Останній заколот

18

— Гарні новини, Володимире Антоновичу, — Длугопольський зупинився у дверях і широко усміхнувся.

Грунтенко скинув ковдру, сів на ліжку в самій білизні, потягнувся і зауважив:

— Щось відвик я від гарних новин.

— Не гнівіть бога, шановний. Останнім часом фортуна таки на нашому боці: прапорщик Вовк, певно, вже в Києві. Усе йде добре, а щойно прискакав гонець з Високої Печі.

— Від отця Леонтія?

— Тимченко передає з Бердичева: червоноармійці Вариводи сьогодні прочісуватимуть села в районі Рогачева й Баранівки. Вдалося навести їх на фальшивий слід, і ми можемо, не боячись засідки, здійснити намічену операцію.

— Краснопілля?

— Точно знаємо, що піхто не прийде їм на поміч.

— Ну й з богом! — Грунтенко легко підвівся з ліжка, почав одягатися, обмотав свіжою онучею ногу й сунув у начищений чобіт, пристукнув закаблуком. Обернувся до Длугопольського, який все ще стовбичив у дверях. — Скликайте хлопців, Миколо Костянтиновичу, — чи то попросив, чи то наказав.

— Навіщо?

— Перша масштабна операція загону, й слід пояснити бійцям, що й до чого…

— Обійдуться: поведемо, і все!

— Не легковажте, Миколо Костянтиновичу. Більшовики чим брали? Їхні комісари були весь час серед червоноармійців і все їм роз’яснювали.

— Дивуюсь я вашим порівнянням.

— Ні, добродію, гарне не гріх запозичити і у ворога.

— Хочете повідомити, що підемо на Краснопілля?

— А чому б і ні?

— І ви гарантуєте, що серед наших вояків нема жодного зрадника чи шпигуна? Який повідомить червоним про наші сьогоднішні плани?

— На жаль, такої гарантії нема.

— Отож…

— Навколо хутора виставимо таку охорону, що й миші не проскочить. А коли вирушимо, буде вже пізно…

Длугопольський посміхнувся:

— Ну, якщо вам так хочеться потеревенити…

— Не хочеться, зовсім не хочеться сипати перлами перед свинями, однак ще раз скажу: не можна недооцінювати силу живого слова.

— Давайте, — махнув рукою Длугопольський, — викаблучуйтеся, може, й справді маєте рацію.

Загін зібрався на галявині поруч хутора через годину. Розташувалися хто як хотів: одні простягнулися на траві, інші сиділи, обійнявши руками коліна, кілька хлопців оточили кулеметника Федька, що стояв у затінку під дубом, голосно реготали з його жартів. Грунтенко підвів руку, вимагаючи уваги, почав голосно:

— Козаки! Я попросив вас зібратися, аби повідомити, що сьогодні ваш загін має здійснити значну операцію проти совдепів. Досі ми тільки лоскотали червоних чи просто псували їм нерви, а нині завдамо відчутного удару, такого, щоб запам’ятали надовго. З сьогоднішнього дня фактично почнеться збройна боротьба з більшовиками на Поліссі. Не обіцяю, що боротьба буде швидкою й безкровною, та все одно ми переможемо, отаман і я упевнені в боєздатності загону: знаємо, що кожен з вас вартий кількох червоних і за силою, і за військовим умінням. Отже, товариство, сьогодні підемо на містечко Краснопілля, поновимо там нашу владу, покажемо більшовикам, що петлюрівські загони ще не склали зброю, навпаки, тільки починають свою боротьбу!

— Слава! — загорлав хтось, і Грунтенко впізнав голос козака Микити Чмеля.

“Оце людина! — подумав розчулено. — Справді розумна і віддана!”

— Геть більшовиків з України! — підвівся навшпиньки її змахнув рукою. — Аби й духу їхнього не було!

— Правильно! — знову загорлав Чміль, і його підтримали: загомоніли радісно й голосно.

З-під дуба виступив Федько — високий хлопець у офіцерському кашкеті зі слідом від кокарди. Махнув рукою, привертаючи увагу.

— Красиво кажеш! — вигукнув. — Але ж нас сотня, а у Краснопіллі можлива засідка. Хто сказав, що там не чекає на нас червоний ескадрон?

Його слова справили враження: Грунтенко одразу вловив це з реакції присутніх, та й кому, зрештою, хочеться йти під шаблі червоного ескадрону? Але не міг повідомити, що Краснопілля сьогодні беззахисне: треба було навчити цих анархічно настроєних вояків слухатися отамана й виконувати накази. Тому й мовив рішуче:

— Наліт на Краснопілля — це наказ отамана, ти зрозумів це, Федько? — Тепер він звертався безпосередньо до хлопця в офіцерському кашкеті.

— А чхати я хотів на всі накази, — безтурботно зареготав той. — Ти скажи мені краще: у Краснопіллі що, банк є? Чи там на пошті гроші нас чекають? Нема там нічого, — вигукнув люто, — вошиве містечко, ні жидів багатих, ні дівчат вродливих! То чого туди носа пхати? Хочеш — пхай свого, а мені мій ніс дорожчий, й не бажаю, щоб червоні його прищемили!

— І я не хочу, — подав голос юнак з тої ж групи. — Чого туди пертися? От би на цукроварню налетіти чи крамницю десь надибати!..

— Мовчати!.. — Грунтенко відчув, як лють підступала до горла, проте одразу опанував себе, знаючи, що лють поганий порадник у таких ситуаціях. — Або йдіть сюди, — вказав на місце поруч себе, — й кажіть, що хочете.

— А мені й звідси добре, — не погодився Федько, відчувши якийсь підступ з боку Грунтенка. — А ти красиво кажеш! Зовсім як червоний комісар кажеш, і мене ледь не переконав.

— Ось і видно, що ти червоних комісарів наслухався! — перейшов у наступ Грунтенко. — І сам ти червоний підспівувач… — подав знак Чмелеві й вигукнув: — А нам червоних агітаторів не треба! Життя не стало від них, по всіх селах на мітингах горлянки деруть, і треба ж — у нашому загоні!.. Взяти його! — Показав на Федька, та Микита Чміль розсудив по-своєму: рвонув до Федька з наганом і поклав його першою ж кулею.

Хлопці розступилися, юнак, який підтримував Федька, кинувся з гурту, Микита почав підводити наган, та Грунтенко цілком резонно вирішив, що друге вбивство може обернутися проти них, закричав, аби почули всі:

— Не стріляти!

Хлопець зупинився, а Чміль заховав наган.

— Ми не потерпимо ворожої агітації в загоні, — заявив Грунтенко. — І вимагатимемо дисципліни. Ми не банда, як нас називають у совдепівських газетах, а загін однодумців, що борються з більшовицьким засиллям!

— Слава! — Знову перший загорлав Чміль, і його підтримали, щоправда, не зовсім одностайно, але поступово хор голосів набрав сили, й гучне “слава!”, “слава!”, “слава!” заполонило все довкруж.

— Вийшло краще, ніж я сподівався, — сказав Длугопольський після того, як Грунтенко повернувся до штабної кімнати.

— Скажіть спасибі Чмелеві.

— Того Федька давно слід було прибрати.

— Не тільки Федька, навколо нього крутилося ще кілька поплічників Таргана. І їхній вплив все ще відчувається. Але одразу не можна: палицю слід гнути обережно, аби не зламалася.

— Дехто може зрозуміти, що ми тепер проти експропріацій, а більшовицьке пуритантство не приживеться в загоні, — зауважив Длугопольський.

— Не приживеться. І не треба, щоб приживалося. Це ми продемонструємо сьогодні в Краснопіллі. Дисципліна дисципліною, й накази примусимо виконувати. Але хто заборонить козакові вихлюпнути свій гнів, коли зустрінеться з червоним?

— Вішати! — потемнішав Длугопольський. — Рубати шаблями й стріляти…

— Можна ще четвертувати, топити, варити живцем і використовувати такі екзотичні методи страти, як насаджування на палі…

— Я б усіх більшовиків розвішав на шибеницях, — похмуро посміхнувся Длугопольський. — Нехай гойдаються!

— Це ви зробите після нашої перемоги. Проте зараз не можна зловживати жорстокістю: це відштовхне від нас населення.

— Не розумію: хочете, аби милував ворогів? Адже ж но заперечуєте, що червоні — вороги?

— Є різниця між ворогами й тими, хто помиляється. Чесно кажучи, мені самому важко визначити грань між ними, і в душі я за ваші методи, добродію, та холодний розум зупиняє… На даному етапі, як кажуть товариші, маємо загравати з селянами, особливо з тими, хто вагається, тобто з середняками. Якщо середняк поверне до пас, більшовикам аж ніяк не втриматися.

— Вогнем! — раптом вибухнув Длугопольський. — Це Сенкевич колись написав “Вогнем і мечем”, так і зараз — вогнем і мечем, карати й стріляти, до речі, в усі періоди історії влада заливала кров’ю народні зрушення.

— Влада — це суттєве уточнення… — Очі в Грунтенка звузилися. — А ми поки що, Миколо Костянтиновичу, цієї влади не маємо й тільки прагнемо її, виборюємо. Тому й тактика наша повинна стати гнучкішою.

Загін вирушив удень лісовими дорогами — до Краснопілля мали дістатися у сутінках.

Їхали верхи, копі відпочили, напаслися, настрій у хлопців був бойовий — хтось затягнув маршову пісню, та Длугопольський заборонив. Незважаючи на те, що за п’ятдесят верст увсебіч не було сили, котра могла б зупиняти загін, отаман відчував якусь невпевненість чи ляк, якогось хробачка у грудях, хоча сам собі не признавався в цьому…

До Краснопілля під’їхали, як і хотіли, в сутінках: зупинилися мало не впритул до вбогих хат околиці. Вікон світилося не так уже й багато, містечко жило за сільськими законами, коли рано лягають і вдосвіта підводяться, та й, зрештою, від села Краснопілля відрізнялося хіба що центром з трьома двоповерховими будинками — в одному розташувалися магазин та аптека, другий спорудив, аби задовольнити власні амбіції, купець третьої гільдії Себесевич, у третьому колись була якась земська установа, а тепер будиночок переобладнали в лікарню, чим дуже пишався голова містечкового виконкому.

Длугопольський начувся про краснопільського голову: подейкували, що колись до містечка увірвався сам отаман Орлик, сталося це, здасться, минулої осені, то голова встиг організувати самооборону, з кількома червоними активістами видерся на церковну дзвіницю й відбивався з кулемета, поки не прийшла допомога.

“Вушлий голова, і його слід було б злапати”, — злостиво подумав Длугопольський і підкликав Чмеля.

— Візьми, Микито, двох хлопців, — наказав, — проскоч до центру, глянь, чи все спокійно. Тільки обережно, прошу тебе, аби не сполохати, щоб наскочили ми зненацька, бо голова тут, кажуть, дуже розумний, кулемета має і може з нього побавитися. А ви за церквою жовтий паркан побачите і в тій садибі господаря потривожте. Скажіть, Семена Калістратовича отаман просить — із ним сюди.

— Щоб він нам усіх червоних товаришечків на долоні підніс, — зрадів Чміль. — Правильно міркуєш, отамане, спочатку справді обережно, а вже потім можна й погаласувати.

— Можна… — Махнув рукою Длугопольський і озирнувся на Грунтенка: мовляв, яскрава ілюстрація до нашої суперечки — спробуй утримати хлопців, коли у них проти червоних руки сверблять…

По дорозі до церкви Чміль зустрів кількох чоловіків — вони шанобливо відступали до парканів, один навіть стягнув з голови кашкета, видно, прийнявши Микиту за якесь начальство, і Чміль у відповідь вишкірився й приклав два пальці до козирка, як і належить повітовому комісару.

Жовтий паркан вони побачили здалеку — Микита подав знак хлопцям не злазити з коней, сам югнув у хвіртку й трохи не налетів на чоловіка у спідній сорочці й галошах на босу ногу.

— Семене Калістратовичу? — поцікавився Чміль. Навіть у сутінках він помітив переляк на господаревому обличчі — либонь, той справді прийняв його за якогось повітового комісара — і поспішив заспокоїти: — Не турбуйтеся, Семене Калістратовичу, ми від отамана Длугопольського.

Господар покліпав очима: видно, не одразу збагнув, що за людина стоїть перед ним, нарешті дрібно перехрестився:

— Слава тобі, господи, — прошепотів, — а я вже гадав: по мою душу…

— По вашу… — ствердив Чміль. — Отаман просили, аби ви вийшли до нього. Порадитися вони хочуть, кого раніше в містечку злапати, щоб не втекли або, ще гірше, не зустріли кулеметом…

— Це ми зараз, — заметушився господар. — Це ми швидко… Радість яка, господи, почув ти наші молитви! — Він метнувся до ганку й з’явився через кілька хвилин одягнутий і взутий.

Длугопольський зліз з коня і обійнявся з Семеном Калістратовичем. Зналися давно, коли отаман ще й гадки не мав, куди заведуть його життєві манівці, вчився у гімназії і мешкав з батьком. Той тримав у Житомирі заїжджий двір, на воротах якого самодіяльний художник на замовлення господаря вивів ядучою оранжевою фарбою: “Готеля тута”. Побачивши цей неоковирний напис, гімназист Микола схопився за голову, та батько лише посміявся з нього: то нічого, що не дуже грамотно, зате зрозуміло й далеко видно, а реклама в комерції ніколи де завадить.

Семен Калістратович, наїжджаючи до Житомира, зупинявся тільки в Длугопольських — про нього й згадав Микола Костянтинович, коли довелося тікати від Котовського: знайшов тимчасовий притулок саме в Краснопіллі.

— Зачекалися, — радісно й збуджено мовив Семен Калістратович. — А я вже гадав, що ви, шановний, забули про нас.

— Старі хліб-сіль ніколи не забуваються, — упевнено заявив Длугопольський, хоч сам мало вірив у це. — Завжди пам’ятатиму, як ви, кинувши все, везли пас з Володимиром Антоновичем у Карпівці.

— Що вдієш, у нас голова, самі знаєте, хитрий, як лис, і все винюхає. Але ж у Карпівцях вам було гарно?

— Вашими турботами, Семене Калістратовичу.

— Отже, добре… А що з Володимиром Антоновичем?

— Не впізнали? — перегнувся з коня Грунтенко.

— Боже мій, і ви, добродію… Яке вишукане товариство, і я не знаходжу слів…

— Не треба слів, — не зовсім увічливо перервав його Длугопольський. — Побалакаємо опісля, а тепер проведіть моїх хлопців до голови. Аби взяти його зненацька. Та й різних там активістів, на ваш розсуд.

— Зробимо, — заметушився Семен Калістратович, — усе залагодимо так, аби комар носа не підточив. Радість-то яка! — урочисто підвів руки. — Благодійники ви наші!

— Не гайте часу, — перервав його Грунтенко. — Давай, Микито, ти й ще п’ятеро хлопців, не прогавте голову, та, дивіться, без галасу.

Хлопці підсадили Семена Калістратовича на коня за Микитою, і старий вивів їх на темну кривулясту вулицю. Тут спішилися і обережно оточили хатину під гонтом — стояла вона посеред доглянутого садочка, й вікна тьмяно виблискували під місячним світлом.

Семен Калістратович навшпиньках ступив кілька кроків від бузкових кущів до ганку, поторгав двері, озирнувся на Чмеля й показав, що замкнуто. Микита наздогнав його, прошепотів:

— Якось би піддурити його… Напевно, має гвинта чи нагана — живим не дасться.

— Спробуємо… — Семен Калістратович наказав Чмелеві й ще одному хлопцеві притулитися біля дверей, сам постукав пучками у вікно, почекав трохи, постукав ще раз і, побачивши, як гойднулася фіранка, запитав:

— Це ти, Петре Власовичу?

— Що треба?

— Це я, Соловко Семен Калістратович. Вийди-но, голово, на хвилю.

— Для чого? Сплю я, приходь завтра.

— Нагальна справа, голово, термінове повідомлення з губернії і просили прийти на пошту.

— А чому поштар сам до мене не прискочив?

Семен Калістратович затнувся на якусь мить, проте одразу знайшовся:

— Підвернув ногу Захарко, отак на рівному йшов і підвернув. То попросив мене, бо я повз пошту від кума вертався, до тебе, Власовичу, добігти.

— Які можуть бути повідомлення вночі? Телеграфу ще не маємо…

— Моє діло, Власовичу, теляче, — ображено мовив Семен Калістратович, — передав і йди далі. Самі з вашими губерніями розбирайтеся. А я так зрозумів: чоловік тебе на пошті з Житомира чекає, з губвиконкому, здається. Може, й неправильно я міркую, то вибач, голово, час пізній, і я додому… — Він повернувся і зробив крок від хати, та голова затримав його.

— Хтось з губернії… — Пробуркотів невдоволено, але, видно, повірив. — Швендяють ночами, людям спати не дають. Чекай, я зараз…

Семен Калістратович зупинився, напружився у чеканні, застиг, наче скам’янів. Озирнувся лише до дверей, аби побачити, як братимуть ненависного Бриля.

Голова й справді нічого не запідозрив, бо вийшов безтурботно, підставивши спину Чмелеві. Микита не міг не скористатися з цього, спритно вдарив руків’ям нагана в потилицю, голова захитався, а другий козак навалився. Удвох з Микитою вони зв’язали Брилеві руки й кинули на землю.

Семен Калістратович схилився над головою, побачив у тьмяному місячному сяйві, як той розплющив очі, отямившись. Мало не розчулено попестив Бриля по погано виголеній щоці, мовив ласкаво:

— З побаченням вас, Петре Власовичу, зачекалися вас добрі люди, погомоніти треба.

Голова роззирнувся довкруж, одразу збагнув усе, спохмурнів і прохрипів:

— Вклепався, як хлопчисько… А знав, що ти контра. Знав і вклепався, от що обидно!

— Ти тепер, голово, слова образливі забудь, — благодушно порадив Семен Калістратович. — Бо я й розлютитися можу, а залежиш ти, Петре Власовичу, тепер від мене, й маю право тебе стріляти чи милувати.

— Стрілятимеш, — упевнено сказав Бриль. — Це ми з вашим братом, куркульнею, панькалися, а ти не помилуєш.

— Все може статися, — невизначено мовив Семен Калістратович і звелів козакам: — Давай, хлопці, ведіть його на майдан, а ти, Микито, гайда зі мною, пошуруємо трохи. Тут ще один гад, небезпечний, Попелюхом зветься, то, може, і ного вдасться злапати…

— Сам ти гад повзучий, — з ненавистю витиснув з себе голова. — Шкода, відігрався ти, але ненадовго. Ну, наскочили на селище, грабуватимете, постріляєте нас, побешкетуєте, а потім що? Знову до лісу, по хуторах ховатиметесь… А замість нас нові люди прийдуть, вони розберуться, від них не сховаєшся…

Семен Калістратович мимоволі озирнувся, наче отой новий червоний голова уже стояв за спиною, тривожно позорив очима по тьмяних вікнах будинку й позадкував до саду. Справді, аби ніхто не дізнався, що саме він привів козаків до Бриля. Головиха, здається, спить, нічого не почула, й треба зникати. Сковзнув попід яблунями до хвіртки, дочекався, поки хлопці вивели голову з подвір’я, хотів умегелити кулаком у спину, та все ж чомусь утримався, лише наказав:

— Пильнуйте, хлопці, його, бо сильне, стерво, й дуже небезпечне!

— Ти мене й зв’язаного боїшся, — метнув на нього погляд голова. — І мертвого боятимешся, бо я тебе й з того світу дістану! — Повернувся і поплуганився серединою вулиці.

Семен Калістратович тільки плюнув йому вслід, подумавши злостиво:

“Давай, вихваляйся, з того світу ще ніхто не вертався, навіть звістки не подавав, а з новим головою якось упораємось, гіршою за тебе у Краснопіллі не буде…”

Ця думка заспокоїла й потішила Семена Калістратовича — мовив Чмелеві:

— Тут за місточком друга хата ліворуч. Активіст їхній мешкає, і вредний — Іван Попелюх. Ти, Микито, сам його візьми і веди на площу. Бо мені й справді негоже з вами показуватись — люди побачать і донесуть. Ви завтра за сто верстов будете, шукай вітра в полі, а мені у Краснопіллі лишатися…

— А ви, бачу, перестрашились… — Не втримався від єхидної посмішки Чміль.

— Не перестрашений я, хлопче, а обережний. І навчений життям. Поживеш з моє!..

Микита лише зневажливо гмикнув і подався до місточка ловити якогось Попелюха: й то діло, сказано — червоний активіст, а з червоними у Чмеля була одна розмова — куля в серце з гвинта чи нагана. Добре пам’ятає, як тікав через болото від котовців, мало не втонув, потім усе ж напоровся на засідку, поклав двох, проте й його дістала куля… Слава богу, пробило тільки плече, вдалося заплутати сліди в лісі, а потім відлежатися в знайомого на хуторі. Хіба таке прощають?

На майдані перед церквою отаман звелів розкласти велике вогнище. Хлопці притягли дров з попової садиби — батюшка не заперечував, навпаки, благословив заради богоугодної справи. Дістали десь кілька лавок та стільців, отаман з Грунтенком розташувалися поблизу вогнища, дивилися, як зганяють козаки людей на площу. Тепер не крилися — розтеклися по вулицях із стріляниною та галасом, відчули себе справжніми господарями.

До освітленого вогнищем кола штовхнули Бриля і ще кількох активістів. Длугопольський зміряв голову затяжним поглядом, лишився задоволений і наказав:

— Розв’яжіть йому руки й подайте стілець. Сідай голово, в ногах правди нема, та й розмова в нас передбачається не така вже й коротка.

— Розмова? — здивувався голова, розминаючи набряклі руки. — Виходить, погомонимо по-дружньому?

— От цього гарантувати не можу. Судити будемо тебе, голово, при народі судитимемо, аби всі дізналися про твої злочини.

— Маєте суд? — щиро здивувався Бриль. — І за якими ж законами судитимете?

— Вільна Україна тебе судитиме, — не без пафосу заявив отаман. — І закони наші суворі, але справедливі.

— Судді ж хто?

— Судитиме тебе військовий трибунал, голово.

— Отак одразу б і казали… — Бриль присунув стільця, всівся, поклавши ногу на ногу і всім своїм виглядом демонструючи зневагу. — Комедію, виходить, влаштуєте? Навіщо ж той трибунал, стріляйте відразу.

— Ні, голово, ми не бандити, а час, сам знаєш, непевний і тривожний, воєнний для нас час, бо воюємо з вашими совдепами, от і суд військовий, хіба у вас не було трибуналів?

— Було і в нас, проте ми з контриками воювали, хто проти трудового народу піднявся.

— Розберемося… — відмахнувся отаман. Скочив на лавку, розглядаючи майдан, і лишився задоволений. За стільцем голови тупцювало ще четверо чоловіків, один у самій білизні — козаки вихопили з ліжка й не дали одягнутися. Нічого, не застудиться, ніч тепла, та й вогнище гріє. За освітленим колом скрадалися людські постаті, Длугопольський позорив очима, намагаючись знайти Семена Калістратовича, та попереду стояли жінки: чоловіки випхали їх, справедливо вважаючи, що з жіноцтва вимоги менші, бо невідомо, що візьме отаман у голову — набачилися всього й на милість та великодушність не розраховували.

Длугопольський зіскочив з лавки, зустрівся поглядом з Грунтенком, ледь помітно кивнув:

— Починайте…

Грунтенко наказав поставити спинками до вогнища три стільці. Сів на середній, обабіч посадив ще двох козами.

— Військовий трибунал починає своє засідання, — сказав голосно і урочисто, аби почули всі на площі. — Слухається справа Бриля Петра Власовича, члена більшовицької партії, яка захопила владу на Україні. Наш законний уряд УНР не визнає Совдепію і збройно бореться з нею. Отже, підсудний Бриль, який обіймав посаду голови Краснопільської селищної ради, захопив її незаконно, бо ми її не визнаємо. Крім того, будучи членом партії більшовиків, він сумлінно провадив більшовицьку політику, упосліджував, арештовував і принижував справжніх патріотів національного зрушення. Збройно боровся проти військ головного отамана Симона Петлюри і в складі так званих частин особливого призначення незаконно відбирав хліб у селян. Чи визнаєте, підсудний, свою вину по всіх пунктах звинувачення?

— А якби не визнав?

— Трибунал має багато свідчень ваших злочинів.

— Щось я не бачу, аби опитували свідків.

— Але ж ви самі не заперечуєте жодного пункту звинувачення.

Бриль підвівся і сказав вагомо:

— Мене обрав головою ради народ. Нехай він мене й судить, а вашого трибуналу не визнаю.

— Не потребуємо вашого визнання, підсудний. — Грунтенко нахилився до козаків, які статечно сиділи на стільцях, удав, що вислуховує їх, потім підвів руку, запрошуючи до тиші, й проголосив:

— Військовий трибунал засуджує голову Краснопільської селищної ради Бриля Петра Власовича до розстрілу. Вирок виконати негайно.

— Поспішаєте? — посміхнувся голова. — Навіть не дали мені останнього слова. Вигадали комедію, вважаєте, люди вам повірять? На ніч захопили владу й вистави влаштовуєте! А вся влада ваша годинна, не пішов за вами народ, от і лютуєте… Шкода, — махнув рукою, — обвели мене навколо пальця, а то б не одного гада поклав і живим не дався б. Та що вдієш — стріляйте! — Рвонув сорочку на грудях і посунув просто на трибунал.

Грунтенко почав витягати з кобури наган, але голова обійшов його й став спиною до вогнища.

— Розстрілюйте тут, — мовив голосно. — Хочу дивитися людям у вічі!

Хтось у натовпі заголосив, почулися вигуки, і Грунтенко збагнув: справа починає набирати небажаного характеру. Тицьнув пальцем у Чмеля, дорікнув:

— Ну, чого зволікаєш?

Микита вихопив з кишені наган, стрілив, майже не цілячись, постріл прозвучав глухо, наче з дитячої хлопавки, та коліна в голови зігнулися, і він упав спиною у вогнище.

— О господи, згорить же людина! — у розпачі вигукнула якась жінка. — Й поховати не зможемо!

— Відтягнути його, — наказав Грунтенко: вирішив не дратувати людей, бо так добре розіграна сцена суду могла обернутися проти загону. — Трибунал переходить до розгляду справ інших злочинців. — Він знову удав, що перешіптується з козаками, і оголосив: — У зв’язку з тим, що головного більшовика розстріляно, трибунал вирішив пом’якшити долю інших і покарати тридцятьма батогами кожного. — Посміхнувся злостиво й додав неофіційно: — Аби знали, сучі сини, своє місце її більше не горлала за червоних. Однак, якщо не припинять свою антидержавну діяльність, до них будуть вжиті суворіші методи покарання.

Збагнувши, що розстрілів більше не буде, натовп зітхнув полегшено. А Грунтенко, відчувши цю зміну настрою, вигукнув:

— Хай живе УНІР на чолі з головним отаманом Симоном Петлюрою!

Чекав: хтось обов’язково відгукнеться, проголосить “слава!”, та люди мовчали, й Грунтенко з прикрістю подумав: є ж у натовпі свої люди, тон же Семен Калістратович з однодумцями, та про всяк випадок промовчали — бояться, не певні в силі свого війська.

Але чи вірить він сам?

Визнав: сумніви мучать і його самого. Коли б мав можливість улаштуватися якось по-іншому, мабуть, зрікся б цього небезпечного способу життя, бо шансів вижити в них обмаль. А якщо чесно, то без закордонної допомоги жодного. Аби протриматись хоч літо та осінь, до морозів, а там гаплик. От повернеться прапорщик Вовк, доповість, що робиться у Варшаві, тоді, зваживши на всі обставини, й треба приймати рішення. Можливо, збройно пробиватися через кордон. Але у Польщі без грошей їй піщинка, жалюгідний жебрак, ніхто навіть не гляне на тебе. Отже, поки є можливість, слід подбати не лише про майбутню Україну, а й про себе, бо хоч би що там, а своя сорочка ближча до тіла.

Зрештою, чого він так піклується про майбутнє України? Україну без більшовиків та совдепів? Принаймні перед самим собою лицемірити негоже тому, що тепер у нього нема ніяких перспектив, якщо ж владу візьме Петлюра або Тютюнник, бути йому щонайменше полковником. Або відкриє свою приватну клініку в Києві й загрібатиме гроші лопатою…

Проте, виявивши гнучкість, розум і діловий сприт, можна непогано влаштуватися і в Польщі. Аби золото!

Лише думка про це поліпшила Грунтенкові настрій. Вже трохи має, ніхто не знає цього, навіть Длугопольський, той захоплений ідеєю повстання на Волині, що ж, отаманові слід підтакувати й спрямовувати його енергію в потрібне річище. Час їх розсудить…

Заглибившись у свої думки, Грунтенко не помітив чоловіка у вишиванці й мішкуватому піджаку, який проштовхався крізь натовп і з цікавістю спостерігав, як козаки готуються до екзекуції. Поставили на вільному місці довгу лавку, звідкись з’явилися сплетені з сиром’ятної шкіри батоги. Першого підштовхнули до лавки чоловіка в білизні, мабуть, тому, що заголити легше: задрав сорочку, спустив сподні, та й годі…

Чоловік ліг сам, йому хотіли зв’язати руки під лавкою, та він не дався. Похмуро зблиснув очима й пообіцяв:

— Не бійтеся, витримаю!

Чміль здивувався:

— Витримаєш, кажеш? Ну, терпи, сам напросився, червоний агітаторе… Ми з тебе зараз усі зрадницькі думки виб’ємо, бо воші в тебе тут… — Оперезав батогом нижче пояса, полишивши кривавий слід, та чоловік навіть не зойкнув.

— Сильний, — схвалив другий козак, — витримає… — Він уперіщив також з відтяжкою. — Тільки два, — почав рахувати, — а попереду…

Грунтенко повернувся до них спиною. Не тому, що людські страждання тривожили його — набачився всього… Просто зробилося нудно: ну, розпишуть кривавий візерунком спину ще одного більшовицького підспівувача, ну, не витримає хтось, покричить і покрутиться під батогами — все було й все набридло… До того ж відчув голод: мабуть, десь уже приготували вечерю… Озирнувся, шукаючи отамана, і тут йому на очі потрапив чоловік у вишиванці. Що за один і чому крутиться під ногами? Хотів уже наказати козакам, аби відштовхнули нахабу до людського тирловиська, але той зняв пом’ятого кашкета, вклонився й мовив притишено:

— Чи не міг би вельмишановний пан вислухати мене? Дуже важлива справа…

“У всіх важливі справи, — роздратовано подумав Грунтенко. — Певно, хоче повідомити про ще одного червоного…”

І все ж ступив до чоловіка.

— Вельмишановний пан не впізнав мене? — Чоловік запобігливо зазирнув Грунтенкові у вічі.

— На жаль…

— А ми разом минулого року переходили кордон з генерал-хорунжим Тютюнником…

Грунтенко уважно подивився на незнайомця.

— Під рукою в генерал-хорунжого був цілий корпус… — Знизав плечима.

— У Корці нас познайомив Панас Григорович. Пан Петрик, якщо пам’ятаєте?

Неясний спогад ворухнувся у Грунтенка. Їхній полк стояв на околиці Корця за монастирем, випав вільний час, і він з Длугопольським вирішили прогулятися до центральної площі. Саме там біля ресторану зустрілися з групою цивільних напідпитку, і хтось познайомив їх. Виявилось, двоє з цивільних — члени адміністративної “трійки”, на яку генерал-хорунжий покладав організацію влади в зайнятих ним районах. Високий, ставний чоловік років тридцяти назвався Панасом Петриком, інженером-залізничником. А поруч нього обтирався цей тип, що тримає зараз у руці пом’ятого кашкета. Тільки тоді він був у френчі, бриджах і хромових чоботах. Точно він — повновидий, чорнявий з безцеремонними очима.

Як же його відрекомендував Петрик?

Грунтенко напружив пам’ять і запитав:

— Якщо не помиляюсь, пан Андрій Лазаренко?

— Масте бездоганну пам’ять, — розцвів той.

— Як ви потрапили сюди?

— Доля, — зітхнув Лазаренко. — Доля розкидала нас… Але не скажу, що я тут випадково. Більше того, шукаю вас і йду спеціально з цією метою до Високої Печі.

— То ви від Петрика? Отець Леонтій казав: взимку Панас Григорович намагався встановити зв’язок з Тарганом. Щось завадило. А зовсім недавно дійшли до нас чутки, що пан Петрик очолив великий повстанський загін і діє десь у районі Коростеня.

— Чиста правда, добродію, і я в цьому загоні очолюю польовий суд. Тому з великою приємністю спостерігав ваші сьогоднішні вправи.

— Чого ж ми стоїмо? — Грунтенко пошукав очима Длугопольського, не знайшов і підкликав Чмеля. Микита розчервонівся й спітнів, — видно, розправа з червоними приносила йому справжнє задоволення.

— Де отаман? — запитав Грунтенко.

— А в попівському домі. Відразу за церквою, не обминете.

Садибу місцевого священика охороняли козаки. Вони підозріло подивилися на незнайомого чоловіка, та Грунтенко дав знак, і пропустили. Лазаренко задоволено примружився:

— У нас порядок.

— Тільки встановлюємо.

— Тарган розпустив хлопців?

— Була типова банда грабіжників.

— У нас також. Чули про Зубрійчука?

— Краєм вуха. Друге видання Таргана. Ні ідеалів, ні дисципліни. Але в Панаса Григоровича тверда рука, й він навів порядок…

Длугопольський дорікнув Грунтенкові:

— Скоро ваш суд взагалі виправдовуватиме червоних… — Він зміряв чіпким поглядом Лазаренка й запитав: — Де я вас бачив?

— Зустрічалися в Корці.

— Точно. І яким штибом тут?

— Манівцями, — реготнув Лазаренко.

— Від Панаса Григоровича Петрика, — пояснив Грунтенко. Він подивився на заставлений наїдками стіл, жадібно втягнув запах смаженого м’яса і все ж запропонував: — Перед вечерею маємо дізнатися, з чим прибув до нас шановний кур’єр. Обговорити справи на тверезу голову.

— Згоден, — кивнув Лазаренко.

Вони влаштувалися в спальні, де стояло широке дерев’яне ліжко. Грунтенко причинив вікно, сів просто на перину й очікувально втупився в Лазаренка. Той аніскілечки не знітився, поклав пом’ятого й засмальцьованого кашкета на коліна, розгладив його й почав упевнено:

— Хочу повідомити, панове, що на базі колишньої банди Зубрійчука нам вдалося створити цілком боєздатний загін, який налічує близько двохсот шабель.

Длугопольський зміряв його недовірливим поглядом.

— Двісті? — перепитав. — У нас менше. Але ж коростенські та овруцькі ліси не зрівняти з нашими, там не одна дивізія загубиться.

Лазаренко одразу збагнув цей досить прозорий натяк.

— Загін з кожним тижнем зростає, — пояснив, — існують лише певні труднощі із зброєю, особливо важко з патронами та гранатами. Отаман Петрик планує захопити якийсь більшовицький арсенал, однак ця операція тільки в стадії розробки.

— З патронами і в нас важкувато, — визнав Длугопольський. — Але маємо надійного чоловіка в Бердичеві, який повідомляє про пересування червоного кавалерійського полку.

— Чудасія! Фортуна на вашому боці!

— Просто намагаємося залучити до зрушення відданих та обізнаних людей.

— Заздрю, панове, та давайте все ж повернемось до наших спільних справ.

— Спільних? — Підняв брови Длугопольський. — Уже спільних? Так швидко?

— Швидкість у наших умовах — гарант виживання. — Лазаренко знову любовно погладив долонею кашкет, наче й справді дотик до засмальцьованої матерії міг принести задоволення. — Швидкість і тверезий розрахунок. Навіть у дрібницях. Цей кашкет, наново, я одягнув спеціально, і він не раз виручав мене. Краснопільський голова, якаго ви сьогодні розстріляли, хотів затримати мене, й тільки кашкет допоміг переконати його, що я справді робітник-слюсар. Але ми відхилилися від основного. Хочу повідомити, що першого травня, саме в той день, коли червоні відзначали своє свято, Панас Григорович скликав нараду активістів губернського національного зрушення.

— Уперше чую, — спохмурнів Длугопольський. — Губернську нараду? Чому ж без нас?

Лазаренко не розгубився:

— Усі волинські повіти не зуміли охопити. Однак нарада вийшла досить представницькою. І вона ухвалила створити Повстанську Волинську армію й почати підготовку на Поліссі антибільшовицького виступу власними силами.

Длугопольський зацікавлено поворушився на стільці й запитав швидко:

— І хто ж командує Волинською армією?

— Командуючим ПВА призначено Панаса Григоровича Петрика, начальником штабу Лукаша Костюшка, брата отця Леонтія з Високої Печі. При штабі створено спеціальний курінь помсти, його очолив місцевий вчитель Іван Закусило. Курінь має завдання вистежувати й знищувати найнебезпечніших червоних активістів. Мені ж доручено керувати польовим судом, тобто трибуналом.

Грунтенко подивився на Лазаренка недовірливо й запитав:

— І ви справді сподіваєтесь підняти на Поліссі повстання? Власними силами, без закордонної підтримки?

— Керівні діячі ПВА упевнені в успіхові повстання.

— Армія на двісті щабель…

— Тільки початок, панове. Якщо додати ще ваших сто… Маємо ще надію встановити зв’язок з отаманами, що діють на Київщині.

— Отакої!.. Оженили нас, не питаючи згоди… — Обличчя в Длугопольського витягнулося.

— Ллє ж ви, сподіваюсь, розумієте, що червоним значно легше знищити наші роз’єднані загони, ніж моноліту повстанську армію?

— Монолітну?.. — Грунтенко не приховував іронії.

— Монолітною і боєздатною вона може стати лише завдяки нашим спільним зусиллям.

— Відстані, — похмуро зауважив Длугопольський, — зони дії наших загонів роз’єднує понад сто верст. У нас тут усе вже якось усталилося: свої люди на хуторах, явки, зв’язкові, маємо навіть інформацію про пересування червоних частіш. Щоправда, в районі Коростеня більші ліси, а це неабиякий фактор… І що ж конкретно пропонує головнокомандуючий Повстанською Волинською армією Панас Петрик? — запитав.

— Панас Григорович хоче зустрітися і відверто обговорити всі проблеми. Саме з цією пропозицією я і йшов до Високої Печі.

— ПВА встановила зв’язок з Центральним штабом? — раптом запитав Грунтенко.

— На жаль, зв’язки з закордонним центром обірвано… — Розвів руки Лазаренко.

— Так я і знав. Тому й прийняли рішення самотужки піднімати повстання? Розраховуєте на успіх?

— Особисто я вважаю повстання перспективним! — Опуклі очі Лазаренка засвітилися жовтуватими вогниками. — Проте, панове, я не маю повноважень обговорювати а вами це питання.

“Божевільний?.. — майнула думка в Грунтенка. — І чи не всі ми божевільні? І я в тому числі? Але ж я, здається, все ж не втратив глузду…”

Сказав:

— Ми маємо унікальну можливість поновити канал зв’язку з Центральним штабом. Наша людина зараз у Києві і, певно, скоро виїде до Варшави. Дочекаємося її повернення, а вже потім прийматимемо остаточні рішення.

— Не заперечую, — швидко сказав Длугопольський: сама думка про те, що слід іти під руку Петрикові, була нестерпною. Довелося докласти стільки зусиль, аби зайняти місце Таргана, нарешті відчув себе справжнім отаманом — і все собаці під хвіст?..

— Мабуть, ви маєте рацію, — погодився Лазаренко. — Але ж і відкладати надовго угоду небажано. Пропоную зустрітися через місяць у отця Леонтія.

Грунтенко заперечив:

— Не треба у Високій Печі. Отець Леонтій людина надійна, проте через нього підтримуємо зв’язок з Бердичевом, і хтось може звернути увагу на чужих людей, щось запідозрити, повідомити ДПУ — а вони нам засідку…

— Запрошуємо пана Петрика у Трощу, — сказав Длугопольський. — Село віддалене, й ми контролюємо всі підходи до нього.

Лазаренко хотів зауважити, що негоже самому командувачеві ПВА пхатися за тридев’ять земель, але вчасно зупинився: Длугопольський може послати його разом із самим Петриком під три чорти. Зрештою, Петрик більш зацікавлений в об’єднанні, ніж командир Трощанського загону: цьому справді треба кидати насиджені місця й передислоковуватися заради ще туманних перспектив.

— Гаразд, — погодився по роздумі, — через отця Леонтія ми тільки дізнаємось про день зустрічі.

Длугопольський полегшено зітхнув: через місяць вони матимуть звістку від Петлюри, а там буде видно…