що вдієш, така вже наша доля — поки всіх не переловимо…

— Умивайся, — розпорядилася Фрося. — За чверть години я тебе хоч нагодую. Борщ ще теплий, а котлети розігрію.

— Котлети? — здивувався Сергій. — Царська їжа, і де це ти все береш?

Фрося лише махнула рукою й побігла до літньої кухні розпалювати плиту. Добре, сухих дров досхочу, — Сергій нарубав учора ввечері.

Фрося швидко поралася на кухні, куточками очей спостерігаючи, як чоловік вмивається. Скинув гімнастерку, бризкається під рукомийником, сильний і веселий. Невже це справді її чоловік? Одразу осмикнула себе: час уже звикнути й не сяяти очима з будь-якого приводу. То її чоловік до скону життя, можна трохи й заспокоїтися. Але знала також: не заспокоїться, може, взагалі ніколи не заспокоїться й навіть старою радітиме Сергієві, як недосвідчене дівча.

А люди кажуть: кохання минає й лишається звичка. Твердо знала: то — в людей, а не в неї. Точніше, не в неї, а в них. Бо не може бути у всіх людей однаково, бувають і винятки, людей он як багацько, а вони з Сергієм — одні, й кохання в них не таке, як в усіх…

Сергій змегелив борщ, нехотя поклав ложку, Фрося помітила це й досипала, чоловік розправився з добавкою за кілька секунд — ото справжній чоловік, подумала Фрося, бо справжній та ще й молодий повинен добре їсти, то вона може дзьобнути тут, дзьобнути там — яблучко, склянку чаю, ложку каші чи вареника, а чоловікові треба добрячий шмат м’яса та ще з картоплею — і вона подала мало не повну миску нам’ятої з салом картоплі, примостивши збоку дві — кожна з долоню — котлети.

Дивилася, як квапливо жує Сергій, й думала: оце на ніч дивлячись поскаче з ескадроном кудись світ за очі воювати з бандитами. Господи, пронеси всі кулі повз нього, бо він хоробрий і лізе під них, не остерігаючись… А ти, господи, все бачиш згори й знаєш, який він сміливий і чесний, майже безгрішний, таких людей мало на світі, то збережи Сергія, хоч він і не вірить у тебе, але все одно збережи. Ти ж сам встановив на світі найвищу справедливість, то хіба можеш порушити її?

Сергій відірвався від котлети й, жуючи, мовив так, наче йшлося про щось зовсім буденне й звичне:

— Уранці, коли йшов до казарми, на мене бандит наскочив. З нагана хотів… Та, бачиш, не вийшло…

— Він стріляв у тебе? — пополотніла Фрося.

— Хотів, та я не дався.

— Хто?

— Хіба знаю? Мабуть, бандит, бо йшов назустріч і знав мене.

— Як так? — сплеснула руками Фрося й нараз вирішила: — Тепер я тебе до казарм проводжатиму.

— Ти?.. — Сергієві очі засміялися. — Ти справді мій захисник, та не оборонний. Комісар розпорядився, аби коня сюди приводили — збройний патруль… Воно, звичайно, незручно, та комісарове рішення, мабуть, правильне.

— Комісар у нас розумний, — схвалила Фрося. Помовчала трохи й мовила нерішуче — знала, що не має права казати такі слова, але й не могла втриматися: — Рідний ти мій, дуже прошу, бережи себе… Ти ж такий гарячий, а куля дурна й не вибирає… Не лізь…

Сергієве обличчя потвердішало.

— Я свій обов’язок знаю, — тільки й відповів. Підвівся, попестив Фросю по щоці, очі знову полагіднішали. — Я від куль заворожений, — пояснив, — будь спокійна…

Фрося дивилася чоловікові вслід широко розчахнутими очима.

Заворожений? Точно, заворожений, он усю громадянську пройшов, а живий, розповідав про атаки під кулеметним вогнем, а живий, рубався шаблями з біляками й махновцями, а живий…

Вистежував бандит і йшов назустріч… Певно, з банди, на яку полює тепер Сергіїв полк. Отамана Длугопольського банда і, може, Сергій сьогодні знищить її! Ото була б радість, остання велика банда в тутешніх краях, і на що вони сподіваються?

Сергій, як завжди, озирнувся від хвіртки, й Фрося посміхнулася йому. Не помахала рукою, просто посміхнулася, вона не прощалася з ним, Сергій завжди був з нею, хоч і ганявся за отаманом по навколишніх селах — для чого прощатися, коли все одно він тут, біля серця?

За ворітьми заіржав кінь, і Фрося уявила, як затанцював під Сергієм вороний красень. Не кінь, а Сергіїв товариш і друг — збереже й в разі потреби винесе з бою.

“Не треба, — ледь не заплакала, — не треба виносити з бою, і хай сьогодні цей бій буде останній, нехай пошматують червоноармійські шаблі бандитів — до останку!”

Подумавши так, Фрося й справді повірила, що саме сьогодні кавполк розтрощить бандитів, і на серці в неї полегшало. Почала перебирати яблука, бо хотіла зварити компот — вона поставить його у погріб, а завтра чи післязавтра, коли чоловік повернеться з перемогою, вона піднесе йому повний кухоль, холодного й солодкого, солодшого, ніж насправді, бо найсолодше в житті — з рук коханої.

Грюкнула хвіртка. Повернувся батько — йшов стежкою від хвіртки, видно, втомлений, бо човгав підборами, не йшов, а плуганився, й щось буркотів собі під ніс. Фрося визирнула з літньої кухні, батько помітив її, посміхнувся, зупинився, зняв кашкета й запитав:

— Сама?

— Сергій щойно від’їхав.

— Куди?

— Певне, бандитів ловити.

— Розумний дуже! — зненацька вихопилося в батька. — Та й вони не дурні!

— Скажете таке… І на що той отаман сподівається? Ідіть сюди, тату, краще вас борщем нагодую.

“Дурепочко ти моя, — замилувався дочкою Іван Іванович, — на таких, як твій батько, отаман і розраховує. Без них би йому давно кінець…”

Сів на підсунутий дочкою стілець, відчув, як смачно пахне борщ, і подумав: життя все ж не таке вже й погане, як уявлялося зранку, коли прибіг на базар Чміль — без кашкета, засапаний. У Івана Івановича аж серце тенькнуло — невже невдача? Відкликав убік, а Микита й каже:

“Той червоний командир, либонь, чаклун, і куля його не візьме. А може, просто випадок?.. Півсекунди не стачило, оступився я, чи що, але вибив він у мене з руки нагана й слава богу, що сам промахнувся… А я через паркан — і втік…”

Іван Іванович тільки й пам’ятає, що руки в нього затрусилися. Дивився на Микиту, ще не вірячи, і запитав:

“Ти що, здурів?”

“Не здурів я, добродію, а так сталося. Тобто невдача…”

Але Іван Іванович уже усвідомив, що програв. Точніше, не зовсім програв — таке можна й пережити. Сказав, втупившись у Чмеля вимогливо:

“Вертай десять червінців!”

Однак той посміхнувся зневажливо, та й одповів також зневажливо:

“Не вийде, шановний, завдаток не вертають. Я ці червінці заробив чесно, бо ще б мить — і дістала б мене червоноармійська куля”.

“Угода яка була, — спробував ще раз Іван Іванович, знаючи: не бачити йому своїх червінців, — угода була покласти комполку, чи не так?”

“А я не заперечую, однак ви, добродію, мали мені ще десять червінців заплатити, то я їх не вимагаю, витрачайтеся на щось інше… А тепер переховайте мене десь на день — два, бо, можливо, мене в Бердичеві вже шукають, той червоний командир, певно, запам’ятав, а до міліції чи ДПУ потрапляти не хочеться, у них там розмова одна — до стінки. А якщо допитуватимуть, раптом можу й бовкнути щось: хто, наприклад, напутив мене й послав на подвиг…”

“Свиня ти, Чміль, — не витримав і плюнув Іван Іванович. — Смердюча свиня, ось хто ти, і я скаржитимусь…”

“Кому?” — здивувався Чміль.

“Отаманові твоєму, Длугопольському”.

Микита аж зайшовся від реготу.

“А чи є в тебе кебета, старий дурню? — так і сказав — безсоромно. — Я ж у того отамана Длугопольського в перших помічниках ходжу, а ти хто такий?”

“Добре, — одразу позадкував Іван Іванович, — я тебе влаштую в надійної людини, однак щоб більше не бачив твоєї поганої пики в місті, пойняв?”

“А мені відтепер ваш жидівський Бердичів став ще огидніший, — відказав Микита. — І не сумнівайтеся, добродію, десять червінців — достатня платня, аби я язика проковтнув”.

Півдня Іван Іванович не міг прийти до тями: фактично вже святкував перемогу, уявляв, яким натурально-скорботним зробиться в нього обличчя, коли Фрося повідомить про загибель чоловіка, як втішатиме дочку, як одягне новий чорний костюм і навіть пришпилить червоний бант на похорон…

І все — кудлатому псові під хвіст… І всі сподівання не справдилися… Не прийшло спокійне життя з дочкою й не розмовлятиме з нею знову людською мовою…

З-за якогось недотепи, роззяви, бовдура, що розгубився на якусь секунду…

Боже, невже ти відвернувся від покірного раба твого?

Проте, тверезо розсудив Іван Іванович, і ти, старий дурню, останнім часом забув про Всевишнього. Все у клопотах та роз’їздах, зовсім закрутило неспокійне життя, ніяк не викроїш годинку, щоб піти до церкви, помолитися, замовити молебень, поставити найтовстішу свічку. Ось тобі й наслідки…

І Тимченко дав клятву сьогодні ж, ні, краще завтра, завітати до собору й відмолити гріхи…

Додому повертався Іван Іванович засмучений. Був би Гольдройз на місці — зайшов би до нього, поплакався б йому, хоч і жид паршивий, а все ж своя людина, завжди зрозуміє і у важку хвилину підтримає. Таж нема Гольдройза, подався у Житомир, а звідти, кажуть, до Києва — всього йому мало, все не вистачає, акціонерне товариство хоче створити, а для чого?

Щоправда, Іван Іванович лукавив, ставлячи таке риторичне запитання. Як для чого? Для себе, для Фросі, для майбутніх онуків, для звеличення самого себе й роду свого. Бо все ж вірив, що кляті червоні не вічні, і знову зійде над обрієм його сонце, почнеться, ні, не почнеться, а повернеться старе життя, де кожен знатиме своє місце.

Про це й думав, повертаючись додому, та нічого не міг вчинити з собою — туга лежала на серці, відчув, що останні роки далися взнаки, болить печінка й серце обважніло: лихий час, лихі люди навколо, лихі думки — і ти єдиний маєш противитися всьому цьому…

Але побачив Фросю, й відлягло від серця. Почув запах борщу, й зовсім зробилося добре, наче вони ще в Почуйках, ще жива Євдокія, а Фрося зовсім маленька, і Євдокія насипає йому борщу, присуває повну таріль пампушок, а він сидить у світлиці, скинувши чоботи, у самих вовняних товстих шкарпетках, вільно простягнувши ноги. І все в нього добре, бо землі навколо Почуйок — його, і млин — його власний, і всі люди, навіть у Насташці, йому кланяються й дякують за ласку.

Боже, які благословенні часи були…

Але й тепер — нівроку, тільки цей проноза Чміль підвів…

Однак, подумав, справа ця поправима й треба буде найближчим часом навести цього червоного командира на засідку, обміркувати все з Длугопольським чи Грунтенком — солідні люди, розумні й кмітливі, не те, що той недолугий Чміль, вони разом врахують усе до дрібниць, і цей червоний полковник потрапить під кулеметну чергу… Загине смертю хоробрих, ховатимуть його з військовим оркестром, а над могилою дадуть залп із гвинтівок.

Іван Іванович зримо уявив, як червоноармійці підводять дула гвинтівок, почув гучний залп і заспокоївся.

Є бог на світі, і він зглянеться на його молитви.

— Смачний борщ, дочко, — сказав і кинув ніжний погляд на Фросю.

— Тобі мій борщ завжди смакує.

Іван Іванович хотів сказати, що йому смакує все, зготоване доччиними руками, та чомусь постидався: все ж сьогодні він завинив перед нею, щоправда, не зовсім завинив, а якщо вже розібратися, то й зовсім не завинив, та все ж якийсь камінь лежав на серці, і він змовчав.

— А Сергія сьогодні хотіли вбити, — раптом сказала Фрося.

Іван Іванович поклав ложку й запитав, підвівши на дочку погляд:

— Убити?..

— Якийсь бандит намагався застрелити його.

— Він червоний командир і щоденно ризикує.

— У бою, — заперечила Фрося, — а то просто на вулиці, отут поблизу, і Сергій чудом врятувався.

“Не чудом, — хотілося відповісти Івану Івановичу, — просто у Чмеля виявилась кишка тонка, а твій Сергій — пестунчик долі…”

— Якщо вже почали стріляти на вулицях міста… — невизначено протягнув Іван Іванович.

— Що маєш на увазі?

Ще зовсім недавно Іван Іванович пояснив би дочці: це дуже добре й свідчить про народний опір совдепам, але сьогодні з Фросею треба було розмовляти вже зовсім іншою мовою, тож Іван Іванович промовчав. Проте Фрося зрозуміла його по-своєму, якась тінь майнула її обличчям, вона пильно втупилася в батька й перепитала:

— То що хочеш сказати?

А сама подумала: “Ні, цього не може бути, й мої здогадки несправедливі. Не може мій батько вчинити так!”

— Хочу сказати, дочко, що поберегтися тобі треба.

— Мені — що? А на Сергія в бандитів руки сверблять.

— Уже кажеш: бандити… А то люди, дочко, такі, як Боровий чи пів Насташки…

— Зараз ще Миколу згадаєш.

— А чому б і не згадати? І Якубовича, чоловіка свого, обізвала бандитом!

— А він, тату, бандитом і був. Дітей у Григорівському ставу хто топив? Зовсім маленьку дівчинку?

— Потреба, значить, виникла, дочко.

Фрося випросталася.

— Якщо у людини може виникнути така потреба, — одповіла, — то вона вже людиною не зветься. Навіть звір убиває лише тому, що голодний, а своїх ніколи не зачепить.

— Облишмо цю розмову, дочко, бо вона мені неприємна.

— А мені, гадаєш, приємна?

Іван Іванович відсунув порожню миску.

— Усе? — запитав, щоб перевести розмову на інше.

— Котлети ще…

— Давай, котлети в тебе смачні, смачніші за ресторанні. Гольдройз казав: нехай мого кухаря навчить.

— Задурно не вчитиму, — усміхнулася Фрося.

— І правильно, — пожвавішав Іван Іванович, — нехай Гольдройз платить, не скапцаніє, пика зажерлива.

— Компаньйон же ваш…

— Кумпанія одна, а гроші нарізно, — пояснив Іван Іванович і начебто ненароком запитав: — А твій де?

— Казала вже: на бандитів подався.

— Це вже чув, а куди саме?

Підозра вжалила Фросю:

— Для чого вам?

— Просто так, цікаво. Завтра маємо по бичків їхати, не дай боже на війну наскочити…

Фрося сіла навпроти батька, запитала, не спускаючи з нього уважного погляду:

— І чого це ви, тату, так мене не любите?

— Я!.. Тебе?.. — здивувався щиро.

— А Сергія?.. Бо не любити Сергія — значить, не любити й мене.

“Ти мені, дочко, казок не розповідай”, — хотів одповісти Іван Іванович, натомість сказав:

— Звідки взяла?

— З усього: як дивитеся, що кажете… Здається, навіть знаю, що думаєте…

— І що ж думаю?

— Ото, батьку, ви самі й розкажете…

“Сказала — батько, а не тато. Вперше так…” — відзначив про себе Іван Іванович. Відповів:

— А думаю я, дочко, що ти маєш бути щасливою.

— Без Сергія?

— Чого так гадаєш?

— Але ж так хочете! Бо тепер все ваше життя таке — насупротив.

— Життя, звичайно, таке, — погодився Іван Іванович, — але, поки живемо, його завжди можна повернути. Куди схочеш…

— Я б хотіла, тату, щоб ви одною стежкою з нами йшли.

— Чи не завузька та стежка?

— Люди з нами йдуть — дорогою стане. Широкою.

— Люди завжди протопчуть, — ухильно погодився Іван Іванович. — На те вони й люди. А я ось про що хотів тебе спитати: вчитися ти справді збираєшся?

— Це, тату, не від мене залежить.

— А не можна так, щоби Сергій поїхав, а ти лишилася?

— Без Сергія не зостанусь! — одрізала Фрося.

— Я до того, що у великих містах тепер сутужно: голоднувато, й по кутках доведеться потерпати.

— А нам з Сергієм всюди гарно, — сказала безжурно Фрося, — аби удвох.

Іван Іванович потихеньку зітхнув: кохання завжди засліплює, й може, шкода, що йому не довелося такого пережити. Батько оженив на Євдокії, бо за тою давали аж п’ять десятин доброго чорнозему. І він не шкодує: Євдокія виявилася незлою й роботящою, народила йому Фросю, життя в них начебто складалося, збудували дім у Почуйках, прикупили землі, потім — паровий млин, і їздив він уже в ресорній бричці. Ну, а кохання? Про кохання не було часу й подумати: весь час робітники, млин, чим землю засіяти, як заплатити менше… Круговерть…

А може, подумав раптом, і млин, і десятини не варті гарної дівки, від якої крутиться голова?

Однак він бачив багато дівок, але чомусь від жодної не запаморочилася голова. Зрештою, кохання можна купити, он біля їхньої з Гольдройзом “Фіалки” скільки таких гарних кружляє, навіть вродливіших за Фросю…

Раптом Іванові Івановичу стало соромно за те, що порівняв отих ресторанних шльондр з коханою дочкою. За що б’ється весь залишок життя? Навіщо викинув сьогодні десять золотих червінців? Кому придбав золоту згарду, яка й досі без діла лежить на дні скрині? Усе життя їй, Фросі, а дяка? Нема дяки й не буде, ніколи не буде, якщо він сам не подбає про це.

І ще подумав Іван Іванович: усе в житті влаштоване так, що коли одному гарно, іншому погано. Він десь чув чи читав, що існує така вельми мудра наука хвілософія — навіть вона стверджує це, кажуть про якусь боротьбу протилежностей… І що за цю хвілософію виступають більшовики. То чому ж і йому не скористатися їхньою наукою? Зараз комполку Сергієві Вариводі добре, а йому, Іванові Івановичу Тимченкові, відповідно погано, а слід зробити навпаки, тобто рано ще вішати носа, добродію, гра тільки почалась. Перший крок виявився невдалим, подивимося, як буде далі.